“ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ”

Навчальна література:

Конституція України. – К., 1996.

Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.

Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000.

Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 230-272).

Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003.

Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.

Політичне прогнозування. Особливості воєнно-політичного прогнозування.

Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.

Особливості та основні етапи розробки воєнно-політичного прогнозу.

Однією з важливих функцій політологи є нагромадження знань з метою передбачення тенденцій та шляхів розвитку політичних явищ і процесів Актуальність і необхідність прогностичної функції політичної науки зумовлюється різними факторами.

Політика – особливо мінлива сфера суспільної реальності, її компоненти (ресурси, процеси, рішення, дії) ніколи не залишаються тими ж самими, навіть у найкоротший проміжок часу. На кожному етапі будь якого виду політичної діяльності виникають нові обставини, що впливають на результат. Тому ще Н. Макіавеллі говорив, що всі мудрі князі повинні брати до уваги не лише сьогоденні, але й майбутні труднощі та з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Передбачивши наперед, можна легше їх побороти. Натомість запізніле лікування може не дати жодного результату, бо „хвороба” стане невиліковною. Видатний державний і політичний діяч XX ст.. Шарль де Голль свого часу сказав „Тільки та держава має завтрашній день, яка дбала про нього ще вчора”. Ефективність політичної влади, реалізація політичних курсів, саме існування політичних інститутів залежать від успіхів чи неуспіхів в політичному передбаченні.

Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.

Прагнення угадати наперед є природною властивістю людини. Далеке і близьке майбутнє люди прагнули і прагнуть передбачити, віщувати, пророкувати, вгадувати, планувати, програмувати, проектувати, прогнозувати. Науковий супротивник Вольтера П. -Л. Де Мопертюї в 1752 р. відзначав у своїх „Листах”, що людський розум „володіє ще двома здібностями – пам’яттю і передбаченням. Перше означає погляд у минуле, а друге – угадування наперед майбутнього. Думається, що саме внаслідок цих двох здібностей розум людини найбільше відрізняється від розуму тваринного”. Вчений підкреслював, що „людина не володіє досконалою пам’яттю, але прагне до досконалого передбачення”.

На жаль, історія і сучасність доводять, що людина з більшою досконалістю відтворює минуле, ніж передбачає майбутні події. Розпочавши третє тисячоліття в умовах єдиного і неподільного світу, наповненого нестабільністю, глобальними, регіональними і національними конфліктами, людство не змогло завчасно розгледіти перетворення міжнародного тероризму у нову константу міжнародних відносин, головного ворога єдиної наддержави – США. Як наслідок, знаковою віхою XXI ст. стали трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку – терористичний акт із підривом Всесвітнього торгового центру. Сучасні реалії національного і міжнародного розвитку народів вимагають перетворення політичного прогнозування у невід’ємний елемент внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав. Без передбачення тенденцій і перспектив політичного розвитку неможливе науково обґрунтоване управління і прийняття ефективних політичних рішень.

Проблеми майбутнього хвилювали людей завжди. На початку історії майбутнє ототожнювалося з сучасним і минулим, а тому „передбачати”, ба, навіть впливати на нього було звичним заняттям. Уявлення про майбутнє втілювалось у казках та міфах про фантастичні світи на небесах і під землею. Можна сказати, це був міфічний етап у розвитку уявлень про майбутнє.

Далі, упродовж тисячоліть панували релігійні та утопічні концепції майбутнього, аж до XX ст. Бажане майбутнє в утопічних концепціях уже не пов’язувалось із надприродними силами, але не було й науково обґрунтованим. Однією з перших політичних утопій був твір давньогрецького філософа Платона „Держава”, в якому описано найкращий, з погляду мислителя, суспільний лад, де на чолі держави стоять філософи, соціальна й політична структура жорстко ієрархізована, а споживання основних благ заможними станами усуспільнене з метою стримування їхньої можливої жадібності, яка б відволікала їх від громадських інтересів. В епоху Відродження поширеною формою утопій стали зображення ідеальних держав, що нібито десь існують. Автори звертаються до формулювання проектів суспільного устрою, де панує справедливий, за їхніми уявленнями, лад („Утопія” Т. Мора, „Місто сонця” Т. Кампанелли, „Нова Атлантида” Ф. Бекона та ін.). Із середини XIX ст. головними проблемами утопізму стають моральні цінності та соціальний ідеал.

Перші спроби європейських дослідників передбачити майбутні суспільні стани на основі емпіричних досліджень пов’язують з ім’ям французького вченого, сучасника Великої французької революції Н. де Кондорсе, який писав: „Наші надії на майбутнє становище людського роду можна звести до трьох головних пунктів: ліквідація нерівності між народами, прогрес рівноправності всередині кожної нації, нарешті, справлене вдосконалення людини”.

З другої половини XIX ст. значний вплив на формування уявлень про бажане й досяжне майбутнє має марксистське вчення про формаційний розвиток історії і неминучий перехід людства до соціалізму й комунізму. Його засновники К. Маркс та Ф. Енгельс стверджували, що їхні ідеї на відміну від утопічних вчень попередників, наукові, оскільки побудовані на ґрунтовних політекономічних розвідках Маркса. На основі марксизму, модифікованого В. І. Леніним у специфічних умовах Росії, було проведено найбільший в історії соціально-політичний експеримент з переходу до начебто „науково передбаченого” світлого майбутнього. Та колективного щастя не вийшло, бо „будівничі” перетворились на диктаторів і почали „залізною рукою” (за їхнім власним висловом) заганяти людей до свого „земного раю”. Отже, вийшов тоталітарний режим. На олтар цієї, як виявилось, чергової утопії про суспільство соціальної справедливості, яку деякі політичні сили сприйняли як науковий прогноз і керівництво до дії, народами були принесені величезні жертви

Однак, спроби „зазирнути в майбутнє” продовжувались. Поряд з марксизмом, що був утопічним проектом практичного переоблаштування суспільства (чим і завдав великої шкоди людству), наприкінці XIX – початку XX століття бурхливо розвивається жанр „наукової фантастики”, яка ненав’язлива оповідає про певні неймовірні досягнення людства, малює захопливі картинки майбутнього, не претендуючи на жодний практичний вплив. Автори художніх науково фантастичних творів та наукової публіцистики намагаються „проникнути” у майбутнє, використовуючи наукові знання й такі методи передбачення, як екстраполяцію тенденцій розвитку науки, техніки, культури на близьке і далеке майбутнє. Такими були численні твори Жюля Верна, Герберта Уеллса, а також Ш. Ріше („Через сто років”, 1892), Г. Тарда („Уривки з майбутньої Історії”, 1896), І. Мєчникова („Етюди оптиміста”, 1907) та ін.

У XX ст. можна виокремити такі основні віхи у розвитку уявлень про майбутнє:

20-30- ті роки: час розквіту „роздумів про майбутнє”, появи фундаментальних монографій про перспективи розвитку науки, техніки, культури (А. Лоу „Майбутнє”, Е.  Біркенхеу „Світ у 7040 році”, Г. Уеллс „Війна і майбутнє” та ін.);

1943 р.: спроби широкого застосування прогнозів у військово-політичній сфері, виникнення терміну „футурологія”,

друга половина 40 х-50-і роки: розвиток концепцій майбутнього у зв’язку з появою теорії науково-технічної революції, поступове перетворення прогнозування у спеціальну галузь наукових досліджень;

60-70-і роки: завершення перетворення прогностики в наукову галузь передбачення майбутнього, елемент управління, державної політики, формування концепцій суспільного і політичного розвитку на основі теорій індустріалізму, постіндустріалізму, пізніше – концепції інформаційного суспільства, поява песимістичного напрямку у футурології (О. Тоффлер „Футуршок”, „Екоспазм”, „Третя хвиля”);

80-90-і роки: формування інституційної бази прогностики, розвиток футурології як на міжнародному, так і на національному рівнях, поява глобального моделювання, розвиток фундаментальних та прикладних аспектів прогностики, методології прогнозування.

Прогноз (від грецького prognosis; рго – наперед, gnosis – пізнання) – це ймовірне науково обґрунтоване судження про можливі стани об’єкта в майбутньому і про альтернативні шляхи і терміни досягнення цих станів.

Прогноз є невід’ємною частиною і завершальним етапом наукового дослідження, а політичне прогнозування є процесом розробки прогнозів у сфері політичних і владних відносин.

Прогнозування є способом підготовки і розробки політичних рішень. Політичний прогноз може розглядатись як проект певного політичного курсу, стратегії і тактики політичної діяльності. Будь-яка політична програма охоплює певну сукупність прогнозів, що стосуються різних сторін діяльності держави, партій та інших політичних інститутів.

Політичний прогноз завжди покликаний вирішувати проблеми, що постають як перешкоди для політичного і суспільного розвитку. Він базується на критичному аналізі конкретних ситуацій сьогодення, а тому може виступати як рекомендація щодо виправлення напрямків політичного розвитку через побудову моделей майбутнього, яку, однак, не можна ототожнювати з програмою дій. Прогноз не може бути точним відображенням майбутнього у зв’язку з високою стохастичністю та динамічністю інформації про об’єкти та предмети прогнозування. Оскільки в процесі аналізу об’єктів прогнозування не можна схопити, дослідити нескінченне розмаїття політичного життя, у прогнозі не може бути опису чітких вимірів майбутнього. Прогнози мають стратегічний і рекомендаційний характер, виступаючи одним із засобів свободи вибору діяльності в рамках багатоваріантної складної системи політичного життя.

Прогноз і прогнозування є базовими категоріями прогностики — наукової дисципліни про передбачення майбутнього.

Прогностика – це теорія прогнозування, наука про закономірності, принципи і способи прогнозування. Її зміст охоплює такі проблеми, як методологічні основи, гносеологія і логіка прогностичних досліджень, вивчення особливостей прогнозування у різних сферах, вивчення принципів оптимального підбору методів прогнозування, розробка способів оцінки достовірності прогнозів, вивчення принципів використання для розробки прогнозів висновків теорії ймовірності, теорії ігор, дослідження операцій, теорії прийняття рішень та ін. Дослідження цих проблем із врахуванням специфіки політичної сфери суспільного життя є предметом політичної прогностики.

Політична прогностика – це наука про закономірності, принципи і способи політичного прогнозування, це теорія прогнозування політичних процесів і політичного розвитку.

У прогностиці сформувався спеціальний категоріальний апарат, що є свідченням її виокремлення з-поміж інших наук. Вже в 1972 р. у термінологічному словнику „Прогностика”, виданому в Москві, було зафіксовано 460 термінів, які забезпечують потреби прогнозування в теоретичному і прикладному аспектах.

Близьким за значенням до прогностики є поняття футурології, яке вперше було використане в 1943 р. німецьким соціологом І. Флехтгеймом для позначення „філософії майбутнього”, як допоміжної науки воєнної стратегії, яка розглядалась як наука, вільна від будь-яких ідеологічних і соціально-утопічних доктрин.

Предметом теоретико-практичного аналізу футурології (від лат. futurum – майбутнє, і грец. logos – слово, поняття, вчення), як науки про майбутнє, є проблеми соціального і політичного передбачення, перспективи історичного життя людини і суспільства.

У 60-х роках XX ст. цей термін поширився у значенні „історії майбутнього” і „науки про майбутнє”. В сучасних умовах категорія „футурологія” використовується як синонім комплексу соціального прогнозування і прогностики. Загальновживаним став термін „футурологія політики” як синонім „політичної прогностики” та „політичного прогнозування”. Футурологія стала найширшим інтегруючим поняттям, яке об’єднує теоретичні та прикладні дослідження майбутнього соціального й політичного розвитку держав і народів.

Суб’єктами політичного прогнозування є спеціалізовані органи державного управління, політичні партії та громадсько-політичні об’єднання громадян, наукові установи, окремі особи, які здійснюють розробку прогнозів.

Об’єктами політичного прогнозування є політична система та всі її компоненти: політичні інститути, політичний процес (з акцентом па майбутніх подіях), політичні відносини, політичні курси, на які спрямована пізнавальна і практична діяльність суб’єкта прогнозування. Базовою змінною в політичному прогнозуванні є політична подія.

В залежності від цілей політичної діяльності об’єктами прогнозів можуть бути:

визначення основних тенденцій внутрішнього розвитку держави;

аналіз механізмів виникнення та розвитку соціальних конфліктів;

пізнання основних тенденцій розвитку міжнародних відносин;

встановлення розстановки основних політичних сил у країні та динаміка їх впливу на політичний процес;

передбачення результатів виборчих кампаній;

аналіз можливих наслідків політичного рішення.

Політичні проблеми, які можуть бути об’єктами прогнозу, класифікують за носієм, сферою діяльності, масштабом, ієрархією, характером прояву, ступенем складності та іншими критеріями. Кожен критерій характеризує один із вимірів проб­леми, що його слід враховувати при розробці прогнозу.

Типологія прогнозів

Різноманітність політичних подій як об’єктів прогнозування, завдання, проблеми, характер, методи, період попередження прогнозу та інші параметри прогнозів можуть виступати критеріями їх типології .

Основоположним є проблемно-цільовий критерій, який вказує на те, для чого розробляється політичний прогноз. У відповідності з цим критерієм виділяються два види прогнозів: пошукові (раніше їх називали дослідними, трендовими, генетичними) і нормативні.

Пошуковий прогноз – це визначення можливих станів явища в майбутньому на основі умовного продовження в майбутньому тенденцій розвитку даного явища в минулому і теперішньому. При такому прогнозуванні абстрагуються від можливих рішень, дій, які здатні докорінно вплинути на розвиток явища. Такий прогноз відповідає на питання: що найімовірніше відбудеться за умови збереження існуючих тенденцій.

Нормативний політичний прогноз забезпечує визначення шляхів і термінів досягнення можливих станів політичних явищ, які приймаються як задані. Йдеться про прогнозування досягнення бажаних станів на основі заздалегідь доведених норм, ідеалів, стимулів, цілей. Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами можна досягнути результату.

Прогнози, що поєднують елементи пошукового і нормативного прогнозів, називаються комплексними.

Результат інтервального прогнозу може бути представлений у вигляді довірчого інтервалу характеристики об’єкту прогнозування для заданої ймовірності здійснення прогнозу.

За періодом попередження – проміжком часу, на котрий розрахований прогноз, виділяють оперативні (поточні), коротко-, середньо- і довгострокові, а також стратегічні прогнози.

В політичній практиці емпірично встановився такий часовий масштаб: оперативні прогнози – до одного місяця, короткострокові – до одного року, середньострокові – від одного до п’яти років, довгострокові – від п’яти до п’ятнадцяти років і стратегічний – до 30 років. Особливістю політичного прогнозування є те, що період попередження прогнозів є постійно змінюваною величиною. Він залежить від характеру політичного розвитку, змісту політичних подій. В період зміни суспільно-політичного ладу чи політичних режимів оперативні прогнози можуть охоплювати декілька днів, середньострокові – звужуватися до місяця, а довгострокові – до року.

Політичні прогнози поділяються на ряд видів в залежності від об’єкта прогнозування. На основі цього критерію можна виділити такі прогнози: внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, воєнно-політичні, соціально-політичні, в галузі економічної, демографічної, освітньої, етнічної, екологічної, молодіжної політики.

Названі прогнози взаємозв’язані, утворюють складні комплекси. Було б складно дати прогноз у сфері економічної політики, не використовуючи інформації про соціальну і демографічну структуру населення, екологічні, молодіжні та інші проблеми суспільства. Для кожного прогнозу необхідно залучати якнайбільше даних по суміжних напрямках. У зв’язку з цим прогноз розробляється в межах певної групи прогнозів, яка називається цільовою групою прогнозів. Як показує досвід, міра достовірності прогнозу завжди прямо пропорційна мірі повноти використовуваного матеріалу з інших галузей, мірі повноти цільової групи прогнозів.

Провідний напрямок цільової групи становить профіль прогнозу, який є предметом дослідження. Допоміжні напрямки утворюють прогнозний фон (тло) – сукупність зовнішніх стосовно об’єкта прогнозування умов, що мають суттєве значення для вирішення завдань прогнозу. Стандартний прогнозний фон поділяється на науково-технічний, демографічний, економічний, соціологічний, соціокультурний, організаційно-політичний, міжнародний.

Внутрішньополітичне прогнозування має два аспекти. Один із них пов’язаний з передбаченням розвитку конкретних політичних явищ. Цей аспект має суто прикладний характер і здійснюється, зазвичай, у процесі самої політичної діяльності. Суб’єктом прогнозу в даному випадку виступає держава чи політична партія у формі відповідних органів. Інший аспект прогнозу охоплює діяльність політичних інститутів і політичні процеси в суспільстві. Такі прогнози розробляють наукові колективи, аналітичні центри, які спеціалізуються на вивченні тих чи інших елементів політичної системи чи аспектів політичної діяльності.

Найголовнішими об’єктами внутрішньополітичного прогнозування є:

формування, розвиток і структура політичної системи, взаємозв’язок та активність її компонентів;

розвиток держави, динаміка її функцій, зміна форм та напрямків діяльності;

утвердження правових відносин і громадянського суспільства, розвиток прямої та представницької демократії; зміни в структурі та змісті діяльності основних суб’єктів політики;

динаміка розвитку партійної системи, форми і методи діяльності політичних партій; процес політичної соціалізації особи;

функціонування і тенденції розвитку громадської думки та її вплив на політичний процес;

державна політика щодо різних сфер суспільного життя (економічна, соціальна, демографічна, етнічна, молодіжна політика тощо).

Вибір тих чи інших об’єктів для внутрішньополітичного прогнозування залежить від конкретних історичних завдань, що стоять перед певною державою чи політичною силою.

Зовнішньополітичні прогнози в залежності від специфіки завдань охоплюють передбачення довгострокових загальних тенденцій розвитку міжнародних відносин, загальних тенденцій зовнішньої політики окремих держав, груп держав, співвідношення сил між ними, визначення ймовірних та оптимальних зовнішньополітичних рішень в межах політичного року та ін.

Воєнно-політичне прогнозування має своєю метою виявлення тенденцій розвитку воєнно-політичної ситуації. Його об’єктами можуть виступати: політична і воєнна розстановка сил у світі, регі­оні, погляди на військові конфлікти, засоби ведення війни; економічні та людські ресурси і цілі, структура, якість збройних сил та їх складових частин; динаміка переозброєння, нові системи озброєння; морально-психологічний стан, досвід та навченість військ тощо.

Процеси глобалізації обумовили розвиток геополітичного прогнозування, полем аналізу якого виступає глобальна політично-економічна картина в певному історичному та інформаційному розрізі. Геополітичне прогнозування як осмислення результатів основних напрямків розвитку людства не може бути регулятивною концепцією наднаціонального характеру. Його головна функція – забезпечення системи всезагальної, глобальної або регіональної безпеки. Результати геополітичних прогнозувань втілюються в глобальних прогнозах, які стосуються Землі і всього людства.

Політичний прогноз є багатофункціональним компонентом політичного процесу. Під його функціями слід розуміти завдання, роль прогнозу в політичній діяльності, основні напрямки його впливу на розвиток політичної системи.

Функції прогнозу.

Інформаційно-евристична функція. Прогноз містить різнобічну інформацію (вже відому і нову) про об’єкти прогнозування, пояснює причини основних тенденцій розвитку прогнозуючих об’єктів, стимулює пошук нових політичних рішень. Ідеї, закладені в прогнозах, посилюють прагнення досліджувати нові варіанти моделей політичних дій, вносити зміни у здійснювані проекти та методи їх реалізації.

Інтегративна функція. У прогнозі поєднується субстанціональний зв’язок трьох часових вимірів суспільного й політичного буття: минулого, сучасного і майбутнього. Мислителі і політичні діячі різних епох висловлювались про неможливість відокремленого розуміння цих вимірів. Ще Августин Блаженний відзначав: „Неточно висловлюються про три часи, коли-кажуть: минуле, су­часне і майбутнє, а було б точніше, здається, висловлюватись так: „сучасне минулого, сучасне майбутнього”. Уїнстон Черчілль підкреслював: „Якщо сучасне намагається судити минуле, то воно втрачає майбутнє”.

Системно-аналітична функція. На основі прогнозу розкриваються системні взаємозв’язки і взаємодія політичних інститутів, передбачаються процеси організації і самоорганізації у розвитку об’єктів прогнозування.

Управлінська функція. Прогностика як наукова теорія може слугувати основою для управлінських рішень в політичній, як і в будь-якій іншій сфері людської діяльності. Прогноз є одним із кроків процесу планування стратегічної політики. На його основі державні структури розробляють програми діяльності в різних суспільних сферах, розв’язують проблеми управління політичною і суспільною системами як цілим.

Психологічна функція. Прогноз виступає засобом підготовки мас до появи нового в суспільному житті: чи то нових засобів інформації, чи нових видів озброєнь та нових методів ведення війни, чи нових функцій держави. Людина повинна бути психологічно підготовлена до майбутнього для того, щоб з мак­симальним ефектом використовувати його досягнення.

Функція підвищення політичної активності особи, соціальних груп, націй. Політичні прогнози розкривають суб’єктам політичного процесу перспективи реалізації їхніх інтересів, задоволення потреб, що слугує стимулом до політичної активності. К. Ясперс зазначав: „Прогноз ніколи не буває нейтральним. Вірний він чи невірний, прогнозуючий аналіз неминуче спонукає до дії. Те, що людина вважає можливим, визначає її внутрішнє ставлення та її поведінку”.

Політичний прогноз є засобом інтенсифікації діяльності суб’єктів політики, піднесення її ефективності, способом попередження можливих майбутніх конфліктів, катастроф, аномальних та кризових явищ соціального розвитку, чинником зменшення політичного ризику.

Принципи прогнозування

Результативність діяльності суб’єктів політичного прогнозування залежить від послідовного дотримання на всіх його етапах науково обґрунтованих принципів прогнозування. До них належать системність, погодженість, безперервність, альтернативність, верифікація, рентабельність прогнозування.

Принцип системності політичного прогнозування вимагає аналізу об’єкта прогнозування як складної сукупності елементів, інтеграція яких дає нову якість. Необхідно дослідити зміст взаємозв’язків всередині сукупності, а також напрямки зв’язків між об’єктом прогнозування і прогнозним фоном, тобто середовищем. Системний аналіз вимагає побудови прогнозу на основі системи засобів і моделей, що можливо здійснити за допомогою комп’ютерних технологій.

Принцип погодженості вимагає поєднання нормативних і пошукових прогнозів різної природи та різного періоду попередження.

Принцип безперервності передбачає постійне коригування прогнозів з урахуванням нової інформації, яка дає змогу точніше передбачити певну політичну подію.

Принцип альтернативності (варіативності) прогнозування передбачає допущення можливості різних сценаріїв, моделей, варіантів розвитку політичних подій. Цей принцип означає також розмежування варіантів розвитку на ті, що збуваються, і на ті, що за передбачуваних умов не можуть збутися. Нині всі види прогнозів (внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, воєнно-політичні) розглядаються з позицій альтернативності.

Принцип верифікації прогнозування вимагає постійного визначення вірогідності, точності і обґрунтованості прогнозів.

Принцип рентабельності прогнозування вимагає перевищення економічного ефекту від використання прогнозу над затратами на його розробку.

Методи політичного прогнозування

Метод політичного прогнозування – це складний спосіб (або сукупність простих прийомів) теоретичного дослідження перспектив розвитку політичних явищ і процесів, конкретна форма послідовних теоретичних і практичних підходів до розробки прогнозів на основі всебічного пізнання об’єкта прогнозування.

Методи політичного прогнозування, яких налічується понад 150, (найчастіше використовується 17 методів), можна класифікувати в залежності від способу одержання прогнозної інформації, рівня формалізації, загального принципу дій.

У політичному прогнозуванні найчастіше застосовують експертні методи. Прогнозні експертні оцінки відображають індивідуальні судження спеціалістів-політологів щодо перспектив розвитку об’єкта прогнозування (політичної події, політичного процесу і т.д.) і ґрунтуються на професійному досвіді, знаннях та інтуїції експертів. Обґрунтованість політичного прогнозу зростає, якщо вміло поєднуються індивідуальні та колективні методи експертної оцінки.

Індивідуальні експертні методи побудовані на використанні думок експертів-політологів незалежно один від одного. Найбільш поширеними з індивідуальних методів є інтерв’ю й аналітичні експертні оцінки. Метод інтерв’ю передбачає бесіду прогнозиста з експертом, у ході якої прогнозист згідно із заздалегідь розробленою програмою задає експерту питання щодо перспектив розвитку прогнозованого об’єкта. Успіх такої оцінки значною мірою залежить від професійних здібностей експерта експромтом давати заключення з різних фундаментальних питань.

Аналітичні експертні оцінки є результатом тривалої і сумлінної самостійної роботи експерта над аналізом тенденцій, оцінкою стану та перспектив розвитку прогнозованого об’єкта. Експерт має можливість використовувати всю необхідну йому інформацію про об’єкт прогнозу. Методи індивідуальних експертних оцінок мають ті переваги, що дають можливість максимально використати індивідуальні здібності експертів і уникнути значного психологічного тиску на окремого працівника. Але ці методи мало придатні для стратегічного прогнозування через обмеженість знань будь-якого спеціаліста-експерта про розвиток суміжних галузей науки.

Для експертизи властиві три підходи до вирішення складних проблем:

декомпозиція, тобто розчленування складного завдання на декілька більш простих з їх наступним синтезом;

аналогія – транспозиція відносин із однієї галузі знань в іншу, пошуки кореляційних зв’язків, історичні аналогії і т.д.;

селекція – відбір суттєвих факторів, відсів нереальних варіантів, аналіз альтернативних гіпотез і відбір найбільш прийнятних рішень. Всі три підходи можуть бути одночасно використані для вирішення складної проблеми у вказаній послідовності.

При застосуванні експертних методів в політичному прогнозуванні суттєве значення має формулювання експертних висновків. Надмірно ускладнений і недостатньо переконливо сформульований висновок експерта може звести нанівець найбільш змістовне експертне рішення.

Органічним поєднанням індивідуальної та колективної експертної оцінки є метод Дельфі, або дельфійський метод. Він побудований на виявленні узгодженої оцінки експертної групи шляхом незалежного анонімного опитування експертів в декілька, переважно 2-4 тури з повідомленням експертам результатів попереднього туру. Замість колективного обговорення тієї чи іншої проблеми при використанні дельфійського методу проводиться індивідуальне опитування експертів на основі анкетування для вияснення відносної важливості і термінів здійснення ймовірних подій. Потім проводиться статистичне опрацювання анкет і формується колективна думка групи, узагальнюються аргументи на користь різних суджень. І вся інформація повідомляється експертам, їм пропонується переглянути оцінки і пояснити причини своєї незгоди з колективною думкою. Ця процедура повторюється 3-4 рази. Проходить звуження діапазону оцінок, групова думка в підсумковому турі складається із індивідуальних думок.

Метод Дельфі, розроблений групою американських спеціалістів на чолі з О. Хелмером, дає можливість уникнути похибок індивідуальної експертизи, викликаних недостатньою інформованістю експерта або його політичною орієнтацією. Водночас, завдяки особливій процедурі опитування спеціалістів і статистичного аналізу одержаних результатів можна уникнути багатьох недоліків групової експертизи

Метод Дельфі – найзручніший для кількісної оцінки ймовірності і термінів настання тих чи інших політичних подій.

Метод брейнстормінгу (мозкової атаки, мозкового штурму) – це спосіб колективного одержання нових нестандартних ідей, за допомогою яких можна розв’язати ту чи іншу політичну проблему.

Він застосовується тоді, коли виникає необхідність повного, оперативного і безконфліктного врахування думок всіх учасників певного політичного процесу. Його специфіка – у відокремленому розв’язанні двох проблем: генерації нових ідей та їх оцінки. З цією метою формуються дві різні групи: група генераторів і група аналітиків. До групи генераторів ідей залучають пред­ставників різних дисциплін і професій з метою усунення професійної упередженості і вузькості в процесі висунення ідей.

Можна виділити три етапи в реалізації методу мозкової атаки: організаційно підготовчий, основний (проведення мозкової атаки) і підсумково-аналітичний. На першому етапі створюють групу генераторів ідей в кількості не більш 10 чоловік, визначають мету групи. Змінюють звичну для членів групи обстановку; створюють неформальну атмосферу дискусій. Під час проведення мозкової атаки учасників розміщують поруч один з одним колом або півколом, що стимулює до спільної праці. Намагаються заохочувати до висунення якнайбільшої кількості ідей незалежно від того, видаються вони цінними, чи, навпаки, абсурдними. В політичній практиці трапляються випадки, коли найбільш фантастичні, „дикі” ідеї допомагали знайти шлях до розв’язання складної проблеми.

Метод мозкової атаки ґрунтується на припущенні, що ймовірність появи дійсно цінної ідеї прямо пропорційна їх загальній кількості.

Всі висловлені ідеї фіксуються на дошці або на папері, що попереджає повторення ідей і заохочує нові ідеї. На підсумковому етапі аналізують всю сукупність висунутих ідей, зменшують їх кількість. За рахунок об’єднання подібних виділяють найбільш прийнятні (консенсусні) ідеї, і знімають з розгляду ті, що викликали заперечення хоч якоїсь кількості учасників мозкової атаки. Далі, шляхом голосування встановлюють ієрархію (рейтинг) ідей, що залишились після консенсусного розгляду. Група аналітиків класифікує ідеї, висловлені під час мозкової атаки, деталізує найкращі ідеї, формулює кінцеві результати експертизи.

Різновидністю цього методу є так званий деструктивний брейнстормінг. Він спирається на описані вище правила, але заохочує висловлення критичних оцінок та заперечень. Метою в даному випадку є критична оцінка вже сформульованих прогнозних гіпотез.

Метод сценарію є сукупністю методичних засобів і процедур по складанню прогнозних сценаріїв і систематичних контекстів.

Під прогнозним сценарієм розуміють послідовний опис можливих майбутніх подій, які характеризують трансформацію об’єкта політичного прогнозування та його середовища.

Метод сценарію є найпоширенішим засобом прогнозування, за допомогою якого з досить високою достовірністю передбачають розвиток політичних подій.

Він використовується при підготовці політичних рішень, розрахованих на перспективу, для прогнозування напрямків розвитку конфліктних ситуацій, альтернативних шляхів трансформації держав у новий якісний стан, розвитку політичної панорами світу. Можна прогнозувати розстановку політичних сил в державі, у парламенті, розробити сценарій розвитку електорального процесу за різних виборчих систем і т.д. В сценаріях відображаються оцінки тих чи інших політичних дій, тенденцій їх розгортання, що визначають особливості змісту сценарію. Політика завжди є ре­зультатом дій багатьох суб’єктів, які мають свої специфічні інтереси, орієнтації. Тому сценаріїв, що прогнозують одне і те ж явище, може бути декілька.

Процес розробки політичних сценаріїв ґрунтується на сценарієтехніці – інтегральній сукупності методологічних правил, методичних засобів і процедур. Для створення сценаріїв викори­стовують різні експертні методи (дельфійський метод, дискусію, мозковий штурм, заочну експертизу), політичні ігри тощо.

Імітаційні ігри виникли як інструмент аналізу політичних процесів, поступово перетворившись в один із методів прогнозування. Поширення набули три основних класи імітаційних ігор: ігри виключно за участю людини, людино-машинні ігри, машинні ігри (за допомогою комп’ютера). При організації будь-якої гри виділяються три основні етапи: підготовка, програвання і аналіз.

Під моделюванням у політичній науці розуміють метод дослідження різноманітних існуючих, або створюваних об’єктів політичного життя, уточнення їхніх характеристик шляхом словесного чи математичного конструювання їх моделей (аналогів)

Модель (від лат. modulus – міра, зразок, норма) у політичному прогнозуванні – це спрощене словесне (вербальне) чи математичне уявлення про той чи інший політичний процес чи його окремі компоненти.

Вербальні моделі містяться в усіх суспільне політичних концепціях, побудованих на певній ідеології, в усіх державних документах. Окрім моделей різних станів політичної системи суспільства (на різних етапах її минулого й сучасного розвитку, а також у майбутньому), формулюються певні моделі дій по досягненню нею нового стану. Наявність вербальних моделей політичної діяльності є одним із кроків у напрямі реалізації тих чи інших політичних цілей.

Складність, динамізм, суперечливість, багатофакторність і нелінійність політичного життя викликають потребу в математичному моделюванні, суть якого полягає в заміні опису вихідного об’єкта відповідною математичною моделлю. Вона може бути виражена в рівняннях, таблицях, обчислюваних алгоритмах, проблемно-орієнтованих пакетах прикладних програм, що вивчаються за допомогою комп’ютера. Математичне моделювання є одним із напрямків використання математичних методів у політиці. Застосування математичного моделювання в політичному аналізі і прогнозуванні можливе тільки в тих випадках, коли вихідні дані поставленого завдання можна подати в числовому виразі

Використовуючи математичні моделі політичних явищ і процесів, необхідно мати на увазі, що вони за своєю суттю неминуче спрощують, огрублюють реальну дійсність. В них здебільшого використовують функціональні або кореляційні зв’язки, а не причинно-наслідкові. Тому для підвищення якості прогнозів слід об’єднувати здійснюване на комп’ютері математичне моделювання з неформальним мисленням експертів-політологів.

Точність результатів роботи будь-якої інформаційної системи не може бути вищою від точності даних на її вході, а якість прогнозу залежить від якості використовуваної при його розробці інформації і якості методів одержання цієї інформації. Запорукою вірогідності та обґрунтованості політичних прогнозів є об’єднання різних методів, їх вдосконалення.

Особливості та основні етапи розробки воєнно-політичного прогнозу.

Воєнно-політичне прогнозування – це визначення перспективних імовірних данних про можливі напрямки і тенденції розвитку збройних сил, військової техніки і військового мистецтва як в своїй державі, так і у імовірного супротивника, ходу і результату військової боротьби в цілому.

Особливості воєнно-політичного прогнозу

Перш за все, воєнно-політичне прогнозування має яскраво виражений вірогідний характер. І це зумовлено низкою причин:

на війні часто відбуваються випадки, які впливають на хід і навіть результат збройної боротьби;

кожна з воюючих сторін прагне приховати свої сили і засоби, наміри і цілі, увести противника в оману;

неповнота данних про обстановку не дає змоги мати всі і зовсім точні дані про противника.

Особливістю воєнно-політичного прогнозування є його багатомірність і багатоплановість.

Прогнозування одновимірне, якщо прогнозується подія тільки в часі або тільки в просторі. Прогнозування багатовимірне, коли прогнозується подія, явища, процес не тільки в часі, але й у просторі.

У військовій справі прогнозування, як правило, багатовимірне, оскільки прогнозування ходу і результату збройної боротьби не може обмежуватися тільки просторовими або тільки тимчасовими характеристиками.

Поряд з багатомірністю воєнно-політичного прогнозування є також багатоплановим, тобто охоплює крім збройної боротьби й інші сфери життя суспільства: економіку, політику, дипломатію й ін.

Багатоплановість воєнно-політичного прогнозування поєднується з надзвичайною цілеспрямованістю. Усі сторони й аспекти прогнозування в ході війни підкоряються єдиній меті – розгрому ворога і завоюванню перемоги.

Воєнно-політичного прогнозування має також особливості, обумовлені масштабами збройної боротьби. Так, сферою стратегічного прогнозування є збройна боротьба в цілому, а оперативно-тактичного – окремі операції. В силу того, що оперативне мистецтво і тактика підлеглі стратегії, оперативно-тактичне прогнозування повинне враховувати висновки стратегії, виходити з них. У свою чергу, стратегічне прогнозування враховує дані оперативного мистецтва і тактики.

Оперативно-тактичне прогнозування відрізняється більшою конкретністю, ніж стратегічне, вимагає більш детальних вихідних даних, і незначні зміни обстановки в оперативно-тактичному масштабі вимагають від командира серйозного коректування плану бою.

Стратегічне передбачення на відміну від оперативно-тактичного більш стійке. Коректування ж планів стратегічного масштабу настає лише після істотних змін у співвідношенні економічних, морально-політичних і власне військових сил воюючих сторін.

Особливістю є і те, що воєнно-політичне прогнозування найбільш активне. В жодній сфері немає і не може бути настільки активної, цілеспрямованої протидії з боку об’єкта воєнно-політичного прогнозування. Бойові дії кожної з протиборчих сторін плануються окремо, а реалізація цих планів відбувається в ході збройної боротьби за участю двох сторін. Цю думку підкреслив у своїх спогадах Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв: „... що значить – планувати на війні? Плануємо ми одні, а виконуємо свої плани, якщо можна так виразитися, разом із супротивником, тобто з урахуванням його протидії”.

А це породжує ще одну особливість воєнно-політичного прогнозування – передбачати не тільки „за себе”, але і „за супротивника”, нав’язуючи йому свою волю, свій план дій.

Особливістю воєнно-політичного прогнозування є наявність у ньому двох якісно різних етапів, тісно зв’язаних між собою.

Перший етап ( до початку збройної боротьби) по своїй сутності означає прогнозування характеру майбутньої війни, способів і форм її ведення, пошук найбільш правильних шляхів і засобів будівництва Збройних Сил, їхнього навчання і виховання.

Другий етап ( з моменту початку збройної боротьби і до її завершення) обмежується, власне кажучи, визначенням перспектив ходу і результату бойових дій.

Особливість прогнозування в ході збройної боротьби виявляється також у тім, що його приходиться здійснювати, як правило, в обмежені терміни. Якщо в деяких інших сферах прогнозування тих або інших явищ може бути здійснене раніш або пізніше визначеного моменту і це не зробить якого-небудь впливу на життя суспільства, хід подій, то у воєнній сфері справа має інший вигляд.

Особливості воєнно-політичного прогнозування породжують і деякі специфічні форми його вираження. Такими специфічними формами, у яких виражаються визначені погляди на майбутню війну, на характер і особливості збройної боротьби, можливі форми і способи її ведення, є військова доктрина, статути і наставляння, рішення і накази командира.

Напрямки прогнозування у воєнній сфері

воєнно-політичне прогнозування аналізує характерні риси воєнної політики держав, виявляє ймовірні тенденції розвитку обстановки, розкриває спрямованість і інтенсивність дій агресивних сил, що можуть привести до створення воєнної небезпеки, напруженим відносинам, кризовим ситуаціям, до локальних конфліктів і світової війни;

воєнно-економічне прогнозування має на меті визначити тенденції, динаміку розвитку воєнної економіки, різні її показники на прогнозований період; кількість і якість людських ресурсів; національний доход, засоби, які виділяються на військові потреби; запаси стратегічної сировини і матеріалів;

воєнно-технічне прогнозування цілями свого дослідження має на меті прогнозування властивостей нової зброї і можливих термінів надходження її у війська супротивника, оцінка ступеня небезпеки масованого застосування ним нових засобів збройної боротьби і підготовка даних для вироблення вимог до вітчизняних зразків зброї і бойової техніки;

прогнозування розвитку військового мистецтва покликано відповісти на наступні питання: яким буде воєнно-стратегічний характер майбутньої війни і якими способами може розв’язати її агресор; як захопити й утримати стратегічну ініціативу, яка буде роль різних видів збройних сил і родів військ у війні і як організувати і підтримувати взаємодію між ними; які особливості набудуть стратегічні операції, спільні операції родів військ, способи ведення загальновійськового, морського і повітряного бою; як здійснити прорив оборони супротивника і т.д.

У воєнному прогнозуванні застосовуються наступні методи:

евристичне прогнозування (процес вивчення якісних і кількісних сторін майбутнього процесу, або явища, що протікає в голові людини з використанням сформованих у мозку моделей цього процесу.

математичне прогнозування (у сучасних умовах це – використання швидкодіючих комп’ютерів з великим обсягом пам’яті);

комбіноване прогнозування (на базі евристичного і математичного методів).

Командний склад Збройних Сил України повинен постійно удосконалювати свої прогностичні рішення.

Основними шляхами цього процесу є:

постійне удосконалювання світоглядної і методологічної підготовки;

розвиток творчої ініціативи і сміливості;

навчання офіцерського складу теоретичним основам наукового передбачення і прогнозування;

постійна участь у військових навчаннях, військових іграх, польових заняттях, командно-штабних навчаннях;

удосконалювання воєнно-наукової роботи, наукових досліджень, участь у винахідницькій і раціоналізаторській роботі;

підвищення рівня загальної і спеціальної підготовки;

самовиховання.

Оцінка воєнно-політичної обстановки здійснюється певними суб’єктами і може виконуватись на повсякденному і теоретичному (науковому) рівнях. В першому випадку її суб’єктом може бути будь-яка людина, або соціальна група, а в другому – в найбільш повному і природному вигляді вона доступна перш за все зовнішнім політичним, державним і військовим органам.

Разом з тим, в оцінці воєнно-політичних ситуацій в тій чи іншій мірі приймають участь командири і штаби усіх рівнів. При цьому практичне значення має уміння кожного офіцера вірно оцінити основний зміст конкретної воєнно-політичної обстановки, розпізнати справжні причини її виникнення і загострення, зробити вірні висновки для своєї службової діяльності.

Серцевиною оцінки воєнно-політичної обстановки в мирний час є виявлення ступеня воєнної безпеки для незалежної України та її союзників, а також виробки ефективних контрзаходів по її нейтралізації з метою можливих воєнних варіантів розвитку даної ситуації. Досягнення цього передбачає виділення конкретних завдань оцінки воєнно-політичної обстановки і розробки певної послідовності їх рішень.

По-перше, на основі одержаних і відпрацьованих фактів виявляються і уточнюються найбільш суттєві риси і протиріччя сучасної епохи, основних напрямків світової політики.

По-друге, оцінюється воєнно-політична обстановка в сучасному світі (в глобальному масштабі): дається характеристика воєнно-політичних угрупувань і союзів, що протистоять один одному, їх воєнно-політичних курсів і воєнно-стратегічних цілей; розглядаються найбільш небезпечні вогнища міжнародної і воєнно-політичної напруги, причини їх виникнення; визначаються найважливіші фактори і тенденції зміни світової воєнно-політичної ситуації.

По-третє, додається детальна характеристика кожному елементу змісту воєнно-політичної обстановки на театрі воєнних дій, в регіонах, воєнно-географічних районах, стратегічних і оперативних напрямках, окремих країнах.

По-четверте, закінчується оцінка воєнно-політичної обстановки загальними висновками, які включають характеристику складу і розміщення воєнно-політичних сил (супротивники, союзники, нейтральні сили), визначення рівнів напруги і стабільності відносин між ними, загального співвідношення потенціалів воєнної могутності сторін, характеру створюваної ними воєнної загрози і шляхи її запобігання, а в умовах воєнного часу – можливостей їх конкретного впливу на хід війни і результати війни.

Загальна логічна послідовність важливіших операцій розробки воєнно-політичного прогнозу зводиться до наступних основних етапів (Академік І. В. Бестужев-Лада пропонує 12 етапів, професор Б. І. Краснов – 10, ми пропонуємо для оцінки воєнно-політичної обстановки 3 етапи):

Перший етап – оцінка обстановки. Іде пошук і аналіз інформації, вибір необхідних методів, вивчення міжнародної ситуації, аналізується могутність своєї держави і супротивників, тощо.

Другий етап – розробка прогнозу. Дається детальна оцінка кожного конкретного елемента воєнно-політичної обстановки. Дається відповідь: є загрози для України, чи ні; вірогідні конфлікти, в які може бути втягнута Україна.

Третій етап – оформлення прогнозу в декількох варіантах; розробка рекомендацій воєнно-політичному керівництву, корегування прогнозу відносно зміни обстановки.

Таким чином, успішне вирішення теоретичних і методологічних проблем аналізу, оцінки і прогнозування воєнно-політичної обстановки дозволяє краще передбачити її можливі зміни, забезпечити підготовку Збройних Сил України до дій в будь-яких умовах обстановки і виробити запобігаючи ефективні контрзаходи.

Висновки: на сучасному етапі в політичній науці посилився інтерес до проблеми політичного прогнозування і головними причинами цього є ускладнення політичного процесу, зростання ролі прогнозування в усіх сферах суспільного життя. Актуалізація політичного прогнозування в Україні обумовлена складністю і суперечливістю процесів державного будівництва, трансформацією тоталітарного суспільства в демократичне.

Зміни у воєнно-політичній обстановці впливають на характер внутрішніх установ кожної держави. Від результатів її оцінки і прогнозування в значній мірі залежить оборонні зусилля незалежної України.