Реферат на тему

Індуїзм: шлях від становлення до світової релігії

ПЛАН

1. Індуїзм як система світосприйняття.

2. Походження та духовні джерела.

3. Система варн.

4. Специфіка релігійних відправ і культу.

5. Використана література.

1. Індуїзм як система світосприйняття.

Для європейців, чиє світобачення сформовано християн­ством та атеїзмом, індуїзм здається надто складним для сприйняття, і тим паче для розуміння, явищем. Поняття «релігія» в європейському сенсі підходить індуїзму лише частково: його можна застосовувати тільки до культово-обрядового аспекту. Інколи індуїзм називають «способом життя», але й це надто вузьке і поверхове визначення. Ско­ріше всього — це складна система світосприйняття.

Ця система вклю­чає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компо­ненти, що тісно переплетені між собою.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охоп­леним релігією. Немає поділу на світи матеріальний і ду­ховний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирським, світським, немає нічого, крім релігії, поза релі­гією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціально­го слова (і навіть поняття), яке б відповідало європейсько­му розумінню релігії.

Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Кос­мосу, слідування його вселенським законам. Релігія — це життя, а життя — це релігія. Нічого подібного в христи­янстві не існує. Віровченню індуїзму не притаманна воро­жнеча до іновір'я, тому відсутнє й поняття єресі. Немає тут і прозелітизму — бажання залучити до своєї віри, а від­так — і місіонерства (діяльності, спрямованої на навер­нення до свого вчення іновірців), адже двері до індуїзму щільно зачинено. Індуїстом не можна стати за власним бажанням або внаслідок збігу обставин — індуїстом мо­жна лише народитися. Звичайно, в повсякденному житті все відбувається не зовсім так. І в минулому, коли інду­їзм поширювався на території теперішньої Індії, і в наш час певне включення до спільноти його прибічників має місце, здебільшого на двох рівнях: або до варни кшатріїв (воїнів), або до недоторканних (паріїв).

В індуїзмі немає молитов, проповідей, сповідей, таїнств у їх християнському розуміні. Людина розглядається у нерозривному зв'язку з усією, живою і неживою, приро­дою. При цьому в рамках теорії переселення душ допус- каються варіанти посмертного втілення в нелюдському тілі. Немає поняття вродженої гріховності людини. І людина, і природа виступають як форми вияву божественного.

Загалом індуїзм важко стисло описати: він увібрав у себе величезну кількість різноманітних звичаїв і вчень, та й сам увійшов до багатьох релігій, які не мають нічого спільного з його основами. Сьогодні існує так багато інду­їстських сект, що вичерпно охарактеризувати їх немож­ливо. Тому нижче мова йтиме лише про індуїзм в Індії.

2. Походження та духовні джерела.

Індія — стародавня країна. Проте її історія до приходу аріїв (індоєвропейців) маловідома. Безперечно лише те, що пращури індійців ме­шкали в одному регіоні з попередниками іранців, разом із якими вони утворювали так звану арійську гілку індоєв­ропейських народів.

Найдавнішу стадію розвитку в індуїзмі, що триває до II тис. до н. е., в науці прийнято називати праведичним (протоведичним) періодом. Про послідовників праведич-ного індуїстського культу світової нації відомо мало. Це були індуси, що жили на півночі Індії, та дравиди, що насе­ляли південну частину півострова Індостан. У часи біб­лійного Авраама тут уже існувала цивілізація, схожа в загальних рисах на ранньомесопотамську. Індуси праве-дичного періоду сповідували політеїзм (багатобожжя) — своєрідний протоіндуїзм, який нагадував ранні види ма­гії. З особливою пошаною вони поклонялися богині Мате­рі та рогатому божеству, яке сиділо, подібно до йогів, схре­стивши ноги, у позі «лотос». Стародавні індуси приносили жертви різним богам, але храмів ще не будували.

Ведичний період починається приблизно з II тис. до н. е., коли арії (народи Центральної Азії) увійшли до Північ­ної Індії та поступово почали просуватися на південь. Свою назву він отримав від збірки священних текстів, що нази­валася Веди. Світлошкірі переможці нав'язали індусам свою цивілізацію і релігію, що ґрунтувалася на Ведах, яка значно відрізнялася від релігії дравидів: арії поклоняли­ся швидше силам природи, аніж зображенням ідолів. Го­ловними їх богами були: Індра — бог космосу і зірок, Ва-руна — бог неба та Агні — бог вогню. Ведична релігія охоплювала безліч інших, дрібніших, богів, одним із яких був Сома — бог наркотичної рослини.

Слово «веди» означає «знати», «вінець знання», «досто­вірні знання», «священне знання». Веди — найдавніша па­м'ятка індуїстської релігійної літератури. Вважається, що це священне знання прийшло від самого верховного Бога-Особи. Воно існувало на початку творіння і передавалось із покоління в покоління усно. І тільки приблизно 5 тис. ро­ків тому, коли життя людей почало скорочуватись, а розум і пам'ять слабнути, В'ясадева (сімнадцята аватара Крішни) записав Веди на санскриті — найдавнішій мові на Землі. Звідси і священність, авторитетність Вед, визнання їхнього вихідного характеру щодо осмислення Всесвіту, місця в ньо­му людини, ЇЇ відносин із надприродними істотами.

Веди стали першим Святим Письмом аріїв, тому їх релігія називається ведизмом. Найістотнішим у вченні ведизму було визнання того, що людина — не просто тіло. Це духовна істота, ув'язнена в плоті. А відтак її завдан­ня — вирватись із матеріального світу і повернутися до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Пізніше в буддизмі ця ідея набуде свого подальшого розвитку.

Веди в основному є гімнами, що виконуються жерцями на честь богів. Збірка також, містить велику кількість мі­фів, відомостей з космології, побуту древніх індусів. Усі першоджерела індуїзму беруть свій початок із Вед. До цьо­го часу знання напам'ять гімнів однієї з вед — Рігведи є обов'язковим для кожного освіченого індуїста.

Веди поділяються на чотири частини.

Рігведа (веда хвали) складається з 1028 гімнів міфоло­гічного і космологічного змісту, зібраних у 10 книгах. У більшості з них прославляються бог вогню Агні та бог ко­смосу і зірок Індра.

Яджурведа (веда жертвопринесень) описує послідовність проведення жертвопринесень.

Самаведа (веда пісень) складається з 1549 гімнів, бага­то з яких є в іншому тексті — в Рігведі. До текстів цих гімнів, що супроводжуються коментарями, жерці зверта­лися під час жертвопринесень.

Атгарваведа містить магічні заклинання й формули, здебільшого призначені для лікування хвороб.

Чотири веди заохочують задоволення матеріальних ба­жань через поклоніння напівбогам. Стверджується, що ко­ли людина жадає матеріальних благ за життя, вона мусить здійснювати жертвопринесення. Наприклад, той хто шукає удачі, має поклонятися богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Агні, бога вогню. Людина, що прагне ба­гатства, має шанувати Васу. Якщо ж вона хоче, щоб тіло її було сильним, — Землю. Ті, хто бажає мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків та Праджапаті. Ве­дична література говорить про напівбогів не як про про­дукт уяви, а як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту. Явища в природі не відбуваються самі собою, за будь-яким із них стоїть пев­ний бог. Наприклад, Індра розподіляє дощі, Варуна відає мор­ською стихією.

На основі Вед арії розробили складну систему жертво­принесень, що пізніше призвело до утворення касти жер­ців — брамінів. Арії запозичили і багатьох дравидських богів, а також деякі їх релігійні уявлення. Наслідком та­кої асиміляції стала надзвичайно складна ієрархія богів, багато з яких «дублюють» один одного.

Приблизно 600 р. до н. є. індуїзм розділився на дві основні течії: народну, масову релігію та просякнуту фі­лософією релігію освічених верств суспільства, в якій Ве­ди переосмислювалися заново. Головним положенням дру­гої течії стало твердження, що Всесвіт є Богом і Бог є Все­світом. Універсальна, всеохватна, абстрактна душа називалася Брахма (або Браман), тому цей релігійно-філософський напрям отримав назву брахманізм.

Духовний розвиток давньоіндійської культури в той період визначили Упанішади — зібрання 108 філософсь­ких творів. Слово «упані-шат» означає «сидіти поруч». Воно вказує на учня, що сидить біля свого гуру (санскр. гуру — важкий, навантаженний знанням) і уважно слухає його, щоб досягти трансцендентної ведичної мудрості. Упані­шади констатують нематеріальність абсолюту, недоступ­ність його для сприймання органами відчуття, підкреслю­ючи, що його можна осягнути тільки очищеними, духов­ними відчуттями.

У період Упанішад індуїстська концепція спасіння сут­тєво змінилася. Якщо до цього наголос ставився на вико­нанні зобов'язань перед божествами, то тепер йшлося про необхідність відсторонення, втечі від життя. Було розроб­лено песимістичний погляд на земне буття, з'явилися вчен­ня про сансару та карму.

Сансара (санскр. — повторення народжень і смертей)—уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в іншу.

Ведична «Падма Пурана» свідчить, що душа після чи­сленних перевтілень у форми нерухомих істот, мікроорга­нізмів, птахів, тварин нарешті досягає людської форми, в якій їй дається можливість самореалізувалися (бхакті-йоги) — повністю звільнитися від коловороту сансари. Ево­люціонуючи в людській формі життя, після 400 тис. пере­втілень, душа може досягнути звільнення, повернувшись у духовний світ.

Усе, що перебуває в сансарі, перевтілюється згідно із законом карми.

Карма (санскр., досл. — дія, обов'язок, відплата) — особлива міс­тична сила, автоматичний «закон відплати», відповідно до якого вчи­нки людини в реальному житті зумовлюють її нинішню долю і насту­пний стан її душі.

Карма диктує те, що душа після смерті людини пересе­ляється, якщо вона була «праведною», в тіло «благородні­шої» людини. Якщо ж особа була грішником — душу чекає тіло «нижчого» індивіда, а то й тварини чи навіть комахи. За дуже праведне життя людина матиме нагоро­ду — спасіння.

Спасіння — втеча з круговерті перевтілень — досяга­ється філософськими роздумами над словами мудреців та медитацією (самоконцентрацією та самоспогляданням). То­ді душа (іскра великого полум'я — Вищого Духа чи крап­ля вселенського Океану) звільняється від вічного у своєму обертанні Колеса життя і зливається з Брахмою — душею Всесвіту. Момент звільнення називається мокша (мукті).

Водночас в індуїзмі почали виникати внутрішні рефор­маційні течії. Дві з них (буддизм та джайнізм) стали са­мостійними релігіями. Значна частина індуїстів поверну­лася до поклоніння єдиному вищому божеству. Та це не означає, що індуїзм прийшов до єдинобожжя. Адже полі­теїзм в Індії ніколи повністю не зникав, і єдине божество Брахма було представленим індуїстською трійцею (Три-мурті) — трьома основними богами: Брахмою (творцем Всесвіту, вищим божеством), Вішну (хранителем Всесвіту) та Шівою (руйнівником Всесвіту).

Багато індуїстів (їх називають вішнуїтами) поклоня­ються тільки Вішну та десяти його аватарам (втіленням). У дев'яти з них Вішну вже з'являвся у цьому світі, щоб урятувати його від неминучої загибелі. Аватари Вішну такі: матсья (риба); курма (черепаха); вараха (вепр); ма-расінха (людина-лев); вамана (карлик); марашурама на-расінха (Рама із сокирою); Рама; Крішна; Будда; калкі (білий кінь) — месіанське втілення Вішну, в якому він з'явиться в кінці Калі-юги — історичного періоду, що ни­ні триває. Сьоме й восьме втілення — Рама і Крішна — головні аватари, яким поклоняються найбільше.

Інші індуїсти (шіваїти) шанують бога Шіву та його дружину, яка в різних втіленнях має імена Дурга, Калі, Парваті, Деві тощо. Багато з її втілень, особливо Калі, жор­стокі. Деякі прихильники Калі, наприклад члени секти шакті, практикують і схвалюють такий аморальний зви­чай, як храмова проституція.

У І тис. до н. є. філософія індуїзму вступила у ведан-тичний (післяведантичний період). її основним джере­лом стала Веданта-сутра. Веданта-сутра — філософська книга, що базується на ранніх Упанішадах та складається із сутр, які розкривають метод осягнення ведичного знан­ня. Це найстисліша форма всієї ведичної мудрості: сутра означає «афоризм». Веданта-сутра відома ще й за назвами Брахма-сутра; Шарірака; В'яса-сутра; Уттара-міманса і Ве-данта-даршана.

Веданта-сутра складається з чотирьох розділів, кожен із яких має чотири частини — усього 16 частин (зошитів) афо­ризмів. Вона починається словами: «Настав час запитати про абсолютну істину» — і вчить, що людина потребує звіль­нення та мусить пройти через стадії прагнення до насолод та світського (мирського) успіху. Тільки з настанням зріло­сті особа звертається до ідеї самозречення і морального обо­в'язку (дхарми). Але її найглибша, найголовніша потреба — усвідомлює це людина чи ні —-є звільнення (мокша).

Мокша досягається, коли особа робить своє буття, сві­домість та думки нескінченно досконалими. Оскільки Бра­хма — абсолютна душа — є безкінечним життям, свідо­містю і блаженством, єдиний шлях досягнення мокші для людини — усвідомити, що її приховане внутрішнє «Я» (атман) є не що інше, як Брахма. Щоб описати це звіль­нення особи через злиття з Брахмою, індуїсти користу­ються традиційною формулою «тат твам асі» (ти є це). Отже, індуїстське спасіння уможливлюється відокремлен­ням від свого смертного «Я» і злиттям із Абсолютом. Тоді людина занурюється в нірвану — стан безкінечного спокою, позбавленого найменших бажань і емоцій.

Відомо три основні способи досягнення нірвани.

1. Спасіння через пізнання (джнана-йога) вимагає ви­вчати вислови мудреців та священні книги, віддаватися медитації, звертаючи свою свідомість всередину себе, щоб усвідомити ідентичність атмана та Брахми.

2. Спасіння через самопожертвування (бхакті-йога) менш філософське і тому є популярнішим. Згідно з цією доктриною шлях до Бога є індивідуальним — той, хто при­святив себе йому, сам вибирає певний спосіб служіння бо­жеству і сподівається таким чином злитися з ним.

3. Спасіння через виконання звичаїв (карма-йога) лю­дина може досягти за умови точного (абсолютно альтруїс­тичного, дуже щирого, із власної волі) виконання всіх ритуалів і церемоній, жертвопринесень, паломництва та ін­ших добрих справ.

Кожен спосіб певною мірою включає в себе і четверту доктрину — раджа-йогу, яка є технікою медитації (конт­ролем за тілом, диханням і думками). Головна мета ра-джа-йоги — злиття віруючого з Брахмою.

Індуїстська філософія розглядала цей світ як тимчасо­ве житло, щось на зразок тренувального полігону для ду­ші. Вважалося, що існує велика кількість галактик і світів, схожих на наш, і всі вони підкоряються моральному зако­ну карми. Всесвіт проходить через безкінечні цикли роз­витку, розвалюючись і утворюючись знову. Як стверджу­вали індуїсти, цей світ, із його насолодами і страждання­ми, добром і злом, є несуттєвим і облудним. Все, що оточує нас, — майя (ілюзія). Тоді навіщо ж узагалі він існує? Від­повідь проста — це велика гра божества — ліла, косміч­ний танець безкінечних сил.

До ведичної літератури відносяться також Ітіхаси (Іс­торії), які, у свою чергу, складаються з Пуран, «Махабхара-ти» та «Рамаяни». Ітіхаси передають ведичну мудрість у формах легких для розуміння оповідань і описів історич­них подій. Тому про Пурани, «Махабхарату» і «Рамаяну» говорять як про п'яту веду.

Вважається, що Пурани розповідають про події, які від­бувалися не лише на Землі, а й на багатьох інших плане­тах Всесвіту. Те, чого не може осягнути людський розум, ще не означає, що його не існує. Тому послідовники Пу­ран вірять, що описане в них насправді мало місце у різ­ний час і за різних обставин, бо ж великий мудрець В'яса-дева, як автор, не наповнював би своїх творінь вигадками. Пурани описують надлюдську діяльність Верховного Гос­пода (Бхагавана) і його різних втілень, розповідають про життя мудреців і відданих Бхагавана.

Існує 18 основних Пуран. Найпопулярніша з них — «Бхагавана Пурана» (відома ще як «Бхагаватам», що пе­рекладається як «Прекрасна наука про Бога»). Вона вва­жається прямим коментарем до Веданта-сутри, оскільки обидва твори мають одного автора — В'ясадеву. Основ­ною темою «Бхагаватам» є опис особи Бхагавана Крішни (Крішна — «Всепривабливий»), його діянь, оточення і під­даних. Тут можна зустріти і думки В'ясадеви про абсо­лютну істину — джерело всього сущого.

У «Махабхараті» — розповіді про велике царство Бха-рата-варшу — описується історія імперії, до складу якої входив увесь давній світ. Іноді її називають ще «Ведою

Крішни». «Махабхарата» є найбільшим поетичним тво­ром світової літератури: вона складається зі ста тисяч чотиривіршів. Згідно з ведичною традицією її автором також вважається В'ясадева. Головною частиною «Ма-хабхарати» є «Бхагавад-гіта», що також присвячена Бха-гавана Крішні.

«Рамаяна» — епос давнього поета Валмікі Муні. Цей поетичний твір написаний у IV ст. до н. є. і присвячений просуванню аріїв у Північну Індію та на о. Ланка (тепер Шрі-Ланка). У центрі оповіді — героїчні подвиги народного улюбленця Рами, який вступає у боротьбу з демоном Раваною, аби звільнити свою дружину Сіту. Завершує поему розповідь про те, як Рама в оточенні своїх друзів купається у священній річці, а потім вирушає в божественних небесних колісницях на небо, де стає богом Вішну.

«Махабхарата» та «Пурани» декларують циклічність існування сущого. Виникнення Всесвіту розглядається як подія, що періодично повторюється. Народившись із води, вогню і золотого зародка, світ послідовно переживає чоти­ри епохи — юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі.

Перша епоха — Сатья-юга — це пора загального бла­годенства: пишна і щедра природа, люди живуть щасливо, не знаючи особливих клопотів і тяжкої праці. Немає соці­альних відмінностей, потреби в державній владі: всі одна­ково доброчинні, і виконання обов'язку (дхарми) ніким не ставиться під сумнів. Але вже в наступний період — Трета-югу — з'являються людські вади, а добро зменшу­ється на четвертину. Щоб задобрити богів, люди почина­ють приносити їм пожертви. Коли ж настає третя епо­ха — Двапара-юга — праведність і релігійність занепада­ють ще більше. Кількість вад збільшується, і людське життя входить у сферу хвороб і стихійних бід. Та справж­ні жахи приносить із собою завершальна, четверта епо­ха — Калі-юга, яка щедра на суперечки, невігластво, безбо­жність і гріх. У ній практично відсутні справжні чесноти. Людською поведінкою керують злість, заздрість, честолюб­ство. І коли навіть страх не здатний стримувати злі інсти­нкти, Калі-юзі настає кінець. З'являється сам Верховний Господь в образі Калки-аватари, що знищує демонів, рятує своїх відданих та починає нову Сатья-югу. І все повтрю-ється знову: золота епоха переходить у цикл деструкції моралі, що приводить світ до катастрофи. Отже, світовий процес постає нескінченним повторенням одного і того ж. Тому конкретні історичні події не мають щонайменшого значення.

В основу індуїстського світобачення покладено віру в споконвічну логічність і взаємопов'язаність світу, в пев­ний вселенський духовний порядок, своєрідну еволюцій­ну шкалу космічних масштабів. Все в цьому світі послі­довно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії від матерії до життя, свідомості, потім до розуму, і нарешті, до духовної досконалості.

Об'єднавчим чинником індуїзму виступає ідеалістич­на філософія, в якій першопричиною і найвищим нача­лом світу визнається не Бог у його християнському розу­мінні, а безначальний, безкінечний абсолют, духовний уні-версум, що включає (як Космос) і все, і всіх, недосяжний ні для розуму, ні для молитви, не доступний повною мірою ні усвідомленню, ні опису, ні визначенню. І якщо людина по­бажає недосконалим своїм словом хоч як-небудь переда­ти свої уявлення про нього, то не про небесне буття чи ангельський спів починає вона мову, а про дихання, життя, совість, безкінечність часу і простору, і зрештою, косміч­ний закон еволюції. Цей закон можна назвати найважли­вішою рисою індуїзму, його фундаментальною ідеєю. І са­ме в цьому полягає його суть.

3. Система варн.

У той же час індуїзм, як релігія народ­них мас, дуже відрізняється від філософського вчення. У народній релігії величезне значення має поділ суспільства на варни. Основних варн (соціальних станів) чотири:

1. брахмани, або браміни (жерці) — згідно з віровчен­ням, створені із рота першолюдини Пуруші;

2. кшатрії (воїни і керівники) — створені з рук Пу­руші;

3. вайш'ї (ремісники і селяни) — створені зі стегна Пуруші;

4. шудри (наймити, слуги) — найнижча каста, її члени створені з ніг Пуруші і вважаються «один раз народже­ними».

Члени перших трьох варн відносяться до «двічі наро­джених». Найнижчий щабель соціальних сходів належить так званим недоторканним — людям, які не входять до жодної варни, а отже, позбавлені найменшої соціальної цінності та громадянських прав. Варни, у свою чергу, поді­ляються на більш ніж 3 тис. спеціалізованих каст.

Існування системи варн зумовлює таку жорстоку рег­ламентацію суспільних зв'язків, якої не існує в жодній іншій релігії. Оскільки відповідно до священних текстів статус людини визначено ще до її народження сукупніс­тю добрих справ і поганих вчинків у попередньому житті

(закон карми), каста окреслює не лише статус людини, а й професію, те коло, в якому вона колись знайде свого су­дженого (суджену). Іншими словами, всі соціальні зв'яз­ки і обов'язки, права і можливості не обираються і не ство­рюються індивідом, а неначе вручаються йому для безу­мовного виконання під час його появи на світ. Людина зразу ж вводиться до складної структури суспільства як елемент одного з наявних осередків, міцно прикріплених до ієрархічної піраміди.

Кожен із членів касти має свої права і обов'язки. Але він абсолютно позбавлений змоги зробити хоч найменший крок угору по соціальних сходах (у вищу касту).

Особливу роль у розгалуженій системі релігійної рег­ламентації соціальних зв'язків відіграють сімейно-шлюбні норми. Передусім вони визначають становище жінки, її обов'язки стосовно чоловіка (він сприймається як утілен­ня Бога), його рідних. Регулюються ними і стосунки бать­ків дружини з батьками чоловіка, які вважаються вищи­ми за статусом (навіть при повній як кастовій, так і мате­ріальній рівності).

Боги й богині в індуїзмі також підпорядковані касто­вій системі. На вершині ієрархічної піраміди розташова­на індуїстська Трійця (Брахма, Вішну і Шіва). Нижче — менш значущі ведичні боги (Індра та Агні) — і далі вниз, аж до богів і духів окремих населених пунктів, напівбогів, демонів та геніїв.

У XIX ст. серед прихильників індуїзму виникли рефор­містські течії. Одна з них пов'язана з іменем індійського мислителя Рамакрішни (1834—1886). Він заснував рух, ві­домий як «Товариство Веданти», що закликало до об'єднан­ня всіх релігій на чолі з вед античним індуїзмом. Основні положення вчення Рамакрішни — ідея рівності людей пе­ред Богом, або можливість пізнання його всіма без винятків, принцип спасіння вірою, визнання головним критерієм при оцінці людини ступеня її любові до Бога — мали явно анти-кастову спрямованість. У той же час Рамакрішна вважав, що кастові відмінності втрачаються лише тоді, коли людина пізнає Бога, а до цього вони залишаються дійсними.

4. Специфіка релігійних відправ і культу.

В індуїзмі немає цілісної церковної організації та церковної ієрархії. Натомість у ньому наявні численні течії й напрями. Як і сотні років тому, особливу шанобли­ву відданість індуси виявляють щодо найдавніших віру­вань — ведизму, брахманізму з їх численними обрядами, церемоніями, ритуалами. Тому в індуїзмі говорити про уніфіковану єдину культову систему важко. Здебільшого кожна місцева община, кожен її храм має свою ієрархію божеств, а звідси — й власну систему церемоній і бого­служінь, присвячених їм. У великих храмах вшановують спільних індуїстських богів — Вішну, Шіву, Калі, Крішну.

Найчастіше обряди, які здійснюють у місцевих храмах, пов'язані з найважливішими віхами людського життя: народженням, укладанням шлюбу й похованням покійни­ків. Вони супроводжуються особливо пишними магічними церемоніями. В цих обрядах зазвичай бере участь велика кількість людей. Головними дійовими особами під час ри­туальних дій є жерці, які мають великий авторитет. Склад­ним релігійним церемоніям, що вони проводять, надається важливе значення. Це, зокрема, стосується поховального обряду, оскільки перевтілення душі померлого залежить не лише від сумлінності дотримання ним дхарми, а й від рівня обрядового дійства. Так, найвищим рівнем поховання вва­жається спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг, після якого над нею розвіюється попіл похо­вального вогнища. Поховання в землю практикується рідко.

Як усі релігії, індуїзм має велику кількість свят. Най-значнішими з них є Дашехра, Холі й Дівапалі.

Свято Дашехра символізує перемогу добра над злом. Святкується воно у жовтні — листопаді. Його ще називають святом Нава Ратрі (буквально «Дев'ять ночей»), Дурча пуджа — свято Дурчі (друге ім'я Парваті). Ритуал прове­дення свята залежить від місцевих традицій. Наприклад, у м. Калькутта у кожному будинку статую богині Дурчі (вона має ще ім'я Калі) прикрашають гірляндами — як знак найбільшої шани. В останній день свята міську ста­тую богині занурюють у річку, яка є символом святості.

Холі — свято весни. Воно пов'язане з різними леген­дами, що змінюються залежно від регіону. Згідно з однією з них один індійський принц поклонявся богу Вішну. Це не подобалося його тітці Холіка. Вона вважала себе не­вразливою для вогню і заманила племінника у багаття, але завдяки втручанню Вішну згоріла сама.

Діпавалі — свято світла. Це одне з найвеселіших свят в Індії. Під час нього вшановують Лакшмі — богиню доб­робуту і процвітання.

Основними центрами індуїстького паломництва є Айод-х'я, Матхура, Дварака, Канчіпурам, Пушкара, Мадураі тощо. Найсвятішим вважається Бенарес (Варанасі) — найвідомі-ший релігійний центр Індії, «місце створення Шівою Все­світу». Однією з форм паломництва до Бенаресу є обхід міста пішки з відвідуванням 160 храмів протягом 6 днів.

Використана література.

1. Древо индуизма. — М., 1999.

2. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.

3. Индуизм. Джайнизм. Сикхизм: Словарь. — М., 1996.

4. Мень А. История религии: В 7-ми т. — М., 1991—1992.