Іван Петрович Павлов (1849-1936)

Робота Павлова по научанню допомогла Уотсону змістити акцент із суб'єктивних ідей до об'єктивних, а також до кількісно вимірних фізіологічних процесів - таких, наприклад, як виділенню шлункового соку або руху мускулів. Вона надала новий метод вивчення поводження й нові засоби для здійснення спроб його контролю й модифікації.

Сторінки життя

Іван Павлов народився в Рязані в середній полосі Росії. Він був старшим з одинадцяти дітей сільського священика. Життя в такій великій родині з раннього віку привчила його до працьовитості й відповідальності - до тих якостей, які він зберіг протягом всього свого життя. У дитинстві він протягом декількох років не міг відвідувати школу через травму голови, що переніс у віці семи років. Батько вчив його удома, а в 1860 році хлопчик надійшов у семінарію, щоб підготуватися до прийняття сану священика. Пізніше, прочитавши про дослідження Дарвіна, Павлов змінив свої наміри. Він пройшов кілька сотень миль до Санкт-Петербурга, щоб там надійти в університет. Він вибрав спеціалізацію зоопсихології.

Одержавши університетську освіту, Павлов став представником інтелігенції, нового стану, що народжується в російському суспільстві, що відрізнялося від основних класів - аристократії й селянства. Павлов був "занадто освічений і занадто інтелігентний для селян, із середовища яких він вийшов, але занадто простий і занадто бідний для аристократії, до якої ніколи не зміг би примкнути. Такі соціальні умови нерідко породжували особливій, відданій науці інтелектуалів, все життя яких була присвячена тому заняттю, що виправдувало їхнє існування. Таким був і Павлов, у якого фанатична відданість чистій науці й експериментальним дослідженням завжди харчувалася силою, енергією й простотою російського селянина".

Павлов одержав ступінь в 1875 році й почав викладати медицину, але не для того, щоб стати практикуючим лікарем, а в надії зайнятися фізіологічними дослідженнями. Він учився два роки в Німеччині, потім повернувся в Санкт-Петербург, де протягом декількох років обіймав посаду асистента дослідницької лабораторії.

Відданість Павлова експериментальній науці була всецілою. Його не цікавили практичні питання - заробітна плата, одяг, умови життя. Його дружина Сара, на якій він женився в 1881 році, присвятила себе тому, щоб оберігати чоловіка від мирських турбот. На самому початку свого шлюбу вони уклали угоду про те, що вона повністю бере на себе всі поточні турботи й не допускає, щоб його відволікали від занять наукою. Він же, у свою чергу, зобов'язався ніколи не пити, не грати в карти й ходити в гості або приймати гостей тільки по вечорах у суботу й у неділю. Він дотримувався твердого графіка й працював сім днів у тиждень із вересня по травень; улітку їхав у село.

Його байдужність до побутових турбот яскраво демонструє той факт, що Сара повинна була нагадувати йому про одержання платні. Вона розповідала, що йому не можна було доручити купити для самого себе одяг. Коли йому було вже за сімдесят, він вискочив із трамвая, у якому їхав на роботу, не дочекавшись повної зупинки, упав і зламав ногу. жінка, Що Стояла поруч, викликнула: "Боже мій, адже це геній, а він навіть не може вийти із трамвая, щоб відразу не зламати ногу!".

Родина Павлова злидарювала до 1890 року, коли він у віці 41 року став професором фармакології Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі. В 1883 році, коли Павлов працював над докторською дисертацією, народилася перша дитина. Тендітна й хвороблива дитина не зможе вижити, говорили лікарі, якщо мати й дитина не зможуть відпочити за містом. Павлову вдалося позичити грошей на поїздку, але було занадто пізно: дитина померла. Якийсь час Павлов змушений був ночувати на ліжку у своїй лабораторії, а його дружина й друга дитина жили в родичів, тому що вони не могли дозволити собі зняти квартиру.

Група студентів Павлова, знаючи про його фінансові утруднення, передала йому гроші під приводом покриття витрат на лекції, які були підготовлені за заявкою. Павлов витратив усе на своїх лабораторних собак, нічого не залишивши собі. Його відданість науці була так сильна, що життєві дрібниці його не турбували. Він говорив, що це його не турбує.

В 1923 році Павлов відвідав Сполучені Штати, щоб бути присутнім на конференції в Нью-Йорку. На Центральному вокзалі його негайно ограбували на дві тисячі доларів. Він присів відпочити на лавочку й поклав портфель поруч. Він був так поглинений дивлячись на людей, що зовсім не стежив за портфелем, а потім просто встав і пішов. Із цього приводу він висловився так: "Ну й добре. Не випливало виставляти спокусу перед очима бідняків".

Павлов був відомий своєю гарячою вдачею. На роботі він нерідко вибухав гнівними тирадами на адресу своїх помічників. Під час більшовицької революції 1917 року він обрушився на один зі співробітників, що спізнився на роботу на десять хвилин. Стрілянина на вулицях не могла бути виправданням для припинення роботи. Як правило, ці спалахи швидко забувалися. Співробітники й студенти знали, чого від них чекають, тому що Павлов завжди ясно говорив їм про це. У спілкуванні з навколишніми Павлов завжди був прямою й чесною людиною, хоча й не занадто тактовним.

Він прекрасно усвідомлював свій вибуховий темперамент. Коли один зі співробітників лабораторії більше не зміг терпіти образ, він попросив звільнити його від виконання обов'язків, "Павлов відповів, що його образливе поводження є не більш ніж звичка... і саме по собі не є поважною причиною для звільнення з лабораторії". Невдача експерименту могла повалити Павлова в стан глибокої депресії, але зате успіх викликав таку радість, що він поздоровляв не тільки своїх співробітників, але й собак.

Павлов був одним з деяких росіян учених, які допускали до роботи у своїх лабораторіях жінок і євреїв. Він приходив у лють при найменшому натяку на антисемітизм. У нього було гарне почуття гумору, і він умів цінувати жарт. Під час церемонії вручення почесного ступеня Кембриджського університету студенти з балкона спустили до нього на коліна іграшкового собачку на мотузці. Павлов потім тримав цього собачку на своєму робочому столі.

Його відносини з радянським урядом були важкими; він відкрито критикував жовтневу революцію 1917 року й радянську систему. Він писав листи протесту Йосипу Сталіну. Він бойкотував наукові конференції в знак протесту проти режиму. Тільки в 1933 році Павлов визнав, що СРСР все-таки домігся певних успіхів.

Незважаючи на своє негативне відношення до влади, Павлов одержував щедру підтримку від радянської бюрократії й мав дозвіл проводити свої дослідження без урядового втручання.

До кінця своїх днів Павлов залишався вченим. Він проводив спостереження за самим собою, коли бував хворий, і день смерті не став виключенням. Ослабшавши від запалення легенів, Павлов покликав лікаря й описав свої симптоми: "Мій мозок працює не цілком добре, з'являються нав'язливі думки й мимовільні рухи: можливо, розвивається омертвіння". Якийсь час він обговорював свій стан з лікарем, а потім заснув. Прокинувшись, Павлов сіл у ліжку й почав шукати свій одяг з тією же нетерплячою енергією, що була властива йому все життя. "Настав час вставати! - крикнув він. - Допоможіть мені, я повинен одягтися!" І із цими словами він упав на подушки й умер.

Умовні рефлекси

Під час своєї довгої й видатної кар'єри Павлов працював над трьома основними проблемами. Перша стосувалася функції серцевих нервів, друга - первинних органів травлення. Його блискучі роботи із проблем травлення принесли йому світове визнання й Нобелівську премію 1904 року. Третьою областю його наукової діяльності, завдяки якій він зайняв видатне місце в історії психології, стало вивчення умовних рефлексів.

Умовні рефлекси

Відкриття умовних рефлексів, як і багато інші видатні "т" рефлексів, які наукові досягнення, відбулося, на думку вчених, зовсім випадково, коли Павлов, досліджуючи роботу травних залоз, - для того, щоб одержати можливість збирати шлунковий сік поза організмом собаки, - скористався методом хірургічного втручання.

Один з аспектів роботи Павлова складався в дослідженні функцій слини, що мимоволі виділяється, як тільки в рот собаки попадала пищачи. Павлов звернув увагу, що іноді слина починала виділятися ще до того, як собака одержував їжу. Собаки пускали слину, коли бачили їжу або навіть людину, що регулярно кормил їх. Реакція слиновиділення, таким чином, виявлялася обумовленої роздратуванням, що по попередньому досвіді асоціювалося з їжею.

Ці фізичні рефлекси, як спочатку називав їхній Павлов, збуджувалися в собаках під впливом подразників, відмінних від вихідного (тобто від їжі). Павлов дійшов висновку, що це відбувається через виникнення асоціативного зв'язку між годівлею й цими подразниками (видом людини й видаваними їм звуками).

Відповідно до "духу часу", що у ті часи панував у зоопсихології, Павлов (як і Торндайк, і Леб до нього) зосередився на психічних переживаннях лабораторних тварин. Це видно по первісному терміну, що він застосував для умовних рефлексів - фізичні рефлекси. Він писав про бажання, подання й вола тварин, інтерпретуючи події в дусі суб'єктивності й антропоморфізму.

Пізніше Павлов відмовився від усяких психічних визначень на користь винятково об'єктивного, описового підходу. "Спочатку в наших фізичних експериментах... ми свідомо прагнули пояснити наші результати, уявляючи собі суб'єктивний стан тварини. Але із цього не вийшло нічого, крім стерильно-чистого протиріччя й вираження особистих поглядів, які неможливо було перевірити. А тому нам не залишалося нічого іншого, як тільки проводити наші дослідження па чисто об'єктивній основі".

Дослідження умовних рефлексів

Перші експерименти Павлова були зовсім простими. Він тримав у руці шматок хліба й показував його собаці, перш ніж дати його з'їсти. Згодом собака починав пускати слину, як тільки бачила хліб. Відділення слини в собаки в той момент, коли їжа попадає в рот, є природною реакцією травної системи; для того, щоб викликати таку реакцію, ніякого научання не потрібно. Павлов назвав це вродженим, або безумовним, рефлексом.

Однак слиновиділення побачивши їжі не є безумовним рефлексом. Для того, щоб викликати таку реакцію, потрібно научання. Таку реакцію Павлов назвав умовним рефлексом (на відміну від психічного поняття "фізичного" рефлексу), оскільки він був обумовлений і залежав від формування асоціативного зв'язку між видом їжі й наступним поглинанням.

При перекладі праць Павлова з російської мови на англійський американський дослідник У. X. Гантт замість "обумовлений" використовував слово "умовний". Пізніше Гантт говорив про те, що шкодує про заміну терміна. Проте, термін "умовний рефлекс" дотепер є загальноприйнятим.

Павлов виявив, що багато подразників здатні викликати умовну реакцію слиновиділення в лабораторних собак, якщо вони можуть привернути увагу тварин, не викликаючи в той же час страху або агресії. Павлов перевірив зумери, лампи, свистки, музичні звуки, шум киплячої води, що цокає метроном і одержав однакові результати.

Старанність і точність, властиві Павлову, виявилися в складній і витонченій методиці збору слини у тварин. У хірургічний розріз у щоці тварини була вставлена гумова трубочка. Щораз, коли крапля слини падала па платформу, установлену на чутливій пружині, активізувався маркер на обертовому барабані. Це пристрій, що дозволяє реєструвати точна кількість крапель і час їхнього падіння, є лише одним із численних прикладів зусиль Павлова в його прагненні додержуватися наукового методу - забезпечувати стандартні умови проведення експерименту, застосовувати твердий контроль, усувати джерела погрішностей.

Він був настільки стурбований проблемою виключення сторонніх впливів, що розробив спеціальні бокси. Піддослідна тварина в спеціальній збруї містилася в один бокс, а сам експериментатор перебував в іншому. Експериментатор міг оперувати різними подразниками, збирати слину й давати їжу тварині, залишаючись невидимим для нього.

Але всі ці запобіжні заходи не цілком задовольнили Павлова. Він думав, що умови зовнішнього середовища однаково можуть впливати й затемнювати результати експериментів. Використовуючи засобу, виділені одним росіянином підприємцем, Павлов спроектував триповерховий лабораторний будинок - так звану "Вежу мовчання", у якому у вікна були вставлене спеціальне скло. У кімнатах також установлювалися подвійні залізні двері, а сталеві балки, що тримають перекриття, поринали в пісок. Будинок був оточений ровом, заповненим соломою. Вібрація, шум, перепади температури, заходи й протяги були повністю виключені. Павлов прагнув до того, щоб ніщо стороннє не впливало на піддослідних тваринах, за винятком подразників, яким тварини піддавалися в ході експериментів.

Давайте простежимо типовий досвід у лабораторії Павлова. Умовний подразник (наприклад, світло) починає діяти (у цьому випадку запалюється лампочка). Негайно з'являється безумовний подразник (їжа). Після декількох одночасних появ світла і їжі тварина починає випускати слину вже побачивши тільки світло, тобто вона звикає певним чином реагувати на умовний подразник. Між світлом і їжею виробляється асоціативний зв'язок. Цей процес научання може відбуватися тільки в тому випадку, коли включення світла супроводжується появою їжі достатня кількість разів. Таким чином, научання може відбуватися тільки в тому випадку, якщо є підкріплення (годівля).

Крім вивчення формування умовних реакцій Павлов і його співробітники досліджували й інші супутні моменти - наприклад, заохочення, загасання рефлексу, спонтанне відновлення, узагальнення, установлення розходжень, обумовленість вищого порядку. Всі ці проблеми й зараз залишаються у фокусі уваги науки. Разом з Павловим працювали більше 200 чоловік, його експериментальна програма тривала тривалий час і зажадала участі більшої кількості людей, чим яка-небудь інша програма із часів Вундта.

Підкріплення - те, що підвищує ймовірність реакції.

Те ж саме відкриття приблизно в той же час зовсім незалежно було зроблено іншою людиною. В 1904 році молодий американець Едвин Беркет Твитмайер (1873-1943), що був студент Лайтнера Уитмера з Пенсильванського університету, представив на конференції Американської психологічної асоціації свою статтю, написану за матеріалами його ж докторської дисертації, що він захистив ще два роки тому. Його робота стосувалася всім відомого рефлексу посмикування коліна. У ході дослідження Твитмайер помітив, що піддослідні починали реагувати на подразники, які відрізнялися від вихідного - удару молоточком нижче коліна. Він описав реакцію випробуваних як новий і незвичайний вид рефлексу й запропонував провести подальші дослідження.

Тоді на конференції ніхто не зацікавився доповіддю Твитмайера. Після його виступу йому не задали ні єдиного питання. Його дослідження були просто зігноровані. Збентежений Твитмайер ніколи більше не повернувся до цієї теми.

Можна тільки догадуватися, що послужило причиною настільки довгої безвісності Твитмайера. Бути може, свідомість американської наукової громадськості ще не дозріло для сприйняття нового поняття умовних рефлексів. Бути може, сам Твитмайер був ще занадто молодий і недосвідчений, або йому не вистачило навичок і матеріальних ресурсів, щоб завзято переслідувати свої мети й належним чином представити своє відкриття. А може бути, час було обрано невдало.

Твитмайер робив свою доповідь про рефлекси саме перед обідом і був одним з низки виступаючих у багатогодинній конференції, що працює під головуванням Вільяма Джемса. Конференція явно затягалася, і Джемс (видимо, він був голодний і до того ж відверто нудьгував) завершив її, нс давши достатнього часу для обговорення виступу Твитмайера.

Незважаючи на те, що історія Твитмайера періодично спливає як приклад одночасного відкриття того самого явища двома вченими, ця історія також являє приклад трагедії вченого, що міг стати великим, зробивши одне з найважливіших відкриттів у психології, але не став. "Безсумнівно все своє подальше життя Твитмайер боровся із цією думкою - з розумінням того, який міг би бути його внесок у розвиток психології".

Павлов продемонстрував, що вища нервова діяльність може вивчатися в термінах фізіології, на піддослідних тваринах і без залучення такого поняття, як свідомість. Надалі методи умовних рефлексів набутили широкого застосування в терапії. Таким чином, роботи Павлова вплинули на ухил наукової психології убік більшої об'єктивності в предметі вивчення й методах, а також підсилив тенденцію до функціональності й практичності.

Павлов продовжив традиції механіцизму й атомізму, у яких із самого початку формувалася нова психологія. Відповідно до поглядів Павлова, собаки й люди, як і всі інші тварини, були механізмами. Він дотримувався подання, відповідно до якого "живий організм поводиться як машина - безсумнівно складна, але настільки ж покірна й слухняна, як будь-яка інша машина".

Умовні методи Павлова надали психологічній науці базовий елемент поводження, конкретну робочу одиницю, до якої могло бути зведене складне людське поводження для його вивчення в лабораторних умовах. Джон Б. Уотсон ухопився за цю робочу одиницю й зробив її ядром своєї програми. Павлов був удоволений роботами Уотсона, помітивши, що розвиток біхевіоризму в Сполучених Штатах є підтвердженням його ідей і методів.

По іронії долі найдужчий вплив ідеї Павлова зробили саме на психологію - тобто ту область, до якої він не дуже благоволив. Він був знаком зі структурною й функціональною психологією, але погоджувався із Джемсом у тім, що психологія ще не досягла рівня справжньої науки. Тому Павлов виключив психологію зі сфери своєї діяльності. Він обкладав штрафами співробітників, які використовували психологічну, а не фізіологічну термінологію, і у своїх виступах не раз схиляв "неспроможні психологічні претензії".

Наприкінці життя Павлов змінив своє відношення й навіть став називати себе психологом-експериментатором. Але як би те не було, його негативне відношення до цієї галузі науки не перешкодило психологам ефективно використовувати плоди його праць.

Володимир М. Бехтерев (1857-1927)

Володимир Бехтерев є важливою фігурою в розвитку зоопсихології. Він сприяв просуванню цієї галузі науки від суб'єктивних ідей убік об'єктивно спостережуваного зовнішнього поводження. Менш відомий, чим Іван Павлов, цей видатний росіянин фізіолог, невропатолог і психіатр став піонером у багатьох областях досліджень. Він був політичним радикалом, що відкрито критикував царський режим і уряд. Він приймав на роботу й навчання жінок і євреїв - і це в той час, коли вони в масовому порядку виключалися з російських університетів.

Бехтерев одержав учений ступінь у санкт-петербурзької Військово-медичної академії в 1881 році. Він учився в Лейпцігському університеті разом з Вільгельмом Вундтом, прослухав курси в Берліні й Парижу й повернувся в Росію, щоб вступити на посаду професора кафедри нервових хвороб у Казанському університеті. В 1893 році він був призначений завідувачем кафедрою щиросердечних і нервових хвороб Військово-медичної академії, де організував психіатричну лікарню. В 1907 році він заснував Психоневрологічний інститут – який носить тепер його ім'я - і почав там проводити в життя програму неврологічних досліджень.

Бехтерев і Павлов стали непримиренними супротивниками після того, як Павлов опублікував негативний відгук на одну із книг Бехтерева. "Ворожнеча між Бехтеревим і Павловим була настільки явною, що вони починали лаятися прямо на вулиці. Якщо вони зіштовхувалися один з одним на якій-небудь науковій конференції, то між ними негайно спалахувала люта сварка. Вони постійно перебували в стані війни, формуючи кличі прихильників і допускаючи уїдливі випади на адресу один одного. Коштувало якому-небудь прихильникові Бехтерева зробити публічна заява, як Павлов його парирував - це перетворилося в нього в якийсь умовний рефлекс".

В 1927 році, через 10 років після того, як більшовицька революція скинула пануючи, Бехтерев був викликаний у Москву для лікування радянського диктатора Йосипа Сталіна, про який говорили, що він випробовує періоди депресії. Бехтерев сказав Сталіну, що той страждає важкою формою параної. Бехтерев умер підозріло незабаром - у той же вечір. Існує думка, що Бехтерев був отруєний за наказом Сталіна, щоб відомстити за страшний діагноз. Пізніше Сталін наказав припинити роботи Бехтерева. Син Бехтерева за наказом Сталіна був розстріляний.

Сполучні рефлекси

У той час як дослідження Павлова проводилися майже винятково з метою вивчення виділень травних залоз, Бехтерев в основному займався умовними рефлексами в моториці. Він поширив умовні принципи Павлова на мускули. Основним відкриттям Бехтерева стали сполучні рефлекси, виявлені в результаті дослідження моторних реакцій. Бехтерев виявив, що рефлекторні рухи - наприклад, відсунення пальця від предметів, що загрожують ударом електричного струму, - можуть виникати не тільки під впливом безумовних подразників (наприклад, удару електричного струму), але й під впливом стимулів, які сполучаються з вихідним, - так, звук зумера, що звучить під час удару електричного струму, незабаром змушує випробуваного усувати палець.

Можна було пояснити це явище в термінах психічних процесів, але Бехтерев уважав реакції рефлекторними. Далі, він думав, що поводження вищого рівня можна пояснити, розглядаючи його як сполучення або нагромадження моторних рефлексів нижнього рівня. Процесам мислення, на думку Бехтерева, властиве аналогічний характер - у тому розумінні, що вони залежать від внутрішніх дій мовної мускулатури; ця ідея пізніше була підхоплена Уотсоном. Бехтерев боровся за застосування абсолютно об'єктивного підходу; він викорінював використання психічної термінології або концепції.

Бехтерев представив свої ідеї в книзі "Об'єктивна психологія", опублікованої в 1907 році. Книга була переведена на німецький і французьку мови в 1913 році, саме в цей час й прочитав Уотсон. Третє видання вийшло в англійському перекладі в 1932 році за назвою.

Починаючи від самих джерел зоопсихології - уже в роботах Романеса й Моргана - можна спостерігати поступовий рух психології убік зростаючої об'єктивності як у виборі предмета вивчення, так і в методології. Перші роботи в цій області породили концепцію свідомості й психічних процесів; вони ґрунтувалися на суб'єктивному методі дослідження. Однак на початку XX століття зоопсихологія стала зовсім об'єктивною наукою як по предметі дослідження, так і по застосовуваних методах. "Виділення залоз", "рефлекторні реакції", "дії", "поводження" - подібні терміни не залишали ніяких сумнівів у тім, що зоопсихологія розсталася зі своїм суб'єктивним минулим.

Незабаром зоопсихологія стала моделлю для розробки вчення про поводження - біхевіоризму, засновник якого, Уотсон, волів при проведенні досліджень використовувати тварин, а не людей. Ознайомившись із результатами досліджень фахівців з зоопсихології й обробивши їх, Уотсон розробив основи науки про поводження, положення якої рівною мірою справедливі й для людей, і для тварин.

Література

1.Петровский А. Записки психолога. - М., 2001.

2.Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании, М., 1961.

3.Ярошевский М.Г. Как предали Ивана Павлова // Репрессированная наука. – М., 1994.

4.Биків К.М. Розвиток ідей И.П. Павлова (завдання й перспективи) // К.М. Биків Вибрані добутки. - К., 2003

5.Ждан А.Н. Історія психології: від античності до сучасності. - К., 1997.

6.Лихі Т. Історія сучасної психології. - К., 2003.