Курсовая работа: Теорії несвідомого в сучасній психології

Психологія - одна з найцікавіших і найзагадковіших у світі наук. Саме вона дає змогу відшукати відповіді на життєво важливі запитання: як і чому люди думають, діють і відчувають; чому ми любимо чи ненавидимо; допомагаємо своїм батькам чи повстаємо проти них; досягаємо успіху чи зазнаємо поразки; співпрацюємо чи розв’язуємо війни; радіємо чи плачемо; як ми навчаємось та вдосконалюємось.

Із усіх проблем, з якими стикалися люди в ході історії людства, мабуть, найбільш заплутаною являється загадка природи самої людини. Істотна проблема полягає в тому, що між усіма нами дуже багато відмінностей.

Коли автор цієї курсової роботи почала вивчати психологію, тема про теорії особистості, про несвідоме дуже її зацікавила і саме тому вона рада, що у неї з’явилася така можливість дослідити ці проблеми.

Також ці проблеми досліджували такі вчені-психологи як: Зігмунд Фрейд; Альфред Адлер; Карл Густав Юнг; Еріх Фромм; Карен Хорні та багато інших.

Об’єктом мого дослідження, а точніше його суб’єктом є сама людина з її психологією і поведінкою.

Предметом курсової роботи є несвідома сфера у психіці людини

Метою даної курсової роботи є розглянути різні теорії несвідомого і проаналізувати кожну з них.

Завданнями курсової роботи є:

Розглянути новітні теорії несвідомого.

Дослідити чим відрізняється теорія особистості Зігмунда Фрейда від теорії Альфреда Адлера.

Проаналізувати гуманістичну теорію особистості Еріха Фромма.

Розділ І. Класичні теорії несвідомого в сучасній психології

І.1 Зародження теорії про несвідоме

Несвідоме, в широкому значенні - сукупність психічних процесів, операцій і станів, не представлених в свідомості суб’єкта. В ряді психологічних теорій несвідоме - особлива сфера психічного чи система процесів, якісно відмінних від явища свідомості: Термін несвідоме використовується також для характеристики індивідуальної і колективної поведінки, справжня мета і наслідки якого не усвідомлюються.

Концепція несвідомого вперше була чітко сформульована Лейбніцом, який трактував несвідоме як нищу форму душевної діяльності, лежачої за порогом свідомих уявлень. Першу спробу матеріалістичного пояснення несвідомого зробив Д. Гартлі, який поєднав несвідоме з діяльністю нервової системи. Кант поєднує несвідоме з проблемою інтуїції, запитанням про чутливе пізнання.

Також на початку XIX століття почалося психологічне вивчення несвідомого.

Динамічну характеристику несвідомого ввів Гербарт (1824), згідно з яким несумісні ідеї можуть вступати між собою в конфлікт, при чому більш слабкі витісняються зі свідомості, але продовжують на нього діяти, не втрачаючи своїх динамічних якостей. Новий стимул в вивченні несвідомого дали роботи в області психопатології, де в цілях терапії стали застосовувати специфічні методи впливу на несвідоме (в першу чергу - гіпноз). Досліди, особливо французької психіатричної школи (Ж. Шарко та інші), дозволили виявити відмінну від свідомої психічної діяльності патогенного характеру, не усвідомлюючу пацієнтами. Продовженням цієї лінії виявилась концепція З. Фрейда, який почав з встановлення прямих зв’язків між невротичними симптомами і несвідомими переживаннями травматичного характеру.

Відмовившись від фізіологічних пояснень, Фрейд показав несвідоме у вигляді могучої ірраціональної сили, антагоністичної діяльності свідомості. Несвідомі потяги, за Фрейдом, можуть виявлятися і ставитись під контроль свідомості за допомогою техніки психоаналізу. К.Г. Юнг, крім особистого несвідомого, ідентичного в людей певної групи, того чи іншого народу, всього людства. Вчення Фрейда про несвідоме одержало ірраціоналістичне трактування у ряді філософсько-психологічних концепцій ХХ століття.

І.1.1 Психодинамічний напрямок в теорії особистості: Зігмунд Фрейд

Коли психологія відділилася від філософії і в другій половині XIX століття стала науковою дисципліною, головною її метою виявилося розкриття основних елементів психічного життя дорослої людини за допомогою методу інтроспекції в лабораторних умовах. Цей напрямок, отримав назву структурної школи, заснований Вільгельмом Вундтом, який відкрив у 1879 році першу психологічну лабораторію в Лейнцігу. В якості основної задачі психології Вундт висував розлад процесів свідомості на основоположні елементи і вивчення закономірних зв’язків між ними. Тому психологи того часу були проголошені появленням радикально іншого підходу вивчення людей, розробленого майже без сторонньої допомоги, Зігмундом Фрейдом, тоді ще молодим венським лікарем.

Замість того щоб ставити в центрі психічного життя людини свідоме, Фрейд порівняв його з айсбергом, мала частина якого виступає над поверхнею води. На противагу існуючому в минулому столітті погляду на людину, як на істоту розумну і усвідомлюючи свою поведінку, він висунув іншу теорію: люди знаходяться в стані безперервного конфлікту, витоки якого лежать в іншій, більш обширній сфері психічного життя - в несвідомих сексуальних і агресивних помислах.

Фрейд перший охарактеризував психіку як поле бою між найпримітивнішими силами інстинкту, розуму і свідомості. Термін "психодинамічний" вказує саме на цю боротьбу, яка ніколи не припиняється між різними аспектами особистості. Психоаналітична теорія слугує прикладом психодинамічного підходу - вона відводить головну роль складному взаємозв'язку між інстинктами, мотивами і захопленнями, які конкурують, або боряться один з одним за головну роль в регуляції поведінки людини.

В уявленні згідно з яким особистість являється динамічною конфігурацією процесів, які знаходяться в постійному конфлікті, виражена суть психодинамічного напрямку, особливо в трактуванні Фрейда. Поняття динаміки стосовно особистості вважає, що поведінка людини являється швидше детермінованою, ніж випадковою. Детермінізм поширюється на все, що ми робимо, відчуваємо чи про що думаємо. Дане уявлення підводить нас до головної і вирішальної теми, розробленої психодинамічним напрямком. Воно підкреслює значення несвідомих психічних процесів в регуляції поведінки людини. Згідно Фрейду, не лише наші дії часто являються ірраціональними, а також саме значення і причини нашої поведінки рідко бувають доступні підсвідомості.

Важко дати оцінку сучасним теоріям особистості, не давши визнання теорії Фрейда. Незалежно від того, приймаємо ми чи відкидаємо якісь його ідеї, неможливо не визнати той факт, що вплив Фрейда на західну цивілізацію XX століття був глибоким і дійсним. Можна стверджувати, що у всій історії людства дуже небагато ідей здійснили широку і сильну дію.

Це, звичайно, сильне твердження, але важко уявити, що у Фрейда знайдеться багато конкурентів. Його погляд на природу людини наніс відчутний удар існуючим в той час уявленням вікторіанського суспільства, він запропонував важкий, але притягуючий шлях до досягнення розуміння таких аспектів психічного життя людини, які вважалися темними, схованими і недоступними.

Майже за 45 років активної наукової діяльності і лікарської практики Фрейд створив:

1) першу розгорнуту теорію особистості;

2) поширену систему лікарських спостережень, заснованих на його терапевтичному досвіді і самоаналізі;

3) оригінальний метод лікування невротичних захворювань;

4) метод дослідження тих психічних процесів, які майже неможливо вивчити якими-небудь іншими способами.

І.1.2 Психоаналіз: основні концепції і принципи

Термін "психоаналіз" має три значення:

1) теорія особистості і психопатології;

2) метод терапії особистих захворювань;

3) метод вивчення несвідомих думок і почуттів індивідуума.

Це поєднання теорії з терапією і з оцінкою особистості пронизує всі аспекти уявлень Фрейда про людську поведінку. Однак під усіма цими складностями лежить відносно невелике число випливаючи концепцій і принципів, в яких відчувається психоаналітичний підхід Фрейда до особистості. Давайте розглянемо спочатку його погляди на організацію психіки, яку часто називають "топографічною моделлю" Фрейда.

Протягом тривалого періоду розвитку психоаналізу Фрейд застосував топографічну модель особистої організації. Згідно цієї моделі, в психічному житті можна виділити три рівня: свідоме, несвідоме і підсвідоме. Розглядаючи їх окремо, Фрейд використав цю "психічну карту", щоб показати ступінь усвідомлення таких психічних явищ, як думки і фантазія.

Рівень свідомого складається з відчуттів і переживань, які ви усвідомлюєте в даний момент часу. Наприклад, зараз ваша свідомість може поміщати в себе думки авторів, які написали цей текст, а також туманне відчуття наближаю чого голоду. Фрейд настоював на тому, що лише незначна частина психічного життя (думки, почуття, пам'ять) входять в сферу свідомого. Щоб в даний момент не переживалося в свідомості людини це треба розглядати як результат процесу випадкового сортування, в значній степені регулюючого зовнішніми сигналами. Більше того, визначений зміст усвідомлюється лише протягом короткого періоду часу і швидко заглиблюється в рівень підсвідомого, або несвідомого по мірі того, як увага людини переноситься на інші сигнали. Свідоме охоплює лише малий відсоток всієї інформації, яка зберігається в мозку.

Область підсвідомого, інколи називаюча "доступною пам'яттю", включає в себе весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися в свідоме і спонтанно, або в результаті мінімального зусилля. Наприклад, ви можете згадати все, що ви робили минулої суботи ввечері; всі міста в яких вам довелося жити; свої улюблені книги, або аргумент, який ви складали учора своєму другові. З точки зору Фрейда, підсвідоме наводить мости між свідомими і несвідомими областями психічного.

Сама глибока і значуща область людського розуму - це несвідоме. Несвідоме являє собою сховище примітивних інстинктивних роздумів плюс емоції і спогади, які настільки загрожують свідомості, що були подавлені, або витіснені в область несвідомого. Прикладами того, що може бути виявлено у несвідомому, слугують набуті травми дитинства, приховані ворожі почуття до батьків і подавлені сексуальні бажання, які ви не усвідомлюєте. Згідно Фрейду такий неусвідомлюючий матеріал в багатьох випадках оприділяє наше повсякденне функціонування.

Фрейд першим звернув увагу на значення несвідомих процесів в поведінці людини. Деякі філософи XVIII і XIX століть вважали, що зміст внутрішнього світу недоступний для усвідомлення. Однак на відміну від своїх ідейних попередників, Фрейд надав концепції несвідомого життя емпіричний статус. Він підкреслював, що свідоме слід розглядати не як гіпотетичну абстракцію, а швидше, як реальність, яку можна продемонструвати і перевірити.

Фрейд твердо вірив у те, що дійсно значні аспекти поведінки людини оформляються і направляються імпульсами, які знаходяться поза сферою свідомості. Ці впливи не тільки не усвідомлюються, але, більше того, якщо вони починають усвідомлюватися, або відкрито виражатися у поведінці, це зустрічає сильне внутрішнє опирання індивідуума. Неусвідомлюючі переживання, на відміну від підсвідомих, повністю не доступні для усвідомлені, але вони в значній мірі визначають дії людей. Однак неусвідомлюючий матеріал може виразитися в замаскованій, або символічній формі, подібно тому, як неусвідомлюючі інстинктивні роздуми паралельно знаходять задоволення у снах, фантазіях, грі і роботі. Цю догадку Фрейд використав у своїй роботі з хворими.

Концепція неусвідомлюючих психічних процесів являється центральною в описанні особистої організації. Однак на початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: ід, его і суперего.

Ід. Слово "ід" походить від латинського "воно" і, за Фрейдом, означає виключно примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком в несвідомому. Згідно Фрейду ід - дещо темне, біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам. Ід зберігає своє центральне значення для індивідуума протягом всього свого життя. Будучи примітивним в своїй основі; воно вільне від всяких обмежень. Являючись самою старою висхідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя.

Фрейд розглядав ід в якості посередника між соматичними і психічними процесами в організмі. Він писав, що воно "прямо пов’язано з соматичними процесами в організмі, випливає з інстинктивних потреб і повідомляє їм психічну експресію, але ми не можемо сказати, в якому субстраті відбувається цей зв’язок".

Его (від латинського “ego”-“я”) - це компонент психічного апарату, відповідальний за прийняття рішень. Его намагається виразити і задовольнити бажання ід в відповідності із обмеженнями. Его отримує свою структуру і функцію від ід еволюціонує з нього і позичає частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповісти вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. В боротьбі за виживання, як проти зовнішнього соціального світу, так і інстинктивних потреб ід, его повинно постійно здійснювати диференціацію між подіями в психічному плані і реальними подіями в зовнішньому світі. Наприклад, голодна людина в пошуках їжі повинна розрізняти образ їжі, виникаючий в уявлені, і образ їжі в реальності, якщо йому хочеться зняти напруження. Тобто, він чи вона повинні навчитися доставати чи вживати їжу швидше, чим напруження знизиться.

На відміну від ід, природа якого виявляється в пошуках задоволення, его підкоряється принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки підходящим способом, або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому суспільстві. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубій енергії ід в межах соціальних обмежень і совісті індивідуума. Принцип реальності вносить в нашу поведінку міру розумного. Его, по контрасту з ід, розрізняє реальність і фантазію, витримує помірне напруження, міняється в залежності від нового досвіду і бере участь в раціональній і пізнавальній діяльності. Опираючись на силу логічного мислення, яке Фрейд називав "вторинним процесом", его може направляти поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей чином. Таким чином, его є "виконавчим органом" особистості і областю протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.

Суперего. Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в її оточенні. Все це накопичується в процесі "соціалізації", мовою структурної моделі психоаналізу - за посередництвом формування суперего (від лат. "super"-"над" і "ego"-"я").

Суперего - останній компонент розвиваючої особистості, який представляє інтерналізовану версію суспільних норм і стандартів поведінки. З точки зору Фрейда, організм людини не народжується з суперего. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком залежності дитини від батьків. Формально, воно з’являється тоді, коли дитина починає розрізняти "правильно" і "неправильно"; дізнається, що добре, а що погано, що являє собою хороша і погана поведінка (приблизно у віці від трьох до п’яти років).

Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість можна придбати за посередництвом батьківських покарань. Вона пов'язана з такими вчинками, які батьки називають “непослушною поведінкою” і за яку дитина отримує вирок. Совість включає здібність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття вини у дитини, коли вона не зробила того, що повинна була зробити. Хвалебний аспект супер-его - це его-ідеал. Він формується з того, що батьки високо цінять, він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мета досягнута, це викликає самоповаги і гордості. Наприклад, дитина, яку хвалять за успіхи в школі, буде завжди гордитися своїми академічними досягненнями.

Суперего вважається повністю сформованим, коли батьківський контроль змінюється самоконтролем. Однак цей принцип самоконтролю не служить цілем принципу реальності. Суперего, намагаючись повністю загальмувати будь-які суспільно обговорюючі імпульси зі сторони ід, намагається спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках. Воно намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.

І.2 Альфред Адлер: індивідуальна теорія особистості

Основні тезиси індивідуальної психології.

Адлера часто уявляють як ученика Фрейда, який збунтувався проти свого вчителя і почав створювати свої особисті концепції. Однак, насправді, він був колегою Фрейда і ні в якому разі не треба сприймати його як "неофрейдиста". В його перших роботах, де згадуються паростки майбутніх теорій, він критично характеризує період співробітництва з Фрейдом. Більше того, Адлер ніколи не вчився під керівництвом Фрейда і ніколи не піддавався психоаналізу сам, що є необхідною умовою для отримання права стати практикуючим психоаналітиком. На жаль, Адлел і Фрейд не помирилися після розриву їх стосунків в 1911 році, і Фрейд залишився вороже настроєним проти Адлера протягом всього життя. Більшість положень його індивідуальної психології розвивалися як антитезиси теорії Фрейда.

1. Індивідуум як єдине і неподільне ціле.

Уявлення про те, що людина є єдиним і неподільним організмом, складає головну посилку адлерівської психології. Адлер дав своїй теорії назву "індивідуальна психологія", оскільки в латині "individuum" означає "неподільний"-тобто означає існуюче, яке неможливо розділити. Адлер виходить з того, що ні одне виявлення активності не можна розглядати в ізоляції, а лише тільки у відношенні з особистістю в цілому. Індивідуум являє собою неподільне ціле як у відношенні взаємозв’язку між мозком і тілом, так і у відношенні психічного життя. За твердженням Адлера, головна вимога до індивідуальної психології полягає в тому, щоб довести цю єдність в кожному індивідуумі: в його думках, почуттях, діях, в так званому свідомому і несвідомому. Структуру неподільної і єдиної особистості Адлер визначив як стиль життя. В цій концепції більше, ніж в будь-якій іншій, виражена його спроба розглядати людину як єдине ціле.

2. Людське життя як активне стремління до досконалості.

Розглядання людини як органічної цілісності потребує єдиного психодинамічного принципу. Адлер вивів його з самого життя, а саме з тих обставин, що життя неможливо уявити собі без безперервного руху в напрямку росту і розвитку. Лише в русі в напрямку особисто значимих цілей індивідуум може бути сприйнятий як єдине і неподільне ціле.

Стверджуючи, що людина стримиться до досконалості, Адлер вважав, що люди не відштовхуються від внутрішніх або зовнішніх причин, а швидше тягнуться вперед-вони завжди знаходяться в русі до особисто значимих життєвих цілей. Цілі, які люди ставлять перед собою, а також індивідуальні шляхи дають ключ до розуміння того, яке значення вони надають своєму життю. На думку Адлера, ці життєві цілі в значній степені вибираються індивідуально, в постійному стремлінні до досконалості люди здатні планувати свої дії і вирішувати власну долю. Досягнувши поставлених цілей, вони не лише підвищують самооцінку, а також знаходять своє місце в житті.

3. Індивідуум як творче і само стверджуюче ціле.

Признаючи значення спадковості і оточуючої сфери в формуванні особистості, Адлер наполягав на тому, що індивідуум-дещо більше, чим тільки продукт цих двох дій. Він вважав, що люди володіють творчою силою, яка забезпечує можливість керувати своїм життям, - вільна, усвідомлюючи активність являється оприділеною рисою людини. Ця творча сила впливає на кожну грань людського досвіду: сприймання, пам’ять, уява, фантазія і мрія. Вона робить кожну людину самостверджуючим індивідуумом, архітектором свого особистого життя.

Саме ця впевненість у творчій природі і у свободі людини більше, чим що-небудь інше, примушує багатьох психологів вважати Адлера попередником сучасної гуманістичної психології.

4. Соціальна приналежність індивідуума.

Адлерівське цілісне бачення природи людини було всеоб’ємним. Він розумів людину не лише як цілісну систему взаємозв'язків, а також як інтегральну складову частину великих систем - сім'ї, товариства.

Індивідуальна психологія вважає необхідною гармонію об’єднання і співпраці між людиною і суспільством, а конфлікт між ними вважає неприроднім. Акцент на соціальних детермінантах поведінки настільки важливий в концепції Адлера, що він придбав репутацію першого соціального психолога в сучасній теорії психології.

5. Індивідуальна суб’єктивність.

Твердо притримуючись феноменологічної традиції, Адлер вважав, що поведінка завжди залежить від думки людей про себе та про оточення, в яке вони повинні вписуватися. Люди живуть в ними створеному ж світі, в зв'язку з їх особистою "схемою аперценції". Далі Адлер доводив, що люди мотивовані фіктивними цілями - особистими думками про теперішні і майбутні події, регулюючими їх поведінку. Наприклад, людина може в своєму житті керуватися кредо "чесність - найкраща політика", або "кожен за себе", або "впевненість у тому, що в потойбічному житті доброчинність буде винагороджена, а зло покаране. В адлерівській схемі поведінка чітко відображає індивідуальне суб’єктивне сприйняття реальності.

І.3 Карл Густав Юнг: аналітична теорія особистості

Роботи Фрейда, незважаючи на їх дискусійний характер, викликали бажання у групи вчених того часу попрацювати разом з ним у Вені. Деякі з цих вчених з часом відійшли від психоаналізу, щоб шукати нові підходи до розуміння людини. Карл Густав Юнг був самим видним серед втікачів з лагеря Фрейда.

Як і Фрейд, Юнг присв'ятив себе вивченню динамічних несвідомих захоплень на людську поведінку і досвід. Однак, на відміну від Фрейда, Юнг стверджував, що зміст несвідомого є дещо більше, чим подавлені сексуальні та агресивні поклики. Згідно юнгівської теорії особистості, відомої як аналітична психологія, індивідууми мотивовані інтрапсихічними силами, походження яких входить вглиб історії еволюції. Це вроджене несвідоме вміщає духовний матеріал, який і пояснює властиве всьому людству стремління до творчого самовираження і фізичної досконалості.

Другою відмінністю, що відрізняє наукові погляди Фрейда і Юнга є відношення до сексуальності як до сили, яка переважає в структурі особистості: Фрейд практикував лібідо, в основному, як сексуальну енергію, а Юнг розглядав як дифузну творчу життєву силу, яка проявляється різними шляхами - як, наприклад, лібідо концентрується в різних потребах - біологічних, чи духовних - по мірі того, як вони виникають. Юнг створив унікальну теорію, яка викликає великий інтерес і є помітно відмінною від усіх інших підходів до вивчення особистості.

В результаті переробки Юнгом психоаналізу з’являється цілий комплекс важких ідей з таких різних галузей науки, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і література. Ця широта інтелектуального пошуку в зв’язку з непростим і загадковим авторським стилем Юнга є причиною того, що його психологічна теорія найбільш важча для розуміння.

Юнг стверджував, що душа (в теорії Юнга термін, аналогічний особистості) складається з трьох окремих, але взаємодіючих структур: его, особистого несвідомого і колективного несвідомого.

Его є центром сфери свідомості. Воно являє собою компонент psyche, включаючи в себе всі ті думки, почуття, відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність, постійність і сприймаємо себе людьми. Его служить основою нашої самосвідомості, і завдяки йому ми здатні бачити, результати своєї звичайної свідомої діяльності.

Особисте несвідоме вміщає в себе конфлікти і спогади, які колись усвідомлювались, але тепер подавлені, або забуті. В нього входять і ті чуттєві враження, яким бракує яскравості для того, щоб бути поміченими в свідомості. Таким чином, юнгівська концепція особистого несвідомого чимось схожа на таку ж у Фрейда. Однак Юнг пішов далі Фрейда, зробивши натяк на тому, що особисте несвідоме вміщає в собі комплекси, або накопичення емоційно заряджених думок, почуттів і спогадів, винесених індивідуумом з його минулого особистого досвіду, або із родового, спадкового досвіду. Згідно уявленням Юнга, ці комплекси, можуть мати сильний вплив на поведінку індивідуума. Наприклад, людина з комплексом влади може розповсюджувати значну кількість психічної енергії на діяльність прямо, або символічно пов’язану з темою влади. Те ж саме може бути вірним і у відношенні людини, яка знаходиться під сильним впливом матері, батька, або під владою грошей, сексу або якої-небудь іншої різноманітності комплексів. Одного разу сформувавшись комплекс починає діяти на поведінку людини і її світовідчуття. Юнг стверджував, що матеріал особистого несвідомого у кожного з нас унікальний і, як правило, доступний для усвідомлення. В результаті компоненти комплексу або навіть весь комплекс можуть усвідомлюватися і мати дуже сильний вплив на життя індивідуума.

І нарешті, Юнг встановив думку про існування більш глибокого шару в структурі особистості, який він назвав колективним несвідомим. Колективне несвідоме являє собою сховище латентних слідів пам’яті людини і навіть наших людиноподібних предків. В ньому виражені думки і почуття, спільні для всіх людських істот, які є результатом нашого спільного емоційного минулого. Як говорив сам Юнг, "в колективному несвідомому міститься вся духовна спадковість людської еволюції, яка зародилася в структурі мозку кожного індивідуума". Таким чином, зміст колективного несвідомого складається завдяки спадковості і однаково для всього людства. Важливо відзначити, концепція колективного несвідомого була основною причиною розходження думок Юнга і Фрейда.

Юнг висловив гіпотезу про те, що колективне несвідоме складається з сильних первинних психічних образів, які називаються архетипами (буквально, "первинні моделі"). Архетип (грец. Arxetopov від "apxŋ"-"початок" і "topos"-"образ" - в пізньоантичній філософії (Філон Олександрійський і ін) прообраз, ідея. Архетипи-вроджені ідеї або спогади, які змушують людей сприймати, переживати і реагувати на події певним чином. Архетипи є внутрішніми детермінантами психічного життя людини, оскільки спрямовують дії людини в певне русло, чимось схоже на те, як поводилися в подібних ситуаціях наші предки-тварини. Вони виявляють себе в свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Архетипи пов’язані з моментами життєвого досвіду (народження і смерть), життєвого шляху (дитинство і юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Архетипи - форми колективного несвідомого, що відіграють у культурі конструктивну роль. Завдяки їм можливий зв’язок епох і поколінь, збереження духовної цілісності культури.

Якби ми не тлумачили несвідоме - позитивно, або негативно, воно є істотною складовою загальної системи свідомості.

Свідоме і несвідоме доповнюють одне одного. Так, свідоме - дискретне: сприймання, враження, думки ми можемо розрізняти. Несвідоме, навпаки - континуальне. У ньому домінує безупинність потоку знань. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенні, координації в часі. Несвідоме цих ознак позбавлені. Свідоме краще виявляється в усній формі, а не усвідомлене мовою образів-символів.

Юнг досліджував міфологію і художню творчість найдавніших цивілізацій, відшукуючи в них архетипові символи, і аналізував їх. Виявилося, що існують символи, властиві всім архаїчним культурам, причому навіть таким, які були настільки віддалені в часі і в просторі, що прямий контакт між ними був неможливий. Йому також вдалося виявити у сновидіннях пацієнтів щось, що він визначив як сліди подібних символів. Це ще більше зміцнило ідеї Юнга про колективне несвідоме.

Кількість архетипів в колективному несвідомому може бути безмежною. Однак особливу увагу в теоретичній системі Юнга приділяється персоні, аніме і анімусу, тіні і самотності.

Персона (від латинського слова "persona", означає "маска") - це наше справжнє лице, тобто те, як ми називаємо себе у стосунках з іншими людьми. Персона означає багато ролей, які ми граємо у відповідності з соціальними потребами. Персона як архетип необхідна нам, щоб добре жити з іншими людьми в повсякденному житті. Однак Юнг попереджував про те, що якщо цей архетип матиме дуже велике значення, то людина може стати неглибокою, поверхневою, зведеною до однієї лише ролі.

В протилежності цій ролі, яку виконує в нашому пристосованому до оточуючого світу персона, архетип тінь подавлює темну, нерозумну і тваринну сторону особистості. Тінь вміщає наші соціально неприйнятні сексуальні і агресивні імпульси, аморальні думки і пристрасті. Юнг розглядав тінь як витік життєвої сили, спонтанності і творчого початку в житті індивідуума. Згідно Юнгу, функція його полягає в тому, щоб спрямувати в потрібне русло енергію тіні, стримувати пагубну сторону нашої натури до такої степені, щоб ми могли жити у гармонії з іншими, і в той же час відкрито виражати свої імпульси і насолоджуватися здоровим і творчим життям.

В архетипах аніме і анімус знаходить відображення визнання Юнгом вродженої андрогенної природи людей. Аніма являє внутрішній образ жінки у чоловікові, його несвідому жіночу сторону, в той час, як анімус - внутрішній образ чоловіка у жінці, її несвідома чоловіча сторона. Ці архетипи засновані на тому біологічному факті, що в організмі чоловіка і жінки виробляються і чоловічі, і жіночі гормони. Цей архетип, як вважав Юнг, еволюціонував протягом багатьох століть в колективному несвідомому як результат досвіду взаємодії з протилежною статтю. Юнг наполягав на тому, що аніме і анімус, як і всі інші архетипи повинні бути виражені гармонійно, не порушуючи загального балансу, щоб не припинявся розвиток особистості в напрямку самоорганізації. Іншими словами чоловік повинен виражати свої фемінні якості поряд з маскулінними, а жінка повинна проявляти свої маскулінні якості, так само як і фемінні. Якщо ж ці необхідні атрибути залишаються недорозвиненими, результатом буде одномічний ріст і функціонування особистості.

Самість - найбільш важливий архетип в теорії Юнга. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об’єднані усі інші елементи. Коли досягнута інтеграція всіх аспектів душі, людина відчуває єдність, гармонію і цілісність. Таким чином в розумінні Юнга розвиток самості - це головна мета людського життя.

Основним символом архетипа самості є вандала і її багато численні різноманітності (абстрактний круг, німб святого, вікно-розетка). За Юнгом, цілісність і єдність "Я", символічно виражені в завершеності фігур типу мандаме, можна виявити в снах, фантазіях, міфах, релігійному і мистецькому досвіді. Архетип самості не реалізується до того часу, поки не настане інтеграція і гармонія всіх аспектів душі, свідомих і несвідомих.

І.4 Еріх Фромм: гуманістична теорія особистості

Фромм стремився розширити горизонти психоаналітичної теорії, підкреслюючи роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів в формуванні особистості. Його інтерпретація особистості починається з аналізу умов існування людини і їх змін, починаючи з кінця середньовіччя (кінець XV ст) до нашого часу. По завершенні свого історичного аналізу Фромм зробив висновок про те, що несвідомою частиною людського існування в наш час є самотність, ізоляція і відчуженість. В той же час він був впевнений у тому, що для кожного історичного періоду характерним був прогресивний розвиток індивідуальності в міру того, як люди боролися за досягнення великої особистої свободи в розвитку всіх своїх потенційних можливостей. З точки зору Фромма, перед сьогоднішніми чоловіками і жінками стоїть хвороблива дилема. Небачена свобода від жорстких соціальних, політичних, економічних і релігійних обмежень, вимагала компенсації у вигляді почуття безпеки і почуття приналежності до соціуму. Фромм вважав, що ця безодня між свободою і безпекою стала причиною проблем у людському існуванні. Люди боряться за свободу і автономію, але сама ця боротьба викликає відчуження від природи і суспільства. Люди потребують того, щоб мати владу над своїм життям і мати право вибору, але їм також необхідно почувати себе об’єднаними і пов’язаними з іншими людьми. Інтенсивність цього конфлікту і його вирішення залежить, згідно Фромму, від економічних і політичних систем суспільства.

Як люди долають почуття самотності, особистої відчуженості? Один шлях - відмовитися від свободи і подавити свою індивідуальність. Фромм описав декілька стратегій, використаних людьми, щоб "втекти від свободи".

Перший з них авторитаризм, визначений як "тенденція з'єднати самого себе з кимось, або чимось зовнішнім, щоб придбати силу, втрачену індивідуальним "Я". Авторитаризм проявляється як в мазохістських, так і в садистських тенденціях. При мазохістській формі авторитаризму люди виявляють у стосунках з оточуючими безмежну залежність, безпомічність. Садистська форма, навпаки, проявляється в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними. Фромм стверджував, що у одного і того ж індивідуума зазвичай присутні дві тенденції. Наприклад, в високо авторитарній воєнній структурі людина може добровільно підчинятися командам вищих офіцерів і принижувати і жорстоко експлуатувати підлеглих. Другий спосіб утікання - деструктивність. Слідуючи цій тенденції, людина намагається перебороти відчуття неповноцінності, знищуючи інших. За Фроммом, борг, патріотизм і любов - загальноприйняті приклади раціоналізації деструктивних дій.

Нарешті, люди можуть позбавитися самотності і відчуження шляхом абсолютного підкорення соціальним нормам, які регулюють поведінку. Термін комфортність автомата Фромм застосував до людини, яка використовує дану стратегію, завдяки якій вона стає абсолютно такою, як і всі інші, і поводить себе так, як загальноприйнято. "Індивідуум перестає бути собою; він перетворюється в такий тип особистості, якого потребує модель культури, і тому стає абсолютно схожим на інших-таким, яким вони хочуть його бачити." Фромм вважав, що подібна втрата індивідуальності вкоренилася в соціальному характері більшості сучасних людей. Як тварини з захисною окраскою, люди з конформністю автоматів стають невідрізними ми від свого оточення. Вони розділяють ці ж цінності, переслідують ту ж кар’єрну мету, думають і відчувають як майже кожен в їх культурі.

Фромм вважав, що люди можуть бути автономними і унікальними, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми і суспільством. Він називав вид свободи, при якому людина відчуває себе частиною світу і в той же час не залежить від нього, позитивною свободою. Досягнення позитивної свободи потребує від людей спонтанної активності в житті. Фромм підкреслював, що спонтанну активність ми спостерігаємо у дітей, які діють у відповідності зі своєю внутрішньою природою, а не згідно соціальним нормам і заборонам. В своїй книзі "Мистецтво любові", одна з найбільш відомих, Фромм підкреслював, що любов і праця - це ключові компоненти, за допомогою яких здійснюється розвиток позитивної свободи посередництвом виявлення спонтанної активності. Завдяки любові і праці люди знову поєднуються з іншими, не жертвуючи при цьому своїм відчуттям індивідуальності або цілісності.

Соціальні типи характеру.

Фромм виділяв п’ять соціальних типів характеру, які переважають в сучасних товариствах. Ці соціальні типи взаємодію екзестенціальних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди. Фромм розділив їх на два великих класи: непродуктивні (нездорові) і продуктивні (здорові) типи. До категорії непродуктивних відносяться рецептивний, експлуатаційний, накопичуючий і ринковий типи характеру. Категорію продуктивних представляють типи ідеального психічного здоров’я і розуміння Фромма. Фромм підкреслював, що ні один із тих типів характеру не існує в чистому вигляді, оскільки непродуктивні і продуктивні якості поєднуються у різних людей в різних пропорціях.

1. Рецептивні типи впевнені у тому, що джерело всього хорошого в житті знаходиться поза ними. Вони відкрито залежні і пасивні, не здатні робити щось без сторонньої допомоги і думають, що їх основна задача в житті-швидше бути коханими, чим кохати. Рецептивних індивідуумів можна охарактеризувати як пасивних, довіряючи сентиментальних. Якщо відкинути крайнощі, то з рецептивною орієнтацією можуть бути оптимістичними і ідеалістичними.

2. Експлуатаційні типи беруть усе, що їм потрібно, або про що вони мріють, силою, або винахідливістю. Вони також неспосібні до творчості, і тому добиваються любові, ідей і емоцій, забираючи все це в інших. Негативними рисами експлуатаційного характеру є агресивність, самонавіяння, егоцентризм і схильність до приваблення. До позитивних якостей відносяться впевненість у собі, почуття власної гідності і імпульсивність.

3. Накопичуючі типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади і любові. На відміну від перших двох типів "накопичувачі" тяжіють до минулого, їх відлякує все нове. Вони нагадують анально-утримуючу особистість за Фрейдом: ригідні, підозрілі і вперті. Згідно Фромму в них є і деякі позитивні особливості - передбачуваність, лояльність і стриманість.

4. Ринковий тип походить з твердження, що особистість оцінюється як товар, який можна продати, або вигідно обміняти. Ці люди зацікавлені у збереженні правильної зовнішності, знайомствах з потрібними людьми і готові продемонструвати будь-яку особисту якість, яка підвищила би їх шанси на успіх у справі продажу себе потенційним замовникам. Їх стосунки з оточуючими поверхневі, їх девіз - “Я такий, яким ви хочете мене бачити”.

5. На противагу непродуктивній орієнтації, продуктивний характер являє собою, з точки зору Фромма, кінцеву мету у розвитку людини. Цей тип незалежний, чесний, спокійний, люблячий, творчий. З праць Фромма видно, що він розглядав цю орієнтацію як відповідь на противагу людського існування, притаманне суспільству. В ній проявляється здатність людини до продуктивного логічного мислення, любові і праці. Завдяки продуктивному мисленню люди дізнаються хто вони такі, і тому звільняються від самообману. Сила продуктивної любові дає можливість людям любити все живе на землі (біофілія). Також продуктивна праця забезпечує можливість виготовлення предметів, необхідних для життя, завдяки творчому самовираженню. Результатом реалізації всіх вище перерахованих сил, притаманних всім людям, є зріла і цілісна структура характеру.

Продуктивна орієнтація в гуманістичній теорії Фромма - це ідеальний стан людини. Навряд чи хто-небудь досягав всіх характеристик продуктивної особистості. В той же час Фромм був впевнений, що в результаті корінної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим типом в будь-якій культурі: Досконале суспільство здавалося Фромму таким, в якому знаходять задоволення базисні потреби людини. Він називав це суспільство гуманістичним общинним соціалізмом.

І.5 Карен Хорні: соціокультурна теорія особистості

Карен Хорні, так же само, як Адлер, Юнг і Фромм, наслідувала основоположні принципи теорії Фрейда. Найбільш важливе питання, по якому вона дискутувала з Фрейдом, - це вирішальна роль фізичної анатомії в обумовленні психологічних відмінностей між жінками і чоловіками. Хорні вважала, що висловлювання Фрейда про психологію жінок, особливо його заявка про те, що жінками керує "зависть до пеніса" є нелогічними і прив'язаними до культури Вени ХІХ століття. Хорні також була проти його теорії інстинктів і вважала, що психоаналіз повинен дотримуватися більш ширшої соціокультурної орієнтації.

В своїх працях Хорні підкреслювала важливість культурних і соціальних впливів на особистість. Хоча її теорія в більшій мірі відноситься до хворобливих неврозів, чим до здорових особистостей, багато її ідей привели до значних відкриттів в розумінні індивідуальних і міжособистісних відношень.

Поштовхом до формування соціокультурного погляду на особистість послужили три основні усвідомлення Хорні. По-перше, вона відкинула висловлювання Фрейда відносно жінок і особливо його твердження про те, що їх біологічна природа попереджує зависть до пеніса. По-друге, під час перебування в Чикаго і Нью-Йорку вона обмінялася думками з такими ученими, як Еріх Фромм, Маргарет Мид і Гаррі Стек Салліван. Завдяки їм посилилася її впевненість у тому, що соціокультурні умови мають глибокий вплив на розвиток і функціонування індивідуума. По-третє, лікарські спостереження за пацієнтами, які вона проводила в Європі і США, показали відмінності в їх особистій динаміці, що виявилося підтвердженням впливу культурних факторів. Ці спостереження привели її до висновку про те, що в основі порушення функціонування особистості лежать унікальні стилі міжособистісних відносин.

Хорні погоджувалася з думкою Фрейда про значення дитячих хвилювань для формування структури і функціонування особистості у дорослого. Незважаючи на загальність основних позицій, обоє вчених розходилися в думках на рахунок питання про специфіку формування особистості. Хорні не прийняла тверджень Фрейда про існування універсальних психосексуальних стадій і про те, що сексуальна анатомія дитини диктує визначений напрямок подальшого розвитку особистості.

Згідно Хорні, для дитинства характерно дві необхідності: необхідність задоволення потреб і необхідність у безпеці. Задоволення потреб охоплює всі основні біологічні потреби: в їжі, сні і т.д. Хоча Хорні надавала значення задоволенню потреб в забезпеченні фізичного виживання, вона не вважала, що вони грають основну роль в формуванні особистості. Головною в розвитку дитини являється необхідність у безпеці. В даному випадку основоположний мотив - бути любимим, бажаним і захищеним від небезпеки і ворожого світу. Хорні вважала, що в задоволенні цієї необхідності безпеки дитина повністю залежить від своїх батьків. Якщо батьки проявляють справжню любов і тепло по відношенню до дитини, тим самим задовольняється її необхідність у безпеці. Завдяки цьому швидше всього сформується здорова особистість. І навпаки, якщо поведінка батьків заважає в задоволенню необхідності в безпеці, цілком ймовірний патологічний розвиток особистості. Багато з моментів у поведінці батьків можуть фрустрировати необхідність дитини у безпеці: нестійка поведінка, насмішка, невиконані обіцянки і інше. Якщо батьки так поводяться, то у дитини в результаті може розвинутися базальна ворожість. В такому випадку дитина опиняється між двох вогнів: вона залежить від батьків і в той же час відчуває по відношенню до них почуття образи, причиною виникнення якого являються батьки, не існує саме по собі: вона проявляється в усіх взаємовідносинах дитини з іншими людьми як в теперішньому, так і в майбутньому. В схожому випадку кажуть, що у дитини спостерігається базальна тривога, "відчуття самотності і безпомічності перед обличчям потенційно небезпечного світу". Базальна тривога - це інтенсивне і всепроникаюче відчуття відсутності безпеки - являється однією із основоположних концепцій Хорні.

На відміну від Фрейда, Хорні не вважала, що тривога являється необхідним компонентом в психіці людини. Навпаки, вона стверджувала, що тривога виникає в результаті відсутності почуття безпеки в міжособистісних стосунках. В загальному, на думку Хорні, все те, що в стосунках з батьками порушує відчуття безпеки у дитини, призводить до базальної тривоги. Якщо дитина відчуває любов і сприймання себе, вона почуває себе у безпеці і швидше всього буде розвиватися нормально. З іншої сторони, якщо вона не відчуває себе в безпеці, у неї розвивається ворожість по відношенню до батьків, і ця ворожість, в кінцевому результаті, трансформуючись в базальну тривогу, буде спрямовуватися на кожного.

Психологія жінки.

Як ми вже знаємо, Хорні не погоджувалася майже ні з одним твердженням Фрейда щодо жінок. Вона повністю відкидала його погляд, згідно якому жінки заздрять чоловічому інтимному органу і докоряють своїм матерям за те, що в них немає цього органу. Вона також вважала помилковою думку Фрейда, стверджуючого, що жінка несвідомо хоче народити сина і таким чином символічно отримати цей чоловічий інтимний орган. Хорні висловила протести проти подібного принизливого для жінки погляду в своїх роздумах про те, що чоловіки відчувають заздрість до матки, у чому виражається несвідома ревність чоловіків до здатності жінок народжувати і годувати дітей. Нарешті, Хорні зробила висновок, що психоаналіз був спотворений "чоловічим генієм, і майже всі, хто розвивав ідеї психоаналізу, були чоловіками". Треба відзначити, що опозиція Хорні поглядам Фрейда на жінок в той час викликала велику полеміку.

Хорні стверджувала, що жінки часто відчувають себе неповноцінними в порівнянні з чоловіками, тому, що їхнє життя базується на економічній, політичній і психосоціальній залежності від чоловіків. Історично склалося так, що до жінок відносилися, як до істот другого сорту, не признавали рівності їх прав з правами чоловіків і виховували так, щоб вони визнавали чоловічу "досконалість". Хорні доводила, що багато жінок прагнуть стати більш маскуліними, але не із заздрості до чоловічого інтимного органу.

Хорні також звертала увагу на рольові контрасти, від яких страждає більшість жінок в стосунках з чоловіками, особливо виділяючи контрасти між традиційною жіночою роллю дружини і матері і такою більш ліберальною роллю, як вибір кар’єри, або досягнення інших цілей.

Ідеї Хорні, підкреслюючи значення культури і статевих ролей, добре узгоджуються з сьогоднішнім феміністичним світосприйняттям. Її багато численні статті, присвячені психології жінки, часто цитують сучасні дослідники.

Розділ ІІ. Новітні теорії несвідомого

ІІ.1 Символдрама як представник сучасних напрямків психоаналізу

Символдрама (відома також як Кататимно-імагінативна психотерапія, Кататимне хвилювання образів (КПО), або метод "сновидінь насправді") - це метод глибинно-психологічно орієнтованої психотерапії, який виявився клінічно високоефективним при короткочасному лікуванні неврозів і психосоматичних захворювань, а також при психотерапії порушень пов'язаних з невротичним розвитком особистості. В якості метафори можна охарактеризувати катативно-імагінативну психотерапію як "психоаналіз за допомогою образів".

Назва методу походить від грецьких слів “ката" - "відповідний", "залежний" і "тимос" - одне із означень "душі" (в даному випадку мається на увазі "емоційність"). На українську мову назву метода можна перекласти як "емоційно обумовлене переживання образів", або "переживання образів, які йдуть від душі".

Метод розроблений відомим німецьким психотерапевтом професором, лікарем медицини Ханскарлом Лейнером (1919-1996). Основу метода складає вільне фантазування в формі образів, "картини" на задану психотерапевтом тему (мотив). Психотерапевт виконує при цьому контролюючу, супроводжуючу, спрямовуючу функції. Концептуальна основа метода - глибинно-психологічні психоаналітично зорієнтовані теорії, аналіз несвідомих і підсвідомих конфліктів, ефектно-інстинктивних імпульсів, процесів і механізмів захисту як відображення актуальних емоційно-особистих проблем, аналіз онтогенетичних форм конфліктів раннього дитинства.

З відомих на сьогодні біля п’ятнадцяти напрямків психотерапії, використовуючи образи в лікувальному процесі, символдрама являється найбільш глибоко і системно пропрацьованим і технічно-організованим методом, який має фундаментальну теоретичну базу. В основі методу лежать концепції класичного психоаналізу, а також його сучасного розвитку (теорія об'єктних відношень М. Клейн, его-психологія А. Фрейд, психологія "Я" М. Хартманна і “Self-psychology” Х. Когута і їх наступна розробка в працях Ш. Ференці, М. Балінта, Е. Еріксона, Р. Шпітца, Д.В. Винникотта, М. Малєр, О. Кернберга, Й. Ліхтенберга).

Залишаючись на принципових психоаналітичних позиціях, багато спільного метод має з теорією архетипів і колективного несвідомого К.Г. Юнга, а також розробленим ним методом активного уявлення.

З феноменологічної точки зору, можна простежити паралелі цього метода в дитячій ігровій психотерапії, в психодрамі Я. Марено і Г. Лейц і в елементах гештальт-терапії за Ф. Перлсом. В технічному плані в символдрамі близькі елементи ведення психотерапевтичної бесіди за К. Роджерсом і деякі стратегії поведінкової терапії, наприклад, за Й. Вальпе.

Тим не менше, символдрама - це не комбінація суміжних психотерапевтичних методів, а самостійна оригінальна дисципліна, більшість елементів якої виникли задовго до того, як вони появилися в інших галузях психотерапії.

В символдрамі успішно поєдналися переваги багатого спектру психотерапевтичних технік, які займали полярне положення в світі психотерапії: класичного і юнгіанського аналізу, поведінкової психотерапії, гуманістичної психології, автотренінгу.

Стосовно щодо роботи з дітьми і підлітками символдрама розвивалася відомим німецьким дитячим психоаналітиком і соціальним педагогом Гюнтером Хорном і іншими спеціалістами міжнародного товариства Кататимного переживання образів і імагінативних методів у психології і психотерапії.

Характерною ознакою символдрами являється пропонування пацієнту деякої теми для кристалізації його образної фантазії - так називаю чого мотиву проявлення образу. Цим символдрама відрізняється, наприклад, від активного уявлення К.Г. Юнга, в якому пропонується спонтанний розвиток образу, і від техніки практичного психоаналізу, де аналітик принципово не повинен нічого "давати" пацієнту.

З психологічної точки зору, Кататимне переживання образів - це проективний метод. Однак, на відміну від усіх відомих проективних методів, для символдрами характерна незалежність від будь-якої заданої матеріальної структури. Завдяки цьому в уявних образах безпосередньо відбиваються глибинні психічні процеси, проблеми і конфлікти, які дозволяють називати кататимні образи "мобільною проекцією".

Мотиви, використані в символдрамі, були вироблені в ході довгої експериментальної роботи. З багатьох можливих мотивів, найбільш часто спонтанно виникаючих у пацієнтів, були відібрані такі, які, з діагностичної точки зору, найбільш релевантно відображають внутрішній психодинамічний стан і, в той же час, володіють найбільш сильним психотерапевтичним ефектом.

В якості основних мотивів символдрами для дітей і підлітків Х. Лейнер пропонує наступні:

1) луг, як початковий образ кожного психотерапевтичного сеансу;

2) підйом вгору, щоб побачити з її вершини панораму ландшафту;

3) похід струмка вверх або вниз за течією;

4) обшук дому;

5) зустріч з особливо важливим лицем (мати, батько, брати і сестри, кумир, учитель…) у реальному, або символічному втіленні (в образі тварин, дерева…);

6) спостерігання лісу і очікування істоти, яка вийде з темноти лісу;

7) лодка, яка появляється на березі річки або озера, на якій дитина відправляється покаятися;

8) печера, яку спочатку спостерігають зі сторони, в очікуванні, що з неї вийде символічна істота, і в яку, за бажанням дитини, можна також зайти, щоб в ній побути, або дослідити її глибини.

Поряд з перерахованими мотивами за останні роки широко використовуються також три наступні додаткові мотиви:

1) спостерігання і встановлення контакту з сім’єю тварин - з метою отримати уявлення про проблеми в сім'ї дитини, а також провести їх корекцію;

2) отримання в користування наділу землі, щоб що-небудь на ньому зробити або побудувати;

3) Уявити себе приблизно на 10 років старше.

Для підлітків можна запропонувати також мотив власна машина або мотоцикл.

Крім того, в стані психодіагностики особливо ефективними виявилися наступні мотиви:

дерево

три дерева

квітка

В крайній випадок використовуються специфічні мотиви символдрами:

уявлення реальної ситуації в школі або вдома;

згадування з минулого досвіду;

уявлення останньої сцени із нічного сновидіння і продовження його розвитку в сновидінні насправді під контролем психотерапевта;

інтроспекція внутрішніх органів тіла (подорожування в середину свого тіла);

уявлення певних предметів, які мають особливе емоційне значення, наприклад, іграшки, улюбленої ляльки, або іншої м'якої іграшки.

Усі мотиви мають, як правило, широкий діапазон діагностичного і терапевтичного застосування.

Давайте розглянемо деякі з мотивів.

Мотив "дерево"

Гюнтер Хорн відмічає, що образи, які дитина виявляє після завдання мотиву дерева, можна аналізувати одночасно в двох планах - на суб'єктивному і об'єктивному рівнях.

На об'єктивному рівні образ дерева символізує батьків дитини або інших важливих для неї людей. Дерево може як подавляти своїми розмірами, так і являти собою захист і сховище. Дитина може ховатися під вітами дерев, з його вершини може оглянути панораму ландшафту і багато іншого.

На суб'єктивному рівні дерево може відображати уявлення дитини про те, якою би вона хотіла бути: великою, сильною, могучою. Тут важливі дві деталі: чи уявляє дитина вічнозелене дерево або це листяне дерево, чи стоїть дерево саме або оточене іншими деревами, чи здорове дерево, чи не опали його листочки…

У ході сеансу у дитини можуть скластися певні відносини з її деревом. Виникаючі у дитини образи, характеризують актуальну для неї несвідому проблематику.

Мотив уявлення себе на 10 років старше

Гюнтер Хорн підкреслює, що цей мотив дає уявлення про внутрішні установки і очікування дитини відносно свого майбутнього. В зв'язку з тим цьому мотиву відводиться також і важлива роль у виховую чому аспекті психотерапії.

Крім цього, одностороння фіксація на проробленні конфліктів з "минулого" і "теперішнього" пацієнта може викликати у дитини відчуття, що вона "хвора". Самооцінці дитини це пережити важко, тому діти часто цілком справедливо протестують проти такого "заліковування".

ІІ.2 Сон як особливий прояв несвідомої сфери психіки

ІІ.2.1 Скільки ми спимо

Потреба спати певний час у різних людей різна. Доросла людина спить на добу звичайно сім-вісім годин, тобто час, який проводить вона у сні, дорівнює третині доби. Якщо вважати, що в середньому людина живе приблизно 60 років, то з них 20 років припадає на сон. При точнішому підрахунку ця цифра ще збільшується. Новонароджена дитина майже весь час спить, прокидаючись тільки на 20-30 хвилин, коли її годує мати. Потім в міру свого росту вона починає спати все менше і менше. Дитина віком від 3 до 5 місяців спить на добу уже всього тільки 16 годин, але і це вдвоє більше, ніж сон дорослого. У 10-місячної дитини тривалість сну зменшується до 15 годин, у 2-3-річної - до 12 годин. І тільки у людини починаючи з 15-18 років сон займає 7-8 годин на добу. Одначе тривалість сну у людей того ж самого віку може сильно коливатися. Одному досить 6 годин, другий ледве висипляється за 8 годин.

Позбавлення сну дуже важко перенести. Дослідження, спеціально зроблені ученими над тваринами і людьми, показали, що уже через 2-3 доби, проведені без сну, собаки, кішки і люди засинають в найнезручніших положеннях, при сильному шумі і світлі. Стомлені бійці нерідко сплять в окопах глибоким сном під гуркіт гарматної стрілянини та розриви снарядів і можуть навіть у випадку великої утоми на марші перебувати в півсонному стані. Для того, щоб так довго не спати, люди повинні весь час швидко рухатися або працювати; хвилинна зупинка, завжди може викликати сон. Але в особливо небезпечних умовах війни спостерігались випадки, коли люди не спали по 5-6 діб.

Відомі випадки смерті від тривалого позбавлення сну у дорослих тварин і людей. Досліди, проведені над тваринами, показали, що молоді щенята, яким не давали спати, вмирали значно скоріше, ніж дорослі собаки. Це показує, що правильне чергування сну і неспання особливо важливе для маленьких дітей. Недостача сну у дитини або сон неспокійний, коли дитина під час сну ворушиться і робить багато зайвих рухів, шкідливо відбивається на її рості і поведінці. Вона стає нервовою, дразливою, примхливою.

Стара людина менше спить, ніж людина середніх років. Старі люди часто страждають безсонницею. Але бувають випадки, коли люди середніх років також сплять мало, особливо при великих відповідальних турботах або посиленій захоплюючій і цікавій праці. Відомо, що Петро І задовольнявся сном від 5 до 6 годин, причому такий короткий сон, що змінювався кипучою державною роботою, аж ніяк не відбивався на його здоров’ї. Один відомий винахідник працював цілими ночами, спав мало, це одначе не перешкодило йому прожити до 80 років.

Сон може не наставати в звичайний час, якщо праця настільки цікава, що захоплює всі думки і почуття людини. Державна діяльність, робота письменника або ученого, праці винахідника або стахановця настільки глибоко захоплюють людей, що дозволяють їм не відчувати гострої потреби сну і зменшують його тривалість без шкоди для здоров'я. Про таких людей говорять, що вони забувають про сон.

ІІ.2.2 Глибокий і поверховий сон

Різні люди сплять по-різному. В одних сон глибший, міцніший, в других - слабий, поверховий. Навіть та ж сама людина в різний час залежно від різних умов спить неоднаково. Вона може спати дуже міцно, глибоко, тільки сильний звук може її розбудити, і вона ж може спати тривожно і поверхово. Тоді навіть найслабіше шарудіння будить ЇЇ. Вночі, через 1-1,5 години після того, як людина заснула, сон буває найглибшим. Потім він стає слабішим, а перед світанком послаблюється зовсім. Найбільшу користь і відновлення сил приносить глибокий, міцний сон. Нервові люди погано сплять, часто самі прокидаються і тому мало відпочивають у сні. Постійне недосипання призводить до захворювань і перевтоми.

Дуже шкідливо різко будити сплячу людину, відразу відриваючи її від глибокого сну. Люди, які не знають цього, часто жартома різко скидають із сплячого ковдру, несподівано голосно кричать або обливають сплячого водою. Так будити людину не можна. Такі грубі прийоми можуть спричинити людині серйозне захворювання нервової системи.

Прокинувшись, людина не зразу почуває себе цілком бадьорою. Для того, щоб стан сну минув швидше, рекомендується робити перед умиванням недовгу 3-5-хвилинну фізкультурну зарядку.

ІІ.2.3 Порушення нормального сну. Лунатизм

Після тяжкої і збуджуючої роботи, дуже цікавих суперечок або прочитаної захоплюючої книжки багато хто з людей не може довго заснути, хоча дуже втомлений і хоче спати. Їх збуджений мозок продовжує безупинно працювати, а тіло так стомилось, що вони відчувають важкість і ломоту в суглобах. Даремно вони позіхають, перевертаються з одного боку на другий. Сон не приходить. Що ж трапилося? Звичайно все тіло людини і мозок засинають, одночасно. Коли ж людина сильно збуджена, мозок її не засинає, хоча м'язи рук і ніг уже розслабли, ніби вже сплять, відпочивають. Такий стан заважає організмові відпочити за ніч.

Щоб заспокоїти мозок, рекомендують рахувати, або прислухатися до цокання годинника, або, що найкраще, робити глибокі і повільні вдихи і видихи. Можна також відкинути ковдру, трошки прохолонути, після чого вкритися якнайтепліше - тоді відчуття тепла навіє сон. Легке погладжування по грудях біля серця також може допомогти заснути. Але іноді збудження мозку настільки сильне, що всі ці засоби заспокоєння не допомагають і людина змушена вдаватись до снотворних ліків. Така безсонниця дуже виснажує людину, і якщо вона триває довгий час, то може привести до виснаження нервової системи.

У деяких дітей і підлітків, юнаків і дівчат можна іноді спостерігати особливий стан сну - так званий "лунатизм". Таку назву цей сон дістав від того, що раніше причину його вбачали в місячному світлі, хоча місячне світло тут ні до чого. Лягаючи спати, як і всі здорові люди в звичайний час, лунатик встає вночі, навіть коли на небі немає місяця, одягається і з розплющеними очима блукає по будинку, іноді злазить на дах, з дивовижною спритністю ходить по його краю, рискуючи кожну мить зірватись і розбитися на смерть. Але звичайно лунатики проробляють ці рухи з такою спритністю на яку вони нездатні вдень у стані неспання. Якщо такого лунатика голосно гукнути, то він прокинеться і може, втративши впевненість і спритність в рухах, впасти з даху.

Лунатик, хоча він і рухається, перебуває у сні. Він бачить всі предмети, але не розуміє того, що бачить. Так, він бачить сусідні будинки, вулицю, але, крокуючи по карнизу, не розуміє всієї небезпеки такої прогулянки. Коли лунатик прокидається ранком, то він нічого не пам'ятає з своїх "нічних пригод", оскільки пам'ять в цей час у нього була відсутня. В той час, як вдень, наяву, все, що людина робить, бачить і чує, залишається в її пам'яті, в лунатика під час його "нічних пригод" цей запис пам'яті відсутній.

Лунатичний сон є частковий відпочинок головного мозку. Ті частини мозку, які управляють рухом рук, ніг, повністю працюють, не відпочивають під час цього сну, а частини, відповідні пам'яті та розумінню, виключені з роботи.

Лунатизм зустрічається в підлітків від дуже швидкого, нерівномірного росту і розвитку головного мозку. Як тільки ріст нервової системи закінчиться, так і лунатизм припиниться.

ІІ.3 Історія розвитку та сутність використання в суспільстві навіювання і гіпнозу

"Банальна проблема гіпнозу"

Про навіювання і гіпноз сьогодні, на початку XXI століття, знають, мабуть, всі. Але, незважаючи на це, більшість людей знову і знову стають жертвами непрофесійних психотерапевтів і шахраїв.

Про присипляння людини за допомогою дотику можна прочитати вже в античних авторів Амулія і Мацала. Цікаво, що не завжди гіпнотизер торкався людей рукою, за Плутархом, цар Пірр занурював підданих у гіпнотичний сон дотиком ноги.

Дуже широко гіпноз, навіювання і самонавіювання використовувалися в стародавній Халдеї, Єгипті, Індії. Для відключення свідомості від зовнішнього світу йоги фіксували погляд на кінчику носа або на іншій близько розташованій точці. Всі органи чуття індійських містиків відключалися, більше того, вони нерідко могли уповільнити і зупинити дихання, знизити температуру тіла і навіть зупинити серце! Найпоширенішим способом самонавіювання було (і, імовірно, залишається до цього дня) читання мантр - короткої фрази або одного слова, містично пов’язаного з таємним світом язичницьких богів і духів.

Мабуть, визначення радянської науки про безпосередній зв'язок релігії і гіпнозу недалеке від істини. З яким би релігійним явищем минулого ми не стикалися, - вивчаючи містику Елевсинських містерій і Дельфійських оракулів, єгипетських та індійських обрядів, маніпуляції ворожок Стародавньої Німеччини і Риму, - завжди гіпноз і самонавіювання відіграють помітну роль. Без гіпнозу, мабуть, неможливо уявити більшість релігійних практик.

Тут слід зробити уточнення. Деякі мислителі, правителі і пророки Старого Завіту ставилися до гіпнозу вкрай негативно. У Старому Заповіті першою і другою заповідями Мойсея категорично забороняється поклонятися вигаданим богам та ідолам, не дозволяється також спілкуватися з ворожками, астрологами, самостійно займатися самонавіюванням і звертатися "за кваліфікованою медичною допомогою" до гіпнотизерів. Талмуд, книга більш пізнього походження, навіть описує особливі психічні стани, коли людина спить і, одночасно, не спить, не усвідомлюючи себе, ходить уві сні.

Особливої популярності гіпноз набув завдяки діяльності двох знаменитих гіпнотизерів - Месмера й абата Фарія. Месмер, який одержав освіту у Відні, пояснював явище гіпнотизму "тваринним магнетизмом". Його теорія не витримала випробувань часом і науковим аналізом, але практика отримала значне поширення. Месмер не тільки торкався руками того, кого гіпнотизував, він також використовував "намагнічену воду", дерева і будь-які предмети, які ставали "цілющими талісманами".

Португалець Фарія перед прийняттям католицтва і священного сану був індійським містиком. Абат не залишив свого захоплення гіпнозом, більш того, саме його слід називати справжнім родоначальником теорії гіпнозу і сучасному розумінні. Для усипляння людей абат вдавався до словесного навіювання; були необхідні тільки деякі умови сеансу-сидіти в розслабленій позі в кріслі із закритими очима. Фарія на публічних сеансах прагнув довести, що ніякого "магнетичного флюїду" не існує, що гіпнотизер не володіє особливою силою, а причина присипляння ховається в мозку людини. Дещо раніше, в середині позаминулого століття, хірург Селес Бред описав явище аутогіпнозу.

Сутність навіювання і гіпнозу.

Гіпноз-це стан часткового сну, здебільшого викликаний навіюванням.

Навіювання-дія на волю і свідомість людини з метою навіяти їй які-небудь думки, переконання, відчуття.

Гіпноз і гіпнотичні стани описані в стародавніх книгах людства. Згадаймо лише деякі з них-індійські Веди, Книгу законів Ману, Зенд-Авесту, Старий Завіт. Стан гіпнотичного сну тісно пов'язаний з явищами слухових і звукових галюцинацій, вживанням алкоголю, опіуму, гашишу, трав і грибів, що сприяють галюцинації. Т.М. Михайлов у книзі "Бурятський шаманізм" розрізняє деякі різновиди гіпнотичних (екопатичних) станів:

звичайний транс-шаман одночасно приходить у збуджений стан, співає, танцює;

сильний транс-шаман у найсильнішому збудженні, застосовує гіпноз, "виробляє чудеса", чревовіщає, впадає в справжній припадок, епілепсію.

В. Бітне називає три основні способи гіпнотичної дії:

дія людини на людину;

дія за допомогою предметів і явищ;

самонавіювання.

Учені розрізняють три стадії гіпнотичної дії:

Гіпотаксія-відчуття важкості в тілі.

Каталепсія-заціпеніння м’язів при неглибокому сні і відтворюванні згодом команд гіпнотизера.

Сомнамбулізм-повна ізоляція від зовнішніх і внутрішніх відчуттів при збереженні контакту з гіпнотизером.

Деякі вчені зводять поняття навіювання до гіпнозу і процесу гіпнотичного сеансу. Але навіювання все-таки, слід розуміти ширше, як будь-який свідомий і несвідомий вплив дію на думки, відчуття і світогляд людини. Так тлумачив поняття навіювання В.М. Бехтерев, а І.П. Павлов розглядав гіпнотичне і пост гіпнотичне навіювання як концентрований вплив на певні ділянки півкуль головного мозку.

Гіпнотична дія залежить від певних суб’єктивних і об’єктивних умов-схильності до навіювання (навіюваності), часу дій, стадії гіпнотичного сну, індивідуального підбору того чи іншого способу гіпнотичної дії, індивідуального, інтелектуального, душевного і духовного розвитку, психологічного стану людини, підданої гіпнозу.

Висновки

Автор, дослідивши проблему несвідомого, зробила висновок, що невідоме існує у психіці кожної людини.

Кожного вечора ми лягаємо спати, нам сняться різні сни, а зранку ми прокидаємося і навіть не задумуємося і не здогадуємося про те, що наші сни відносяться до несвідомого, а також кожен сон може по-різному трактуватися.

Дане дослідження було зроблено для того, щоб знайти відповіді на такі запитання: що таке несвідоме, його походження і суть. Для цього автор розглянула класичні теорії несвідомого вчених-психологів: Зігмунда Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Густава Юнга, Е. Фромма і К. Хорні.

Кожна з цих теорій відрізняється не лише назвою, але й змістом, підходом. З кожної теорії можна почерпнути щось корисне для себе і дізнатися багато цікавого.

Розглянувши другий розділ курсової роботи ми дізнаємося більше про гіпноз і навіювання, про історію розвитку та сутність їх використання у суспільстві.

Не все у нашому житті є підвладне людині. Під дією гіпнозу, певного навіювання чи сну, людина здатна на жахливі вчинки.

Мета даної курсової роботи досягнута, завдання, які поставила перед собою автор, виконані.

Також цю курсову роботу можна використовувати для подальшого вивчення теорій особистості, її можна використовувати при підготовці до екзамену з психології і для читання лекцій у вищих навчальних закладах.

Список літератури

Бондаренко О.Ф. Класичний психоаналіз З. Фрейда // Бондаренко О.Ф. психологічна допомога особистості: Учб. Посібник. - Х., 1996. - с.53-65

Гіратусевич Ю.М. Психоаналіз З. Фрейда і современная физиология мозга. // Фрейд З. О клиническом психоанализе. - М1991. - с.3-40.

Гуменюк О. Проблематика "Я" у психоаналітичній теорії Зігмунда Фрейда // Психолог. - 2005-№7 /151/-ст.3-7

Дасилебинов С. Психоанализ и его создатель // Фрейд З. Я и оно. - М., 1990. - с.3-10

З. Фройд-аналіз класичного психоаналізу // Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Навч. посіб. - К., 2003-ст.24-27

Класичний /"реалістичний"/ психоаналіз З. Фрейда: основні концепції // Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Навч. посіб. - К., 2003 ст.7-14

Левченко Т.Ф. Психоаналітичні теорії розвитку особистості від Фрейда до Фромма // Левченко Т.Ф. Розвиток освіти та особистості в різних педагогічних системах - Вінниця., 2002-ст.338-356

Левчук Л.П. Фрейд і слов’янський гуманізм // Левчук Л.П. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика-К., 2002-ст.226-249

Л. Хьелл; Д. Зиглер Теории личности. - Питер., 1999. - с.107-268.

Романець В.А., Матюха І.П. Фрейдизм в Україні. // Романець В.А., Матюха І.П. Історія психології ХХ століття. - К., 1998. - с.483-487.

Свідомість і несвідоме. Самосвідомість особистості // Психологія: Підручник/ Ред. Ю.Л. Трофімов. - К., 2001. - с.122-134

Степанов С. Кипящий котел бессознательного: Зигмунд Фрейд. // Шкільний психолог. 2002. - №6-с.3-5

Творець психоаналізу: / Зігмунд Фрейд/ // шкіл. б-ка. - 2006 №5-ст.121-123

Трач Р. Ще про Фрейда та наукову психологію // сучасність-2006-31-ст.93-98

Фрейд З. Либидо и "Я". Толкование сновидений // Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия. Лен., 1998-ст.328-364

Фрейдизм і неофрейдизм // Психологія: підручник/ Відп. редак. Ю.Л. Трафімов. - К., 2001. - с.82-88.

Фрейд З. Основні категорії психоаналізу. // Всесвіт. - 1991. - №5-с.164-170

Фрейд З. Я и оно. М.: МПО "МЕТТЕМ", 1990. - 56с.

Что такое сознание? // Тайны сознания и бессознательного. Мн., 1998. - с.7-12

Что такое бессознательное? // Тайны сознания и бессознательного. - Мн., 1998. - с.249-254

Юнг К.Г. Зиґмунд Фрейд. // Вопросы психологии. - 1996. - №2. - с.86-104

Курсовая работа: Теорії несвідомого в сучасній психології

Похожие работы: