Міністерство освіти України

Департамент екології

Реферат на тему:

ГИПОТАЛАМО-ГИПОФІЗАРНА СИСТЕМА

Київ-2008

Зміст

Загальні відомості. Класифікація. Основні поняття

Морфологічна та функціональна характеристика органів ендокринної системи людини

Ендокринна частина статевих залоз

Ендокринна частина підшлункової залози

Епіфіз

Гіпофіз

Щитовидна залоза

Паращитовидні залози

Ендокринна частина статевих залоз

Ендокринна частина підшлункової залози

Епіфіз

Зв’язок та злагоджену роботу усіх органів та систем на ряду з нервовою системою здійснює й ендокринна система. Ендокринна система забезпечує ріст, статевий розвиток, обмін речовин, пристосування організму в умовах стресу, напруження, дії зовнішнього середовища.

Ендокринна система – це система залоз внутрішньої секреції – тобто залози не мають вивідних протоків і секрет, який вони продукують виділяється прямо в кров. До ендокринних залоз відносять:

гіпоталамо-гіпофізарна система, епіфіз, щитовидна і паращитовидні залози, тимус, наднирники, та залози змішаної секреції:

статева та

підшлункова залоза.

Всі залози внутрішньої секреції поділяють на залежні від гіпофіза та незалежні. До залоз, залежних від гіпофіза, відносять щитовидну залозу, кіркову речовину наднирників, статеві залози. Незалежать від гіпофіза паращитовидні залози, панкреатичні острівки(острівки Лангерганса ) підшлункової залози, мозкова речовина наднирників, параганглії.

Секрети які вони виробляють називаються гормонами, які мають в незначній кількості високу активність, та специфічність. Гормони – це є біологічно активні речовини. Гормони за фізіологічною дією поділяються на пускові, тобто, які впливають на інші залози, наприклад гормони гіпофізу, гіпоталамусу, епіфізу, та на виконавців - наднирники, щитовидна та паращитовидні залози, тимус, підшлункова та статеві залози. За хімічною структурою поділяються:

на пептидні: тропні гормони гіпофіза,

на стероїдні: стероїди кори наднирників та статеві гормони,

похідні з амінокислот: похідні тирозина - тироксин, трийодтиронін ( гормони щитовидної залози).

Клітини, які синтезують гормони є і в нервовій системі, наприклад, в нервових ядрах гіпоталамуса ці клітини називаються нейросекреторними, а їх секрет нейросекретом. Взагалі здатність до синтезування гормонів виявлена не тільки в залозах внутрішньої секреції, а і в інших органах. Наприклад, останніми дослідженнями було з’ясовано, що жирова тканина людини виділяє величезну кількість біологічно активних речовин гормональної природи, що дозволяє вважати її ендокринним органом.

Механізм дії гормонів - всі гормони діють через генетичний апарат клітини, тобто вони впливають на можливість і-РНК зчитувати одну чи іншу інформацію з ДНК і будується білок - фермент, необхідний в даній тканині в даних умовах. Деякі гормони впливають на активність ферментів, інші на проникливість клітинних мембран.

Усі залози внутрішньої секреції знаходяться в постійній взаємодії. Гормони гіпофіза впливають на роботу щитовидної, підшлункової, наднирникових та статевих залоз. Гормони статевих залоз впливають на роботу тимусу, а гормони тимусу – на статеві. Взаємодія здійснюється і при послідовній дії ряду гормонів. Залози внутрішньої секреції регулюють роботу одне одного за принципом зворотнього зв’язку. При цьому, якщо гормон однієї залози посилює роботу іншої, то друга гальмує дію першої, що призводить до зменшення впливу першої залози на другу.

Гормони різних залоз за дією можуть бути синергістами, наприклад адреналін та гормони щитовидної залози, або антагоністами, наприклад адреналін та інсулін (гормон підшлункової залози). Також гормони взаємодіють з нервовою системою і вона може посилити чи загальмувати роботу будь-якої залози.

Транспорт гормонів здійснюється з током крові, лімфи та міжклітинної рідини. Швидкість попадання і видалення гормону з крові залежить від білків-переносчиків та від концентрації гормону в крові. Гормони швидко руйнуються, але постійно синтезуються в кількості необхідній для здійснення гомеостазу. Руйнування гормону відбувається в тканинах-еффекторах (тканина на яку направлена дія гормону, що має хеморецептори котрі реагують на даний гормон), а також в печінці та нирках. Продукти їх руйнування виводяться з організму з сечею та жовчю.

Органи на які направленна дія гормону називають органом-мішенню.

Гіпоталамус є відділом проміжного мозку, донизу він переходить у ніжку якою з'єднюється з гіпофізом.

Гіпоталамус аферентними (рухливими) та еферентними (чуттєвими) шляхами зв’язаний з усіма відділами ЦНС . В гіпоталамусі є клітини, які відчувають зміни в складі крові - хеморецептори, та зміни тиску - осморецептори. Таким чином, гіпоталамус є дуже чутливим до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. Гіпоталамічні клітини мають здатність до нейросекретності, тобто виробляють нейрогормони. Аксони нейросекреторних клітин формують гіпоталамо-гіпофізарний тракт – ніжку гіпофіза, по якій нейрогормони поступають до гіпофіза, змінюючи його активність. Нейрогормони діють на передню долю гіпофіза й називаються релізинг-факторами.

Гіпофіз (hipophysis) – найважливіша залоза внутрішньої секреції, ії називають “королем залоз”, тому що вона регулює діяльність цілого ряду інших ендокринних залоз. Гіпофіз розташовується в турецькому сідлі на тілі клиновидної кістки. Маса гіпофіза 0.4 – 0.5 грам. Він поділяється на аденогіпофіз, який включає в себе передню та проміжну долю і складає 75 відсотків маси органа, і задню долю – нейрогіпофіз. Клітини аденогіпофіза поділяються на:

ацедофільні, які виділяють гормон росту та лактогенний гормон,

базовільні, які виділяють інші гормони, та

хромофобні, які є резервними клітинами і можуть за потребою ставати ацедофільними або базофільними.

Гормоноутворююча функція всього гіпофізу знаходиться під контролем гіпоталамуса проміжного мозку.

Передня доля виробляє наступні гормони:

Гормон росту, чи соматотропний – СТГ.

В нормі СТГ підвищує синтез білка в кістах, хрящах, м'язах і печінці; у статевонезрілих організмів він стимулює утворення хряща і тим самим активує ріст тіла в довжину, одночасно він стимулює в них ріст серця, легень, печінки, нирок, кишечника, підшлункової залози, наднирників; у дорослих він контролює ріст органів і тканин. Крім того, СТГ знижує ефекти інсуліну.

Регуляція продукції СТГ здійснюється за рахунок двох гормонів гіпоталамуса - соматоліберина (активує її) і соматостатіна (гальмує продукцію). Соматоліберин переважно синтезується нейронами інтромедіального і аркуатного ядер гіпоталамуса; його продукція зростає під впливом таких факторів, як фізичне навантаження, стресові впливи, сон, а також при дії дофаміну, серотоніну і норадреналіну. Гальмування серкреції соматоліберина відбувається під впливом СТГ, і так само при активації (β-адренорецепторів соматоліберинпродукуючих нейронів норадреналіном або (β-адреноміметиками. Соматостатин продукується в тих же ядрах гіпоталамуса, в інших відділах ЦНС, а також клітинами травного тракту і Д (дельта) – клітинами острівців Лангерганса підшлункової залози.

Тиреотропний гормон – ТТГ діє винятково на щитовидну залозу, стимулюючи її функцію. Він активізує протеолітичні ферменти ( катепсини ), під впливом яких відбувається гідроліз тиреоглобуліну і вивільнення знього гормонів щитовидної залози – тиреотропіну та трийодтироніну.

Адренокортикотропний гормон – АКТГ – є стимулятором кори надниркових залоз. Це проявляється збільшенням швидкості синтезу білка, активацією і секрецією кортикостероїдів. АКТГ знижує проникність стінки капілярів. Під впливом гормону зменшуються лімфатичні вузли, селезінка і особливо щитовидна залоза, знижуються рівні лімфоцитів. Секреція гормона залежить від добових коливань : увечері міст його в гіпофізі вищий, ніж уранці.

Фолікулостимулюючий гормон – ФСГ. Під впливом цього гормону в яєчнику стимулюється ріст везикулярного фолікула і його оболонок, секреція фолікулярної рідини. Цей гормон впливає на утворення чоловічих статевих клітин – сперматозоонів.

Лютеїнізуючий гормон – ЛГ потрібен для росту фолікула яєчника на стадіях, які передують овуляції, тобто для розривання оболонки дозрілого фолікула і виходу з нього яйцеклітини, а також для утворення на місці фолікула жовтого тіла. Лютеїнізуючий гормон стимулює утворення жіночих статевих гормонів естрогенів, а в чоловіків – чоловічих статевих гормонів андрогенів.

Лютеотропний гормон – ЛТГ або пролактин, сприяє утворенню молока в альвеолах молочної залози жінки. До настання лактації молочна залоза формується під впливом жіночих статевих гормонів і естрогени зумовлюють ріст протоків молочної залози, а прогестерон – розвиток її альвеол. Після пологів посилюється секреція гіпофізом пролактину і настає лактація – утворення і виділення молока молочними залозами. Пролактин має також лютеотропну дію, тобто забезпечує функціонування жовтого тіла і утворення прогестерону. У чоловічому організмі він стимулює ріст і розвиток передміхурової залози та сім'яних міхурців.

Ліпопротеїни, виділенні з передньої частки гіпофіза, мобілізують жир із жирових депо, зумовлюють ліполіз зі збільшенням вільних жирних кислот у крові. Вони є попередниками ендорфінів.

Гіпофіз має ектодермальне походження.

Аденогіпофіз формується кишені Ратке ротової порожнини.

Нейрогіпофіз – з проміжного мозку.

У дитини між передньою та проміжною долями є щілина, яка у дорослих заростає. Маса гіпофіза немовляти 0.1 грам. Його маса різко зростає у віці 4 - 5 років і з 11 років. По досягненню 18 – 20 років його маса не змінюється 0.5 – 0.6 грамів.

Ацедофідьні клітини з’являються на другому тижні внутрішньоутробного розвитку. Їх кількість зростає до 20-ти років, від 20 до 50 років – незмінна, а потім зменшується. СТГ виділяється ще при внутрішньоутробному розвитку. Кількість СТГ у дітей до 5 років більша, ніж у дорослих, з 5 років СТГ виділяється як у дорослого. Кількість виділеного СТГ пов’язано з розвитком відповідних клітин гіпоталамуса. Чутливість до СТГ з віком збільшується. Припинення росту, не дивлячись на СТГ, залежить від кількості естрогенів,які зменшують його активність, які виділяються в період статевого дозрівання. АКТГ, ТТГ починають виділятися також з внутрішньоутробного розвитку. Гонадотропні гормони – ФСГ, ЛГ, ЛТГ, лактогенний гормон – починають виділятися в період статевого дозрівання та при грудному вигодовлюванні.

Проміжна доля гіпофіза виділяє меланотропін, що регулює забарвлення шкірного покриву. Під його впливом з тирозину в присутності тирозинази утворюється меланін. Ця речовина під впливом сонячного світла переходить з дисперсійного стану в агрегатний, що дає ефект засмаги. При його гіпофункції шкіра блідне.

Нейрогіпофіз формується з нейродерми третього мозкового шлуночка. Має разом з аденогіпофізом спільну капсулу та спільну судинну систему. Він виділяє вазопресин та окситоцин.

Вазопресин, або антидіуретичний гормон виконує в організмі дві функції :

стимулює вплив гормону на гладкі м'язи артеріол, що призводить до підвищення їх тонусу і артеріального тиску;

посилює реабсорбцію води з дистальних відділів канальців нирок у кров, що супроводжується зменшенням продукції сечі в нирках (антидіуретична дія гормоно).

Отже вазопресин зменшує сечовиділення і підвищує осмотичну концентрацію сечі. Його виділення вночі максимальне і мінімальне опівдні. Стрес також збільшує рівень вазопресину. Він знижує реакцію на біль. Виділення вазопресину здійснюється рефлекторно. При збільшенні осмотичного тиску осморецептори судин збуджуються, це збудження передається в підбугрову область, де починається виділення вазопресину. При гіпофункції вазопресину розвивається нецукровий діабет.

Окситоцин вибірково діє на гладкі м'язи матки, посилюючи її скорочення. Під час пологів окситоцин стимулює скорочення матки, забезпечуючи нормальний їх перебіг. Він може стимулювати виділення молока із альвеол молочної залози. Окситоцин виділяється із нейрогіпофіза рефлекторним шляхом при подразненні рецепторів матки. Акт ссання також рефлекторно сприяє цьому. Сигнал у відповідь на ссання або подразнення рецепторів аферентними нервовими волокнами досягає спинного мозку, проходить через його стовбур, і стимулює діяльність нейросекреторних клітин ядер переднього гіпоталамуса. При цьому з нейрогіпофіза у кровотік виділяється окситоцин.

В підлітковому періоді збільшується виділення окситоцину і зменшення виділення вазопресину.

Гіпоталамус разом з гіпофізом утворюють гіпоталамо-гіпофізарну систему. Вона відіграє важливу роль у регуляції функцій ендокринних залоз.

Для розуміння взаємовідносин гіпофіза і гіпоталамуса слід звернути увагу на особливості кровозабезпечення цих анатомічно та функціонально зв’язаних органів. Справа в тому, що верхні гіпофізарні артерії напрямляються до сірого бугра проміжного мозку і до воронки нейрогіпофіза, де розгалужуються на капіляри, які проникають в тканину мозку і утворюють первинну гемокапілярну сітку. Ці капіляри оплутують нейросекреторні клітини гіпоталамуса. Саме тут нейросекрет з нервових клітин гіпоталамуса виділяється в кров. З довгих та коротких капілярів первинної капілярної сітки формується так звані ворітні вени гіпофіза, які йдуть до його бугорної частини, до аденогіпофіза. В передній частці гіпофіза ворітні вени розпадаються на широкі (синусоїдальні) капіляри, утворюючи вторинну гемокапілярну сітку, яка оплутує в аденогіпофізі його секреторні клітини.

Гіпоталамо-гіпофізарна система складається з :

Системи, яка складається з гіпоталамуса і нейрогіпофіза( задньої частки гіпофіза );

Системи, утворена гіпофізотропною зоною гіпоталамуса зв'язана з аденогіпофізом за допомогою гемотоневральної контактної зони;

Системи нейроендокринна, відповідальна за утворення нейрорегуляторних пептидів ( енкефалінів, ендорфінів, речовини Р та ін. ), яким властива гіпофізарна активність.

Синтез у гіпоталамусі гормонів, зокрема антидіуретичного ( вазопресину ) і окитоцину, здійснюється в нейронах супраоптичного і паравентрикулярного ядер.

Ці гормони транспортуються у вигляді гранул із клітинних тіл їхніми аксонами, що утворюють гіпоталамо-гіпофізарний тракт лійки, з капілярів нейрогіпофіза, куди виділяються гормони після розпаду гранул. Крім великих нейросекркторних клітин, що виробляють вазопресин, окситоцин, у гіпоталамусі є дрібні нервові клітини. Розташовані в гіпофізарній зоні, які продукують гормони, котрі стимулюють або пригнічують вивільнення гормонів аденогіпофізом – це так звані рилізинг - гормони, або рилізинг - чинники. Нещодавно запропоновано називати рилізинг-гормони, які сприяють утворенню гормонів аденогіпофізом, ліберинами, а гормони-інгібітори – статинами. За своїм хімічним складом рилізинг-гормони є пептидами. Деякі з них уже синтезовані і їх використовують у терапевтичній практиці.

Рилізинг-гормони з гіпофізарної зони гіпоталамуса потрапляють до аденогіпофза через ворітну систему вен гіпофіза, які несуть кров до капілярного сплетення аденогіпофіза. На стінках цих судин закінчуються й аксони секреторних нейронів гіпофізарної зони. З капілярних петель рилізинг-гормони потрапляють до своїх клітин-мішеней аденогіпофіза, які виробляють тропні гормони. Вважають, що рилізинг-гормони не лише регулюють виділення тропних гормонів аденогіпофіза, але й стимулюють або пригнічують функцію нейронів у різних відділах головного мозку.

Крім рилізинг-гормонів, у гіпоталамусі синтезуються пептиди, яким властива морфіноподібна дія. Це енкефаліни і ендорфіни ( ендогенні опіати ). Вони відіграють важливу роль у механізмах болю і знеболення, регуляції поведінки й вегетативних інтегративних процесів.

На функцію ендокринних залоз через гіпоталамус впливають різні структури ЦНС. Так, центральна регуляція гіпоталамо-гіпофізарної системи здійснюється центрами, які локалізуються в преоптичній ділянці, лімбічній системі, у нейронах стовбура головного мозку ( довгастому, середньому і мосту ), аж до кори великого мозку. В свою чергу реакція центрів розпочинається при певному рівні гормонів периферичних ендокринних залоз і тропних гормонів гіпофіза.

Проведемо характеристику залоз внутрішньої секреції, які залежать від гіпофіза. Сюди відноситься :

Щитовидна залоза;

Надниркові залози;

Статеві залози.

Щитовидна залоза у людини складається з двох доль, з’єднаних перешийком. Іноді зустрічається пірамідальна доля. Вона лежить на передній поверхні щитовидного хряща гортані – звідки й назва. Має фолікулярну будову. Для побудови гормонів щитовидної залози необхідний йод. На добу вона поглинає 120 мкг йоду.

Щитовидна залоза з’являється на третьому тижні ембріонального розвитку; формується з ектодерми глотки . У немовляти її маса 1 грам, а у дорослого 20 – 30 грам. Кількість фолікулів і їх розмір збільшується з віком. Збільшення кількості фолікулів відбувається шляхом брунькування. Маса і структура щитовидної залози стає як у дорослого при досягненні 15-річного віку. Функціонувати ця залоза починає з 14 тижня внутрішньоутробного розвитку.

Щитовидна залоза легко піддається дії несприятливих екологічних факторів, як із-за поверхневої локалізації, так і в зв’язку з кумуляцією йоду і інших мікроелементів. Важливу роль грає висока чутливість залози до імуностимуляції та іонізуючого випромінювання. Як наслідок, 6 відсотків населення мають ті чи інші порушення функції щитовидної залози.

Гормони щитовидної залози:

Тироксин

Трийодтиронін

Ці гормони впливають на морфологію та функції органів і тканин:

Ріст і розвиток організму, на всі види обміну речовин, активність ферментних систем, на функції центральної нервової системи, вищу нервову діяльність, вегетативні функції організму.

Поступаючи в кров, вони зв’язуються білками крові за допомогою спеціальних ферментів.

Порушення функцій щитовидної залози. При явному збільшенні вона називається ендемічний зоб, або хвороба Базєдова. При цій хворобі проявляється різке схуднення, екзофтальм (волоокість), збільшення ЧСС та пітливості, рухова активність, збудливість, швидке втомлення, підвищений апетит. Ендемічний зоб – це збільшення щитовидної залози, що пов’язане з певною місцевістю, де знижена кількість йоду в продуктах.

Гіпофункція щитовидної залози виникає в ранньому дитинстві до 3 – 4 років – кретинізм, або слизовий набряк, або міксидема. При цьому знижується обмін речовин, особливо вуглеводів, низька температура, зменшення ЧСС, збільшення язика, сонливість, стомлення, зниження лібідо, безпліддя та ожиріння.

Наднирники розташовані на верхньому полюсі нирок. У людини їх маса становить 15 – 20 грам. Вони покриті ззовні сполучною капсулою. Наднирники складаються з кіркової та мозкової речовини. Наднирники є джерелом близько 40 стероїдних катехоламінових гормонів. Все життя, від з’явлення на світ і до смерті, проходять під знаком активності цих органів.

Кіркова речовина поділяється на три зони – клубочкова, пучкова та сітчаста.

Клубочкова зона розташована по поверхні наднирника. Її клітини зібрані в клубки, які нагадують поівкільця, арки і т.д.

Клітини пучкової зони створюють повздовжні стовбці.

Сітчаста зона – це клітини, які дуже тісно зв’язані між собою та створюють сітку. Кіркова речовина наднирників формується з мезодерми, а мозкова – з ектодерми.

Наднирники починають формуватись з 4 тижня внутрішньоутробного життя. У місячного ембріону маса наднирників зрівнюється, а іноді і більша за масу нирок. У немовляти вона складає 7 грам. Швидкість росту наднирників не однакова в різні вікові періоди. Особливе збільшення росту зазначають в 6 – 8 місяців і в 2 – 4 роки. Збільшення їх маси відбувається до 30 років. В постнатальний період перероджується центральна частина їх кіркової речовини, тобто вона заміщається знову створеною тканиною від периферії до центру. На периферіїї розташовані клітини здатні до розмноження. Вони мають вигляд вузької жовтої смужки. Ближче до центру розташований широкий шар червоного кольору. Жовтий шар – це клубочкова та пучкова зона, а червоний – сітчаста. Раніше за все формується пучкова зона і максимально розвивається в період статевого дозрівання. Кількість гормонів кори наднирників зменшується після 30 років.

Мозкова речовина складається з клітин, які секретують адреналін та норадреналін - це нервові клітини симпатичних гангліїв, які втратили відростки, а, разом з тим, і здатність проводити збудження, але зберегли здатність виділяти норадреналін. Мозкова речовина наднирників починає функціонувати на 5 – 6 місяць внутрішньоутробного розвитку.

Гормони кори наднирників це стероїди, які синтезуються з холестирину та аскорбінової кислоти.

Адреналін володіє широким спектром дії на організм. Він впливає на вуглеводний обмін, посилює розпад глікогену, зумовлюючи зменшення його запасів у печінці та м'язах, що призводить до збільшення вмісту глюкози крові. Адреналін має лі політичну дію – підвищує вміст вільних кислот у крові. Він спричинює прискорення і посилення серцевих скороченя, поліпшує проведення збудження в серці, звужує артеріоли шкіри, органів черевної порожнини, таким чином підвищує артеріальний тиск.

Таким чином, адреналін відіграє важливу роль у пристосувальних, захисних реакціях організму, може зумовлювати екстрену перебудову функцій, спрямовану на підвищення працездатності організму в надзвичайних умовах.

Норадреналін має ознаки гормону і медіатора, позаяк виконує функції передавача збудження симпатичних нервових закінчень на ефектор, а також у нейронах НС.

Гормони клубочкової зони – це мінералокортикоїди.

Гормон цієї групи – альдостерон. Ці гормони регулюють мінеральний та водний обмін. Вони сприяють накопиченню Na+ та виведенню K+ і навпаки при його недостачі. Перерозподіл рідини пов’язаний саме з цими елементами. Звісно, що в середині клітини K+ більше ніж поза нею. При збільшенні його концентрації підвищується тиск всередині клітини і в неї переходить вода з позаклітинної рідини. Внаслідок цього виникає згущення крові, падає кров’яний тиск, виникає дегідратація тканини. При збільшенні альдостерону відбувається затримка Na+, який накопичується в позаклітинній рідині, що призводить до переходу до неї води і виникненню набряків. Одночасно збільшується кров’яний тиск.

Гормони пучкової зони кори наднарників – це глюкокортикоїди.

До них відносяться гідрокортизон, кортизон та кортикостерон. Вони впливають на обмін речовин. Під їх тиском збільшується швидкість розщеплення білка. Вони сприяють синтезу вуглеводів з білків та впливають на обмін жирів, сприяючи їх синтезу та виходу з жирових депо. Вони здатні проявляти протизапальну дію. Протизапальна дія глюкокортикостероїдів використовується в клінічній практиці, наприклад, для лікування хворих із ревматичними процесами. Глюкокортикоїди являються імунодепресантами, тобто ведуть до зниження активності імунної системи. Тому їх використовують при пересадці донорських органів. Вони також беруть участь в реакціях на стресові фактори – це травми, операції, опіки, переохолодження, інфекції, отруєння, втомлення. В цих випадках вони забезпечують адаптаційний синдром, що пристосовує організм до даної незвичайної ситуації. Ця їх властивість використовується при термінальних станах. Тому їх називають захисними (адаптивними ) гормонами.

Гормони сітчастої зони кори наднирників – це андрогени та естрогени – аналоги чоловічих та жіночих статевих гормонів. Вони посилюють розвиток м’язів та вторинних статевих ознак, а також сприяють обміну білків стимулюючи їх синтез у організмі. Разом із цим статеві гормони впливають на емоційний статус і поведінку людини.

Гормони мозкової речовини наднирників. Зрілі клітини мозковой речовини називають хромофільними. Вони синтезують гормони катехоламіни. Це адреналін та норадреналін. Синтезовані гормони зберігаються у вигляді гранул і надходять до крові при збудженні симпатичної нервової системи. Ці гормони посилюють кровообіг, серцебиття, дихання, вихід цукру до крові, збільшують розпад глікогена в печінці, посилюють скорочення м’язів. Все це призводить до мобілізації сил організму і є важливим чинником пристосування організму до екстремальних ситуацій.

Гіперфункція кори наднирників призводить до появи ознак іншої статі.

Гостра надниркова недостатність – це загрожуючий життю стан, внаслідок різкого зниження чи припинення всіх функцій наднирників. Розвивається внаслідок тромбозів при інфарктів та апоплексії наднирників, інфекції. Стан людини – тяжкий з інтоксикацією, температурою 41о, марення. Цей стан дуже небезпечний, може призвести до смерті.

Хронічна надниркова недостатність, або хвороба Аддісона, чи бронзова хвороба. На сьогоднішній день відомо, що у 80% випадків хвороба розвивається внаслідок аутоалергічних процесів, тобто при аутоалергії на стероїдні ферменти. Хвороба розвивається місяцями, іноді роками. Ознаки хвороби: гіперпігментація шкіри, її бронзове забарвлення, значна втрата маси тіла, зниження тиску, характерні темні плями на слизових оболонках шлунково-кишкового тракту, та на губах.

Статеві залози є парними органами. У жінок це яєчники, у чоловіків – яєчка.

Чоловічі статеві залози - це органи еліпсовидної форми, довжиною 4 - 6 см, вагою 6 - 8 гр. Це залози подвійної секреції, які виробляють чоловічі статеві клітини - сперматозоїди та чоловічі статеві гормони - андрогени (ендокринна функція). Паренхіму (функціональна тканина) яєчка покриває білочна оболонка, від якої в середину яєчка йдуть трабекули, які поділяють орган на 250 – 300 долей. В кожній дольці знаходиться 3 - 4 звитих канальця, які, зливаючись, створюють прямі канальці. На внутрішній поверхні звитих канальців є клітини Сертолі, які виробяють сперматозоїди та клітини Лейдига, які є залозистим апаратом яєчка.

Яєчки закладаються в черевній порожнині і досягають порожнини малого тазу в перші 3 тижня після народження. До 1 – 4 років остаточно формується їх положення. Яєчка знижуючись тягнуть за собою оболонки черевної порожнини, які, після зниження яєчка в мошонку, становлять його оболонки. Вага його в немовляти 5 – 6 грамів .

Андрогенни виробляються в яєчках і наднирниках. Основні – це тестостерон. Андрогенни стимулюють розвиток статевого аппарату, впливають на розвиток вторинних статевих ознак: голосу, скелету, мускулатури, розподілення оволосіння, формування статевих рефлексів.

Андрогенни змінюють активність деяких ферментів , що впливають на синтез білка, збільшуючи ріст тканини.

Впливають на кровотворення, збільшуючи вміст еритроцитів , гемоглобіну.

Жіночі статеві залози – яєчники – розташовані в ділянці малого тазу з боків від матки. Яєчник має форму сливи. Він має два кінця: матковий, який з’єднаний з маткою власною зв’язкою яєчника. Інший зі сторони маточної труби. На розрізі виділяють кіркову та мозкову речовину. Мізкова речовина лежить по центру, складається з сполучної тканини та судин і нервів. Кіркова речовина має фолікули, в яких розвивається яйцеклітина. В період статевого дозрівання один з фолікулів починає дозрівати. Триває це в середньому 28 днів і він перетворюється на зрілий фолікул – графіїв міхурець. Його оболонка розривається і яйцеклітина виходить на поверхню (овуляція). На місці граафого міхурця створюється жовте тіло. Буває істине жовте тіло (жовте тіло вагітності), яке розвивається при вагітності і діє, як ендокринна залоза. Її гормон, прогестерон, сприяє:

Нормальному перебігу вагітності.

Підготовці молочної залози до лактації.

Затримує овуляцію.

Брехливе жовте тіло – виробляє гормони якщо вагітність не настала.

Жіночі статеві гормони називаються – естрогени: естрадіол, естрон, естріол. Естріол стимулює розвиток статевого апарату, розвитку вторинних статевих ознак, формує статевий потяг.

В період статевого дозрівання у хлопчиків збільшується кількість андрогенів. В дівчат – естрогенів. В цей період у дівчат з'являється періодичність в кількості секретуючих естрогенів, що забезпечує жіночий статевий цикл. Різке збільшення естрогенів співпадає з овуляцією, після чого, якщо не настає вагітність, настає менструація, котрою називають видалення назовні слизової оболонки матки разом з кров’ю.

Зі становленням регулярних статевих циклів починається період статевої зрілості, у жінок він продовжується до 45 – 50 років, у чоловіків – до 60 років.

Яєчниковий цикл в середньому триває 28 діб і складається з фолікулярної фази, овуляції та лютеїнової фази. Фолікулярна фаза, й фаза овуляції відбувається під дією фолікулостимулюючого гормону гіпофізу. В першу фазу відбувається дозрівання фолікулу (до 14 днів), в другу фазу фолікул розривається і яйцеклітина виходить на поверхню яєчника (1-а доба). Під дією лютеїностимулюючого гормону гіпофізу настає третя фаза – створюється жовте тіло, яке виділяє гормони до 28-го дня. Потім на місці жовтого тіла утворюється рубець.

Разом з яєчниковим циклом відбувається й маточний.

Маточний цикл

1-а фаза дезвомації- виділення слизової матки з кров’ю - триває 3-4 дня.

2-а фаза регенерації - 6 день циклу

3-а фаза проліферації, фаза швидкого росту слизової матки, 6-15 день

4-а фаза секреції - розрихлення слизової - з 15 по 28 день циклу.

Перші три фази маточного циклу співпадають з першою та другою фазою яєчникового циклу, а четверта – з третьою.

Клімакс у жінок проявляється в нерегулярних статевих циклах. Супроводжується рядом вегетативних порушень – зміни кров'яного тиску, терморегуляції, обміну речовин.

Статеве дозрівання.

Статеві залози і зв’язані з ними ознаки статі закладаються ще під час внутрішньоутробного розвитку. Формуються протягом всього періоду дитинства. Статеві залози нерозривно зв’язані з процесом розвитку дитини в цілому. В певний етап онтогенезу статевий розвиток прискорюється і настає період статевої зрілості. Статева зрілість дівчат на 1 – 2 роки випереджує хлопчиків. На статеве дозрівання впливає стан здоров’я, їжа, клімат, соціально-економічні умови, спадкові особливості. В період статевого дозрівання відбуваються глибокі зміни організму, пов’язані зі змінами в взаємовідношеннях ендокринних залоз – в першу чергу гіпоталамо-гіпофізарною системою.

В зв’язку з різкою перебудовою ендокринної системи це приводить до значних фізіологічних змін в організмі. Швидкий ріст скелету та м’язів не співпадає з ростом внутрішніх органів. Серце в цей час опереджає ріст кровоносних судин, що приводить до збільшення кров’яного тиску. Часто в цей період розвивається “юначе серце” – серцева недостатність, як наслідок головокружіння, головні болі, втомленість. Змінюється емоціональна сфера. В цей період спостерігається подразливість, плаксивість.

Порушення роботи статевих залоз: гіперфункція призводить до раннього статевого дозрівання. При гіпофункції відбувається недорозвиненість статевих органів.

Проведемо характеристику залоз внутрішньої системи, які не залежні від гіпофіза. Зокрема, це :

Епіфіз або шишковидна залоза розташована на кордоні проміжного та середнього мозку. Має форму ялинкової шишки . Маса залози 0,118 гр. Зовні вона покрита сполучною тканиною яка створює трабекули (перегородки ), між якими розташовується функціональна тканина, нейроглія та нервові волокна.

Епіфіз з’являється на 6 - 7 тижні внутрішньоутробного розвитку. Збільшення маси епіфіза відбувається до 4 - 7 років, після чого він піддається зворотньому розвитку - інволюції. Диференціювання клітин починається на першому році життя та продовжується протягом кількох років.

Епіфіз виробляє гормон мелатонін, який є атогоністом меланотропного гормону гіпофізу, тобто освітлює шкіру. Епіфіз також гальмує гонадотропну функцію гіпофіза. Ця залоза забезпечує біологічні ритми людини: коли на сітківку ока потрапляє світло збуджуються рецептори, по зоровому нерві збудження передається симпатичній нервовій системі, а звідти клітинам епіфіза які зменшують вироблення мелатоніну і, таким чином, зміна дня і ночі приводить до циклічної зміни збільшення мелатоніну зменшенням, що визначає добовий та сезонний ритми.

Доведено, що епіфіз гальмує вироблення гормонів практично в усіх залозах внутрішньої секреції. Це здійснюється внаслідок як безпосередньої дії на залозу-мішень, так і через гіпоталамо-гіпофізарну систему, з якою епіфіз контактує через ліквор ІІІ мозкового шлуночка. Таким чином, епіфіз у ендокринній системі відіграє роль тонкого регулятора діяльності залоз внутрішньої секреції. Епіфіз гальмує водно-електролітний, вуглеводний обмін.

Паращитовидні залози. В людини їх чотири. Розташовуються вони на задній стінці бокових доль щитовидної залози і мають масу 0.1 грам. Мають спільну з щитовидною залозою оболонку. Паращитовидні залози з’являються на 6 тижні ембріонального розвитку. Після народження дитини продовжується дозрівання залоз.

Гормони паращитовидної залози:

Паратгормон – регулює обмін кальцію та фосфору. Він діє на нирки, кістки та кишечник. В нирках він зменшує всмоктування фосфору і виводиться з сечею. В кишечнику стимулює всмоктування кальцію в кров. При недостачі кальцію посилюється виділення паратгормону, що призводить до посилення всмоктування кальцію в кишечнику та виходу кальцію з кісток.

Тіреокальцетонін – гормон антагоніст паратгормону.

При гіперфункції паратгормону відбувається вимивання кальцію з кісток, як наслідок – схильність до переломів, випадіння зубів, відкладання кальцію в судинах та ниркових канальцях.

Гіпофункція паратгормона приводить до судорог, підлітки жаліються на холодні руки та ноги, втомленість, серцебиття, “куряча сліпота” титанію, параліч дихальної мускулатури. Важливою умовою розвитку хвороби може стати гіпо- і авітаміноз-D, зловживання м’ясом та рибою, котрі вміщують більше фосфору, ніж кальцію, вагітність та лактація.

Тимус, чи вилочкова залоза, розташована за грудиною. Вона має дві долі. Ззовні залоза покрита капсулою, від якої до середини відходять перегородки, які поділяють її на дольки. Кожна з дольок має кіркову та мозкову речовину. В кірковій речовині багато лімфоцитів. В мозковій речовині є скупчення лімфоїдної тканини - острівці Гассаля.

Розвивається тимус за рахунок трьох пар жаберних кишень на шостому тижні ембріонального розвитку. У немовляти його маса 10 - 14 гр. До 15 - 20 років її маса збільшується до 20 - 30 грамів, а потім починає зменшуватись і в 40 років ця залоза важить 15 грамів. В період статевого дозрівання в ній збільшується кількість сполучної тканини і зменшення мозкової та кіркової речовини і в подальшому цей процес триває до повного заміщення функціональної тканини сполучною у літніх людей.

З початком підліткового періоду тимус, як було згадано вище, починає атрофувати, цей процес генетично запрограмований і пов’язаний зі зміною функціонування багатьох залоз, в першу чергу статевих, наднирників.

Тимус впливає на роботу статевих залоз, пригнічуючи її та навпаки. Тимус є органом імунної системи, бо формує Т-лімфоцити, забезпечуючи клітинний імунітет. Гормони тимусу впливають на зріст та розвиток організму до статевого дозрівання; при видаленні цього органу у тварин після народження приводить до втрати маси та затримки зросту. При видаленні тимуса у дорослої людини зменшується кількість лімфоцитів, зменшується розмір лімфатичних вузлів та селезінки. Ріст та маса тіла не змінюється.

Підшлункова залоза є органом внутрішньої та зовнішньої секреції. Розташована зліва на рівні 1-го 2-го поперекового хребця в заочеревинному просторі. Вона має альвеолярну будову, її дольки з вивідними протоками забезпечують її зовнішньосекреторну функцію. В масі підшлункової залози є групи клітин – острівці Лангерганса - які і виконують її ендокринну функцію. Підшлункова залоза має близько 1 млн. острівців. Основні типи острівкових клітин: В-клітини (70 відсотків), А-клітини (20 відсотків), D-клітини (5-10 відсотків). В-клітини виробляють гормон – інсулін, А-клітини - глюкагон, D-клітини - соматостатин. Регулюються острівці сигналами нейроендокринної та нервової системами. Інсулін впливає на проникливість клітинних мембран для глюкози, відкладанню вуглеводів в печінці та скелетних м'язах у вигляді глікогена та зменшує рівень глюкози в крові. Найбільш інсуліночутливі клітини м’язів – ліпоцити - сполучна тканина. Серце, нирки, печінка по інсуліночутливості - проміжні, резистентні - нервова система, наднирники, очі. Глюкагон проявляє ендокринні властивості в печінці. Глюкагон впливає на зменшення глікогенну в печінці та збільшення глюкози в крові (гіперглікемія). Він на рівні гіпоталамуса пригнічує апетит. Соматостатін - знижує аппетит, моторику шлунка та дванадцятипалої кишки, жовчного міхура, роботу слинних залоз та впливає на роботу інших клітин острівців.

Ендокринна функція підшлункової залози формується на 5-му тижні внутрішньоутробного розвитку. При диференціюванні клітин спочатку виділяють В-клітини. З 5-го місяця острівці Лангерганса добре сформовані. У немовляти кількість острівців більша ніж у дорослого - 6 відсотків від маси залози, на перший рік життя - 1 відсоток . Таке співвідношення зберігається до 40 - 50 років. В старечому періоді 2 - 3 відсотки.

У дітей та підлітків висока толерантність до глюкози, при порівнянні з іншими віковими групами. У дітей та підлітків максимальний функціональний резерв В-клітин і оптимальна чутливість тканин - мішеней до інсуліну.

При недостатньому виробленню інсуліну розвивається хвороба - цукровий діабет. Іноді хворобу зумовлює підвищене зв’язування гормону в крові, чи зниження чутливості тканин до нього. Причинами виникнення хвороби є: спадковість, від батьків дітям чи онукам інфекції особливо вірусні пухлини ожиріння психічні травми

Розлад вуглеводного обміну приводить до змін жирового, білкового, мінерального обмінів. В крові накопичується холестерин. Тривала хвороба приводить до розладу роботи печінки, нирок, серцево-судинної системи.

Ознаки хвороби: спрага, сухість у роті, підвищення сечовиділення, слабкість, схуднення, погане загоювання ран. Та головною ознакою хвороби є збільшення цукру в крові та поява його в сечі. У дітей цукровий діабет зустрічається рідше, ніж у дорослих. При неправильному лікуванні, або байдужому ставленні розвиваються гіперглікемічна кома та гіпоглікемічна кома.