1. Генетичні корені регіональної економіки

Формуванню науки регіональної економіки передував тривалий етап вивчення проблем регіонального розвитку іншими науками, насамперед соціально-економічною географією та розміщенням продуктивних сил.

В 50-х роках відбувається значна диференціація економічної науки і остаточно виділилася наука регіональна економіка, спостерігаються інтегративні процеси з іншими науками (екологією, соціологією тощо), застосовуються нові парадигми (моделювання, системний аналіз тощо), збагачується методичний апарат (математичні методи, ГІС-технології), спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень (комплексного вивчення окремих регіонів як у середині країни, так і на міждержавному рівні), іде процес гуманізації та соціологізації (вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у економіці та суспільстві в цілому). Важливе місце займають дослідження англо-американських вчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.) На межі регіональної економіки та СЕГ працював американський учений Волтер Ізард (Айзард) – виходець із Білорусі. У книзі “Методи регіональної науки. Просторова економія.” він широко використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економіки і окремих її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, міжнародних зв’язків.

По суті мало не вся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна і територіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на економічну регіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов – “Регіональна економіка”). Регіональна економіка стала досліджувати економічними методами і підходами традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.

В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині 50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником був американський еконо­міст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з цент­ром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. Поняття "регіональна наука" ширше, ніж "регіональна економіка". Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхні системи. Регіональна наука є в основному синтезом багатьох тради­ційних наук. В міру її становлення постало питання про підго­товку спеціального ученого — "регіоналіста".

На регіональній основі будується більшість глобальних моде­лей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ­ному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутньо­го світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисцип­лін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії роз­міщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією вироб­ництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.

У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіо­нального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання поля­гало в доповненні теорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'яз­ків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функ­ціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просто­рових взаємозв'язків, а не причинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні.

У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення кон­цепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічному просторі. В цій кон­цепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого ро­звитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.

Практично поняття "полюси зростання" включало конгло­мерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному про­сторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів кон­центрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. На­прикінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних проблем.

Т. Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії но­вовведень — технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати інновації.

Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Ро­зміщення господарської діяльності" (1948), яку слід вважати піо­нерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розмі­щення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки".

В цілому регіональна наука відобразила успіхи американсь­ких економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалу­зевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних мето­дів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структу­ри американської економіки", яку вважають значним досягнен­ням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалу­зевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язана ера американської емпіричної економічної науки.

У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків.

З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу за принципом: "Мислити глобально — діяти локально".

Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення ще у повоєнний час регіонального планування. Ще на по­чатку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансова­ну економіку. В Україні сформувалася відома на весь світ школа районного планування Данила Богорада.

За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіо­нальної політики стало регіональне програмування, що має еле­менти перспективності та орієнтованості в сфері розміщення про­дуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони.

Регіональне програмування повинно сприяти локальному ре­гіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зу­мовила припинення фінансування регіональних програм. Голов­ними завданнями нової концепції була спроба протистояння все­могутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.

Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі тра­диційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак сут­тєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.

У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Фран­ції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти рай­онування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням.

Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

2. Класичні теорії та концепції регіонального розвитку

2.1. Теорії економічного районування

Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування.

Районоутворення – це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).

Районування – це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом ситематизації.

Районологія – це наукове пізнання процесів районоутворення і районування.

Існує 3 підходи до виділення районів

район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);

район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні;

район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування. (Шаблій)

Економічний район – це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним.

За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.

Комплексний економiчний i соцiальний розвиток - це процес, спрямований на рацiональне використання мiсцевих природних i трудових ресурсiв, ефективний розвиток економiчного потенцiалу певної територiї при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.

Сьогодні великий район слід розглядати як відносно керовану (антарктичну) демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – керованість, а керованість - комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.

Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурі кожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:

- змістовність соціально-економічного районування – соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

– перспективний аналіз районування – визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.

– проблемність районування – націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

- відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів

Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС).

2.2. Теорії територіального комплексування і системоформування

Основою формування економічного району є територіальні соціально-економічні системи – це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Термiн "соцiально-економiчний територiальний комплекс" означає взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК - це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.

Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК).

ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків (особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.

Передумовами розвитку ТВК є:

природно-ресурсний потенціал території;

соціально-демографічні умови;

техніко-економічні умови.

Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними.

Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).

Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:

- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;

- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;

- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.

Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для поза районного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.

Ще один підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.

Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.

“Ультраструктура” (“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери.

Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.

ЕВЦ – це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і палива до виробництва кінцевих видів продукції. Схема ЕВЦ нагадує гроно винограду (див. приклад лісовиробничого ЕВЦ на рисунку).

На сучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, в економічній географії виділяють наступні ЕВЦ:

Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районах концентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічні стадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійний ланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін.

Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метою цього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їх використання.

Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районах видобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хімію органічного синтезу, основну хімію, що базується на використанні нафтопродуктів.

Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини, целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін.

Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах з значними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва (електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін.

Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений в районах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів для гідротехнічних споруд.

Індустріально-аграрні цикли. Сільське господарство, разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.

Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний, атомно-енергопромисловий та ін.).

2.3 Інформаційно-технологічні енерго-виробничі цикли

Участь нових інформаційно-спрямованих галузей в ЕВЦ поки що не визначена, оскільки концепція ЕВЦ спирається на старі уявлення та теоретичні підходи. Зокрема, в традиційних підходах дуже жорстко регламентуються уявлення про матеріальне і нематеріальне виробництво. Галузеве наповнення традиційних ЕВЦ складають лише галузі матеріального виробництва. В той же час інтенсивними темпами розвиваються галузі, що виробляють інформацію. Може настав час погодитись з тим, що інформація також матеріальна? З таких позицій нові ЕВЦ по виробленню інформації будуються на зовсім нових теоретичних засадах. Найголовніша їх ознака формування – виключення матеріало-, енерго- та середовищемістких виробництв із територіального поєднання галузей. Роль інших галузей також докорінно міняється. Машинобудування. хімічна промисловість, металургія, будівництво з «районоутворюючих», «базових» галузей перетворюються на обслуговуючі. Завдяки мережі Інтернет немає потреби говорити про економію, яка виникає внаслідок поєднання окремих стадій ЕВЦ в межах однієї території. Швидше, економія зростатиме при наявності окремих ланок інформаційно-технологічної фірми за кордоном завдяки більшому врахуванню місцевих умов (дешевої робочої сили, низьких цін на матеріали тощо). На вході та виході таких ЕВЦ замість звичайної сировини та енергії стоїть інтелектомістка продукція (комп’ютери, програми, зразки техніки нового дизайно та ін), тобто уречевлена інформація. В конкретному випадку з «Силіконовою долиною» ланками такого технологічно-інформаційного ЕВЦ можуть бути:

науково-інформаційна інфраструктура – редакції наукових часописів, реферативні журнали, поліграфічна промисловість, в межах і за допомогою яких здійснюється кастинг наукових кадрів у всіх країнах світу. Просторово відірвані від «Силіконової долини»;

менеджмент персоналу – структури, які здійснюють процес адаптації нових робітників (контракти, працевлаштування, мовна підготовка та ін.) працюють як у США, так і в інших країнах;

обслуговування – (служби дозвілля, соціальна інфраструктура) працюють безпосередньо на місці;

допоміжні галузі – будівельна індустрія (будівництво виробничих корпусів та житла); машинобудування (виготовлення корпусів для оргтехніки, електронних плат та ін.); хімія полімерів (виготовлення штучних кристалів, оплітки електричного дроту, оптоволоконних кабулів, деталей для оргтехніки та ін.); «мала металургія» (виплавка невеликих партій сталі, кольорових і особливо рідкоземельних металів) – працюють на довізних матеріалах в безпосередній близькості, але виненсені за межі технологічної зони, щоб не псувати навколишнє середовище;

енергетичне забезпечення – «власні» вітряки та геліостанції, що працюють поруч на тихоокеанському узбережжі;

науково-інженерний корпус – найголовніша ланка ЕВЦ – носії інтелекту або живі люди із своїми потребами, смаками, навіть примхами;

служба безпеки – забезпечує зберігання інформації від промислового шпіонажу.

ТВК може бути районно галузевим або міжгалузевим. Міжгалузеві територіальні комплекси мають такі типи зв’язків:

послідовна або часткова переробка перехідного типу сировини;

по виробництву повністю або частково взаємозамінної продукції (ПЕК, Транспортний комплекс);

по розв’язані в процесі функціонування певної територіальної проблеми (економічної, соціальної, екологічної, продовольчої, проблеми зайнятості і тд.)

Основні форми організації виробництва. Для ТВК характерні наступні форми організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування.

Концентрація – зосередження засобів виробництва, предметів виробництва і робочої сили, випуску продукції на великих підприємствах. Причинами концентрації можуть виступати:

Необхідність поєднання всіх стадій технологічного процесу, що дає комплексно використовувати сировину і матеріали.

Об’єднання взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що дає можливість комплексно виготовляти кінцевий продукт.

Забезпечення циклу „наука а технічні розробки а інвестиції а виробництво а збут а споживання”.

Масовість випуску продукції, стабільний асортимент, що скорочує витрати на одиницю продукції, що дає змогу здешевити продукцію.

Концентрація має найбільші переваги в таких галузях як енергетика, нафтохімія, металургія, машинобудування, військова промисловість.

Недоліки концентрації :

великі підприємства мають громіздку структуру управління;

низька мобільність на ринку (важко перепрофілюватися);

великі підприємства неефективні в легкій і харчовій промисловості;

розукрупнення великих підприємств необхідне з метою подолання монополізму.

Спеціалізація – переважаюче виробництво певної продукції на одному підприємстві. Спеціалізація буває: предметна, подетальна, технологічна чи стадійна. Найпоширенішою є предметна спеціалізація. Підприємства одного циклу можуть тяжіти до різних факторів: первинної переробки сировини – до сировини, кінцевого продукту – до споживача.

Комбінування – об’єднання на одному підприємстві кількох економічно і технологічно пов’язаних підприємств різних галузей (металургійний та хімічний комбінат). Розрізняють наступні форми комбінування:

На поєднанні послідовних стадій обробки сировини.

На комплексній переробці сировини.

На використанні відходів.

Кооперування – становлення тісних виробничих зв’язків між окремими підприємствами для виробництва певного виду продукції (між автомобільним заводом і підприємствами по виробництво окремих комплектуючих і деталей).

Спеціалізація і кооперування викликають необхідність певних стандартів.

Стандартизація – встановлення норм і вимог до розмірів, форм, якості виробів і напівфабрикатів, які закріплюються у певних документах (стандартах). Форми стандартизації – типізація і уніфікація.

Типізація – доцільне скорочення номенклатури виробів і їх типів.

Уніфікація – усунення зайвої різноманітності матеріалів, процесів, деталей.

2.4 Таксономія економічних районів

головний економічний район-генеральна основа територіальної організації ПС. Значна чи велика за S частина країни, що виділяється за господарською спеціалізацією, характерними особливостями структури виробництва, має умови. Специфічне положення, як правило об’єднує декілька областей;

обласний економічний район;

низовий економічний район- адміністративний район в області;

економічний вузол: великі міста з зонами іх безпосереднього впливу, які включають підприємства різних галузей, що розташовані на різній території, мають між собою економічні, виробничі зв’язки.

З областей, які входять у ЕР, виділяється одна центральна, декілька периферійних областей. Центральні області зосереджують найбільшу частку ресурсного, економічного, соціального потенціалу.

У деяких районах виділяють міжобласні райони або соціально-економічні підрайони.

У багатьох випадках області стають основою таких форм територіальної організації суспільства як соціально-економічні вузли, соціально-економічні кущі.

Вузол – це блок промислових підприємств, що мають між собою виробничі зв’язки. або порівняно невелика компактна територія разом з населенням, населеними пунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зоною та усією промисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьома) великими поселеннями, до якого масово мігрує з навколишніх населених пункті робоча сила. Рівне з околицями – вузол.

Кущ – порівняно невелике поселення, яке виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентруючу функцію стосовно близьких поселень. Дубно з по ближніми поселеннями – кущ.

Інколи вживають поняття центр (зосередження в одному поселенні виробництв різних галузей) та пункт (зосередження в одному поселенні підприємства однієї галузі).

Така ієрархічна послідовність форм геопросторової організації суспільства характерна для України: район-підрайон-область-вузол-кущ-поселення. Поселення – це первинна основа районоформування. Чим вищий таксономічний ранг району, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітна спеціалізація, більш розгалужені економічні зв’язки, проте менш виражена територіально-економічна єдність. І навпаки.

Справжнім ЕР в системі регіональної структури України є область. Саме тут є присутні і яскраво виражені всі ознаки економічного району. Йому властива спільність таких ознак: географічне середовище (умови розвитку), економічний чинник (причини розвитку), адміністративний поділ (умови управління).

Важливим є мікрорайонування, одним із видів якого є внутрішньо обласне районування. Воно зумовлене такими соціальними та економічними процесами як урбанізація, зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальних систем господарства внаслідок інтеграції виробництва.

Комплексний підхід до внутрішньо обласного районування забезпечується за таких умов:

врахуванні відмінностей у спеціалізації господарства у середині області та виявленні їх сталості і господарської доцільності;

виявленні районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньо обласного економічного району і визначають його місце в ієрархії районів вищого рангу;

аналізі транспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й конфігурації, що відображають характер територіальної організації господарства навколо промислових вузлів і центрів на базі певних галузей спеціалізації;

врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району;

врахуванні особливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію господарства.

З найважливіших передумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частин області на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, наявність ядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньо обласного району є характерними спільність умов і процесів розвитку господарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів.

Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

3. Сучасні теорії та концепції регіонального розвитку

3.1. Теорія «полюсів зростання» та «полюсів розвитку»

Теорію «полюсів» зростання (англ. poles of growth) розробив французький економічт Ф. Перро на початку 50-х років ХХ ст. Пізніше у 80-х роках вона була удосконалена і розширена у працях Віллера і Мюллера і отримала назву теорії «полюсів розвитку». Її положення розкриті також у праці Н. Вангова і Л. Кляссена «Регоінальна політика. Європейський підхіод» з урахуванням західноєвропейських реалій.

Перро класифікував галузі виробництва за тенденціями їх розвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей:

1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, з тенденцією постйного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.

2. Галузі з високими темпами розвитку, як, однак, не справляють суттєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.

3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але й спричинають розвиток інших галузей, сприяють загальному індустріальному розвиткові країни.Цю останню групу галузей Перо називав профілюючими, чи динамічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і «полюс росту».

В основі теорії «полюсів зростання» лежить положення про те, що великі підприєжмства відіграють фундаментальну роль у розвитк господарства міст і довколишніх територій. Будучи пунктом прискореного розвитку. такі підприємства разом із поселеннями їх локалізації називають полюсами зростання. У працях Перро зазаначається що таке підприємство повинно обов’язково бути промилосвим. Пізніше розглядали можливу роль підприємства-урухомлювача у сфері послуг, рекреації, транспорту тощо. Підприємство, що створеює полюс зростання повинно відповідати таким вимогам:

- мати великі розміри, щоб моти безпосередньо чи опосередковано впливати на госпоарство території;

- належати до галузі, яка розвивається динамічно;

- мати багатосторонній та інтенсивний зв’язок з іншими галузями для того, щоб велика кількість урухомлюючих ефектів могла бути переданою до них.

За допомогою цих зв’язків підприємство-урухомлювач впливає на інвестиції (капіталовкладення) в інших підприємствах (закладах), інспірує нововведення, перетворює галузеву і територіальну структуру свого регіону чи сусідніх територій. (рис. 5).Велике підприємство-урухомлювач може бути пов’язаним з іншими підприємствами (закладами) технологічним збутом готової продукції, кадрами. Галузі і підприємства, діяльність яких пожвавлюється, можуть належати до банківської сфери, підготовки кадрів, проектування, охорони здоров’я та ін.

«Концепція центрів росту у минулі десять років пройшли цикл буму та занепаду, - писав Г.Річардсон. – Декілька років тому центри росту розглядалися як панацея для розв’язання регіональних проблем як у розвинених, так і країнах, що розвиваються, … в останні декілька років спостерігається явна втрата ілюзій стосовно цієї концепції як оперативного засобу регіонального планування». В цілому теорія поляризованого розвитку не виправдала покладених на неї надій.

3.2. Теорія «дифузії нововведень»

Теорію поширення інновацій розробив у післявоєнний період шведський географ Т. Хегерстранд (1953 р.). Найкраще теорія виявляється у концепції просторової дифузії інформації на основі міжлюдських контактіів. Доведено, що навіть економіко-технологічні процеси (наприклад, поширення нового сопосбу обробітку сільськогосподарських земель) є демосоціальним і можуть описуватися і прогнозуватися концепцією дифузії інформації, зокрема інформації у сфері нововведень (інновацій). А щодо поширення нових форм книговидавництва, освіти, нових ліків чи нових форм телекомунікацій, то у цьому випадку теорія дифузії нововведень виявляється мало не у чистому вигляді. Проблеми поширення інформації вивчали Т. Гегерстранд (1953), Р. Доманський (1982), Б. Еккель, П. Гаггет (1972), Й. Лобода (1973), Р. Мірса (1974),Р. Морілл (1970), П. Тойн (1974)

Для пояснення механізму дифузії інформації береться спрощений приклад. Припускається, що простір, у якому поишрюється інформація, є однорідним. Процес дифузії інформації уявляють як послідовність інтервалів часу однакової довжини. Окремі інтервали називають генераціями. У кожній генерації кожна особа перекаже відому їй інфомрацію іншій особі. Процедура продовжується доти, поки кожна особа у просторі отримає інформацію. Цим дифузія інформації закінчується. Якщо відобразити на рисунку кількість осіб, які отримали інфомрацію в окремих генераціях (рис. 6), то помітимо, що ці числа на початку зростають повільно.

З часом їх зростання збільшується, а наприкінці зменшується. Що ж стосується просторових вимірів дифузії інформації, то спочатку вона найбільше поширена біля центру простору. Далі біля цього центру вона зменшується, але зростає зі збільшенням відстані від початкового джерела. Наприкінці зростання передачі інформації в усіх частинах простору є більш-менш рівномірне. Однак реальність складніша, тому що простір є неоднорідний (на ньому трапляються бар’єри), населення розміщене нерівномірно на території, інофрмація поширюється не лише шляхом особистих контактів та ін. З урахуванням цих особливостей встановлено, що інформація швидше доходить до великих міст, навіть якщо вони розташовані на більшій відстані від джерела. Інформація у просторі поширюється хвилеподібно і на неї має вплив наявність бар’єрів. Завдяки бар’єрам інформація запізнюється у поширенні та засвоєнні інформації, має різний темп дифузії у різних напрямках.

3.3. Стратегія сталого розвитку

На сучасному етапі у зв’язку із гуманізацією, соціологізацією, екологізацією науки РПС та регіональної економіки популярними є концепції меж розвитку та сталого розвитку. Їх модифікацією є вчення про альтернативну цивілізацію.

В сучасному світі існує два типи проблем – проблеми відносин людини з природою і проблеми відносин людини з іншими людьми, тобто проблеми суспільства.

Людина використовує природу нераціонально, а головне – небезпечно для себе. Якщо економіка буде так розвиватися далі, людина стикнеться з рядом проблем. Трагедія людства полягає не у тому, що воно не знає, що йому робити, а в тому, що воно не хоче цього робити. Воно вважає, що для правильних вчинків ще не наступив час, як говорив економічний “прагматик” Дж. М. Кейнс. Він писав: “Коли всі будуть забезпечені, суспільство знову почне цінувати цілі вище, ніж засоби, і надавати перевагу доброму перед корисним. Але не спішіть! Для всього цього час ще не настав. Принаймні, ще 100 років ми повинні внушити собі та іншим, що погане – добре, і добре – погано. Тому що погане – вигідне, а добре – ні. Жадібність, вигода і завбачливість ще деякий час повинні залишатися нашими богами. Тільки вони можуть вивести нас на денне світло із тунелю економічної необхідності”.

Засновник Римського клубу Печчен так розумів проблему: “Справжня проблема людського виду на даному етапі його еволюції полягає в тому, що він виявився нездатним в культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосовуватися до тих змін, які він сам вніс в цей світ”.

Нова цивілізація повинна стати низькоенергетиною, високостійкою, екологічно чистою, повністю демілітаризованою і гуманною. Таким чином повинна бути створена економіка, основана на нових принципах (альтернативна економіка).

В умовах такої економіки у процесі праці надається можливість досягти таких цілей:

дати особистості можливість використовувати і розвивати свої здібності;

дозволить перебороти егоцентризм, об’єднавшись з іншими людьми для спільної діяльності , і виробити товари та послуги, необхідні для існування.

Автори альтернативної економіки стверджують, що економічний розвиток підвласний дії моральних імперативів, благих намірів, здорового глузду. Вони впевнені, що ринковий механізм може адекватно реагувати на дефіцит природи, якщо підприємець буде нести відповідальність за нанесений природі збиток.

Першим кроком повинна стати відмова від ідеї індустріалізму, промислового росту як передумови чи мети розвитку. Необхідно забути ідею достатку, оскільки потреби не можуть бути задоволені ніколи у системі, яка орієнтована на ріст, тому що потреби зростають швидше, ніж продуктивні сили. Іншими словами, необхідно відмовитися від росту виробництва. Але різні країни знаходяться на різних рівнях. Є два варіанти розвитку: застосувати принцип лише до розвинутих країн, а низькорозвинутим надати можливості досягти їх рівень, або загальмувати розвиток всіх країн одночасно. Спеціалісти по альтернативній економіці вважають, що кращим є другий шлях. Необхідністю є добровільне спрощення потреб, почуття соціальної відповідальності. Людство повинно бути здатим передбачити результати своїх дій, вміти оцінити стан довкілля, знати ту межу, яка відділяє можливість розвитку цивілізації від її згасання.

Відмовитися від росту виробництва можна двома шляхами. Перший – перейти на натуральне господарство – нереальний. Другий – суміщати альтернативну економіку із існуючим виробництвом. Однак у цьому випадку виникають проблеми власності.

Основний принцип альтернативної економіки повинен полягати в тому, що вона у першу чергу намагається задовольнити нематеріальні потреби людини, вона дає можливість людям гарно робити свої справи за винагороду чи безплатно, буде спонукати намагання опиратися на власні сили, вона буде розглядати здоров’я як складову багатства, берегти ресурси і довкілля. Це цитата із програми англійських “зелених”. Ідеї альтернативної економіки викладені в доповіді Римського клубу “Межі росту”, в маніфесті англійських екологів “Проект виживання”, в книзі Е.Шумахера “Мале – це прекрасно”.

Концепцію альтернативної економіки значно розвинула концеація сталого (стабільного) розвитку, яка була затверджена у 1992 році і Ріо-де-Жанейро на ІІ конференції ООН з довкілля та розвитку.

Стратегія сталого розвитку направлена на забезпечення збалансованого рішення завдань, збереження сприятливого довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб теперішнього і майбутніх поколінь.

Необхідність переходу до стратегії сталого розвитку обумовлена тими умовами, в яких опинилося суспільство. За останні 100 років відбулися кардинальні зміни. Чисельність населення збільшилася в 3,1 раза. Валовий світовий продукт зріс у 350 разів. Обсяг споживання прісної води збільшився в 11 разів. Площа орних земель зросла в 2 рази. Приріст площі пустель становить 156 млн. га. Площа зелених насаджень зменшилася на 7,5 млн км2 ( з них 2 було втрачено за останні десятиліття). Чисельність видів рослин і тварин скоротилося на одну п’яту частину.

Людська цивілізація споживає до 40% чистої первинної продукції біосфери. Лише 10% використовується на споживання, а решат 30% просто руйнується. Природний механізм кругообігу речовин порушений.

Принесені природою жертви не вирішили соціальні проблеми людства. Говорять про зростаючу еколого-соціальну кризу. Вийти з неї можна лише шляхом кардинального перегляду уявлень в економічній. соціальній, екологічній і морально-етичній сфері. Ці уявлення повинні бути строго узгоджені із об’єктивними законами розвитку біосфери і з усіми витікаючи ми звідси обмеженнями і заборонами.

Зараз сформувалося три ареали дестабілізації довкілля. Це Північноамериканський (США, Канада, Мексика), Європейський, Південно-Східно-Азіатський ареали. Із них поступає основна маса забрудників. По одній третій дають перші два ареали, одну шосту – останній. На противагу цим ареалам – є ареали сабіізації довкілля. Це території із суцільних масивів з непорушеними чи слабо порушеними екосистемами. Такими стабілізаційними ареалами є північні ареали Канади та північні і азіатські Росії, Амазонія, Австралія. Стратегія сталого розвитку повинна забезпечити цілеспрямовану самоорієнтаці суспільства в екологічній, соціальній та економічній сферах. Показниками сталого розвитку повинні бути економічна ефективність, екологічна безпека та соціальна справедливість.

Базисом стратегії талого розвитку повинне стати створення такої економіки в глобальному масштабі, яка не виходила б за межі господарської ємності екосистеми, ємності біосфери. Для досягнення сталого розвитку економіка повинна бути змінена так, щоб досягти оптимальних обсягів виробництва при мінімальних затратах ресурсів. Необхідно кардинально змінити поведінкові стереотипи. Кінцева мета сталого розвитку суспільства полягає не тільки в тому, щоб зберегти біосферу і забезпечити її здатність компенсувати антропогенні порушення. але і в забезпеченні зростання якості життя і підвищенні духовного потенціалу людини.

Сталого розвитку можна досягти тільки в глобальному масштабі. Проте шляхи і темпи переходу до сталого розвитку в кожній країні свої. Вони різні не лише у різних країнах, а і у різних регіонах однієї країни. Стратегія сталого розвитку країни розробляється і здійснюється поетапно. На першому етапі необхідно подолати економічну і структурну кризу. Необхідно покращити екологічну ситуацію у найбільш неблагополучних регіонах. Це закладено у державних програмах розвитку.

Будь-які принципи в економіці, екології, соціології повинні бути підтверджені кількісними показниками (критеріями). Все господарство, вся природа і людство становлять єдину систему взаємопов’язаних елементів і описується набором параметрів. Низкою міжнародних організацій було запропоновано показники сталого розвитку для різних масштабів: глобального, національного, регіонального, локального, галузевого і навіть для окремих населених пунктів та підприємств. Сталий розвиток може бути описаний як набором показників, так і єдиним інтегральним показником.

Такі показники, як чисельність населення, обсяг ВВП, ресурсо- та енергоємність внутрішньої продукції, зміна структури господарства, середня тривалість життя населення, рівень доходу населення, стан здоров’я населення, рівень освіти і професійної підготовки, площа непорушених територій, викиди і накопичення полютантів в природних середовищах; наявність здорового середовища проживання населення є основними. Вони характеризують динаміку переходу до сталого розвитку. Як узагальнений показник пропонується використовувати «індекс людського розвитку» (ІЛР).