1. Дайте визначення понять:

Цивілізація; поліс; гуманізм (2 знач.).

Гуманізм (від лат. humanus – людяний, людський) – 1. Прогресивний напрям культури і суспільної думки, що виник в Італії за доби Відродження і потім поширився в багатьох країнах Європи. Представники Г. боролися за утвердження поваги до гідності й розуму людини, її право на земне щастя, вільний вияв природних почуттів і здібностей. 2. Система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, захист її права, свободи і щастя, створення необхідних умов для всебічного розвитку кожної особистості і найширшого вияву її здібностей.

Поліс (грец. polis) – місто-держава, а також особливий тип соціально-економічного й політичного устрою, що склався в Давній Греції. П. становив об'єднання приватних землевласників і громадян, які займалися різноманітними промислами і ремеслами і як повноправні його члени мали право на власність.

Передумовою виникнення полісів були сільські поселення селян і ремісників, економічна і політична залежність яких від великих землевласників була скасована внаслідок переселення у XII–X ст. до н.е. дорійців, а родові зв'язки посилилися через приплив нових племен. Переселення дорійців і необхідність захисту від загарбників зумовлює об'єднання кількох родових центрів в один. Уся орна земля була поділена між членами цього об'єднання. Маючи більшу частину землі й худоби, родова знать намагалася уярмити своїх земляків і зробити їх залежними. Соціальні суперечності набули форми боротьби за землю і владу, внаслідок цієї боротьби в VIII–VI ст. до н.е. родова знать зазнала поразки і оформився суспільний устрій у вигляді П., однією з підвалин якого було рабство. П. мав різні форми організації: аристократичну, демократичну, олігархічну. Були й такі поліси, в яких племена-завойовники підкоряли місцеве населення і робили з нього залежних землеробів на зразок спартанських ілотів. Це були поліси Спарти, Фессалії, Беотії. Інший тип П. передбачав панування середніх прошарків міських власників і землевласників. Така ситуація існувала в Афінах, Коринфі, Ефесі, Мілеті.

Полісна організація спиралася на економічний і політичний суверенітет громади вільних власників і виробників – громадян П. Цей суверенітет передбачав для кожного громадянина можливість і навіть обов'язок, насамперед шляхом голосування на народних зборах, брати участь у вирішенні державних питань, у визначенні долі своєї батьківщини. В П. діяли різні органи управління, але верховним завжди були народні збори, яким належало право остаточного розв'язання найважливіших проблем. Цим визначається демократична тенденція в розвитку давньогрецького суспільства. Ще однією вагомою особливістю П. була збіжність політичної та військової організацій. Громадянин-власник водночас був і воїном, який забезпечував недоторканність П. та своєї власності. П. постає як реальна єдність політичної структури й громадянського суспільства, що сприяло розвиткові полісного патріотизму, духу рівноправності та свідомому виконанню законів, що закріплювалися здебільшого у вигляді записаної конституції. Економіка П. базувалася насамперед на сільському господарстві, яке було основним заняттям громадян. Економічний суверенітет П. став гарантією приватної власності його громадян, передусім власності на землю. П. мав свою систему цінностей. Найважливішою її складовою була впевненість у тому, що П. – найвище благо, що існування людини поза його межами неможливе, а добробут окремої особи залежить від благополуччя П.

Цивілізація (від лат. civilis – гідний, вихований) – 1. Форма існування живих істот, наділених розумом. 2. Синонім культури, сукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства. 3. Ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом. 4. Процес становлення громадянського суспільства. 5. Відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін «Ц.» запроваджений В. Мірабо (1757 р.) і використаний Д. Фергюсоном, а пізніше – Л.Г. Морганом та Ф. Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи. На різних історичних етапах термін «Ц.» зазнав у своєму тлумаченні багатьох змін. У мислителів, що його запровадили, і протягом наступного досить тривалого відтинку часу поняття «Ц.» вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (В. Мірабо, А. Фергюсон, А. Сміт). Пізніше, з першої пол. XIX і до XX ст., цей термін вживається переважно для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує в цьому значенні (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йдеться тут про Ц. з універсалістських позицій, як про етап (стан) поступу людства, що йде на зміну дикості й варварству. Як перше, «процесуальне», так і друге, «системне», тлумачення поняття «Ц.» здійснювалося з погляду класичного, лінійно-прогресистського, моністичного, який до серед. XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.

З другої пол. XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А.Дж. Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже не як монолінійний, а як поліцентричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. При цьому у Данилевського і Шпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурно-історичні типи, за Шпенглером, – культури); у Тойнбі – вже як основна складова одиниця історичного процесу. Неоднозначно поціновується роль Ц. в історії. М. Данилевський розглядає Ц. як апофеоз розвитку відповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400–600 pp.) бурхливий період творчого плодоношення, який призводить, однак, до необоротної втрати творчого потенціалу народу (народів), що утворює цей тип. О. Шпенглер, як і М. Данилевський, вважають Ц. стадією існування культури, однак – стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду й вмирання. За Тойнбі, кожна з цивілізацій, які складають всесвітню історію, є суб'єктом культуро-творчої діяльності, даючи відповіді на дедалі нові виклики довкілля. Поняття «ІД.» Тойнбі вживає й у вужчому, близькому до Шпенглера, розумінні – як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного процесу посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття таких культурно-історичних форм, як Ц. При цьому кожна Ц. розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес у цілому. Відповідно до цивілізаційного підходу докорінно переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається тут не лише у висхідному русі, поступальний характер якого визначається опозиціями «вище – нижче», «гірше – краще», а насамперед у тому, щоб кожна Ц. в ході самовизначення і самореалізації відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.

2. Виберіть з даного переліку народи, які жили на території сучасної У країн и і внесли свій доробок в її культуру:

1. кіммерійці; 2. італійці; 3. скіфи; 4. сармати; 5. гали; 6. анти.

У І тис до н.е. на сучасних українських землях відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. Про перше з цих племен – «людей кіммерійських» – дізнаємося з «Одіссеї»» Гомера. Видатний поет розміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу – царство Аїда.

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

До нас дійшли не дуже численні зразки кіммерійської монументальної скульптури – статуї, що досить умовно зображували воїнів. Вони мали вигляд кам'яних стовпів заввишки близько 1,5 м, на яких рельєфно зображені предмети військового обладунку й деталі одягу – пояси, кинджали, бойові циліндричні молотки та ін. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочовиків.

Взагалі кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів і деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати, що комбінувалися одна з однією в багатьох варіантах. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольня в Криму.

Кіммерійські поховання, як правило, – кургани. Поширені вони від Дунаю до Волги. Ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям, у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджали з бронзовою рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременноподібні вудила), а жінок – золоті та бронзові пронизки, намистини, посуд: лощені кубки.

Життя й еволюція самобутньої культури кіммерійців були перервані на початку У1І ст. до н.е. новою хвилею кочовиків зі Сходу – скіфів, із якими пов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни.

Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово. Найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завоювання кіммерійців власне скіфськими племенами й увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а потім постійно взаємодіяла з античною культурою, що особливо позначилось на розвитку мистецтва.

Кочовий побут впливав на всі сфери культури. Йому відповідав зовнішній вигляд скіфів. Одяг був ідеально пристосований для їзди верхи, добре захищав від спеки й морозу: каптани, вузькі штани, м'які черевики. Вбрання прикрашалося хутром, оздоблювалося нашивними золотими платівками. Пишно прикрашався й одяг знатних скіф'янок. Як вважають деякі історики, від скіфів ми маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келехи тощо.

Посуд був переважно дерев'яний та металевий: бронзові казани на високій ніжці для варіння їжі, бронзові миски, дерев'яні підноси й чаші. Скіфи купували грецьку маслинову олію й вино в амфорній тарі, а також посудини для вина, канфари, кіліки, кратери тощо.

Успіхи скіфів у воєнних діях проти перського володаря Дарія, Філіппа II Македонського та інших значною мірою зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою в них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також кінь. Основною зброєю був невеликий складний лук, Ідо стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі (акинаки).

Про соціальне розшарування суспільства свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво. Воно мало зооморфний характер. Його стрижнем був так званий звіриний стиль. Улюбленими були образи оленя, барана, коня, котячого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вдало «вписані» у простір, визначений формою предмета.

Вплив античної культури особливо помітний в архітектурі північних скіфів. Велике Кам'янське городище в Запорізький області має акрополь, на якому виявлено залишки кам'яних споруд. Ще більший вплив спостерігаємо в Неаполі Скіфському (біля м. Сімферополя). У Неаполі досліджено численні жилі й громадські споруди, які були прикрашені портиками і в середині розписані фресками.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Панай – володар неба; його дружина Ані – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фа-гімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог – родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад почався на рубежі ГУ-Ill ст. до н.е., а в II ст. до н.е. з'являються нові кочові племена.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався.

Античні автори, згадуючи про сарматів, підкреслювали їх агресивність й войовничість. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами. Як і всі степовики, сармати чудово стріляли з луків. Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! «Синюваті від зміїної отрути», «летюче залізо, просякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові».

Досі не відоме жодне сарматське поселення, їхня відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями. Основною їжею було молоко, м'ясо, сир, просо. Жили вони в кибитках, прикріплених до возів, або в шатрах. Сармати носили шкіряні або вовняні штани, короткий каптан, м'які чоботи, гостроверхий башлик або шолом. Підперезувалися поясом із круглою або прямокутною пряжкою, до пояса підвішували ніж, точильний камінь і кремінь. У жінок були довгі сукні-сорочки з поясом, прикрашені бісером і дрібними намистинками. Голову накривали покривалом, багаті жінки носили стрічки-пов'язки, діадеми або напівдорогоцінне намисто. У жіночому вбранні були й інші прикраси: шийні гривни, Сережки, браслети, підвіски.

Взагалі, зовнішність сармата яскраво описував Овідій, відзначаючи його лютий вигляд, заросле бородою обличчя і довге волосся, яке вони ніколи не стригли. Навіть їх вигляд лякав ворогів, але крім нього в них була гарна зброя (про що згадано раніше) і дисципліна.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Йому приносили жертви і самого його приносили в жертву.

Дослідники сарматської культури відзначають величезну роль вогню у віруваннях цього іраномовного народу, вважаючи їх вогнепоклонниками. Деякі сучасні вчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу у сонячному човні.

Велике значення мав культ мертвих і віри в потойбічне життя. Померлому в могилу клали все, що могло знадобитися – їжу, одяг, зброю, посуд і для жінок – прикраси й предмети туалету. Майже неодміннім в жіночих похованнях є дзеркала – бронзові або білонові (сплав міді й срібла).

Дуже популярним у сарматському середовищі були фібули – застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Фібули не тільки датують поховання, а й засвідчують напрями контактів.

Сармати принесли в Північне Причорномор'я новий стиль у прикладному мистецтві – поліхромний, їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, або з кольорової емалі – червоної, блакитної, білої. Джерела цього стилю містяться в Середній та Центральній Азії, звідки походили предки сарматів.

У II ст. н.е. сарматському володарюванню в українських степах настав кінець. Сармати зійшли з історичної арени й лише степові кургани зберігають пам'ять про народ, «оперезаний мечем».

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

У І тис. до н.е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тим часом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.

Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з УІІ ст. до н.е. У УІ ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та (суспільний розвиток сусідніх із ними племен. Серед них були, безперечно, і предки східних слов'ян.

У І тис. до н.е. самі слов'яни стрімко виходять на історичну арену. Про їх походження й місце початкового проживання є кілька версій. Докладно вони розглядаються в курсі «Історія України». Більшість сучасних дослідників вважають прабатьківщиною слов'янства території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході – Середнім Дніпром, на півночі – Прип'яттю, а на півдні – середніми течіями Дністра та Південного Бугу.

Уже в трипільський період Україна набуває певних ознак, що й донині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Від трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий дим здіймається вгору над хатами, обмазаними глиною. З часів Трипілля і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході в хату висить зображення вічного дерева в теперішній деформації: квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.

На рубежі III та II ст. до н.е. у Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформувалася зарубинецька культура. Археологічні матеріали та писемні джерела свідчать, що пам'ятки зарубинецької культури лишили праслов'яни. Ці племена були відомі Європі як венеди. Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв'язки зарубинецьких племен свідчать знахідки на праслов'янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинців, як і всіх слов'ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам'ятки розміщені гніздами – по 10 – 15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення – земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12 – 20 м² жили окремі парні сім'ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний племенами готів на дві частини – київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу, що під впливом даків, римлян, германців трансформувалася у черняхівську культуру, її північний ареал мав безпосереднє відношення до формування культури східних слов'ян. За письмовими джерелами (Йордан, Прокопій Кесарійський) до історії слов'ян свідоцтва давніх авторів про антів збігаються з територією поширення пам'яток пеньківської культури (5–7 ст.), а проживання склавинів відповідає території празької культури сер. І тис. Згадані групи слов'ян 5–7 ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони ґрунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Поступово удосконалювались ремесла. Металообробкою займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробка каменю й дерева залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього був ліпний посуд більшості слов'янських культур. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен слов'янство середини 1 тис. н.е. стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів.

Друга половина І тис. – це час, коли загальнослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну та південну.

У третій чверті І тис. н.е. формуються союзи племен. Часті сутички із сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.

Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен із самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку.

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що у них були культові споруди – храми, капища і требища кількох типів. Одне зі святилищ було відкрито на Старокиївській горі В. Хвойкою. Воно являло собою неправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд знаходився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подніпров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол – Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно вони символізують поширений у давнину поділ Всесвіту, на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі – разом з димом поховального вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) угору – на небо. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (яких була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.

Отже, у стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на її теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довгі чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також ранішні народи – усі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або назавжди, стаючи його частинами.

Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив, що із часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М. Грушевського. Вона доповнена й модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення).

У другій половині І тис. землі України зазнають сильного впливу культури Візантії. Належність українських земель до Середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури.

3. За даними означеними назвіть поняття:

Світогляд – уяви, переконання тощо, які є спільними для всіх людей на землі внаслідок спільності їх біологічної та соціальної природи.

Реформация – рух в католицизмі в 16 ст., який вимагав реформування церкви. Це привело до появи 3-го напрямку християнства – протестантизму.

4. Дайте відповідь на питання

1. Який принцип був покладений ЮНЕСКО в типологію світової культури? Назвіть ці культури.

ЮНЕСКО (англ. UNESCO, United Nations Educational, Scientific and Cultural Organisation – Організація Об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури) – міжурядова організація, спеціалізована установа ООН. Статут ЮНЕСКО розроблено на Установчій конференції організації (листопад 1945 p.), вступив у силу 4.11.1946 р. Метою ЮНЕСКО є: сприяння миру та міжнародній безпеці шляхом розвитку співробітництва між країнами в галузі освіти, науки і культури, збереження загальної поваги до основних прав і свобод людини незалежно від раси, статі, мови чи релігії. Діяльність ЮНЕСКО охоплює широкий спектр питань: боротьбу з неписьменністю, розвиток освіти та підготовку кадрів, вивчення й поширення національних культур, охорону навколишнього середовища та пам'яток культури, співробітництво у розв'язанні глобальних наукових проблем у галузі соціології, океанографії, геології, інформації тощо. ЮНЕСКО бере активну участь у проведенні міжнародних кампаній, пов'язаних із ювілейними датами всесвітнього значення.

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Даний метод використовується з метою порівняльного дослідження суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну;

б) історико-культурний, який включає національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної. Завданням даної лекції є обґрунтування важливості та значення регіонального підходу до аналізу культурного розвитку людства, який дає змогу з'ясувати єдність і різноманітність світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію і взаємовплив певних культурних регіонів.

В етнічному відношенні людство таке багате, що вчені навіть не знають точного числа націй, народностей, племен, що його складають. Що ж об'єднує людей в єдиний етнос?

Вчені називають спільні мову і територію, єдність господарського життя і єдину культуру, особливості національного характеру та ін. Кожний народ світу має свою історію, своє етнічне обличчя, культуру, мову, самосвідомість. Поняття «культурний регіон» і означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, Що проявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних принципів.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічноафриканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад., в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів.

Зазначені особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує увагу на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо слід наголосити на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не враховувалось. або недооцінювалось. Цей фактор має справу з більш глибинними характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо), оскільки кожна з них по-своєму сприймає навколишню дійсність, уявляє та оцінює її, ставиться до ' умов свого буття, самого буття. Власне в цьому полягає специфічне відношення даної спільноти до всього, що об'єктивно існує, в чому виражається її «дух», «душа» чи характер в реальному сенсі.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, у яких складалась та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на її культурі. Із плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає відігравати політичний фактор, утворення держав та встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло росту самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори викликали до життя величезну кількість самобутніх культур. Будучи включеними в єдиний світовий історико-культурний процес, вони об'єднуються поняттям «світова культура».

Для того, щоб підкреслити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, перш за все, поняття «самобутність». У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка.

Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури – процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості і традиції, а з другого – «овації та критичного переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, слід підкреслити, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування тих досягнень, які були нагромаджені за всю історію розвитку даної культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільне значимі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю – означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція за своєю природою є носієм і ядром усього стабільного, найбільш характерного, оскільки в ній зафіксовані «програми» людської діяльності подібно генетичним програмам популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і в обхід них неможливе відтворення культури.

Другою стороною цього процесу є опанування новими формами і елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі – їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, доцільно зазначити, що в понятті самобутності фіксується як самостійність, так і специфіка суспільства, не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, але й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, воно є наслідком постійної взаємодії. Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для даної культури; акультурація, сутність якої в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для даної культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями культури іншого (наприклад, шляхом перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний за своєю однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає свої особливості, розчиняючись в іншій, а інша ж практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише ті інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, кращого у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, включення у загальний світовий історико-культурний процес і необхідність вироблення на цій базі спільних духовних основ всієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком «випадала» зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. lie є обов'язковою умовою наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності і внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з них моментів, випускаючи з. виду інший. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства в цілому і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

2. Які особливості визначили неповторний характер культури античної Греції?

«Античний» (від лат. anticjmis) означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називають-суспільства стародавніх Греції та Риму з IX ст, до н.е. до V ст. її. е. У наш час поняття античності включає також кріто-мікенську епоху (III–II тис. до н.е.). «Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до п. с. до середини V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу – Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтримувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був теоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм – перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей – безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилась в центрі античної_ філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський або кріто-мікенський (III–II тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (XI–IX ст. до н.е.), архаїчний (VIII–VI ст. до н.е.), класичний (V–IV ст. до н. е,).

Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III–II тис. до н.е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт.

Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною, принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмежену владу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтва відтворюють красу природи та людини.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірїнф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури – фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність, Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з троянською війною, становлять основу давньогрецького І героїчного епосу.

В кінці XII–X ст. до н. є. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся xpaмa Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму уберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції.

3. Яку роль відіграла католицька церква в добу Середньовічча в житті європейського суспільства?

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. У 1054 р, відбулось розмежування християнських церков на західну – римо-католицьку та східну – православну, Передумовою розколу християнства на католицизм та православ'я був розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, претендуючих на домінуюче становище у християнському світі.

У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувається консолідація римо-католицької церкви. У своєму історичному розвитку, від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різні філософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади римо-католицька церква широко використовує ідеї маніхейства. неоплатонізму, аскетизму та ін.

В період Раннього Середньовіччя офіційною ідеологією католицизму став аскетизм. Вже у II–III ст. в писаннях отців церкви з'ясовується відношення християнства до античної язичницької) культури. Спрямованість ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростала у тенденцію заперечення усіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан (160   близько 220 pp.) ототожнював мистецтво з язичництвом, заняття живописом, скульптурою та театральні видовища називав ідолопоклонством, а в працях «Апологія, або захист християн від поганства» та «Спростування єретиків» проповідував кінець світу та строгий аскетизм. У пізньому середньовіччі знайшли поширення погляди Климента Олександрійського (близько 150   близько 215 pp.) та Орігена (близько 185   близько 254 pp.), що також заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до всіх книг Біблії, написав працю «Про основні положення християнства». Він активно пропагував аскетизм, розробив власну теологічну систему, яка сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354–430 pp.), християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства та проповідування аскетизму.

Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах, повз які пройшла антична думка, а саме – динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» у 13 книгах, де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом розкриває суперечливий процес становлення особистості, обґрунтовує необхідність Божественної Благодаті, яка спасає особистість від земної гріховності.

Проблема містично осмисленої діалектики історії знайшла відображення у його трактаті «Про град Божий» у 22 книгах. В основі твору події, пов'язані із завоюванням у 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха (близько 370–410 pp.). Автор полемізує з язичниками, що звинувачували християнство в зруйнуванні античного світу, розглядає два протилежних види людської спільності: «град земний», тобто державність, в основі якої «любов до себе», і «град Божий» – духовну спільність, в основі якої «любов до Бога». «Град Божий» далеко не тотожний ідеалу теократії, в дусі якого інтерпретували вчення Августина середньовічні схоласти. Він різко критикував «каїнівський» дух імперії, завойовницькі устремління римлян, які, натомість, засуджували насилля щодо себе. Що стосується самих причин насилля, їх Августин вбачав у гріховності людини.

Досить складним було ставлення Августина до античного мистецтва. У «Сповіді» він наголошував, що споглядання античних творів викликає у нього найбільш глибокі земні почуття. Він захоплювався пластикою античної скульптури, античною поезією та музикою, що було гріховним з точки зору нової релігії і вимагало життя.

Згідно з традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини стає невід'ємною рисою християнського вчення. Краса – світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Платона (204–270 pp.), у яких вищою красою виступає ідея, в Августина вищою красою виступає Бог. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса є лише відблиском божественної. Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику католицької церкви у галузі культури. Він став незаперечним авторитетом у теології та філософії середньовіччя, йому не було рівних майже до появи Фоми Аквінського.

Християнський мислитель кінця V початку VI ст. Псевдо-Діонісій Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм з соціальною проблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква як «град Божий»), у Ареопагіта церква є ідеальною людською спільністю. Це передусім світова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію ангелів, відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, які передають промінь один одному. Вироблена Ареопагітом система естетичного сприйняття світу як ієрархії сяючого світла, справила всеохоплюючий вплив на середньовічну культуру. На Заході його погляди набули поширення у IX ст., їх впливу зазнав середньовічний західний філософ І. Еріугена (близько 810–877 pp.) та ін.

У християнській символіці золото стає матеріальним носієм світла, уречевленою божественною ясністю, оскільки вважається чистим і нетлінним, так само як чистим та нетлінним є божественний дух. Божественне світло – це також сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих.

Поряд із золотом носієм божественного начала вважається скло, яке пропускає це світло. Такий символ, світлоносної речовини зберігає свою значимість для усієї християнської традиції, але по-різному матеріалізується у церковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо Візантія розробляє мозаїку, Захід створює вітраж, У мозаїці скло смальти і блиск золота непрозорі. Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість скла, що надає особливої урочистості цим творам монументально-декоративного мистецтва, які широко використовувалися у художньому оформленні інтер'єра середньовічних храмів.

Створювані християнством символи строго відповідають основним догматам віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному житті віруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.

4. Що таке масова культура? Чому її виникнення стало можливим лише в 20 ст.?

Сутність та історія культури українського народу поки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо – та геопсихічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й історична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у несприятливих умовах., Імперські та тоталітарні режими економічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури,

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію виконують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової американізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державка підтримка культур національних меншин – ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.

Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, державну суверенність, а отже, і шанс, на духовне відродження. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця – у відповідальний час історії бути Месією, Пророком свого народу, його дороговказом.

Перелік літератури

1. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П.П. та інш. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1. – 240 с.

2. Дьоміна Л.М., Повзло О.М. Історія і теорія світової і вітчизняної культури: Навч.посібник. – К.: ІЗМН, 1996. – 4.1. – 168 с.

3. Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1999. – 263 с.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Під ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1999. – С. 5–59.

5. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. А.В. Яртися та ін. – Львів: Світ, 1994.-С. 270–275.

6. Михайлов Б.Д. Підземний «ермітаж» Приазов'я. – Запоріжжя: Дике Поле, 1998.-96 с.

7. Розин В.М. Культурология. Учебник для вузов. – М.: ФОРУМ – ИНФРА М, 1999. -344 с.

8. Теорія та історія світової й вітчизняної культури: Курс лекцій/ Під ред. А.К. Бичко та інш. – К.:Либідь, 1992.-С. 163–170.

9. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник/ За ред. С.О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 5–18.

10. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / Під ред. М.М. Заковича. – К.: Т-во «Знання», 2000. – С. 13 – 109.

11. Чмихов М.О. Давня культура. Навч. посібник.-К.: Либідь, 1994.