Приватизація

У багатьох країн, що розвиваються - і країнах розвинутих держава часто витрачає занадто багато сил, займаючись тим, чим вона не повинна була б займатися. Це відволікає її від безпосередніх обов'язків. Проблема не стільки в тім, що держава надмірно велика, скільки в тім, що вона робить не те, що треба. Держава, як правило, не вміє керувати підприємствами чорної металургії й звичайно робить це погано. (Виключенням із правила є найбільш ефективна у світі чорна металургія, створена й керована урядами Кореї й Тайваню.) Конкуруючі приватні підприємства звичайно функціонують більш ефективно. Це є аргументом на користь приватизації - перетворення державної промисловості й фірм у приватну. Однак повинні бути створені деякі важливі умови, перш ніж приватизація буде сприяти економічному росту. І від методів, якими здійснюється приватизація, також дуже багато чого залежить.

До нещастя, МВФ і Всесвітній банк підійшли до рішення проблеми з вузько ідеологічних позицій - уважалося, що приватизація повинна здійснюватися якнайшвидше. Для країн, що переходили від комунізму до ринку, були заведені «оцінні відомості»: ті, що приватизувалися швидше, одержували більше високі оцінки. У результаті приватизація часто не приносила обіцяних благ. Проблеми, що виникли внаслідок цих провалів, збудили антипатію до самої ідеї приватизації.

Недержавна організація завзято навчала місцевих селян вирощуванню курчати, причому місцеві жінки могли цим займатися, не кидаючи своїх традиційних занять. Спочатку жінки одержували семиденних курчат від державного підприємства. Але нове підприємство потерпіло крах. У чому ж причина невдачі. Відповідь була простою: МВФ оголосив, що не справа держави займатися розподілом курчат, і державне підприємство перестало їх продавати. МВФ виходив із простого допущення, що приватний сектор негайно заповнить пролом, що утворився. Дійсно, приватний постачальник з'явився, щоб постачати селян новонародженими курчатами. Однак смертність курчат у перші два тижні була високої, а приватна фірма відмовлялася давати гарантію. Селяни просто були не в змозі ризикувати, купуючи курчати, що гинули в більших кількостях. Таким чином, що народжується галузь, покликана змінити життя цих бідних селян, була задушена.

МВФ думав, що ринок виникає дуже швидко у відповідь на будь-яку потребу, хоча насправді багато напрямків діяльності держави виникали тому, що ринок не могла забезпечити виробництво життєво важливих послуг. Прикладів тому безліч. За межами Сполучених Штатів це вважається, як правило, очевидним. Коли багато європейських країн створювали свої системи соціального забезпечення поряд із системами страхування від безробіття й по непрацездатності, там не існувало добре функціонуючих ринків часток ануїтетів (страхування, як правило від безробіття), не було приватних фірм, які могли б продавати ануїтети по цих ризиках, що грає настільки важливу роль у житті індивідуума. Навіть коли Сполучені Штати багато пізніше, у нижчій крапці Великої депресії, створили свою систему соціального забезпечення як частина «нового курсу», приватні ринки страхування працювали незадовільно - і навіть сьогодні ніхто не може купити страховий поліс, що захищає його від інфляції. У Сполучених Штатах однієї із причин створення Федеральної національної іпотечної асоціації послужила та обставина, що приватний ринок не міг надати на прийнятних умовах позички під заставу нерухомості родинам з низьким і середнім доходом. У країнах, що розвиваються, ці проблеми коштують набагато гостріше, ліквідація державного підприємства може пробити величезний пролом - і навіть якщо її зрештою заповнить приватний сектор, населення в цьому проміжку буде жорстоко страждати.

У Кіт-Д'ивуаре була приватизована телефонна компанія, як це часто буває, до того, як було забезпечено адекватне регулювання або створені конкуруючі структури. Уряд переконали надати французькій фірмі, що купила державні активи, монополію не тільки на існуючу телефонну службу, але й на нову мобільну службу. Приватна фірма встановила такі високі тарифи, що, наприклад, за повідомленнями, університетські студенти не могли дозволити собі вихід на Інтернет, що дуже важливо з погляду запобігання подальшого розриву в доступі до інформаційних ресурсів між багатими й бідними, і так що вже досяг величезного розміру.

МВФ доводить, що набагато важливіше провести прискорену приватизацію; проблеми ж конкуренції й регулювання можуть бути вирішені пізніше. Але небезпека тут полягає в тому, що, як тільки створений вузькоегоїстичний груповий інтерес, у його носіїв є досить як мотивації, так і грошей для втримання своєї монопольної позиції, придушуючи регулювання й конкуренцію й попутно деформуючи політичний процес. Існує природна причина, чому МВФ менше стурбована конкуренцією й регулюванням, чим це могло б бути. Приватизація нерегульованої монополії може принести більше доходів державі, і МВФ концентрується переважно на рішенні макроекономічних проблем, чим проблем структурних. Дефіцит держбюджету хвилює його більше, ніж ефективність і конкурентоспроможність промисловості. Незалежно від того, наскільки приватні монополії ефективніше державних з погляду виробництва, вони, як правило, ефективніше використовують свою монопольну позицію на шкоду споживачеві.

Її захисники доводять, що тільки шляхом приватизації можна скинути зайву робочу силу, а критики затверджують, що скорочення робочих місць здійснюється без обліку соціальних витрат. Насправді й у тих, і в інших аргументах є частка істини. Приватизація, як правило, робить збиткові державні підприємства прибутковими за рахунок чищення зарплатної відомості. Економісти, однак, звертають увагу на загальну ефективність. З безробіттям зв'язані суспільні витрати, які приватні фірми просто не включають у розрахунок. При мінімальному захисті робочого місця підприємець може звільнити працівника з дуже малими або без усяких витрат, що включають у найкращому разі невелика вихідна допомога. Хід приватизації піддається настільки широкій критиці, оскільки не в приклад так званим інвестиціям на чистому полі - інвестиціям у нові фірми (на противагу поглинанню приватними інвесторами вже існуючих підприємств) - вона частіше знищує робочі місця, чим створює нові.

У промислових країнах хворобливість процесу скорочень зізнається й трохи зм'якшується сіткою безпеки страхування від безробіття. У менш розвинених країнах безробітні звичайно не одержують суспільну допомогу, тому що там рідко існують схеми страхування від безробіття. Проте, можуть виникнути більші суспільні витрати, що проявляються в самих гірших формах через вуличні безладдя й насильство, ріст злочинності, соціальну й політичну нестабільність. Але навіть при відсутності цих явищ витрати безробіття величезні. Вони включають широке поширення почуття страху навіть серед тих, кому вдалося зберегти робочі місця, посилення почуття відчуження, додатковий фінансовий тягар, що лягає на членів родини, яким удалося зберегти роботу, змушений догляд дітей зі школи для участі в підтримці родини. Такого роду суспільні витрати зберігаються на тривалий час після початку масового безробіття. Вони часто особливо виразно виступають у випадку продажу фірми іноземцям. Вітчизняні фірми принаймні змушені зважати на соціальний контекст і неохоче звільняють працівників, якщо вони знають, що немає альтернативних робітників місць. Іноземні власники, навпроти, почувають більше відповідальності перед своїми акціонерами відносно максимізації ринкової вартості акцій шляхом скорочення витрат і набагато менше обов'язків перед «робочою силою, що непомірно роздулася».

Реструктуризація державних підприємств має дуже важливе значення, і приватизація найчастіше є найбільш ефективним шляхом досягнення цього. Але переклад людей з низько продуктивних робочих місць на державних підприємствах у ряди безробітних аж ніяк не підвищує національний доход країни й, звичайно вуж, не підвищує добробут працівників. Мораль звідси проста, і до неї я буду увесь час вертатися: приватизація повинна бути частиною більше великої комплексної програми, що спричиняє створення робочих місць у тандемі з неминучою їхньою ліквідацією, з якої часто зв'язана приватизація. Повинна бути прийнята на озброєння макроекономічна політика, що включає низькі процентні ставки й допомагає створювати робочі місця. Тимчасова послідовність заходів - це головне. Це не просто прагматичні рішення проблем «здійснення реформ»: це принципові рішення.

Мабуть, найбільшу заклопотаність у зв'язку із приватизацією викликає корупція. По риториці ринкового фундаменталізму приватизація приведе до скорочення того, що економісти називають діяльністю чиновників, спрямованої на «полювання за рентою», у ході якої вони або знімають вершки з державних підприємств, або роздають контракти й посади своїм рідним і близьким. Але всупереч всім припущенням приватизація настільки погіршила положення, що сьогодні в багатьох країнах приватизацію називають у жарт «прихватизацією». Якщо уряд корумпований, то малоймовірно, що приватизація вирішить проблеми. Зрештою, те ж самий уряд, що безгосподарно управляло фірмою, буде проводити і її приватизацію. В одній країні за іншою державні чиновники усвідомлювали, що після приватизації вони вже більше не обмежені щорічним зніманням вершків. Шляхом продажу державного підприємства нижче ринкової ціни вони зможуть одержати великий шматок пирога від державних активів безпосередньо для себе, замість того щоб зберігати їх для майбутніх власників своєї посади. Насправді сьогодні вони можуть украсти набагато більше, ніж могли б зняти вершків майбутні політики. Не дивно, що шахрайський процес приватизації був розроблений стосовно до максимізації того обсягу власності, що державні міністри могли прихопити для себе, а аж ніяк не того обсягу коштів, що надійшов би в державну скарбницю, не говорячи вже про підвищення загальної ефективності економіки. Як ми побачимо надалі, Росія являє собою найцікавіший об'єкт для вивчення спустошливого збитку, нанесеного країні шляхом «проведення приватизації за всяку ціну».

Захисники приватизації наївно переконували себе, що цими витратами можна зневажити, оскільки в підручниках начебто говориться, що, як тільки права власності чітко визначені, нові власники забезпечать ефективне керування активами. Таким чином, у довгостроковій перспективі ситуація покращиться, який би непривабливої вона не здавалася в короткостроковому аспекті. Вони не розуміли, що без відповідної правової структури й ринкових інститутів нові власники будуть скоріше схильні до обдирання активів, чим до використання їх як база для промислового розвитку. У підсумку як у Росії, так і в багатьох інших країнах приватизація провалилася в ролі ефективної чинності, здатної генерувати ріст. Вона привела до занепаду й показала себе потужною чинністю, що підриває довіру до демократії й ринкових інститутів.

Лібералізація

Лібералізація - усунення державного втручання у фінансові ринки й ринки капіталу, ліквідація торговельних бар'єрів - має багато аспектів. Сьогодні навіть МВФ згодний з тим, що просунув програму лібералізації занадто далеко, що лібералізація руху капіталу й фінансових ринків сприяла глобальній фінансовій кризі 1990-х років і може нанести спустошливу втрату маленькій країні з виникаючою ринковою економікою.

Один з аспектів лібералізації, а саме лібералізація торгівлі, має широку підтримку, принаймні серед еліт розвинених країн. Але погляд на її наслідки в багатьох країнах, що розвиваються, сприяє розумінню того, чому вона зустрічає таку сильну опозицію, як це показали акції протесту в Сіетлі, Празі й Вашингтоні.

Лібералізація торгівлі припускає підвищення національного доходу країни шляхом витиснення ресурсів з менш продуктивного використання в більше продуктивне; так говорять економісти, опираючись на теорію порівняльних переваг. Але переміщення ресурсів з низько продуктивного використання в область нульової продуктивності не може збагатити країну, а саме це занадто часто відбувається в процесі здійснення програм МВФ. Знищити робочі місця легко, і це є безпосереднім результатом лібералізації торгівлі, коли неефективні виробництва згортаються під тиском міжнародної конкуренції.

Відповідно до ідеології МВФ, нові, більше продуктивні робітники місця будуть створюватися в міру ліквідації старих, неефективних, які виникли під покривом протекціонізму. Але так просто це не відбувається - лише деякі економісти вірять у миттєве створення робочих місць, принаймні із часів Великої депресії. Для створення нових фірм і робочих місць потрібні капітал і підприємництво, у той час як у країнах, що розвиваються, часто має місце дефіцит як підприємництва внаслідок недостачі утворених кадрів, так і капіталу через недолік банківського фінансування. Дії МВФ у багатьох країнах ще більше погіршують положення, оскільки програми економії звичайно спричиняють високі процентні ставки, що іноді перевищують 20 відсотків, іноді 50, у деяких випадках навіть 100, при яких створення робочих місць і підприємств було б неможливим навіть у та який сприятливому економічному середовищі, як Сполучені Штати. Необхідний для росту капітал просто обходиться занадто дорого.

Comparative advantages (порівняльні переваги) - принцип, висунута в теорії зовнішньої торгівлі Д. Рикардо. Відповідно до цього принципу, якщо дві країни, наприклад Англія й Португалія, провадять кожна два товари: вовна й вино, але в Англії виробництво обох товарів ефективніше, обмін між країнами можливий, якщо кожна країна зосередиться на відносно більше ефективному виробництві (Англія - тільки вовна, Португалія - тільки вино). У підсумку збільшується загальна ефективність. Модель Рикардо враховувала тільки один фактор виробництва - праця й зіставляла країни тільки по продуктивності праці. Надалі була побудована модель із узагальненням на два фактори виробництва (праця й капітал). Вона знайшла вираження у відомій теоремі Хекшера-Олина. Передбачається, що дві країни мають у своєму розпорядженні однакові технології й можуть провадити той самий набір продукції. Однак в одній з них - надлишок капіталу, а в іншій - надлишок робочої сили. У теоремі доводиться, що першій країні вигідно зосередитися на випуску й експорті капіталомісткої продукції, а другий - на випуску й експорті трудомісткої продукції. Відносно імпорту справедливо буде зворотне. При цьому в першій країні встановлюється більше висока заробітна плата в порівнянні із другий. Модель не враховує можливостей експорту капіталу й міграції робочої сили, а також росту заробітної плати в другій країні під тиском позаекономічних обставин. При цих допущеннях зовнішня торгівля між країнами сприяє підвищенню добробуту обох країн. Однак модель статична, і відповідно до неї країна з дешевою робочою силою приречена залишатися такий навічно. Тому модель Хекшера-Олина, як і модель Рикардо, є моделлю зовнішньої торгівлі між країнами різного рівня розвитку. Як показує досвід Японії, найбільш ефективна в змісті розвитку модель двоїстої економіки, де сектор дешевої робочої сили спочатку забезпечує експорт і нагромадження капіталу для сектора капіталомістких нових технологій і високооплачуваної праці, що розвивається при активній підтримці держави.

Найбільше успішно відкрили себе для зовнішнього миру країни, що розвиваються, наприклад у Східній Азії, але вони робили це повільно, поступово й послідовно, використовуючи переваги глобалізації для своєї експортної експансії й у результаті забезпечуючи собі швидкий ріст. Вони обережно й систематично знімали протекціоністські бар'єри, ліквідуючи їх тільки тоді, коли вже минулого створені нові робочі місця. Вони забезпечили капітал для створення нових робочих місць і підприємств; і держава там навіть відіграє роль підприємця в організації нових підприємств. Китай тільки зараз знімає торговельні бар'єри, через двадцять років після того, як почав свій рух до ринку, після періоду гранично швидкого росту.

У Сполучених Штатах і інших розвинених країнах випливало швидко усвідомити ці проблеми. В останніх двох президентських кампаніях у США кандидат Пет Бьюкенен використовував стурбованість американських робітників втратою робочих місць внаслідок лібералізації торгівлі. Тема Бьюкенена пролунала навіть у країні, що була близька до повної зайнятості при наявності гарної системи страхування від безробіття й різноманітних методів допомоги переміщенню працівника з одного робочого місця на інше. Той факт, що американський робітник навіть у період буму 1990-х років був стурбований погрозою, що створювала лібералізація торгівлі його робочим місцям, повинен був би допомогти більшому розумінню тяжкого становища робітників у бідних країнах, що розвиваються, де люди живуть на грані простої підтримки існування, часто на 2 дол. у день і менше, без страхувальної сітки у вигляді заощаджень, при значно менш розвиненому страхуванні від безробіття в умовах економіки, де рівень безробіття досягає 20 і більше відсотків.

Той факт, що лібералізація торгівлі часто виявляється не в змозі виконати обіцяне - а замість цього веде просто до росту безробіття, - пояснює, чому вона провокує сильний протест. Однак лицемірство тих, хто проштовхує лібералізацію торгівлі, а також методи, якими це робиться, безсумнівно, ще більше підсилюють ворожість до неї. Західні країни проштовхують лібералізацію торгівлі відносно тієї продукції, що експортують вони, і в той же час продовжують зберігати захист тих секторів своєї економіки, у яких їм могла б загрожувати конкуренція країн, що розвиваються. Це утворить одну з основ опозиції проти нового раунду переговорів, що передбачалося почати в Сиетлі; попередні раунди торговельних переговорів відстояли інтереси розвинених промислових країн або, точніше, інтереси спеціальних груп усередині цих країн - без надання відповідних вигід менш розвиненим країнам. Протестуючі справедливо вказували на попередні результати торговельних переговорів, що понизили торговельні бар'єри для промислових товарів, експортованих розвиненими промисловими країнами, - від автомашин до продукції машинобудування. У той же час, той хто вів переговори цих країн зберегли в себе субсидії для сільськогосподарської продукції й закрили ринки для цих товарів і текстилю, у чому мають порівняльні переваги країни, що розвиваються.

На останньому, Уругвайському, раунді торговельних переговорів був винесений на розгляд питання про торгівлю послугами. У підсумку ринки були відкриті головним чином для послуг, які експортують розвинені промислові країни - фінансові послуги й інформаційні технології, - але не для морських перевезень і будівельних послуг, що де розвиваються країни мають гарні позиції. Сполучені Штати хвасталися привілеями, яких їм удалося домогтися. країнам, що розвиваються, не вдалося одержати пропорційної частки вигід. Розрахунки Всесвітнього банку показують, що країни Африки до півдня від Сахари, найбіднішого регіону миру, у результаті торговельної угоди втратили більше двох відсотків національного доходу. Можна привести інші приклади несправедливостей, які широко обговорюються у світі, що розвивається, хоча ця тематика рідко попадає до друку розвинених країн. Болівія не тільки зняла свої торговельні бар'єри - вони тепер нижче, ніж у Сполучених Штатах, - але й у співробітництві зі США практично ліквідувала плантації коки, сировини для виробництва кокаїну, незважаючи на те що ця культура забезпечувала селян-бідняків більше високим доходом, чим будь-яка альтернативна культура. Сполучені Штати відповіли, однак, збереженням закритості своїх ринків для альтернативних сільськогосподарських продуктів, таких, як цукор, що болівійські селяни могли б провадити на експорт, якби американські ринки відкрилися для них.

Країни, що розвиваються, особливо незадоволені застосуванням цих подвійних стандартів, оскільки їхня тривала історія буяє лицемірством і несправедливостями. В XIX в. західні держави, багато хто з яких виросли на протекціоністській політиці, сталі нав'язувати нерівноправні торговельні договори. Найбільш обурливим прикладом цього є опіумні війни, які Англія й Франція розв'язали проти слабкого Китаю й разом з Росією й США змусили його підписати Тяньцзиньський договір 1858 р. За цим договором вони одержали не тільки торговельні, але й територіальні поступки, що забезпечують їм експорт у Китай за низькими цінами товарів, бажаних для Заходу, а також відкриття його ринків для опіуму, внаслідок чого мільйони китайців стали наркоманами. Сьогодні виникаючі ринкові економіки змушені відкриватися не під погрозою військової моці, а під тиском економічної чинності, під погрозою санкцій або припинення необхідної їм допомоги в періоди криз. У той час як на форумі Всесвітньої торговельної організації йшли переговори по міжнародних торговельних угодах, США й МВФ часто виступали за подальшу лібералізацію торгівлі. МВФ наполягав на більше швидкому темпі лібералізації як умова допомоги - і країни, що випробовують кризу, не мали іншого вибору, як поступитися вимогам Фонду.

Справа є, мабуть, ще гірше, коли Сполучені Штати діють в однобічному порядку, а не під прикриттям МВФ. Представник США по зовнішній торгівлі або міністерство торгівлі, часто спонукувані групами спеціальних інтересів усередині США, висувають обвинувачення проти якоїсь іноземної держави; потім відбувається процес обстеження, у якому бере участь тільки уряд США, з наступним рішенням, прийнятим американським урядом, за якими ідуть санкції проти країни-порушника. США самі себе зводять у посаду прокурора, судді й присяжних. Відбувається псевдо юридичний процес, але гра йде крапленими картами: як правила судді заздалегідь настроєні на визнання провини. Коли цей арсенал використовується проти інших промислових країн Європи або Японії, у тих є ресурси для самозахисту, але якщо це країна, що розвивається, навіть така велика, як Індія або Китай, то йде нечесна гра. Антипатії, що виникають у підсумку, далеко перевищують будь-які можливі вигоди Сполучених Штатів. Ці процеси мало сприяють зміцненню віри в справедливу систему міжнародної торгівлі.

Література

1.Келле В. Ж. Процессы глобализации и динамика культуры // Знание. Понимание. Умение. — 2005. — № 1. — С. 69-70.

2.Шендрик А. И. Глобализация в системе культурологических координат (окончание) // Знание. Понимание. Умение. — 2005. — № 1. — С. 56-68.

3.Джозеф Стігліц. У тіні глобалізації. - К., 2004

4.Лоуренс Клейн Глобалізація: виклик національним економікам. - К., 2006

5.Майкл Паренті. Як багатство створює бідність в усьому світі. - К., 2003