Психологія зародилася в надрах філософії, і перші уявлення про її предмет зв'язувалися з поняттям «душа». Практично всі древні філософи намагалися виразити за допомогою цього поняття саме головне, сутнісне, початок будь-якого предмета живої (а іноді й неживої) природи, розглядаючи її як причину життя, подиху, пізнання й т.п.

Питання про природу душі вирішувався філософами залежно від приналежності їх до матеріалістичного або ідеалістичного табору.

Так, Демокрит (460-370 р. до н.е.) уважав, що душа - це матеріальна речовина, що складається з атомів вогню, кулястих, легких і дуже рухливих. Всі явища життя Демокрит намагався пояснити фізичними й навіть механічними причинами. Так, на його думку, душа одержує відчуття від зовнішнього миру завдяки тому, що її атоми приводяться в рух атомами повітря або атомами, безпосередньо «стікаючими» від предметів. Матеріалізм Демокрита носив наївний механістичний характер.

Набагато більш складне уявлення про душу розвив Аристотель (384-322 р. до н.е.). Його трактат «Про душу» - перший спеціально психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Сам Аристотель по праву вважається засновником психології, як, втім, і цілого ряду інших наук.

Аристотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час він не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робили філософи-ідеалісти. Для визначення природи душі він використовував складну філософську категорію «ентелехія», що означає існування чогось.

«...Душа, - писав він, - є сутність у змісті форми природного тіла, що володіє життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; стало бути, душа є ентелехія такого тіла». Один образ добре допомагає зрозуміти зміст цього визначення. «Якби око було живою істотою, - пише Аристотель,то душею його був б зір». Отже, душа є сутність живого тіла, «здійснення» його буття, так само як зір - сутність і «здійснення» ока як органа зору.

Аристотель заклав глибокі основи природничо-наукового підходу до вивчення психіки. Радянський філософ В.Ф. Асмус характеризує його як «справжнього батька майбутньої матеріалістичної психології». Головна функція душі, по Аристотелю, - реалізація біологічного існування організму. Потрібно сказати, що таке уявлення закріпилося згодом за поняттям «психіка»: з погляду матеріалістичного природознавства психіка з'явилася одним з факторів еволюції тваринного миру. Що ж стосується поняття «душа», то воно усе більше звужувалося до відбиття переважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основи такого розуміння душі були закладені філософами-ідеалістами, і насамперед Платоном (427-347 р. до н.е.).

Коли говорять про Платона, те відразу ж з'являється на сцені ім'я іншого знаменитого античного філософа - Сократа (470-399 р. до н.е.). Чому ці два імена з'являються разом?

Справа в тому, що Платон був учнем Сократа, а Сократ не написав ні одного рядка. Він був філософом, що проповідував власні погляди усно, у формі бесід. Свої дні він проводив у тім, що ходив по вулицях Афін, сидів на ринковій площі й розмовляв з людьми, людьми дуже різними. Це були й прості городяни, і приїжджі філософи, і його власні учні.

У двадцятилітньому віці Платон зустрів Сократа, і ця зустріч перевернула його життя. Він залишався із Сократом до самої його смерті, тобто приблизно 7-8 років. Згодом всі твори Платона були написані у формі діалогів, де головна діюча особа - Сократ. Так і залишилося невідомим, яка частина ідей, які ми знаходимо в Платона, належить йому, а яка - Сократові. Швидше за все, у текстах Платона органічно з'єдналися погляди обох цих великих філософів.

У текстах Платона ми виявляємо погляд на душу як на самостійну субстанцію; вона існує поряд з тілом і незалежно від нього. Душа - початок незриме, піднесене, божественне, вічне. Тіло - початок зриме, низинне, минуще, тлінне.

Душа й тіло перебувають у складних взаєминах один з одним. По своєму божественному походженню душу покликана управляти тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло роздираємо різними бажаннями й страстями. Воно піклується про їжу, піддано недугам, страхам, спокусам. Війни й сварки відбуваються через потреби тіла. Воно заважає також чистому пізнанню.

У поглядах на те, як душа й тіло пов'язані з пізнанням, яскраво проявляється ідеалізм Платона (він родоначальник об'єктивного ідеалізму).

Платон постулює споконвічне існування миру ідей. Цей мир ідей існує поза матерією й поза індивідуальною свідомістю. Він являє собою сукупність абстрактних ідей - ідей про сутності предметів зовнішнього миру. Існують ідеї чесноти взагалі, краси взагалі, справедливості взагалі. Те, що відбувається на землі в повсякденному житті людей, є лише відбиття, тінь цих загальних ідей. Щире пізнання є поступове проникнення в мир ідей. Але для того щоб прилучитися до нього, душа повинна звільнитися від впливу тіла. У всякому разі вона не повинна сліпо довіряти показанням органів почуттів. Щире знання досягається тільки шляхом безпосереднього проникнення душі в мир ідей.

Зі свого уявлення про душ Платон і Сократ роблять етичні висновки. Оскільки душа - найвище, що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж про здоров'я тіла. При смерті душа розстається з тілом, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, його душу чекає різна доля: вона або буде блукати поблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі в ідеальний мир.

Основні думки про природу душі і її відносини з тілом ми знаходимо в діалозі Платона «Федон», що у стародавності називався «Про душу». Кілька слів про події, які в ньому описуються.

Це останній день життя Сократа. Він сидить в афінській в'язниці, і після заходу сонця повинен випити отруту. Із Сократом відбулася дивна історія: він був присуджений до смерті афінським судом за свою філософську діяльність, за ті бесіди, які він цілими днями вів на вулицях. За час цих бесід він нажив багато ворогів. Справа в тому, що його цікавили не тільки абстрактні філософські проблеми, але й істини, що ставляться до життя. А співрозмовниками його були іноді й імениті громадяни, і політичні діячі. Сократ дошкуляв їх всіх питаннями, показував їхні недоліки, викривав образ їхнього життя.

До Сократа у в'язницю приходять учні. Вони в страшному горі й час від часу видають свій стан пригнобленим видом або яким-небудь вигуком. Сократ знову й знову переконує їх у тім, що для нього це день не нещасний, а, навпаки, самий щасливий. Він не почуває, що з ним сьогодні відбудеться лихо. Адже він уважав філософію справою свого життя й протягом всього життя щирий філософ прагнула до відділення душі від тіла. Невже тепер, коли ця подія, нарешті, повинне наступити, він мерзне й сприйме його як покарання? Навпаки, це буде самий радісний момент у його житті.

З іншого твору Платона - «Апологія Сократа» - ми довідаємося про поводження Сократа в дні суду.

Сократ відмовляється від захисту. Він розглядає суд як ще одну прекрасну можливість поговорити з афінянами. Замість того щоб захистити себе, він пояснює їм знову й знову на прикладі їх і свого життя, як треба поводитися.

«Навіть якби ви сказали мені, - звертається він до афинянам, - цього разу, Сократ, ми «.,.» відпустимо тебе з тим, однак, щоб ти більше вже не займався цими дослідженнями й залишив філософію «...» те я б вам сказав: «Я вам відданий, афіняни, і люблю вас, але слухатися буду скоріше бога, чим вас, і поки я дихаю «...» не перестану філософствувати, умовляти й переконувати всякого з вас, кого тільки зустріну, говорячи те саме, що звичайно говорю: «Ти кращий з людей, раз ти афінянин, громадянин найбільшого міста «...» чи Не соромно тобі піклуватися про гроші, щоб їх у тебе було якнайбільше, про славу й про почесті, а про розум, про істину й про душу свою не піклуватися й не помишляти, щоб вона була якнайкраще?» І якщо хто з вас стане сперечатися й затверджувати, що він піклується, то я не відстану «...», а буду його розпитувати, випробовувати, викривати, і якщо мені здасться, що в ньому немає чесноти, а він тільки говорить, що вона є, я буду докоряти його за те, що він найдорожче ні в що не цінує, а погане цінує дорожче всього».

Після оголошення смертного вироку Сократ звертається до афінян з останнім проханням: коли підростуть його сини, постежити за ними, і якщо вони побачать, що сини ведуть невартий спосіб життя, поводитися з ними так, як поводився він з жителями Афін, - указувати їм на їхні недоліки, соромити за невартий спосіб життя й призивати до життя доброчесного.

От так своїм поводженням, життям і навіть смертю Сократ доводить свої погляди на природу душі й на її призначення. І може бути саме через це вони зробили величезне враження на світову культуру. Вони ввійшли в християнську релігію, довго харчували світову літературу, філософію.

До речі, плащі, які незабаром стали носити філософи, відтворювали плащ Сократа, у якому він ходив, не знімаючи його взимку й улітку, а згодом цей одяг повторилася в чернечих рясах.

Якщо подивитися на навчання Сократа й Платона в цілому з наших позицій, то можна виявити ряд піднятих ними проблем, цілком актуальних і для сучасної психології. Потрібно тільки підійти до них особливим образом - віднеси як до яскравих і точних художніх метафор.

Давайте запитаємо себе: «А чи не існує, дійсно, у якімсь змісті той мир ідей, про яке говорив Платон? Чи не існує такий «мир ідей», що протистоїть індивідуальній свідомості кожної конкретної людини, існує до нього й незалежно від нього й до якого кожний людина, що з'являється на світло, прилучається, здобуваючи знання й осягаючи істини?» І ми можемо відповісти: так, у якімсь змісті існує. Що ж це за мир? Це мир духовної людської культури, зафіксований у її матеріальних носіях, насамперед у мові, у наукових і літературних текстах. Це мир абстрактних понять, у яких відбиті загальні властивості й сутності речей. Це мир людських цінностей і людських ідеалів.

Дитина, яка розвивається поза миром (а такі історії відомі - це діти, вигодувані тваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психіка не стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання як художню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процес прилучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процес вростання кожного індивіда в мир духовної людської культури.

Візьмемо іншу проблему: уявлення про душу як про початок, що покликано направляти життя людини, але яке саме має потребу в турботі з метою збереження її чистоти, «звільнення від оковів тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшою проблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «нова експериментальна психологія», з якої ми сьогодні почнемо знайомитися, оголосила поняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття, так і пов'язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останні десятиліття духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися в психології у зв'язку з такими поняттями, як зрілість особистості, ріст особистості, здоров'я особистості й т.п. І багато чого з того, що зараз виявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душ видатних античних філософів.

Ми переходимо до нового великого етапу розвитку психології. Початок його ставиться до останньої чверті XIX в., коли оформилася наукова психологія. У джерел цієї нової психології стоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант його ім'я - Ренатус Картезиус, звідси - терміни: «картезіанська філософія», «картезіанська інтуїція» і т.п.

Декарт закінчив єзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювався математикою. Вона захоплювала його тим, що стоїть на ясних підставах і строга у своїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бути покладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок у математику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшов аналітичну геометрію.

Декарт уважається родоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знання повинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції. З її воно повинне виводитися методом логічного міркування.

В одному зі своїх добутків Р. Декарт міркує про те, як найкраще-добратися до істини. Він уважає, що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різні твердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба все взяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїх органів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичних доказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалим, те і його міркування можуть містити помилки.

Так, піддавши все сумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, ні нашого власного тіла. Але при цьому обов'язково щось залишиться. Що ж залишиться? Залишиться наш сумнів - вірна ознака того, що ми мислимо. І отоді ми можемо затверджувати, що існуємо, тому що «...мислячи, безглуздо припускати неіснуючим те, що мислить». І далі знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»).

«Що ж таке думка?» - задає собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням він має на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємо безпосередньо саме собою». І тому мислити - значить не тільки розуміти, але й «бажати», «уявляти» - , «почувати».

У цих твердженнях Декарта й утримується той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця XIX в., - постулат, що затверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це його власна свідомість. Існування свідомості - головний і безумовний факт, і основне завдання психології полягає в тім, щоб піддати аналізу стану й змісту свідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.

Що ж мають на увазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вони безпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для приклада кілька конкретних описів, узятих із психологічних і художніх текстів.

От один уривок із книги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому він намагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинна займатися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину миру».

«У моєму випадку «...» ця картина - блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, до якої я притулився, папір, на якій я пишу, приглушений шум листя, і цей сильний галос, що йде від човнів і улову. Але мир містить значно більше, ніж ця картина.

Не знаю чому, але переді мною раптом мигнуло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кілька років тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібних спогадів, коли я перебуваю на самоті.

І цей мир містить ще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які містяться на папері.

Зараз, коли я перестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я випробовую почуття сили й благополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивна напруга, що переходить майже в почуття загнанності: я обіцяв здати цей рукопис закінченої через кілька місяців».

У цьому уривку ми знайомимося зі змістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В. Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишнього світу, і образи-спогаду, і скороминущі відчуття собі, своєї сили й благополуччя, і гостре негативне емоційне переживання.

Приведу ще один уривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гельмгольца, у якому він описує процес мислення.

«...Думка осіняє нас раптово, без зусилля, як натхнення «...» Щораз мені доводилося спершу всіляко перевертати моє завдання на всі лади, так що всі її вигини й сплетення залягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам'ять, без допомоги листа.

Дійти до цього звичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення, що наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійного добробуту - і тільки тоді приходили гарні ідеї».

Отже, на дослідження от якої складної реальності наважилися психологи наприкінці минулого століття.

Як же таке дослідження проводити? Насамперед. уважали вони, потрібно описати властивості свідомості.

Перше, що ми виявляємо при погляді на «поле свідомості», - це незвичайна розмаїтість його змістів, що ми вже відзначали. Один психолог порівнював картину свідомості із квітучим лугом: зорові образи, слухові враження, емоційні, спогади, бажання - все це може перебувати там одночасно.

Однак це далеко не все, що можна сказати про свідомість. Його поле одернування ще й в іншому змісті: у ньому чітко виділяється центральна область, особливо ясна й виразна; це - «поле уваги», або «фокус свідомості»; за межами її перебуває область, змісти якої невиразні, неясні, нерозчленовані; це - «периферія свідомості».

Далі, змісту свідомості, що заповнюють обидві описані області, перебувають у безперервному русі. В. Джеймс, якому належить яскравий опис різних феноменів свідомості, виділяє два види його стану: стійкі й мінливі, швидко минущі Коли ми, наприклад, міркуємо, думка зупиняється на тих образах, у яких наділяється предмет нашого міркування. Поряд із цим бувають невловимі переходи від однієї думки до іншої. Весь процес у цілому схожий на політ птаха: періоди спокійного ширяння (стійкі стани) перемежовуються зі змахами крил (мінливі стани). Перехідні моменти від одного стану до іншому дуже важко вловити самоспостереженням, тому що, якщо ми намагаємося їх зупинити, то зникає сам рух, а якщо ми намагаємося про їх згадати по їхньому закінченні, те яскравий почуттєвий образ, що супроводжує стійкі стани, затьмарює моменти руху.

Рух свідомості, безперервна зміна його змістів і станів В. Джеймс відбив у понятті «потік свідомості». Потік свідомості неможливо зупинити, жодне минулий стан свідомість не повторюється. Тотожним може бути тільки об'єкт уваги, а не враження про нього. До речі, утримується увага на об'єкті тільки в тому випадку, якщо в ньому відкриваються всі нові й нові сторони.

Далі, можна виявити, що процеси свідомості діляться на два більших класи. Одні з них відбуваються як би самі собою, інші організуються й направляються суб'єктом. Перші процеси називаються мимовільними, другі - довільними.

Обидва типи процесів, а також ряд інших чудових властивостей свідомості добре демонструються за допомогою приладу, яким користувався у своїх експериментах В. Вундт. Це - метроном; його пряме призначення - задавати ритм при грі на музичних інструментах. У лабораторії ж В. Вундта він став практично першим психологічним приладом.

В. Вундт пропонує вслухатися в серію монотонних клацанням метронома. Наприклад, ми можемо почути його як серію парних клацань із наголосом на кожному другому звуці (« тик-так», « тик-так»...). Друге клацання звучить настільки голосніше і ясніше, що ми можемо приписати це об'єктивній властивості метронома. Однак таке припущення легко спростовується тим, що, як виявляється, можна довільно змінити ритмічну організацію звуків. Наприклад, почати чути акцент на першому звуці кожної пари («так-тік», «так-тік»...) або взагалі організувати звуки в більше складний такт із чотирьох клацань.

Отже, свідомість по своїй природі ритмічно, містить В. Вундт, причому організація ритму може бути як довільної, так і мимовільної.

За допомогою метронома В. Вундт вивчав ще одну дуже важливу характеристику свідомості - його «обсяг». Він задав собі питання: яка кількість окремих вражень може вмістити свідомість одночасно?

Досвід Вундта полягав у тому, що він пред'являв випробуваному ряд звуків, потім переривав його й давав другий ряд таких же звуків. Випробуваному задавалося питання: однакової довжини були ряди або різної? При цьому заборонялося вважати звуки; випливало просто їх слухати й скласти про кожний ряд цілісне враження. Виявилося, що якщо звуки організовувалися в прості такти по двох (з наголосом на першому або другому звуці пари), те випробуваному вдавалося зрівняти ряди, що складаються з 8 пар. Якщо ж кількість пар перевершувало цю цифру, то ряди розпадалися, тобто вже не могли сприйматися як ціле. Вундт робить висновок, що ряд з восьми подвійних ударів (або з 16 окремих звуків) є мірою об'єму свідомості.

Далі він ставить наступний цікавий і важливий досвід. Він знову пропонує випробуваному слухати звуки, однак довільно організувати їх у складні такти по вісьмох звуків кожний. І потім повторює процедуру виміру обсягу свідомості. Виявляється, що випробуваний цього разу може почути як цілісний ряд п'ять таких тактів по 8 звуків, тобто всього 40 звуків!

Цими досвідами В. Вундт виявив дуже важливий факт, а саме, що людська свідомість здатна майже безмежно насичуватися деяким змістом, якщо воно активно поєднується в усі більше й більші одиниці. При цьому він підкреслював, що здатність до укрупнення одиниць виявляється не тільки в найпростіших перцептивних процесах, але й у мисленні. Розуміння фрази, що складає з багатьох слів і із ще більшої кількості окремих звуків, є не що інше, як організація одиниці більше високого порядку. Процеси такої організації Вундт називав «актами апперцепції».

Отже, у психології була пророблена більша й кропітка робота з опису загальної картини й властивостей свідомості: різноманіття його змістів, динаміки, ритмічності, неоднорідності його поля, виміру обсягу й т.д. Виникли питання: яким образом його досліджувати далі? Які наступні завдання психології?

І тут був зроблений той поворот, що згодом завів психологію свідомості в тупик. Психологи вирішили, що вони повинні піти прикладу природничих наук, наприклад фізики або хімії. Перше завдання науки, уважали вчені того часу, знайти найпростіші елементи. Виходить, і психологія повинна знайти елементи свідомості, розкласти складну динамічну картину свідомості на прості, далі неподільні, частини. Це, по-перше. Друге завдання полягає в тім, щоб знайти закони з'єднання найпростіших елементів. Отже, спочатку розкласти свідомість на складові частини, а потім знову його зібрати із цих частин.

Так і почали діяти психологи. Найпростішими елементами свідомості В. Вундт оголосив окремі враження, або відчуття.

Наприклад, у досвідах з метрономом це були окремі звуки. А от пари звуків, тобто ті самі одиниці, які утворювалися за рахунок суб'єктивної організації ряду, він називав складними елементами, або сприйняттями.

Кожне відчуття, по Вундту, володіє рядом властивостей, або атрибутів. Воно характеризується насамперед якістю (відчуття можуть бути зоровими, слуховими, нюховими й т.п.), інтенсивністю, довжиною (тобто тривалістю) і, нарешті, просторовою довжиною (остання властивість властива не всім відчуттям, наприклад, воно є в зорових відчуттів і відсутній у слухових).

Відчуття з описаними їхніми властивостями є об'єктивними елементами свідомості. Але ними і їхніми комбінаціями не вичерпуються змісти свідомості. Є ще суб'єктивні елементи, або почуття. В. Вундт запропонував три пари суб'єктивних елементів - елементарних почуттів: задоволення-невдоволення, збудження-заспокоєння, напруга-розрядка. Ці пари - незалежні осі тривимірного Простору всієї емоційної сфери.

Він знову демонструє виділені їм суб'єктивні елементи на своєму улюбленому метрономі. Припустимо, випробуваний організував звуки в певні такти. У міру повторення звукового ряду він увесь час знаходить підтвердження цієї організації й щораз випробовує почуття задоволення. А тепер, припустимо, експериментатор сильно сповільнив ритм метронома. Випробуваний чує звук - і чекає наступного; у нього росте почуття напруги. Нарешті, клацання метронома наступає - і виникає почуття розрядки. Експериментатор учащає клацання метронома - і у випробуваного з'являється якесь додаткове внутрішнє відчуття: це порушення, що пов'язане із прискореним темпом клацань. Якщо ж темп уповільнюється, то виникає заспокоєння.

Подібно тому, як сприймані нами картини зовнішнього миру складаються зі складних комбінацій об'єктивних елементів, тобто відчуттів, наші внутрішні переживання складаються зі складних комбінацій перерахованих суб'єктивних елементів, тобто елементарних почуттів. Наприклад, радість - це задоволення й порушення; надія - задоволення й напруга; страх - невдоволення й напруга. Отже, будь-який емоційний стан можна «розкласти» по описаних осях або зібрати із трьох найпростіших елементів.

Можна сказати, що психологія не досягла успіхів на цьому шляху: їй не вдалося зібрати із простих елементів живі повнокровні стани свідомості. До кінця першої чверті нашого сторіччя ця психологія, практично, перестала існувати.

Для цього було принаймні три причини: 1) не требо було обмежуватися таким вузьким колом явищ, як зміст і стан свідомості; 2) ідея розкладання психіки на найпростіші елементи була помилковою; 3) дуже обмеженим по своїх можливостях був метод, що психологія свідомості вважала єдино можливим, - метод інтроспекції.

Однак потрібно відзначити й наступне: психологія того періоду описала багато важливих властивостей і феноменів свідомості й тим самим поставила дотепер обговорювані проблеми.

Література

1.Вагнер В.А. Біологічні підстави порівняльної психології. - К., 2004

2.Вундт В. Введення в психологію. Хрестоматія по увазі. - К., 1997

3. Джеймс В. Личность //Психология личности. Тексты. - М., 1982.

4. Мейли Р. Різні аспекти Я. - К., 2000

5. Мясищев В.Н. Структура личности и отношение человека. – М., 1994