Вступ

Атлетизм (від греч. athletes - борець, силач) - система вправ з обтяженнями: штангою, гантелями, гирями, для розвитку сили і форми окремих м'язів і тіла в цілому. Сила - основна фізична якість людини. Її можна розвивати з использовани їм різних засобів. Але, як показали численні дослідження, найбільше ефективно вона піддається тренуванню, коли застосовуються обтяження, причому обтяження дозовані, тобто враховуючі фізичні можливості того або іншого атлета. Разом з тим немає єдиної думки щодо використання обтяжень для тренування сили, особливо в дитячому і підлітковому віці. Ряд авторів вважають недоцільним використовувати будь-як обтяження в цих вікових періодах. Є думки, що дозовані обтяження можуть бути використані у фізичному вихованні школярів і чнівський молоді.

Будь-який руховий акт людини сполучений із проявом різних фізичних якостей. Щоб атлетові підняти обтяження навіть середньої ваги, йому необхідно повною мірою показати свої здібності в спритності, координації, гнучкості й ін. Отже, розвивати силу неможливо без побіжного розвитку практично усіх фізичних якостей людини.

Предмет дослідження – організація занять з атлетизму.

Об`єкт дослідження – вплив занять з атлетизму на силові показники учнів.

Мета роботи полягає в тому, що проаналізувати специфіку організації занять з атлетизму у загальноосвітній школі.

Завданнями роботи є:

На основі аналізу літературних джерел проаналізувати специфіку проведення занять з атлетизму у загальноосвітній школі;

Сформулювати завдання та цілі дослідження;

Провести дослідження силових показників серед учнів 12 – 14 років, які займаються силовими видами спорту.

Розділ 1. Огляд літературних джерел

1.1 Організація діяльності учнів на занятті

На відміну від інших, урок фізичної культури відрізняється труднощами організації навчальної діяльності учнів в умовах залу і спортивних майданчиків.

З одного боку, велику відповідальність у цьому плані накладає на вчителя підвищена небезпека травмування учнів. З іншого боку, демократизація змісту освіти повинна вести до демократизації форм навчання, а отже, самого уроку. Заорганізований, заформалізований урок давно став перепоною дальшого поліпшення фізичного виховання учнів. Пам'ятаймо, що нудні уроки, на думку Ж. Руссо, можуть викликати в учнів тільки ненависть до вчителя і до того, що він викладає. Усе це зобов'язує педагога, виходячи із завдань, змісту і місця проведення уроку, віку дітей, організувати їх так, щоб одержати високий освітній, оздоровчий і виховний ефект, уникнути нераціональної витрати часу і травм, наблизити урок до життя природними формами людського спілкування, що буде сприяти вільному розвиткові дітей [14].

Для організації учнів на практиці користуються: 1) елементарними способами управління; 2) різними способами виконання учнями вправ; 3) методами організації їхньої діяльності.

Вибір елементарних способів управління і виконання вправ учнями залежить від окремого завдання і його складності, інтенсивності дій і допустимого сумарного навантаження, умов роботи (температури повітря, стану учнів, матеріальних умов). Наприклад, під час виконання стрибків зі скакалкою більшість учителів використовують одночасний спосіб виконання вправи. Після такої одночасної роботи всі діти потім одночасно відпочивають, а значно ефективніше в даній і подібних ситуаціях пропонувати поперемінний спосіб: коли половина учнів виконує серії стрибків, друга зміна, відпочиваючи, витрачає час раціонально: спостерігає, контролює й оцінює спроби однокласників [26].

Наявність елементарних способів управління учнями і способів виконання ними завдань дає змогу найбільш ефективно використовувати методи організації діяльності учнів. У практиці роботи застосовуються фронтальний, груповий та індивідуальний методи організації.

Заняття умовно поділяють на три частини: підготовчу (припадає на перші дві зони працездатності), основну (відповідає фазі вирішення передбачених основних завдань), заключну (покликану забезпечити перехід учнів до наступних після уроку дій). Поділ заняття на частини не означає, що він втрачає свою цілісність. Навпаки, кожна частина повинна логічно передувати наступній і випливати з попередньої. Бажано, щоби переходи від однієї частини до іншої були м'якими і непомітними [26].

Розв'язуючи окремі (специфічні) завдання, кожна частина служить найефективнішому досягненню кінцевого результату уроку. Тому час, що витрачається на окремі частини та їхній конкретний зміст, вельми мінливий, бо залежить від безлічі факторів: завдань заняття, специфіки вправ, конкретного стану учнів на певному уроці, їхніх особливостей, зовнішніх умов тощо.

Зазначені риси є характерними для структури всіх основних форм занять із фізичного виховання. їхня структурна спільність - не у формальному поділі на стандартну кількість частин, а в необхідності дотримуватися під час побудови занять загальних закономірностей їхнього розвитку, які не дозволяють у будь-якій частині робити те, що не відповідає її ролі та місцю в загальній структурі заняття і зобов'язує будувати урок у певній послідовності. Тільки в такому аспекті градація частин заняття набуває не формального, а конструктивного сенсу, що складає перший етап побудови уроку.

Другий етап побудови заняття полягає у визначенні фізичних вправ та їх послідовності, що дасть змогу найкраще розв'язати загальні й окремі (специфічні) завдання.

Ефективність певних фізичних вправ у вирішенні конкретних завдань фізичного виховання не викликає сумнівів. Необхідність визначення певної послідовності вправ викликана відомим явищем "післядії". Учитель повинен прагнути досягнення позитивного впливу попередньо виконаних вправ - для успіху наступних. Наприклад, опанування складно координаційних вправ буде більш успішним на початку уроку. Під час вдосконалення їх можна виконувати і в кінці уроку. Вправи на розвиток швидкості дають низький ефект після роботи на витривалість. Небажано на одному уроці поєднувати вправи, що можуть викликати негативні переноси.

Особливо уважно слід добирати загальнорозвиваючі вправи. Їх цілеспрямований добір сприяє формуванню постави, розвиткові певних груп м'язів, вихованню школи рухів, підготовці до засвоєння складних рухових дій, передбачених планом уроку. Безсистемне використання загальнорозвиваючих вправ у молодшому шкільному віці призводить до того, що втрачаються сприятливі можливості для розвитку й удосконалення рухового апарату. Своєчасно не розвинені здібності стають перепоною до вироблення у майбутньому більш складних життєво важливих умінь і навичок.

Вирішальним третім етапом побудови уроку є визначення взаємопов'язаної послідовності дій педагога й учня під час розв'язання кожного педагогічного завдання, застосування вправ, методів і методичних прийомів, що використовуються у процесі уроку. Йдеться також про формування підгруп, висунення завдань, порядок зміни місць занять та інші допоміжні дії, використані на уроці.

Отже, головне призначення заняття - забезпечити учням сприятливі умови для успішного засвоєння програми.

Безпосереднє педагогічне керівництво навчальною роботою здійснюється з допомогою методики. Під методикою слід розуміти багатокомпонентну впорядковану систему управління навчально-виховним процесом, що включає зміст, засоби, методи і методичні прийоми навчання та форми організації навчальної і виховної діяльності дітей.

Методику можна розглядати як систему управління процесом засвоєння учнями навчальної програми; як педагогічний інструмент, за допомогою якого вчитель організовує навчальну діяльність дітей, спрямовану на засвоєння програмового матеріалу [26].

Отже, методика навчання на занятті полягає в управлінні процесом засвоєння навчального матеріалу, в такому впливі на навчально-виховний процес, який відповідає поставленій меті і завданням та приводить до його поліпшення і розвитку. При цьому пам'ятаймо, що управляти - це не придушувати, не нав'язувати процесові плинність, яка суперечить його природі, а обов'язково враховувати цю природу, погоджувати способи впливу на процес із його специфічним змістом та логікою функціонування й розвитку.

Будь - яка система управління включає загальні (незалежні від сфери діяльності) та специфічні (враховуючи особливості кожного виду діяльності) компоненти.

Проте наявність усіх компонентів сама по собі ще не утворює систему управління. Компоненти утворюють систему лише за наявності зв'язків між ними та взаємодії. Завдяки цим зв'язкам установлюється взаємозалежність компонентів, яка виражається в тому, що зміни в одному з них викликають зрушення в усіх інших і в системі загалом.

Враховуючи загальні положення теорії управління і специфічні особливості фізичного виховання, методика навчання як система управління процесом засвоєння учнями навчальної програми включає, як обов'язкові, такі компоненти:

1) мету і завдання навчання;

2) мотивацію навчальної діяльності;

3) тематичне планування;

4) засоби і методи навчання;

5) організацію навчальної роботи;

6) керівництво навчальним процесом;

7) безпечне матеріально-технічне забезпечення;

8) контроль ходу навчального процесу.

Під час поглибленого розучування складних вправ часто використовують груповий метод, що дає змогу краще дозувати навантаження, спостерігати за виконанням завдань учнями, виправляти помилки. Однак варто пам'ятати: застосування цього методу призводить до помітного зниження моторної щільності уроку. Тому якщо на уроці не використовуються багатопропускні прилади, а його зміст вимагає великих перерв між виконанням окремих спроб, такі часові проміжки знижують робочу установку і функціональну готовність до чергових зусиль. У таких ситуаціях пропонуємо додаткові завдання. При цьому, якщо провідна установка в занятті на засвоєння техніки і високу якість виконання вправ, то додаткові завдання повинні бути пов'язані з основним матеріалом. Виконання завдань, не пов'язаних із засвоюваними на уроці вправами, відволікає увагу школярів і знижує ефективність навчання. Якщо ж заняття спрямовується на високий результат у вправах із високим навантаженням, то додаткові завдання даються на інші групи м'язів, що сприяє прискоренню процесів відновлення [10].

За використання групового методу організації дуже важливим є вибір принципу розподілу учнів на групи. Раціональним слід вважати розподіл учнів за рівнем їхньої підготовленості. Однак при цьому не принижуйте гідності дітей, для чого: по-перше, забезпечуйте можливість міграції учнів із групи в групу (залежно від навчальних успіхів); а по-друге, для вивчення кожного нового розділу програми формуйте нові групи. Можливий розподіл учнів на групи за симпатіями, бажаннями, творчими здібностями. Цінним тут є загострення почуття відповідальності кожного члена групи за успіх товаришів.

Груповий метод сприяє розвитку самодіяльності учнів, їх активізації, розгортанню змагання за успішне розв'язання завдань уроку.

Застосування групового методу організації навчальної діяльності на уроці можливе лише за умови кваліфікованої допомоги вчителю з боку фізкультурного активу. При цьому треба керуватися розумінням, що не кожна дитина - організатор, не кожного можна навчити цього мистецтва, але й підлеглим він не може бути весь час. Тому слід прагнути до того, аби кожна група поступово перетворювалась у колективного організатора, а з нею - кожен учень формував організаторські здібності. Для цього групі доцільно формувати не прямолінійні відносини "керівник - підлеглий", а відносини співдружності: "усім треба виконати одне завдання".

Характеризуючи груповий метод, не можна не згадати про формування малих груп, команд і пар, не підкреслити їхню роль у процесі навчання, виховання фізичних якостей, прийому контрольних нормативів. Наприклад, забіги на уроках легкої атлетики рекомендують формувати за близькими, але не однаковими результатами. Отже, учням з низькими показниками створюється можливість поліпшити їх, а для сильніших проводять додаткові забіги, що теж позитивно позначається на їхніх результатах.

Груповий метод дозволяє певною мірою індивідуалізувати процес фізичного виховання за рахунок диференціації методів, засобів та інтенсивності навчальної діяльності відносно рівня підготовленості окремих груп учнів.

Проте не завжди групова діяльність сприяє підвищенню ефективності навчання. Для цього необхідно формувати контактні групи з певним чисельним мінімумом та максимумом її членів. Психологами встановлено, що ефективна колективна діяльність починається у групі, що складається з 7±2 учнів. За меншої їх кількості не формується колектив, за більшої - група розпадається на мікроколективи. Рекомендована наповнюваність групи забезпечує стимулюючий вплив колективу на особу й одночасно створює сприятливі умови для індивідуалізації навчання.

Суть індивідуального методу організації навчальної праці школярів полягає в тому, що окремі учні, отримавши те чи інше завдання, повинні тут же самостійно його виконувати. Цей метод підходить більше старшокласникам; може використовуватись у всіх частинах уроку і дає змогу застосовувати доступний кожному темп засвоєння вправ, запропонувати найраціональнішу індивідуальну послідовність навчання і потрібні підготовчі вправи [26].

У деяких методичних посібниках виділяють метод колового тренування як самостійний метод організації діяльності учнів. Однак за своєю організацією він суттєво не відрізняється від групового, і таке виділення можна вважати виправданим лише, враховуючи можливість колового тренування, для закріплення вивченого матеріалу і виховання фізичних здібностей.

Залежно від віку, статі та кількості учнів, рівня підготовки та етапу навчання, специфіки навчального матеріалу і завдань кожен із методів має різну ефективність. Тому протягом 45 хв. уроку бажано (залежно від названих та інших обставин) змінювати методи організації, підбираючи кожен раз найдоцільніші.

Результати проведених нами спостережень й аналізу уроків фізичної культури свідчать, що педагоги часто більше уваги приділяють на уроці організації і "дисципліні" учнів, ніж засвоєнню вправ і вихованню фізичних якостей, забуваючи, що основним критерієм результативної діяльності учнів є зрушення у фізичному розвитку і фізичній освіті школярів. Отже, відбувається зміщення акцентів: засіб перетворюється в мету, що вкрай недопустимо.

1.2 Побудова спортивного тренування

Спортивне тренування будується відповідно до визначених закономірностей. Воно використовує досягнення різних наук: фізіології, медицини, педагогіки, біомеханіки і деяких інших.

Для організму тренувальне навантаження - визначений подразник. З фізіології відомо, що при впливі яким-небудь подразником, достатнім по силі й інтенсивності, організм людини реагує фазовими змінами своїх функцій. У даному, випадку це значить, що внаслідок спортивного тренування інтенсифікуються обмін речовин, энергообмен, кровообіг, подих і інші функції. Після припинення тренування настає зниження функцій кровообігу і подиху, їхня нормалізація. Однак вплив тренування і посилений обмін речовин після неї продовжуються ще довго: відповідно до обсягу, інтенсивністю і характером навантаження - від декількох годин до декількох діб.

Фазовість змін живих систем є біологічна закономірність. Їй підкоряється кожна клітина, кожен орган і весь організм у цілому. Період інтенсивної діяльності повинен обов'язково змінюватися зниженням функцій, відносним спокоєм.

Кожен організм має визначені енергетичні і пластичні ресурси, унаслідок чого не може довгостроково знаходитися в такому активному стані, при якому потужність катаболических процесів (витрати, руйнування речовин в організмі) значно вище, ніж потужність анаболических (синтетичних).

При самому раціональному і збалансованому харчуванні здорова людина, його травна система не в змозі засвоїти більш 5000 ккал у добу, у той час як при тривалій інтенсивній м'язевій роботі витрата енергії може значно перевищити ці цифри. Людина не може систематично виконувати роботу, по енергетичній вартості велику чим 4000-5000 ккал: наступить виснаження. Відновлення енергетичних ресурсів і структурних елементів можливо в цьому випадку тільки за умови зниження активності організму. Слід зазначити, що процеси катаболізму до визначеного ступеня стимулюють анаболические процеси.

Для правильної побудови спортивного тренування необхідно враховувати фазовість функціональних змін і особливості відновних процесів в організмі спортсмена.

Розвиток фізичних якостей пов'язаний з пристосувальними реакціями організму у відповідь на тренувальне навантаження. Навіть невелике тренувальне навантаження спочатку важке для атлета. Але з часом таке навантаження стає для нього легким, а згодом навіть недостатнім для розминки: позначається більш розроблена техніка і велика сила м'язів, більш високий рівень витривалості організму спортсмена стосовно до даного навантаження, краща координованість вегетативних і соматичних функцій. Дихання і кровообіг пристосовуються з урахуванням вимог організму до виконання конкретної м'язової роботи, тобто виявляється адаптація різних органів, тканин і всього організму до умов, що створюються тренером і спортсменом на тренуванні.

Адаптація організму спортсмена до визначених тренувальних навантажень є дещо інше, як прояв тренованості. Позитивні зміни, підвищення рівня тренованості пов'язані з удосконаленням компенсаторних механізмів в організмі спортсмена у відповідь на тренувальні навантаження. Створюються сприятливі умови для підвищення спортивних результатів.

Свої кращі спортивні досягнення атлет показує в період так званої спортивної форми. Вона характеризується біологічними пристосувальними змінами в його організмі. Спортивна форма органічно пов'язана з фізичною, психологічною, морально-вольовою і тактичною готовністю спортсмена.

Поліпшення спортивних досягнень найбільше істотно за умови подальшого підвищення рівня розвитку фізичних якостей, головним чином сили м'язів, що беруть участь у виконанні класичних вправ, хоча спортивні результати, як правило, підвищуються й у результаті вдосконалення технічної майстерності.

Спортивне тренування ґрунтується на загально біологічних і дидактичних принципах. Вони прийнятні для процесів як навчання, так і тренування.

Частота тренувальних занять має істотне значення в розвитку і збереженні визначеного рівня сили м'язів. Однак якщо тренування проводиться частіше 5-6 разів на тиждень, то істотної переваги в розвитку сили не відзначається. Чим тренування рідше, тим повільніше знижується сила м'язів після кожного з них.

Т. Хеттингером (1966) було встановлено, що при інтервалах відпочинку більше одного дня вплив тренувального навантаження день від дня зменшується.

У роботі Me Morrіs і Е. Elkіns (1954) говориться, що після закінчення одного року після припинення тренування з вагами втрата сили м'язів складає 55%, а зменшення м'язової маси - 56%.

За спостереженнями І.Г. Васильєва (1954), при багаторазовому тренуванні однієї (правої або лівої) сторони тіла відзначається деяке збільшення сили м'язів симетричне нетренованій стороні. Перенос ефекту на симетричну непрацюючу групу м'язів спостерігали багато фахівців. Установлено збільшення сили симетричної сторони при відсутності її тренування.

Кількість тренувань у тижневому і місячному циклах залежить і від кваліфікації. Чим вище кваліфікація, тим частіше тренуються важкоатлети.

Кількість тренувань у висококваліфікованих спортсменів в останні роки зросла. Однак на місяць перед відповідальними змаганнями відзначається незмінне їх число - 12-18. Звичайно, кількість тренувань, розглянута у відриві від обсягу, інтенсивності навантаження і деяких інших факторів, не може дати ясного представлення про тренувальний процес.

Тільки всебічний аналіз різних критеріїв і факторів підготовки спортсмена до змагань (усієї сукупності цих факторів) допомагає виявленню закономірностей побудови тренувального навантаження.

Інтервали відпочинку між підйомами ваги, впливають на інтенсивність занять і ефективність розвитку сили м'язів. Спеціальними дослідженнями не вдалося знайти точних і стабільних величин часу відпочинку між підходами. Воно досить варіабельно - від 2 до 5 хв. Пауза відпочинку - найважливіший фактор запобігання невдачі в діях, що вимагає прояви складної навички. Паузу відпочинку треба розглядати як засіб зниження кумулятивного ефекту стомлення.

Інтервали відпочинку між підходами в ривку - 2 хв. 40 с, у поштовху - 2 хв-3 хв 20 с, у жимі - 2-3 хв. Висококваліфіковані атлети відпочивають між підходами до штанги від 1,5 до 5 хв. В атлетів важкої ваги інтервал відпочинку між підходами до штанги звичайно дорівнює 3-5 хв. Якщо відпочинок, вірніше пауза, між підйомами штанги затягується більш ніж на 8 хв, то необхідно знову зробити невелику розминку. Суб'єктивне відчуття готовності до підйому штанги досить точний барометр у виборі оптимального часу відпочинку.

Інтервал відпочинку між підходами до штанги на тренуванні залежить від стану організму спортсмена, його тренованості, обсягу й інтенсивності навантаження, температури навколишнього повітря в залі і деяких інших причин; він повинен у відомій мері змінюватися також і в залежності від навантаження і мети тренування. Скорочення паузи відпочинку веде до створення більш важких умов для організму спортсмена. Змінюючи неї, можна керувати розвитком тренованості. До речі, у видах спорту, пов'язаних з розвитком витривалості, тривалість інтервалів відпочинку є найважливішим чинником у керуванні тренуванням.

В даний час відповідно до правил змагань атлет після виклику на поміст має у своєму розпорядженні всього 2 хв. Тому необхідно на тренуваннях підходити до штанги з інтервалом менше 2 хв.

1.3 Використання методів розвитку сили атлетів

Метод повторних зусиль.

Характерним при використанні даного методу в атлетичній гімнастиці є те, що м'язова робота ведеться з неграничними опорами і, як правило, до відмовлення. Практика показує, що використання вправ з великими і помірно великими опорами впливає на м'язову силу. Робота з малими і дуже малими опорами доцільна лише при розвитку витривалості і втраті зайвої ваги.

Незважаючи на те, що при роботі до відмовлення приходиться піднімати набагато більшу кількість вантажу, ніж при методі максимальних зусиль, а останні, найбільш цінні, спроби виконуються на тлі зниженої (унаслідок стомлення) збудливості центральної нервової системи, метод повторних зусиль має ряд переваг:

виконання великого обсягу роботи активізує трофічні процеси, створює можливості для посилення пластичного обміну, що в остаточному підсумку може привести до функціональної гіпертрофії м'язів і збільшити їх силу;

використовувані вправи не приводять до сильних напруг;

у ході виконання вправ існує можливість для контролю за технікою;

відсутність максимальних зусиль дозволяє уникнути травм.

Незважаючи на високу ефективність методу максимальних зусиль для розвитку сили, застосування його в атлетичній гімнастиці повинне бути дуже обережним і продуманим. Заняття з переважним його використанням викликають значне, а то і максимальне стомлення. Тому навіть у тренуванні висококваліфікованих атлетів метод максимальних зусиль повинен сполучитися з застосуванням інших методів.

1.4 Види силових вправ на заняттях

Для наповнення змістом описаних методів використовують різні види силових вправ:

А) вправи з зовнішнім опором, створюваним за рахунок ваги предметів (гантелі, штанга, гирі), протидії партнера, опору пружних предметів (гума, пружинні еспандери), опору зовнішнього середовища (руху у воді);

Б) вправи з обтяженням, рівним вазі власного тіла (підтягування на поперечині, віджимання в упорі на брусах);

В) статичні вправи;

Г) ізометричні вправи;

Д) вправи в самоопорі.

Якщо ефект від використання перших двох груп вправ загальновідомий, то вправи в статичному, ізометричному режимі роботи м'язів і в самоопорі, хоча і відомі давно, але по-справжньому популярними стають тільки зараз.

Включення в заняття атлетизмом статичних зусиль дуже ефективно для розвитку статичної витривалості і статичної сили. В міру набуття необхідних силових якостей при тренуванні в статичних зусиллях можна використовувати наступні вправи на гімнастичних снарядах: кут у висі на поперечині й в упорі на брусах; горизонтальний вис на кільцях або на поперечині, спочатку в простих, а потім і в складних варіантах; хрест на кільцях, горизонтальний упор на брусах або на підлозі; високий кут в упорі. Доступний варіант статичної вправи може включатися в кожне заняття атлетичної гімнастики, при цьому в кожнім підході варто виконувати тільки одну статичну напругу, але як можна довше, поступово доводячи кількість повторень до трьох разів.

Використання ізометричних вправ у заняттях атлетизмом також досить ефективно для розвитку максимальної статичної сили. При ізометричному режимі роботи м'язів, особливо при максимальному, відбувається напруга і спортсмен не дихає, що, природно, вимагає особливої уваги. Поступово доводять утримання до 5-6 сек. Важливо також знати, що сила відповідає величині опору: зі збільшенням опору росте і зусилля, спрямоване на його подолання.

Останнім часом зріс інтерес до вправ у самоопорі, або, як їх ще називають, вправами у спільній напрузі м'язів-антагоністів. Уперше, ще в 1909 р. А. К. Анохін показав, що вправи в спільній напрузі м'язів-антагоністів можуть викликати такі напруги, що по своїх величинах нерідко дуже значні. Причому, як відзначають фахівці, якщо виконувати вправи, що вимагають максимальних статичних і динамічних "безнавантажувальних" напруг, що це може дати ефект не менший, ніж при тренуванні сили з використанням зовнішнього обтяження.

1.5 Складання комплексів тренувальних вправ

При складанні перших комплексів у них варто включати до 10-12 вправ, по можливості охоплюючи всі основні м'язові групи.

Після розминки вправи в комплексі можуть мати таке розташування:

вправи для плечового пояса і рук;

вправи для тазового пояса і ніг;

вправи для тулуба;

вправи для шиї;

вправи для вироблення правильної постави.

У кожній з цих груп обов'язково варто передбачити вправи для м'язів-антагоністів: наприклад, для м'язів передньої і задньої поверхні тулуба, для біцепсів-трицепсів, для грудних м'язів і т.д..

Заняття з достатніми навантаженнями варто проводити через день. З огляду на, що до одноманітних фізичних навантажень організм незабаром адаптується, вправи треба змінювати, варіювати навантаження, її обсяг і інтенсивність.

Для одного заняття вправи підбирають таким чином, щоб самі важкі вправи були в середині, коли м'язи вже досить розігріті, а запас сил великий.

Заняття протягом місяця варто планувати, використовуючи принцип хвильоподібності: намічаються тижні з великими, середніми і малими силовими навантаженнями, а в тижневому циклі максимум навантаження може падати на його середину.

Дуже велика увага при складанні комплексу варто приділити визначенню кількості підходів і повторень. Для збільшення абсолютної сили м'язів і їх маси виконують 5-6 повторень у 4-5 підходах. Для розвитку відносної сили і видалення надлишків у жирових відкладеннях роблять 12-15 повторень у 2-3 підходах.

Важливо також не допускати перетренованості, для чого треба завжди пам'ятати, що у всіх атлетів різна здатність відновлювати сили.

Варто ширше використовувати метод кругового тренування.

Розділ 2. Задачі, цілі та методи дослідження

Завдання:

Порівняти результати юних важкоатлетів у педагогічному експерименті, за допомогою контрольних тестів.

Цілі:

- одержати об'єктивну картину розвитку швидкісно-силових і силових якостей школярів 12-14 років

- порівняти показники приросту цих якостей у ході педагогічного експерименту, проведеного за участю юних атлетів при занятті силовими видами спорту на протязі року.

Методи дослідження

Дослідження силових показників проводилося за допомогою наступних вправв: вправи є стрибки в довжину й у висоту з місця - стандартні тести, що дають найбільше коректну інформацію про розвиток швидкісно-силових якостей спортсменів. Силові показники юних атлетів оцінювалися при виконанні присідання зі штангою на плечах.

Стрибок у довжину з місця. У цій вправі на першому контрольному іспиті більш високі результати були показані юними важкоатлетами усіх вікових груп.

Стрибок у висоту з місця - ще одна вправа, що дозволяє оцінити швидкісно-силові якості юних атлетів.

Присідання зі штангою на плечах. У цій вправі оцінювалися силові можливості підлітків. Задача складалася не в тім, щоб довести, що юні важкоатлети виглядають більш сильними в цій вправі, ніж їх легкоатлети, що спеціально силовими вправами з обтяженнями в такому обсязі не займаються. Тому ми не будемо порівнювати абсолютні результати юних штангістів з такими в легкоатлетів.

Розділ 3. Результати власних досліджень

Так, у важкоатлетів коефіцієнт варіації в стрибку в довжину з місця склав 9,4%. У 14-літньому віці спостерігається більш виражений приріст результатів у стрибку в довжину з місця: юні важкоатлети показали в цій вправі результат на 8 см краще, ніж 13-літні, і на 15 см - чому 12-літні спортсмени.

У цьому зв'язку можна припустити, що більш насичене тренування з обтяженнями дає більш виражений ефект у приросту швидкісно-силових якостей у підлітковому віці.

У 12-літньому віці юні штангісти показали результати, недостоверно перевищуючі показники в цій вправі (на 1,5 см). Коефіцієнт варіації в спортсменів також мало відрізнявся. У 13 років результати в стрибку в довжину з місця зросли у всіх випробуваних спортсменів (табл. 1): у юних штангістів - у середньому на 5,2 см. У старшій віковій групі - 14 років - відзначається подальший приріст результатів: у важкоатлетів 14 років у порівнянні з 13-літніми - на 1,4 см. Отже, ми можемо констатувати той факт, що, як і в першій контрольній вправі, підтверджується тенденція приросту швидкісно-силових якостей у підлітків з 12 до 14 років незалежно від занять спортом. Якесь (недостовірне) перевага в результатах, відмічуване в юних важкоатлетів, ми зв'язуємо з впливом спеціалізованих тренувань з вагами.

12-літні штангісти показали в цій вправі результат 63,2 кг. У свою чергу, 13-літні уступили 14-літнім атлетам 5 кг. Отже, найбільший приріст сили ніг у юних важкоатлетів спостерігається між 12 і 13 роками. 12-літні в присіданні зі штангою на плечах показали результат, рівний 48,3 кг. У 13-літні результати були вище в порівнянні з попереднім роком на 6,3 кг і уступали результатам 14-літніх підлітків на 7 кг.

Таблиця 1 - Середні показники загальної фізичної підготовленості спортсменів 12 - 14 років

Вправи	12 років				13 років				14 років
	М	± m		Y	М	± m		Y	М	± m		Y
Стрибок у довжину з місця, см	159,0	2,1	12,7	7,9	166,0	2,6	15,6	9,4	174	2,5	15,5	18,9
Стрибок у висоту з місця, см	36,8	0,5	3,2	8,7	42,0	0,5	3,2	7,6	43,4	0,7	4,4	10,2
Присідання зі штангою на плечах	63,2	1,3	7,8	12,4	79,2	1,6	9,8	12,4	84,2	1,3	7,7	9,1

Отже, підводячи підсумки результатів вихідних контрольно-педагогічних іспитів, можна зробити наступний висновок. У всіх юних атлетів 12-14 років відзначений середній рівень розвитку фізичних якостей. Заняття спортом протягом 3-6 місяців хоча і впливають на прояв спеціалізованих якостей, наприклад сили в юних важкоатлетів, але ще не дають підстави стверджувати, що вони досить значимі для фізичної підготовки підлітків. Разом з тим у 12-14-літньому віці виявляється вплив вікового фактора на приріст основних фізичних якостей. Наші дані підтверджуються дослідженнями багатьох фахівців.

На наш погляд, про ефективність експериментальної методики, спрямованої на розвиток сили і швидкісно-силових якостей юних важкоатлетів, не можна судити тільки за підсумками спеціальної спортивної підготовки. З обліком цього в даному розділі проведений аналіз результатів контрольного тестування загальної фізичної підготовленості юних атлетів, що проходив у ті ж терміни, що і контрольні іспити по спеціальній фізичній підготовленості. Тренування юних важкоатлетів будувалося таким чином, щоб здійснювався приріст результатів не тільки в спеціальної, але й у загальній фізичній підготовці. Тому становило інтерес виявлення зміни результатів у юних спортсменів протягом року в ОФП і їх порівняння з показниками в різних спортивних спеціалізаціях.

Річне спортивне тренування юних важкоатлетів і легкоатлетів з використанням різних варіантів силової підготовки привели до істотних змін у рівні розвитку не тільки спеціальної, але і загальної силової підготовки (рис. 1).

Рис. 1 - Динаміка приросту результатів у юних важкоатлетів у вправах силової і швидкісно-силової спрямованості, %

Стрибок у довжину з місця. З мал. 1 видно, що в стрибках у довжину з місця в 12-літньому віці у важкоатлетів найбільш виражений приріст відзначений у другій підгрупі (17,5%), трохи менший, але все-таки досить значний результат виявився в третій підгрупі (15,1%). Перша підгрупа в цій віковій групі виявилася на третьому місці з найменшими показниками приросту (9,7%).

У 13-літньому віці в цій вправі перевага після року тренувань знову мала друга підгрупа (18,6%). Але цього разу і перша, і тим більше третя підгрупа, хоч і відстали від другий, але вже на незначну величину (відповідно 15,8 і 17,2%). Але проте і цього разу розподіл місць по величинах приросту був таким же, як і в молодшій віковій групі.

У 14-літніх штангістів більш виражений приріст результатів у стрибках у довжину з місця також мала друга підгрупа. Перша і третя підгрупи в даній віковій групі прийшли до кінця річної підготовки практично з однакові мі величинами приросту (мал. 1).

Стрибок у висоту з місця. У цьому скоростно - силовій вправі в 12-літніх атлетів більш високі величини приросту результатів були показані другою підгрупою, першій і третя відстали від другий, як і в першій вправі. Але розходження між першою і третьою підгрупами були незначні (мал. 1).

У 13-літньому віці перша і друга підгрупи показали практично ті самі величини приросту, результати ж третьої підгрупи цього разу виявилися найменшими. У 14-літньому віці кращої в цій вправі була друга підгрупа (7,6%), другий результат був у третьої підгрупи і третій - у першої (відповідно 4,6 і 3,2 %).

Присідання зі штангою на плечах. У 12-літніх важкоатлетів через рік тренувань спостерігався найбільш виражений приріст результатів у третій підгрупі (див. мал. 1). Вони значно випередили своїх однолітків з першої підгрупи, що показала другий результат, і другої підгрупи (відповідно 30,2; 20,4 і 19,8%). У 13-літньому віці більш високий рівень приросту силових можливостей був у другої підгрупи (26,1%). Третя підгрупа виявилася другий з результатом 22,8%, а перша підгрупа - третій (20,1%). В атлетів 14 років цей розподіл місць залишилося на тому ж рівні. В усіх випадках рівень приросту був найменшим у порівнянні з іншими віковими групами.

Практичні рекомендації

1. У базовій силовій підготовці школярів підліткового віку ефективні наступні варіанти силових навантажень: Перший варіант тренування: 80% від максимального результату - 3 підйоми, 70% - 4 і 60% - 5 підйомів в одному підході. Другий варіант тренування: 50% - 6 підйомів, 40% - 8 і 30% - 10 підйомів в одному підході. У третьому варіанті педагогічного експерименту виконується навантаження, що сполучить у собі в однаковій мірі навантаження з першого і другого варіантів. В усіх випадках планується 4-5 підходів до штанги за одне тренування.

2. На початковому етапі базової силової підготовки школярів підліткового віку найбільш ефективним є застосування навантаження з обтяженнями щадного характеру: після 4-місячного тренування - змішаного характеру, а через рік спортивної підготовки - змішаного й інтенсивного (понад 50-60% від максимального) характеру.

Висновки

Методика організації занять з атлетики включає три етапи: підготовчий (тривалістю 12-20 хв.), основний – до 90 хв., заключний – 5 хв. Досить важливим моментом в організації є раціональний розподіл навантаження та методи організації учнів на занятті, серед яких використовуються як груповий метод, так і індивідуальний. Велику відповідальність у цьому плані накладає на вчителя підвищена небезпека травмування учнів.

Для правильної побудови спортивного тренування необхідно враховувати фазовість функціональних змін і особливості відновних процесів в організмі спортсмена. Спортивне тренування ґрунтується на загально біологічних і дидактичних принципах. Частота тренувальних занять має істотне значення в розвитку і збереженні визначеного рівня сили м'язів. Однак якщо тренування проводиться частіше 5-6 разів на тиждень, то істотної переваги в розвитку сили не відзначається. Чим тренування рідше, тим повільніше знижується сила м'язів після кожного з них. Інтервали відпочинку між підйомами ваги, впливають на інтенсивність занять і ефективність розвитку сили м'язів.

Переважними методами розвитку сили в атлетизмі є методи повторних і максимальних зусиль. Для характеристики цих методів і вибору найбільш оптимального режиму м'язової діяльності під час тренування важливо знати, як позначається величина обтяження по кількості можливих повторень в одному підході.

Включення в заняття атлетизмом статичних зусиль дуже ефективно для розвитку статичної витривалості і статичної сили. Використання ізометричних вправ у заняттях атлетизмом також досить ефективно для розвитку максимальної статичної сили.

При складанні комплексів атлетичної гімнастики з метою досягнення максимального ефекту варто дуже уважно дотримувати ряду важливих вимог. Комплекси повинні складатися з урахуванням рівня підготовленості атлетів. Для цього необхідно провести спеціальне заняття по тестуванню їх фізичних якостей.

Список використаної літератури

Боберський І. Рухливі забави та ігри. - Львів: НТШ, 1994. - 64 с.

Болобан В.Н. Анализ техники акробатических упражнений: Метод. рекомендации. - К.: УГУФВС, 1994. - 31 с.

Болобан В.Н. Система обучения движениям в сложных условиях поддержания статодинамической устойчивости; Автореф. дис. докт. пед. наук. - К., 1990. - 45 с.

Верхошанский Ю-В. Основы специальной силовой подготовки в спорте. / Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: "ФиС", 1977. - 215 с.

ВерхошанскиЙ Ю.В. Основы специальной физической подготовки спортсменов. - М.: "ФиС", 1970. - 200 с.

Воячецкий Э. Развивая силу. // Физическая культура в школе,2000. - №2. - С. 46-48.

Демчишин А.П. та ін. Рухливі та спортивні ігри в школі / Посібник для вчителів. - К.: Освіта, 1992. - 175 с.

Жадочко Р.В., Соболев Ю.Л., Соболев Л.М. Розвиток гнучкості спортсмена. - К.: Здоров'я, 1980. - 104 с.

Келлер В.С., Платонов В.М. Теоретико-методичні основи підготовки спортсменів. - Львів: Українська Спортивна Асоціація, 1993. - 270 с.

Короп Ю.О. Розвиток гнучкості в школярів. // Фізичне виховання в школі. - 1997. - №3. - С. 40-45. - №4. - С. 28 - 35.

Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навчальний посібник для фізкультурних вузів. - Львів: "Штабор", 1997. - 204 с.

Липець М.М., Андрієнко Г.М. Витривалість, здоров'я, працездатність... -Львів, 1993. - 131 с.

Лях В.И. Выносливость: основы измерения и методики развития. // Физическая культура в школе, 1998. - №1. - С.7-14.

Лях В.И. Гибкость: основы измерения и методики развития // Физическая культура в школе, 1999. - №1. - С. 4-10.

Лях В. Двигательные способности // Физическая культура в школе, 1996. - №2. - С. 2-8.

Лях В.И. Координационные способности школьников // Физическая культура в школе, 2000. -- №4. - С.6-13; №5. - С.3-10.

Лях В.И. Скоростные способности: основы тестирования и методики развития // Физическая культура в школе.1997. - №3. - С. 2-8.

Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебн. для ин-тов физ. культуры. - М.: "ФиС", 1991, - 543 с.

Определение физической подготовленности школьников / Под. ред. Б.В. Сермеева. - М.; Педагогика, 1973. - 104 с.

Платонов В.М., Булатова М.М. Фізична підготовка спортсменів. -К.; Олімпійська література, 1995. - 319 с.

Присяжнюк С. Витривалість: основи визначення та методики розвитку у школярів початкових класів // Фізичне виховання в школі. - 1999. - №4. С. 32-34.

Тренировка юных спортсменов. / Плд общ. ред. В.П. Филина. – М.: Изд-во «Физкультура и спорт», 1965. – 353 с.

Фарфель В.С. Управление движениями в спорте. - М.: Физкультура и спорт, 1975. - 208 с.

Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.

Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 248 с.

Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.2. – Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 328 с.

Шульга М. Методика застосування бігу на витривалість на уроках фізичної культури в школі // Фізичне виховання в школі. - 1999. - №1. - С. 33 - 40.

Юшкевич Т.П., Васюк В.Е., Буланов В.А. Применение технических средств в обучении и тренировке спортсменов: Метод. пособие. - Минск; Полымя, 1987. – 240 с.