Дипломная работа: Інформаційне суспільство
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
1.1 Поняття “інформаційне суспільство” і його сутність
1.2 Структурні основи інформаційного суспільства
1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства
РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)
2.1 КИЇВ - інформаційно-аналітичний сервіс столиці України
2.2 Аналіз Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства
2.3 Інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м.Київа
РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
3.1 Теоретичне обґрунтування оптимізації становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні
3.2 Особливості становлення українського інформаційного суспільства
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
Вступ
Актуальність теми зумовлена потребою дослідження суспільства нового типу, яке протягом останніх десятиліть все частіше характеризують як інформаційне суспільство. Саме розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зростання кількості інформації все більше визначають сутність нашої епохи. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний перетворювальний вплив на всі сфери сучасного суспільства як у межах національних кордонів, так і у світі в цілому. Глобальність процесів, що відбуваються, неминуче підвищує інтерес до теоретичного осмислення особливостей інформаційного суспільства й емпіричного вивчення впливу інформаційно-комунікаційних технологій на трансформацію соціально-економічних, політичних і культурних структур.
У розвинених країнах сфера інформаційно-комунікаційних технологій виступає запорукою соціального, економічного і політичного благополуччя. Починаючи з 90-х років ХХ століття розвиток інформаційного суспільства є пріоритетним напрямом державної політики в провідних країнах світу.
У грудні 2003 року питання створення глобального інформаційного суспільства вперше в історії людства було підняте на вищому міждержавному рівні у межах проведення I стадії Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. На цьому міжнародному форумі лідери 161 держави світу підписали два стратегічні документи “Декларацію принципів” і “План дій”, які визначили напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях, а також визнали необхідність розробки і реалізації національних стратегій його розвитку в кожній конкретній країні.
Починаючи з 1998 р. у вказаний процес включилася Україна, проте на цьому шляху перед нашою країною постає чимало труднощів, пов’язаних, насамперед, з перехідним характером розвитку українського суспільства. Сьогодні для досягнення головної мети – ефективної інтеграції України в глобальне інформаційне співтовариство - їй необхідно вирішити унікальне в світовій історії завдання – сформувати інформаційний простір і водночас створити демократичну, соціальну, правову державу і громадянське суспільство.
Теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного суспільства значно відстає від практичного використання інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином, є доцільним розглянути інформаційний розвиток з позиції соціального, політичного і філософського аналізу. Створення наукової концепції, здатної синтезувати загальні проблеми інформаційного суспільства, а також перспективи розвитку інформаційного простору України, складає надзвичайно актуальне теоретичне завдання, вирішення якого дозволить соціальним суб’єктам всіх рівнів усвідомити свою роль і місце в нових умовах, обґрунтувати стратегію інформаційного розвитку нашої країни, з’ясувати особливості інформаційних процесів у транзитивних умовах, а також ефективно вирішувати суто практичні завдання створення і розвитку інформаційного суспільства в Україні.
Різні аспекти інформаційного суспільства, зокрема, роль і місце людини в процесах глобалізації та інформаційних взаємодіях, специфіка розвитку інформаційного суспільства в окремих високорозвинених країнах, і країнах, що розвиваються, проаналізовані в українській і російській літературі у працях І.Ю. Алексєєвої, М.С. Демкової, Т.А. Берези, Л.В. Березовець, О.Л. Вартанової, С.Т. Кара-Мурзи, А.В. Колодюка, І.Б. Колиушко, В.І. Лисицького, Л.Г. Мельника, І.С. Мелюхіна, А.І. Ракитова, Г.Л. Смоляна, Д.С. Черешкіна, А.А. Чернова та ін.
Розгляду політичних аспектів суспільства знання, що формується, присвячені праці Г.Т. Артамонова, В.А. Васильєва, М.С. Вершиніна, М.С. Демкової, Н.З. Згуровського, В.В. Пастухової, А.І. Ракитова, Т.Л. Тихонової, М. Фігеля та ін.
Економічна складова інформаційного суспільства розглядається в публікаціях Ю.М. Бажала, М.Г. Делягіна, Т.В. Єршової, А.Я. Жаліло, В.Л. Іноземцева, Л.Г. Мельника, С.І. Романенко та ін.
Застосування інформаційних технологій в процесі вивчення конкретних суспільств сприяли появі економічної теорії інформації (Дж.Стіглер, Дж.Акерлоф), теорії інформаційного суспільства (А.Тоффлер) та постіндустріального суспільства (Д.Белл). З доробку сучасних українських вчених в цьому контексті привертають увагу праці В.Д.Гавловського, В.С.Цимбалюка, А.С.Гальчинського, Р.А.Калюжного. У даний час активно працюють у цьому напрямку російські вчені В.Л.Іноземцев, Г.Т.Артамонов та ін. Не можна залишити поза увагою і наукові розробки філософа А.І.Ракітова, фундаментальна праця якого “Філософія комп'ютерної цивілізації”, незважаючи на її давність, залишається найзмістовнішим, найґрунтовнішим виданням з даної проблематики на пострадянському просторі, котре є актуальним донині. Поява теорії М.Кастельса про інформаціональний капіталізм у мережевому суспільстві активізувала як розвиток інформаційних технологій, так і їх застосування в суспільних дослідженнях.
Широке використання інформаційних технологій у прогнозуванні та макроекономічному моделюванні економіки України активізувало формування і розвиток наукових шкіл економічного прогнозування, зокрема, київської (В.М.Геєць, Б.Є.Кваснюк, В.О.Точилін, М.І.Скрипниченко, Л.І.Федулова, О.І.Черняк, А.А.Алєксєєв, Н.І.Костіна В.В.Вітлінський, А.М.Єріна, І.Г.Лук’яненко), харківської (Т.С.Клебанова, В.Я.Заруба, М.О.Кизим), донецької (Ю.Г.Лисенко, В.Л.Петренко, М.Г.Гузь, В.М.Андрієнко), запорізької (В.М.Порохня, В.О.Перепелиця), а також львівської (В.М.Вовк, В.І.Єлейко).
Крім того, в дипломі проаналізовано значну кількість українських і зарубіжних документів, аналітичних і інформаційних матеріалів спеціального і загального періодичного друку, статистичних даних по різних аспектах розвитку інформаційного суспільства. Значний інтерес для аналізу політики провідних держав у галузі розвитку інформаційного суспільства являють використані в роботі численні документи ЄС, ООН, ВТО, ЮНЕСКО, декларації та інші підсумкові документи саммітів глав держав, нарад міністрів з політики у сфері ЗМІ і міжнародних неурядових організацій.
Таким чином, актуальність проблеми, її недостатня наукова розробленість і практична соціальна значущість зумовили вибір теми дослідження.
Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь розробленості проблеми, а також її багатоаспектність, у даному дослідженні ставиться мета: комплексно розкрити сутність інформаційного суспільства у м.Київі, його структурних основ і особливостей формування, а також дослідити проблемне поле інформаційного розвитку сучасної України.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:
– розкрити суть поняття “інформаційне суспільство”;
– схарактеризувати основні концепції інформаційного суспільства;
– розглянути основні практичні моделі розвитку інформаційного суспільства на прикладі провідних держав, визначити загальні тенденції і специфіку їх прояву в окремих країнах;
- проаналізоувано інформаційну політику органів виконавчої влади (на прикладі КМДА)
– проаналізувати Київ як інформаційно-аналітичний сервіс столиці України;
– виявити Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства;
– структурувати інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м.Київа
– обґрунтувати основні напрямки оптимізації розвитку інформаційного суспільства України взагалі і окремо м.Київа .
Об’єктом дослідження є інформаційне суспільство м.Київа.
Предметом дослідження є сутність і структурні основи інформаційного суспільства м .Київа, а також перспективи його розвитку.
Методи дослідження зумовлені специфікою даної дослідницької роботи і потребами комплексного і міждисциплінарного аналізу теми. У дослідженні автор спирався на загальнонаукові методи: порівняльно-критичний метод і принцип типологізації, структурно-функціонального метод, системний підхід, методи аналізу і синтезу, історичний метод, метод спостереження, а також метод опитування (анкетування).
Наукова новизна одержаних результатів. Результатом проведеного дослідження стала спроба аналізу розвитку інформаційного суспільства м.Київа і його перспектив. До найбільш значущих результатів і теоретичних висновків, що мають наукову новизну і виносяться на захист, належать такі: – запропоновано визначення інформаційного суспільства і розглядаються його найважливіші сутнісні характеристики; доведено, що інформаційне суспільство є сучасним станом цивілізаційного розвитку, сутність якого полягає у збільшенні масштабів створення, накопичення, передачі, обробки і використання інформації, перетворенні інформації і знання на продуктивні сили суспільства, а також у збільшенні впливу новітніх інформаційно-комунікаційних технологій на політику, економіку, соціальну структуру, право, культуру тощо; проаналізовані базові концепції інформаційного суспільства, виявлено певну еволюцію соціально-філософських поглядів на інформаційне суспільство від визначення його як постіндустріального суспільства до формування концепції суспільства знання, проаналізовані особливості розвитку інформаційного суспільства м.Київа.
Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається актуальністю, новизною і сукупністю положень, які виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшого теоретичного дослідження проблем розвитку інформаційного суспільства. Одержані результати можуть бути використані державними органами, громадськими організаціями, іншими суб’єктами соціального процесу в діяльності зі створення умов для формування інформаційного суспільства в Україні. Сформульовані рекомендації можуть також використовуватися в законотворчій діяльності зі вдосконалення правовідносин у сфері інформатизації. Матеріали дослідження можуть стати теоретичною основою для розробки і впровадження деяких тем і спецкурсів з філософії, політології, соціології тощо.
Особистий внесок заключається в самостійному виконанні дослідженя.
Апробація результатів. Основні положення дослідження апробовано на
Матеріали дослідження пройшли апробацію на засіданні кафедри
Структура дипломної роботи зумовлена метою і завданнями, поставленими у процесі теоретичної розробки вибраної теми. Работа складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи складає 117 сторінок. З бібліографією сторінок 124. Список використаних джерел містить 76 найменуваннь.
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
1.1 Поняття “інформаційне суспільство” і його сутність
Еволюція сучасного суспільства, що супроводжується корінними соціальними перетвореннями в світі і в нашій країні, рухається у напрямі того типу соціуму, який достатньо точно характеризується поняттям “інформаційне суспільство”. Йдеться про становлення глобальної інформаційної індустрії, підвищення ролі знань і інформації в економічному і соціокультурному розвитку, появу нових форм демократії, структурні зрушення в зайнятості і в інших сферах життєдіяльності суспільства. У наші дні формуються абсолютно нові відносини в економічному, соціальному і духовному житті людей, які описуються поняттям “інформаційне суспільство”.
Як справедливо відзначає В.Л. Іноземцев, “на початок 60-х років сформувалися найважливіші методологічні основи, що дозволяють розглядати становлення нового соціального стану з позицій відходу від традиційного індустріалізму і розвитку “економіки послуг”, пов’язаного з підвищенням ролі технологічного фактора, науки й освіти, розширенням впливу нового класу кваліфікованих професійних менеджерів і технократів і якісною зміною місця теоретичного знання і інформації в суспільному виробництві” [64, с. 2].
Спочатку дослідники інформаційного суспільства звертали увагу переважно на вдосконалення засобів поширення і забезпечення доступу до інформації, і в обговоренні домінували технологічні, інфраструктурні й економічні аспекти. Це було природним чином зумовлено вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій, що призвели до істотних змін на світовому ринку [21, с. 13]. Так, в 60-70-х роках ХХ ст. у західній літературі вважалося, що основою формування інформаційного суспільства є розвиток обчислювальної та інформаційної техніки. Називалася і низка інших ознак: глобальний характер інформації, вільне від державних кордонів поширення інформаційних потоків; значне зростання можливості збору, обробки, зберігання, передачі інформації, доступу до неї; збільшення дії інформації на розвиток різних сфер людської діяльності; перехід до нових форм зайнятості та ін.
Соціогуманітарні аспекти становлення нового інформаційного суспільства стали активно досліджуватися в результаті усвідомлення того, що черговий якісний стрибок у розвитку технологій породив нову глобальну соціальну революцію, що не поступалася революціям минулого за своїми масштабами і впливом на людське співтовариство. Сьогодні на перший план висуваються вже не проблеми подальшої технізації суспільства, як це вважалося ще кілька років тому, а проблеми його інтелектуалізації, створення і впровадження нових соціальних технологій, заснованих на ефективному використанні головного стратегічного ресурсу суспільства - знань.
Існує декілька підходів до визначення поняття “інформаційне суспільство”. Наприклад, А. Даф виокремлює три способи розуміння інформаційного суспільства: з погляду інформаційно-економічного підходу, підходу з позиції інформаційних потоків і інформаційно-технологічного підходу. Відомий теоретик Ф. Уебстер виокремлює п’ять основних підходів, кожний з яких базується на тому або іншому критерії інформаційного суспільства, що знаходиться в його основі. Перш за все, це технологічний і економічний критерії (виходячи з найбільш явних перетворень у даних сферах людської життєдіяльності, більшість дослідників будують свої визначення інформаційного суспільства саме на них), критерій, пов’язаний зі змінами у сфері зайнятості населення (професійний), а також просторовий і культурний критерії [13, с. 14]. Аналізуючи різні підходи до визначення інформаційного суспільства, Ф. Уебстер відзначає існування ще одного визначення, кардинально відмінного від попередніх; воно виходить не з того, що у наш час стало більше інформації, а з того, що характер цієї інформації змінив спосіб нашого життя. Ця дефініція передбачає, що в основі нашої поведінки сьогодні лежить теоретичне знання і інформація, а, отже, спирається не на кількісні критерії, що важко піддаються обліку, як попередні визначення, а на якісні, що є переконливим аргументом на його користь [73].
Дані підходи не обов’язково взаємо виключають один одного, хоча дослідники інформаційного суспільства відповідно до своїх уявлень виводять на перший план переважно те або інше визначення. При цьому основою більшості підходів стає переконання, що кількісні зміни у сфері інформації призводять до виникнення якісно нового типу соціального устрою. Багато в чому теоретики виходять із схожих міркувань: у наш час практично в усіх сферах життя суспільства стало більше інформації, значить суспільство, в якому ми живемо, інформаційне.
Розглянемо підходи до визначення “інформаційного суспільства”, що найчастіше зустрічаються. Нові технології - одна з найпомітніших ознак настання нових часів, і їх часто приймають за ознаку народження інформаційного суспільства. Ідея полягає в тому, що великий обсяг технологічних новацій повинен призвести до соціального перевлаштування, бо його дія на суспільство дуже значна. Прихильник даного підходу провідний футуролог Е. Тоффлер, свою думку висловив у метафорі, що запам’ятовується: світ поступово формується трьома хвилями технологічних інновацій, які, як високий приплив, не можна зупинити. Першою була сільськогосподарська революція, другою - промислова. Тепер на нас насувається третя хвиля - інформаційна революція, яка провіщає новий спосіб життя [69]. Інформаційне суспільство, або за іншим висловом Тоффлера “суперіндустріальне суспільство”, це “складне, таке, що швидко розвивається, суспільство, засноване на найбільш передовій технології і постматеріалістичній системі цінностей” [70].
Таким чином, погоджуючись з величезною важливістю такої складової інформаційного суспільства, як інформаційні технології, нам бачиться дуже спрощеним і невірним визнавати за ними окрему провідну роль у соціальних змінах.
Інший підхід до визначення поняття “інформаційне суспільство”, що не менш часто зустрічається, пов’язаний з економічними перетвореннями. Цей підхід припускає облік зростання економічної цінності інформаційної діяльності. Якщо спостерігається збільшення частки інформаційного бізнесу у валовому національному продукті, то цілком логічно можна дійти висновку, що економіка стала інформаційною. Якщо в економічній сфері інформаційна активність превалює над діяльністю у галузі сільського господарства і промисловості, то, отже, можна говорити про інформаційне суспільство. Відповідно, інформаційне суспільство розуміється тут як суспільство, в якому головне місце займає діяльність із виробництва інформаційного продукту й інформаційних послуг [58]. Але, визнаючи об’єктивність збільшення інформаційного сектора в економіці в цілому і зростання економічної значущості інформації, не можна не відзначити складності даного підходу в спробі виділити розміри і складові інформаційного сектора економіки. Крім того, сучасну економіку не можна вважати повністю інформаційною, розвиток інформаційного сектора в ній логічно поєднується з існуванням традиційних індустріальних галузей, що також викликає певні сумніви в спробі зробити інформаційно-економічний критерій домінуючим в аналізі інформаційного суспільства.
Третій, професійний підхід до визначення поняття “інформаційне суспільство”, пов’язаний зі сферою зайнятості населення. Даний підхід тісно пов’язується з роботами Д. Белла, найвизначнішого теоретика “постіндустріального суспільства”. Цей термін практично синонімічний терміну “інформаційне суспільство“ і саме в цьому розумінні він використовується у роботах даного автора. Розглядаючи структуру зайнятості населення і моделі спостережуваних змін, Д. Белл припустив, що людство вступає в інформаційне суспільство, де більшість зайнятих працюють в інформаційній сфері. Зниження зайнятості у сфері виробництва і збільшення зайнятості у сфері послуг розглядається ним як заміщення фізичної праці працею “білокомірцевою”. Оскільки “сировиною” для нефізичної праці є інформація (вона протиставляється фізичній силі, навичкам ручної праці і її “машинним” характеристикам), істотне збільшення частки праці в інформаційній сфері може розглядатися як виникнення інформаційного суспільства [7].
Слід зазначити, що даний підхід до визначення інформаційного суспільства принципово відрізняється від технологічного й економічного. Акцент на змінах у сфері зайнятості підкреслює швидше трансформаційні можливості інформації як такої, ніж дія інформаційних технологій, тут інформація просувається і створюється у сфері зайнятості і реалізується в людях через навчання і досвід. Цілий ряд авторитетних авторів, від Р. Райха до М. Кастельса, вважають, що рушійною силою сучасної економіки є люди, чия головна здатність полягає у використанні інформації: сьогодні головними двигунами економіки стали ті, чия праця вимагає створення і використання інформації [51].
Дійсно, в розвинених країнах більше 70% робочої сили зайняті у сфері послуг, “білокомірцева” робота зараз превалює, що дає підстави для визначення інформаційного суспільства за допомогою запропонованого Беллом підходу. Недоліки даного підходу пов’язані, перш за все, з проблематичністю розподілу занять за категоріями “інформаційне” – “неінформаційне”. “Така методологія, - підкреслює Ф. Уебстер, - подає нам величезні обсяги інформаційної зайнятості, але не дає інструменту для диференціації найбільш істотних обсягів інформаційної роботи” [73, с. 23].
Наступний, четвертий підхід до визначення інформаційного суспільства, хоч і спирається на економіку і соціологію, ґрунтується на географічному або просторовому принципі. Головний акцент тут робиться на глобальні інформаційні мережі, які зв’язують різні місця планети, а тому впливають на організацію часу і простору. Особливої популярності ця концепція набула останніми роками у зв’язку зі збільшенням ролі інформаційних мереж у соціальній організації суспільства і розвитком Інтернету. Один з провідних прибічників даного підходу, М. Кастельс, доводить, що головною рисою інформаційної епохи стають мережі, що зв’язують між собою людей, інститути і держави. Починаючи з 70-х рр. ХХ ст., нова форма капіталізму, що з’явилася в результаті розвитку інформаційних технологій (за висловом автора – “інформаційний капіталізм”), використовує інформаційні мережі як на виробництві, так і для маркетингу по всьому світу. Таким чином, інформаційне суспільство в даному підході розглядається як глобальне мережеве суспільство, в якому мережі пронизують усю соціальну й економічну структуру [70; 71].
Поява електронних “супермагістралей” привернула увагу до перегляду співвідношення “час - простір”. Дійсно, в мережевому суспільстві ускладнення, пов’язані з часом і простором, були багато в чому подолані, корпорації і навіть окремі люди дістали можливість ефективно вести свої справи в глобальному масштабі. Тому багато хто припускає, що все це знаменує серйозну трансформацію соціального устрою, яка може слугувати навіть ознакою революційних змін. При цьому, визнання розвитку інформаційних мереж провідним фактором у становленні інформаційного суспільства вимагає деяких застережень.
Наявності інформаційних мереж недостатньо для визнання суспільства інформаційним. Даний підхід також оперує нечіткими дефініціями, насамперед, невизначеним поняттям мережі, неясно, чи повинні під мережею матися на увазі тільки технологічні системи або всі соціальні інформаційні відносини, побудовані за мережевим принципом. Крім того, інформаційні мережі у формі поштового зв’язку, телеграфу і телефону існують відносно тривалий час, а якщо визнати їх існування провідним в інформаційному суспільстві, то стає незрозумілим виникнення проблематики інформаційного суспільства саме зараз, а не десятиліття і століття тому.
Підхід до визначення інформаційного суспільства, що використовує критерій культури, мабуть, найлегше визнати максимально повним і відповідним сучасним реаліям, проте культурні артефакти ще гірше за інших піддаються вимірюванням і формалізації. Дійсно, сучасна культура явно більш інформативна, ніж будь-яка попередня. Людина існує в медіанасиченому середовищі: її життя істотно символізується, воно проходить у процесах обміну й отримання повідомлень про неї і про інших. Визнання вибухового зростання культурних сенсів змушує багато авторів говорити про те, що людство увійшло до інформаційного суспільства. Вони рідко роблять спроби оцінити цей розвиток в кількісних характеристиках, а просто вказують, наскільки “очевидно”, що знаків і інформації сьогодні значно більше, ніж у попередні епохи. Перш за все, такий описовий характер мають концепції постмодерністських авторів, що досліджують інформаційне суспільство в рамках тексту і гіпертексту, симулякра і ризоми, гіперреальності і пастиша, сенсу, знаку й інших категорій власне постмодерністського дискурсу [17; c.210].
Наступний підхід до визначення інформаційного суспільства пов’язаний із змінами в політичній сфері суспільства і характері міжнародних відносин в умовах глобалізації. Держава і різні політичні сили, згідно з даним підходом, стають основними суб’єктами становлення і подальшого розвитку інформаційного глобального суспільства. Інформація і знання в таких умовах виступають одним з головних ресурсів держави, масштаби використання якого сьогодні можливо порівняти з використанням традиційних ресурсів, доступ до яких виступає одним з основних факторів соціально-економічного розвитку. При цьому підкреслюється, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій несе в собі кардинальні зміни в політичному житті суспільства, перш за все з боку його демократизації [20]. Але і такий підхід до визначення інформаційного суспільства, незважаючи на всю його важливість у виокремленні подальших перспектив світової спільноти як глобального інформаційного співтовариства, також бачиться дещо однобічним через його увагу лише до одного з аспектів даної проблеми.
Таким чином, аналіз даних підходів до визначення інформаційного суспільства демонструє, що вони або недостатньо розгорнені, або однобічні. Всі названі підходи дають надто проблематичні поняття щодо того, що, власне, складає сутність інформаційного суспільства й як його можна визначити. Пов’язане це переважно з тим фактом, що більшість даних визначень інформаційного суспільства виходять з його кількісних характеристик і припускають, що в якійсь точці, коли інформаційні критерії починають домінувати в різних сферах життєдіяльності суспільства, воно вступає в інформаційну стадію свого розвитку. Таким чином, кількісне збільшення обсягів інформації, трансформується в якісну зміну соціальної системи.
Без сумніву, можливість вимірити в кількісних показниках поширення інформації небезкорисна, але цього явно недостатньо. Можна погодитися з Ф. Уебстером, що для справжнього знання інформаційного суспільства, чим воно схоже на інші соціальні системи і чим відрізняється від них, необхідно комплексно вивчити якісні перетворення [13, с. 31]. Так, інформаційне суспільство можна визначити як суспільство, у якому домінуючу роль відіграє теоретичне знання. Відповідно до цього підходу, інформаційне суспільство чи “суспільство знань” улаштоване таким чином, що пріоритет у ньому віддається теорії, і саме це вважається відмітною рисою сучасності. Дійсно, теоретичне знання відіграє ключову роль у сучасному суспільстві на відміну від попередніх епох, коли домінували практичне і ситуативне знання. Сьогодні інновації навпаки беруть свій початок переважно від принципових теоретичних знань, з найбільшою очевидністю це виявляється в сфері науки і технологій, хоча пріоритет теоретичного знання існує й у політиці, економіці і навіть повсякденному житті. Відповідно до цього підходу, сучасне суспільство формується на основі рефлексії і рішень, при прийнятті яких велику роль відіграє оцінка ризиків, відповідно, теоретичному знанню надається центральне місце, тому що воно дає привід для рефлексії [30].
Але положення про пріоритетність теоретичного знання як визначального фактора інформаційного суспільства теж заперечується і не може вважатися єдино вірним через свою однобічність і неуважність до необхідного кількісного аналізу інформаційного суспільства і значеннєвого навантаження інформації в сучасному світі.
Таким чином, розглянувши основні підходи до визначення інформаційного суспільства в сучасному дискурсі, стає ясно, що жоден з них не може служити єдино вірною методологічною базою для вивчення настільки складного комплексного феномена. Рішення даної методологічної проблеми можливе тільки у випадку комплексного використання при визначенні й аналізі інформаційного суспільства елементів усіх згаданих вище підходів з обов’язковим урахуванням їхніх плюсів і мінусів. Крім визнання даного факту, авторський підхід до визначення інформаційного суспільства ґрунтується на наступних положеннях.
Насамперед, необхідно відзначити, що зрозуміти сутність інформаційного суспільства неможливо без аналізу смислоутворювальної категорії даного поняття – категорії “інформація”. Сьогодні не існує якого-небудь універсального поняття “інформація”. З погляду теорії семіотики інформація – це міра ліквідації невизначеності знання одержувача повідомлення про стан об’єкта чи яку-небудь подію [38]. При визначенні інформації існують два основних підходи: атрибутивний і функціональний. Атрибутивний підхід розглядає інформацію як об’єктивну властивість усіх матеріальних об’єктів, функціональний же стверджує, що інформація є умовою і результатом активної діяльності і можлива тільки на соціальному рівні [12, с. 432]. Крім того, інформація розглядається як усі відомості, знання, повідомлення, що допомагають у рішенні тієї чи іншої задачі. Інформація в даному дослідженні розуміється широко і містить у собі всі аспекти наведених вище визначень, так само як аудіовізуальну, видовищну інформацію і бази даних зі спеціалізованими відомостями (вузьке розуміння інформації).
Інформаційне суспільство, на думку більшості вчених, зробило інформацію своїм базовим параметром. Інформація стає основою соціального й інформаційного розвитку, основним ресурсом соціальних і економічних відносин. Д. Робертсон, спираючись на ідею взаємозумовленості цивілізаційного й інформаційного процесів, висунув формулу “цивілізація – це інформація”. Використовуючи кількісні міри математичної теорії інформації, учений ранжирує історію цивілізації за критерієм кількості виробленої інформації, виділяючи такі рівні: нульовий рівень - інформаційна ємність мозку окремої людини – 107 біт; перший рівень - усне спілкування усередині громади, села чи племені - кількість циркулюючої інформації ~ 109 біт; другий рівень – письмова культура, мірою інформованості суспільства служить Александрійська бібліотека, що мала 532800 сувоїв, у яких містилося 1011 біт інформації; третій рівень - книжкова культура: є сотні бібліотек, випускаються десятки тисяч книг, газет, журналів, сукупна ємність яких оцінюється в 1017 біт; четвертий рівень - інформаційне суспільство з електронною обробкою інформації обсягом 1025 біт [21, с. 10-11].
Іншою важливою складовою підходу до визначення інформаційного суспільства бачиться визнання високої динамічності його розвитку і глибинного характеру змін у всіх сферах життєдіяльності людини. Домінуючим фактором сучасного етапу розвитку цивілізації є феномен, який деякі автори визначають як “інформаційна революція”. Так, на думку М. Вершиніна, інформаційна революція є результатом двох процесів, що паралельно розвиваються протягом всієї історії людства, – процесу постійного зростання ролі і збільшення обсягів інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності людського суспільства, і процесу розвитку й удосконалювання технологій накопичення і поширення інформації [21]. М. Вершинін в історії розвитку цивілізації виокремлює кілька інформаційних революцій (у результаті кардинальних змін у сфері обробки інформації): перша інформаційна революція відбулася близько 25 тисяч років тому і була пов’язана з появою мови як засобу спілкування і взаємодії в суспільстві; друга революція пов’язана з винаходом писемності, за допомогою якої з’явилася можливість передавати інформацію і знання між людьми від покоління до покоління; початок третьої революція відноситься до середини XVI ст., часу винаходу друкарства; четверта революція відбулася наприкінці XIX ст. і була пов’язана з появою електрики, за допомогою якої стало можливим використовувати технологічно нові способи передачі інформації, такі як: телеграф, телефон, радіо; нарешті, п’ята інформаційна революція (50-70-х рр. ХХ ст.) пов’язана з винаходом мікропроцесора і появою комп’ютера. Через інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру стало можливим передавати величезну кількість інформації, що призвело до безпрецедентного збільшення інформаційних потоків. Результатом інформаційної революції, що почалася, стала поява нового типу суспільства - інформаційного.
Крім того, при визначенні сутності інформаційного суспільства бачиться необхідним використання такого терміна як “інформатизація”. Поділяючи точку зору ряду дослідників, відзначимо, що інформатизація суспільства – це глобальний соціальний процес виробництва і повсюдного використання інформації як суспільного ресурсу, що забезпечує інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу країни, процесів демократизації й інтелектуалізації суспільства [10; 112; 116]. Інформатизація передбачає масове впровадження методів і засобів збору, обробки, передачі і збереження інформації на базі засобів мікропроцесорної й обчислювальної техніки. Інформатизація виступає інтелектуально-гуманістичною перебудовою життєдіяльності людей з метою створення нового суспільного устрою, а інформація стає найважливішим фактором соціального прогресу [43].
Інформатизація, таким чином, є соціотехнічним і соціокультурним процесом зміни життєдіяльності всього суспільства, його підсистем і структур за рахунок різкого підвищення ефективності продукування, збереження і поширення усіх видів інформації і знань. Важливо відзначити, що інформатизація суспільства є однією з закономірностей сучасного соціального прогресу, причому цей термін не є тотожним комп’ютеризації. При комп’ютеризації суспільства основна увага приділяється розвитку і впровадженню технічної бази комп’ютерів, що забезпечують оперативне одержання результатів переробки і накопичення інформації. При інформатизації ж суспільства основна увага приділяється комплексу заходів, спрямованих на забезпечення повного використання своєчасного знання в усіх видах людської діяльності [21].
Позначивши загальну методологічну базу дослідження інформаційного суспільства, доцільно перейти до визначення його сутнісних характеристик. Очевидно, не можна не погодитися з міркуваннями ряду закордонних і вітчизняних авторів, що до основних ознак інформаційного суспільства відносять: формування єдиного світового інформаційного простору і поглиблення процесів інформаційної й економічної інтеграції країн і народів; становлення й у подальшому домінування в економіці країн, що найбільш далеко просунулися шляхом до інформаційного суспільства, нових технологічних укладів, що базуються на масовому використанні технологічних інновацій, мережних інформаційних технологій, перспективних засобів обчислювальної техніки і телекомунікацій; розширення сфери послуг; домінування в соціальній структурі “класу інтелектуалів”; створення ринку інформації і знань як факторів виробництва на додаток до ринків природних ресурсів праці і капіталу, а також перехід інформаційних ресурсів суспільства в реальні ресурси соціально-економічного розвитку за рахунок розширення доступу до них; зростання ролі інфраструктури (телекомунікаційної, транспортної, організаційної) у системі суспільного виробництва і посилення тенденцій до спільного функціонування в економіці інформаційних і грошових потоків; фактичне задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах і послугах; підвищення рівня освіти за рахунок розширення можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, національному і регіональному рівнях і, відповідно, підвищення ролі кваліфікації, професіоналізму і здібностей до творчості як найважливіших характеристик послуг праці; створення ефективної системи забезпечення прав громадян і соціальних інститутів на вільне одержання, поширення і використання інформації як найважливішої умови демократичного розвитку, поліпшення взаємодії населення з органами влади [7].
Виходячи з викладеного вище, можна відзначити складність аналізу підходів і визначень інформаційного суспільства різних авторів у силу їхньої надзвичайної різнобічності, але, очевидно, що всі автори вважають інформацію, інформаційно-комунікаційні зв’язки, ключем до розуміння сучасного суспільства. Можливо, найкоротшим визначенням інформаційного суспільства може бути таке: суспільство, засноване на інформації. По суті, саме ця позиція і лежить в основі більшості визначень інформаційного суспільства.
У цілому ж, визначити поняття «інформаційного суспільства» можна, як мінімум, трьома способами. По-перше, перелічити характеристики, що властиві цьому типу суспільства. Однак список цих характеристик залежить від підходу до збагнення суті інформаційного суспільства, крім того, повного і вичерпного переліку досягти неможливо, оскільки життя буде постійно вносити свої корективи. По-друге, можна піти іншим шляхом, указавши, що інформаційне суспільство - це наступна ступінь в історичному розвитку людства по ланцюгу “аграрне - індустріальне - постіндустріальне” суспільство, пов’язати становлення інформаційного суспільства з реалізацією концепції стійкого розвитку чи з ідеєю Вернадського про ноосферу.
Можливий і третій, компромісний варіант, що поєднує методологічні основи перших двох способів визначення інформаційного суспільства.
Узагальнюючи існуючі підходи до трактування поняття “інформаційне суспільство”, можна сказати, що в даний час під таким мається на увазі:
– суспільство нового типу, що формується в результаті нової соціальної революції, породженої вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій;
– суспільство знань, тобто суспільство, у якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, отримане завдяки безперешкодному доступу до інформації й уміння працювати з нею; інформація в такому суспільстві виступає найважливішим соціальним і економічним ресурсом, основним джерелом продуктивності праці і влади, умовою добробуту людини і держави;
– глобальне суспільство, у якому обмін інформацією не буде мати ні часових, ні просторових, ні політичних меж; яке, з одного боку сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого - відкриває кожному співтовариству нові можливості для самоідентифікації [21, с. 17-18].
Наведених характеристик інформаційного суспільства достатньо, щоб зрозуміти, про що йде мова, а подальше наповнення змістом поняття “інформаційне суспільство” доцільно здійснити в межах розгляду провідних концепцій інформаційного суспільства.
1.2 Структурні основи інформаційного суспільства
Як відомо, інформаційні технології є безпосереднім двигуном процесу глобалізації, найважливішою рисою якої виступає формування єдиного в масштабах усього світу фінансово-інформаційного простору, в якому усе більшою мірою здійснюється комерційна діяльність людства.
Початок третього тисячоліття застав людство в стані якісної трансформації, у момент переходу до нового етапу розвитку суспільства. Учені по-різному називають суспільний лад, у який стрімко втягується людство: постіндустріальне, постекономічне, інформаційне суспільство чи суспільство знань. Кожна з назв відбиває певні риси прийдешнього суспільства. Зокрема, постіндустріальне - тому що дане суспільство приходить за індустріальним ладом, яке базується на системі великомасштабного машинного виробництва. Постекономічне – тому що воно може втратити звичні атрибути економічних відносин (приватна власність; праця, заснована на добровільних економічних угодах; ринковий обмін та ін.), на яких будується нинішнє індустріальне суспільство.
Однак, як би не називався даний етап розвитку суспільства, практично всі дослідники сходяться в одному – основним фактором, що визначає розвиток сучасної економіки, є її інформатизація. Провідну роль у новому суспільстві відіграє інформація – і як базовий фактор продуктивного процесу, і як ключовий компонент процесів, що відбуваються у суспільстві.
Класики постіндустріалізму цілком адекватно визначили роль інформації, знань і технологій у сучасному суспільстві і переконливо довели, що інформаційний сектор економіки буде мати тенденцію до глобалізації і до зростання. Так, М. Кастельс пише, що в останні два десятиліття у світі з’явилася економіка нового типу, яку він називає інформаціональною і глобальною. “Інформаціональна – тому що продуктивність і конкурентноздатність факторів чи агентів у цій економіці (буде то фірма, регіон чи нація) залежать у першу чергу від їхньої здатності генерувати, обробляти й ефективно використовувати інформацію, засновану на знаннях. Глобальна – тому що основні види економічної діяльності, такі як виробництво, споживання і циркуляція товарів і послуг, а також їх складові (капітал, праця, сировина, керування, інформація, технологія, ринки), організуються в глобальному масштабі безпосередньо або з використанням розгалуженої мережі, що пов’язує економічних агентів. І нарешті, інформаціональна і глобальна – тому що в нових історичних умовах досягнення певного рівня продуктивності й існування конкуренції можливо лише усередині глобальної взаємозалежної мережі» [71].
Значення цього фактора, як уявляється, полягає в тому, що людська діяльність здебільшого базується на знаннях і інформації, кодифікованих у різного роду інформаційних технологіях. “Інтелектуалізація” і глобалізація економічного життя вимагає відповідних змін у соціальній організації суспільства, у сфері освіти, у способах виробництва. Знання, зафіксовані в технологіях і глобалізаційних комп’ютерних системах стають об’єктивним фактором економічного розвитку.
Звичайно, інформацію накопичували і цінували завжди. Новим виявляється стрімке зростання економічного значення інформаційних ресурсів, що спостерігається за останні десятиліття в промислово розвинутих країнах. В інформаційному суспільстві виробничий базис складають інформаційні засоби виробництва, основним продуктом споживання (отже, і виробництва) є інформаційні товари і послуги, а ключовим фактором структуризації суспільства є інформація [55, с. 71].
Інформація і знання, що розуміються не як субстанція, втілена у виробничих процесах чи засобах виробництва, а вже як безпосередня виробнича сила, стають найважливішим фактором сучасного господарства, базовим фактором суспільного виробництва.
Д. Белл пише: “Якщо індустріальне суспільство засноване на машинній технології, то постіндустріальне суспільство формується під впливом технології інтелектуальної. І якщо капітал і праця – головні структурні елементи індустріального соціуму, то інформація і знання – основа суспільства постіндустріального” [7, с. 33].
Можна погодитися з поширеним у закордонній літературі поняттям “інформаційна економіка”, що характеризує сучасну тенденцію розвитку світової економіки, пов’язану зі зростанням ролі інформаційної індустрії і знань в економічному житті суспільства. “Під інформаційною економікою, - відзначає український дослідник Л.Г. Мельник, - очевидно, варто розуміти виробничу систему в сполученні зі сферою споживання, де інформація є провідною продуктивною силою (вирішальним засобом і предметом праці), а також основним продуктом виробництва і предметом споживання” [14, с. 86]. Це економіка, у якій домінуючим фактором є процеси нагромадження і використання знань; у який спеціалізовані (наукові) знання, як і повсякденні, стають найважливішим ресурсом, що, поряд із працею, капіталом і природними ресурсами, забезпечує зростання і конкурентноздатність економічної системи. В інформаційній економіці визначальним є інтелектуальний потенціал суспільства, що існує у свідомості людей і матеріалізується в технологічних способах виробництва [26, с. 17].
У розвинутих країнах сьогодні формується постматеріальна економіка, де найважливішим активом виявляються не матеріально відчутні ресурси – товари, сировина, робоча сила, устаткування, а щось невловиме – інтелект, інформація, знання. Відповідно до підрахунків експертів, у 90-ті роки XX ст. більш ніж 70% зростання валового національного продукту постіндустріальних держав зумовлювалося підвищенням освітнього рівня працівників, поширенням нових інформаційних технологій [29]. У постіндустріальному світі “люди працюють мозком замість рук, ... комунікаційні технології створюють глобальну конкуренцію, ... нововведення важливіші за масове виробництво, ... інвестиції вкладаються скоріше в нові концепції чи засоби їхнього створення, ніж нові машини, … і постійними є лише швидкі зміни” [15, c. 50].
Виникнення передумов, у яких формується інформаційна економіка, має цілком об’єктивний характер. Однією з таких передумов є вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в рамках існуючих природно-ресурсних і екологічних умов [15]. Дослідники відзначають, що саме природно-ресурсні кризи були основними винуватцями і першопричинами будь-яких малих і великих соціально-економічних революцій, що відбуваються в різних куточках земної кулі. За словами Н. Реймерса, “завжди спостерігалася відповідність між розвитком продуктивних сил і природно-ресурсним потенціалом суспільного прогресу” [10, с. 164].
Інформація і знання завжди використовувалися у виробництві, але саме сьогодні, коли вони посіли домінуюче місце в організації національного господарства, стає зрозумілою міра їхньої винятковості. Якщо земля, капітал і праця мають, хоч і в різному ступені, обмежений характер, то інформація і знання безмежні. Людству доводиться освоювати принципово нову систему трудової діяльності, у якій основу продуктивних сил (засобів виробництва, предметів і продуктів праці) складають не звичні відчутні матеріальні об’єкти, але незримі й невідчутні інформаційні фантоми. Зовнішню оболонку у вигляді матеріальних носіїв вони мають лише через природу фізичних обмежень, що вимагають збереження в пам’яті інформаційних образів, та ще для практичного сприйняття їх матеріальною сутністю людини.
Інформація не має властивості матеріального світу. Вона не підвладна просторово-часовим обмеженням, тому що сама формує ці обмеження. Інформаційні образи можуть бути тиражовані нескінченно велику кількість разів за нескінченно малий період часу в нескінченно малому просторовому обсязі. При цьому всі створені інформаційні образи можуть зберігатися нескінченно довго (на відміну від їхніх матеріальних носіїв). “Скільки не продавай програмну чи відео-продукцію, її в продавця не убуває. На відміну від матеріальних товарів інформаційні продукти не споживаються, а використовуються – адже їх не можна “спожити” (у розумінні використати без залишку). Скільки їх не використовуй, менше не стає. Вони не зникають і фізично не зношуються“, - відзначає Л.Г. Мельник [14, с. 83-84].
Сказане дозволяє сформулювати основні властивості інформаційних товарів: можливість тиражування нескінченної кількості разів у нескінченно малому обсязі простору за нескінченно малі інтервали часу; фізична незношуваність; відсутність фізичних перешкод безоплатного привласнення інформаційних товарів і засобів виробництва будь-ким; для одержання благ основним стає не фізичне володіння засобами виробництва, а інтелектуальна здатність їхнього використання (освоєння) [14; 15].
Крім того, М. Делягін відзначає, що інформація не має властивості рідкості через декілька причин. Так, споживання інформації тотожне формуванню нового знання. “Знання розширюються і саморегулюються, вони нарощуються в міру використання. Таким чином, в економіці знань рідкість ресурсів замінена на їхню поширеність” [45, с. 342]. У цьому контексті очевидно, що поширення інформації тотожне її самозростанню, що виключає застосування до цього феномена поняття рідкості. До інформації не може бути застосована така характеристика, як споживання у традиційному розумінні цього терміна. Використання інформації призводить до появи нової інформації і нового знання, не перешкоджаючи іншим членам суспільства застосовувати її для власних цілей [62].
Виходячи з цього, дослідники дійшли висновку, що інформація має характеристики суспільного блага, якщо слідом за Ф. Махлупом розуміти під ним щось таке, чим додатково може скористатися людина, не збільшуючи витрат виробництва. Останнє прямо припускає, що з технічної чи концептуальної точки зору ніщо не може вимірити вартість таких благ у ринкових термінах. Таким чином, сама розповсюдженість і певного роду нелімітованість інформації зумовлюють неможливість вартісної оцінки як її самої, так і продуктів, у створенні яких вона відіграє домінуючу роль.
Ці принципово нові властивості засобів виробництва і товарів не можуть не руйнувати традиційних виробничих відносин, основою яких століттями залишалася матеріальність компонентів економічної системи і випливаючі з цього фізичні й економічні закономірності і принципи. Закладені в основу інформаційної економіки компоненти виробничої системи мають зовсім іншу природу реалізації. Це вимагає докорінного перегляду ключових принципів організації громадського життя.
Однією з найбільш істотних у даному ланцюзі є трансформація економічних відносин. Попередні, основу яких складала приватна власність, могли існувати лише в умовах матеріальності головних атрибутів виробничого середовища, якими можна було володіти через можливість їхнього фізичного присвоєння. Ця основа дії традиційних економічних законів зникає в міру того, як засоби виробництва втрачають свій матеріальний зміст, перетворюючись на інформаційні сутності.
У процесі інформатизації суспільства значних змін зазнають відносини власності на інформаційні засоби виробництва, товарно-грошові відносини, відносини вартості, інші атрибути економіки.
Так, процеси, що призвели до істотних перетворень у системі продуктивних сил сучасного світового господарства, надали інформації значення вирішального засобу праці, одночасно висунувши її й у ряд провідних предметів праці, що підлягають перетворенню, обробці, збереженню, передачі, споживанню в ході матеріального і духовного виробництва. Сьогодні не можна назвати жодного способу докладання навіть продуктивної праці, що не було б і докладанням інформації. А самі виробляючі знання й інформаційні продукти галузі, що традиційно належали до “четвертинного” чи “п’ятеринного” секторів економіки, нині стають первинним сектором, що дає господарству найбільш істотний і важливий ресурс виробництва [62]. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка деяких авторів про те, що виділення і відносне відокремлення нової сфери діяльності – виробництва інформації – варто розглядати як четвертий за рахунком великий етап суспільного поділу праці (після виокремлення землеробства, скотарства, ремісництва, торгівлі) [19, с. 11].
Роль і вага інформаційної індустрії у світовій економіці стають усе більш значними. Західноєвропейський ринок інформаційних і комунікаційних технологій має більш високі темпи росту (7,2%), ніж економіка в цілому. Продовжується стійке зростання сегмента інформаційної індустрії в економіці США, країнах Північної Європи, Південній Кореї, Тайвані, Китаї, Японії, Гонконгові, Сінгапурі.
Загалом інформаційну індустрію можна визначити як галузь економіки, пов’язану з виробництвом, обробкою, передачею, збереженням усіх видів інформації, створенням необхідних для цього технологічних пристроїв. Вона є найбільш динамічним сектором світової економіки, породжує продукти і послуги, що істотно змінюють характер ведення бізнесу в традиційних галузях, безпосередньо не пов’язаних зі створенням, переробкою і поширенням інформації. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у багатьох сферах послуг і промисловості стало вкрай необхідним елементом конкурентної боротьби й економічного розвитку [16].
Як справедливо вважає Л.Г. Мельник, формування інформаційної індустрії зумовлено низкою обставин: інформація усе більше стає продуктивною силою; заміна ручної праці розумовою означає в той же час інформатизацію економіки; глобалізація громадського життя збільшує роль комунікаційних засобів (прикладом є Інтернет); інформатизація економіки означає постійне підвищення ефективності виробництва й удосконалювання його екологічного рівня; посилення позицій людини в тріаді “біо-трудо-соціо” веде до збільшення потреби в інформаційних товарах і послугах [14].
Сучасна інформаційна індустрія поєднує широкий перелік компаній і фірм, зайнятих виробництвом, перетворенням, передачею інформації, поданої у вигляді даних, текстів, графіки, відеозображень, звуків. У неї можна включити підприємства засобів масової інформації, що створюють зміст розважальних програм, ділову й освітню інформацію (теле- і кіностудії, видавничі дома, інформаційні агентства), а також компанії, що поширюють цей зміст (кабельні і телефонні компанії, телемережі), комп’ютерні фірми – розробники комп’ютерного програмного забезпечення і творці інформаційних комп’ютерних систем. Таким чином, можна виокремити три галузі інформаційної індустрії: виробництво інформаційного і комунікаційного устаткування, зв’язок і виробництво змісту (інформації).
Узагальнюючи роботи з проблеми інформаційної економіки, до економічних основ інформаційного суспільства можна віднести наступні особливості і закономірності економічного розвитку інформаційного суспільства.
Насамперед, хотілося б відзначити таку рису інформаційної економіки, як сполучення індустріального і постіндустріального типів розвитку. Думка Д. Белла про те, що постіндустріальне суспільство не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки, виявилася пророчо вірною; до кінця 1980-х років частка індустріального сектора як у валовому внутрішньому продукті більшості західних країн, так і зайнятості стабілізувалася [7]. Подальший прогрес набув скоріше якісного, ніж кількісного характеру: використання знань і інформації як основних виробничих ресурсів значуще в даний час саме тому, що воно проникає в усі сфери економіки, а не концентрується лише в її окремих секторах. У результаті заснованою на знанні виявляється практично вся сучасна економічна система, що охороняє її від перекосів у відносинах між окремими секторами.
При розгляді проблеми економічних основ інформаційного суспільства необхідно відзначити, що, хоча «нова економіка» багато в чому заперечує парадигми традиційної економіки, у той же час вона є основою для її докорінної модернізації і реструктуризації шляхом адаптації до нових соціально-економічних умов. Новітні інформаційні технології стають знаковим фактором модернізації традиційної економіки, методів керування в комерційних організаціях і в структурах державної влади – відбувається конвергенція “нової” і традиційної “старої” економік. Доказом того служить той факт, що нині 85% інвестицій у технології “нової економіки” здійснюються компаніями традиційної економіки і спрямовані вони на розвиток інформаційно-технологічної бази корпорацій [15].
Як відомо, будь-якому типу економіки властива своя техніко-економічна парадигма, тобто концентрація взаємопов’язаних технічних, організаційних і менеджерських інновацій, що несуть переваги в порівнянні з попереднім виробничим укладом. Розглядаючи особливості економічних основ інформаційного суспільства ще раз підкреслюємо, що ключовою зміною парадигми при переході до інформаційної економіки може вважатися зрушення від технології, заснованої головним чином на вкладенні дешевої енергії, до технології, заснованої на дешевих вкладеннях інформації, почерпнутих з індустрії переробки інформації. Інформація стає головною виробничою сировиною.
Так, М. Кастельс пише: “…при аграрному способі розвитку джерело зростаючого економічного надлишку є результатом кількісного зростання трудових зусиль і природних ресурсів (особливо землі), залучених до виробничого процесу, а також природної забезпеченості цими ресурсами. При індустріальному способі розвитку головне джерело продуктивності полягає у введенні нових енергетичних джерел і в здатності децентралізувати використання енергії в процесах виробництва і розподілу. У новому, інформаціональному способі розвитку джерело продуктивності полягає в технології генерування знань, обробки інформації і символічної комунікації. Зрозуміло, знання й інформація є критично важливими елементами в усіх способах розвитку, тому що процес виробництва завжди заснований на деякому рівні знань і на обробці інформації. Однак специфічним для інформаціонального способу розвитку є дія знання на саме знання як головне джерело продуктивності“ [61, с. 38-39].
Зростання галузей сфери послуг виступає найважливішою рисою інформаційної економіки. Вага сфери послуг постійно зростає і її частка в економічно розвинутих країнах уже сьогодні складає 40-60% і очікується, що у найближчому майбутньому вона виросте ще на 10-15%. Якщо раніше панувало матеріальне виробництво, то зараз панівною стала сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Це зовсім не означає, що матеріальне виробництво зникло. Воно продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рівню виробництва і продуктивності праці функціонування такого могутнього промислового потенціалу, як скажімо американський, забезпечують усього лише 10% зайнятих. Відомо, що в США в сільському господарстві зайнято 2,5% трудящих, але вони забезпечують сільськогосподарською продукцією не тільки Америку, але й інші країни світу. Саме це призвело до того, що майже 80% населення США зайнято в сфері послуг, тобто в науці, освіті, охороні здоров’я, у сфері культури [16].
Відсоток населення, зайнятого в сфері послуг, як відомо, служить одним з важливих критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної стадії розвитку. Так, Д. Белл найважливішою економічною прикметою постіндустріального ладу вважає експансію виробництва послуг і інформації, говорячи про те, що в усіх без винятку галузях господарства виросла частка “білих комірців” – кваліфікованих працівників, безпосередньо не пов’язаних з фізичною працею, а питома вага працівників, зайнятих у різних підгалузях сфери послуг, також підвищився і перевершив 50% загальної зайнятості в народному господарстві. За словами Д. Белла, “першою і найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята в сільському господарстві й обробній промисловості, а сконцентрована у сфері послуг” [7, с. 18.]. Тому, якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері послуг, настала постіндустріальна фаза його розвитку; якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним [19].
Зростання галузей сфери послуг цілком закономірно супроводжується більш високим ступенем економічної ефективності, що знаходить прояв у значно більшій питомій вазі додаткової вартості в продукції сфери послуг. Гарантом цього процесу є те, що сфера послуг і зайнята у ній праця характеризуються більш високим ступенем якості, насамперед інтелектуалізацією праці, у порівнянні з іншими сферами. Так, у промисловості питома вага працівників, що закінчили вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації, складає 40,1%, у сільському господарстві – 19,7%. У той же час у галузях охорони здоров’я і соціального забезпечення ці показники складають 64,3%, освіти – 69,4% [17].
Із виникненням інформаційного суспільства гроші починають утрачати своє значення. Причиною цього є той факт, що власність на інформаційні технології суто технологічно невідчужувана від їхнього власника - інтелекту, що створив їх і володіє ними. Ці технології, як і здатність до інтелектуальної, творчої праці, на відміну від праці рутинної, неможливо продати; продажу піддається лише доступ до них і право їхнього використання.
Цю думку підтверджує М. Делягін: “Гроші, звичайно, ні в якому разі не відміняються. Вони просто починають існувати всередині технологічних відносин – так само, як свого часу самостійна важливість золота, діамантів і інших стратегічних ресурсів не зникла, але почасти збереглася всередині грошових відносин. Так само принципова значущість ринку праці збереглася всередині ринку товарів, ринку товарів – усередині ринку капіталу, ринку капіталу – всередині ринку інформації, а ринку інформації, у свою чергу, – всередині ринку очікувань, що формується сучасними інформаційними технологіями” [35].
Наступною закономірністю становлення інформаційної економіки є формування єдиного глобального ринку і поширення транснаціональних компаній. Інформаційні технології в міру свого поширення звели до мінімуму значення просторових бар’єрів на ринках, що призвело до принципових змін в економіці. В умовах глобалізації спостерігається широкомасштабна тенденція поступової інтеграції окремих ринків, різних фінансових і промислових інструментів до єдиного світового ринку [45]. Таке сполучення процесів об’єднання і фактичного злиття “регіональних” і “галузевих” ринків в один-єдиний загальносвітовий фінансово-промисловий ринок ставить на порядок денний питання про виникнення в даній сфері глобальних монополій, що мають значну, небувалу раніше владу в масштабах загальносвітових ринків – транснаціональних компаній.
Традиційні і найбільш поширені визначення транснаціональних компаній даються на основі таких критеріїв, як діяльність на території більш ніж однієї країни і частка закордонних активів, однак можна погодитися з М. Делягіним, що принциповою особливістю, яка виокремлює транснаціональні компанії і глобальні монополії зі всіх інших багатонаціональних корпорацій, є високий ступінь їхнього впливу на процеси як економічного, так і політичного розвитку. Критерієм ступеня цього впливу варто визнати наявність чи відсутність здатності впливати на національний розвиток країн, у яких вони в тій чи іншій формі присутні, на основі інтересів, що знаходяться за межами відповідної національної території [45].
М. Делягін відзначає: “Саме на основі транснаціональних компаній формується нова економічна система, у якій лідерство визначається наявністю великих фінансових ресурсів, передових технологій, великих ринків збуту й активної, у глобальному масштабі, інвестиційної політики” [35, с. 28]. Сьогодні транснаціональні компанії контролюють дві третини світової торгівлі, причому лише половина останньої припадає на торгівлю між транснаціональними компаніями й іншими фірмами, а половина являє собою “внутрішньофірмовий” оборот самих транснаціональних компаній.
Однак найбільшою мірою впливовість транснаціональних компаній і їхнє перетворення на ключовий інструмент сучасного суспільного розвитку проявилися в характері і глибині їхнього впливу на ключові для людства процеси розвитку і поширення технологій. Якщо раніше нові технологічні принципи розроблялися державами, то сьогодні 80% нових технологій створюються приватними транснаціональними корпораціями [35].
Ще однією важливою особливістю інформаційної економіки є зростаюча технологічна й економічна конвергенція. Конвергенцію можна охарактеризувати як процес об’єднання різних технологій, ринків, форм регулювання різних галузей інформаційної індустрії. У цьому випадку відбувається розмивання меж між секторами інформаційної індустрії, такими як виробництво комунікаційного устаткування, комп’ютерів, надання комунікаційних мережних послуг, розробка програмного забезпечення, мультимедійні розподільні мережі, виробництво мультимедійного й аудіовізуального змісту. Відбувається конвергенція різних засобів передачі інформації, таких як провідна, безпровідна й ефірна технології, аналоговий і цифровий зв’язок і т. ін. [16].
Наочним прикладом виробничої конвергенції в інформаційній економіці є сучасний мобільний телефон. Крім своїх основних функцій засобу зв’язку, він може також виконувати функції записної книжки («запам’ятовуючи» номера телефонів), калькулятора, годинника, таймера чи будильника, ігрової приставки, музичного елемента, індикатора радіохвильових перешкод, джерела світла (ліхтарика) і т. ін. [14, с.89]
Технологічна спільність створює умови для організаційної, корпоративної єдності, тобто злиття компаній інформаційної індустрії, як таких, що представляють різні її сектори, так і всередині секторів. Їх мета – об’єднати фінансову і технологічну міць, запропонувати споживачу нові послуги, усунути конкурентів, одержати доступ до нових ринків. Прикладом такої економічної конвергенції може служити альянс корпорації Microsoft і американських телемереж NBC для спільного виробництва мультимедійних продуктів і послуг [16].
Крім того, інформаційна економіка характеризується інноваційним типом розвитку і швидкою динамікою виробництва. Причина цього явища – зростаючі темпи появи інновацій, тобто факторів (процесів, технологій, принципів, продуктів), що оновлюють виробництво. Відомо, що друга половина XX ст. знаменується різким прискоренням технічного прогресу і швидким скороченням періоду часу між появою наукових ідей і початком їхнього використання в масовому виробництві. Якщо людству необхідно було 112 років для освоєння фотографії і 56 років для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора й інтегральної мікросхеми складають 15, 12, 5 і 3 роки [62].
Також необхідно відзначити, що інформаційній економіці властиво значне зниження питомих витрат виробництва. На думку Д. Белла, знання зменшує вартість за рахунок заощадження капіталу: заміна робітників машинами призводить до економії праці, і так зберігаються інвестиції, адже “кожна наступна одиниця капіталу більш ефективна і продуктивна, ніж попередня, і, отже, на одиницю продукції потрібно менше витрат” [7, с. 58 –59].
Наступною наочною характеристикою інформаційної економіки є віртуалізація економічного простору, чи “кіберекономіка”. Передумовою цього феномена стало створення комп’ютерних мереж і інтернетизація економіки. Під “кіберекономікою” можна розуміти економічну активність, спрямовану на створення інформаційних продуктів і послуг в Інтернеті і глобальних комерційних мережах, а саме: електронну торгівлю, маркетинг, рекламу, публікації, інвестиції, поширення аудіовізуальної продукції й ін. [16].
Останні роки Інтернет активно використовується в комерційних цілях, довкола нього розвиваються нові галузі інформаційної індустрії. Мати власні “домашні сторінки” у діловій частині Інтернету – World Wide Web (WWW) стало звичайною справою для компаній і державних установ. Інтенсивно зростають вартість і обсяги розміщення реклами, істотно збільшилися обсяги корпоративної електронної торгівлі.
Діловий інтерес до Інтернету викликаний декількома факторами: створенням легкого в користуванні програмного забезпечення для пошуку потрібних відомостей у колосальних інформаційних ресурсах, низкою вартістю глобальних комунікацій і великою кількістю потенційних споживачів. У віртуальному просторі практично одночасно доступна вся світова торгівля, і споживач ненав’язливо затягується у віртуальний маркет, де провокується на покупку. Крім того, світова економіка починає розглядати електронну комерцію як один з провідних напрямків свого розвитку з таких причин: Інтернет уже повсюдно став нормою ділового життя, всесвітній кіберпростір дозволяє надавати послуги on-line і здійснювати віртуальні моделі, неможливі за інших умов; утрачають значення фактори простору і часу, комерційна діяльність поширюється на увесь світ без великих витрат; зменшуються трансакційні витрати за рахунок прямого контакту споживача з виробником в інтерактивному режимі без посередників; виникає можливість формувати у масштабі реального часу будь-які доступні конфігурації виробів за бажанням споживача; умови взаємодії для усіх однакові: невеликі компанії часто можуть на рівних конкурувати з великими і добре відомими; мас-медіа електронного ринку – сприятливий простір реклами, що дозволяє здійснювати мережний інтерактивний маркетинг [15].
Таким чином, новітні масштабні економічні зміни, що відбуваються на наших очах у світі, характеризуються становленням “інформаційної економіки”. Якщо в капіталістичній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному світі, що глобалізується, безумовний пріоритет мають інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями й інформацією.
У цілому, можна стверджувати, що процес переходу до інформаційної економіки – це насамперед соціальний і в той же час технократичний процес (у розумінні інноваційності) модернізації, реалізація якого дозволить в остаточному підсумку сформувати інформаційне суспільство і відповідну економічну систему.
При цьому визначальна роль у формуванні інформаційної економіки повинна належати державним інститутам. Тільки державні і наддержавні органи здатні вирішити відповідний комплекс економічних завдань, оскільки малому і середньому бізнесу це не під силу, а великим транснаціональним корпораціям часто не вигідно. Роль держави в інноваційній економічній сфері полягає, у першу чергу, у створенні відповідного правового поля для регуляції діяльності суб’єктів економіки, у захисті національних інтересів у науково-технічній сфері, на міжнародній арені й ін.
1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства
Вирішальну роль у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації відіграють політико-правові основи. Часто в науковій літературі можна зустріти твердження про втрату національною державою своєї значущості в епоху глобального інформаційного суспільства. Поширення уніфікованої інформації, трансконтинентальних телекомунікацій і глобальних мереж, транснаціонального бізнесу “руйнує” національні кордони, що у свою чергу підтримує ідею про відмирання держав і підрив державної влади і контролю над розвитком інформаційно-комунікаційної сфери.
Але твердження про втрату значущості держави в інформаційну епоху є помилковим. Дійсно, в інформаційно-комунікаційній сфері національна держава стикається з такими взаємопов’язаними проблемами, як глобалізація й інтеграція власності, гнучкість і розповсюдженість технологій, автономність і розмаїтність медіа, втрата під впливом інформаційно-комунікаційних технологій важливості відстані (“смерть відстані”, “кінець географії”, поява кіберпростору); інформаційний сектор став глобальним, таким, що має капітал, таланти, технологію і корпоративну власність, охоплює увесь світ за межами національних держав. Проте, саме держава бере на себе роль каталізатора і координатора змін, що відбуваються в інформаційній сфері, саме в її силах сформувати нормативно-правову базу, що сприяє оптимальному розвитку даної сфери. Цю думку підтверджує К. Мей: “Не тільки не зменшується роль держав під впливом інформаційних і комунікаційних технологій, а навіть навпаки, вони будуть відігравати дуже важливу чи навіть провідну роль у процесах, що, згідно з поширеною думкою, є свідченням їх занепаду... Тоді як інформаційне суспільство, кажуть, витісняє державу, сама його побудова потребує державного втручання...” [12, с. 142].
Таким чином, держава відіграє провідну роль у стимулюванні розвитку і використанні інформаційно-комунікаційних технологій у суспільних відносинах, крім того, вона сама використовує такі технології заради підтримки власних можливостей і функцій. Відбуваються дані процеси за допомогою впровадження політики інформатизації і державної інформаційної політики. При цьому інформатизація розуміється по-різному, але в цілому як створення інформаційних систем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Державна інформаційна політика більшістю авторів трактується як частина внутрішньої і зовнішньої політики держави, а саме регуляція державними органами інформаційних потоків і інформаційної діяльності різних державних, громадських і приватних структур і організацій інформаційного профілю, тобто всієї інформаційної сфери суспільства, що охоплює засоби масової інформації, телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, усю сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах - ділової, розважальної, науково-освітньої і т. ін. [24].
Розробляють і здійснюють державну інформаційну політику органи державної влади загальної і спеціальної компетенції. При цьому, як відзначає російський дослідник О.А. Гаврилов, головними напрямками і цілями державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; забезпечення інформаційної безпеки; сприяння постійному відновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації [24, с. 59].
Крім зазначених цілей державна інформаційна політика покликана сприяти підвищенню ролі і значущості діяльності інформаційних установ і органів суспільства і держави у вирішенні завдань реформування всієї системи суспільних відносин, у посиленні ступеня інтегрованості суспільства; розвитку оптимальних форм координації і взаємодії державних, громадських і приватних інформаційних структур, установленню взаємозв’язку і взаємодії інформаційної політики і державної політики інформатизації; фінансовій підтримці створення і поширення інформації в соціально значущих галузях; стимулюванню нових технологій викладання, усіх форм випереджального і безупинного навчання; обговоренню і рішенню етичних проблем, що виникають у процесі формування інформаційного суспільства й ін. [24, с. 59].
Аналіз закордонної практики регуляції інформаційної сфери суспільства дозволяє доповнити ряд напрямків діяльності державних органів, до числа яких також належать: заохочення конкуренції; боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності в засобах масової інформації, юридичне і технологічне забезпечення права і технічних можливостей на доступ до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення; дотримання свободи слова незалежної від технологічного середовища поширення інформації; захист інтересів національних меншостей, підростаючого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності; зміцнення національної культури, мови, протистояння культурній експансії інших країн, реалізація проектів з переведення в цифрову форму художньої і наукової спадщини; переорієнтація системи освіти з урахуванням вимог інформаційного суспільства, впровадження дистанційного навчання; широке використання телемедицини; забезпечення інформаційної безпеки особистості і суспільства, охорона інтелектуальної власності; цілеспрямоване використання інформаційно-телекомунікаційної технології для формування більш відкритої, демократичної держави, розширення діалогу з громадянами.
Отже, державна інформаційна політика передбачає рішення цілого комплексу питань: правових, економічних, соціальних, етичних та ін. При всій їхній складності, рішення даних питань можливе за допомогою розробки і впровадження положень національних і міжнародних концепцій розвитку інформаційного суспільства.
Як відомо, інформаційна політика реалізується на двох рівнях – державному (національному) і міжнародному. Як було визначено вище, національну інформаційну політику кожна держава формує самостійно, залежно від власних соціально-економічних, політичних і культурних умов.
Уперше питання формування інформаційного суспільства на державному рівні стали обговорюватися в США. Ще в 1960-70-х роках там був проведений ряд досліджень, що виявили зростаюче значення інформаційного сектора в економіці країни і позначили перспективи використання нових технологій в інших сферах. У 1993 р. у США для більш детального вивчення проблем інформаційної інфраструктури і вироблення концепції її реалізації, була створена Робоча група з розвитку інформаційного суспільства [21].
Не бажаючи відстати від США, в розробку проблематики інформаційного суспільства активно включився Європейський союз. З початку 1994 р. Європейський союз поставив завдання розвитку інформаційного суспільства в число пріоритетних. Європейська Рада доручила групі видатних осіб підготувати розгорнуту доповідь про інформаційне суспільство з конкретними рекомендаціями. Відповідний документ “Рекомендації Європейській Раді: Європа і глобальне інформаційне суспільство” став згодом відомий як “доповідь Бангеманна”. У доповіді містився заклик до лібералізації регулювання телекомунікаційного господарства в Європі з метою підвищення його ефективності і конкурентноздатності. Розвиток і фінансування інформаційної інфраструктури пропонувалося покласти в основному на приватний сектор [14].
Конкретний план дій у даному напрямку був розроблений ЄС у липні 1994 року й одержав назву “Європейський шлях в інформаційне суспільство”. Він передбачав основні напрямки діяльності Євросоюзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних мереж, класифікацію основних послуг, стандартизацію устаткування; вивчення соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції інформаційного суспільства серед населення.
Знаменним кроком на шляху розвитку глобального інформаційного суспільства стала Брюссельська конференція 1995 р. країн великої “сімки”. У ході конференції були виокремлені основні принципи розвитку інформаційного суспільства: забезпечення справедливої конкуренції, заохочення приватних інвестицій, визначення й адаптація регулюючих механізмів, забезпечення відкритого доступу до мереж, створення умов для забезпечення універсального доступу до інформаційних послуг, підтримка розмаїтості змісту, включаючи культурне і мовне, визнання необхідності міжнародного співробітництва. Також підкреслювалася необхідність тісного міжнародного співробітництва з метою трансформації національних інформаційних інфраструктур в інформаційну інфраструктуру [4]. Таким чином, починаючи з Брюссельської конференції державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства стала визначатися переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях.
Для обговорення актуальних питань формування інформаційного суспільства (позначеного цифрового розриву між країнами й у рамках окремих держав, дотримання свободи слова, захисту інтересів національних меншин, національної культурної спадщини і мови, протистояння культурній експансії, охорони інтелектуальної власності й ін.) була організована 5-та Європейська конференція міністрів з політики в галузі засобів масової інформації, що проходила 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках. У ході конференції міністри держав підкреслили прагнення сприяти внеску нових інформаційних технологій у розвиток прав людини і демократії на загальноєвропейському рівні і висловили бажання, щоб кожний міг користуватися економічними, технічними і соціальними можливостями, наданими цими технологіями і службами. Осуд одержало будь-яке використання нових технологій для поширення якої-небудь ідеології чи для здійснення якої-небудь діяльності, несумісної з демократичними цінностями. З порушених на конференції питань були вироблені домовленості, зафіксовані в резолюції “Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності”. Згідно з цими домовленостями держави-учасники зобов’язалися сприяти без будь-якої дискримінації розвитку і використанню нових технологій і нових інформаційних і комунікаційних служб [12].
У березні 2000 р. Європейська Комісія прийняла нову десятилітню програму “Електронна Європа” і “Електронна Європа-2002”, метою якого було прискорення руху Європи до інформаційного суспільства і мережної економіки. Програма “Електронна Європа” сконцентрована на десятьох ключових галузях, у яких починаються відповідні дії. Найважливішими з них є забезпечення наявності доступу в Інтернет і до мультимедіа в усіх навчальних закладах, здешевлення користування Інтернетом, впровадження електронної торгівлі, електронний уряд. Нещодавно був розроблений і затверджений план дій “Електронна Європа-2005”. Проблематика реалізації інформаційного суспільства поступово звужується, увага європейських держав акцентується на найбільш проблемних моментах, серед яких залишаються проблеми впровадження електронного уряду, електронної освіти й електронної охорони здоров’я.
Важливим кроком на шляху до інформаційного суспільства стало прийняття Окінавської Хартії [18]. Безпрецедентне прискорення інформаційно-технологічних процесів закріпило існуючий інформаційний розрив між країнами “золотого мільярда” й рештою світу, і з кожним днем значно його збільшує. Подібний стан справ викликає серйозні побоювання, тому що в демократичному суспільстві кожна людина повинна мати можливість користуватися тими благами, що надає глобальне інформаційне суспільство. Саме про це говориться в Хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій країнами великої “вісімки” на самміті 22 липня 2000 р. на Окінаві. Було відзначено, що ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є одним із ключових елементів розвитку інформаційного суспільства і подолання цифрової нерівності. Своє головне завдання країни-учасниці побачили не тільки в сприянні переходу до інформаційного суспільства, але і повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг. Для досягнення цієї мети були визначені наступні напрямки роботи, пов’язані з проведенням економічних і структурних реформ: раціональне керування макроекономікою; розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний і економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов; розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, за допомогою освіти і довічного навчання; активним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій у державному секторі [18]. Крім того, провідна роль у розробці інформаційних і комунікаційних мереж, завдання створення недискримінаційної політики і нормативної бази, необхідної для інформаційного суспільства, формування і розвиток глобального інформаційного суспільства в цілому, лежить на урядах країн.
Певним підсумком формування міжнародної інформаційної політики можна вважати проведення Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. 10-12 грудня в 2003 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН і патронатом Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, а також при сприянні Міжнародного Телекомунікаційного Союзу в Женеві була проведена перша стадія Світового Самміту з питань Інформаційного Суспільства. У роботі Самміту взяли участь більше 13 тисяч делегатів з 161 країни світу. Вперше в історії на Самміті, як зустрічі на вищому рівні, були представники не тільки уряду, але і бізнесу, і громадського сектора. Метою цієї події стало прийняття країнами-учасниками двох стратегічних документів: “Декларації Принципів” і “Плану дій”, що стали фактично Конституцією інформаційного суспільства. У цих документах країни офіційно задекларували прагнення і рішучість у досягненні своєї мети - “побудова на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних і моральних цінностей – орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх” [23].
У прийнятій “Декларації Принципів” визначені шляхи досягнення цієї мети, а саме: повномасштабне використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, ліквідація розриву в цифрових технологіях, забезпечення універсального, масштабного, справедливого і доступного за ціною доступу до інформаційної інфраструктури і послуг.
Відповідно до затвердженого “Плану Дій” необхідно стимулювати утвердження національних стратегій розвитку інформаційного суспільства в усіх країнах до 2005 р. з огляду на розвиток соціального капіталу і національних особливостей кожної країни.
Основною метою II етапу Самміту, що відбувся в 2005 р. у Тунісі, стало рішення проблеми інформаційної нерівності і сприяння максимальному використанню потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій для всебічного соціально-економічного розвитку. На підсумковому засіданні Самміту 18 листопада 2005 р. світовими лідерами були схвалені два головних документи: “Туніське зобов’язання”, у якому підкреслена значущість інформаційно-телекомунікаційних технологій у подоланні “цифрового розриву” у світі і необхідність ефективного міжнародного співробітництва з метою побудови глобального інформаційного суспільства; і “Туніська програма”, що містить положення з ключових питань Самміту і наступних кроків, які необхідно здійснити для її виконання. У цілому, підсумкові документи Самміту підтвердили женевські угоди.
Таким чином, принципи і механізми, схвалені в Женеві і Тунісі, відкрили нову сторінку в процесі розвитку інформаційного суспільства. Реалізація постанов Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства стане гарантом забезпечення національних інтересів і прав різних країн у керуванні власними інформаційними ресурсами і, у той же самий час, буде сприяти розвитку глобальної взаємодії.
Розглядаючи політико-правові основи інформаційного суспільства, хотілося б зупинитися на взаємозв’язку розвитку інформаційного суспільства з розвитком демократії і становленні громадянського суспільства, на що вказують багато дослідників [14]. На їхню думку, сучасна модель демократії в майбутньому може значно зміниться. Очікувані зміни пов’язуються з розвитком нових засобів електронної комунікації і підвищенням середнього рівня освіти, відзначає А. Шадрин [24].
Як відомо, при становленні демократичних держав ключову роль відіграла поява на початку XVI ст. засобів масової інформації - книг, періодичних видань, що забезпечили масове поширення початкової освіти і можливість свідомої участі широких верств населення в політичному житті великих національних держав.
Стрімке поширення Інтернету явище подібного порядку. Інтернет дає можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до максимального обсягу аналітичної інформації. Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими витратами звернеться до необмеженої за своїм складом аудиторії – усім підключеним до Інтернету. Таким чином, у виборців принципово розширюються можливості відстоювати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні і прийнятті політично значущих рішень – потенційно до рівня всього політичного населення, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян.
Сьогодні багато в чому завдяки розвитку інформаційного сектора, у тому числі і ЗМІ, збільшується число громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, поява нових політичних ідей і напрямків. Політика зі сфери малоцікавої стає справою цікавою для багатьох. Це дозволяє говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку сьогодні орієнтується переважна більшість країн [24].
Можна констатувати, що активне впровадження в сферу політики інформаційно-комунікативних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються багато форм поведінки, відносин між політичними інститутами й індивідами, а також прискорюється процес становлення громадянського суспільства, у якому головним є принцип верховенства права як засобу, що забезпечує захист людини як вищої цінності.
У багатьох сучасних дослідженнях звертається увага на той факт, що в даний час організується суспільний діалог – така взаємодія індивідів, груп і інститутів у полі суспільної свідомості, у якому кожен партнер ставиться до іншого як до суб’єкта, визнаючи його цінність, право на існування і незалежність. З цієї точки зору політична функція інформаційно комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспуту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв’язку в реальному часі між владою і громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою включення до політичного життя інформаційно-комунікаційних технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.
Однак, відзначимо, що таке оптимістичне сприйняття впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у сферу політики є трохи спрощеним. Поряд з безумовними перевагами, що привносяться інформаційними технологіями в процес демократизації суспільства, існують певні загрози неетичного використання останніх: централізація влади, монополізація інформаційного простору, контроль над індивідуальною свідомістю, тотальне використання маніпуляційних методів і т. ін. [69].
Перехід суспільства до інформаційної стадії розвитку дає можливість використовувати демократичні інститути як інструмент соціального домінування. За наявності системи ефективного керування свідомістю і політичною поведінкою громадян за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій демократичні інститути можуть перетворитися на авторитарні чи неототалітарні структури влади. Таким чином, немає гарантій того, що функції, властиві системі електронних комунікацій, які стають усе більш популярними в середовищі політичної й економічної еліті, не будуть використані державними органами у своїх інтересах.
У плані демократизації суспільства за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій є важливим впровадження останніх у роботу державного апарата. Активізація використання інформаційно-комунікаційних технологій у державних органах переслідує два основні завдання. По-перше, зробити державу більш демократичною, інформаційно відкритою для населення. З цією метою розвивається сфера надання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій ряду державних послуг населенню і бізнесу, створення масивів з державною інформацією, відкриття державними відомствами своїх сайтів в Інтернеті. По-друге, за рахунок використання нових технологій підвищити ефективність діяльності самих державних органів. Важливість проведення такої політики була підтверджена на зустрічі міністрів європейських країн, що відбулася в липні 1997 р. у Бонні, на якій учасники зустрічі кращим способом рішення цих завдань визнали “електронний уряд” [184]. Саме ця модель взаємодії держави і громадян найкращим способом відбиває трансформації політичного середовища в сучасних умовах. Актуальність дослідження і важливість утілення даної моделі в життя підтверджує той факт, що проблема електронного уряду одержала достатню розробку в сучасній соціальній, політичній і філософській думці [21].
Російський дослідник М. Вершинін пропонує таке визначення: “електронний уряд” – це система інтерактивної взаємодії держави і громадян за допомогою Інтернету, нова модель державного керування, що перетворює традиційні відносини громадян і владних структур [21, с. 117]. Українські автори І. Колиушко і М. Демкова вживають термін “електронне керування”, під яким розуміють “спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж і сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування певних служб у режимі реального часу і робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами” [74].
Однозначного визначення “електронного уряду” сьогодні не існує. Дослівний переклад “e-government” не зовсім точний за змістом. Зрозуміло, що мається на увазі не тільки мережна інфраструктура виконавчої влади, але в цілому вся інфраструктура органів влади. Говорячи про “електронний уряд” у будь-якому випадку варто мати на увазі державну мережну інформаційну інфраструктуру як інформаційно-комунікаційну систему, що забезпечує оптимальне, з точки зору суспільства, функціонування всіх галузей і рівнів державної влади [13].
Система електронного уряду передбачає, що будь-яка фізична чи юридична особа через Інтернет може звертатися з запитами в державні установи для одержання необхідної інформації і виконання юридичних трансакцій. За такою схемою відносин “громадянин - держава” можна розраховувати на підвищення ефективності державного керування. Електронний уряд здатний змінити саму природу влади, зробити її більш прозорою і підконтрольною громадськості. Таким чином, власне кажучи, мова йде про зміну парадигми державної влади.
Проаналізувавши деякі приклади зі світового досвіду введення системи електронного уряду, можна констатувати її практичні переваги: 1) для громадян – 24 години на добу 7 днів на тиждень одержувати послуги, надані органами влади і державними установами, мати до них доступ через мережу Інтернет; можливість брати безпосередню участь у керування державою (у таких умовах питання поновлення прямої форми демократії стає реальністю, тому що уже немає технологічних перешкод для безпосереднього контакту громадян з чиновниками); 2) для бізнесу - доступ до державних служб в Інтернеті, співробітництво з державою з метою сприяння економічному розвитку; 3) для державних структур – підвищення своєї ефективності, більш активне залучення громадян до політичного життя [72].
Крім того, інформаційні технології в державному керуванні, будучи новою тенденцією використання Інтернету, потенційно можуть виявитися ключовою точкою пропаганди самих інформаційних технологій у масах і, відповідно, впровадження ідей інформаційного суспільства, а також сприяти підвищенню комфорту в повсякденному житті і збільшенню кількості вільного часу населення.
Сьогодні реалізація ідеї електронного уряду викликає величезний інтерес в усьому світі. США, Великобританія, Швеція, Данія, Норвегія, а також Об’єднані Арабські Емірати, Латвія, Естонія, Чехія і багато інших країн уже застосовують чи починають застосовувати методи електронного уряду. Зокрема, уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, можливість сплати податків, штрафів тощо. В Англії реєстрація фірм має потребу в заповненні через мережу тільки однієї форми.
Створення і розвиток електронного уряду – масштабний і довгостроковий проект, повинний супроводжуватися інформаційною перебудовою всієї системи управлінських процесів і подоланням стереотипів бюрократичної культури. Таким чином, електронний уряд, що, на перший погляд, є лише механічним поєднанням інформаційних технологій і уряду, насправді створює умови для формування нової філософії державного керування [72].
У зв’язку з підвищенням соціальної ролі інформації і розвитком глобальних мереж у суспільстві виникають процеси трансформації багатьох правових інститутів. З’являються нові правові проблеми, пов’язані з використанням глобальних інформаційно-комунікативних систем в інфраструктурі ресурсів економіки, політики, інших соціальних сфер. Під впливом цих факторів формується особлива, комплексна галузь права – інформаційне право.
Російський дослідник В.А. Копилов визначає інформаційне право таким чином: “інформаційне право – система правових норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері при самостійному обороті відособленої інформації». При цьому під інформаційною сферою мається на увазі сфера здійснення інформаційних процесів – виробництва, збору, обробки, нагромадження, збереження, пошуку, одержання, передачі і поширення відособленої інформації, у тому числі з застосуванням інформаційних систем, технологій і засобів їхнього забезпечення, а також здійснення процесів виробництва, застосування і розвитку інформаційних технологій і засобів їхнього забезпечення, а основним предметом інформаційного права виступають «інформаційні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються при здійсненні інформаційних процесів у всіх галузях інформаційної сфери“ [41, с. 128].
Інформаційне право є нормативною основою інформаційного суспільства: інформаційне суспільство в правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, що регламентують інформаційні відносини і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси й авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному керуванні [47].
Основу інформаційного права, його юридичний базис складають інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Так, з огляду на все зростаюче значення інформації в житті особистості, суспільства, держави, світове співтовариство в середині ХХ століття в Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., закріпило правові механізми, що забезпечують гарантії прав і свобод людини і громадянина, немаловажну роль у яких відіграють інформаційні права і свободи [61, с. 129].
З точки зору аналізу інформаційного суспільства важливим є питання задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин і проблема доступу до інформації. Право на доступ до інформації і недоторканість особи є загальними правами людини, їхнє законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства. Хотілося б відзначити, що розвиток нормативної бази є необхідною умовою рішення багатьох проблем інформаційного суспільства, що складається. Серед них – цифрова нерівність країн і регіонів, проблема правового регулювання мережі Інтернет, електронної комерції й оподатковування в цій сфері, питання інтелектуальної власності, проблема забезпечення безпеки і конфіденційності інформації, можливість психологічного впливу на індивідуальну і суспільну свідомість з метою нав’язування свого бачення характеристик супротивника, його образу, використовуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології [61].
Необхідно визнати, що рішення цих проблем залежить насамперед від інформаційної політики як окремих держав, так і від того, наскільки тісно і продуктивно держави будуть співробітничати в цьому напрямку. Успішність інформаційної політики на національному і міжнародному рівні залишається одним з основних факторів, що впливають на розвиток глобального інформаційного суспільства. При цьому слід зазначити, що ще одним фактором, що стимулює розробку і реалізацію державної інформаційної політики, є діяльність різних недержавних структур, об’єднань, асоціацій, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.
Висновок до 1 розділу
Підсумовуючи викладене вище і ґрунтуючись на власному баченні інформаційного суспільства, можна запропонувати наступне визначення: інформаційне суспільство – це якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокових тенденцій попереднього соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх системах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що діють у глобальних масштабах.
Таким чином, аналіз політико-правових основ інформаційного суспільства продемонстрував, що до таких належать: діалектично пов’язані з розвитком інформаційного суспільства процеси демократизації і становлення громадянського суспільства, регуляторна діяльність держави, що відіграє провідну роль у формуванні нового суспільства шляхом розробки і реалізації національної і міжнародної державної інформаційної політики й інформаційного права, процеси інформатизації органів державної влади (проект “електронного уряду”, діяльність недержавних структур, асоціацій, об’єднань, що сприяють розвитку інформаційного суспільства).
РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)
2.1 КИЇВ - інформаційно-аналітичний сервіс столиці України
Практично кожна європейська країна на даний час має нормативну базу, якою визначається національна політика з побудови інформаційного суспільства. При цьому наголошується, що створення такого суспільства підвищує конкурентоспроможність усієї країни, покращує якість життя населення, дає можливість збільшити темпи розвитку й переходу на передові економічні, торгові, технологічні позиції. Серед багатьох напрямів розвитку інформаційного суспільства особливу увагу останнім часом приділяють проблемі з назвою "Електронний Уряд". Спочатку доцільно визначити саме поняття Електронного Уряду.
Умовно вся сукупність відносин державного апарату з суспільством ділиться на три основні групи: міжвідомчі відносини, тобто відносини між самими органами виконавчої влади; відносини з бізнесом; відносини з громадянами. Ця типологія зумовлює вектори взаємодії електронного уряду.
Таким чином, міжвідомчі відносини – це частина об'єднаної інформаційної системи, що забезпечує керування роботою апарату, координацію діяльності регіональних управлінь і територіальних підрозділів, ведення внутрішнього діловодства, автоматизацію відносин і документообігу між відомствами.
Натомість, у відносинах з бізнесом це можуть бути он-лайнові спілкування підприємницьких - структур з державними органами. Наприклад автоматизація податкових виплат чи проведення електронних тендерів на постачання продукції, продовження дії деяких ліцензій та патентів, інші електронні відносини, які дозволять значно прискорити бізнес-процеси в нашій країні. Крім цього, такий підхід дозволить деперсоніфікувати взаємини представників бізнесу й державних чиновників. Вважаю що, для розвитку підприємницької ініціативи позитив такого кроку, пояснювати немає необхідності.
Демократизація суспільних процесів, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, дотримання конституційних прав громадян приводять нас до розуміння того, що на перше місце необхідно, передусім, ставити інтереси людини. В нашому контексті це означає надання громадянам та юридичним особам інформаційних та інших послуг шляхом використання інформаційної системи „Електронний уряд”.
Для надання інформаційних послуг через офіційний Веб-портал Київської міської влади, в лівій зоні навігації офіційного Веб-порталу, створено розділ Каталог послуг, який містить повний їх перелік. Вони систематизовані в свою чергу за категоріями отримувачів:
Громадянам України;
Юридичним особам України;
Державним службовцям України;
Міжнародній спільноті.
Перелік інформаційних та інших послуг електронної інформаційної системи «Електронний Уряд» структурований по наступним галузям. Зокрема, для Громадян України передбачено 20 галузевих розділів, які вміщують по-декілька інформаційних підрозділів для надання різних послуг. Це послуги в соціальній та правовій галузі, в галузі освіти, здоров’я, культури, екології, спорту, зв’язку та інших. Для юридичних осіб передбачено висвітлення діяльності у 8 галузевих напрямках. Це надання послуг з утворення підприємств, сертифікації і ліцензування, питань зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності, регуляторної політики тощо. Державні службовці зможуть отримувати інформацію стосовно кадрових питань, питань діловодства, інформатизації органів державної влади та іншу по створеним для цього чотирьом тематичним розділам.
Важливо усвідомити що, електронний уряд — це не модна іграшка, а важливий, реальний інструмент демократизації нашого суспільства, який може допомогти вирішити безліч штучних проблем. У багатьох з нас іноді виникає дратуюче невдоволення від безрезультатних відвідувань різних установ, органів та структур. Ця система створює умови реального доступу до сучасних інформаційних ресурсів, для чого достатньо володіння тривіальними навиками й знаннями комп’ютеру.
Рис.2..1. Структурні ланки офіційного порталу Київської міської влади
Згідно п. 2 розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 № 653-р (далі – Розпорядження) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади (далі – ЦОВВ), Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації (далі – ОДА) повинні подавати щороку до 10 січня, що настає за звітним періодом, інформацію про хід виконання заходів з виконання завдань, передбачених Законом України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки".
Планом Заходів передбачено 15 заходів, виконання яких мало бути завершено у 2009 році. Кількість заходів, виконання яких має здійснюватись постійно або протягом усього терміну, на який складено План Заходів, загалом становить також 15. Розподіл зазначених заходів між головними виконавцями - органами виконавчої влади наведено у таблиці 2.1.
Таблиця 2.1
Розподіл заходів між відповідальними органами виконавчої влади за заходи
| № | Орган виконавчої влади, який призначено відповідальним, згідно Плану Заходів | Кількість закріплених заходів | |||
| завершення виконання яких передбачено у 2008 році | таких, які мають виконуватись постійно | виконання яких має здійснюватись протягом усього періоду, на який розраховано План Заходів | разом
| ||