Національний університет «Острозька академія»
Курсова робота на тему:
«Православ’я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи»
Виконала:
студентка гуманітарного ф-ту
групи Р-31
Гуцалюк Ю.С.
Перевірив:
Кукурудза А.Р.
Острог – 2008
Зміст
РОЗДІЛ І. Становище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст.
1.1. Характеристика РПЦ з кінця Радянського Союзу
1.2. Відновлення греко-католицької церкви, її конфлікт з православ`ям
1.3 Відновлення української автокефальної церкви
ІІ. Автокефалізаційні процеси православ’я в незалежній Україні
2.1 Поява Київського патріархату
2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою церквою
2.3. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ
ІІІ. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині
3.1. Існування УАПЦ
3.2 Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.
3.3. Андрей Шептицький - глава Української Церкви Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський
Вступ
Галичина – особливий регіон України. Вважається, що до її складу входять нинішні Львівська, Івано-Франківська і більша частина Тернопільської областей.
Цей регіон має ряд специфічних особливостей, зокрема, в релігійному плані. Якщо в більшості регіонів України переважає православ’я, то в Галичині домінуючою є греко-католицька церква (офіційна назва – Українська Католицька Церква). Саме ця церква забезпечує відносно вищу релігійність галичан і їхню зорієнтованість на західноєвропейські культурно-релігійні цінності.
Греко-католицька церква не лише визначає специфіку регіону. Вона також служить своєрідним відображенням ментальних особливостей галичан як одного із українських субетносів.
Не дивно, що в свідомості багатьох наших сучасників Галичина виступає як “уніатський регіон”, населення якого твердо дотримується греко-католицької орієнтації. І чомусь забувається, що саме галицькі православні єпископи (Львівський Гедеон Балабан та Перемишлянський Михайло Копистенський) не взяли участь у Брестському уніатському соборі 1596 р. й не визнали його рішень. Майже сто років після закінчення цього собору галицькі українці в основній своїй масі залишалися православними.
У продовж тривалого періоду релігійно-церковне життя в Україні перебуває у надзвичайно динамічному стані, який не може однозначно означуватися як поступальний розвиток. На жаль він характеризується не лише бурхливим зростанням мережі релігійних організацій та позитивними змінами у ставленні людей до духовно-релігійних цінностей, але й затяжним, принизливим міжцерковним конфліктом.
Проблема нормалізації релігійного життя в Україні непроста. Існуючі негаразди тисячами ниток пов’язані з іншими сферами життя суспільства, становлячи собою комплекс надзвичайно делікатних проблем, розв’язання яких вимагає фахової підготовки, громадської активності і життєвої мудрості від усіх, хто до них причетний.
Майже третину релігійних організацій зареєстровано в Галичині. Це відбиває відмінності в релігійних потребах населення різних регіонів України: Церква і все, що з нею пов’язане, залишається для заходу країни невід’ємною складовою способу і життя і системи соціальної комунікації. Для сходу церква значною мірою ці функції втратила.
Актуальність теми зумовлена залежністю церковно-релігійного життя від політики держави, що деформувала релігійну свідомість. Сучасні церковно-релігійні процеси в незалежній Україні фактично є якщо не продовженням, то своєрідною рефлексією в нових умовах інституалізаційно – конфесійних трансформацій ХІХ і середина ХХ ст. В нашій роботі виявлені й синтезовані ті особливості і тенденції, які нині мають місце в церковному і національному житті незалежної України.
Метою курсової роботи є дослідження розвитку православ’я безпосередньо на Галичині у ХХ ст. з’ясувати перспективи православ’я та проблеми. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:
- показати становище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст., та автокефалізаційні процеси в православ’ї в незалежній Україні, акцентуючи увагу безпосередньо на території Галичині;
- з’ясувати появу Київського Патріархату та протистояння з греко-католицькою церквою;
- дослідити структуру, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині. Зокрема дослідити сучасний стан Київського Патріархату в Галичині з 1996 року;
- розглянути діяльність Московського Патріархату в Галичині, його парафії та структуру.
Об’єктом дослідження є процес розвитку православ’я на Галичині у ХХ ст.
Предметом є вивчення проблем і перспектив православ’я у цей період.
Хронологічними рамками роботи є: 20-90 роки ХХ ст.
Географічні межі:
Практичне значення роботи: фактичний матеріал і висновки курсової роботи можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії, круглих столів, дискусійних клубів.
Стан наукової розробки проблеми:
РОЗДІЛ І. Становище православ’я в другій половині 90-х років
ХХ ст.
Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви - уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних - греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше - Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.
Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.
Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована.
Греко-Католицьку церкву було ліквідовано наступними шляхами:
Терор серед населення, залякування віруючих шляхом «вивчення настроїв серед населення».
Арешти духовенства. Офіційно ця кампанія називалася не інакше, як «перевиховання» духовенства і «заспокоєння» віруючих.
Створення так званої «ініціативної групи» з возз’єднання» УГКЦ з РПЦ на чолі з Г. Костельником, М. Мельником, А. Пельвецьким.
Скликання Львівського собору, на якому було фактично заперечено Берестейську унію 1596 р., таким чином було припинено офіційну діяльність УГКЦ.
Ліквідація греко-католицьких монастирів, шкіл.
Ліквідація УГКЦ на Закарпатті.
11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки "Ініціативна група" на чолі з Г. Костельником була визнана "єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ". 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і "возз'єднання" УГКЦ з Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка "Східні Церкви" від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.
З початку 1950-х рр. церква почала поступово виходити із кризи. Активізувалася нелегальна діяльність «невозз’єднаного» духовенства, відновлювалася діяльність нелегальних структур Греко-Католицької церкви. Тим самим почалася нова сторінка діяльності Української Греко-Католицької церкви.
У 1956 р. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єпископа Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В. Величковського. У 1963 з ув'язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 Й. Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єпископу Величковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єпископу В. Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.
З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 - кардинал).
У кінці1980-х років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.
Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.
За статистичними даними Державного Комітету у справах релігій в Україні, станом на 1 січня 2004 року Українська Греко-Католицька Церква нараховує:
| Громад | Монастирів | Навчальних закладів | Священно-служителів | Неділь-них шкіл |
Періодичних видань |
Культо-вих споруд |
| 3328/12 |
92 (1134 ченців і черниць) |
13 (1385/196 слухачі) |
2051 | 1132 | 27 |
2721 (будується 306) |
Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ, Митрополит Львівський і Галицький, єпископ Кам’янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар.
У Римі постійно перебуває Прокуратор Верховного Архиєпископа - Владика Гліб Лончина.
Упродовж 1989-2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів та три сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга - ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), а третя - соціальним проблемам українського суспільства, зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.) .
Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики України належали до трьох єпархій – Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.
Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії - Стрийську і Сокальську - та реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.
Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів підлягає вся Україна.
У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату.
28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.
Верховне архиєпископство в україні поділено на такі єпархії та екзархії:
Львівська архиєпархія , яку очолює Верховний Архиєпископ Любомир Кардинал Гузар;
Івано-Франківська єпархія - Єпарх Владика Софрон Мудрий;
Коломийсько-Чернівецька єпархія - Єпарх Владика Павло Василик;
Самбірсько-Дрогобицька єпархія - Єпарх Владика Юліан Вороновський;
Тернопільсько-Зборівська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Сабрига;
Бучацька єпархія - Єпарх Владика Іриней Білик;
Стрийська єпархія - Єпарх Владика Юліан Ґбур;
Сокальська єпархія - Єпарх Владика Михаїл Колтун;
Києво-Вишгородський екзарахат - Екзарх Владика Василь Медвіт;
Донецько-Харківський екзарахат - Екзарх Владика Степан Меньок;
Одесько-Кримський екзархат - Екзарх Владика Василь Івасюк.
Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.
Поза межами України до верховного архиєпископства входять:
у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;
у Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;
у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:
США - Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;
Канада - Вінніпеґська митрополія, яка складається з п’яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.
Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії (Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.
У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.
Отже, проблема українського православ`я постає як опосередковане, однак цілком адекватне відбиття загальноукраїнської та соціокультурної ситуації, стану національної самосвідомості, глибини регіональних відмінностей тощо. Для православного середовища на заході України самочинне проголошення автокефалії стало єдиною реальною відповіддю на вимогу чіткої ідентифікації з боку національно-політичного руху, а також- на виклик бурхливої розбудови УГКЦ. ля центру ця ідея могла б виявитися привабливою за умов послідовної, гнучкої і розумної праці, однак виявилася девальвованою внаслідок спроб форсувати події, що супроводжувалися міжцерковними зіткненнями. Зрештою, для південно- і східноукраїнської свідомості, де ще далеко не завжди диференціюється “російське” і “українське” – ця ідея виявляється, значною мірою, неприйнятною. До цього слід додати консерватизм церковної свідомості. заполітизованість релігійного життя і граничну незацікавленість Московського Патріархату в автокефалії православних в Україні.
ІІ. Автокефалізаційні процеси православ’я в незалежній Україні
2.1 Поява Київського патріархату
У Києві 22 травня 1992 року відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ`я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об`єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.
25 – 26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський православний Собор, що об`єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної церкви ( Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.
10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України [437]
1 – 6 липня 1992 року делегація Української православної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь [437]
Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила патріархату лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користь автокефалії церкви в Україні. патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона, на жаль, роз`єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об`єднання. Таким був підсумок переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.
У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25 – 26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також Володимир (Ярема). [438]Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді протоієрей Володимир ( Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім’я Димитрія і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич) , які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина і створила нову УАПЦ
20 – 21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.
На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50 – з діаспори. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 – проти, 9 – утрималося.
Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архієреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними – митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан Бойчук.
У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали ”Меморандум про наміри об’єднання“ , але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.
На 1травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього – 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п’ятеро – вікарні.
Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії ( Київську і Львівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.
Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.
Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видає українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звернення православного богослужіння українською мовою.
Минуло понад десять років, однак українське православ’я залишається роз’єднаним . Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ’ю взагалі.
Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українського православ’я шляхом утворення автономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.
У зв’язку з цим виникає питання : у складі якої ( Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква.
У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою : перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.
Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священників УПЦ Київського Патріархату Їх також пере висвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на перехрещення? І як бути з Символом віри: “ визнаю одне хрещення на відпущення гріхів”?
Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944-1946 рр., коли Московська Патріархія пере висвятила тисячі українських священників, які належали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до складу священнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафема Брестського Собору. Все це робиться в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?
У зв’язку з цим виникає питання: чиї інтереси – України чи Москви – переслідуються в даному випадку?
Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ’я.
2.2. Протистояння Київського патріархату з Греко-католицькою
Церквою. Конфлікти Київського патріархату з УАПЦ
Утворення УПЦ-КП було використане державною владою для позбавлення юридичних прав УАПЦ. Хоча головна мета “об`єднав чого собору 25 червня” не була досягнута й УПЦ Московського Патріархату збереглася як правно незалежне релігійне об`єднання, втративши лише кілька десятків парафій, за поданням Кабінету Міністрів України Рада в справах релігій ухвалою від 7 липня 1992 р. передала юридичні права УАПЦ новоутвореній УПЦ-КП. Тим самим УАПЦ в Україні повернулася до правого статусу перед своєю легалізацією 20 жовтня 1990 р.
В усіх єпархіях УАПЦ протягом липня-листопада 1992 р. пройшли єпархіальні збори, що схвалили входження до складу УПЦ-КП. Жодне з цих зібрань не мало патріаршого благословення. Вірність патріархові зберегли за цих умов Львівське й Харківське крайові братва, Свято-Михайлівська парафія м. Києва (настоятель о. Юрій Бойко). Патріарх своїм указом замість виведеного поза клир митрополита Антонія Масендича призначив тимчасово керуючим справами Патріархії архієпископа Петра Петруся, уповноваживши його представляти в державних установах інтереси УАПЦ під час відсутності патріарха в Україні. Керуючому справами було доручено скликати 22 січня 1993 р. у Львові розширену архієрейську нараду по підготовці до Всеукраїнського православного собору.
22 січня 1993 р. у Львові з патріаршого благословення було скликано розширену архієрейську нараду, на яку архієпископ Петро Петрусь запросив усіх єпископів, які й надалі перебували в клирі УАПЦ. Прибув лише єпископ Михайло Дуткевич. Відтоді, почався процес повернення до УАПЦ тих, хто перейшов до УПЦ-КП через непорозуміння або слабкодухість. Було скасовано зміни , внесені до єпархіального статуту Львівської єпархії, за якими єпархія переходила до юрисдикції УПЦ-КП. Частина семінаристів і викладачів лишились вірними УАПЦ, але вони мусили продовжувати заняття в приміщеннях єпархіального управління.
Центром управління УАПЦ в Україні став Львів. Архієпископ Петро Петрусь не бажав організовувати патріаршу канцелярію в Києві. Органом УАПЦ став журнал “Православна Галичина”. Локалізація УАПЦ в Галичині засвідчила вплив на церковне життя проекту “Галицької автономної митрополії”, нав`язуваного Московською Патріархією для захисту східноукраїнських єпархій УПЦ-МП від ідей Помісної Церкви. Первісна мета цього проекту – протистояння “Галицької автономної митрополії” УГКЦ – доповнювалася новими завданнями: використати УАПЦ для боротьби проти УПЦ-КП й допустити її самостійного впливу на релігійне життя України.
Статут УАПЦ вимагав, аби вибір патріарха був проведений 3 місяці після упокоєння його попередника, але серед діючих єпископів не було гідного кандидата. Тоді на закритому засіданні Архієрейського собору було вирішено просити 77-річного протопресвітера Володимира Ярему та його дружину Юлію прийняти монарший постриг, щоб мати змогу здійснити єпископське рукоположення першого ініціатора відродження УАПЦ в Україні. Патріарх Димитрій заявив, що він розглядає свою постать як невідповідну патріаршому престолові й тимчасову і спробує домовитися з предстоятелями УПЦ-МП й УПЦ-КП скласти свої повноваження й провести вибір спільного предстоятеля єдиної Помісної Церкви.
Владні ж структури продовжують нехтувати існуванням УАПЦ. Голова Ради в справах релігій Арсен Зінченко, відверто підтримуючи УПЦ-КП, протидіє відновленню юридичного статусу УАПЦ. У листопаді – грудні 1993 р. в Києві проходять протестаційні акції УАПЦ біля Софійського Собору, президентської адміністрації. З кінця 1994 р., в міру наростання в УАПЦ конфлікту між синодальною (архієпископа Петра) і соборною (Патріарха Димитрія) концепціями Церкви, архієпископ Петро від імені Львівської єпархії все частіше починає говорити про необхідність о`бєднання з іншими Православними Церквами в Україні. У відповідь на це Вищою Церковною Радою УАПЦ було створено комісією для вивчення умов до об`єднання Православних Церков України. Здійснюється спроба ввести до клиру УАПЦ єпископа Спиридона Бабського, котрий залишив УПЦ-КП й заявив про перехід до РПЦ. Єпископа Феоктиста Пересаду звільнено з Луцької кафедри.
19-20 жовтня 1995 р. розпочинається історія авантюри з приєднанням УАПЦ до т. зв. “об`єднаної УАПЦ-КП”, що її утворила група західноукраїнських єпископів і священників. Довілавшись про акцію 19-20 жовтня, духовенство східноукраїнських єпархій вивчає ситуацію, що склалася.
5 вересня 1996 р. в Києві пройшла чергова конференція східноукраїнського духовенства, очолювана патріархом Димитрієм. Вона запевнила патріарха у своїц вірності статутові УАПЦ й церковним канонам, закликавши до подолання двозначної ситуації, коли створилася небезпека розчинення УАПЦ в розкольницькій “УАПЦ-КП”. 8 вересня патріарх Димитрій здійснив перший крок до повного повернення своєї канонічної влади: проголосив Успенську церкву м. Львова своєю ставропігією, відновлюючи колишній статус храму.
Згідно з традиціями комфортного життя Київської митрополії Константинопольського Патріархату, з 1996 р. неодмінною передумовою архієрейських свячень в УАПЦ стає рекомендація кандидата єпархіальним собором єпархії, до якої кандидат має бути висвяченим. Єпископ Макарій Малетич прийняв священня на Львівську кафедру 3 листопада 1996 р.після його обрання 1 листопада єпархіальним собором й схвалення єпископатом. Так само єпископ Яків Макарчув був рукоположений на Черкаського владику 8 листопада 1998 р. після його обрання єпархіальним собором у Черкасах і підтвердження вибору Архієрейським собором 30 жовтня. Ця практика була закріплена новою редакцією статуту УАПЦ.
ІІІ. Структура, конфлікти та розвиток православних церков в
Галичині.
3.1. Існування УАПЦ
Єпархіальний поділ УАПЦ унормовується. Патріарша Рада 27 червня 1997 р. визначила територіальні межі 11 єпархій УАПЦ в Україні, покінчивши з практикою формального проголошення реально неіснуючих єпархій. Найбільшими єпархіями лишалися Львівська, Івано-Франківська й Тернопільська.
Принципово новим у суспільному служінні УАПЦ після 1996 р. стає послідовне відстоювання власної соціальної доктрини, базованої на соціальній етиці Євангелія, вчення апостолів і Святих Отців. Не схвалюється участь священнослужителів у виборчих кампаніях, але заохочується здійснення ними духовної опіки над партіями і громадськими організаціями, підтримка тих, хто боронить християнські ідеали, і протидія атеїстичним ліворадикальним силам. На відзнаку політиків, які захищають права Церкви та її вірних, установлено медаль Патріарха Мстислава, якою нагороджуються 1998 р. – Сергій Головатий, 1999 р. – Ярослава Стецько.
Новітня ідеологія УАПЦ узагальнюються в концептуальних посланнях патріарха Димитрія до 2000-річчя Різдва Христового, з серії “Про страшне сьогодення”. Глибока критична оцінка адміністративного досвіду президента Леоніда Кучми подана в меморандумі в справах церковного життя України протягом 1995 – 1998 рр., оприлюдненому наприкінці 1998 р.
Нова редакція Статуту заклала тверде канонічне підґрунтя для спрямування міжнародних церковних зв`язків УАПЦ, підкресливши: “1.2 УАПЦ рівна в правах з усіма Помісними Православними Церквами і незалежна від інших Помісних Церков у своєму устрої та управлінні. УАПЦ визнає свій особливий зв`язок зі Вселенською Константинопольською Церквою-Матір`ю, через якусь Русь-Україна ввійшла до Соборної Апостольської Христової Церкви…1.6. УАПЦ визнає особливий авторитет у справах віри Вселенського Константинопольського Патріарха ”.
Одначе вже перший Архієрейський собор після похорону Патріарха Димитрія, що пройшов 1 березня 2000 р. за участю Державного комітету України в справах релігіїй Віктора Бондаренка, засвідчив нездатність більшості єпископату й членів Патріаршої Ради захиститися від тиску панівного режиму, незацікавленого в переході УАПЦ в підпорядкування канонічно визнаного єпископату української діаспори. Згодившись поминати на богослужіннях митрополита УАПЦ в діаспорі Константина як главу церкви, більшість учасників спільного засідання Архієрейського собору та Патріаршої Ради проголосувала за обрання патріаршого місцеблюстителя, котрий звичайно поставляється в разі відсутності глави Церкви. На місцеблюстителя було обрано митрополита Мефодія Кудряшова, одіозну особу, відому своїм вибуховим характером і великою залежністю від силових відомств.
Помісний собор14-15 вересня 2000 р. закріпив подвійний характер управління Церквою. Він визнав митрополита Константина духовним опікуном УАПЦ, але при цьому обрав митрополита Мефодія за предстоятеля. Утворилася нестабільна рівновага, ускладнювана тим, що керуючий справами Патріархії був обраний Помісним Собором і призначений указом митрополита Константина, а отже, не був підзвітний предстоятелеві. Митрополит Мефодій, вихований у РПЦ й незвичний до соборного церковного життя, невдовзі відійшов від ухвал Помісного Собору. Він діє самостійно, не інформуючи ані Патріархію, ні духовного главу УАПЦ, а вже 2001 р. відмовляється виконувати благословення митрополита Константина.
12 грудня 2002 р. митрополит Мефодій без благословення духовного опікуна УАПЦ проводить Архієрейський собор, який здійснив спробу передати всю повноту влади в УАПЦ предстоятелеві.Коли ж частина УАПЦ відмовилася виконувати ці ухвали, митрополит Мефодій видав укази про відлучення від церковного спілкування архієпископа Ігоря та передання найбільшої Львівської єпархії іншому архієреєві. 9 квітня 2003 р. Архієрейський собор, що репрезентував прихильників Мефодія Кудряшова, надав Мефодієві титул глави Церкви – “Блаженнішого митрополита Київського і всієї України” й визнав його право одноосібно керувати УАПЦ. Незгідна з цими рішеннями частина УАПЦ 11квітня 2003 р. заявила про свою вірність заповітові Патріарха Димитрія та ухвалам Помісного Собору 2000 р. й визнання єдиним канонічним главою УАПЦ в цілому світі митрополита Константина. Ця частина юридично збереглася як Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.
За офіційною статистикою на 1 січня 2003 р. в Україні налічувалось 1110 громад УАПЦ. Фактична кількість громад, які реально належать до УАПЦ, значно нижче.
3.2 Сучасний стан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.
На даний час на території Галичини знаходиться Тернопільська духовна семінарія ім. св. Кирила і Мефодія і Тернопільська дяківсько-регентська гімназія ім. Митрополита Василя Липківського в м. Збаражі. Місто Збараж – складова частина історичної Волині, відвічний оберег землі нашої. І в ньому Святе українське православ’я з його візантійським обрядом було невід’ємною складовою частиною душі волинян, як і саме місто поєднане церковно-релігійним життям з Луцьком, іншими волинськими містами в складі Луцької єпархії нашої церкви.(рожко,215).
Збаражчина – частина Луцької єпархії. Збаражчина, Залозеччина, Під камінь, Олесько, Броди завжди належали до Луцької єпархії. Мова йде радше про узгір’я Вороняків та Медоборів, що географічно більше тяжать до Волині ніж до Поділля. Щойно 1772 року за першого розподілу Польщі, коли Австрія разом з Галичиною отримала також цю південну частину Луцької єпархії, тоді вона була включена до Львівської єпархії і поступово стала називатись Галичиною чи навіть початком Поділля[215рожко]
Масова руйнація Божих храмів в 60-80-х роках московськими більшовиками не оминула Збаража і Збаражчини. Було піддано вандалізму давню православну по монастирську святиню – храм Преображення Господнього, 1600 р. на Залужжі; храм Воскресіння Господнього (Великий), 1764 р., перетворено в склад, і була спроба висадити святиню в повітря, зачинено церкву Успіня Божої Матері, 1758 р., і перетворено в музей(217 рожко).
З постанням незалежної України, для православних українців Збаража передано храми Преображення Господнього на Залужжі, церкву Успіня Божої Матері (малу), церкви Св. Михайла на Базаринцях, Старому Збаражі (обидві святині побудовні в ХІХ ст.). Одночасно іде будова храму Покрови Богородиці на масиві цукровий завод. Станом на 2002 рік на Збаражчині належність вірних по релігійних конфесіях й число їх храмів розподілено так:
УПЦ КП - 30
УГКЦ – 20
УАПЦ – 10
УПЦ МП – 1.(218 рожко)
Будівництво храмів на Збаражчині в останні роки зросло, засновано нові парафії УПЦ КП, зросла потреба в священничих кадрах і не тільки в цьому краї, а й в усій Тернопільській області. Щоб готувати нових кандидатів у священники в незалежній Україні для нашої церкви, в Тернополі 12 серпня 1991 року засновано семінарію ім. Св. Кирила і Мефодія, яка змінювала свою адресу з обласного центру до м. Теребовля і востаннє до м. Збаража. Ця заснована семінарія була першим Духовним православним навчальним закладом в Україні напередодні проголошення незалежності. Так на історичній Волині 1999 року з’явився “розсадник духовності і благочестя”(рожко.218)
Першими її викладачами були блаженної пам’яті протиєрей о. Олексій Бланків, протиєрей о. Петро Висоцький, о. Богдан Карпик, о. Іван Пилипишин, о. Михайло Найко, які засівали золоте зерно святого українського православ’я в душі майбутніх пасторів.
Семінарія розмістилась в приміщенні монастиря філіціанок, що поруч храму Успіня Божої Матері, де за московсько-більшовицької окупації знаходився будинок піонерів. Приміщення одноповерхове, муроване, пам’ятка історії ХVІІІ ст.
4 червня 2001 року, на другий день Зелених свят, Тернопільська Духовна семінарія ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія відзначила своє десятиріччя.” Урочистості розпочались Божественною літургією та подячним молебнем у Свято-Успенській церкві, - читаємо інформацію про ці урочистості, - а по обіді перенеслися під склепіння Замкового палцу. Подія дійсно неординарна, адже й сама духовна семінарія – унікальний навчальний заклад на наших теренах. Зробивши екскурс в історію відродження і становлення незалежної української церкви, інспектор семінарії протоієрей о. Михайло Найко у своїй ґрунтовній доповіді зупинився ще й на діяльності цього духовного розсадника впродовж 10 років його існування“.
Нелегкими були ці роки. Досить сказати, що Збараж – вже третє після Тернополя і Теребовлі місто, куди два роки тому переїхала семінарія. Взагалі, 10-річна історія семінарії не була простою. Але щира молитва, істинна віра допомогли здолати всі труднощі. Як результат жертовної праці викладачів, сумлінних старань семінаристів – нині більше 250 випускників минулих років несуть Слово Боже людям в Україні і за її межами.(рожко220).
Очолює семінарію впродовж десяти років священник з великим стажем служіння в Божому винограднику, життєвим досвідом оець-ректор Роман Сливка. Його ім’я добре відоме не тільки в Україні, а й в західній діаспорі.(рож223). Незамінним помічником отця-ректора є відомий священник Збаража протоієрей о. Михайло Найко – інспектор семінарії, секретар семінарії – Роман Сливка-молодший. Викладачами семінарії є Сергій Олійник, Олександр Гадняк, о. Віталій Ігнатів, о. Євген Заплетнюк, Володимир Стахів, Василь Білоус, Алла Малащук, Галіна Куліковська.
Нині в семінарії на І-ІV курсах навчається 80 учнів. В основному за територіальним походженням вихованці семінарії є вихідцями з історичної Волині в межах Тернопільської області, але є вихідці і з Полтавської, Черкаської та з західних областей України. В 2001 році семінарію скінчило 20 випускників, які майже всі прийняли священний сан. Ряд випускників Духовної семінарії ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія продовжили своє навчання у вищих Духовних закладах України: Київській, Львівській Духовних академіях, теологічному факультеті Чернівецького університету, стали викладачами семінарії, інших Духовних навчальних закладів.
В 2000 році при Крем’янецькому ліцеї відкрито філію семінарії, де навчаються майбутні пастирі нашої церкви.
При Тернопільській Духовній семінарії ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в м. Збаражі засновано Тернопільську дяківсько-регентськугімназію ім. Митрополита Василя Липківського, де духовну освіту здобувають юнаки та дівчата, щоб, отримавши її, стати помічниками священників на парафіях під час служби Божої в Святих наших храмах. Першими учнями дяківсько-регентської гімназії в 2000 році були: Оксана Дуцик, Людмила Арлахович, Ірина Терещук, Леся Черняхівська і інші.
Семінарія має свій гімн – слова Володимира, музика Юрія Біркова. В цьому гімні є слова: “Живи і мужній, семінаріє наша, у древньому Збаражі і в славі Отця”.[рожко 224]
Список використаних джерел та літератури
1. Академічне релігієзнавство. Підручник / Під ред.. А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000.- 862с.
2. Бубенщиков В.В. Кралюк П.М. Греко-католицька церква – Львів, 2004р.
3. Горняткевич Д. Апостол Любови // Визвольний шлях – Лондон – 1960 - №1.
4. Горняткевич Д. Вступна стаття Д. Горняткевича до споминів Софії Шептицької „Молодість і покликання о. Романа – Андрея Шептицького” // „Визвольний шлях – Лондон – 1961 - №6,7,8; 1962 - №11;
5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей Шептицький // Визвольний шлях – Лондон – 1954 - №12.
.6. Гриньох І. Знищення Української католицької церкви... – С. 160.
7. Ісіченко І. Історія Христової церкви в Україні. – Харків:Акта, 2003. – 471 с.
8. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. – К., 1996 – 2002. Т.4. Католицизм // За ред. П.Яроцького. – К., 2001. – 598с.
9. Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – 284с.
10. Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 136. 1. Лубський
11. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава.1997.
12. Соцький Я. Греко-католицька церква та релігійна ситуація на Тернопільщині (1946-1989 рр.). – С. 170.
13. Химка І.П. Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 // Ковчег. – Львів, 1993. – С.67-101.
14. Хомчук О. Церква поза церковною огорожею – Чикаго, Іллінойс, 2002. – 621 с.