Київський славістичний університет

Інститут славістики та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

Спеціальність - 7030401.

Дипломна робота

На тему

“Празька весна” та “Ніжна революція” як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині

Студента 5-го курсу

Горішного Миколи

Михайловича

Науковий керівник

док. іст. наук., проф.

Мартиненко А.К.

Київ - 2006

ЗМІСТ

Вступ ..................................................................................................................................................с. 3-9

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ........................................................с. 9

1.1 Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму..................................................................................................................... с. 9-14

1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.....................................................................................................с. 14-19

1.3 “Програма дій” Чехословацьких реформаторів........................................................................с. 19-26

РОЗДІЛ 2.

ПРИДУШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ВІЙСЬКАМИ КРАЇН ОВД ............................................................................................................................................с.26

Військова інтервенція в Чехословаччину.............................................................................с.26 - 29

Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації ................................................................................................................................................с.29-31

Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація” .....................................с. 31-32

Наслідки збройної окупації Чехословаччини.......................................................................с. 32-38

РОЗДІЛ 3

“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” – ОСНОВНИЙ ФАКТОР КРАХУ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ТА ЗМІНИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ........................................................................................................................................……........с.38

Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”..........с.38-48

Хартія-77 як головна опозиція КПЧ..........................................................................................с.48-55

Передумови, початок та хід “Ніжної Революції”...................................................................с.55-63

Створення Громадянського Форуму та його роль в подіях “Ніжної революції...................с.63-82

3.5. Зміни в політиці КПЧ після початку “Ніжної революції”......................................................с.82-85

Новий курс внутрішньої політики після перемоги “Ніжної революції” в Чехословаччині..с.85-98

Висновки. ....................................................................................................................................с. 99-104

Посилання ...............................................................................................................................с. 104-111

Список використаних джерел та літератури ...................................................с. 111-114

Вступ

Кінець 80-х і початок 90-х років ХХ століття став переломним в історії країн Центрально-Східної Європи. Країни даного регіону Європи – Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія, Болгарія зробили рішучий поворот у бік демократичного розвитку, почали поривати традиційні зв’язки з СРСР і орієнтуватися на зближення з новими європейськими структурами

Соціалістичні відносини, тоталітарна політична система, утверджені в цих країнах після 1945-48 років, переживали глибоку кризу. Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом, тоталітарною системою і в переході на європейські рейки розвитку – рейки західних демократій та ринкової економіки.

Процес переходу був дуже складним і тривалим. Він залежав від розстановки сил як в середині кожної країни, так і на міжнародній арені. Особливо велике значення мали реформи в самому Радянському Союзі, який очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації – Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору. Чим глибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою була криза соціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше проявлялася криза економіки, політичної системи, соціальних відносин, тим швидше в країнах всієї системи соціалізму створювалися умови для пошуків нових шляхів розвитку, переходу до загальноєвропейської системи демократії та ринкової економіки, які в 60-80-х роках ХХ століття продемонстрували свої переваги над соціалістичним світом.

Кожна з країн Центрально-Східної Європи мала свій шлях переходу до нової системи. В одних він тривав багато років і був дуже складним (Польща, Угорщина, НДР), в інших супроводжувався збройними сутичками, громадянською війною (Румунія, Югославія). Чехословаччина стала прикладом порівняно цивілізованого і мирного відходу від комуністичної системи. Сучасники знайшли влучну назву тим подіям, які визначили новий шлях розвитку Чехословаччини: “ніжна революція”, або “оксамитова революція”. В цьому розкривається специфіка краху комуністичної системи в Чехословаччині. Здійснивши переворот в країні швидко, без особливих складностей і жертв, народи Чехословаччини тим самим збагатили історичний досвід розвитку людства

Саме тому актуальність теми обумовлена цілим рядом чинників, які призвели до краху комуністичного режиму в Чехословаччині, та особливістю швидкого, цивілізованого і безкровного відходу країни від тоталітарної влади комунізму.

Об’єктом дослідження є т. з. “Ніжна революція” в Чехословаччині в контексті тогочасної політичної і соціальної ситуації в країні.

Предметом досліджень є причини виникнення, форми, хід і перебіг “ніжної революції” в Чехословаччині, як основного чинника краху тоталітарної комуністичної системи в країні.

Хронологічними межами роботи є 1945-ий рік, коли відбулося закінчення Другої Світової війни і Чехословаччина стала на соціалістичний шлях розвитку, та 1993-ій рік, коли після закінчення “ніжної революції” і остаточно відходу від тоталітарної комуністичної системи Чехословаччина розпалася на дві нові, незалежні держави – Чехію і Словаччину.

Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і розвиток причин виникнення “Ніжної революції” в Чехословаччині, як основного фактору краху комуністичної системи у цій країні в 1989 році, визначити роль “Празької весни”, як першої спроби чехословацького народу реформувати існуючу на той час комуністичну систему. Виходячи з мети у роботі поставлено такі завдання:

розкрити та проаналізувати процес встановлення соціалістичного ладу в Чехословаччині.

проаналізувати розвиток Чехословаччини за часів панування комуністичної партії.

визначити негативні соціально-економічні тенденції в житті Чехословаччини за часів комуністичної системи.

розглянути роль “Празької весни” як спроби реформування тогочасного державного устрою та однієї з причин подальшої ескалації антикомуністичних настроїв чехословацького народу.

дослідити події “ніжної революції”, як основного чинника краху комуністичної системи в Чехословаччині та її впливу на подальший розвиток держави.

Наукова новизна досліджень полягає у тому, що на рівні магістерської роботи зроблено спробу узагальнюючого, системного дослідження історичних коренів краху комуністичного режиму в Чехословаччині, ролі таких події як “празька весна” та “ніжна революція” на шляху до переходу Чехословаччини до загальноєвропейської системи демократії.

Огляд літератури. При написанні роботи автором було опрацьовано велику кількість літератури, яку можна поділити на кілька груп. Зокрема до найважливіших джерел слід віднести матеріали XVII1 та XVIII2 з’їздів КПЧ, у яких висвітлюється діяльність комуністичної партії Чехословаччини, соціально-економічне становище у країні, зокрема, після подій “Празької весни” 1968 року та подій “Ніжної революції” 1989 року відповідно. Порівняння цих документів дало змогу не тільки скористатися інформаційно-статистичними матеріалами, які розміщені в них, а і прослідкувати процес еволюції КПЧ на різних етапах проходження революційних перетворень у Чехословаччині. Також слід відзначити заяву радянського уряду про визнання помилковим ввід армій п’яти армійських соціалістичних країн на територію Чехословаччини і 19681 році, яка відіграла важливу роль у історії протистояння чехословацького суспільства і КПЧ та в русі до демократичних перетворень. Важливим джерелом інформації для роботи стала нова програма дій КПЧ прийнята в грудні 1989 року2, у якій робився аналіз суспільно-політичної ситуації в країні та визнавалося, що внаслідок невірної політики КПЧ Чехословаччина зайшла в глибоку кризу.

Що стосується монографій, то особливу увагу слід приділити роботі західного автора Владіміра Тисменяну “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела”3, у якій ґрунтовно висвітлено ідейні та історичні процеси розвитку та виходу з під Радянської сфери впливу країн Східної Європи. Важливою є також монографія Віктора Приходька “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни”1, де автор робить спробу проаналізувати причини виникнення “Ніжної революції” у Чехословаччині, її хід і наслідки для внутрішнього розвитку країни. Ґрунтовними роботами з цієї проблематики є також монографії чеських авторів – свідків і учасників революційних подій, які є одним з найважливіших джерел з цієї проблематики, це, зокрема, книга Вацлава Гавела ”Заочний допрос”2, у якій автор розповідає про перебіг подій, активним учасником яких він був, та відкриває раніше невідомі сторінки “Ніжної революції” в Чехословаччині.

Дуже цінним джерелом інформації є і газетні та журнальні статі, серед яких особливо варто відзначити наступні, зокрема, публікацію газети “Правда” під назвою “Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом”3, у якій вже на той час Президент ЧСФР Вацлав Гавел розповідає про причини виникнення та безкровного перебігу “Ніжної революції” в Чехословаччині. Багато матеріалу, при написанні роботи, було взято автором з публікації газеті “Світ про Україну” частини книги з мемуарами Олександра Дубчека4, де він детально розповідає про хронологію подій після введеня військ країн-членів ОВД на територію Чехословаччини та про переговори з Л.Брежнєвим у Москві. Варто також зазначити, що велика кількість літератури, виданої за часів Радянського Союзу і яка стосується проблематики, що досліджується автором в цій роботі, є необ’єктивною у висвітленні подій “Празької весни” та “Ніжної революції” і розкриває перебіг тих подій однобоко, суто з точки зору комуністичної ідеології.

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження, яке здійснювалось за планом, що складається з : вступу, трьох розділів, висновків, посилань, списку використаних джерел та літератури.

У вступній частині йдеться про актуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт та предмет дослідження, названо основні завдання роботи, визначено хронологічні межі, подається аналіз джерельної бази, розповідається про наукову новизну дослідження, стан наукової розробки проблеми та подається власне структура роботи.

Перший розділ роботи присвячено розвитку Чехословаччини від Другої Світової війни до “Празької весни”, другий розділ розповідає про поразку “Празької весни”, окупацію Чехословаччини та її наслідки, третій розділ присвячено “Ніжній революції” та краху комуністичної системи в Чехословаччині. У висновках підводяться підсумки роботи, зроблено спробу осмислити, проаналізувати і систематизувати причини, які призвели до падіння комуністичної системи в Чехословаччині.

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА СПРОБИ ЙОГО РЕФОРМУВАННЯ

1.1Соціально-політична ситуація в Чехословаччині після Другої Світової війни. Становлення комуністичного режиму.

На новий, соціалістичний шлях розвитку Чехословаччина, як і ряд інших країн Центральної та Південно-Східної Європи, стала уже в перші повоєнні роки. У травні 1945 року була визволена Прага. Вирішальну роль у визволенні країни від фашизму відіграла Радянська Армія. Понад 165 тисяч радянських воїнів загинули в боях за визволення Чехословаччини. Посильний внесок в розгром фашистських сил, зосереджених в Чехословаччині, зробили американські війська, які наступали із заходу. Про це відверто почали говорити лише останніми роками1. Серед борців за визволення були і болгарські, і румунські частини, патріоти Угорщини і Австрії. Бойовою славою вкрили себе бійці чехословацького військового корпусу під командуванням Л.Свободи. На вівтарі слави - подвиги учасників чехословацького Руху Опору2.

Отже, свободу чеському і словацькому народам було завойовано спільними зусиллями антигітлерівської коаліції, представниками різних країн Європи, і це не могло не позначитися на житті країни.

Після війни, у політичному житті країни дедалі більшу роль починала відігравати Комуністична Партія Чехословаччини і Комуністична Партія Словаччини. Навий лад, який починав формуватися в Чехословаччині, як і в інших країнах, назвали “народною демократією”. На той час перед Чехословаччиною відкривалися два можливих шляхи розвитку. На чолі держави стояв Е. Бенеш, його спільником був міністр закордонних справ Я. Масарик. Їх програмою виступала орієнтація на західні демократії, на Англію, Францію, а особливо на Швецію і Данію. Вони були прихильниками старих демократичних режимів, виступали проти поспішних реформ, закликали приєднатися до системи міжнародних відносин західних країн, в тому числі до плану Маршала, не пориваючи союзу з СРСР та країнами Центральної та Південно-Східної Європи3.

Другий курс політики (під впливом СРСР) висували КПЧ та КПС, які діяли спільно і відстоювали шлях прискореного переходу до соціалістичного будівництва, встановлення планового розвитку господарства. У зовнішній політиці їх орієнтирами були Радянський Союз, країни народної демократії Європи. КПЧ рішуче виступала проти приєднання Чехословаччини до плану Маршала, активно пропагувала ідеї “холодної війни”.

Головне зіткнення цих двох курсів припало на 1948 рік. Великі сили мали прихильники Е. Бенеша, а ще більші К. Готвальда. Боротьбу їх в лютому 1948 року раніше оцінювали як перемогу пролетарської революції мирним шляхом без громадянської війни4. Нові ж данні свідчать, що в лютому 1948 року діяли не тільки робітники, демократична інтелігенція, селяни, але і сила впливу СРСР, радянські радники в Празі. К. Готвальд вийшов переможцем у цій боротьбі і Чехословаччина різко взяла курс вліво, по шляху соціалістичного будівництва. Ідеали західної демократії змушені були поступитися. Відомий політичний діяч Р. Сланський справедливо зазначав, що після 1948 року Чехословаччина стала частиною радянської сфери впливу в Європі5. Відразу після цього, стрімко почала посилюватись роль КПЧ, зріс її вплив на всі сфери життя, до неї вступали мільйони громадян. Посилення ролі КПЧ вело до утвердження адміністративно-командних методів управління.

У ході соціалістичного будівництва країна, безперечно змінювала своє обличчя. Зростала питома вага індустрії, посилювалася роль машинобудування – серцевини промисловості країни. Однак досягнення ці давалися великою ціною. Усі кошти йшли на розвиток важких галузей промисловості, а легка промисловість, харчова, побутове обслуговування сильно відставали. Стагнація галузей промисловості групи ”Б” негативно позначилася на матеріальному становищі населення, в першу чергу робітників і селян, дрібних ремісників і торговельників.

Важким тягарем лягла на Чехословаччину гонка озброєння, яка дуже швидко зростала в умовах протистояння двох систем і загострення “холодної війни”. Чехословацька промисловість традиційно була високо мілітаризована, а протягом 50-60-х років питома вага збройних заводів ще більше зросла. Військова промисловість надто дорого обходилася країні.

Незаперечним є той факт, що протягом 50-60-х років відбувався процес подальшого підпорядкування зовнішньої політики і зовнішньоторговельних зв’язків СРСР, Раді Економічної Взаємодопомоги створеної у 1949 році. Рішення РЕВ стримували ініціативи Чехословаччини, не давали їй можливості виходу на європейські і світові ринки.

Не могли пройти безслідно для Чехословаччини і важливі події, які відбувалися в сусідніх країнах. Маються на увазі, в першу чергу виступи протестів проти тоталітарної системи в НДР в червні 1953 року, коли вся країна була охоплена масовими демонстраціями з вимогами демократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя. У наведенні порядку в Берліні брали участь радянські танки “Т-34”, та бронетранспортери. Лише в Берліні на вулицях загинуло більше 20 чоловік6. Починаючи з літа 1953 року, десятки тисяч східних німців тікали з ФРН, яка швидко розвивалася і обігнала НДР. Чехословаччина була сусідньою з НДР країною. Багато німців переходили на її бік і приносили звістки про стан в країні Події в НДР влітку 1953 року впливали на формування опозиційних сил в Чехословаччині.

Ще більший резонанс у країні викликали події в Польщі і Угорщині у 1956 році, коли під впливом рішень ХХ з’їзду КПРС і реформ Хрущова в СРСР посилився процес демократизації, в країнах соціалізму на авансцену вийшли поляки, коли 28 червня 1956 року виступили проти тоталітаризму робітники Познані, а за ними робітники і ряду інших міст. Опозиція розробила програму реформ, ідеї якої доходили і до Чехословаччини.

Та найбільший вплив на країни Центральної і Південно-Східної Європи зробила угорська національна революція 1956 року, висунута нею програма кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя. Радянські війська жорстоко придушили мужній виступ угорського народу. За прагнення бути вільними, знищити систему тоталітаризму, повалити уряд угорських сталіністів М. Ракоші та Е. Гере угорський народ заплатив дорогою ціною: майже три тисячі чоловік загинули в боях, за вироками судів було розстріляно майже 500 чоловік, 2300 осіб були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення7. Великі жертви понесла і радянська сторона. Тільки в армії генерала Е. Малишева загинуло близько 800 чоловік і понад 1500 було поранено. Ці події не могли не вплинути на інші країни, в тому числі і на Чехословаччину.

У середині 60-х років у Чехословаччині розпочалися дійсно серйозні труднощі. Як свідчать матеріали ХІІІ з’їзду КПЧ (червень 1966 року), п’ятирічні плани практично не виконувалися. Знижувалася продуктивність праці, уповільнювався науково-технічний прогрес. На місці стояло сільськогосподарське виробництво, не виконувалася програма соціального розвитку і поліпшення матеріального становища трудящих.

Усі ці процеси сильно кидалися у вічі на фоні сусідніх країн Австрії і ФРН, які робили швидкі економічні кроки вперед. Ситуація у Чехословаччині ускладнювалася і міжнародними подіями. Західні країни прискорювали озброєння. Їх прагнули випередити країни Варшавського Пакту, утвореного в 1955 році, на чолі якого стояв СРСР. Чехословацька економіка все більше мілітаризувалася, що лягало тягарем на все суспільство.

Широкий резонанс в країні мало опублікування результатів роботи спеціальної комісії по реабілітації засуджених в роки керівництва К. Готвальда (1949-1953). Було визнано невинними суворо покараних керівників Чехословаччини – Г. Гусака, Л. Новоместського, В. Клементіса, які звинувачувалися в націоналізмі і у зв’язках з міжнародними розвідками. Чехословацьке суспільство активно обговорювало грубі порушення прав людини, засуджувало незаконні і лад, за якого таке допускалося. Чехословацька преса дедалі частіше писала про наслідки сталінських репресій в СРСР. Таким чином, нагромаджувався комплекс негативних матеріалів, формувалася опозиція, зростали ряди прихильників реформ.

Паралельно відбувався процес вихваляння КПЧ, діяльності А. Новотного, як першого секретаря ЦК КПЧ і президента республіки. А.Новотний швидко сприйняв науково необгрунтовані ідеї Л.Брежнєва про комуністичне суспільство, про досягнення радянської демократії8. Він нереально оцінював рівень економіки і соціального розвитку Чехословаччини, диктатуру пролетаріату прагнув видати за всенародну державу, а про життя в країні говорив, як про початок комуністичного суспільства. Якщо порівнювати з СРСР, то в Чехословаччині при А.Новотному був «майже комунізм». Але коли порівняти з сусідніми західними країнами, то очевидним було відставання.

1.2 Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині. Протистояння між їх прихильниками та противниками.

У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ, яка називалася - «Принципи вдосконалення системи планового управління». Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до ринкових відносин. Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція, договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління сільським господарством9. Хоч економічні перетворення проводилися і непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах КПЧ створилася група прихильників реформ - О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік, О.Чернік, Й.Смрковський і противників - А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан, Й.Ленарт, К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А.Новотного і замість нього обрано О.Дубчека. Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з ініціативи О.Дубчека навесні 1968 року10. Програма по-новому ставила ряд принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу словаків, врегулювати життя інших національних меншин.

Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне життя. Найактивніші реформістські сили об'єдналися в такі організації, як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників». Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки - без комуністів!». Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму, соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи «празькою весною»11.

Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів «ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і Варшавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав, що в особі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького селянина, який хоче всіх водити за ніс -В.Ульбріхт вважав, що чехословацькі реформатори - це хитрі ревізіоністи і все завойоване хочуть знищити.

Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у п’ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури. Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської моделі комунізму.

Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв’яченому творчості Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з’їзді письменників було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів, яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку жодну людську проблему не було розв’язано у Чехословаччині за ці 20 років – починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво, школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад, почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи, необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.

Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною інтелігенцією стала неминучою12. Вакулика і чимало його однодумців серед літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши неспокій серед студентства.

Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі федеративної республіки – Густав Гусак. Професійний юрист ветеран комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох залишався переконаним прихильником реформ.

У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва. Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету Новотного 13. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових спектаклів – Йозефа Стрковського – було обрано Головою Національних Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.

1.3 “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі, підготовленому комуністичними реформаторами: “Програма дій”, затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати перевагу методу переконання а не примусу. Законність було проголошено основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави. Таким чином основні пункти документу, який мав назву ”Шлях Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:

нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;

закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;

обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з парламентом та урядом;

глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств, забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з Заходом;

незалежна судова влада

федеральний статус Словаччини

розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року14.

Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму.. по суті це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість політичних в’язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували режим Новотного. З іншого – оскільки цей рух розгортався і широкі маси і верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, - представники новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.

Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об’єднання. Швидкі темпи демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським обличчям.

Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи, також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині15. У наступні місяці під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства, у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя для втілення планів партії.

В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.

У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення до сталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.

У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників, селян, вчених, митців і всіх людей”16. Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство. Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ “контрреволюційним маніфестом”

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації17. Лист – фактично це був ультиматум – давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у “програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей.18”

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.

РОЗДІЛ 2

ПОРАЗКА “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ - в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.

У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про “підривні дії імперіалізму” та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися “загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду – комуністичної партії”. В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав “ворожими”

18 серпня 1968 року нарада керівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів “Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”19.

О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)20. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.21

. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік22. Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем’єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою23. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію.24 Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС – газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.

З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з’їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.

2.2 Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації

Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати “Програму виходу з кризової ситуації” – документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі25. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з’їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з. "нормализацію" ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла26.

Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на “ти”27. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.

Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині28. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу29.

Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини : наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції30.

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація”

Переломним моментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ
О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів “нормалізації”.

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого:

повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ;

відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;

припинення економічних реформ й віднов­лення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;

відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;

забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.

Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік31.

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини

Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму32. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити33.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині.

Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче –стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”34

Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”35 Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями

Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідко пов’язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури

Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.

Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”37.

Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію – ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.

Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас – номенклатура не повинна бути об’єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов’язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.

РОЗДІЛ 3

“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” – ПОШТОВХ ДО ПАДІННЯ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”

Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньо передував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, а наприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історії Чехословаччини був дуже суперечливим.

З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний крок вперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів у машинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускати нові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічної допомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980 році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччина увійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексного обладнання для атомних електростанцій38. Продукція чехословацької промисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії, Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічно більш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та інших країн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині 80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотків чехословацького експорту.

Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство, держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшила асигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку 80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництва сільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, але деякі вироби почата експортувати39. У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність з одного гектара зросла до 50-52 центнерів.

Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони ще більшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинно відставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хоч невеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевидний спад практично в усіх галузях народного господарства.

Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, в період п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостій п'ятирічці - уже 20 відсотків, в сьомій - лише 940. Приріст продуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до 7 відсотків - у 1981-1985 роках"41.

Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в 2,7 рази, а споживання населення - в 5 разів. Дедалі нижчою ставала ефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалося впровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою була продуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧ зволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискорення науково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словах говорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгал змушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки, ніж сучасною індустріальною країною34.

У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чи не найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічних добрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-х років на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яка значно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великі тваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільське господарство дуже дороге, а економічно малоефективне35.

Внаслідок невмілих форм господарювання, посилення командних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в 1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвинених країн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася на 40-му місці. За рівнем продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції Чехословаччина набагато відставала від розвинених країн Західної Європи. Національний дохід на душу населення становив усього 60 відсотків порівняно з ФРН і 40 відсотків порівняно з Австрією42. Це яскравий приклад невмілого господарювання, яке проводила КПЧ. Догматизм, притаманний її діяльності, відмова від проведення радикальних реформ гальмували розвиток Чехословаччини, яка серед країн РЕВ посідала провідне місце після НДР.

Навіть в період так званої перебудови М.Горбачова в СРСР, коли дух реформування механічно поширювався на всі країни РЕВ, у Чехословаччині лише говорили про реформи, а не здійснювали їх. Це викликало незадоволення в більшості населення країни, сприяло росту опозиції.

Зростали нарікання населення на рівень життя, якість соціального забезпечення, відставання соціальної інфраструктури, упущення в галузі освіти й культури. Якщо в 50-х роках Чехословаччина за середньою тривалістю життя знаходилася серед кращих країн Європи, то у 80-х роках опинилася на нижчих щабелях. На той час практично припинився природний приріст населення країни. Серйозно загострилася екологічна ситуація в Чехословаччині в середині 80-х років. Одна третина населення країни проживала в екологічно забруднених районах. У критичному стані з точки зору екології знаходилося близько 35 відсотків чехословацьких лісів.

Екологічна ситуація оцінювалася як критична. Призвели до цього невмілі методи господарювання, застаріла технологія на металургійних, а особливо хімічних заводах і фабриках. Ускладнили екологічну ситуацію радянські військові, полігони.

Загострилася ситуація в зовнішніх відносинах. Чехословаччина дедалі більше потрапляла в залежність від СРСР. Вигода від зв'язків з Радянським Союзом була безперечною. За рахунок імпорту з СРСР Чехословаччина покривала на всі 100 відсотків свою потребу в нафті та газі, на 95 відсотків - в залізній руді, близько 60 відсотків - в бавовні, 50 відсотків - в лісоматеріалах43. Поставки радянської сировини і енергоносіїв в умовах зростання цін на дані види продукції на міжнародному ринку мали для Чехословаччини важливе значення. Але таким же безперечним був і факт тиснення на Чехословаччину з боку СРСР. Брежнєвська доктрина «обмеженого суверенітету» негативно позначалася на зовнішній діяльності Чехословаччини в першу чергу. Уряд СРСР і його численні радники в Празі не забували весни 1968 року і прагнули тримати під контролем кожен крок чехословацьких лідерів. У кінці 80-х років на СРСР припадало майже 50 відсотків зовнішньоторгового обороту Чехословаччини, а на всі країни РЕВ - понад 75 відсотків. Внаслідок однобокого розвитку зовнішніх економічних зв'язків і спаду виробництва Чехословаччина втрачала завойовані нею колись позиції у світовій торгівлі. Якщо на початку 70-х років Чехословаччина посідала в світовій торгівлі 1.21 відсотка, то у 1987-1988 роках її доля знизилася до 0,92-0.93 відсотка44.

Усе говорило про те, що Чехословаччина була заведена КПЧ в глухий кут, з якого треба було шукати вихід. Країна відставала від світових стандартів розвитку. Старі догматичні методи управління економікою потрібно було міняти.

Складною була і внутрішньополітична ситуація в Чехословаччині в кінці 80-х років. Насамперед почата переживати не кращі часи сама КПЧ, що була провідною силою суспільства. Авторитет КПЧ падав як серед рядового її членства, так і особливо серед населення країни. Відданість КПЧ догматизму, гегемонізму викликала загальне обурення, а кожен крок політики КПЧ сприймався суспільством критично. Досвід 70-80-х років показав, що КПЧ, дотримуючись старих ортодоксальних методів керівництва, продемонструвала нездатність забезпечити динамічний розвиток економіки, політичного життя, зовнішньої діяльності країни. Чехословаччина опинилася в глибокому протиріччі з потребами суспільства, з тенденціями світового і європейського розвитку. Результати соціологічних досліджень середини 80-х років засвідчили, що коли в 1986 році на підтримку керівної ролі КПЧ висловилося 58 відсотків опитаних, то навесні 1988 року - уже тільки 33 відсотки. Одна з причин полягала в тому, що КПЧ формально погоджувалася з необхідністю реформ, демократизації, перегляду оцінки подій «празької весни», а насправді жодних кроків у цьому напрямку не робила.

Варто зауважити, що не тільки в країні ніяких реформ не здійснювалося, але й сама КПЧ виявилася неготовою до самореформування, зміни своєї діяльності відповідно до вимог життя. Вершиною деградації КПЧ було те, що на грудневому 1987 року пленумі ЦК КПЧ замість Г. Гусака генеральним секретарем ЦК партії було обрано М.Якеша - людину консервативніших поглядів, ніж його попередник. Це ще більше посилило кризу в КПЧ. Дедалі партія і особливо її керівництво відривалися від маси комуністів, віддалялися від вирішення наболілих питань. Майже кожних 2-3 місяці відбувалися пленуми ЦК КПЧ, на яких піддавалися критиці теорія і практика роботи. В ухвалених рішеннях аналізувалися недоліки, але змін до кращого не було видно ".

Словацькі дослідники справедливо пишуть про те, що чим більше керівники КПЧ говорили про перебудову і демократизацію, тим більше переслідувалося все прогресивне. На петиції та заяви трудящих КПЧ і уряд не реагували, збори і мітинги опозиції розганяли силою. Події в Чехословаччині в другій половині 80-х років стали яскравим прикладом «псевдоперебудови», що мала місце не лише в Чехословаччині, але і в ряді інших країн Центральної Європи.

Авторитет КПЧ дуже похитнувся з подіями 1988 року, а саме: у 1988 році відзначалися три ювілеї в історії Чехословаччини, на які суспільство давало різні відповіді, робило з них різні висновки. Перший за хронологією ювілей - це 40-річчя лютневих подій 1948 року, коли до влади прийшла КПЧ, вірніше, коли комуністи на чолі з К.Готвальдом одержали перемогу над опозицією, яку очолював президент Е.Бенеш. З лютого 1948 року минуло 40 літ, багато чого в умовах розвитку демократії стало відомим громадськості і напрошувалася теза нової об'єктивної оцінки перевороту в лютому 1948 року. Значні кола громадськості сподіваєшся, що таємне, яке привело комуністів у 1948 році до влади, стане явним. Але ЦК КПЧ категорично відкинув ідею перегляду оцінок лютого 1948 року45. Відзначення лютневих подій відбуваюся з позицій виправдання всього, що було зроблено в 1948 році. Через це від КПЧ відсахнулися значні кола інтелігенції, передова частина робітників, селян, всіх, хто знав хоч малу правду про події лютого 1948 року, коли грубо порушувалися демократичні права, насильно рвалася до влади КПЧ, яка встановлювана свою диктатуру. У 1988 році ніхто не вимагав розправи над .комуністами, а просто бажали відновити історичну справедливість і зробити КПЧ однією з політичних сил країни замість провідної сили46.

Друга політична подія, яка мала місце в історії Чехословаччини у 1988 році і на яку не було єдиної відповіді в країні. - це 20-річчя введення в Чехословаччину військ п'яти країн ОВД на чолі з СРСР. Минуло двадцять років з часу придушення реформ «празької весни». Двадцятирічний досвід розвитку Чехословаччини після серпня 1968 року показав, що відновлена з допомогою штиків і танків адміністративно-командна система, очолювана КПЧ, не може вивести країну на європейський рівень розвитку. Чехословаччина відставала від світових і європейських стандартів у всіх сферах життя47. Суспільство чекало, що КПЧ в умовах реформування перегляне оцінку. подій 1968 року, самокритично скаже правду про двадцятирічний шлях і зробить належні висновки. Громадськість вимагала, щоб КПЧ скасувала схвалену в грудні 1970 року постанову «Уроки кризового розвитку...», в якій вся вина покладалася на саму Чехословаччину: тут, мовляв, діяла контрреволюція, країні загрожувала небезпека громадянської війни, створювалася небезпека «соціалістичним завоюванням» і т.п. Документ виправдовував інтервенцію і події, які наступили після неї. Це принижувало гідність чехів і словаків, тих демократичних сил, які боролися за реформування Чехословаччини на нових засадах.

Громадськість вимагала назвати все своїми іменами: не інтернаціональна допомога, а грубе втручання у внутрішні події Чехословаччини; не всебічний розвиток країни в 1971-1988 роках, а поступове сповзання з позицій 70-х років; не стабілізація обстановки в 1969-1970 роках, а грубе порушення демократичних прав і розправа над десятками тисяч громадян як членами КПЧ, так і безпартійними, з профспілковими активістами. Але КПЧ і на це питання не готова була дати нові відповіді з позицій горбачовського «нового політичного мислення». Ні Г.Гусак як президент Чехословаччини, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ, з їх оточенням, не хотіли переглядати старі догматичні оцінки подій 1968-1969 років. У 20-х числах серпня 1988 року газета «Руде право» - орган ЦК КПЧ опублікувала серію статей, в яких відстоювалася стара точка зору. Це відштовхувало від КПЧ не лише широкі кола громадськості, а навіть частину активу КПЧ. Преса широко обговорювала ці проблеми, але єдиної, історико-об'єктивної оцінки не знаходила. Керівництво КПЧ, підтримане лідерами комуністичних і робітничих партій країн соціалізму, відстоювало стару точку зору, а громадськість вимагала об'єктивних оцінок. У цих умовах, як показують соціологічні дослідження в Чехословаччині, сильно падав авторитет КПЧ серед широких верств населення, яке виступало проти її керівної ролі, тобто проти диктатури однієї партії48. У ході дискусії правдиві слова висловив О.Дубчек: наш народ і сьогодні все ще хоче того, чого він домагався у 1968 році.

Дискусія навколо оцінки подій 1968 року набрала широкого міжнародного звучання. СРСР продовжував підтримувати старе керівництво Чехословаччини і дотримувався угоди між КПРС і КПЧ про те, що основою оцінок є документ КПЧ «Уроки кризового розвитку...», схвалений у грудні 1970 року. В СРСР з критикою інтервентів послідовно виступав академік А.Сахаров, доктор історичних наук, науковий працівник інституту історії США і Канади Ю.Давидов, редактор «Літературної газети» Ф.Бурлацький та ряд інших учених і громадських діячів. Вони високо оцінювали реформи «празької весни», діяльність О.Дубчека, засуджували інтервенцію, вимагали сказати правду народу про події літа 1968 року, відкрито вибачитися перед чехословацьким народом за провину. Газета «Известия» засудила радянських прихильників «празької весни» і висловила жаль з приводу того, що в СРСР є ще такі люди. Така позиція офіційних кіл була зумовлена тим, що в КПРС переважали прихильники інтервенції в Чехословаччині. М.Горбачов, будучи в Чехословаччині на початку 1987 року, жодного слова не сказав про інтервенцію в 1968 роді, про перебування радянських військ у Чехословаччині49. Як керівник КПРС, М.Горбачов закликав підтримувати політику Г.Гусака, висловив сподівання, що реформи в Чехословаччині будуть прискорені. Пізніше керівник КПРС з розумінням поставився до обрання Генеральним секретарем ЦК КПЧ М.Якеша. Особливо підтримували політику старого керівництва КПЧ і стару оцінку подій 1968 року такі члени політбюро ЦК КПРС, як Є.Лихачов та інші керівники. Влітку 1988 року, коли виникла дискусія навколо подій 1968 року, КПЧ одержувала підтримку з бою. КПРС. Це посилювало незадоволення чехословацького суспільства політикою СРСР і КПРС.

Про оцінку чехословацьких подій 1968 року активно говорилося на сторінках преси Угорщини і Польщі. Тут з'явилися перші статті, в яких введення військ п'яти країн ОВД називалося уже інтервенцією. На засіданні польського сейму опозиція вимагала прийняти з цього приводу офіційне рішення. Це була активна підтримка демократичних сил Чехословаччини50. Отже, навколо оцінки подій 1968 року єдналися не тільки демократи Чехословаччини, але зміцнювалась єдність демократичних сил країн Центральної Європи.

Далі, в листопаді 1988 року відзначалося 70-річчя утворення незалежної Чехословацької держави. І на цьому знов зіткнулися дві протилежні точки зору: КПЧ продовжувала твердити, що вирішаль­ними факторами у створенні незалежної Чехословаччини були пере­мога Великого Жовтня, революційна боротьба трудящих, а демо­кратично настроєні інтелектуали доводили, що значну роль відіграв і Т.Масарик та емігрантські кола. Боротьба навколо цього питання торкалася і складних питань демократії, прав людини і націо­нальностей. Відомо, що Чехословаччина після воєнних років на чолі з президентом Т.Масариком і Е.Бенешем була однією з найдемократичніших країн світу, що є гордістю чехів і словаків, усіх народів, які населяли Чехословаччину. Відзначення 70-річного ювілею опозиція хотіла використати для утвердження ідей справжньої демократії, а не диктатури однієї партії. Але КПЧ відстоювала власну стару точку зору, не визнавала демократичних заслуг Т.Масарика, Е.Бенеша, ще раз продемонструвала нездатність до нових підходів життя.

Сімдесятирічний ювілей Чехословаччини загострив увагу ще на одному боці життя країни: рівноправності усіх народів, які її населяють. У 1918 році Чехословаччина виникла як держава чехів і словаків, але словаки не мали в ній рівних прав з чехами51. У 1945 році після визволення Радянською Армією нова Чехословаччина також стала країною двох братніх народів, але чехи були старшими братами, а словаки - молодшими. Повної рівноправності між чехами і словаками не було і після утворення федерації у 1969 році. Тому в умовах боротьби за реформи загострювалося і питання про повну рівноправність чехів і словаків. Щоправда, в боротьбі проти тоталітаризму; проти диктатури КПЧ ці два народи виступали спільно. Зволікання з вирішенням даних питань також підривало авторитет КПЧ, керівної сили країни.

3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ

У кінці 80-х років головна опозиція КПЧ виступала під гаслами Хартії-77. Це була масова організація, започаткована в січні 1977 року, яка висунула програму реформування країни. Автори Хартії-77 вимагали негайно припинити переслідування інакомислячих, провести демократизацію усіх сфер життя країни, змінити характер і напрями зовнішньої політики52. Цей документ підписали сотні визначних учених, громадських діячів, творчих працівників. Вона стала своєрідним продовженням тих вимог і реформ, які висунуло чехословацьке суспільство навесні 1968 року, за що було так суворо покаране п'ятьма країнами ОВД. Прийняття нової програми, аналогічної програмі 1968 року, в січні 1977 року було своєрідним подвигом.

Хартія-77 вимагала створення неформального, відкритого демократичного суспільства, у якому б вільно проживали люди різних професій, національностей і різного віросповідання. Народи вільного суспільства повинні користуватися всіма вигодами міжнародних прав людини, зафіксованих в Загальній декларації людських прав ООН. положеннях Заключного пакту Гельсінської конференції. Хартія-77 вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичними інститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглиблення демократичних реформ. Програма вимагала, щоб шляхом спільного обговорення розроблявся проект законів для парламенту, які мають змінити на краще життя всього суспільства Отже, Хартія-77 не закликала до насильницького повалення влади, а діяла в інтересах демократизації суспільства, намагалася розв'язувати назрілі питання мирним, демократичним, конституційним шляхом. Хартія-77 була породжена політикою уряду Чехословаччини і КПЧ, які суворо переслідували інакомислення.

Хартія 77 продемонструвала, що питання, які мали відсто­ювати нові рухи, не обов'язково повинні носити політичний характер. Неформальне об'єднання людей, які вирішили жити за законами правди, не ставить за мету кидати виклик дикта­турі безпосередньо. Перш за все це має бути моральний спро­тив: вони викривають аморальність уряду, невідповідність ви­соких слів і вчинків. Першим актом Хартії 77 став протест проти суду, організованого режимом Гусака над групою моло­дих рок-музикантів Пластичні люди всесвіту53. Захист молодих музикантів, які просто хотіли жити своєю правдою (вона, зви­чайно, відрізнялась від офіційної) уже сам по собі носив політичний заряд. Те, що вони стали на бік рок-музикантів, не мало нічого спільного з естетичними уподобаннями. У такий спосіб вони заперечували право цієї системи визначати межі людської свободи. Кидаючи людей за грати за художню єресь, система заявляла про своє право безперешкодно втручатися у судьби людей. Це була відкрита війна свободі людини. Тому за­хист молодих рок-музикантів означав захист самої ідеї людсь­кої свободи і гідності. Це саме можна сказати і про захист па­цифістів або екологів, яких переслідували за критику міліта­ристського курсу офіційної влади на заподіяну шкоду навко­лишньому середовищу. Як зазначав Гавел, спротив з боку без­правних не має чітко вираженого політичного спрямування. Політика антиполітики полягає саме у цій обережній, не­нав'язливій спробі повернути втрачену людську гідність:

В умовах посттоталітарного правління реальною передумовою для рухів, що поступово переростають у політично значимі явища, не обов'язково мають бути відверті політичні конфронтації між різними політичними силами чи концепціями. Ці рухи, як правило, виникають будь-де, у набагато ширшій "позаполітичній" сфері, де брехня кон­фронтує з правдою, тобто коли вимоги посттоталітарної системи всту­пають у конфлікт із справжньою життєвою необхідністю... Тоді таке протиріччя набирає політичного характеру, не тому що стихійна політична природа цілей вимагає, щоб її почули, а тому, що (врахову­ючи складну систему маніпулювання, на якій тримається пост то-талітарна система і від якої також залежить) кожне волевиявлення лю­дини, кожна спроба жити правдою неодмінно стає загрозою для сис­теми і в результаті перетворюється на політично значиме явище. Перетворення політики на ритуал в офіційній сфері, її знецінення через постійне спотворення фактів, прихід до вла­ди псевдоеліти, чиє просування по службі забезпечено такими гарну освіту або демократизацію культури. Інші розходження прита­манні вже ері тоталітарних диктатур: між прихильниками відкритого і закритого суспільств. У першому випадку соціальний устрій грунтував­ся на самоврядуванні й колективних угодах; у другому — порядок було досягнуто через репресію і дисципліну.

Хартія 77 у Чехословаччині символізує спробу подолати ідео­логічну сегрегацію через новий підхід, вкорінений у погляді на права людини як на найважливішу основу вільного суспільства. У своєму установчому документі хартисти оголо­сили, що відповідальність за збереження громадянських прав покладена не тільки на уряди, але й "на кожного особисто". Через те, що вони вірили у розподіл відповідальності, хартис­ти об'єднали себе у відкриту асоціацію, чиї зобов'язання щодо захисту прав людини перевищували будь-які ідеологічні, релігійні або політичні розходження серед сторін, які підписа­лися:

Хартія 77 — вільна, неофіційна і відкрита спілка, в якій співісну­ють різні переконання, релігії і професії. її члени пов'язані бажанням працювати особисто і всі разом для реалізації людських і громадянсь­ких прав у Чехословаччині і всьому світі. Ці права гарантовані заключ­ними узгодженнями Хельсинської конференції 1975 року та іншими міжнародними узгодженнями проти війни, насильства і репресій. Та­ким чином, Хартія 77 заснована на солідарності й дружбі всіх людей, які поділяють викладені ідеї.

Навмисне вільна структура Хартії вказала на антиієрархічну і антиавторитарну орієнтацію групи. Установчі документи напо­лягали, що Хартія не була організацією: "Вона не має жодних статутів, постійних органів або зареєстрованого членства. Ко­жен, хто згоден з її ідеями і працює над їх втіленням, належить до неї".

Хартія ясно давала зрозуміти, що вона не організовувалася як альтернатива існуючій владі, або як політична партія, зацікавлена у владі чи переслідуванні якоїсь власної стратегії. Уникнення політичного характеру було, звичайно, пов'язане з нав'язливими ідеями режиму щодо будь-якої форми критики.

Що стосується навмисне неідеологічного характеру Хартії 77, Гавел писав: Можливо, я маю сказати щось більше відносно множинності у Хартії. Це було не легко для кожного — багато людей мали придуши­ти або подолати їхню давню внутрішню відразу — але кожен був у змозі зробити це, тому що всі ми відчували, що це було через загальну при­чину, і тому це прийняло форму, яка була історично досить новою: за­родок справжньої соціальної терпимості (а не просто угода між одни­ми, щоб виключити інших, як це мало місце з урядом Національного фронту після Другої світової війни), феномен, який — незалежно від того, що станеться з Хартією — буде неможливо стерти з народної пам'яті. Це залишилося б у тій пам'яті як надія на те, що в будь-який час і в будь-якій новій ситуації, тим можна було б скористатися для відповіді54.

Та не зважаючи на це все Уряд і КПЧ не хотіли рахуватися з новими ідеями, та оголосили Хартію-77 контрреволюційною організацією, наказували її переслідувати.

Всупереч цьому, авторитет Хартії-77 в усіх усюдах зростав, особливо в другій половині 80-х років. Якщо спочатку організації Хартії-77 діяли лише у великих містах Чехії, де було по кілька вищих навчальних закладів, то пізніше вони створюються скрізь. Крім інтелігенції, в організаціях співробітничають робітники, селяни, широкі верстви демократичної інтелігенції. Наприкінці 80-х років саме навколо Хартії-77 згрупувалися основні сили опозиції. Форми роботи - це письмова і усна пропаганда людських прав. Активісти Хартії-77 самі видавали видання, в яких публікували основні матеріали із Загальної декларації людських прав ООН. уривки з Гельсінської програми 1975 року та ін. Під виглядом відзначення національних ювілеїв у 1988 році (70-річчя утворення Чехословаччини, 40-річчя лютневих подій 1948 року, 50-річчя Мюнхенської угоди, 20-річчя введення іноземних військ) вони проводили вечори, на яких пропагували свої ідеї. Газета соціалістів в кінці 1988 року зазначала, чим більше уряд переслідував прихильників Хартії-77, тим інтенсивніше вона діяла, зростав її авторитет55.

Вся трагедія полягала в тому, що уряд Чехословаччини, керівництво КПЧ не бачили і не хотіли бачити цієї опозиції, розгортання її діяльності. Уже в критичні дні літа і осені 1989 року ЦК КПЧ вважав опозицію «жменькою відщепенців», які не мають ніякої підтримки серед народу. ЦК КПЧ відхилив пропозиції спеціальної комісії, яка вивчала ситуацію в країні і пропонувала негайно вжити заходів щодо демократизації внутрішнього життя: дозвіл мітингів, демонстрацій, скасування цензури, діалог з опозицією тощо. Це було великою помилкою, оскільки опозиція набирала дедалі більших сил.

Першою відкритою акцією Хартії-77 були мітинг і демонстрація в Празі 15 січня 1989 року з нагоди відзначення річниці загибелі Я.Палаха, який в січні 1969 року спалив себе на майдані міста на знак протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. Крім Хартії-77, мітинг організували активісти Клубу миру. Незалежного об'єднання демократів та інших організацій. Виступаючі на мітингу засудили введення військ в Чехословаччину в серпні 1968 року як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства; засуджували переслідування інакомислячих, порушення демократичних прав; говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингу резолюція вимагала прискорення демократизації всіх сфер суспільного життя. Такі ж мітинги 15-17 січня 1989 року відбулися майже у всіх великих містах Чехії - Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будійовіце, а також в деяких містах Словаччини. Поліція силою розганяла учасників мітингів. В одних місцях застосовували сльозоточиві гази, в інших - воду, а подекуди і собак. Преса відзначала, що собаки покусали багатьох учасників мітингів.

Виступ у січні 1989 року повинен був стати уроком для КПЧ і уряду Чехословаччини. Але замість аналізу причин виступів населення і вжиття заходів щодо поліпшення ситуації в країні уряд поспішив заявити, що в Празі та інших містах мали місце провокації, організовані іноземними розвідниками56. Звичайно, пропаганда проти соціалістичної Чехословаччини, яка проводилася з боку зарубіжних спеціальних і пропагандистських служб, могла мати певний вплив на обставини, але вона не була вирішальною. Внутрішні проблеми в першу чергу викликали і активізували дії опозиції.

Важливі події відбулися в Чехословаччині 21-22 серпня 1989 року. У Празі, з ініціативи керівників Хартії-77, зібрався мітинг протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. За Прагою мітинги пройшли у всіх великих містах, в економічних і культурних центрах країни.

Виступи в серпні 1989 року були більш масовими, ніж у січні. Вони свідчили про дальше зростання боротьби проти тоталітарного режиму. Але поліція скрізь розганяла мітинги, заарештовувала активістів.

У боротьбу" проти старих порядків активно включилася і Словаччина. Крім участі в тих заходах, які очолювала Хартія-77, проводилася велика робота під гаслами рівноправності всіх народів, захисту природи. Ініціаторами руху були публіцисти М.Кусий, М.Шімач, Й.Яблонський, Д.Татурко. Як і активісти Хартії-77, вони видавали самвидави, поширювали різну заборонену літературу про право людини, захист природи, як у письмовій, так і в усній пропаганді засуджували введення іноземних військ у Чехословаччину в серпні 1968 року, керівну роль КПЧ; критикували систему тотаіітаризму, схвалюючи «весну відродження» 1968 року і політику О.Дубчека57.

Широкого розмаху набрав рух екологів, їx ідеологами були Я.Чарногурський, Ф.Мікловшко, З.Бутарова, Й.Маркуш, К.Гофман та ін. Найбільшим проявом руху протесту в Словаччині була демонстрація прихильників захисту природи 16 березня 1989 року в Братиславі. На берегах Дунаю зібралися тисячі людей. Тут були не лише студенти братиславських вузів, але й робітники, службовці, представники передмість. Під вечір із запаленими свічками вони пройшли по новому мосту, співаючи словацькі національні пісні Поліція розігнала демонстрантів і здійснила арешти, ця подія також була кваліфікована як підступи іноземних розвідок.

Активно діяли в Словаччині групи економістів і соціологів, які включилися в обговорення програми «Словаччина в 2010 році». В опублікованих статтях вони гостро критикували становище Словаччини в складі Чехословаччини, говорили відверто про чеський гніт, викривати режим, який прирік країну на відсталість, відірвав її від Європи і світу, відверто заявляли, що в Чехословаччині назрівав соціальний вибух.

Виступи у 1988-1989 роках були репетицією «ніжної революції». Відбувалося об'єднання молоді з робітничим класом, з усім народом. Створювалися і мужніли сили опозиції, а керівництво КПЧ на чолі з М.Якешем залишалося задоволеним своїм становищем. Вони і не помітили, як під підвалини їх влади закладалися міни. Нові соціальні рухи, які охопили Чехословаччину в кінці 80-х років, були значним фактором суспільного розвитку, боротьби за суспільний прогрес.

3.3 Передумови, початок та хід “Ніжної революції”

Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзор­ними надіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідувати бюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Як і ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинно марксистського вчення. Корені, що псували всю систему, та­ким чином, прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичної системи.

Суть нової моделі влади полягає у передачі значної частини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам; сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючи авангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші га­рантії проти владної монополії прошарку директорів і професійних політиків — проти бюрократичного апарату13.

Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парла­ментській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмежено­го суверенітету. Він визнав, що не існує незмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворення можуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі широко коментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов так висловився з цього приводу:

Те, що держави Європи належать до різних соціальних систем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожного народу на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормального європейського процесу. Соціальний і політичний поря­док в окремих країнах змінювався у минулому, він може змінитися та­кож у майбутньому. Це виключно справа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежити суверенітет держав як друзів, союзників, чи будь-кого недопустимі58.

Ця страсбурзька заява не пройшла непоміченою серед політичних діячів Східної Європи, як представників влади, так і опозиціонерів. Можливе виправдання для комуністичних урядів у їхній новій спробі придушити опозицію, аби уникну­ти радянської інтервенції, втратило стримуючий ефект.

Упродовж кількох місяців, що передували заяві, у Східній Європі відбулися грандіозні зміни. В Угорщині комуністична влада вирішила продовжувати лінію на багатопартійну систему — рішення, про яке ніхто не міг подумати ще рік тому.

Реформаторські рухи у Східній Європі важко було стрима­ти. Логіка змін всередині авторитарних систем показує: коли влада йде на поступки, опозиція неодмінно висуває нові вимо­ги як відображення зростаючих потреб мас. Якщо уряд не ви­конує вимог, зростає соціальний неспокій, і влада змушена йти на нові поступки. Горбачов не виявляв невдоволення, спос­терігаючи за цими змінами. У квітні 1989 року він зустрівся з угорським лідером комуністів Кароєм Гросом. Після обгово­рення подій 1956 та 1968 років, коли радянські війська приду­шили спроби демократизації відповідно в Угорщині і Чехословаччині, він сказав своєму гостю, що "необхідно забезпечити всі можливі гарантії проти втручання зовнішньої сили у внутрішні справи соціалістичних країн".

Новий підхід Радянського Союзу мав неабиякий резонанс у Східній Європі. Він послабив консервативні сили, переважно у комуністичному керівництві Румунії, Східної Німеччини, Чехословаччини та Болгарії. Прихильники твердого курсу відчу­ли небажання Москви підтримувати їхню неосталінську політику. У липні 1989 року в Будапешті відбулась нарада країн Варшавського Пакту. На ній Горбачов кинув виклик прихиль­никам жорсткої політики у блоці і висловився за перетворення альянсу із військово-політичного на політично-військовий. У прийнятому комюніке містилось заперечення універсальної соціалістичної моделі. Після наради міністр закордонних справ Угорщини Дюла Хорн заявив, що давно пора модернізувати соціалізм, аби можна було відповісти на виклики сучасного Світу. Висловлюючи позицію реформаторів у блоці, він сказав: "Ми також заявляли у зв'язку з цим, і я вважаю це надзвичай­но важливим, що минули часи для деяких держав чи альянсу, копи можна втручатися у внутрішні справи іншої країни. Як ми зазначали, минув раз і назавжди період так званої брежнєвської доктрини"59. Підсумовуючи, після перших спроб становити нові відносини між країнами блоку, Горбачов за­кликав до толерантного підходу до єдності всередині блоку. Тепер несхожість не лише допускалась, але й заохочувалась.

Не піддаючись на застереження критиків, Горбачов продов­жував активно запроваджувати зміни в структурі блоку. На цьому етапі він намагався допомогти реформаторам з правля­чих комуністичних партій одержати верх та позбутись сталінських Прислужників. Можна здогадатись, що у своїх стратегічних розрахунках Горбачов бачив прихід до влади у всіх країнах Східної Європи ревізіоністських лідерів, котрі приймуть його політичне бачення соціалізму, засноване на закон­ності і повазі до людини. Виступаючи на з'їзді народних депу­татів 23 жовтня 1989 року, міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе сказав, що у Європі відбуваються "істо­ричні якісні зрушення", і що вони вимагають повної відмови від старих готових рецептів: "У деяких із цих країн на політич­ну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди не привів. Вони з'являються там, бо цього хочуть люди"60. Як ска­зав радянський речник Геннадій Герасимов, стало очевидним, що на зміну брежнєвському курсу прийшла нова, перспектив­на доктрина, яка поважає право кожної країни йти "своїм шляхом"

Новий підхід Радянського Союзу до змін у політичній та економічній системі, а також заохочення реформ у країнах-учасницях Варшавського Пакту сприяли відродженню давно забутих ревізіоністських тенденцій у владних структурах цих країн та радикалізації масових соціальних рухів.

У кінці 1989 року в Чехословаччині склалася дуже напружена ситуація. Опозиційні скли консолідувалися на основі програми «Хартія-77». Починаючи від Аша - на Заході і Верхнього Німецького та Собранців - на Сході, по всій країні діяли різні громадсько-політичні організації, які вимагали проведення корінних змін в країні. Розширилися їх програми, по-різному вони уявляли собі методи дій, але була у них спільна вимога - повалення влади КПЧ, підрив її гегемонії, перетворення комуністичної партії з провідної сили в одну з рядових партій"2. Перший спільний виступ готувався на 17 листопада 1989 року, коли країна відзначала 50-річчя трагічних подій 1939 року, дня пам'яті Я.Оплетала, який помер від ран фашистів61.

На хід підготовки загального виступу опозиції Чехословаччини значний вплив мали події в СРСР та в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Перебудова і демократизація в СРСР, започатковані М.Горбачовим, друкування радянською пресою матеріалів, що викривали сталінщину, викликали в Чехословаччині великий інтерес. Інформаційна програма «Время», радянські газети «Известия», «Россия» побили всі рекорди популярності. Все, що відбувалося тоді в Радянському Союзі, контрастувало з реаліями тоталітарного режиму М.Якеша і Г.Гусака62.

З Польщі йшов потік інформації про активізацію профспілки «Солідарність», поглиблення демократизації, про переговори за «круглим столом» з керівництвом країни. З Угорщини надходили повідомлення про діяльність Демократичного форуму, про перетворення У СРП із керівної сили країни в одну із політичних партій. Розширився потік відомостей про боротьбу за демократизацію в НДР. Восени 1989 року тисячі німців з НДР тікали в ФРН через Чехію. Вони активно спілкувалися з населенням, розповідали про посилення боротьби за демократизацію в НДР, про те, що їх спонукало тікати на Захід63. Блискавично рознеслася по всій Чехословаччині звістка про падіння Берлінської стіни - витвору тоталітаризму. У Чехословаччині це було сприйнято як поштовх до активної боротьби за демократизацію.

З країн Заходу в Чехословаччину проникало чимало ідей з критикою тоталітаризму. Тут діяли кілька факторів. По-перше, туризм. Чехословаччина з 15-мільйонним населенням в кінці 80-х років щорічно приймала до 20 мільйонів туристів, серед яких три чверті були вихідцями з капіталістичних країн. Вони не лише розповідали про життя на Заході, про технічні новинки, але і приносили чимало літератури. У свою чергу з Чехословаччини за рубіж, переважно в капіталістичні країни, щорічно виїжджало близько 11 мільйонів чоловік64 як туристи, які на власні очі бачили досягнення західних демократій і порівнювали з тим, що сповіщала КПЧ про Захід.

Треба врахувати і те, що в Чехословаччину активно проникала пропаганда радіостанцій західних країн, зокрема «Голосу Америки» і «Свободи»; на значній території Чехословаччини приймалися телепрограми ФРН і Австрії, які використовувала опозиція для критики політики уряду Чехословаччини.

Початком організованої боротьби, у якій провідну роль відігравала студентська і учнівська молодь, були події 17 листопада 1989 року. У цей день Союз молоді, ряд інших молодіжних організацій дали заяву на проведення мітингу біля Інституту патології Чехословацької Академії Наук на майдані Альберта, де був тяжко поранений 50 років тому Я.Оплетал, а тисячі студентів заарештовані. У п'ятницю, 17 листопада, на 16-ту годину тут зібралося близько 15 тисяч чоловік. Серед молоді було чимало осіб середнього і старшого покоління, робітників і службовців. Було на майдані чимало і таких, хто був очевидцем кривавих подій листопада 1939 року. Виступаючі на мітингу засудили дії німецьких фашистів, які вчинили криваву розправу над чехословацьким студентством в 1939 році. Не тільки критикою німецького фашизму обмежувалися оратори, а пов'язували історію з подіями в Чехословаччині кінця 80-х років, наголошуючи, що переслідується усе прогресивне, що має місце в усіх куточках країни; найбільше при цьому терплять активісти Хартії-77, Союзу молоді; переслідується всяке інакомислення; свою волю всім нав'язує КПЧ.

Газета «Правда» - орган КПРС писала, що мітинг відбувався під антиурядовими лозунгами. Висувалася вимога поглиблення перебудовчих процесів у Чехословаччині65. Особливо гострими були виступи керівників Союзу молоді – Я.Мейстріка, активіста студентського руху - В.Кліми, академіка Й.Котстова. Газета «Руде право» висловила жаль, що окремі оратори «неправильно тлумачили становище в Чехословаччині, в спотвореному вигляді говорили про політику КПЧ”. Мітинг закінчився виконанням гімнів Чехії та Словаччини.

З ініціативи керівництва Союзу молоді учасники мітингу вирішили колонами пройти на Вишеградське кладовище для покладання квітів на могили діячів чеської культури. Тут також мали місце виступи з критикою політики КПЧ і уряду Чехословаччини.

Із кладовища всі направилися в центр Праги на майдан св.Вацлава, щоб там закінчити торжества. Демонстранти йшли з запаленими свічками і політичними транспарантами. Ця частина програми не була погоджена з властями. Але колони організовано йшли до центру Праги. До студентів приєднувалося багато різних верств населення столиці. Кількість маніфестантів на майдані св.Вацлава перевищила 50 тисяч66.

Мітинг продовжив ідеї мітингу на майдані Альберта. Тут виступали нові оратори - студенти і професори, молодь і представники старшого покоління. Вимоги були ідентичні: свобода і демократія. Публіка скандувала: «Свобода», «Демократія». Виступаючі говорили про необхідність корінних змін всього суспільного життя, про бездіяльність уряду, органів правосуддя, диктатуру КПЧ.

Під час руху демонстрантів у напрямку майдану св.Вацлава поліція та сили органів безпеки вимагали, щоб ті розійшлися. Але учасники не розходилися, співали історичні пісні, гімни двох республік - Чеської та Словацької. Тоді сили безпеки пустили в хід сльозоточиві гази, почали поливати водою із спеціальних пристроїв учасників мітингу, застосовувати холодну зброю. Демонстрантів притисли до стін будинків, де не було навіть чим дихати. Коли на вулиці з'явилися вісім бронетранспортерів, люди в червоних беретах, виникли велика паніка, крик, прохання про порятунок. У сутичках було тяжко поранено 56 чоловік67.

Того ж вечора дана подія викликала широкі відгуки по всій країні. Одні говорили, що мітинг 17 листопада - провокація західних служб, дехто навіть допускав втручання сіоністських організацій, які, мовляв, провокували дії органів правопорядку. Інші, навпаки, засуджували уряд, який наказав силою розігнати демонстрантів, вбачаючи у виступі 17 листопада 1989 року широкий соціальний і демократичний рух, який об'єднував всі опозиційні сили - «Хартію-77», спілки молодих, спілки вчених, ліве крило профспілок, керівників церковних організацій.

3.4. Створення Громадянського Форуму та його роль в подіях “Ніжної революції”

У наступні два-три дні рух протесту проти кровопролиття охопив усю країну. Студенти вузів оголосили загальний страйк. Замість занять вони виходили на мітинги, проводили демонстрації, йшли на заводи, в села і закликали всіх до боротьби. Це і поклало початок широкій соціально-політичній боротьбі, яка дістала назву «ніжної революції». Важливим було те, що вже в перші дні розвитку подій виявилися дві протилежні тенденції. КПЧ налякалася широкого народного руху, не мала чіткої відповіді на питання, які ставили мітингуючі. Ні Г.Гусак як президент країни, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ не знаходили правильних методів дій, які б і досягнуте зберегли, і визначили б правильні шляхи дальшого розвитку, заспокоїли громадськість.

Опозиція, навпаки, після подій 17 листопада починає швидко консолідуватися, розробляє програму поглиблення боротьби шляхом залучення нових прошарків населення, поширення дій на всю країну. Уже 18 листопада 1989 року створилася об'єднана організація опозиції, яка дістала назву «Громадянський форум» (ГФ). її активістами були В.Гавел, З.Ічінські, В.Малі, И.Грушка, Е.Крішсйова, П.Чепка, О.Вондра, Я.Кочава та ін. У форумі були представлені не лише студенти, творчі працівники, але і робітники, торгівці, священики, учителі, лікарі тощо68. Громадянський форум на чолі з В.Гавелом став фактичним керівником подій в Чехословаччині.

Програма ГФ включала в себе вимоги всіх опозиційних організацій, що діяли в Чехословаччині з урахуванням нової ситуації, яка склалася після 17 листопада 1989 року. В основі програми лежали заперечення колишньої моделі розвитку суспільства, керівної ролі КПЧ, поглиблення демократизації, зміна характеру і напрямків зовнішньої політики. Головним гаслом було: ”Ми хочемо жити у вільній, демократичній, квітучій Чехословаччині”. На Установчих зборах було висунуто як першочергову вимогу звільнити з посад генерального секретаря М.Якеша і президента Г.Гусака.

Отже, ГФ не був політичною партією, а громадським об'єднанням опозиційних сил країни, всіх людей доброї волі, які відчували відповідальність за критичну ситуацію в країні і готові були мирно боротися за виведення країни з кризи. Висунута ГФ програма стала дальшим кроком вперед порівняно з програмою перетворень 1968 року. Вона кликала не до зброї, а до розв'язання всіх проблем мирним шляхом.

З Праги події перекинулися до інших міст Чехії. Протягом 18-20 листопада 1989 року масові студентські мітинги і демонстрації протесту проти розправи над празькими студентами пройшли в Брно, Оломоуці, Малій Остраві, Чеське Будійовіце, Пльзені та в інших містах Чехії. Повсюдно створювалися організації Громадянського форуму, щоденно проходили мітинги, з 20 листопада страйкували студенти майже всіх вузів.

Вечорами молодь збиралася в театрах, кінотеатрах, в конференц-залах і обговорювала ситуацію в країні. Як і в Празі, до молоді приєднувалася частина робітників, службовців, скрізь активну участь у виступах брали учасники подій 1968 року. Виступи носили політичний характер. Розправу над студентами рішуче засуджували не лише молодіжні організації - Соціалістичний Союз молоді, Союз студентів, але і цілий ряд політичних партій. Спеціальну постанову з цього питання винесла Чехословацька соціалістична партія.

Описуючи хід студентських демонстрацій, кореспондент «Правди» відзначав, що на плакатах і у виступах звучали вимоги, провести вільні вибори: впровадити в практику життя політичний плюралізм; правдиво інформувати громадян про становище в країні; визначити новий курс зовнішньої політики. Повсюдно, - пише кореспондент, який бачив ці демонстрації, - населення виявляло незадоволення політикою уряду. Демонстранти закликали власті до відкритого діалогу, вимагати прискорити реформи, поглиблювати демократизацію. Кореспондент «Правди» С.Вторушин писав у ті дні, що в Чехословаччині завирувало кожне місто і село; кожен майдан, кожне перехрестя заповнювалося демонстрантами. «На окремі мітинги, - писав спеціальний кореспондент, - збиралися по кілька сот тисяч чоловік». Це - яскраве свідчення мирного народного руху, розпочатого студентами.

Ситуація, яка склалася в країні, стала предметом обговорення на екстреному спільному засіданні Федерального уряду і уряду Чехії. На жаль, уряд не дав принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Вимоги демонстрантів і мітингуючих були сприйняті однобічно, лише стосовно поглиблення реформ. Тому опубліковане спільне рішення урядів нікого не задовольняло. В ньому зазначалося, що перебудова є складним процесом і вимагає підтримки з боку всього населення країни, в тому числі і молоді. Уряди виявили схвильованість з приводу того, що частина молоді продемонструвала незадоволення, виступила проти уряду, виказавши цим самим недовіру соціалізму. А така позиція вигідна лише противникам народної влади.

Федеральний і чеський уряди висловили сподівання, що всі питання можна розв'язати політичним шляхом, а не протистоянням. Уряд Чехії закликав студентів припинити виступи і розпочати навчання. Справу про конфлікт на майдані св.Вацлава було передано прокуратурі Чехословаччини для розслідування і покарання винуватців69 .

Питання про становище в Празі, в усій Чехії 21 листопада 1989 року обговорив пленум Празького МК КПЧ. Учасники пленуму також однобічно розцінили ситуацію в країні. Вони бачили студентські виступи, але не зрозуміли причин, що викликали їх. Учасники пленуму закликали молодь, все населення припинити страйки, сісти за парти і вчитися, а всі назрілі проблеми уряд розв'яже політичними методами дій. Діалог не можна вести на вулиці, а для вирішення проблем потрібно зібратися за «круглим столом». Але страйки продовжувалися. Центром політичної боротьби залишався майдан св.Вацлава в Празі. 23 листопада 1989 року тут зібрався найбільший мітинг - близько 300 тисяч чоловік. Не лише майдан, але й усі вулиці, які приля­гати до нього, були зайняті мітингуючими70. Крім студентів, сюди прийшли представники майже усіх заводів столиці. Над головами мітингуючих майоріли сотні лозунгів з вимогами демократії, справед­ливості для усіх, вільних виборів до всіх органів влади. Кореспондент «Правди» повідомляв з Праги, що він не бачив антисоціалістичних лозунгів. Дійсно, всі газети відмічали, що антисоціалістичних лозунгів на демонстраціях не було. Це факт. Але вимоги, які висували демонстранти, могли бути здійснені лише за умови глибокого, всебічного реформування соціалізму. І головною вимогою була вимога створення нового уряду, позбавлення КПЧ керівної ролі.

На мітингу в Празі 23 листопада обговорювалося одне важливе питання - проведення 27 листопада 1989 року двогодинного загального політичного страйку. Виступаючий на мітингу робітник заводу ЧКД заявив, що цю ідею підтримали більше 500 колективів Праги.

Наступного дня, 24 листопада 1989 року, на майдані св.Вацлава знов зібрався мітинг. Газета «Правда» справедливо відзначала, що після 17 листопада 1989 року молодь, а згодом і доросле населення, не покидали майдану. Одні йшли для перепочинку, інші приходили їм на зміну. КПЧ і уряд Чехословаччини втратили контроль над ходом подій, відставали від розвитку ситуації71. Десятки тисяч пражан, уже не лише студенти, але й дорослі, робітники і службовці, вимагали перебудови і демократизації. Серед виступаючих був О.Дубчек, секретар соціалістичної партії Я.Машек, керівник Громадянського форуму В.Гавел. О.Дубчек зокрема сказав, що події 1989 року поглиблюють програму оновлення суспільства, висунуту в 1968 році. Він вважав, що молодь діє активно, а все населення підтримує її. В.Гавел, виступаючи на мітингу, заявив, що ГФ готовий іти на переговори з урядом. Підготовка до зустрічі уже почалася.

Рух протесту проти розправи над празькими студентами охопив і Словаччину. Специфікою подій в Словаччині було те, що опозиція не мала такого впливу і такої організованості, як в Чехії. Перші студентські мітинги в Братиславі, Трнаві, Кошицях, Пряшеві, Банській Бистриці пройшли уже 18-20 листопада. Студенти ряду вузів страйкували і постійно перебували на майданах, а в окремих вузах заняття продовж) палися, хоч відсутність студентів була досить значною Щовечора студенти словацьких вузів збиралися в театрах, кінотеатрах, у великих конференц-залах, спортзалах і обговорювали становище в країні. У мітингах і зборах, крім студентів, брали участь різні прошарки місцевого населення, представники різних політичних сил. громадських організацій.

Серед виступаючих були й учасники подій І968 року. Особливо популярними були виступи керівників "Празької Весни» - О.Дубчека. активістів руху - М.Кусего. І І. Когута та ін Оратори горили про те, що “осінь 1989 року продовжить весну 1968 року"

Скрізь схвалювалися рішення засудити криваву розправу над празькими студентами, засуджували і лад. за якого подібне може трапитися. Особливо багато нарікань було на те, що не проводяться реформи, буксує процес демократизації. На мітингах обирали активістів, яких направляли в різні ключки Словаччини для організації руху oпopv властям.

Уже під вечір, 18 листопада 1989 року, в конференц-залі Братиславського університету зібралися активісти студентських організацій, щоб створити єдиний орган керівництва рухом. Одні пропонували піти шляхом пражан і створити в Словаччині Громадянський форум. Більшість виступаючих відхилили дану пропозицію і висловили думку, що не слід копіювати Чехію Усі зійшлися на тому, що єдина організація для керівництва рухом потрібна, що вона має діяти спільно з Громадянським форумом, але повинна мати власну специфіку як щодо форми побудови, так і щодо програми.

Після тривалого обговорення даного питання було прийнято рішення створити в Братиславі з представників усіх верств населення та усіх опозиційних груп громадсько-політичну організацію «Громадськість проти насиллям (ГПН) як орган керівництва народним рухом До складу організації увійшов 21 чоловік, серед яких активісти руху -Ф.Гал. М.Жак М.Шінечка. О.Растер. робітник М.Цап. сторож Я.Будай. драматург Л.Сопко, архітектор М.Філіргова72. Збори доручили керівництву ГНП направити представників в усі значні міста Словаччини, скрізь створювати подібні організації, очолювати рух протесту на місцях, протягом тижня підготувати програму дій. Недоліком було те. що до складу ГПН входили лише словаки і чехи. Тут не були представлені угорці, українці, інші національності, що звужувало національну базу руху.

Важливі події в Братиславі та в інших студентських центрах Словаччини відбулися 21-22 листопада 1989 року. З Праги в Словаччину прибули активісти ГФ для налагодження безпосередніх контактів і обговорення плану спільних дій. У Братиславі роботу проводив член керівництва ГФ П.Заяць. Він у подробицях розповів братиславському активу про події 17 листопада 1989 року в Празі, вказав на те. що ряд газет, зокрема орган КПЧ «Руде право», орган КПС «Правда» необ’єктивно оцінювали події. Вони не розповіли правду про кровопролиття на майдані св.Вацлава. і закликав розповідати народу правду, привізши з цією метою відповідний агітаційний матеріал. Ряд активістів ГФ було направлено в Трнаву, Банську Бистрицю, Кошице та в інші студентські центри.

Досить активно розгорталися події серед студентства Східної Словаччини. Сюди прибули кілька представників ГФ - з Праги і ГПН - з Братислави і проводили пропагандистську роботу в Кошицях і Пряшеві. Під їх впливом 21 листопада студенти східнословацьких вузів оголосили страйк, створили страйковий комітет, який керував рухом. Замість занять студенти збиралися в конференц-залах, спортзалах і організовував дискусії навколо питань перебудови і демократизації. Медики обговорювали зміни до Конституції Чехословаччини і вимагали зняти четверту статтю про керівну роль КПЧ та удосконалити федеральний устрій країни, щоб Чехія і Словаччина були дійсно рівноправними.73. Студенти технічного інституту обговорювали ситуацію в Чехословаччині після 17 листопада 1989 року. Всі рішуче засудили розправу над празькими студентами і схвалили програму Громадянського форуму: Під вечір в Кошицях була проведена демонстрація перед ректоратом університету.

17 листопада приєднатися і студенти факультетів у Пряшеві. Сюди прибули також представники з Праги і Братислави і виступили перед студентами, які зібралися в конференц-залі філософського факультету. Мітинг проходив дуже бурхливо. Усі хотіли висловитися, усі засуджували розправу над празькими студентами. Учасники мітингу схвалили програму дій: вести боротьбу спільно з усіма студентами Чехословаччини за демократизацію та поглиблення перебудови. Студенти Пряшева обурилися тим, що про події в Празі вони довідалися не з засобів масової інформації Чехословаччини, а з передач “Голосу Америки”.

Мітинг і демонстрації відбулися і в інших містах Східної Словаччини - в Міхаловцях, Гуменному, Бардійові, у яких брати участь переважно учні середніх спеціальних закладів. Східнословацька преса констатувала, що «неспокій серед студентів» викликали празькі посланці. Газета називала їх емісарами Праги і засудила їх дії. Це свідчило про те, що редакції газет все ще не розуміли, які події розгортаються в Чехословаччині.

На 25 листопада 1989 року була підготовлена програма ГПН, яка складалася з дванадцяти пунктів. В основі програми словаків були ті ж положення, що і в програмі Громадянського форуму в Чехії: скасування 4 статті Конституції про керівну роль КПЧ і зміна всього статуту партії, надання повних політичних прав трудящим (свобода друку; зборів, демонстрацій, спілок), деідеологізація армії, органів правосуддя, учбових закладів і установ культури, створення правової держави, проголошення рівноправними всіх форм власності, збереження права соціального захисту74. Словаки включили в програму і ряд інших вимог, які мали національний характер - це перетворення Словацької Національної Ради в справжній парламент, в якому були б представлені усі політичні партії та верстви населення, реформування федерального устрою з метою одержання Словаччиною дійсної рівноправності з Чехією, забезпечення рівноправності усім громадським організаціям. Під час обговорення програми чехи активно підтримували національні вимоги словаків. Схвалення програми ще більше активізувало широкий рух в Словаччині.

Важливим у розвитку подій був двогодинний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Для підготовки і керівництва страйком було створено з представників різних партій і громадських організацій Центральний страйковий комітет. Ставлення до страйку було неоднозначним. Уряд виступав проти, пропонував обговорити всі проблеми за «круглим столом». Громадянський форум, сотні трудових колективів виступали за проведення страйку. І страйк відбувся.

Центром подій знов стала Прага. Опівдні, в центрі столиці, зібрався мітинг. Прибуло близько 250 тисяч чоловік. О 12-й годині загули заводські сирени, задзвонили дзвони, зупинилися поїзди. Почався загальний страйк. Він тривав до 14-ої години і по всій країні пройшов організовано75.

На майдані св.Вацлава тим часом тривав мітинг. Виступали керівники ГФ. представники заводів, учні, митці. Усі вимагали проведення глибоких реформ, які «відкриють новий, вільний і демократичний шлях розвитку чехословацької історії». Преса справедливо відмічала, що мітинги і страйки 27 листопада - це вже не просто виступи студентів, а боротьба всього населення проти тоталітарної системи, проти диктатури КПЧ, проти всього віджилого, що заважає успішному рухові вперед.

Мітинг і страйки організовано пройшли в Брно. Малій Остраві. Оломоуці та в інших містах. У Брно на мітингу зібралося близько 50 тисяч чоловік, в Оломоуці - понад 30 тисяч. Малій Остраві - 25 тисяч. Учасники мітингів схвалювали програму дій ГФ. засуджували політику уряду, який ізолювався від мас. не реагує на їх запит, наказує органам безпеки придушувати рухопозиції.

Організовано проходили виступи населення 27 листопада в Словаччині. У Братиславі студенти, робітники, службовці зібралися на майдані Словацького народного повстання - всього близько 50 тисяч чоловік. Усі учасники мітингу трималися за руки, символізуючи тим самим єдність народу в боротьбі за свої права. Оратори критикували політику КПЧ, уряду Чехословаччини, вимагали проведення реформ, здійснення програми ГФ і ГПН. Висловлювалася думка про те, щоб новий демократичний уряд, створений на плюралістичній основі, негайно вирішив усі проблеми, які стоять перед чехословацьким суспільством. Мітинг проходив мирно, всі висловлювали думку, що вимог потрібно добиватися тільки мирними засобами. Окремі оратори закликали до насилля, але всі засуджували їх. Насилля - не наш метод дій. - заявляли виступаючі. У цей же день майже на всіх підприємствах Братислави, в торгових установах, на транспорті пройшов двогодинний страйк.

Організовано відбувалися мітинг і загальний страйк у Кошицях. Студенти трьох вузів, представники промислових підприємств, будов, службовці установ зібралися перед бібліотекою з вимогами демократизації, перебудови. До учасників мітингу звернулися представники ГФ і ГПН. Закликали боротися за здійснення програми двох організацій. Виступаючі заявляли, що населення протестує не проти соціалізму, а вимагає його вдосконалення. На багатьох транспарантах було написано: «Ми за демократичний соціалізм!». «Демократичні права і свободу - усім народам!» З 12-ої до 14-ої години на всіх підприємствах роботи були припинені.

Під такими ж гаслами відбувалися мітинги і страйки в Пряшеві. Попраді. Гуменному. Вранові - в усіх містах і навіть містечках Східної Словаччини. У Гуменному на мітинг зібралися близько 5 тисяч учнів середніх шкіл, робітників і службовців. Головними лозунгами були: «Реформи і демократія!». «За соціалізм - без хиб!». Учасники мітингу засудили кровопролиття в Празі, говорили про необхідність прискорення реформ. На всіх заводах і фабриках, в школах і установах були створені організації ГПН всі схвалювали її програму.

У багатьох містах Східної Словаччини в мітингах брали участь і делегації від великих сіл, що було яскравим свідченням широкого розмаху народного руху. Всього у виступах взяло участь близько 80% мешканців країни.

Мітинги, демонстрації й страйки, проведені 27 листопада І989 року, засвідчили подальше наростання боротьби проти системи тоталітаризму. Висунута ГФ і ГПН програма торкалася не лише політичних, але й соціальних основ суспільства. Події розгорталися мирно, без ексцесів. У цьому велика заслуга організацій ГФ і ГПН. Вони організували боротьбу і визначили її форми і методи дій. забезпечили порядок без застосування сили.

Важливим у «ніжній революції», що визначило її характер, був переговорний процес між силами опозиції - ГФ та ГПН. з одного боку, і урядом Чехословаччини та керівництвом КПЧ. з другого боку. У переговорному процесі втілювалася ідея мирного розв’язання усіх наболілих питань.

Ініціатором переговорного процесу став новий голова уряду Чехословаччини Л.Адамец. Проти ініціативи виступили ряд членів уряду і більшість керівництва ЦК КПЧ. Але Л.Лдамец 21 і 22 листопада 1989 року все ж зустрівся з представниками ГФ. Він розповів про хід перебудови в країні й заявив, що як голова уряду готовий обговорити усі наболілі питання з представниками різних громадських організацій.

Перша офіційна зустріч представників ГФ і ГПН з представниками уряду відбулася 26 листопада 1989 року в Синій залі Палацу праці, в Празі. Делегацію ГФ і ГПН очолював В.Гавел. У складі делегації були активісти руху З.Ічінські, В.Малі. Е.Крішейова, П.Чепка. Делегацію Уряду очолив прем'єр-міністр Л.Адамец. У складі делегації також було одинадцять чоловік, серед яких - міністр М.Чалфа, секретар Союзу Чехословацької молоді В.Могорита. вчені - Я.Крайчі і М.Озарчук. Вів засідання «круглого столу» секретар соціалістичної партії В.Кучера76.

Як свідчать опубліковані згодом протоколи, переговори проходили в коректній формі. Керівники представили склад своїх делегацій і висловили задоволення з того, що могли зустрітися за «круглим столом». Обидві сторони погодилися з тим, що ситуація в Чехословаччині дуже складна, і потрібно знайти шляхи мирного врегулювання проблем. Л.Адамец як голова федерального уряду пропонував обговорити питання про загальний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Він закликав відкликати рішення ГФ і ГПН про проведення страйку, оскільки це завдасть відчутного удару по економіці країни. Якщо ж страйк і проходитиме, все ж потрібно закликати транспортників і робітників безперервних процесів не страйкувати. Л.Адамец далі заявив, що Уряд з розумінням ставиться до всіх вимог ГФ і ГПН, розглядатиме їх почергово, але без зовнішнього тиску.

Дуже короткими були виступи В.Гавела. Він роз'яснив ситуацію зі страйком і сказав, що призупинити його уже неможливо. По всій країні створено страйкові комітети і вони відповідають за організацію проведення мітингів і страйків, які повинні продемонструвати силу і згуртованість народу. Далі В.Гавел зупинився на першочергових завданнях, які потрібно було вирішувати: усунути від влади всіх осіб, які скомпрометували себе. Йшлося про усунення з посад Г. Гусака, М.Штепана, міністра внутрішніх справ Ф.Кінчі. Учасники наради погодилися з пропозицією77.

Перші переговори Л.Адамца з В.Гавелом показали, що спільну точку зору на найскладніші проблеми можна все ж віднайти. Наступна зустріч делегацій в такому ж складі відбувалася 29 листопада 1989 року. Л.Адамец проінформував присутніх про те. що вже зроблено за останні дні. а саме: проведено кадрові зміни і готуються заходи щодо їх реалізації. На нараді виступили В.Гавел. З.Ічінські, В.Кучера, представник заводу ЧКД П.Мілер. М.Чалфа. В.Клаус. З усіх питань було знайдено спільну точку зору

Активно обговорювали ситуацію в країні партійні організації КПЧ Відомо, що події в Чехословаччині в листопаді 1989 року зачепили основи політики КПЧ. Основний вогонь критики був направлений саме проти партії комуністів, яка мала керівне становище в країні. Коли почалися студентські виступи, підтримані усім населенням. керівництво КПЧ розгубилося. Не допомогли і консультації Москви. Більшість керівництва КПРС. в тому числі і М.Горбачов, вважали. що події в Чехословаччині є внутрішньою справою країни і нехай керівництво вирішує їх самостійно. Учасник подій Ю.Валента зазначає, що М.Горбачов підтримував режим М.Якеша до останньої хвилини і почав відходити від нього лише напередодні критичних подій78.

Уже 20-21 листопада 1989 року усі організації обговорювали ситуацію в країні. Ретельно обговорили питання політичного стану позачергові пленуми празької та братиславської міських організацій КПЧ. У ті ж дні пройшли пленуми ряду крайкомів - Південночеського. Середньочеського, Західнословацького. Як повідомляла преса, на більшості пленумів не було дано принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Більшість партійного активу вважали, що збереження порядку вимагало активних дій органів правопорядку. Масові демонстрації в Чехословаччині продовжували видаватися за провокації іноземних розвідок.

Інша атмосфера запанувала на позачерговому пленумі ЦК КПС, який відбувся 25 листопада 1989 року. Пленум пройшов під гаслами критичної оцінки ситуації в країні, коли боротьба охопила уже більшість суспільства. Керівництво КПЧ визнало свої провали, свою відповідальність за стан справ у країні, за наслідки розправи над студентами 17 листопада 1989 року і подало у відставку79. У нових керівних органах КПЧ не знайшлося місця ні для М.Якеша. ні для Г.Гусака,ні для В.Біляка, ні для десятків інших керівників. Старші. ортодоксальний склад Президії ЦК КПЧ відійшов в історію Пленум обрав новий склад Президії ЦК КПЧ. Генеральним секретарем ЦК КПЧ став К.Урбанск. Пленум схвалив рішення, в якому висловлювалася готовність розпочати діалог з усіма політичними силами, які визнають і дотримуються Консолідації Чехословаччини. Дальша ситуація в країні в значній мірі залежала під того, яку політику поведе нове керівництво КПЧ

Одним з центральних питань, яке розглядалося на пленумі ЦК КПЧ, на пленумах крайкомів і міськкомів партії, була переоцінка подій 1968 року Пленум ЦК КП Словаччини і Празькою міськкому на відміну від “Уроків кризового розвитку”, де події оцінювалися як контрреволюційні, говорили про них як спробу реформ суспільства і оновлення соціалізму. Введення іноземних військ пленуми оцінили як грубе втручання у внутрішні справи Чехословаччини80. Переоцінка подій 1968 року повинна була піднести авторитет КПЧ в суспільстві. На пленумах також висловлювалася готовність вести діалог з усіма політичними силами країни. У більшості країв, у великих містах також були проведені кадрові зміни: старе керівництво подавало у відставку. а на їх місце обирався новий склад крайкомів і міськкомів КПЧ.

Новий пленум ЦК КПЧ зібрався 27 листопада 1989 року. Він розглянув два питання: ситуація в Чехословаччині в зв’язку з проведенням загального страйку, і дальші кадрові зміни. З основною доповіддю виступив генеральним секретар К.Урбанск. Він охарактеризував становище в країні як критичне, визнав, що КПЧ відставала від розвитку подій, не контролювала ситуацію. К.Урбанск запропонував скликати позачерговий XVIII з’їзд КПЧ. який має обговорити ситуацію і визначити програму дій. обрати нові керівні органи Пленум ухвалив скликати XVIII з'їзд КПЧ 26 січня 1990 року

На пленумі були розглянуті і кадрові питання. До складу Президії ЦК КПЧ було обрано сім нових членів, а М.Штопана. М.Заваділа. И.Ленарта. які кілька днів тому були обрані до складу Президії, звільнено від своїх обов'язків. На адресу цих членів Президії було багато критики на пленумах крайових і міських парторганізацій. Від членства в Президії ЦК КПЧ були звільнені також секретар Середньочеського крайкому И.Гаман і Південноморавського крайкому В.Гозман. Прискорюючи підготовку до XVIII з’їзду ЦК КПЧ на початку грудня 1989 року опублікував два важливих документи Перший визначав строки проведення виборів у первинних організаціях. пленумів райкомів і крайкомів, на яких оборюватиметься нова програма дій до XVIII з’їзду Як головне завдання ставилося докорінно оновити склад керівних партійних організацій, обрати до керівництва людей. які знають справу і готові працювати на перебудову

Другий документ - проект Програми дій, який повинен затвердити XVIII з їзд ЦК КПЧ Він називався “За демократичне соціалістичне суспільство в ЧССР) Документ давав глибоку характеристику складної політичної ситуації в Чехословаччині і накреслював шляхи виходу з кризи. У документі справедливо зазначалося, що внаслідок неправильної політики КПЧ, оцінку якій дасть XVIII з’їзд, країна зайшла в кут, наявна глибока деформація соціалізму81.

Важливим було те, що документ ЦК КПЧ засудив корінників партії Він закликав перебудувати КПЧ. перетворити її на гуманістичних і демократичних засадах. Партія виступала за широку політичну дискусію з усіма політичними партіями і рухами, за збереження соціалізму, його реформування і удосконалений.

По-новому оцінював Документ і події 1968 року Це булa спроба оновлення соціалізму на гуманістичних і демократичних засадах. Але справа була зірвана п’ятьма країнами ОВД, які ввели війська в Чехословаччину і силою зброї придушили реформи. Введення іноземних військ 6уло невиправданим. а рішення про це - незаконним Після 1968 року з партії було виключено майже 500 тисяч комуністів. серед них дуже багато чесних членів КПЧ. Документ закликав їх знову вступати в ряди парти.

Оцінюючи новий документ ПК КПЧ кореспондент “Правди” відмічав, що документ знайшов широкий відгук не лише серед комуністів, але і в рядах інших політичних партій і організацій. У повідомленні зазначається, що КПЧ залишиться єдиною політичною партією, яка висунула чітку програму оновлення суспільства дна на базі його консолідації. Думаю, що такий висновок є переоцінкою ролі КПЧ. оскільки програму оновлення за тиждень до нього висунула і схвалила па пленумі ЦК Соціалістична партія Чехословаччини. Варто було підкреслити, що програма дій підготовлена з запізненням. коли уже визначальний вплив у країні мали Г Ф ГПН.

Поки ЦК КПЧ готував нову програму дій, в Празі зібралися члени Федеральних зборів ЧССР^ на яких розглядалося питання про політичну ситуацію в країні. Йдучи назустріч численним побажанням трудових колективів, а також беручи до уваги вимоги ГФ і ГПН, Федеральні збори скасували 4 статтю Конституції ЧССР, в якій говорилося про керівну роль КПЧ, а також параграф 6 статті, де йшлося про керівну роль КПЧ в Національному фронті чехів і словаків. Відтоді КПЧ перестала бути керівною силою, а перетворилася в одну з політичних партій країни82.

Вилучена була з Конституції і стаття, яка передбачала навчання в школах в дусі марксизму-ленінізму. Навчання вирішено було проводити в дусі наукового пізнання і у відповідності з принципами патріотизму, гуманізму і демократії. Було прийнято рішення також розпустити політоргани в армії та системі МВС, в органах юстиції, в апараті президента. Рішення з цих важливих питань були прийняті одноголосно83. Вперше в історії Федеральних зборів обговорення питання про зміни в Конституції передавалися по телебаченню прямою трансляцією. ЦК КПЧ від 1 грудня 1989 року довелось працювати в нових умовах - умовах рівноправності усіх політичних партій.

Під цими гаслами в середині грудня 1989 року пройшли районні і крайові партійні конференції. Обговорюючи програму дій, комуністи уже виходили з нових реалій: КПЧ не є керівною силою. Скрізь було оновлено склад міськкомів, райкомів і крайкомів КПЧ. Комуністи давали принципову оцінку становища в країні, вимагати прискорення перебудови і КПЧ, і всього суспільного життя держави.

На крайовій конференції в Брно виступив генеральний секретар К.Урбанек, який наголосив, що нинішнє становище в Чехословаччині - це не криза соціалізму, а криза деформованої адміністративної бюрократичної системи, що стала гальмом суспільного розвитку; і вона повинна бути усунена; комуністи підтримують програму переведення економіки на ринкову систему. Далі К.Урбанек підкреслив, що КПЧ і в нових умовах продовжуватиме активно захищати інтереси народу. Цим вона зможе завоювати авторитет як одна з політичних сил країни.

Поряд із змінами в складі КПЧ відбувалися зміни і в профспілковому русі. На загальнодержавних зборах профактиву було висловлено недовіру Центральній раді профспілок та іншим офіційним профспілковим структурам. Делегати прийняли рішення, яке рекомендувало Центральній раді профспілок не займатися виробничими питаннями, а зосередити увагу- на захисті соціальних інтересів трудящих.

У ті дні країну облетіли ще дві важливі звістки, що свідчили про поглиблення змін і формування нових структур. 8 грудня 1989 року прем'єр-міністр Л.Адамец - прихильник реформ відмовився від посади. Виступаючи по телебаченню, він заявив, що не може нормально працювати під постійним зовнішнім тиском84.

Того ж дня на прес-конференції, яку проводив керівник ГФ В.Гавел, обговорювалося питання про перспективне формування нових державних структур. На запитання, як себе бачить в подальшому, В.Гавел відповів: «Я письменник, а не політик, але інтереси суспільства завжди ставив вище особистих. Якщо буде необхідність, я готовий взяти на себе і функції президента»85.

Дальшим розвитком змін у Чехословаччині було формування нового складу Федерального уряду. Після тривалих переговорів з керівництвом ГФ, лідерами різних політичних партій було вирішено створити коаліційний уряд. 10 грудня 1989 року він був сформований і прийняв присягу. Це був Уряд національної злагоди, на чолі якого стояв один з поборників реформ, висунутий КП Словаччини, М.Чалфа. До складу уряду увійшов 21 чоловік, з яких 10 - члени КПЧ, 7 -безпартійні, два представники соціалістичної та два - народної партії86. Серед членів уряду було чимало активістів «Празької Весни» 1968 року. Віце-прем'єром став Я.Чарногурський, який не один рік відсидів у тюрмах. Міністром закордонних справ був обраний І.Дінстбир, якого раніше виключили з КПЧ, звільнили з роботи і який працював пічником.

Того ж дня новий уряд було сформовано і в Братиславі, який очолив також прихильник реформ - академік М.Чіч. Після подій 1968 року його було виключено з рядів КПЧ. У попередньому уряді він обіймав посаду міністра юстиції. До уряду ввійшли шість комуністів і дев'ять безпартійних. Вперше до уряду Словаччини як міністр внутрішніх справ увійшов В.Мечіар, який пізніше очолив уряд незалежної Словаччини. Склад уряду було погоджено з керівництвом ГПН. Газета «Правда» справедливо зазначала, що після створення урядів ситуація в Чехословаччині значно поліпшувалася.

3.5 Зміни в політиці КПЧ після початку “Ніжної революції”

До нових умов. які створювалися в країні, прагнула пристосуватися і КПЧ. Керівництво партії прискорило підготовку до чергового XVIII з "їзду. Раніше планувалося провести з" їзд у січні 1990 року, а провели його 20-21 грудня 1989 року, в Палаці культури, в Празі. На з’їзд прибуло 1618 делегатів, обраних на крайових конференціях На прес-конференції зазначалося, що із старого складу ЦК КПЧ делегатами з "їзду було обрано лише 18 чоловік, решта були представниками нового складу. З їзд проходив у нових умовах: КПЧ уже не була керівною силою, а лише однією з політичних партій. Головним завданням з'їзду було оцінити становище, яке склалося після 17 листопада 1989 року, визначити форми і методи дальшої діяльності КПЧ як однієї з політичних партій.

З основною доповіддю на з'їзді виступив генеральний секретар ЦК КПЧ К.Урбанек. Оцінюючи ситуацію в партії та країні, він відверто сказав, що КПЧ опинилася в стані глибокої кризи, яка викликала і кризу всього суспільства. Головну причину кризи доповідач вбачав у сталінських деформаціях партії та суспільства, які полягали в недемократичних, централістичних адміністративно-директивних методах л правління, а ті в свою чергу паралізували діяльність КПЧ. не дозволяли їй своєчасно реагувати на запити життя, призводили до грубих порушень норм демократії, партійного життя, відриву КПЧ від народу.

За прикладом КПРС в Чехословаччині було проголошено перебудову, але КПЧ не зуміла її здійснити. Ускладнилася ситуація в економічному і соціальному розвитку країни. Особливо складною вона була в кадровій політиці. Вузьке коло керівників захопило все в свої руки і робило з партією і країною все. що хотіло. Діяло керівництво безконтрольно. Це і призвело КПЧ до кризи. Партія втратила позиції в країні. Лише за один місяць після подій 17 листопада з рядів КПЧ вийшло понад 62 тисячі чоловік. Припинили роботу майже 3.5 тисячі первинних партійних організацій. З "їзд був покликаний покласти кінець такому становищу.

Обговорювалися доповіді досить бурхливо. Виступило понад 40 делегатів. Усі говорили проте, як вийти кризи, як далі працювати, щоб повернуті КПЧ довіру народу. Делегат П.Димл постави питання про покарання усіх тих, які привели КПЧ до кризи,. висловив недовіру Президії ЦК КПЧ і вніс пропозицію реорганізувати вищі органи партії Делегат під празької організації П Минаржик вважав, що вина за кризу лягає не лише на керівництво. але і на всіх членів КПЧ. Усі виступаючі дійшли згоди, що КПЧ повинна бути докорінно перебудована. необхідно змінити її статут.

З'їзд схвалив важливий документ – “Звернення до громадян ЧССР”, у якому давалася глибока оцінка становища в КПЧ і країні, висловлювалося вибачення за події 17 листопада 1989 року.

На другий день роботи з’їзд схвалив програму дій, що дістала назву “За демократичне, соціалістичне суспільство в ЧССР”87. У документі зазначалося, що КПЧ виступає, за глибокі перетворення. за створення демократичного, соціалістичного суспільства, в якому пануватиме справжня влада народу. Сама КПЧ повинна докорінно перебудуватися. “Ми виступаємо за повну свободу мислення. говорилося в програмі, духовну і культурну творчість, обмін інформації, підтримуємо свободу поглядів, переконань і віросповідання” . Основу згуртування з народом партія вбачала в боротьбі за соціальну справедливість. КПЧ виступала, а повну реалізацію творчих сил народу.

З’їзд вніс зміни в структуру керівних органів влади було ліквідовано Президію ЦК КПЧ і створено Політичний виконавчий комітет і Секретаріат ЦК. У рішенні зазначалося, що Президія ЦК обюрократилася, в складних політичних ситуаціях своєчасно не реагувала на події, відірвалася від рядових комуністів, первинних парторганізацій. Головою Політичного виконавчого комітету КПЧ обрали Л.Адамца, який виступав як прихильник реформ і мав тісні контакти з ГФ і ПІН. Першим секретарем ЦК КПЧ з’їзд обрав В.Могориту, колишнього голову Союзу Соціалістичної молоді.

З'їзд схвалив важливі рішення. Але все це робилося з великим запізненням. Чехословаччиною уже керували ГФ і ГПН. Країна поривала із соціалізмом і йшла назустріч європейським демократіям, які також були не без помилок і вад Влада КПЧ рухнула. Для цього було потрібно всього 10 тисяч хвилин.88

Коли з'їзд КПЧ закінчував роботу, мало хто звертав на це увагу. Кореспондент «Правди» С.Вторушин повідомляв, що на будинках і парканах в Празі розклеєні десятки різних плакатів, лозунгів, але на підтримку КПЧ не бачив жодного. Це свідчило про різке падіння авторитету КПЧ, яка ще не так давно була керівною силою країни і на кожному фасаді були лозунги: «Хай живе КПЧ!». На багатьох плакатах і лозунгах містилися відверті випади проти КПЧ. Але лозунгів на захист КПЧ - жодного.

Тим часом, 4 грудня в Москві відбулась нарада учасниць Варшавського Пакту. Кремль і його союзники формально виз­нали, що вторгнення у Чехословаччину у серпні 1968 року було незаконним89. Спільна заява, прийнята в кінці наради, ознамену­вала остаточну відмову від брежнєвських принципів і відкрива­ла шлях до революційних сил у колишніх країнах-сателітах. Ви­ходом для Чехословаччини та інших країн радянського типу бу­ло позбавитись пережитків політичної та економічної системи, що важким тягарем тиснула на особистість. У новорічному звер­ненні Гавел підкреслив, що демократію необхідно будувати за­ново на соціальних засадах, зруйнованих корупцією, некомпе­тентністю і цинізмом. Гавел говорив не тільки про економічний застій, а перш за все про втрату почуття людської довіри, солідарності та знецінення моральної структури суспільства. Це були найтяжчі хвороби, які комунізм залишив у спадщину:

У Чехословаччині ж увага пражан, населення всієї країни 22 грудня 1989 року була прикута до переговорів за «круглим столом», де зібралися представники 14 політичних партій і суспільно-політичних формувань. Обговорювалися два важливих питання: вибори президента і голови Федеральних зборів. Учасники наради досягли взаєморозуміння з даних питань. Було прийнято рішення рекомендувати на посаду президента керівника ГФ В.Гавела, а на посаду голови Федеральних зборів - керівника «празької весни» О.Дубчека. 29 грудня 1989 року члени Федеральних зборів таємним голосуванням обрали президентом В.Гавела. Головою зборів став О.Дубчек. Цим закінчився перший етап «ніжної революції». Переможцями вийшли ҐФ і ГПН. Країна зробила рішучий політичний поворот90

3.6 Новий курс внутрішньої політики після перемоги “Ніжної революції” в Чехословаччині

У підсумку бурхливих листопадово-грудневих подій 1989 року в Чехословаччині почала створюватися нова система політичних, а потім економічних і соціальних відносин. Відійшла від влади КПЧ і перетворилася в одну з політичних партій. Розширився склад Федеральних зборів за рахунок активістів ГФ і ГПН. Вступаючи в 1990 рік, Чехословаччина почала робити перші кроки на шляху формування нової системи, нової внутрішньої та зовнішньої політики.

Своєрідною програмою перших перетворень відходу від системи адміністративно-командної до демократичної було новорічне послання президента В.Гавела чехословацькому народу 1 січня 1990 року. У першій частині послання говорилося, що після 17 листопада 1989 року зроблено перший крок на шляху до дійсної демократизації, до влади прийшов коаліційний уряд, уряд реформ, уряд дальшого руху Чехословаччини вперед до європейської цивілізації. Те, що відбулося в Чехословаччині, було б неможливим «без змін в Радянському Союзі. Польщі, Угорщині, в НДР та інших країнах». Без впливу подій із сусідніх країн наші переміни «не мали б такого чудового мирного характеру»91.

Наступне велике завдання, яке стоїть перед народами Чехословаччини, - говорив далі В.Гавел, - є проведення вільних виборів на багатопартійній основі. Хто переможе на виборах у чесному і принциповому суперництві, той і буде при владі. І річ не в тім. яка партія чи політична течія переможе, головне, щоб на виборах перемогли ті сили, які в громадянському, політичному, професійному аспекті є кращими в країні. Вони зможуть повести чехословацьке суспільство вперед. На завершення В.Гавел сказав: «Можливо спитаєте мене, про яку республіку я мрію? Відповім вам: про республіку самостійну, вільну, демократичну, про республіку економічно процвітаючу та соціально справедливу. Коротше кажучи, про республіку, яка служить людині, а тому може сподіватися, що і людина послужить їй. Про республіку всебічно розвинутих людей, бо без них неможливо вирішити ні однієї проблеми: людських, економічних, соціальних, екологічних, політичних»92.

Курс президента підтримувала переважна більшість населення Чехословаччини. оскільки він витікав з реалій, які склалися в Чехословаччині на початку 1990 року. Кореспондент «Правди» в Празі С.Вторушин, який бачив усе на власні очі, писав, що відбувається рішуча політизація чехословацького суспільства. Взято курс на будівництво нової системи, і повороту до старого уже немає й бути не може93. Кожного дня вносилися корективи у всі сфери життя: в економіку, управління, соціальну сферу, культуру, в зовнішню політику. Це є логічним продовженням програми, висунутої в перші дні розвитку «ніжної революції». Соціологічні дослідження, проведені на початку 1990 року, засвідчили, що новий курс політики активно підтримувало понад 80 відсотків населення. Усі готові були будувати нову Чехословаччину, незважаючи ні на які труднощі, всі засуджують минуле тоталітарної системи165. Чехословацький вчений і політик І.Немечек справедливо писав у ті дні, що старому соціалізму настав кінець94.

Уже на початку 1990 року постало питання, якою повинна бути назва нової Чехословаччини. Одні, переважно ліві сили, вважали, що потрібно зберегти стару назву, що в чехословацькому суспільстві є великі традиції соціалізму. Представники ГФ і ГТ1Н. в першу чергу президент В.Гавел. рішуче виступали протії збереження старої назви. Вони вимагали назви країни – Чехо-Словацька Федеративна республіка і нової атрибутики, які б відображали повний курс, по якому розвиватиметься країна. Федеральні збори затвердили нову назву і нову форму атрибутики Того, хто тоді тримався за старе в Чехо-Словаччнні. вважали б інопланетянином

На новому етапі революції удосконалювалися форми і методи державного правління. У січні 1990 року при канцелярії президента була створена консультативна рада, до якої увійшло ряд вчених Чехо-Словаччини. в переважній більшості своїй іноземні вчені Німеччини. Австрії. Франції. Данії. Англії. Головою ради консультантів стан німецький економіст і соціолог К.Шварценберг. Рада визначила напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, перебудови усіх сфер життя чехословацького суспільства. При канцелярії президента створили шість секцій – внутрішньої політики, зовнішньої політики, культури, економічної, соціальної політики і юридичну. Окремо була створена рада з військових питань.

Значна робота проводилася по перебудові органів правопорядку, на які лягала найбільша провина за події 17 листопада 1989 року та переслідування опозиції. Протягом кінця 1989 - початку 1990 років були здійснені кадрові зміни в органах МВС. державної безпеки, прокуратури, судів. Було замінено понад 90 відсотків кадрів. Прихильників старого режиму перевели на іншу роботу або залишили безробітними, а в органи залучали досвідчених з-поміж активістів «празької весни» 1968 року. ГФ і ГПН. Преса відзначала, що президент створює надійну службу захисту Конституції. Перед органами ставилося завдання збереження завоювань революції та боротьби проти іноземних розвідок.

Органи правопорядку зміцнилися і внаслідок проведення департизації. До березня 1990 року в усіх органах буди розпущені парткоми КПЧ. які раніше диктували свої вимоги, і утвердилася конституційна законність.

Ідеї революції втілювалися і в створенні багатопартійної системи. Уже в кінці 1989 року, коли авторитет КПЧ різко впав, зросла роль інших політичних партій. На перше місце виходила Чехословацька соціалістична партія, в рядах якої вже нараховувалося близько 400 тисяч чоловік, більшість з яких вступили в неї в ході розвитку революції. Партія провела з'їзд, обговорила програму дій, яка повністю консолідувалася з програмою ГФ і ГПН. Це піднесло її авторитет серед мас. Партія мала двох представників в уряді і активно готувалася до червневих виборів 1990 року.

Дедалі більшу роль відігравала в політичному житті соціал-демократична партія. Відомо, що вона була силоміць об'єднана з КПЧ у 1948 році Тепер в умовах кризи КПЧ старі соціал-демократи першими виходили з КПЧ і утворили Чехо-Словацьку соціал-демократичну партію. В ряди партії вступили і ті члени КПЧ, яких було виключено після подій 1968 року. Кількість ЧСДП не була великою. На початку 1990 року в її рядах нараховувалось близько 40 тисяч чоловік. Партія завойовувала дедалі більший авторитет, зокрема серед робітничих колективів Чехії та Моравії. Авторитет соціал-демократів піднесло те, що вони першими з політичних партій поставили питання про виведення Радянської Армії з Чехо-Словаччини і навіть встановили строк - 31 травня 1990 року. Партія також активно готувалася до червневих 1990 року виборів.

У січні 1990 року була створена заборонена у 1948 році аграрна партія. На Установчий з'їзд прибуло близько 600 делегатів з усіх кінців Чехо-Словаччини. Делегати в подробицях обговорили ситуацію в країні, накреслили програму1 боротьби за демократизацію і розв'язання аграрного питання. Головою партії став аграрій - доцент Ф.Грнка. На початку 1990 року в рядах аграрної партії було близько 12 тисяч членів.

Ряд політичних партій успішно діяли в Словаччині - це народна партія, партія словацького відродження, партія свободи, католицька партія, християнсько-демократична партія та ін. У їх програмах, крім вимоги дальшого розвитку демократизації, містилися і вимоги з національного питання - повна рівноправність чехів і словаків, удосконалення федерації.

Наприкінці січня 1990 року була зареєстрована 38-ма партія Незалежна ліва, яка об'єднувала представників різних політичних сил. Чотири політичні партії об'єднатися в Республіканську унію, яка поставила своїм завданням пропаганду приватної власності95.

Найскладніший період переживана КПЧ. Після XVIII з'їзду партія докладала зусиль для ліквідації допущених раніше помилок. пристосовувалася до нових методів роботи. З рядів КПЧ було виключено сотні колишніх керівників, в тому числі й колишніх генерального секретаря ЦК М.Якеша. президента Чехословаччини Г.Гусака. ряд членів Президії ЦК КПЧ, на яких лягала відповідальність за кризу, за допущені партією помилки. Але авторитет КПЧ не тільки не зростав, а протягом першої половини 1990 року продовжував падати. Протягом короткого періоду партквитки здали близько 400 тисяч членів КПЧ. Особливо великий був відсів з рядів партії у Словаччині96 . На середину 1990 року в рядах КПС залишилася лише половина тієї кількості, що була влітку 1989 року. А колишній перший секретар ЦК КПС В.Шалгович покінчив життя самогубством97. Великий резонанс викликано те, що в січні 1990 року з рядів КПЧ вийшло ряд членів федерального уряду на чолі з прем'єр-міністром М.Чалфою.

Газета «Свободне слово» - орган Чехословацької соціалістичної партії писала про дану ситуацію так: ряди партії покидають кар'єристи. Секретаріат ЦК КПЧ з цього приводу дав більш широке роз’яснення: “Виходять з рядів КПЧ частина тих, які багато років чесно працювали, а тепер розчарувалися в усьому. Потім виходять ті, які розгубилися в складній політичній ситуації. Дуже багато виходять чесних членів КПЧ, на яких тиснуть з боку різні політичні сили, нерідко навіть погрожують, а захисту шукати ніде. Нові влади з комуністами не рахуються. Таких потрібно просто зрозуміти. Нарешті дійсно виходять з КПЧ кар’єристи. Це повинно піти на користь КПЧ”.

Словацькі комуністи гостро поставили питання про М.Чалфу. Вони не погодилися з його мотивуванням виходу з КПЧ тому, щоб не належати до партій, а як прем'єр-міністр бути над партіями. У листі ЦК КПС зазначається, що М.Чалфа був рекомендований до складу уряду міжнаціональної злагоди не як спеціаліст, а як член КПЧ, і словак за національністю. Комуністи Словаччини засудили вчинок М.Чалфи. Секретар ЦК КПЧ В.Могорита зазначав, що партію не тільки лишають, до неї вступають і нові члени, переважно молодь. Це, однак, справи не міняло. Партія поступово втрачала вплив на маси, на політичне життя країни.

Не змінило ситуацію і те, що в кінці березня 1990 року спеціальна комісія ЦК КПЧ опублікувала звіт про події 1968-1969 років. Документ давав нову оцінку необхідності реформ у той період: січневий 1968 року пленум відкрив простір для реформ соціалізму, позбавлення суспільства від сталінських деформацій. Дані зазначалося в документі, що реформи підтримували більшість народу і багато комуністичних партій світу. Але проти виступили СРСР. НДР, Польща, Угорщина. Болгарія, і в серпні 1968 року ввели війська й придушили реформи; за часів Г.Гусака почали відроджуватися старі сталінські принципи соціалізму, що призвело Чехословаччину до кризи 1989 року. У документі говорилася правда про події 1968 року.

Удару по КПЧ завдало і те, що від неї було відібрано майно і передано державним орґанам влади, або громадським організаціям, учбовим чи лікувальним закладам. Апарат КПЧ було скорочено більше, ніж на 80 відсотків98. Реальної перспективи КПЧ не мала. Новий уряд, особливо президент В.Гавел, вимагав звільняти комуністів з посад, які вони обіймали, переводити їх на інші ділянки роботи. Учасники подій відзначають, що покарання керівного складу комуністів у 1990 році було значно більшим, ніж у 1969-1970 роках. КПЧ готувалася до виборів у червні 1990 року, але надій на успіх не було. Соціологічні дослідження свідчили, що за КПЧ готові проголосувати лише 8 відсотків виборців99 .

Зміни переживала і найбільш масова організація робітників -профспілки. Робітничий клас висловив недовіру старому керівництв}, яке перетворило профспілки в придаток КПЧ. Для тимчасового керівництва профспілками на початку 1990 року було створено Комітет дії, який почав готувати позачерговий з'їзд профспілок. Поряд з Комітетом дії на заводах і фабриках почали діяти страйкові комітети, які готові були в будь-яку хвилину підняти робітників на захист завоювань революції. Страйкові комітети вимагати оновлення усього профспілкового руху, захисту кадрів усіх ланок профспілок.

Нових форм роботи вишукував і Союз молоді. На початку 1990 року Союз молоді провів конференцію, на якій були обговорені плани дальших дій. Уся молодь стала до навчання, почала наводити порядок на майданах, вулицях, де систематично проводилися мітинги і демонстрації. Оновлювалися фасади будинків, на яких молодь розклеювала плакати, портрети, лозунги. Молодіжні організації активно допомагали ГФ і ПІН здійснювати новий курс політики.

Зміни охопили не лише політичну, але й економічну сферу країни. На прес-конференції, проведеній на початку січня 1990 року міністри економіки і фінансів познайомили журналістів з пакетом документів щодо проведення економічних реформ100. Це стосувалося визначення напрямків і форм роздержавлення, введення вільного ціноутворення. проголошення рівноправними усіх форм власності, поступового переведення економіки на ринкові основи розвитку. Характеризуючи політику уряду в галузі економіки, М.Чалфа на засіданні Федеральних зборів заявив: “Довгостроковою економічною ціллю уряду національної злагоди є підготовка переходу до ринкової економіки тому, що тільки вона здатна створити раціональне народне господарство, підвищити життєвий рівень народу і розумно використати природні ресурси”. Він наголосив далі, що уряд не може собі дозволити проводити економічні експерименти з неперевіреними на практиці моделями. “Ринкову основу економіки ми повинні приймати. - говорив М.Чалфа, - з усіма її здобутками і недоліками”.

Уряд уже розробив заходи щодо ліквідації як загальнодержавних, так і регіональних монополій в галузі промисловості, торгівлі, постачання. Натомість одержували юридичну і фінансову підтримку різні кооперативи і окремі підприємці, спільні підприємства, з залученням іноземного капіталу. Спеціалісти зазначали, що Чехо-Словаччина розробила найбільш ефективну економічну політику, програму переведення промисловості до ринкової системи, збагативши цим самим історичний досвід розвитку Європи, зокрема центральноєвропейських країн101. Успішні економічні реформи підносили популярність уряду національної злагоди, який викот вав волю ГФ і ГПН.

Багато уваги приділялося переведенню сільського господарства на ринкову систему розвитку. За 40 років чехословацьке сільське господарство мало певні успіхи: країна була повністю забезпечена продуктами сільськогосподарського виробництва (м'ясна продукція навіть експортувалася), але було і багато проблем. Надмірною була хімізація сільського господарства, що завдаю шкоди навколишньому середовищу102. Будівництво за прикладом СРСР великих тваринницьких комплексів також ускладнювало екологічну ситуацію. І в нових умовах перебудови гостро постала проблема, як бути з сільським господарством. Одні вимагали негайно розпустити кооперативи і держгоспи, інші висловлювалися за їх збереження.

Уряд розробив програму, за якою на селі рівноправними проголошувалися усі форми власності. Бажаючі мали право виходити з кооперативів і вести власне господарство. На весну 1990 року таких в селах нараховувалося від 10 до 14 відсотків. Усі інші бажали працювати в кооперативах, оскільки заробітки тут були досить високі, тверді соціальні гарантії, регламентований робочий день, оплачений відпочинок. У нових умовах господарювання кооперативи і держгоспи одержали широку самостійність. Кожне господарство вільно входило в ринок. Державі платили податок з прибутку, але й на дотації не розраховували. Все робилося самостійно.

Вживалися і важливі заходи: кожен член кооперативу ставав співвласником майна; земля залишалася у власності тих, хто її мав до кооперування. За цю землю селянин повинен був одержувати частину прибутку. Селянинові, у якого раніше земля була забрана і він не працює у сільському господарстві, дозволяється її продавати.

Державні ж господарства передбачалося перетворити в акціонерні товариства. Акціонерами при цьому могли стати не тільки члени господарства, але й інші громадяни, навіть іноземці. Акції вільно продавалися і купувалися.

Політика в галузі сільського господарства торкалася інтересів широких кіл населення не лише села, але частково і міста. Адже ж чимало колишніх селян тепер проживало в містах. Боротьба навколо напрямків розвитку сільського господарства була одночасно і боротьбою за голоси виборців на червневих виборах 1990 року.

Квітень-травень 1990 року пройшли в гострій передвиборній боротьбі. Найбільш активно діяли ГФ і ПІН. Вони пропагували свою програму, проводили передвиборні збори, висували своїх кандидатів у депутати Федеральних зборів.

Велику роботу проводила КПЧ. Передвиборну кампанію вона використала для пропаганди нової програми дій, схваленої позачерговим XVIII з’їздом і наступними пленумами, рішуче відмежовувалася від старого керівництва, яке призвело її до кризи.

В умовах передвиборної підготовки праві сили і навіть окремі державні органи намагалися дискредитувати КПЧ як політичну силу. З цією метою було використано два фактори. Перший - це затримка органами МВС В.Біляка - колишнього секретаря ЦК КПЧ, якого звинувачували в тому, що він організував і підписав звернення до КПРС і уряду СРСР з проханням ввести війська в Чехословаччину у 1968 році. Преса багато писала про це з метою повної дискредитації КПЧ. Але В.Біляка два дні допитували, склали протоколи і відпустили103. Це позбавило КПЧ немало голосів.

Друга акція - заява прокурора Праги Т.Сокола про те, що він заборонить КПЧ як політичну партію, яка проповідує терор, бореться за встановлення диктатури пролетаріату. Празький прокурор доводив, що «комуністичний рух по своїй суті орієнтований на насильницьке захоплення влади»202. Заява празького прокурора викликала обурення не лише комуністів, але і тих, хто співчував КПЧ. У листах до редакції «Руде право» читачі викривали злі наміри прокурора, засуджували його антикомуністичні дії. Вони вимагали, щоб органи юстиції дали оцінку антидемократичним діям Т.Сокола104.

Редактор газети «Руде право» 3 Поробний з цього приводу писав, що КПЧ є легальною політичною партією, яка поважає Конституцію і закони країни. Вона офіційно зареєстрована і до насильницького повалення влади не закликає. КПЧ проводить передвиборну агітацію в дусі рішень XVIII з'їзду. Прокурор навмисне організував акцію проти КПЧ в період передвиборної кампанії.

Активно включилися у передвиборну кампанію й інші політичні сили. Всього в Чехословаччині влітку 1990 року діяли майже 40 політичних партій. Великі надії покладалися на Чехословацьку соціалістичну партію, яка мала чималий вплив в Чехії та Моравії. Активно діяла Чехо-Словацька соціал-демократична партія, яка мала вплив у великих промислових центрах. Включилася в боротьбу Чехо-Словацька аграрна партія, яка відновила свою діяльність лише на початку 1990 року. Передвиборна боротьба - це продовження листопадової 1989 року революції в Чехословаччині; хто переможе на виборах у червні 1990 року, той і очолить владу в державі, визначить її новий курс розвитку.

Нарешті у гострій політичній боротьбі прийшов червень 1990 року. Все було підготовлено до виборів - виборчі дільниці, бюлетені, робочі групи. Всього до списків виборців було внесено понад 11 мільйонів виборців - громадян ЧСФР, яким виповнилося 18 років. У країні діяло понад 20 тисяч виборчих дільниць. Для контролю за ходом виборів прибула численна делегація з Ради Європи105. Представників європейських структур запросив у Чехо-Словаччину В.Гавел.

Вибори по всій країні пройшли організовано Преса і контрольна комісія не зафіксували порушень правил голосування або спроби фальсифікації результатів виборів. Характерним для виборів 8-9 червня 1990 року в Чехо-Словаччині була велика явка виборців, що свідчило про зростання політичної активності населення. Проголосувало понад 96 відсотків тих, хто були внесені до списків106 . Вибори проводилися на багатопартійній основі. Демократичні права були повністю збережені. Жодна політична партія не оскаржувала ходу проведення виборів.

У підсумках голосування переможцями вийшли, як і очікувалося. ГФ і ГПН. За них проголосувало понад 50 відсотків виборців. На другому місці несподівано стала КПЧ. За неї проголосували 13,5 відсотка виборців, що для умов того періоду було не так і мало. Прихильників КПЧ на виборах виявилося значно більше, ніж членів партії. За КПЧ голосували і безпартійні. Але ці результати були невтішними, оскільки КПЧ втратила ті позиції, які вона мала раніше. Менше, ніж розраховували, одержала голосів Християнсько-демократична унія - 12 відсотків. Вона виявилася на третьому місці, після КПЧ. Це пояснювалося, очевидно, тим. що перед виборами розгорівся скандал навколо одного з керівників ХДУ Й.Барточика. якого преса звинувачувала у тривалих зв'язках з органами держбезпеки.

Християнсько-демократична партія Словаччини одержала 21 відсоток голосів, а Словацька національна партія - 10 відсотків..

Демократичні процеси у країні не могли не зачепити проблем міжнаціональних взаємовідносин. У цей час проявилися деякі суперечності між чехами і словаками, які в тоталітарний період приховувалися. Рішенням Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська і Словацька Федеративна Республіка та її словацький аналог - Чехословаччина) послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині й викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини, зокрема Рух за демократичну Словаччину, почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На початку 1991 суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений “круглий стіл”, проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992 чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1 січня 1993 року двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік. Цей процес тривав всього пів року і пройшов взірцево та цивілізовано як і “Ніжна революція” в Чехословаччині, яка поклала край тоталітарному пануванню комуністичної партії в країні.107

Висновки

Причини соціального зрушення у Східній Європі та крах радянського блоку не слід зводити до одного унікального фактора. Для виникнення такого історичного процесу світової ваги мали взаємодіяти безліч причин і цілий ряд обставин, що зробили ці зміни нагальними і незворотніми. Причини перевороту виникли не раптово, а накопичувалися протягом тривалого періоду, коли позитивний досвід розвитку суспільства тісно переплітався з негативними явищами.

Протягом 1989 – першої половини 1990 років Чехословаччина пройшла складний шлях розвитку. Вона зробила поворот від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, від тоталітарного суспільства – до демократичного. Глибокі економічні, соціальні, політичні зміни, які відбулися в країні, стали основним змістом революційного перевороту, що відбувся мирним шляхом і одержав назву “ніжної еволюції”

На новий шлях розвитку Чехословаччина вступила не одна. Разом з нею вступили і інші країни Центральної та Південно-Східної Європи. Переміни в цих країнах були породжені внутрішніми причинами, але був і зовнішній фактор, який прискорював хід подій – це перебудова і утвердження гласності в Радянському Союзі. Кожна країна, в тому числі і Чехословаччина, мала особливості в перехідних процесах, але простежувалися і спільні риси: перетворення тоталітарних політичних систем в плюралістичні демократичні багатопартійні політичні системи, трансформація командної економіки, яка базувалася на державній власності в ринкову економіку, зі змішаною структурою власності.

Причини, які викликали революційний переворот у Чехословаччині і крах комуністичної системи закладалися ще із становленням комунізму на території країни після Другої Світової війни. Адміністративно-командна система базувалася на пануванні однієї політичної сили – КПЧ, яка завела країну в глухий кут. З 1950-х років у Чехословаччині нагромаджувалися складні проблеми, а КПЧ і уряд Чехословаччини не розв’язував їх. У сфері економіки ставка робилася на екстенсивні методи розвитку замість інтенсивних. Упущена була перебудова на основі науково-технічного прогресу. Суспільство протягом десятиліть жило за рахунок прийдешніх поколінь. Жорстка система централізації паралізувала ініціативу людей. Чехословаччина відставала від світових темпів розвитку і рівня життя народу.

У країні не було справжньої демократії, не допускалося вільне мислення. Усе диктувала КПЧ, на чолі якої нерідко стояли людм низького інтелектуального рівня, а то і бездарні. Вони виявилися нездатними перебудувати КПЧ, все життя країни на демократичних засадах. Повсюдно придушувалась передова думка, опозиційні рухи, уряд часто вдавався до насилля.

Події 1953 року В НДР та події 1956 року в Угорщині, коли ці країни була охоплені масовими демонстраціями з вимогами демократизації суспільства і забезпечення кращих умов життя, а також кардинальних реформ внутрішнього і міжнародного життя та жорстоке придушення цих народних виступів мали величезне значення для Чехословаччини на її подальшому шляху до демократизації та краху комунізму. Згодом Чехословаччина розділила долю НДР і Угорщини.

Спроби реформ суспільства, спроби побудувати “соціалізм з людським обличчям” були придушені силою зброї п’яти держав – членів ОВД. “Празька весна” в Чехословаччині була зупинена танками. Здійснивши цю акцію СРСР не врахував, що рано чи пізно все таки антикомуністичний переворот відбудеться, а інтервенція тільки тимчасово призупинила рух Чехословаччини до свободи від тоталітаризму.

Після придушення “Празької весни” Чехословаччина повернулася до старого шляху розвитку, розпочалася т. з. “нормалізація”. Але чехословацький народ, який вже відчув присмак свободи не зміг довго перебувати під тоталітарною владою КПЧ.

Першою не витримала молодь, яка і започаткувала “ніжну революцію”, хоча до того вже існували організації які перебували в опозиції до КПЧ, найяскравішою з яких була Хартія-77. Розгін демонстрації студентів 17 листопада 1989 року поклав початок організованій боротьбі проти тоталітаризму. Протягом тижня на бік студентства перейшли колективи промислових підприємств, мешканці міст і сіл. Боротьба стала всенародною. Керівництво взяли в свої руки громадські об’єднання – “Громадський форум” – у Чехії та “Громадськість проти насилля” – у Словаччині.

У своєму розвитку “ніжна революція” пройшла два етапи: перший – з 17 листопада до кінця грудня 1989 року, другий – від виборів до президента до червня 1990 року коли. Коли були проведені перші демократичні вибори до Федеральних зборів, на яких перемогу отримали нові політичні сили – ГФ і ГПН. Це і завершило перемогу “ніжної революції”, визначило новий курс розвитку країни.

Перші роки після “ніжної революції” чеський і словацький народи спільно будували свій дім, спільно шукали шляхів до ринкової системи і на міжнародну арену. Широким фронтом реформи розпочалися з січня 1991 року. Ініціатором їх був голова федерального уряду В. Клаус. На відміну від Польщі, Угорщини і Болгарії він відмовився від методів “шокової терапії”. У Чехо-Словаччині поетапно проводилася лібералізація цін, зміцнювалися позиції крони, яка стала незабаром вільноконвертованою валютою, здійснювалася під контролем держави приватизація.

Успішне проведення реформ наштовхнулося на ряд труднощів. Серед них вирішальним був фактор прояву соціальної нерівності щодо Словаччини. Чесько-словацькі відносини дедалі загострювалися і вели до розвалу федерації. Тенденцію до відокремлення в Чехії підтримував В. Клаус, який у розриві федеральних відносин вбачав шлях до швидкого входження незалежної Чехії в європейські структури. У Словаччині таку ж політику проводив голова уряду В. Мечіар та міністр закордонних справ М. Княжко. Вони вважали, що за умови роздільного проведення реформ перехідного періоду Словаччині зуміє швидше подолати труднощі і нарешті буде розв’язане словацьке національне питання.

Протягом другої половини 1992 року керівники Чехії та Словаччини домовилися про відокремлення. Цей складний процес два братні народи здійснили мирним шляхом, без непорозумінь, конфліктів і звинувачень. З 1 січня на карті Європи з’явилися дві нові самостійні країни – Чеська Республіка і Словацька республіка. У пресі цей крок назвали “цивілізоване розлучення”, або “розлучення по-чехословацьки”. Цим кроком чехи і словаки продовжили традиції “ніжної революції”, збагатили історичний досвід народів Європи розв’язувати складні суспільні проблеми мирним шляхом.

Історичну важливість “оксамитової” революції важко переоцінити. І справа не тільки в тім, що вона стала важливим етапом демонтажу тоталітарного соціалізму, припинення протистояння двох військово-політичних блоків у світі, врешті – решт започаткувала існування двох незалежних держав чехів і словаків, зорієнтованих на соціально-ринкові і демократичні цінності, європейські економічні і військово-політичні структури. Вагоме значення революції 1989 року ще і в тому, що вона є класичним взірцем мирної трансформації політичного режиму в одній окремо взятій державі в умовах прояву таких глобальних політичних факторів як існування зброї масового знищення, належності до тих чи інших військовий альянсів.

ПОСИЛАННЯ

1. Новий взгляд на Великую Отечественную Войну // Известия. – 1990. – 9 мая.

2. Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 374-382.

История Чехословакии. - М., 1960. – С. 408.

Краткая история Чехословакии. – М., 1988. – С. 428.

Сланский Р. Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С.5-6.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. –С.24-24.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.12.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С. 26-27.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ.,1993. – С.27.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.13.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С. 106.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С . 456.

Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. К. 2003. – С.247.

Грінчак И., Кириченко А. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 153.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.110.

Войцех Масни “Чехословаччина: Криза світового комунізму”, Прага 1990.-С. 163.

Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии и дейсвительность М., 1991. – С. 89.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 89.

Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К., 1995. – С. 628.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 479.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.13.

Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну – 1993 - №5.

Клованич. Ю. В Чехии разсекретили новые документы о событиях 1968 года. Киевские Ведомости. – 1995. 11 августа. - С. 20.

Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии 1918-1994. Прага., 1994. – С. 38-39.

Виталий Журавлев. Взлеты и падения Александра Дубчека “Известия” 14 апреля 2004 года.

Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну – 1993 - №5.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 497.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.14

Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну – 1993 - №5.

Лемак В. Конституційні основи “федералізації” ЧССР. // Вісних Ужгородського державного університету. № 4. –1996.

Смрковский Й. Прага – Москва. Август 1968. // Новое время. – 1991. – № 34

http://news.pravda.ru/main/2001/08/28/31148.html.

http://www.svoboda.org/programs/OTB/2003/OBT.011303.asp.

Войцех Масни “Чехословаччина: Криза світового комунізму”, Прага 1990 - С. 21-25.

История дипломатии. – Т. V. – М., 1979. – С. 346.

Vaclav Havel, Disturbing the peace: A Conversation with Karel Hvizlada (New York: Knopf, 1990). p.95.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 503-504.

Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 102 – 105.

Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986. – С. 13.

Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986. – С. 14

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 66.

Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986. – С. 78-79.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.

Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984. – С. 102 – 116.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.19.

Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986. – С. 13-15.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.

Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии 1918-1994. Прага., 1994. – С. 39-41.

Иржи Покорны. Земли Чехии и Моравии 1918-1994. Прага., 1994. – С. 42.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 298, 313.

Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. – 1990. - № 10.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.175

Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991. – С. 49.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С.24.

Там же.

Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии и дейсвительность М., 1991. – С. 87.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.185.

Там же.

Там же.

Краткая история Чехословакии. М., 1988. – С. 368.

Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. – 1990. - № 10.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 68.

Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. – 1990. - № 10.

Революционные преобразования в странах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990. – С. 143.

Ярошевский В. Хроника “бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо в Чехословакии. М., 1990. – С. 78.

Там же.

Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда. – 1990. 4 декабря – с. 5.

Ярошевский В. Хроника “бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо в Чехословакии. М., 1990. – С. 85.

Там же.

Левин. В. Восточная Європа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990. – С. 56.

Ярошевский В. Хроника “бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо в Чехословакии. М., 1990. – С. 87.

The Europa World Year Book 2000. V.1, - Europa Publications Limited. р. 86.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999. – С. 35.

Там же.

Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда. – 1990. 4 декабря.

Там же.

Крушинская. А. Прощаясь с листопадом: год спустя после “нежной революции” // Правда. – 1990. – 4 декабря.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. – С.233.

Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря.

За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.

КПЧ не у руля. // Правда. 1989. – 11 декабря.

Сланкий Р. Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля

Там же.

Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991. – С. 96.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 69.

За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.

Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом (Записал Л. Шинкарев) // Известия – 1990 – 23 февраля.

Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 70.

Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом (Записал Л. Шинкарев) // Известия – 1990 – 23 февраля.

Там же.

С.Вторушин. Назад пути нет // Правда. – 1990. – 10 января.

Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990. № 12.

Зарегистрировано 38 партий // Известия. – 1990. – 20 января.

Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28 января.

Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. – 1990. - № 10.

Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28 января.

Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990. № 12.

Левин. В. Восточная Європа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990. – С. 87.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993. – С. 89-90.

The Europa World Year Book 2000. V.1, - Europa Publications Limited. р. 94.

Революционные преобразования в странах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990. – С. 168.

Там же.

Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. К. 2003. – С.187.

Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990. № 12.

Передерій О. Сюсько І. Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. 1993. - №

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела :

Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пьяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря.

Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.

Материалы XVIII сьезда КПЧ. – Прага, 1990.

За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.

Монографії:

Валета Иржи Советское вторжение в Чехословакию 1968 года. М. Прогрес. 1991

Войцех Масни “Чехословаччина: Криза світового комунізму” Прага. 1990.

Гавел. В. Заочний допрос. М., 1991.

Гранчак И., Кизченко А. Чехословакия в социалистическом содружестве. – К., 1984.

Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К., 1995.

Лемак. В. Законодавчі механізми демократії. Досвід Чехословаччини після Оксамитової революції 1989 року. К., 2003.

Левин. В. Восточная Європа. Внешнеполитические итоги 1989 года. М. 1990.

Млинарж З. Мороз ударил из Кремля. М., 1992.

Ротшильд Д., Уінгфілд Н. Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-центральної Європи після Другої світової війни. К. 2003.

Плевза. В. История современной Чехословакии. Братислава. 1979.

Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999.

Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003.

Штепанек И. Чехословакия и экономическое сотрудничество стран – членов СЭВ. – М., 1974.

Шик. О. Весеннеё возрождение – иллюзии и дейсвительность М., 1991.

Шаповал В. Державний лад країн світу. К., 1999.

Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи. К., 1995.

Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.. К., 1996.

Ярошевский В. Хроника “бархатной” революции. О политических событиях в ноябре-декабре 1989 годо в Чехословакии. М., 1990.

Публікації в періодичній пресі:

Передерій О. Сюсько І. Розлучення по-чехословацьки // Політика і час. 1993. - № 3.

Гина. А. Окупація 1968 года и формы сопротевления. // Вісник КСУ. – 2002.- № 4.

Лемак В. Конституційні основи “федералізації” ЧССР. // Вісних Ужгородського державного університету. № 4. –1996.

Быков. А. Отцы и дети «Нежной революции» // Правда. – 1990. 4 декабря – с. 5.

Был месяц август: новые метериалы о вторжении В Чехословакию в 1968 году // Известия. – 1991 – 13-15 августа.

Виталий Журавлев. Взлеты и падения Александра Дубчека //“Известия” 14 апреля 2004 года.

Вторушин С. Назад пути нет // Правда. – 1990. – 10 января.

Гавел. В. Путь без насилия: Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом // Известия – 1990 – 23 февраля

Дидусенко. А. Человек из «Пражской весны» ( Пам’яти А. Дубчека // Новое время – 1992 - № 46. – с. 20-21.

Дубчек. О. «Чорні дні «Празької Весни» // Світ про Україну. – 1993 - №5. ст. 8-19.

Жугай. В. У це важко віриться, але було саме так ... (Окупація Чехословаччини 1968 року) // Універсум. – 1988. № 7. – ст. 11-12.

Зарегистрировано 38 партий // Известия. – 1990. – 20 января.

Есть ли будущее в КПЧ? // Известия. – 1990. – 28 января.

Клованич. Ю. В Чехии разсекретили новые документы о событиях 1968 года. // Киевские Ведомости. – 1995. 11 августа. С. 20.

Крушинская. А. Прощаясь с листопадом: год спустя после “нежной революции” // Правда. – 1990. – 4 декабря.

Немечек И. Конец социализма // Новое время. – 1990. № 12.

Смрковский Й. Прага – Москва. Август 1968. // Новое время. – 1991. – №34 – с. 22-27.

Сланкий Р. Чехословакия станет демократической страной // Известия. – 1990. – 13 апреля.

Тяжкий. Л. Александр Дубчек вчера и сегодня // Нева. – 2003. - № 10. – ст. 136-138.

Таємниці загибелі Дубчека: Словацький парламент розкриває розслідування // Україна. Європа. Світ. – 1995. – 23-30 серпня – ст. 8.

Уместны ли извинения? // Известия. – 1990. – 6 января.

Хто покликав радянські війська до Праги? (Таємне навколо Чехословацьких подій 1968 року теж стало явним)// Світ про Україну. – 1993. – № 32. – ст. 9.

Чехословаччина, рік 1968, так починалося вторгнення радянської армії у суверенну європейську державу. // Профспілкова газета. – 1991. - № 36. – ст. 37.

Яковлев А. Чехословакия: положение в стране. Атлас. – 1990. - № 10.

Внешняя политика ЧССР. М., 1981.

Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Київ., 1993.

История дипломатии. – Т. V. – М., 1979.

История Чехословакии. - М., 1960.

Конституційний лад країн Європи та Азії. К., 1996.

Краткая история Чехословакии. М., 1988.

Революционные преобразования в странах Восточной Европы: причины и последствия. М., 1990.

Світова економіка. К., 2000.

Страны мира. Справочник. М., 1999.

Хрестоматия по истории южных и западных славян. Минск., 1990

The Europa World Year Book 2000. V.1, - Europa Publications Limited..

Vaclav Havel, Disturbing the peace: A Conversation with Karel Hvizlada. New York. Knopf, 1990

Ресурси мережі Інтернет:

http://www.svoboda.org/programs/OTB/2003/OBT.011303.asp.

http://czech-info.ru/history/new_times/communists.html.

http://news.pravda.ru/main/2001/08/28/31148.html.

11Материалы XVII сьезда КПЧ. – Прага, 1986.

22Материалы XVIII сьезда КПЧ. – Прага, 1990.

11Заявление Советского правительства (О признании ошибочным ввода армий пяти армий социалистических стран в пределы Чехословакии в 1968 году) // Правда. 1989. – 5 декабря.

22За демократическое социалистическое общество (Програма действий КПЧ) // Правда. 1989. – 11 декабря.

33Тисменяну. В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003.

11Приходько В. “Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нового курсу внутрішньої та зовнішньої політики країни. Ужгород. 1999.

22Гавел В. Заочний допрос. М., 1991.

33 Путь без насилия. Беседа с Президентом ЧССР В. Гавелом // Известия – 1990 – 23 февраля

44О.Дубчек. «Чорні дні «Празької Весни» //. Світ про Україну – 1993 - №5. ст. 8-19;.

3

4

5

6

7

8

1

1

1

1

1

1

1

1

2

2

2

2

2

2

2

2

3

3

3

3

3

3

3

3

3

4

5

6

8

8

8

8

8

9

9

9

1

1