Зміст

Вступ

Розділ 1. Система світового ринку технологій

1.1 Сутність ринку технологій та його роль у світовій економіці

1.2 Складові світового ринку технологій

Розділ 2. Стан та перспективи розвитку світового ринку технологій

2.1 Динаміка розвитку світового ринку технологій

2.2 Структура світового ринку технологій

Розділ 3. Проблеми та шляхи розвитку світового ринку технологій

3.1 Проблеми функціонування світового ринку технологій

3.2 Напрямки розвитку світового ринку технологій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Науково-технічний прогрес не тільки «поглиблюється» – веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» – охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.

Науково-технічні послуги за самою своєю сучасною природою не можуть не вносити радикальних змін до системи міжнародної кооперації, розподілу суспільних ресурсів, передусім робочої сили та капіталів. Причому такі зміни є взаємно пов’язаними: потреба в збільшенні послуг у сферах комп’ютерно-інформаційних технологій, телекомунікацій, кредитно-фінансовому, страхувальному секторах, торгівлі, автосервісі зумовили приплив до них як додаткової робочої сили, так і інвестицій.

Специфіка та функціональна роль саме міжнародної торгівлі послугами особливо тісно пов’язані з сучасним характером економічного, науково-технічного прогресу, зростанням значення інформаційного обміну, збільшенням інтелектуальної компоненти у ВВП. Відтепер сфера послуг потребує великого «інтелектуального навантаження», передусім завдяки таким своїм компонентам, як електронні програмні розробки, телекомунікації, ділові, наукомісткі, кредитно-фінансові та страхові послуги, охорона здоров’я, інші групи наукомістких галузей.

Метою курсової роботи є розкриття поняття світового ринку технологій та особливостей його функціонування в Україні.

Розділ 1. Система світового ринку технологій

1.1 Сутність ринку технологій та його роль у світовій економіці

Технологія – сукупність знань про використання або удосконалення машин, устаткування, що забезпечують обробку, виготовлення, зміну стану, якості і форми сировини, матеріалів або напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції.

Міжнародні документи ООН трактують поняття «технологія» як:

набір конструкторських рішень, методів і процесів виробництва товарів і надання послуг;

матеріалізовану або упредметнену технологію (машини, устаткування і т.д.)

Міжнародний технологічний обмін – це сукупність економічних відносин між іноземними контрагентами з приводу використання результатів науково-технічної діяльності, що мають наукову і практичну цінність.

Формування світового ринку технологій відбулося в другій половині 50-х – 60-і роки ХХ сторіччя, коли обсяг міжнародних комерційних операцій за технологіями перевищив масштаби національного обміну. Це дозволило виділити міжнародний обмін технологіями в окрему форму міжнародних економічних відносин. За даними МВФ кількість країн, що обмінюються технологіями з 1960 року збільшилося з 22 до 84, розширився обсяг щорічних ліцензійних операцій, що свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, у розрахунку на одиницю витрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку набагато вище, ніж експорт звичайних товарів. Технологічний обмін перевищує традиційні світогосподарські потоки товарів, послуг і капіталів.

Основні передумови, що обумов бурхливий розвиток міжнародного обміну технологіями:

на рівні країни – це нерівномірність розвитку країн світового господарства в науково-технічній сфері, що може бути зв'язане з недостатнім обсягом витрат на НДОКР у деяких країнах і з розходженням цілей їхнього застосування;

на рівні підприємств придбання технології сприяє рішенню конкретних економічних і науково-технічних проблем; подоланню вузькості науково-технічної бази, недоліку виробничих потужностей і інших ресурсів; одержанню нових стратегічних можливостей у розвитку.

Економічна доцільність експорту технології порозумівається тим, що це:

джерело одержання доходів;

форма боротьби за товарний ринок;

спосіб обійти проблеми експорту відповідного товару;

спосіб установлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг виробництва, участь у прибутках і т.п.

можливість доступу до іншої технології через «перехресне ліцензування»;

можливість більш ефективного удосконалювання об'єкта ліцензії за участю покупця і т.д.

Економічна доцільність імпорту технології порозумівається тим, що це:

доступ до нововведень високого технічного рівня;

засіб економії витрат на НДОКР;

засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорт;

забезпечення використання національного капіталу і робочої сили;

умова розширення експорту продукції, що випускається по закордонних технологіях;

гарантія освоєння продукту або процесу за допомогою продавця і т.д.

Основними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси є США, Японія і країни Західної Європи (зокрема члени ЄС). Однак останнім часом стрімко збільшується кількість науково-технічних працівників і зміцнюються позиції в області високих технологій країн, що раніш вважалися країнами «третього світу».

У 1994р. загальний темп економічного росту в країнах, що розвиваються, наблизився до 6%, що в 3 рази більше, ніж у США, Японії або Західній Європі. Особливо треба відзначити Південну Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, і трохи пізніше до них приєдналися деякі країни Латинської Америки й Індія. Наприклад, в області науки, техніки, програмного забезпечення Мексика готує стільки ж фахівців як Франція, Південна Корея – більше, ніж будь-яка країна Європи (крім Німеччини), Індія або Китай – більше чим Франція і Німеччина разом узяті.

Унаслідок збільшення інтелектуальної еліти «третій світ» усе більше завойовує позиції в деяких передових галузях промисловості. Наприклад, Витрати на експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великою пропозицією робочої сили і зростаючим бізнесом приблизно в 5 разів нижче, ніж у Японії і США і майже на третину нижче, ніж у Європі.

Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, чим у Японії або Німеччині, створила успішно зростаючу індустрію програмного забезпечення, у якій зайняте близько 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії роблять комп'ютерні програми, мікросхеми, специфікації комп'ютерів для декількох ведучих фірм США.

Найбільший вплив у цій сфері робить Східна Азія. Вони мають рівень грамотності вище, ніж у США. Південна Корея, що була в 1960р. на рівні країн Африки південніше Сахари, обігнала Англію по показниках ВНП.

Східноазіатські і латиноамериканські ринки вже мають велике значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, тому що Японія і Європа переживають спад. За 5 останнього років обсяг американського експорту в Мексику виріс майже в 3 рази і ще більше після створення інтеграційного об'єднання НАФТА. Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайвань і Гонконг виріс на 160%, вони є для США великим ринком , чим будь-яка європейська країна.

Україна в цьому плані переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна і соціальна криза привела до того, що досить значимий технологічний і науковий потенціал України використовується не цілком. Більш того, щорічно наукову сферу залишають 30 тис. вчених і фахівців. Тільки 1% промислових підприємств України займаються освоєнням нових технологій.

1.2 Складові світового ринку технологій

Світовий ринок технологій можна підрозділити на 4 сегменти:

ринок патентів і ліцензій;

ринок науко- і технологічно ємної продукції;

ринок високотехнологічного капіталу;

ринок науково-технічних фахівців.

На промислово розвиті країни приходиться близько 90% світового ринку технології, у т.ч. більш 60% приходиться на США, Японію, Великобританію, Німеччину і Францію. Велика частина торгівлі ліцензіями приходиться на наступні галузі: електротехнічна й електронна промисловість – 19%, загальне машинобудування – 18%; хімічна промисловість – 17,4%, транспортне машинобудування – 10,2% всього обсягу комерційних операцій.

Особливості сучасного світового ринку технологій:

1. Світовий ранок технологій сприяє інтелектуалізації світової економіки в цілому.

2. Головними суб'єктами виступають ТНК, у яких відбувається спільне використання результатів НДОКР материнськими і дочірніми компаніями, у результаті чого світовий ринок технологій розвитий краще національного. Близько 2/3 світового технологічного обміну приходиться на внутрішньофірмовий обмін ТНК. Більш 60% ліцензійних надходжень промислово розвитих країн приходиться на частку внутрікорпораційних надходжень (у США – 80%).

3. Найбільші ТНК зосереджують дослідження у своїх руках, що сприяє монополізації світового ринку технологій (рівень монополістичного контролю 89-90%);

4. Стратегія поводження ТНК на світовому ринку технологій стосовно незалежних фірм і країн визначається життєвим циклом технології:

1 етап – продаж готової продукції, зробленої за новою технологією;

2 етап – технологічний обмін супроводжується або здійснюється у формі прямих закордонних інвестицій;

3 етап – чисте ліцензування.

Таким чином, новітні технології в основному використовуються в країні базування, а в міру їх устарювання передаються у філії і далі продаються за рубіж у виді ліцензій.

5. Технологічний розрив між різними групами країн, спричиняє багатоступінчасту структуру світового ринку технологій:

високі технології (унікальні, прогресивні) звертаються між промислово розвитими країнами;

низькі (морально застарілі) і середні (традиційні) технології промислово розвитих країн є новими для що розвиваються і були соціалістичних країн.

Технології створювані в розвитих країнах – праце- і ресурсомісткі, але капіталозаощаджуючі; технології країн, що розвиваються – працезаощаджуючі, але ресурсо- і капіталомісткі. Таким чином міжнародна торгівля технологіями на практиці обмежена розвитком адаптаційних можливостей у їхньому застосуванні в тій або іншій країні.

6. Світовий ринок технологій має специфічну нормативно-правову базу свого функціонування (Міжнародний кодекс поводження в області передачі технологій), а також міжнародні органи регулювання (Угода всесвітньої торговельної організації по аспектах прав на інтелектуальну власність (ТРИПС), комітет з передачі технології Конференції ООН по торгівлі і розвиткові (ЮНКТАД), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС), координаційний комітет з контролю за експортом (КОКОМ), Нарада фахівців з безпеки технології (СТЕМ).

У міжнародній економіці носіями технології можуть виступати такі фактори виробництва:

товар - у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

капітал - у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталомісткими товарами;

праця - у випадку міжнародної міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів;

земля - у випадку торгівлі природними ресурсами, для розробки яких використане новітнє науково-технічне досягнення.

У міжнародний технологічний обмін широко залучені всі чотири сфери людської діяльності: наука, техніка, виробництво і керування,

Будучи обмеженої складової світової економічної інтеграції, науково-технічне співробітництво має свою специфіку, форми і методи, обумовлені самою природою науки і техніки.

Сучасні міжнародні науково-технічні зв'язки являють собою комплекс найрізноманітніших відносин, що виникають як на рівні організацій, підприємств, об'єднань підприємств, так і на рівні держав і міждержавних організацій. Вони здобувають різні форми обміну, співробітництва, що розвиваються, удосконалюються, доповнюють один одного. Обмін науково-технічними досягненнями може бути як безкоштовним, так і комерційним.

Розділ 2. Стан та перспективи розвитку світового ринку технологій

2.1 Динаміка розвитку світового ринку технологій

По каналах міжнародних зв'язків в області обміну науково-технічними досягненнями відбувається передача науково-технічної інформації у формі знань і технології, тобто навичок, способів виробництва, конструкцій нових виробів. Обмін новими знаннями дає можливість потенційним партнерам по науково-технічному обміні орієнтуватися в напрямках розвитку науки і техніки, одержувати загальні зведення про наявні досягнення в різних галузях науки і виробництва. Передача науково-технічної інформації відбувається в основному на некомерційній основі і створює можливості для розвитку майбутньої торгівлі технологіями. Найважливішими формами некомерційних науково-технічних зв'язків є: обмін науковими і технічними знаннями через особисті контакти вчених і фахівців, науково-технічні публікації, міжнародні виставки і ярмарки, реклама, некомерційна передача технічних знань країнам, що розвиваються, некомерційні потоки технологій у структурах приватних фірм.

Технологічна допомога країнам, що розвиваються, у залежності від кількості країн, що беруть участь у проекті може бути:

двостороння – здійснюється по угодах між урядами країни-донора і країни одержувача допомоги;

багатобічна – здійснюється декількома країнами у відношенні одного країни-одержувача.

До розряду багатобічної відноситься і технологічна допомога по лінії міжнародних організацій. Однієї з перших міжнародних організацій, що стала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, стала Програма розвитку ООН. Великі програми здійснюють також МВФ, Світовий банк, ОЕСР і практично всі інші організації.

Науково-технічне співробітництво організацій і підприємств, розташованих у різних країнах, або ж державних організацій і структур має своєю метою досягнення визначеного результату, у якому зацікавлені сторони, що співробітничають. При цьому відбувається об'єднання усіх або частини знаходяться в їхньому розпорядженні матеріальних, фінансових ресурсів, науково-дослідних кадрів, результатів попередніх розробок кожної сторони. Через цю форму міжнародних зв'язків досягається як економія ресурсів на досягнення результатів, так і скорочення ризику у випадку невдачі. Отриманими в процесі співробітництва науково-технічними знаннями і результатами мають право користуватися всі учасники відносин.

Основними формами науково-технічного співробітництва є:

координація наукових і технічних досліджень:

спільне проведення досліджень;

кооперація робіт в області наукових і технічних досліджень.

Поряд із застосуванням цих основних форм науково-технічне співробітництво здійснюється також через проведення наукових і технічних досліджень за замовленням, надання технічної допомоги і послуг науково-технічного характеру, навчання і стажування фахівців.

Для юридичного оформлення відносин, що виникають при здійсненні науково-технічного співробітництва, складають:

міжнародні угоди, предметом яких може бути співробітництво в проведенні наукових і технічних досліджень по обраних проблемах, створення тимчасового колективу, спільної лабораторії, міжнародної науково-технічної організації;

цивільно-правові договори або контракти між організаціями різних країн, предметом яких може бути проведення наукових і технічних досліджень на основі кооперації або за замовленням, створення тимчасових колективів або лабораторій, ліцензійні договори.

У більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами:

1. Патент – свідчення, видаване компетентним урядовим органом винахідникові і його монопольне право, що засвідчує, на використання цього винаходу. Термін дії патенту 15-20 років і тільки на території тієї країни, де він виданий.

2. Ліцензія – дозвіл, видаваний власником технології (ліцензіаром), захищеної або незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіату) на використання цієї технології протягом визначеного часу і за визначену плату.

3. Копірайт (право відтворення) – ексклюзивне право автора літературного, аудіо- або відео-твору на показ і відтворення своєї роботи.

4. Товарна марка – символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

Уперше патенти і привілеї, що зберігають права винахідника, були введені в Англії в 1623 році. Пізніше – у США (1787р.), у Франції (1791р.), у Росії (1812р.), Голландії (1817р.), Іспанії (1820р.).

З розвитком капіталістичного способу виробництва патентна система удосконалювався, але основні її принципи збереглися дотепер. До них відносяться:

виключне право патентовласника на використання об'єкта промислової власності;

необхідність сплати мита за видачу і підтримку патенту;

територіальна обмеженість патентних прав;

система критеріїв патентоспроможності об'єкта промислової власності.

Патентна система пред'являла уже відразу в момент виникнення ряд вимог до об'єкта промислової власності, без задоволення яких патент не видавався. Ці вимоги мінялися, доповнювалися в процесі розвитку патентного законодавства, але основні діючі критерії патентоспроможності збереглися. До них відносяться:

1. Технічне рішення задачі.

2. Новизна.

3. Винахідницький рівень технічного рішення означає перевищення рівня звичайного інженерного рішення.

4. Практична застосовність має на увазі можливість промислового використання винаходу.

Сучасний стан торгівлі технологіями дозволяє виділити деякі групи країн у залежності від їхньої ролі в міжнародній торгівлі технологіями:

промислово розвинені країни з домінуючим експортом технологій. До цієї групи відноситься одна країна – США. Експортна спрямованість торгівлі технологіями має історичний характер і відбиває науково-технічний потенціал країни. Сумарні витрати на НІОКР у США перевищують аналогічні витрати у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції й Італії разом узятих. Держава бере на себе гнітючу частину витрат на проведення фундаментальних наукових досліджень;

промислово розвинені країни з переважним експортом технологій. До них відносяться Великобританія і Швейцарія, що мають позитивне сальдо в торгівлі технологіями. Обидві країни проводять політикові, спрямовану на стимулювання експорту технологій. Основа такої політики у Великобританії така ж, як і в США. Торгівля технологіями у Швейцарії базується, по-перше, на спеціалізації у виготовленні високоякісної продукції для машинобудування, приладобудування, електротехніки і т.д., а по-друге, – на створенні великої кількості філій і дочірніх компаній великих фірм при відносно невеликих можливостях промислового використання нових технологій;

промислово розвинуті країни з переважним імпортом технологій. До цієї групи відносяться інші промислово розвиті країни, насамперед Німеччина і Японія. Країни цієї групи широко використовують закордонний досвід і технічні знання для оснащення ведучих галузей передовою технологією і прискорення власних науково-технічних розробок і не прагнуть до балансування надходжень і платежів по ліцензійних угодах. Прикладом успіху цієї політики є широка експансія на автомобільному ринку в 70-і рр. західнонімецького «Фольксвагена» і японських автомобілів, що в умовах енергетичної кризи успішно застосовували придбані ліцензії для створення мало- і мікролітражних автомобілів.

Якщо США є найбільшим у світі експортером технології, то Японія, навпаки, з початку 50-х рр. стала одним з найбільших у світі споживачів науково-технічних досягнень. Величезне значення в створенні «японського чуда» мало ефективне використання іноземних патентів і ліцензій, їхнє негайне впровадження й освоєння. Сьогодні Японія є лідером по багатьом напрямкам науково-технічного прогресу, однак вона усе ще більше платить за іноземну технологію, чим одержує за експорт своєї, але цей розрив зменшується;

країни, що розвиваються, з імпортно-експортною спрямованістю торгівлі технологіями. До них відносяться Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина. Ці країни цілеспрямовано здійснюють закупівлю іноземних технологій для рішення великих економічних проблем, а експортують ліцензії в основному в сусідні держави;

країни, що розвиваються, з імпортною спрямованістю торгівлі технологіями. До цієї групи відносяться Таїланд, Алжир, Панама й ін. Ці країни здійснюють закупівлю нових технологій переважно у виді супутніх ліцензій при будівництві промислових об'єктів;

країни, що розвиваються, з епізодичним характером торгівлі технологіями. До них відносяться в основному найменш розвинуті країни.

Охорона прав на винаходи, промислові зразки і товарні знаки – предмет активного міжнародного регулювання. Основною міжнародною угодою в цій області є Паризька конвенція по охороні промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана 11 державами в Парижі в 1883р. і надалі неодноразово переглядалася і доповнювалася. У країнах-учасницях Паризька конвенція діє в різних редакціях у залежності від того, який з її текстів ратифікований країною. Учасники Конвенції утворять так називаний Міжнародний союз по охороні промислової власності (Паризький союз). Паризька конвенція ставить своєю метою надання більш пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами і не передбачає створення міжнародного патенту, міжнародного промислового зразка і міжнародного товарного знаку.

Ряд країн-учасниць Паризької конвенції підписали в 1891р. Мадридську конвенцію про міжнародну реєстрацію товарних знаків, відповідно до якої в Міжнародне бюро в Женеві повинна подаватися заявка на товарний знак, що направляється у відповідні відомства країн-учасниць. Якщо відмовлення не пішло, то міжнародна реєстрація забезпечує охорону товарного знаку у всіх країнах-учасницях. У 1973р. у Відні був підписаний більш широкий Договір про реєстрації товарних знаків.

У 1970р. у Вашингтоні був укладений Договір про патентну кооперацію, що передбачає можливість складання і подачі в національне відомство міжнародної заявки в тих випадках, коли заявник бажає забезпечити охорону винаходу в декількох країнах.

Європейська патентна організація (ЄПО) була створена на основі Конвенції про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил (прийнята на мюнхенській конференції в 1973р., ратифікована в 1977р.).

ЄПО з 1993р. укладає з державами-не членами ЄПО договори про поширення дії європейських патентів на їхній території якщо ці країни мають власне патентне відомство і прийняли закон про охорону інтелектуальної власності.

2.2 Структура світового ринку технологій

Міжнародні технологічні послуги можна розглядати під різними кутами зору. Згідно з класифікаційними критеріями, за якими аналізуються форми міжнародної економічної діяльності, це і різновид торгівлі послугами. Разом з тим міжнародні технологічні послуги можуть бути і формою кооперування виробництва, засобом сприяння товарній торгівлі, іншим формам міжнародного співробітництва.

Існує велика кількість форм міжнародних технологічних послуг, причому останніми роками саме ця сфера міжнародної економічної діяльності вирізняється найбільш вираженою тенденцією до диверсифікації, появою нових видів робіт та потреб у технологічних, інформаційно-технологічних розробках. Серед форм міжнародної технологічної взаємодії можна відзначити такі:

реалізація патентних угод у міжнародному співробітництві, коли власник патенту поступається правами на використання винаходу покупцеві патенту;

реалізація ліцензійних угод, згідно з якими власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання в певних межах своїх прав на технологію;

торгівля ноу-хау – надання сучасних технологій та досвіду технологічно-менеджерської політики, спрямованої на інноваційну оптимізацію роботи окремих секторів виробництва (включаючи надання інформації технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання якої забезпечує кращі результати господарської діяльності та переваги у конкурентній боротьбі;

інжиніринг – надання технологічних знань, проведення технічних робіт, консультування «на місці подій» з метою оптимізації виробничо-комерційної діяльності;

франчайзинг – надання великою, «материнською», фірмою права дрібній фірмі вести виробничо-підприємницьку діяльність під її опікуванням з наданням відповідного обладнання, права користування «маркою», «брендом» материнської структури, визначенням параметрів збутової діяльності.

Далі розглянемо ті форми міжнародного технологічного співробітництва, які відзначаються організаційною специфікою – рисами, що характеризують типові риси сучасної торгівлі послугами.

Інжиніринг (англ. Engineering, від лат. іngenium – винахідливість) – це комплекс інженерно-консультаційних послуг, які пов’язані зі створенням об’єктів промисловості та сільського господарства, а також забезпеченням діяльності підприємств за широким спектром цілей їх маркетингової діяльності (від виробництва до збуту).

Як вид комерційної діяльності інжиніринг охоплює різні роботи, які потрібні для введення в дію та експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об’єктів, – маркетингові дослідження щодо доцільності реалізації проекту, вивчення технічних можливостей його реалізації, виконання геодезичних робіт, розроблення попереднього, робочого проекту, організація матеріально-технічного забезпечення, закупівля та виготовлення обладнання, його освоєння, контроль за будівельно-монтажними роботами, пуск об’єкта, його здача «під ключ», консультування з організації роботи діючого об’єкта з широкого спектра питань організації виробництва, менеджменту, включаючи навіть забезпечення маркетингу його продукції.

З погляду партнера, який є реципієнтом інжинірингових послуг, таке співробітництво дає можливість підвищувати ефективність капіталу, який було вкладено або планується вкласти в об’єкт.

Отже, інжиніринг як багатоцільовий інструментарій співробітництва, створює можливості для взаємодії на різних стадіях спорудження, підготовки та функціонування об’єктів виробництва. Звідси можемо зробити висновок про існування циклу інжинірингу.

Цикл інжинірингу охоплює дослідження конкретної ринкової ситуації, проектування та розроблення робочих технічних документів, супроводження та надання післяпроектних послуг, рекомендацій щодо виробничого обслуговування проекту. Інжиніринг здійснюється на комерційній основі, і оскільки на світовому ринку працює значна кількість компаній, які спеціалізуються на послугах інжинірингу (близько 100 тис.), вартість послуг достатньо прозоро визначається суспільно необхідними витратами.

Суб’єктами надання інжинірингових послуг є спеціалізовані фірми, а також будівельні, промислові компанії (причому має місце як спеціалізація інжинірингових компаній, фірм на виконанні подібних послуг, так і створення великих промислово-будівельних компаній, які можуть «закривати» практично весь перелік відповідних послуг). Багато українських підприємств, фірм мають значний потенціал, який може бути використаний для розвитку даної форми співробітництва. Крім того, є значна потреба в розвитку «імпортного варіанта» інжинірингу в Україні: велика кількість вітчизняних промислових об’єктів потребує технологічної модернізації, кваліфікованого обслуговування з боку відповідних іноземних фахівців.

Консалтинг є формою комерційних інформаційно-фахових послуг, які спрямовані на надання ділової інформації щодо дослідження стану та прогнозування динаміки ринку товарів, послуг, ліцензій, технологій, цінних паперів, фінансових ресурсів і на оцінку умов та цілей розвитку експортно-імпортної діяльності, коопераційних проектів. У вужчому розумінні консалтинг можна визначити як консультування продавців і покупців з широкого кола питань міжнародної економічної діяльності.

Консультативні послуги в сучасних умовах становлять самостійну галузь. Для багатьох сфер економіки характерним є наявність спеціалізованих консультативних фірм. Причому така спеціалізація може як відповідати характеру галузі, так і бути функціональною, тобто стосуватися стандартних завдань менеджменту, бухгалтерсько-облікової, організаційно-забезпечувальної, технічної діяльності тощо.

Характерною тенденцією нині є розширення сфери консультативних послуг, передусім при розв’язанні фінансових питань, здійсненні операцій купівлі-продажу інструментів-представників прав власності та грошових зобов’язань.

Франчайзинг (інакше: френчайзинг, френшизінг, від англ. Franchise – привілей, особливе право) – механізм передання чи продажу ліцензій на товарний знак (марку) чи технологію відомої фірми на певних комерційних умовах іншій особі (юридичній, рідко – фізичній), яка отримує виключні права на певні форми виробничо-збутової діяльності.

Франчайзингова модель відносин означає, що певна фірма, яка має право власності на відому товарну марку, надає дрібному підприємцю, котрий має можливість ефективно працювати на певному ринку, право користуватися своїм фірмовим знаком. Як правило, йдеться про взаємини великої, інколи всесвітньо відомої корпорації, яка вже «проникла» своїми товарами на певний ринок або з тих чи інших причин стала на ньому відомою, а також місцевої господарської структури, ініціативної групи, яка бажає вкласти капітал у гарантований проект. У деяких галузях (особливо у харчовій сфері – «Макдональдс», «Кентаккі фрайд чікенс», «Піцца хат», готельній справі – «Шератон», «Хілтон», індустрії мод – «Кевін Кляйн», «Гучі», а також у сфері технічних послуг, послуг населенню та ін.) велике значення має наявність старої, відомої марки, до якої у споживачів є довіра (можливі варіанти – міркування престижу, результат психологічного рекламного тиску).

Залежно від цілей та сфери реалізації франчайзингової моделі відносин виділяють три типи франчайзингу. Це, зокрема:

виробничий франчайзинг, за якого материнська структура надає оператору необхідні засоби виробництва, весь комплекс обладнання або його суттєві елементи, а також технології; інколи поставляються й витратні матеріали, що робиться як з метою підтримки якості продукту, так і з метою забезпечення власного збуту;

торговельний франчайзинг, предметом якого є товарні поставки від франчайзера, а франчайзинг – це, фактично, суб’єкт торгівлі;

ліцензійний франчайзинг, за якого материнська структура надає право користуватися її маркою, товарним знаком та дозвіл на відкриття комерційних структур франчайзингу; така форма франчайзингу є найбільш поширеною, причому особливо у сферах масового харчування, торгівлі, прокату автомобілів.

Переваги моделі відносин такого типу для франчайзингу полягають у тому, що він зберігає статус юридичної особи та права власності на майно, може розраховувати на всебічну підтримку материнської структури при організації та проведенні виробничо-комерційної діяльності, отримує кращий доступ до кредитів, користується рекламно-маркетинговою підтримкою материнської структури.

Переваги франчайзингу для фірми, що надає свою торгову марку для використання іншим господарським суб’єктам, полягає в тому, що у такий спосіб вона розширює свій ринковий вплив, отримує додатковий плацдарм у конкурентній боротьбі, може користуватися місцевими можливостями та ресурсами франчайзингу, його послугами щодо проведення власної рекламної, маркетингової політики.

Такі відносини засновуються на ліцензійній угоді, причому додатково до надання ліцензії, що є головним змістом франчайзингу, принципал, головна структура або франчайзер можуть надавати оператору або франчайзі технічну допомогу, забезпечувати навчання, кадрову перепідготовку персоналу, консультації тощо. У певних рамках франчайзинг зберігає господарську самостійність, але в стратегічних рішеннях та в основній господарській діяльності мусить перебувати в руслі ділової стратегії партнера.

Сама угода франчайзингу (франшиза, франшиз, франчайз) укладається, як правило, для діяльності на певному географічному ринку протягом певного періоду.

Модель франчайзингу є надзвичайно важливою для малого бізнесу, а також містить значний потенціал співробітництва невеликих господарських структур із великими фірмами, ТНК, провідними виробниками – власниками відомих торгових марок.

Розвитку франчайзингу сприяють процеси глобалізації. Починаючи з 90-х років ХХ ст. дедалі активнішою учасницею угод типу франчайзингу стає Україна. Причому в нашій країні можливості розвитку цієї форми міжнародного співробітництва відкрились саме у зв’язку з лібералізацією соціально-економічного життя взагалі та сфери взаємодії із закордонними партнерами зокрема.

В інших країнах світу практика контрактних відносин типу «франчайз» була широко апробованою в багатьох галузях економіки. Так, у США через угоди франчайзингу опосередковується понад 1/3 роздрібного товарообігу та близько 20% послуг на виробництві та в побуті.

Розділ 3. Проблеми та шляхи розвитку світового ринку технологій

3.1 Проблеми функціонування світового ринку технологій

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС) заснована в 1970р. у ході реалізації Конвенції про створення ВОІС, підписаної в Стокгольмі в 1967р. входить у систему ООН як спеціалізовану установу. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія).

ВОІС керує об'єднаннями (союзами) держав і договорами в області охорони промислової власності (винаходу, товарні знаки, промислові зразки і моделі):

Паризький союз (Паризька конвенція по охороні промислової власності), 1883;

Мадридський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1891;

Гаазький союз (міжнародне депонування промислових зразків і моделей), 1925;

Ніццький союз (Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації товарних знаків), 1957;

Лісабонський союз (охорона даних про походження товару і їхня міжнародна реєстрація), 1958;

Договір про патентну кооперацію (міжнародна подача й експертиза заявок на винаходи), 1970;

Союз міжнародної патентної класифікації, 1971;

Віденський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1973.

Основні цілі ВОІС:

охорона інтелектуальної власності в усім світі за допомогою співробітництва між державами і міжнародними організаціями;

розширення адміністративного співробітництва між союзами в області інтелектуальної власності;

ВОІС виконує наступні функції:

висновок нових міжнародних договорів і робота з удосконалювання національного законодавства в області заохочення охорони інтелектуальної власності в усім світі;

надання технічної допомоги країнам, що розвиваються;

збір і поширення інформації;

підтримка при одночасному одержанні прав на винаходи, товарні знаки, промислові зразки або моделі в декількох країнах.

Членом ВОІС може стати будь-як держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, або членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН або запрошене Генеральною асамблеєю ВОІС приєднатися до конвенції про створення ВОІС.

Уведення державного регулювання або контролю за міжнародними передачами технології може бути викликане поруч причин, головні з яких зв'язані з конкурентною боротьбою на світовому ринку:

1. Прагненням удержати технологічне лідерство, обмежити іноземну конкуренцію і зберегти робочі місця.

2. По розуміннях національної безпеки, політичним і ідеологічним мотивам (контролюється передача військової технології і технології «подвійного призначення»).

3. За умовами міжнародних угод (наприклад, технології для створення хімічної, бактеріологічної, ракетної зброї підлягаючому строгому міжнародному контролеві).

Пряме державне регулювання вивозу і ввозу технології здійснюється органами експортного контролю, методами митного і прикордонного контролю. Непряме регулювання – в основному через державну систему реєстрації патентів і торговельних знаків. Іноді потрібне спеціальний дозвіл уряду.

Країни-одержувачі іноземної технології найчастіше регулюють її ввіз тільки по розуміннях законності і правопорядку, забороняючи увіз визначених видів технології, що небезпечні для суспільства. Найчастіше рівень загального технологічного розвитку країни, що прагне придбати іноземну технологію, сам по собі може виявитися перешкодою на шляху її передачі. Соціальні, культурні розходження, розриви в загальноосвітньому рівні між країнами, що не дозволяють працівникам з менш розвитих країн освоїти і застосовувати новітню технологію, розходження в підходах до керування і впровадження технологій також можуть перешкоджати її міжнародному рухові.

Звичайно державному контролеві в тих або інших формах підлягає вивіз технології виробництва зброї, хімічних товарів, наркотиків, спиртних напоїв. Контролюється передача військової технології і технології «подвійного призначення». Багато країн обмежують імпорт технології з метою обмеження іноземної конкуренції і збереження робочих місць.

3.2 Напрямки розвитку світового ринку технологій

Динамічний розвиток науково-технічного потенціалу економіки може бути забезпеченим тільки за умов активної регулюючої та стимулюючої ролі держави. Про це свідчить досвід усіх провідних ринкових держав, динамічних країн Південно-Східної Азії. Йдеться як про фінансове забезпечення науково-технічного розвитку, так і про організаційну підтримку, створення необхідної законодавчої бази.

Щодо фінансового забезпечення, то саме цей напрям державної політики в Україні пов’язаний з найбільшими об’єктивними проблемами, передусім з нестачею коштів у економіці. Не дивно, що протягом останніх років минулого століття на науку в державі витрачалося у середньому 0,4% ВВП, що на порядок менше за відповідний показник країн-лідерів світової економіки. Разом з тим законодавством України, яким регулюється наукова сфера, передбачено виділення на науку коштів у обсязі 1,7% ВВП, що також не відповідає реальним потребам розвитку. (Для порівняння: у 2000р. у США обсяг коштів, які спрямовуються у сферу науки та прикладних розробок, збільшився до 2,7% ВВП порівняно з 2,4% на початку 90-х років ХХ ст.)

Фінансова та організаційна підтримка науки (про це свідчить міжнародний досвід) інколи є єдиним заходом, наприклад у формі створення спеціалізованих бюджетних та позабюджетних установ, які здійснюють фінансування, кредитування та страхування дослідницьких та технологічних впроваджувальних проектів. Те саме можна сказати і про комплекс податкових, інших фінансових стимулів інноваційної діяльності, причому як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні.

Слід зазначити, що система науково-технічної підтримки експортного виробництва на Заході, як правило, не має вираженої самостійності, а органічно включена до загальнонаціональних проектів та програм стимулювання НДДКР, практичного використання нововведень. Їх особливістю є наскрізний характер «наука-виробництво-споживання».

Організуюча роль держави в індустріально розвинутих країнах не обмежується діяльністю певних державних інституцій, а полягає також в ініціюванні та підтримці деяких неурядових проектів та установ. Однією з таких установ є Японський центр продуктивності (ЯЦП), створений у 1955р. на зразок аналогічних європейських та інших установ. Його фундатори передбачали, що ЯЦП має бути неурядовою організацією, функціонувати на некомерційних засадах, сприяти розвиткові приватної ініціативи, рівною мірою репрезентувати соціальних партнерів (підприємців, профспілки, громадськість).

Важливим напрямом оптимізації законодавчої бази та адміністрування є врегулювання проблем патентування винаходів. Адже зараз патент на винахід, що претендує на науково-технічну новизну у світовому масштабі, видається із запізненням у 4-5 років, унаслідок чого втрачається не тільки пріоритетність вітчизняних розробок, а й час для впровадження винаходу.

Розуміння геостратегічних перспектив розвитку економіки України пов’язане з урахуванням технологічних особливостей прогресу. У натурально-речовому аспекті прогресивні технології переносять суспільне виробництво зі сфери практичного використання різноманітних видів кераміки, волокон, полімерів (наприклад, конструкційних пластмас у будівництві, керамічних двигунів та деталей замість металевих, оптико-волоконних засобів зв’язку замість традиційних кабелів із металевою основою), вирощування більш продуктивних тварин і рослин тощо. Особливого значення набуває перетворення інформаційної продукції на все важливіший об’єкт споживання, що взагалі змінює характер суспільно-економічних відносин.

Відповідно до цього в галузевому плані прогресивний, матеріало- та енергозаощаджувальний тип господарювання пов’язується з розвитком таких виробничих сфер, як лазерна техніка, сучасні види комунікацій, біотехнологія (генна та клітинна інженерія), виготовлення нових матеріалів і створення промислових технологій, зокрема напилювання, порошкова металургія, зварювання тощо, використання нових та поновлюваних джерел енергії, а також інформатики й мікроелектроніки. На принципово новій моделі відносин споживання ресурсів базується виробнича діяльність у технологічних парках – технополісах.

Міжнародне співробітництво в науково-технічній сфері відіграє активну роль у формуванні сучасної відкритої економічної системи. Таке співробітництво сприяє:

підвищенню ефективності національного виробництва, процесів відтворення;

забезпеченню більшої наукомісткості національного виробництва завдяки як технологічній спеціалізації, так і залученню іноземних технологій у вигляді товарів, ноу-хау тощо;

підвищенню добробуту, розв’язанню засобами технічного прогресу соціальних проблем по тих напрямах, по яких це можлива;

поліпшенню екологічної ситуації завдяки запровадженню енергозаощадливих та менш матеріаломістких технологій, використанню альтернативних природним матеріалам та більш функціональних нових хімічних, біохімічних, керамічних речовин.

Характер сучасного соціально-економічного розвитку окремих країн та в цілому цивілізації, особливості міжнародної конкуренції на ринках товарів та послуг свідчать про те, що необхідною складовою стійкого економічного розвитку відтепер є зростання інтелектуального потенціалу та науково-технологічні інновації. Таке зростання є одним з основних пріоритетів державної політики стимулювання підприємницької активності в ключових галузях технологічного виробництва, часткового перерозподілу національного доходу із спрямуванням коштів на розвиток науки, упровадження новітніх технологій.

Саме враховуючи ці міркування, науково-технічну складову процесу інтернаціоналізації господарського життя можна розглядати не тільки під кутом зору підприємницьких інтересів, а й у ширшому контексті, з урахуванням її природи, загальносуспільних наслідків та довготермінових тенденцій. Адже стратегічні напрями НТП, деякі закономірності технологічного розвитку можуть випадати з-під контролю мікроекономічних учасників ринку, в політиці яких застосовується логіка швидкої віддачі, інструментарій повернення інвестицій та максимізації прибутків засобами прискорення обороту коштів та виробничих фондів.

У макроекономічному вимірі одним із ключових критеріїв активності інноваційної діяльності та довгострокової конкурентоспроможності країни є кількість патентів, які реєструються у значущих з погляду критеріїв світового ринку сферах. За цим показником у 90-х роках ХХ ст. особливо «впевнено» виглядали Швейцарія, Швеція та Німеччина: кількість патентів, які були зареєстровані в цих країнах, тільки в 1997р. становила на 1 млн економічно активних громадян 596, 483 та 449 відповідно. Це значно перевищувало аналогічні показники Японії (213), США (191) та Великої Британії (165 патентів).

Об’єктивне ускладнення та збільшення небезпеки великої кількості виробничих процесів у постчорнобильську добу не залишає сумнівів у необхідності створення якісно ефективнішої та всеохоплюючої системи технологічного контролю, принципової зміни уявлень про характер і форми здійснення конкурентної боротьби, співробітництво індивідів взагалі. Неадекватне сприйняття «технологічного виклику» новітньої епохи не може не спричинити глобальні катастрофічні наслідки.

Науково-технічні фактори розвитку, які справляють універсальний вплив на сучасні відкриті економічні системи, мають і специфічні прояви залежно від тих або інших національних особливостей різних країн. Для країни, котра перебуває в стані глибокої структурної кризи та відчуває фінансовий дефіцит, існують об’єктивні труднощі у проведенні широких фундаментальних досліджень, що є базою прикладних розробок для впровадження в промисловості. Водночас особливості сучасного технологічного поступу, які пов’язані з диверсифікацією попиту та виробництва товарів, дають змогу здійснювати науково-виробничу спеціалізацію.

Відтак для країн, які мають помітні науково-технічні досягнення, існує можливість обрати шлях випереджаючого розвитку. Для України, котра, як відомо, вповні може належати до їх числа, це означає шанс прискорити процес виходу з кризи, відмовитися від малоперспективної наздоганяючої моделі, що прирікає на довгі роки відсталості та застосування технологій учорашнього дня.

Отже, важливий потенціал розширення обсягів та структурної оптимізації механізму міжнародної економічної діяльності може бути реалізованим за умови кращої технологічної, промислової, експортної політики, всебічного розвитку тих галузей, які забезпечують конкурентні переваги України. Такими галузями передусім є ракетно-космічне виробництво, літакобудування, суднобудування, окремі напрями машинобудування, виробництво приладів енергетичного устаткування, кольорової металургії, хімічної промисловості, упровадження сучасних біотехнологій, нових технологій у сферах, електрозварювання, телекомунікацій, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики.

Прикладами пріоритетних реальних і можливих сфер співробітництва у високотехнологічних галузях із використанням передових українських досягнень є: міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування Sea Launch та Globalstar, де застосовуються українські ракети «Зеніт» та «Циклон». Проект Sea Launch особливо показовий з погляду можливостей українських виробників брати участь у національних та міжнародних технологічно авангардних проектах. Ідеться передусім про вітчизняні КБ «Південне» із заводом «Південмаш» (провідні підприємства-партнери: з російського боку – «Енергія», з американського – Боїнг» та, початково, з норвезького – «Кварнер Марітайм», що залишило проект). Надзвичайно перспективним у глобальноконкурентному контексті є виробництво нових, перспективних вітчизняних моделей літаків АН-70, АН-38, АН-140; виробництво різнотипних кораблів, а також здійснення ремонту суден з усього спектра послуг силами дев’яти українських суднобудівельних та судноремонтних заводів. Уже тривалий час установи Національної академії наук України здійснюють співробітництво з американською фірмою «Pratt and Uniti», метою якого є розроблення і запровадження технологій ремонту турбін авіаційних двигунів. Взагалі ж академічні установи щорічно виконують 300—350 контрактів, замовниками у яких є фірми практично усіх провідних ринкових держав, зокрема США, Німеччини, Китаю та Японії.

Висновок

На сучасному світовому ринку технологій функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів світової економіки:

на моно- і мікрорівнях, – університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;

на мезорівні – ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами, впроваджувачами, що забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;

на макрорівні – держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції світового ринку технологій є визначальною;

на мегарівні – міждержавні утворення та інтеграційні угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР;

на метарівні – міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких особливо слід вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій), а також формування світового ринку екологічно безпечних технологій.

Вирішальна роль продуцента інновацій і технологій на світовому ринку технологій залишається за національними науково-технічними системами. Він характеризується рівнем забезпеченості вченими і спеціалістами, матеріальними та інформаційними ресурсами, а також механізмом управління. Його продуктивність визначається як «виробництвом» знань, так і, ще більшою мірою, можливостями їх технологічного відтворення.

Список використаної літератури

1. Авдокушен Е.Ф. Международные экономические отношения. Москва: Иформационно-внедренческий центр "Маркетинг", 2000. – 320 с.

2. Афонцев С. Проблема глобального управления мирохозяйственной системой: теоретические аспекты. //Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – №5. – С. 65-70.

3. Булатов А.С. Мировая экономика. Москва: Юрист, 2001. – 734 с.

4. Волошин В. Регулювання світової економіки. Київ: ВПЦ "Київський університет", 2000. – 313 с.

5. Гіл Ч.В.Л. Міжнародний бізнес: Конкуренція на глобальному ринку. Київ: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. – 856 с.

6. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред. О. Г. Білорус. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.

7. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. Київ: Знання-Прес, 2002. – 384 с.

8. Международная экономическая интеграция. (Учебное пособие). Под редакцией д.э.н., проф. Н.Н. Ливенцева. М.: Экономист, 2006. – с.25.

9. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Київ: КНЕУ, 2003. – 948 с.

10. Румянцев А.П., Климко Г.Н., Рокоча В.В. та ін.; За ред. А.П. Румянцева. Міжнародна економіка. Київ: Знання, 2004. – 449 с.

11. Семенов К.А. Международная экономическая интеграция. Москва: Логос, 2001. – 128 с.

12. Соколенко С.І. Сучасні світові ринки та Україна. Київ: Демос, 1995. – 354 с.

13. Філіпенко А.С., Будкін В.С., Дудченко М.А. та ін. Міжнародні інтеграційні процеси в сучасності. Київ: Знання України, 2004. – 304 с.

14. Філіпенко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І., та ін. Світова економіка. Київ: Либідь, 2000. – 582 с.

15. Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 384 с.

16. http://www.niisp.gov.ua

17. http://www.ukrstat.gov.ua