Облспоживспілка

Вінницький кооперативний коледж економіки і права

Курсова робота

з дисципліни ”Теорія держави і права“ на тему:

”Європейські стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика“

Студента ІІ курсу групи ПР-21-07-38

спеціальності ”Правознавство“

Самойленка Сергія Петровича

Вінниця, 2008 р.

Зміст

Вступ

Розділ I. Iсторико-правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні Утвердження інституту омбудсмана у світі

Розділ II. Європейська гуманітарна юстиція

1. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

2. Європейська комісія з прав людини

3. Європейський суд

Розділ III. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні

Розділ IV. Конвенція про захист прав людини та основних

свобод для України: європейська мрія чи реальний захист прав людини?

Розділ V. Пояснювальна нотатка для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини

1. Які заяви розглядає Суд?.

2. Як подавати заяву до Суду?

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Основи прав людини – повага життя і гідності кожної окремої людини – присутні в більшості великих релігій і філософських вчень світу. Права людини неможна купити, заробити або получити в спадок – їх називають “невід’ємними”, тому що вони властиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри., статті, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Права людини грають особливу роль у взаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють здійснення державної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у відношеннях з державою і потребують від держави задоволення основних потреб людей, підпадаючих під його юрисдикцію. Краще всього ці права виражені в міжнародно-правових, котрі були погоджені державами і в яких вміщуються норми прав людини. Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, цей основоположний документ і в даний час має великий вплив у світі. Хоча Всезагальна декларація не являється обов’язковим до виконання документом, більшість юристів доводять, що вона вже здобула обов’язкову юридичну силу на основі міжнародних звичаїв і практики, так як її застосовують в конституціях і судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.

Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Для більшості людей Рада Європи асоціюється з правами людини. Натхненні положеннями Всезагальної декларації, Рада Європи прийняла Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, - така її повна назва. Цей документ був відкритий для підписання в 1950 році. Три основні риси придають Конвенції особливого значення:

права і свободи кожної людини гарантовані державами-учасниками, або, як вони іменуються на міжнародно-правовій мові, “Домовленими сторонами”;

вперше в рамках міжнародного договору про захист прав людини був створений конкретний механізм їх захисту;

парламенти і судові органи получили тверду основу в області прав людини для прийняття і толкування законів.

В недалекі роки остання риса здобула особливе значення зі вступом в Раду Європи нових демократичних держав Центральної і Східної Європи.

Європейська конвенція прав людини і її протоколи гарантують:

Право на:

життя, свободу і недоторканність особистості;

справедливе судове рішення по цивільним і кримінальним справам;

участь і висунення своєї кандидатури на виборах;

свободу думки, совісті і релігії;

свободу вираження точки зору (включаючи свободу засобів масової інформації)

майно і свободу користування власністю;

свободу зібрань і об’єднань.

Забороняють:

тортури і нелюдське і принизливе поводження;

смертна кара;

рабство і невільна праці;

дискримінація в реалізації гарантованих конвенцією прав;

видворення з країни власних громадян або відказ їм про в’їзд в країну;

колективне видворення іноземців.

Окремі громадяни і держави можуть звертатися в Європейський суд по правам людини.

РОЗДІЛ I. IСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ

ПРАВ ЛЮДИНИ У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

Утвердження інституту омбудсмана у світі

До останнього часу інститут омбудсмана, як і сам термін “омбудсман”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії.

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсман, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі єконтроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.

Наведені характеристики у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмана. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст. 

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті цього королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами влади та управління, а й за судами та місцевими органами адміністрації, а також збройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції. Для цього в арсеналі омбудсмана є чимало засобів впливу: право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків тощо.

Вищезазначені характерні риси шведської моделі значною мірою сприяли успіху та подальшому поширенню концепції омбудсмана в Європі і світі.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

Після другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що у свою чергу зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсманства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана приймається у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв’язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена “слабка” модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у низці провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

В цей же період спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. – на Гаваях, у 1971 р. – у Небрасці, у 1972 р. – в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. – у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана “сильна” модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов’язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана.

Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов’язана з падінням “залізної завіси” і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за “сильним” взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках – у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини.

На сучасному етапі ідея омбудсманства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.

На сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

РОЗДІЛ II. ЄВРОПЕЙСЬКА ГУМАНІТАРНА ЮСТИЦІЯ

Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.

2. Європейська комісія з прав людини

Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції. “Комісія може сформувати своєрідний бар’єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіював необґрунтовані та безглузді звернення”.

Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур.

“Комісія складається з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання у формі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не менше семи членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів Ради Європи зі списків, що складаються Консультативною Асамблеєю, і працюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісії беруть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, які беруть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії не представляють уряди.

Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24 Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно від громадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з‘явились повноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодились визнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються “заявами”. У цілому ж у неї чотири функції:

1) відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення про неприйнятність);

2) по справах, що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружнього врегулювання;

3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки;

4) Комісія повноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді.

Вимоги до подавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини: "Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використані усі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення".

Також не розглядаються скарги, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення.

Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов‘язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. Нині Комісія переважно звертається до Комітету Міністрів – політичного органу, який складається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених у Страсбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, що порушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціального політичного впливу Комітету Міністрів.

Справа, яку Комісія вже заслухала і про яку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини.

Якщо справа не передається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третин голосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення, Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві "справедливе задоволення", тобто компенсацію за збиток, розмір якої встановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, і держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими.

3. Європейський суд

Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”.

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади.

Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи.

Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат.

Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи.

Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи.

Нагляд Комітету міністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції, можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюють ефективність Європейської конвенції про права людини.

Але вплив Конвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішень Комітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбачена Конвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значні результати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, Доповідь Комісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено 10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, які потерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комісії.

Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.

У практиці Європейського суду широко застосовуються прецеденти. Більш того, розгляд аналогічної справи в минулому є підставою для визнання позову неприйнятним. При аргументації своєї позиції Суд часто посилається на свої колишні рішення.

Окремі труднощі виникають через те, що рішення Суду не носять юридично обов'язкового характеру для держав, що визнали його юрисдикцію. Це і зрозуміло: кожна держава є самостійним носієм свого суверенітету, і ніхто не може змусити її слідувати розпорядженням Суду. У результаті Суд повинний розрахувати, наскільки принципова позиція держави, і не занадто сильно давити на неї: інакше рішення просто не буде виконано (наприклад, у справі про ірландську виборчу систему).

Така ситуація має місце зараз. Але в даний час йде реформа Комісії і Суду, що передбачає серйозні зміни в статусі Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Він передбачає злиття Комісії і Суду і перетворення нового Суду в професійний орган. В даний час на професійній основі працює тільки допоміжний апарат Комісії, зокрема Секретаріат.

При реалізації вимог цього протоколу відбудуться серйозні зміни, що об'єктивно уже вимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженістю Суду і Комісії. При злитті укріпляться незалежність Суду і його судові функції на противагу політичним аспектам діяльності. Існуюча двоступінчаста процедура відрізняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ.

Протокол уже ратифікований необхідним числом держав і набрав сили . Однак поки йде перехідний період, коли завершує свою роботу Комісія. У ній завершується провадження по наявних справах, і під кінець року вона буде остаточно ліквідована.

У цілому можна сказати, що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного права європейських держав.

РОЗДІЛ III. МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОВІТНІХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

РОЗДІЛ IV. КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ДЛЯ УКРАЇНИ: ЄВРОПЕЙСЬКА МРІЯ ЧИ РЕАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ?

Проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання: це – одне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення.

За яких необхідних умов може бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На мою думку, чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настільки вирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.

Україна, поставши 1991 року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Доречі, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Отже, Україна здійснила перший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту прав людини зокрема. Які наслідки має це рішення? Головним з них є обов’язок внести у національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини. Робота над цією проблемою триває досі і найпоказовішим прикладом цьому є законодавче вирішення так званої “проблеми смертної кари”.

Немає сумнівів у тому, що Конвенція не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівень захисту прав. Однак, Конвенція, на мою думку, сприяє належному захистові прав навіть самим своїм існуванням, точніше своїм поширенням на терени нашої держави.

Як вже зазначалося вище, Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошені Конвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. На здійснення цього завдання спрямовані судово-правова, адміністративна реформи, запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі внутрішні можливості. Заперечуючи законність національних судових рішень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцією, наднаціональною.

Так, мешканці України мають право на захист своїх прав і свобод Євросудом. А чи знають вони про це? А якщо знають, то чи відомі їм умови, що висуваються до звернення до цього органу? Можна сказати відверто – це ще одна проблема, що потребує якнайскорішого розв’язання. Низький рівень правосвідомості населення стоїть на заваді багатьом демократичним процесам в державі. Тому пропаганда ідей Конвенції, ознайомлення широкої громадськості з її положеннями, інформування громадян про стан справ із захистом прав людини в Україні – мета, досягненням якої буде утвердження в Україні європейських стандартів в галузі прав людини.

Конвенцією формулюються основоположні принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципів належать: базові права і свободи громадянина, виділені в Конвенції; верховенство права і наявність незалежного від влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведені принципи мають стати основним елементом становлення сучасної української державності.

Додержуючись принципів, закріплених в Конвенції, та належне виконання вимог, взятих Україною на себе з підписанням цього документу, держава одночасно виконує конституційний обов’язок перед своїми громадянами. Адже, згідно із статею 3 Конституції України “утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Нічого ніколи не відбувається миттєво. Тим більше неможна навіть і говорити, наприклад, про прискорення впровадження норм Конвенції в повсякденне життя держави і суспільства або про якнайшвидше забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Цей процес швидче якісний, ніж кількісний або взагалі такий, якого можна виміряти в будь-яких одиницях міри. Застосування даних норм, ідей та принципів є життєво необхідним. Це стає зрозумілим все більшому і більшому числу мешканців нашої держави. Але застосування це має бути вмілим, тому навчатись цій майстерності доводиться зараз як посадовим особам різних рівнів зі свого боку, так і пересічним громадянам зі свого боку.

Так чим же є Конвенція про захист прав людини для Української держави та її громадян: європейською мрією чи реальним захистом прав людини?

Багато хто погодиться зі мною в тому, що значна кількість норм Конвенції, не зважаючи навіть на те, що ці норми багато в чому збігаються за своїм змістом з нормами національного конституційного права, залишаються такими, що не діють. Причин тут може бути кілька, але всі вони мають одну з наступних ознак: норми Конвенції не діють, бо їм не надається належної уваги органами державної влади та їх посадовими особами, які можуть навіть нехтувати ними, або дія норм гальмується правовим нігілізмом та правовою необізнаністю населення. Виходячи із цього незаперечного аргумента, звичайно, Конвенція для нас ще мрія. Ми лише почали переймати європейський досвід в галузі забезпечення прав людини, ми почали робити ту справу, яку європейці роблять вже не одне десятиліття. Але той факт, що ми таки стали на цей шлях, вже багато про що говорить. І цей шлях не може бути без перешкод – це реалія нашого сьогодення. Людина, яка знає, як звернутися до Європейського Суду з прав людини, безперешкодно може використати це своє право, забезпечити захист своїх прав – і це також реальність.

Саме тому я схильний розглядати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод для України як реальність, реальний крок на шляху до демократичної, правової держави, дійсну можливість реального захисту прав людини.

РОЗДІЛ V. ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТАТКА ДЛЯ ОСІБ, ЯКІ МАЮТЬ НАМІР ЗВЕРНУТИСЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Які заяви розглядає Суд?

1. Європейський Суд з Прав Людини є міжнародним органом, який, за певних умов, розглядає заяви, що подаються особами, які скаржаться на порушення їхніх прав, викладених у Європейській Конвенції з Прав Людини та Основних Свобод. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язуються дотримуватись визначених у ній основних прав людини. Ці права викладені у Конвенції та у чотирьох додаткових Протоколах до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7). Вказані документи прийняті окремими державами. Бажано, щоб Ви ознайомились із текстами цих документів та внесеними до них зауваженнями.

2. Якщо Ви вважаєте, що одна з держав, які ратифікували Конвенцію, порушила стосовно Вас одне із цих основних прав, то Ви маєте право звернутися до Суду. Суд розглядає лише ті заяви, в яких йдеться про права, гарантовані Конвенцією та Протоколами до неї, за виключенням усіх інших. Суд не є апеляційним судом по відношенню до національних судових інстанцій, він не може ні скасовувати, ні змінювати їхні рішення. Суд не може безпосередньо захищати Вас перед національною судовою інстанцією, проти якої спрямована Ваша заява.

3. Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію (перелік додається). Також не розглядаються заяви, які стосуються подій, що мали місце до визначених дат. Ці дати відрізняються у залежності від того, проти якої держави спрямована заява, і від того, чи стосується заява права, гарантованого Конвенцією або одним із Протоколів до неї.

4. Ви можете надсилати заяви лише проти дій або рішень органів державної влади (органів законодавчої, виконавчої, судової влади і т.ін.) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних установ.

5. Перед тим як звернутися із заявою до Суду, Ви повинні використати усі можливі внутрішні засоби захисту у Державі, проти якої спрямовується заява, які могли б призвести до позитивного вирішення питання, яке є предметом оскарження. Стосовно України йдеться про звичайну процедуру судового провадження, яка передбачає можливість касаційного оскарження прийнятого судового рішення. (Крім цього, процедура “у порядку нагляду” не є засобом правового захисту, який необхідно вичерпати, згідно зі Статтею 35 § 1 Конвенції). Ви повинні дотримуватись усіх процесуальних правил, зокрема передбачених законом строків. Якщо, наприклад, Ваш позов було відхилено з причини недотримання строків або ж невиконання процедурних правил, Суд, можливо, не зможе розглянути Вашу заяву.

6. Заяву до Суду потрібно подати у шестимісячний строк від дня винесення остаточного судового рішення. Суд не зможе розглянути Вашу заяву, якщо Ви протягом цих шести місяців не подасте, принаймні, у скороченому вигляді, чітко сформульовану претензію.

2. Як подавати заяву до Суду?

7. Якщо Ви вважаєте, що стосовно Вас було порушене одне з прав, які гарантуються Конвенцією або ж Протоколами до неї, і Ваша заява повністю відповідає усім наведеним вище вимогам, то Ви повинні надіслати у Секретаріат Суду лист із зазначенням необхідних даних, про які йдеться нижче:

Au Greffier de la
Cour europeenne des Droits de l’Homme
Conseil de l’Europe
F - 67075 Strasbourg Cedex
France

8. Лист має містити такі відомості:

а) короткий виклад Вашої заяви;
б) визначення права або прав (гарантованих Конвенцією), які, на Вашу думку, порушені;
в) відомості про засоби правового захисту, якими Ви скористалися;
г) перелік офіційних рішень у Вашій справі, із зазначенням дати кожного документу та інстанції, яка його видала (суд або інший орган), а також коротка інформація про зміст кожного документу.

До листа необхідно додати копії вищезгаданих документів. (Суд не може гарантувати повернення цих документів, тому в інтересах особи, яка подає заяву, надсилати копії замість оригіналів).

9. Секретар Суду надішле Вам відповідь, а також відповідний формуляр для того, щоб Ви виклали заяву формально. Можливо, до Вас звернуться за додатковою інформацією, документами чи роз’ясненнями, пов’язаними із заявою. У разі необхідності Секретар проінформує Вас також про те, яким чином було застосовано Конвенцію у подібних випадках. У разі визнання заяви неприйнятною до розгляду її Судом, Секретар Суду поінформує Вас також і про це. У той же час Секретар не може давати Вам поради стосовно законодавства держави, проти якої спрямована заява.

10. Якщо з Вашого листування з Секретаріатом стає очевидним, що Ваша заява може бути зареєстрована, і якщо Ви висловите таке бажання, Вашу заяву буде передано на розгляд Суду.

11. Секретар інформуватиме Вас про хід розгляду Вашої заяви. Процедура розгляду не є прилюдною, і на першій стадії розгляд здійснюється у письмовій формі. Тому Ваша особиста присутність на засіданні Суду не є необхідною.

12. Якщо у Вас є можливість, зверніться до адвоката, щоб він вів Вашу справу. На подальших етапах розгляду брак відповідних коштів на оплату юридичної допомоги адвоката може слугувати підставою для прохання про надання безкоштовної допомоги. Але така допомога не може бути Вам надана на момент подання заяви.

ВИСНОВОК

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини- це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Сьогодні як ніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотримання прав людини. Та й навряд чи взагалі можна всерйоз сподіватися на дотримання відповідних стандартів у майбутньому без ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов’язань у галузі прав людини. В той же час, потрібно пам'ятати, що при усій важливості і навіть необхідності міжнародно-правового регулювання окремих інститутів, зокрема цивільних і політичних прав людини, повинен дотримуватися принцип суверенітету держав.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Вся багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Із здобуттям незалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.