Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра образотворчого,

декоративно-прикладного мистецтва,

дизайну та методики їх викладання

ДИПЛОМНА РОБОТА

Використання елементів стилізації форм рослинного і тваринного світу у розвитку навичок декоративно-орнаментального малювання учнів початкових класів

виконала студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів,

заочного відділення

Дяків Ольга Богданівна

науковий керівник

Цибулько Михайло

Богданович

Тернопіль 2009

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи декоративно-орнаментального малювання

1. Характерні ознаки декоративно-прикладного мистецтва

1.2 Граматика та семантика українського декоративно-прикладного мистецтва

1.3. Особливості стилізації форм рослинного і тваринного світу

Розділ 2. Методика використання прийомів стилізації на уроках декоративно-прикладного мистецтва

2.1 Використання елементів стилізації на уроках декоративного мистецтва

2.2 Організація та зміст експериментального дослідження, аналіз його результатів

Висновки

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Актуальність дослідження. Проблеми перебудови нашого суспільства нерозривно пов'язані з вирішенням завдань формування творчої особистості. Адже „саме така особистість є справжнім творцем історії, оскільки весь шлях, який пройдено людством, – це безперервний процес творіння” [10, 19]. Народно-мистецька творчість дає людині можливість актуалізувати свої потреби, інтереси, здібності, знаходити форми прояву індивідуальної активності. Творче самовираження „сприяє усвідомленню особистісної ваги, емоційному розкріпаченню, зростанню впевненості у собі” [1, 52]. У зв'язку з цим все більшої практичної значущості набуває залучення учнів до творчої діяльності засобами народного мистецтва, створення необхідних умов для формування творчої активності школярів.

На сучасному етапі розвитку освітньо-виховної системи нашої держави постала проблема усунення гострих суперечностей між досягненням багатовікового народу і незадовільним застосуванням його у навчанні і вихованні дітей. Фактично прогресивні народно-мистецькі традиції й національні звичаї духовно-морального, демократичного, господарсько-трудового, дидактичного, культурно-естетичного характеру були приречені на забуття. Щоб подолати дані негативні явища, необхідно внести кардинальні зміни у виховання підростаючих поколінь. Безперечно, що національна школа, яку відроджуємо в Україні завдяки відновленню повноцінної української державності зобов'язана мати адекватну їй систему виховання, побудовану на кращих зразках народно-мистецького досвіду.

Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості школя-рів усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи народної освіти, яка виховувала б національно свідомих громадян України. Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховним впливом матеріальної і духовної культури й мистецтва свого народу. Це потрібно, найперше, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей.

Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні така, що діти не залучаються з раннього віку до мистецтва свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом української культури. Не використовують повною мірою своїх дидактичних і розвивальних можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві у плані застосування кращих взірців народного мистецтва, у т. ч. декоративно-прикладного, у навчальному процесі почат-кової школи.

Народне декоративно-прикладне мистецтво є унікальним у вирішенні завдань як художнього, так і особистісного розвитку, громадського і духовного становлення підростаючого покоління. Це зумовлено не тільки природою сприймання цього виду образотворчого мистецтва, а й тим, що вже в молодшому шкільному віці образотворча діяльність стає однією з найдоступніших і емоційно-захоплюючих форм творчості.

Ознайомлення школярів з декоративним малюванням у структурі образотворчого мистецтва є важливою проблемою теорії і практики. З огляду на значущість теми, її актуальність у плані розвитку учнів і була обрана тема дипломної роботи, що стосується вивчення особливостей декоративно-прикладного мистецтва та його місця у мистецькій освіті й образотворчій діяльності молодших школярів.

Об’єктом дослідження є декоративно-прикладне мистецтво як об’єкт образотворчої діяльності учнів.

Предмет дослідження – методика ознайомлення молодших школярів з прийомами стилізації форм рослинного і тваринного світу.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати і експериментально перевірити методику ознайомлення молодших школярів з прийомами стилізації рослинних і тваринних форм декоративно-прикладного мистецтва.

Гіпотеза дослідження: найефективнішим методом ознайомлення учнів початкових класів з прийомами стилізації рослинних і тваринних форм є петриківський розпис.

Відповідно до поставленої мети та гіпотези дослідження визначені завдання дослідження:

1. Розкрити сутність та види декоративно-прикладного мистецтва.

2. Вивчити питання граматики та семантики українського орнаменту.

3. Виділити і обґрунтувати значення занять декоративно-прикладним мистецтвом для естетичного та культурного розвитку школярів.

4. Визначити вплив експериментальної методики на результативність навчального процесу.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези використано адекватні авторському задуму методи дослідження.

Теоретичні методи дослідження: аналіз, порівняння, синтез, система-тизація, класифікація та узагальнення теоретичних даних, представлених у педагогічній, психологічній та методичній літературі, вивчення та узагаль-нення передового педагогічного досвіду.

Емпіричні методи дослідження: педагогічне спостереження, педаго-гічний експеримент, якісний і кількісний аналіз результатів експерименту.

Практична значущість дослідження полягає у розкритті системи роботи вчителя з формування навичок образотворчої діяльності молодших школярів при ознайомленні з творами декоративно-прикладного мистецтва і прийомами стилізації.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. теоретичні основи декоративно-орнаментального малювання

1. Характерні ознаки декоративно-прикладного мистецтва

Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Це широка галузь мистецтва, яка худож-ньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Декоративне мистецтво зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства).

Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного. Їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва [45, 103-104].

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колективним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Людина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ: тканини, посуд, меблі тощо [88, 67]. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло — невід'ємна частина натурального господарства — збереглося і в окремих галузях в період капіталізму [13, 24-25]. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди паралельно виготовляли дрібні ремісничі вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Так виникли ремесла на замовлення і на ринок.

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється майстерність, виникають нові, трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах ІІІ—І тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткалі, золотарі тощо. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів із металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції і Риму [56, 34]. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовлялися предмети розкоші, доступні лише панівній верхівці.

В умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил при феодалізмі ремісники отримали ширші можливості для вдосконалення свого фаху. Виникли нові галузі ремесел, звужувалася спеціалізація ремісників, робилися своєрідні відкриття, винаходи. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, Європи славилися виготовленням художніх предметів побуту (посуд, тканини, килими, холодна і вогнепальна зброя, лицарський обладунок, вози, меблі, ювелірні прикраси, культові предмети тощо). До скарбниці світового мистецтва увійшли китайські та японські лаки, різьблення на дереві, вироби з ниток, китайська порцеляна, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін. [43, 27].

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов'ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Декоративно-прикладне мистецтво слов'янського населення на території майбутніх російських, українських і білоруських земель — грунт, на якому розвинулася самобутня культура Київської Русі [86, 13]. Давньоруські ремісники дотримувалися багато-вікових традицій східнослов'янського мистецтва, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. Їх оригінальну художню творчість засвідчують збережені пам'ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Русь на друге місце після Візантії.

У Київській Русі переважали домашні ремесла. Пов'язані із сільським господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб. Феодали отримували цю продукцію селянського ремесла у вигляді повинностей [56]. У господарствах феодалів також виготовляли вироби. Ремісники працювали і в княжих, боярських та монастирських дворах.

Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв кількісному зростан-ню ремісників, поселенню їх в містах та невеличких містечках. Вже за часів Київської Русі виділилися три основні категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. Сільські ремісники обслуговували певну територіальну групу сільського населення (наприклад, ковальські, кушнірські ремесла). Вотчинні ремісники феодально залежали від поміщиків, князів, бояр, монастирів. їхня праця була примусовою. У містах, містечках поселялись ремісники, що виготовляли вироби на замовлення, на ринок. Вони мали кращі умови праці, були кваліфікованими [46, 13-14]. Як сільське, так і міське ремесло поєднувалось із землеробством. Зростання міст, розвиток торговельно-виробничих відносин стали тими важливими факторами, котрі активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли поглибленню професійної майстерності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей.

Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посилилися процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникли ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовили необхідність єднання міських ремісників. В XI—XII ст. в містах Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і поширювалися їхні корпорації — цехи. Вони об'єднували майстрів однієї чи кількох спеціальностей з метою захисту їхніх інтересів від дрібних виробників [88, 22-23]. Конкретно-історичні умови позначилися на специфіці цехів, що утворювались на Україні. Тут цехова система виробництва поширилась у XIV—XV ст. У Києві існували цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Відомі різні за профілем цехи у Луцьку, Чернігові та ін. [86, 11].

У 1425 р. у Львові діяли 9 цехів (ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів), а наприкінці XV ст.—14 цехів об'єднували ремісників понад 50 професій. Цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах, які здобули так зване магдебурзьке право,— у Києві Львові, Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам'янці-Поділь-ському. Цехові організації відігравали позитивну роль у житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодалізму. Вони сприяли піднесенню художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти; їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права; розмір внесків майстрів до спільної кари; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інструментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. [22, 152]. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів (братчанах) старшин — цехмістри. Кожен цех мав свої прапори, знаки, грамоти тощо.

Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу [6, 51]. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів. Це, безперечно, сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку. Це було причиною конкурентних сутичок. Цехові і позацехові майстри зазнавали утисків з боку володарів міст. Глибокі соціальні суперечності посилювали боротьбу проти феодальної системи.

Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності [57, 331]. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників — бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова, замкнена за визначеними обмеженнями організація гальмувала ремісниче виробництво.

Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виготовляли вироби на продаж. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські [86, 57-58]. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство ґрунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Процес звуження ремісничих спеціальностей тривав (часто виконувалась тільки одна операція). Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удоскона-лювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними [6, 71-72]. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці. Окремі виробники підпорядковувались представникам торгового капіталу, який проникав у всі сфери господарства у зв'язку з розвитком торгово-грошових, капіталістичних відносин. Ці процеси відбувалися в умовах феодалізму, де панувала кріпосницька система.

За характером виробничих відносин на Україні можна виділити три типи кріпосних мануфактур: казенні, вотчинні (поміщицькі) й посесійні [86, 36]. Наприклад, відомими були казенна мануфактура по виробництву шовкових виробів — Катеринославська; посесійні сукняні мануфактури — Глушківська і Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялись фарбовані і тонкі сукна, у с. Платкове Стародубського повіту на Чернігівщині та ін. Найпоши-ренішими були ткацькі мануфактури. Крім ткацьких мануфактур, на Україні у XVII—XVIII ст. користувались визнанням мануфактурні вироби — посуд, скло, шкіряні і под. У XVIII ст. зросла кількість мануфактур, вони розширювали виробництво, але повільно впроваджувалися нові технічно-технологічні відкриття. Ручне виробництво творче, приховує у собі таємниці справжньої краси, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками.

Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин [56, 42]. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного декоративного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, майстернях, мануфактурах.

Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалися у XVI—XVIII ст. за кріпацтва. Перша половина XIX ст.— це період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. У цей час складалися нові, більш прогресивні капіталістичні відносини. Із подальшим розвитком дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин визрівали умови для переходу до капіталістичної мануфактури — фабрики [6, 34-35]. Виробництво очолив великий капітал, формуючи капіталістичні відносини між його учасниками.

З переходом до наступного, більш прогресивного способу виробництва зростала роздрібненість виробничих операцій, зумовлюючи деградування професійної майстерності, занепад творчої основи в процесі праці. На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з ручну вмілість майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний грунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду [22, 16].

Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком [86, 42-43]. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організо-ваних художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність.

Типологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом — камінь, дерево, метал, скло та ін.; за технологічними особливостями — ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо; рідше за функціональними ознаками — меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки [5, 15-16]. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є найбільшою і найбагатшою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри.

Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища) складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладного і художнього конструювання [57, 27]. Як бачимо, сусідами декоративних видів є також види архітектури і види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній галузі виступають об'ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно художньому конструюванню й архітектурі, а з другого — у декоративній області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних творах вони близькі до образотворчих видів.

До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо ужиткові твори об'ємно-просторової форми, виготовлені переважно з твердих і тривких матеріалів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. Їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін. [64, 59].

Декоративна галузь ужитково-прикладного мистецтва має значну перевагу художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними ознаками [6, 23-24].

1. Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).

2. Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.

3. Пластична: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.

4. Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічний метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.

Між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація, твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості, твір-різьблення — монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється монохромна (біла по білому чи навпаки) й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки — барвисті і неажурні. У загальній масі таких творів з відхиленням небагато і вони не спростовують групування видів.

Між прикладною і декоративною галузями є проміжна — декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об'ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного декору [11]. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.

Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр, твір.

Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структурна одиниця типології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фото-фільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки, мереживо, виготов-лення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цілого, мають відповідні спільні риси і своєрідні ознаки [22, 36-37]. Кожен з видів унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.

Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші, такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура у першому випадку поширена, а в другому — звужена (або цілком відсутня). Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних диференційних одиниць — підвид, підгрупа тощо. Так, підвиди в кераміці ґрунтуються на якісних характеристиках матеріалів (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот) та технологіях виготовлення; підвиди в обробці дерева — це техніки його обробки (різьбярство, столярство, токарство, бондарство). Інколи вони становлять значні самостійні галузі художньої творчості із своєрідними засобами виразності [6, 76].

Рід — наступна сходинка класифікації, торкається найзагальніших особливостей та ознак виробів, їхніх функціональних відмін. Рід — категорія, що виникла у літературознавстві, але нині успішно застосовується і в інших видах мистецтва, набуваючи загально-естетичного значення. Як свідчить практика, один майстер, наприклад столяр, не може з однаковим умінням виготовляти меблі, транспортні засоби, музичні інструменти, іграшки тощо. Тому відбувається вузька спеціалізація за родами художньої творчості [22, 62]. Отож, у декоративно-прикладному мистецтві родові відміни найкраще виражені у видах-матеріалах з найбільшою структурою виробів: дерево-обробництво, метал, кераміка, скло, обробка шкіри, плетіння. Родові форми мають тут узагальнений функціональний характер виробів, наприклад, меблі, посуд, знаряддя праці, культові предмети, іграшки, прикраси та ін. (обробка дерева); посуд, начиння, зброя, культові предмети, прикраси тощо (метал); посуд, іграшки, керамічні прикраси. Однакові родові форми, що різняться за матеріалами, інколи об'єднуються дослідниками для зручності аналізу і викладу теми у нові види декоративно-прикладного мистецтва функціональ-ного спрямування — посуд, іграшки, прикраси, меблі і т. ін.

Поняття жанру склалося у типології більшості видів мистецтва. У морфології декоративно-прикладного мистецтва також є необхідність введення аналогічної категорії для визначення менших внутрішніх структур-них одиниць функціональної форми предметів та їхнього призначення [88, 31-32]. Але вираз «жанр вази, дзбанка, миски чи горнятка» звучить непри-родно. Тому доцільно означувати твори відповідною типологічною групою.

Типологічна група — це порівняно стале поєднання однотипних предметів, де тип виступає як абстрактний узагальнений зразок предметів [22]. Наповнення типу локальними та індивідуальними особливостями перетворює його в конкретний твір. Порівняно із видами декоративно-прикладного мистецтва і родами творів, типологічні групи є класифікацій-ною категорією третього порядку. Якщо в образотворчих видах мистецтва жанрова структура творів ґрунтується на тематичних принципах, то у декоративно-прикладних типологічні групи мають конструктивно-функціо-нальну концепцію. Вони розкривають певну функціональну композиційну спільність групи предметів (творів). Кожна така типологічна група творів декоративно-прикладного мистецтва вирізняється сукупністю деяких зовнішніх, формотворчих ознак, що сприяють її розпізнанню.

Типологічна група — форма історично мінлива, її динаміка залежить від соціальних змін. У сфері типології форм відчутні реальні тенденції до об'єднання і роз'єднання окремих типологічних груп, підгруп і типів [57]. Із змінами традиційного народного побуту наприкінці XIX—на початку XX ст. поступово занепали професійні художні ремесла, народні промисли, із творчого процесу вибули десятки функціональних груп і типів виробів: порохівниці, кресала, ярма, дерев'яний посуд, дукачі, ґердани тощо. У наш час є випадки відродження давніх типологічних груп, виникають нові: мінігобелени, серветки, накидки на телевізор, хлібниці, цукерниці тощо. Таким чином, кожна історична епоха має свою типологію груп, і навпаки, типологія груп виробів є своєрідним дзеркалом епохи.

Художній твір (виріб) — становить останню, четверту сходинку типологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [40, 19]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.

Твори декоративно-прикладного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Чим більший вік твору, тим його духовна наповненість сильніше збуджує наші естетичні почуття. Можна навести чимало прикладів, коли предмет-твір, знайдений археологами, мало чим відрізняється від теперішнього виробу.

Одним з найяскравіших видів мистецтва, які здавна поширені в Україні, є декоративний розпис. Чимало видатних майстрів українського декоративного розпису здобули своєю працею світову славу [12]. І ні технічний прогрес, ні нові матеріали та технології не зможуть знецінити, применшити того, що створене людським талантом упродовж століть. Навпаки, люди нового тисячоліття ще більшою мірою потребуватимуть справжнього мистецтва, живого і неповторного.

Декоративний розпис передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах [86, 4]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Твори декоративного розпису виконують олійними, темперними, гуашевими, акварельними фарбами та керамічними барвниками з подальшим випалюванням у керамічних печах.

Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [11, 32]. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер'єри та екстер'єри будівель, хат, житла князів та знаті, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти тощо.

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.

2. Граматика та семантика українського орнаменту

Граматика українського декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на прийомах композиції і засобах виразності мистецького твору. Прийоми композиції розвивались і збагачувались у практичній діяльності багатьох поколінь народних майстрів, цехових ремісників та професійних митців. У різних народів і в різні епохи виникали свої композиційні прийоми, що відповідали завданням декоративно-прикладного мистецтва свого часу. Одні прийоми композиції, проіснувавши певний час, відходили у забуття разом з ідейними концепціями, котрі їх генерували, на зміну приходили нові. Іншим судилося тривале функціонування протягом багатьох тисячоліть завдяки гнучким варіативним властивостям.

До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку [45, 131-132].

Ритм — властивість, характерна для багатьох явищ природи, життя людини (ритми обміну речовин, серцебиття, дихання і т. ін.). Ритмічність, повторюваність окремих рухів, циклів характерні для процесів праці, а тому втілюються у матеріальній формі її продуктів. Як відображення закономірностей реального світу, ритм увійшов до всіх видів мистецтва, став одним з необхідних засобів організації художньої форми. У музиці, танці він виявляється як закономірне чергування звуків або рухів, В архітектурі, образотворчому і декоративному мистецтві відчуття ритму створюється чергуванням матеріальних елементів у просторі. Час у такому ритмі замінено просторовою протяжністю, часова послідовність — просторовою.

Ритм як композиційний прийом декоративно-прикладного мистецтва — це повторення елементів об'ємно-просторової і площинно-орнаментальної форми та інтервалів між ними, об'єднаних подібними ознаками (тотожними нюансами і контрастними співвідношеннями властивостей тощо). Він буває простий і складний. Простий ритм — рівномірне повторення однакових елементів та інтервалів в об'ємно-просторовій та орнаментальній структурі — називається метричним. Один із прикладів метричного порядку – рівномірне розташування «дармовисів» на гуцульсь-ких виробах з дерева.

Прийом ритмічності може ґрунтуватися не тільки на величині й послідовності елементів, йому можуть підпорядковуватися пластичність, фактура, тон, колір тощо. Складний ритм ґрунтується на поєднанні (накладанні) простих. Кількість комбінацій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі. Ритмічна зміна виявляється як мінімум у трьох елементів (наприклад, трикомпонентність в орнаменті). Однакові елементи починають складатися у метричний ряд, коли їх три і більше, в противному разі вони сприймаються як самостійні одиниці [14, 51-52]. Відчуття самостійності елементів, що становлять ряд тектонічної структури, переборюється остаточно при переході їх кількості через межу, встановлену правилом Міллера (7 ±2). Збільшення ряду підвищує його виражальну силу, однак надмірна довжина втомлює. Монотонність зростає швидко, коли ритмічний порядок простий, акценти ритму активні.

Метричний і ритмічний композиційні прийоми побудови форми поширюються також на геометричні тіла і подібні тектонічні структури, в побудові яких немає ознак ряду. Так, поверхні сферичну і циліндричну можна розглядати (кожну зокрема) як підпорядковані метричному порядкові. Всі їхні ділянки тотожні одна одній на всій протяжності, перебувають в однакових умовах і мають одну і ту ж кривизну. Коло, квадрат і всі правильні багатокутники належать до яскраво виражених метричних форм, а криві конусного перерізу (еліпс, овоїд, парабола, гіпербола) і спіралі — до ритмічних фігур. Конус і піраміда метричні по горизонталі й ритмічні по вертикалі. Форма об'ємно-просторових предметів та орнаментальних мотивів подібна до відповідних геометричних тіл і криволінійних фігур [46, 159].

Якщо для метричних композиційних структур характерна спокійна монотонність, врівноваженість, то ритмічні відзначаються різною частотою — сповільненою і зростаючою. Важливе значення для ритму має напрям. Ритмічна організація композиційних елементів (наприклад, взаємне розміщення орнаментальних мотивів на площині) може здійснюватися в одному, двох або чотирьох напрямках (сітчаста композиційна схема орнаменту).

Об'ємна і площинна тектонічна структура творів декоративно-приклад-ного мистецтва ґрунтується на явних і прихованих ритмах, які сильно впливають на емоції людини в процесі художнього сприйняття. Ритм відби-ває і монотонний спокій, і легке хвилювання, і стрімку бурхливу рішучість.

Симетрія як композиційний прийом — це чіткий порядок у розташуванні, поєднанні елементів, частин відповідної тектонічної структури творів декоративно-прикладного мистецтва [74]. Принцип симетрії зустрічається у природі (наприклад, кристали, листочки, квіти, метелики, птахи, тіло людини тощо). Симетрія вносить у мистецькі твори порядок, закінченість, цілісність, асоціюється з вольовою організацією форми і декору.

Відомі три типи симетрії. Перший — найпоширеніший — так звана дзеркальна симетрія. Фігури або зображення, розміщені в одній площині, діляться лінією на однакові частини аналогічно відображенню у дзеркалі. Цим типом симетрії наділені більшість об'єктів рослинного і тваринного світу, а також людина. В орнаментах і декоративних зображеннях застосовуються різновиди дзеркальної симетрії: дві стрічкові структури, три сітчасті, п'ять розеткових. Другий тип симетрії — трансляція або перенесення — відрізняється простотою. Симетричні фігури, котрі суміщаються на площині одна з одною, можуть переноситися вздовж однієї або двох осей, утворюючи в першому випадку сім стрічкових орнаментальних структур, сімнадцять сітчастих і чимало розеткових. Третій тип симетрії застосовується для об'ємних тіл обертання. Симетрична фігура переміщується рівномірно щодо осі, перпендикулярної до центру основи, крутиться навколо неї, залишаючись все ж у межах кривої. Симетрію такого типу називають циклічно-обертовою. Від кількості циклів суміщення фігури самої з собою (протягом повного оберту) залежить різновид циклічно-обертової симетрії: 3-го порядку, 4-го порядку, 5-го порядку і т. д. Приклади цієї симетрії можна знайти в природному середовищі (квіти ірису, троянди, шишки, морські зірки) та найбільше їх серед продукованих людиною предметів (посуд та інші вироби, виготовлені технікою бондарства, токарства і гончарства) [73, 112-113].

Математично точна симетрія рідко зустрічається і в природі, і в творах мистецтва. Якщо відхилення від ідеальної симетрії невеликі, така композиційна структура називається дисиметрією [9, 45]. Порушення симетрії може застосовуватись з метою посилення виразності форми та її гострішого емоційного впливу на людину.

В орнаментальних дзеркально-симетричних композиціях є чітко виражений центр (крім стрічкової і сітчастої відкритої структур) [80, 144].

Асиметрія — це відсутність жодної симетрії. Асиметрія відбиває невпорядкованість, незавершеність. За своєю суттю вона індивідуальна, тоді як симетрія ґрунтується на типологічній спільності. Їй підпорядковуються твори, наділені симетрією даного типу. Наприклад, розеткові композиції з центральною променевою симетрією (дерев'яні різьблені тарелі, розеткові витинанки, мереживо тощо). Побудову асиметричної форми можна зрозуміти лише сприйнявши структуру цілком, а симетричну композицію можна — і за фрагментом рапорту. Досить побачити лише чверть килима із дзеркальною двохвісною симетрією, щоб уявити його загальний вигляд.

У композиції декоративно-прикладного мистецтва симетрія й асиметрія є важливими прийомами організації цілісної форми. Динаміка та її протилежність статика (врівноваженість) діють на емоції, визначаючи характер сприйняття декоративно-прикладної форми предмета. Контраст відношень утворює динаміку («зоровий рух» у напрямку переважаючої величини). Це однаковою мірою стосується і об'ємних, і площинно-орнаментальних форм [16, 32-33]. Слабка динаміка пов'язана із нюансними відношеннями елементів. Тотожні відношення величин форми за трьома координатами характеризують статичну структуру. Композиційний прийом динаміки і статики ґрунтується не тільки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях інших властивостей (ажурності, тону, кольору, фактури).

Народні майстри та професійні художники вибірково застосовують у своїх творах різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичність й ажурність. Три перших цілком залежать від природних властивостей матеріалу та його технологічної обробки [88, 76]. Так, фактура, текстура і колір дерева, з якого зроблений предмет, можуть викликати неоднакові чуттєві емоції при користуванні цим предметом. Це будуть відчуття легкості або вагомості, досконалої вишуканості, довершеності або лаконічної простоти, звичної буденності.

Фактура — спосіб подачі, формування поверхні твору. Загалом її поділяють на природну і технологічну [3, 43]. До природної належить фактура поверхні, котра не зазнала обробки, наприклад, природна фактура кори дерева, рогу оленя, каменю та ін. Технологічну фактуру дістають в процесі відповідної обробки матеріалів (різання, тесання, кування, карбування, шліфування) або виготовлення самих творів (плетіння, ткання, вишивання тощо).

Широта спектра фактури залежить від кількості й величини виступаючих ятів щодо обсягу поверхні. Перша межа фактури відповідає такій будові поверхні і, коли елементи фактури за своєю величиною легко сприймаються зором як самостійні елементи. Однак з наступним збільшенням фактурні елементи можуть перейти у членування форми. Друга межа — така поверхня форми, яка при наближенні «рельєфу» гладкої фактури до нуля фактично дає поліровану дзеркальну хто. Тому розрізняють рельєфну, дрібнорельєфну, шорстку і гладку фактури [46, 152]. Рельєфну фактуру мають твори з гостро вираженою пластикою поверхні, зокрема, плетені вироби з рогози, соломи і т. ін. Дрібнорельєфна фактура характеризується слабкою пластикою поверхні (ткані, в'язані, вишивані твори і под.). Шорстку фактуру мають здебільшого нешліфовані вироби з дерева, металу, каменю. Гладку фактуру утворюють поверхні твердих матеріалів після шліфування, полірування, лакового покриття (поліровані поверхні деяких виробів з дерева, каменю і металу).

У творі декоративно-прикладного мистецтва може застосовуватися одна, дві фактури і більше. Їх поєднують переважно за законом контрасту: рельєфну і шорстку, дрібнорельєфну і гладку, шорстку і гладку (дзеркальну). Так, у художньому деревообробництві гуцулів зустрічається контрастне зіставлення різьблених гладких площинних вів орнаменту з вибраним «цьоканим» тлом (дрібнорельєфна фактура). На шорсткій поверхні подільської задимленої кераміки добре читаються лискучі візерунки, утворені технікою «гладження» (контраст фактур) [5, 56].

Текстура — природний візерунок зверхні розрізу деревини, деяких мінералів, рогу тощо, утворений різноманітними шарами матеріалу. Вона буває простою і складною, навіть примхливою, малюнок — малим або великим, слабо або чітко вираженим [72, 74]. Якщо на деревині й розі він буває з відповідною тональною розтяжкою у межах одного, двох сусідніх кольорів, текстура мінералів зустрічається у багатоколірному і широкому тональному поєднанні. Композиційно вмотивована і добре виявлена текстура на площині надає твору особливої декоративності й оригінальності, а передусім позбавляє необхідності у додаткових орнаментальних оздобах.

Колір (забарвлення) у творах декоративно-прикладного мистецтва (зважаючи на широкі функціональні можливості — прикладні—декоративно-прикладні—декоративні) має неоднакову міру застосування [45]. Якщо в прикладних творах його значущість другорядна, зводиться переважно до відповідного забарвлення матеріалу (природний колір дерева, каменю, металу і т. ін.), то в декоративних творах, передусім тканинах, килимах, вишивках, різноманітні колірні поєднання врають важливу роль у композиції. Знання об'єктивних закономірностей традицій символіки та суб'єктивних особливостей сприйняття допоможе правильно розв'язувати композиційні завдання. Розрізняють кольори ахроматичні (безбарвні) і хроматичні (мають відповідне забарвлення).

Колір у композиції декоративно-прикладного мистецтва може виконувати комунікаційну (поділ, акцентування, об'єднання та інша організація візуальної функції), пізнавальну (кольорові символи і знаки, кодування) і найважливішу – зображальну функції [48, 19]. Остання активно впливає на художню образність творів та естетичні почуття. Поліхромність найбільш характерна для килимарства, вишивання та розпису.

Графічність — позитивна якість композиції творів декоративно-прикладного (переважно декоративних зображень, орнаментів тощо) як таких, що елементами і трактуванням нагадують графіку або мають з нею спільні засоби лінії, точки, плями, силуети і т. ін. [39, 33]. В орнаментальних композиціях графічність виражається вишуканим поєднанням ліній, точок і плям. Інколи довільна пляма набуває впорядкованого силуету.

Силует — це узагальнене, площинне, однотонне зображення людини, тварин, рослини або предмету, що нагадує їхню тінь [4, 142]. У декоративно-прикладному мистецтві силуетом як графічним виражальним засобом користуються в інкрустації художніх виробів з дерева, при створенні витинанок, виготовленні з металу флюгерів, окуття дверей тощо. Силует лаконічний, як лаконічна тінь, відкинута предметом, але в цьому лаконізмі є своєрідна привабливість і зачарування.

Силуетний підхід у розв'язанні композиції потребує виняткової майстерності у доборі головного і пожертви другорядними, дрібними деталями. Виражальна скупість силуету спонукає майстра до винахідливості й пошуків чітких, легкозрозумілих форм, передусім профільних. Не тільки узагальненість і натяк характерні для силуету, не менш важливими є відповідна рівновага площин, особливості конфігурації абрису, що відбивається в поєднанні різких, колючих, плавних і м'яких контурів. Силуетну виразність композиції часто зустрічаємо в тематичних творах, зокрема в трактуванні елементів емблем, символів, алегорій тощо.

Пластичність (від гр. — моделювання з м'яких матеріалів, ліплення)— специфічна позитивна якість художньої виразності творів декоративно-прикладного мистецтва, особливий вияв краси через спосіб трактування форми, яка характеризується м'якістю, плавністю, співрозмірністю ліній, силуету, площини, вишуканістю руху і т. ін. [14, 51]. За аналогією скульптури, пластичність у декоративно-прикладному мистецтві поділяється на рельєфну і об'ємно-просторову. У деяких техніках різьблення, тисненні, карбуванні, зерні пластичність виступає як конструктивна основа. В інших видах декоративного мистецтва пластика має факультативний характер і лише підсилює виразність твору. Окремий різновид становить пластика малих форм, що фактично виходить із засад скульптури, застосовує різні матеріали, наприклад, дерев'яні й керамічні іграшки, сирні забавки і под. Пластичність інколи може поєднуватися із графічністю або ажурністю, при цьому досягається синтетична виразність форми і декору.

Ажурність (від— отвір, просвіт) — специфічна позитивна якість творів декоративно-прикладного мистецтва, в яких площинні або об'ємні форми мають наскрізні отвори. їх різноманітне поєднання може утворювати своєрідну декоративність [46, 157]. Ажурність як композиційний засіб виразності характеризується контрастом площини (сітки) і просвітів, створює ефектне враження романтичності, чарівності, піднесеності. Основною композиційною прикметою художності таких видів декоративних творів, як витинанки, мереживо, скань, посічний метал, ажурне різьблення в дереві і кістці, є ажурність. Декоративні елементи ажурності можна інколи зустріти у вишивці (мережка), плетених виробах з рогози, лози та інших природних матеріалів, у деяких видах порцелянового посуду, що уподібнюється плетінню. Розрізняють три випадки ажурності: 1) світло крізь отвори утворює тло для візерунку; 2) просвіти отворів є мотивами декору і 3) отвори закриті підкладкою і не пропускають світла (так звана «сліпа ажурність»).

Крім граматики і функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються семантичні засоби – відомості національної, соціальної, магічної, образної орієнтації. Основні носії широкого спектру інформації — композиційні елементи форми твору (знак, символ, метафора, алегорія, емблема) та оздоблення [27]. Усі ці елементи є семантичними засобами, мають переважно зображальну структуру, а закономірності їх поєднання нагадують синтаксис. Метафора, знак і символ — тісно пов'язані між собою функціональним змістом.

Метафора (від гр. — перенос) — художній засіб літературного походження, ґрунтується на подібності явищ, предметів дійсності. Метафора вживається для підсилення смислу художнього образу творів декоративно-прикладного мистецтва за допомогою подібного предмету, зображального мотиву тощо [48, 37]. Так, віднайдені необхідні образні риси в природі або в художній спадщині переносяться до структури твору. Згодом метафора, що міцно входить у традицію творчості, стає художнім символом.

Символ (від гр. — знак, прикмета, ознака) у вигляді намальованого елемента, знака або предмета об'ємно-просторової форми, виступає замість певних конкретних чи абстрактних понять, використовується для збереження та передачі інформації, естетичних цінностей. Він не відбиває дійсних явищ, предметів, а позначає їх умовно без жодного натяку на достовірність чи подібність до дійсного. «Символ може містити у собі у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень, інформаційних та експресивних смислів, які в процесі сприйняття символу людиною розгортаються в її свідомості в естетичні уявлення і насолоди» [89, 131].

Художній символ використовувався у ранніх формах культури (антична, середньовічна) [81, 113]. У різні епохи символи змінювали своє значення. Наприклад, вуж у стародавні часи мав охоронне значення, а в християнській міфології та мистецтві став символом гріха, зла і обману.

Найважливішими метафорами і символами у давньоруському декоративно-прикладному мистецтві були джерело, криниця, річка, чаша, рослини, зокрема квіти, голуб, горлиця, сокіл, яструб, орел, лев, леопард, вовк, змія, вуж, що у народній інтерпретації відповідно символізували втамування духовної спраги, долю, смерть, вічне цвітіння, невмирущу красу, любов, сум, смуток, сонце, небо, владну силу, царя звірів, силу, безстрашність, геройство. У церковній традиції ці символи відповідно позначали оберег, вчення Христа, райський сад, чистоту, невинність, політ пророчої думки, торжество світла над темрявою, злість, заздрість, ворожість, жорстокість, зло, лукавство, підступність, обман, темні сили

Художній символ відрізняється від інших семантичних засобів, зокрема від художнього знака. Якщо перший наділений багатозначністю (полісеман-тичністю), то другий має переважно одне, основне значення [56]. Наприклад, художньо вирішені монограми, клейма, печатки, вказівні знаки завжди несуть однозначну інформацію. У знака розрізняють «невласний» (функціональний) і «власний» зміст, тобто його фізичні властивості (розмір, конфігурація, колір, розрізнюваність). Твір декоративно-прикладного мистецтва може існувати як знак завдяки неподільності «власного» «невласного» змісту. Вживання знака або кількох знаків надає виразності творам та узагальненої структури художнім образам.

Уже в ранніх формах художньої культури та в древніх цивілізаціях знаки-обереги і знаки-печатки (родові символи) набули культового, магічного і символічного значення.

Різновидом символу є атрибут (від. лат – приписаний, наділений) -
конкретний предмет, тісно пов'язаний із життям і діяльністю особи, а тому до
дається до її іконографії як розпізнавальний знак. Атрибут переважно зображається із постаттю, а окремо від неї набуває значення символу. Розрізняють атрибути загальні (наприклад, пальма — атрибут святих мучеників) та індивідуальні [57, 64]. Наведемо найважливіші атрибути з творів античного мистецтва: Мельпомена, Прометей, Де метра, Посейдон, Бик — Європа, Шкіра лева – Геркулес, Терези — Феміда тощо.

Найважливіші атрибути з християнської іконографії – це ягня, ангел, вежа, віл, лук, орел, лев, Ісус Христос, вінок троянд, вуж, апостоли і святі, колесо, три хлібини, Церква [81].

Як бачимо, внаслідок перебудови світогляду і заміни античної міфології християнською зазнають зміни й атрибути. У зрілому середньовіччі вони все частіше набували значення символів, надаючи творам декоративно-прикладного мистецтва таємничої загадковості.

Алегорія (від гр. — іносказання) — один із семантичних засобів, символ якого полягає в тому, що в конкретних художніх образах виступають умовні зображення абстрактних понять (персоніфікація) [6, 134]. Так, алегорія мудрості, добра, миру, природи, весни, літа може бути показана умовно за допомогою символів персоніфікації, атрибутів, емблем, поєднаних у відповідну структуру твору. Алегорія міфологічного походження найбільшого поширення набула у середньовічних творах декоративно-прикладного мистецтва, зокрема гобеленах, меблярстві, керамічних розписах та ін. «При значній зовнішній конкретності алегорія дуже рідко характеризується психологічною глибиною, індивідуальністю характеру, вона переважно є холодною, «бездушною», тому що відбиває свій зміст, головним чином, завдяки супроводжуючим її аксесуарам».

Емблема (від гр. — оздоба) — семантичний засіб композиції, що часом заступає символ. Основа емблеми — вираження цілого за його характерною, але разом з тим простою частиною, елементом чи атрибутом. Вона зображає предмети, знаки або постаті символічного характеру [12, 23]. В античній мозаїці на підлозі емблемою називали поле із фігуративними зображеннями. У наш час розрізняють емблеми міжнародні, державні, військові, спортивні, виробничі. Наприклад, білий голуб — міжнародна емблема миру. Емблеми як декоративні та інформаційні елементи інколи вводять у твори декоративно-прикладного мистецтва для надання їм відповідного смислового відтінку.

Таким чином, група семантичних засобів композиції творів декоратив-но-прикладного мистецтва приховує у собі всі етапи історичного розвитку людства: і знаки різних культур, і середньовічні символи релігійно-канонічного тлумачення, і символи народнопоетичного осмислення, і сучасні символи, алегорії та емблеми варіативного спрямування тощо.

3. Особливості стилізації форм рослинного і тваринного світу

Стилізація в декоративно-прикладному мистецтві створює в ужиткових творах органічну єдність міри, доцільності й гармонії, прекрасного та утилітарного. Водночас вона сприяє логічно вмотивованому використанню відповідних законів об'ємного і площинного формотворення, допомагає авторам досягти в творах художньої довершеності.

Стилізація — композиційний принцип, що полягає у навмисному наслідуванні творів декоративно-прикладного мистецтва попередніх епох, країн, стилів, напрямів, шкіл. Порівняно з підробкою, фальсифікацією творів давнини, стилізація не приховує своєї вторинної інтерпретації відповідних художніх ознак стилю. Вона може мати характер поверховий, частковий (з елементами «цитування» декору), або поглиблений, що проникає у структуру й архітектоніку форми та оздоблення виробу [3, 63]. Стилізація у декоративно-прикладному мистецтві відома з часів середньовіччя, однак найбільшого поширення набула в останні століття (неоготика, неокласицизм, неоромантизм та ін.). До різновиду сучасної стилізації необхідно віднести фольклоризм — наслідування художниками-професіоналами і самодіяль-ними майстрами традиційних творів мистецтва [5, 31].

Протягом тисячоліть у декоративно-прикладному мистецтві відбувався процес освоєння щораз нових матеріалів і технік, вдосконалювалася техніка (інструменти, технологія виготовлення і т. ін.), збагачувалася система художніх засобів виразності, що вплинуло на формування естетичних засад, відкриття конкретних закономірностей стилізації [81, 102].

У верхньому палеоліті (остання ступінь давньої кам'яної доби) людина навчилася обробляти найдоступніші природні матеріали: камінь, кістку, дерево, виготовляти необхідні вироби з глини (ліпну кераміку), плести і ткати. Долаючи опір матеріалу, вона опанувала різноманітні форми (утилітарно-доцільні і декоративні), поступово набувала естетичного досвіду. Стилізована форма виготовлених знарядь стала пластичною реалізацією людської думки, ідеї, замислу, відповідала естетичному смакові, котрий лише формувався. Відчуттям правильної форми, пропорцій (співвідношення об'ємів), ритму, динаміки, симетрії, умовності позначені знаряддя праці, предмети побуту і культу, зокрема, «жезли», списометалки та інші предмети з кістки, оздоблені об'ємною фігуративною пластикою і ритованим орнаментом за принципом вільного заповнення поля. Так, пласка, ланцетоподібна кістка (печера Лалінд, департамент Дордонь, Франція) гравійована засічками, довгими, прямими лініями, що поєднані на основі правильного інтервалу повторення і ритму, є водночас зразком композиції стрічкової схеми. Ще виразніший ритм і динаміка стилізації виявлені у декорі палеолітичного знаряддя (печера Істюріц, департамент Нижні Піренеї, Франція): геометричний орнамент у вигляді кружалець, спіралей, прямих і хвилястих ліній, гострих кутів, складених один за одним, тощо. З цього ж погляду не менш цікаві браслети і фігурки пташок, виготовлені з ікла мамонта (Мезинська стоянка, Чернігівщина), ритовані зигзагоподібним та меандровим орнаментом [56, 79-80]. У мисливських палеолітичних племен зигзагоподібний і меандровий орнамент відбивав, напевно, прагнення людини втримати і зберегти за допомогою магічних знаків «силу і доброту».

У цю епоху зародився прийом стилізації (спрощення, узагальнення) реальних форм. Первісний майстер, створюючи пластичні зображення риб, пташок, кінських голів, надавав їм «геометричних пластичних символів». Однією з причин появи і значного поширення умовних, узагальнених зображень у палеоліті та в наступні епохи було зближення фігуративної й орнаментальної форм мистецтва.

Помітного розвитку стилізація досягла в неолітичну добу. Приблизно у другій половині VII тис.—першій половині VI тис. до н. є. люди опанували різноманітні місткі форми, які на початку генезису були функціональними та імітативними. У VI тис. до н. е. майстри Стародавнього Сходу запровадили керамічний розпис, спочатку лінійний, монохромний, а згодом поліхромний, насичуючи його плямами, знаками, фігуративними зображеннями. Поряд з існуючим декором виникли нові композиційні схеми орнаменту (сітчаста, розетова), які, мабуть, запозичені в техніках плетіння, ткацтва, різьблення, інші стали наслідком освоєння геометричних рослинних форм природи, результатом практичного та чуттєвого досвіду людини (найперша стрічкова схема, паралельне поєднання кількох ліній у довжину з певним інтервалом між ними). Сітчаста схема — найпростіше перехресне поєднання ліній, ямок та інших мотивів, що утворюють пряму або скісну сітку; розетова — похо-дить від кола, спіралі, концентричного розміщення ямок з центром посере-дині. Ці схеми стали ґрунтом для розвитку наступних орнаментальних схем.

У період неоліту виникли цікаві скульптурні форми ритуальних місткостей у вигляді тварин, птахів і риб (з каменю і глини). Напевно, у них зберігали жертовну кров звіра, якого представляє місткість (оленя, ведмедя, бика тощо). Композиційно цей посуд відзначається граничним лаконізмом пластичної форми, пов'язаної з тотемними уявленнями [56, 71].

Процес розвитку стилізації в первісному декоративно-прикладному мистецтві відбувався нерівномірно. В той час як кераміка періоду Самарри (Межиріччя, V тис. до н. е.) різноманітна за формою, випалена, поливана (тарілки, миски, заїдки, горщики), орнамент сітчастої схеми імітував плетіння, стрічкові поліхромні композиції поєднували складні зооантропо-морфні мотиви, розетові схеми в центрі містили «свастику», квадрат-розету, кераміка неолітичних племен на території України характеризувалася одноманітними горщикоподібними формами, орнамент творив смугасті композиції у вигляді ямок, заглиблених прямих, хвилястих і зигзагоподібних ліній, трикутних та прямокутних площин, вкритих наколками [81, 35]. Лише згодом землероби правобережного Придніпров'я урізноманітнили форму кераміки, розвинули стрічкову композицію орнаменту до вишуканих спіральних мотивів та фігуративних зображень.

Таким чином, майстри неоліту вже виготовляли основні форми побутового посуду та ритуальної пластики, застосовували найважливіші композиційні схеми орнаменту (вільне заповнення, стрічкова, рідше сітчаста, розетова).

До появи швидкообертового гончарного круга розписна кераміка Стародавнього Єгипту і Стародавнього Близького Сходу переважно повторювала форми кам'яного посуду. Розпис виконувався білою фарбою по теракотовому черепку, пізніше червоною фарбою на білому тлі. Декор наносився за принципом вільного заповнення поверхні різноманітними елементами (фігурки людей, тварин, умовне природне оточення). Згодом у композиції розпису помітне виділення центру, групування подібних елементів зображення, поділ декору (у межах одного виробу) на смуги геометричного орнаменту і зображення [57, 143].

Носії егейської культури майстерно витесували з каменю вази, різьбили декоративні зображення на перснях, печатках, виготовляли вироби із бронзи, золота й срібла. Найбільшого визнання заслуговують різноманітні за формою розписні вази, амфори, піфоси, збанки і под. В їх чарівному, тонко виконаному живописному декорі можна виділити кілька композиційних схем: спірально-меандрова стрічка, спіральна сітка, що майже суцільно вкриває форму, вільно розташоване зображення гілок квітів, представників морських глибин, напрямлене розташування рослинних мотивів, що неначе ростуть від дна, огортаючи форму вази. Ритуальний посуд скульптурного характеру — у вигляді тварин, птахів, фігурок людей — побутував переважно в узагальнених формах.

Декоративно-прикладне мистецтво класичної Греції зводилося до багатоярусної стрічкової системи. Стрічки орнаментів були різної ширини, чітко відокремлені одна від одної, відрізнялися напруженістю ритму і характером мотивів: вкриті сіткою трикутники, ромби із точками посередині, а також чимала кількість меандрових варіантів. Інколи горизонтальні стрічки ділили на квадратні й прямокутні поля, які заповнювали розетами, листочками, узагальненими силуетами птахів, тварин, людей. У VII ст. до н. е. вази вперше почали розписувати основними широкими стрічками за рахунок зменшення кількості малих [48].

У «золотий вік» Римської імперії виникли нові оригінальні форми побутових виробів, стінки яких шліфували, різьбили, оздоблювали холодним золоченням і заплавкою у зовнішню поверхню скла дрібних скляних скалок, листочків, барвистих квітів і т. ін.

Система сучасних стилізаційних закономірностей має чітку ієрархію: загально-художні композиційні закони, які відбивають об'єктивні закономір-ності вальної дійсності, композиційні закони, що діють локально в окремих видах мистецтва; композиційні прийоми факультативного характеру. Завершують систему засоби виразності і семантичні засоби [9, 48]. Система ґрунтується на об'єктивних законах, співзвучних відповідним законам природи і суспільства. Вони діють у багатьох видах мистецтва, тому називаються головними, а саме: закони традиції, цілісності і техніки.

Для досягнення стилізаційної цілісності інколи вдаються до групування елементів, тобто об'єднання окремих деталей форми, мотивів орнаменту у більші частини форми або рапортні одиниці візерунку. Людина водночас може сприймати обмежену кількість елементів (не більше семи). Якщо їхня кількість переходить цю межу, у свідомості миттєво проходить об'єднання їх у групи [12, 52].

У стилізації творів декоративно-прикладного мистецтва, окрім головних законів діють закони масштабу, пропорційності та контрасту []. Порівняно із головними вони мають вужче застосування у системі мистецтв, однак у декоративно-прикладній композиції без них не обійтися.

Орнаментальне мистецтво можна звести до таких видів: рослинний орнамент, що складається з елементів рослинного світу; геометричний орнамент, елементами якого є рисочки, кружечки, квадратики, трикутники; фігурні орнаменти, в основу яких покладено ритмічне чергування постатей людей, фігур птахів, тварин або комах; мішані орнаменти.

Розділ 2. Методика використання прийомів стилізації на уроках декоративно-прикладного мистецтва

2.1. Використання елементів стилізації на уроках декоративного

Мистецтва

Особливості організації і проведення уроків декоративно-прикладного мистецтва ґрунтуються на психолого-педагогічних закономірностях сприйняття і створення дитячого малюнка і розвитку навичок образотворчої діяльності у молодшому шкільному віці.

У даний віковий період вчені виявили значну складність цієї форми чуттєвого пізнання дійсності. З одного боку, у відтворенні цілого незнайомого предмета дитина передає лише своє загальне «враження від цілого»: «щось діряве» (решітка) або «таке, що коле» (конус). Перебуваючи «під владою цілого», діти наче не вміють виділяти складові його частини. На цю «владу цілого» звертають увагу й багато інших авторів, що вивчали дитячі малюнки. Вони пояснюють такі факти нібито нездатністю дитини у молодшому шкільному віці до пізнавальної аналітичної діяльності, бо в неї, мовляв, надто яскраво виражена емоційність [18, 63].

Проте факти, які здобули інші дослідники (О.Я. Савченко [75] та ін.) доводять, що діти не тільки вміють виділяти певну характерну ознаку, а й спираються на неї, упізнаючи цілий предмет. Наприклад, усі предмети і навіть безформні грудочки глини з витягнутими «носиками» діти 6-ти років називали «гусятками». Позначене пунктиром зображення дзьоба в початому малюнку давало змогу цим дітям впізнати птаха. Обмацавши чоловічий годинник у мішечку, молодші школярі правильно називали цей предмет. Як розпізнавальну ознаку («Як ти взнав?») вони виділяли звичайно «стовпчик з коліщатком» (завод у годинника старого зразка), тобто спиралися на одну з частин предмета. Проте, вибираючи потім серед розкладених на столі предметів «такий самий», переважна більшість молодших школярів називала не плоский круглий компас, що відповідав своєю величиною і формою зразку, а металевий кубічної форми будильник. Це також годинник, хоч він не тільки інший за формою, а й не має саме тієї деталі, за якою дитина розпізнавала годинник.

У цьому факті чітко виступає діалектичне відношення в сприйманні цілого та його частин. Коли пізнають частини, з'являється образ цілого предмета з його назвою («годинник»). За тим дитина вибирає серед усіх запропонованих їй предметів саме годинник, причому окремі частини предмета, навіть його форма, втрачають своє сигнальне значення. Це свідчить про неправомірність альтернативної постановки питання: ціле чи частина є опорою для сприймання дитиною предмета [48, 71]. Його розв'язують по-різному залежно від того, який предмет сприймає дитина: знайомий чи незнайомий, яку частину виділяє для його пізнавання: характерну (хобот у слона) чи неспецифічну для даного об'єкта.

У продуктивності образотворчої діяльності величезне значення має дія, до якої вдаються у молодшому шкільному віці при сприйманні предмета [73, 96-97]. Дітям важко правильно сприймати малюнок. Адже навіть найпростіший малюнок, на якому зображено хоча б два предмети, зображає їх у певних просторових зв'язках. Осмислити ці зв'язки потрібно для того, щоб розкрити взаємовідношення між частинами малюнка і сприйняти зображення як щось ціле. Тому сприймання дітьми малюнка здавна використовували для визначення загального розумового розвитку дитини. Так, психолог А. Біне ввів це завдання в складену ним вимірювальну «шкалу розуму». При цьому він, а потім В. Штерн встановили, що є три рівні (стадії) сприймання дитиною малюнка. Перша — стадія перелічення (або, за Штерном, предметна), характерна для дітей від 2 до 5 років; друга — стадія опису (або дії), що триває від 6 до 9—10 років; третя — стадія тлумачення (або відношень), властива дітям 11—15 років [47, 88].

Визначені стадії дали змогу розкрити еволюцію процесу сприймання дитиною складного об'єкта — малюнка, і побачити, що діти в процесі розумового розвитку переходять від фрагментарного сприймання, тобто пізнавання окремих предметів, між собою не пов'язаних, до виявлення спочатку їх функціональних зв'язків (що людина робить), а потім до розкриття більш глибоких відношень між предметами і явищами: причин, зв'язків, обставин, цілей.

На найвищому рівні діти витлумачують малюнок, вносячи свій досвід, свої судження в те, що зображено. Вони розкривають внутрішні зв'язки між предметами, осмислюючи зображену на малюнку ситуацію. Проте перехід до цього вищого рівня розуміння не можна пояснити віковим дозріванням. Дослідження показали, що особливості опису малюнка залежать насамперед від його змісту, знайомого або малознайомого дитині, від структури, динамічності чи статичності сюжету [89, 107].

У молодших школярів провідну роль у передаванні виражальних якостей і особливостей предметного оточення відіграє колірна композиційна образотворча діяльність, в якій головна практична орієнтація в роботі на площині зводиться до площинних форм вираження і трактування тривимірного простору засобами зображення та передаванням перспективних явищ на елементарному рівні [2, 214-217].

Методика роботи в початкових класах ґрунтується на широкому використанні ігрових форм. Виходячи з вікових особливостей дітей, у використанні фарб перевага надається гуаші і акварелі. Як графічні матеріали у початкових класах не бажано використовувати кольорові й прості олівці, гумку. Фломастером пропонується користуватися лише як графічним (а не малярським) матеріалом.

Організовувати роботу дітей слід таким чином, щоб вона велася на окремих аркушах паперу (не в альбомах), розмір, пропорції і форма яких обумовлюється характером завдання. Чим молодші діти, тим частіше в роботі з ними треба використовувати кольоровий і тонований папір. Це економить час та сили дітей, привчає їх до колірної виразності поверхні [71, 67].

Застосовуваний у процесі навчання молодших школярів метод роботи ґрунтується на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем «від плями», крейдою, тушшю, ножицями тощо. Такий метод сприяє збереженню безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, культуру зображення; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення; допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення.

Структурно-змістовий аналіз навичок образотворчої діяльності молодших школярів показує, що, виходячи із проблеми володіння технікою та прийомами образотворчої діяльності, знати основні правила організації робочого місця, користування художніми матеріалами та інструментами, гуашшю та пензлями, тушшю і графічними інструментами (фломастером, кульковою ручкою, підгостреною паличкою, м’яким олівцем, пластиліном чи глиною та стеками у ліпленні [34, 49].

Також навички образотворчої діяльності включають уявлення про різні види образотворчої діяльності, роботу в кольорі графічними матеріа-лами та інструментами, ліплення, аплікацію і витинанку як види художньої роботи з папером), послідовність роботи в малюнку, ліпленні, роботі з папером, навички в користуванні названими матеріалами і інструментами [67]. В роботі гуашшю також вміти користуватися загостреною паличкою для продряпування деталей по вологому шару фарби.

Вказані навички містять також навички вільної (розкутої) швидкої роботи в різних видах образотворчої діяльності (одразу в матеріалі та без попереднього контуру олівцем); в роботі з папером: складання, прорізування та вирізування простих силуетних форм.

Що стосується образотворчих навичок роботи з кольором, то учні повинні вміти отримувати похідні кольори змішуванням основних, світлі і темні відтінки додаванням білої та чорної фарб, теплі і холодні відтінки кольорів додаванням головного теплого та головного холодного; на елемен-тарному рівні вміти виразити кольором певний характер образу [82, 49].

У плані форми діти повинні мати сформовані навички образотворчої діяльності у таких сферах, як відображення основних геометричних форм та видів і типів ліній, складових частин в будові людини, птахів, тварин, будівлі, взаємозв’язку основної форми та частин, виражальних можливостей лінії та силуетної форми, симетрії як засобу гармонізації форми. Також діти й підлітки на різних рівнях повинні вміти проводити лінії різного виду графічними інструментами, пензлем; від руки малювати округлі форми силуетом та лінією (фарбами — пензлем та пальцем, а також графічними інструментами та матеріалами); спостерігати, порівнювати і підставляти нескладні форми та їх частини за характером та розмірами; передавати основний, узагальнений характер форми силуетом або лінією у зображенні на площині, чи в об’ємі у ліпленні; на елементарному рівні створювати певний за характером образ засобами лінії [34, 44].

У плані композиційної образотворчої діяльності діти повинні вміти повністю заповнювати площину аркуша за допомогою великого зображення (крупним планом) та рівномірного розташування зображуваних елементів, мати елементарне уявлення про узгодження форми і декору, а також свідомо вибирати положення аркуша паперу залежно від форми об’єкту зображення.

Загальна схема уроків декоративного малювання багато в чому схожа з схемами уроків малювання з натури і на теми. Відзначимо специфічні особливості уроків декоративного малювання.

Уроки орнаментального малювання в 1 класі починаються з малювання узору в смузі за таблицею, вивішеною на дошці. На цьому уроці ознайомлюємо учнів з побудовою рапорта узору, з ритмом — чергуванням форми і розмірів. Урок проводиться послідовним методом, учні малюють вслід за вчителем [5, 78].

Після малювання узору в смузі малюємо в квадраті, прямокутнику, колі, трикутнику і в овалі, тобто узори, обмежені зі всіх боків і вміщені в геометричну форму. Часто на початку навчання дається завдання скласти узор в одній з наведених геометричних форм. Дуже цікаво проходять уроки, коли дається спеціальне завдання оздобити узором певний предмет: закладку в книгу, тарілку, ріжок хустки, тацю, підкладку під чорнильницю, шарф, рукавичку тощо [23, 115].

При малюванні узорів завжди корисно давати завдання: для чого буде складено узор, яку частину предмета він оздоблюватиме. Спочатку узори складають з геометричних фігур, і дітям дають поняття про ритм, про рапорт. Пояснюємо учням, як утворюється узор. Для ознайомлення з побудовою узорів і з метою запобігання помилкам при побудові рапорта доцільно застосовувати на уроках метод аплікації. Він полягає в тому, що до уроку заготовляють з тонкого паперу велику кількість фігур, смужок, які під час пояснення змочують водою і приклеюють до дошки.

Перевага цього методу полягає в тому, що на очах учнів переставляють фігури і вони бачать: 1) як з одних і тих самих фігур можна скласти різні узори; 2) як при порушенні ритму узор не виходить; 3) як порушення розмірів форми призводить до помилок в побудові узору [42, 37].

Метод аплікації дає змогу швидко переміщати фігури. Щоб пояснити чергування кольорів, фігури треба заготовити з кольорового паперу. Вчитель приклеює на дошці фігури і розповідає про симетрію узору і про повторення елементів (форма, колір). Фігури для аплікації вчитель вирізує розміром від 3 до 15 см, а стрічки від 5 мм і ширші.

Після малювання з таблиць переходимо до побудови узорів. З метою перевірки знань учнів, для закріплення навичок правильного розміщення елементів узору, ми пропонуємо учням вирізати вдома з кольорового паперу геометричні фігури такого розміру, щоб вони легко розмістились в шкільному зошиті, і даємо завдання скласти узор: 1) з великих і маленьких кружків; 2) з кружків і квадратів однакового розміру (показуємо зразки). В клас учні приносять свої роботи приклеєними.

Складаючи узор в квадраті, пояснюємо композицію кутів і центра. Узор в трикутнику ділиться на 2—3 частини, а також на 6 частин, залежно від величини і форми узору. В прямокутнику проводимо 1-2 осі симетрії.

Після малювання узорів з геометричних фігур переходимо до вивчення узорів з рослинних форм. Тут треба ознайомити учнів із стилізацією форми. Прийоми стилізації форми пояснюємо на зразках народної творчості, в яких видно, як природна форма квітів, листків, ягід змінюється, переробляється. Вчитель розповідає про декоративне трактування, основою якого є спостереження і вивчення природи [32, 68]. Спостерігаючи квітку, запозичуємо для узору її загальну форму, будову, те, як вона тримається на стеблі — волошка тримається на стеблі прямо, дзвіночок схиляє голівку і т. д. Природна форма переробляється, передається схематично, спрощується. При стилізації форми рослини спів відношення окремих її частин не завжди зберігаються. Щоб урізноманітнити і збагатити узор, пропорції часто змінюють, але загальний характер форми завжди зберігають.

Незважаючи на декоративне трактування узорів, можна легко зрозуміти, що лягло в основу вивчення, яка рослина перероблялась (волошка, гвоздика, соняшник, горобина). В наш час в орнаменті появились гілки лавра, дуба, голуби тощо.

В декоративному мистецтві завжди зображаються перероблені форми, і учні повинні знати, якщо зображення є копіями природних форм, то це вже не буде декоративне трактування. Крім того, майже ніколи не передається об'єм зображуваної форми. Природне забарвлення предметів в узорі не зберігається [41, 102].

Оволодівши способом передавання об'єму, учні часто застосовують його в малюванні орнаментів при зображенні прапорів, стрічок і навіть квітів. Іноді таке трактування форми можна дозволити, хоч воно й не характерне для орнаментального малювання.

Під час малювання узорів для шпалер іноді можна запропонувати дітям скласти узор для бордюра. З малювання узору на смузі починається малювання узорів в школі, і діти добре знають як будувати узор, а тому в 5-му класі, де вивчаються узори нескінченні, незамкнені, можна малювати бордюр для шпалер; досвід дітей 3-го класу значно багатший, ніж учнів першого, через те в бордюрах розробляються більш складні узори.

Наведемо приклад методичної послідовності виконання елементів петриківського розпису на уроці образотворчого мистецтва (див. додаток А). При цьому враховувалося, що порядок виконання декоративного малюнка є наступним:

1) попередній збір матеріалу за завданням вчителя;

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких повинна бути декоративно перероблена в малюнках;

3) виконання декількох варіантів декоративної переробки різних елементів орнаменту;

4) виконання схемного, робочого ескізу декоративного малюнка в чверть альбомного листу;

5) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і попередніх нарисів і зарисовок;

6) завершення роботи в кольорі (аквареллю або гуашшю) [5, 46-47].

На першому з двох уроків, що відводяться для виконання декора-тивного малюнка, учні виконують нариси з натури, зразки декоративної переробки різних елементів орнаменту, робочий ескіз і лінійна побудова малюнка. На другому уроці композиція декоративного малюнка остаточно уточнюється і завершується в кольорі.

Під час самостійної роботи школярів вчитель постійно стежить за тим, щоб вони творчо підходили до складання композиції малюнка, до процесу декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу. З цією метою педагог аналізує перед всім класом найвдаліші варіанти, концентруючи увагу дітей на конкретних елементах малюнка (витонченість ліній, вдале чергування графічних плям, красиве поєднання колірних відтінків, компактна, цільна композиція і т. п.). Іноді вчитель пропонує школярам виконати додаткові зразки декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу, що інтерпретуються в творчому малюнку, вимагає докладного, продуманого промальовування одного або декількох робочих ескізів [47, 51].

Одночасно вчителю слід весь час стежити за тим, щоб по ходу роботи над декоративним завданням школярі широко використовували знання, уміння і навички, набуті на уроках малювання з натури і на теми. Важливо також, щоб діти якомога частіше зверталися до мотивів, окремих декоративних елементів, використовуваних в народному декоративно-прикладному мистецтві [16, 28].

Програмою з образотворчого мистецтва передбачається малювання узорів і декоративних елементів. Учні виконують узори в смузі, квадраті, крузі на основі декоративної переробки рослинних, геометричних форм, форм тваринного світу (листя дерев, чагарників, кольорів, грибів, кругів, трикутників, півнів і т. д.). В процесі виконання декоративної роботи використовується лінія симетрії, чергування елементів (ритм).

У І класі на протязі першого півріччя декоративні малюнки учні виконують за зразками, а в другому півріччі та в інших класах — самостійно, творчо. Учитель повинен додержувати правил: даючи завдання намалювати орнамент, слід пояснити, для чого він призначений. Від функції орнаменту залежатиме його розмір, композиція, колір, спосіб виконання та ін. Наприклад, орнамент у смужці придатний для оздоблення тканин, одягу і т. д.; у прямокутнику — килимів, шкатулок; у квадраті — хусток, наволочок; у колі, овалі — посуду, круглих шкатулок тощо. В орнаменті для вишивання хрестиком форма квітів зводиться до прямих ліній, квадратів, прямокутників, трикутників, а для вишивання гладдю зображення виконується плавними лініями [74, 124].

Найважливішою закономірністю орнаменту є ритмічне й симетричне чергування елементів (ритм і симетрія). Під час побудови малюнка учнів потрібно навчити користуватися допоміжними лініями.

У школі спочатку вивчають орнамент у смузі, як найбільш простий. Намітивши верхню і нижню межі смуги, ділять її на рівні частини і в кожній частині поміщають елементи орнаменту. Орнаменти у смузі мають багато симетрій. Учнів можна познайомити з трьома їх основними видами.

До першого виду симетрії орнаментованих смуг належать такі, які мають елемент, що повторюється, і вісь перенесення. Уздовж осі елементи розміщуються на певній відстані один від одного. У другому виді симетрії фігури розміщено з обох боків від осі перенесення і мають однаковий напрям. У третьому виді елементи розміщені у протилежних напрямах і утворюють дзеркальне відображення [82, 49].

Орнамент, побудований діленням кола на рівні частини, називається розета. Орнамент в трикутнику ділиться на 2-3 частини або на 6 частин, залежно від величини і форми орнаменту. Широкого застосування у побуті набули необмежені (сітчасті) орнаменти, які прикрашають шпалери, тканини та інші предмети.

Малювання необмежених орнаментів проводиться після малювання їх у замкнутих фігурах. Для рівномірного заповнення площини орнаментом спочатку малюють сітку. Сітка ставить кожен елемент на своє місце, надає орнаменту ритмічності. Сітка заповнюється у горизонтальному і вертикальному напрямках, в шаховому порядку, з пропуском одного або більше рядків сітки, по діагоналі тощо. Таблиці з варіантами розташування орнаментів вивішують на дошці [17, 58].

Останнім часом усе ширше застосовуються декоративні композиції, складеш на основі вільного ритму і асиметрії. При відсутності строгої послідовності якийсь загальний ритм у таких композиціях все-таки є.

Розглянемо послідовність роботи над декоративним малюнком, до якої потрібно привчити учнів:

1) завдання вчителя або задум, на основі чого здійснюється попередній збір матеріалів (листків дерев, фотографій);

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких має стати основою малюнка [5, 125-126].

Прийоми стилізації форми показуємо на зразках народної творчості, у яких природна форма квітів, листків, ягід змінюється, переробляється. Тут не передаються об'єм моделі, гра світлотіні, дрібні деталі, а рослинна чи тваринна форма зображається узагальнено, навіть схематично.

В українському орнаменті часто використовується малюнок квітки з п'ятьма пелюстками, квітки дзвіночка чи тюльпана, що після переробки постають немовби в розрізі. Використовується і зображення соняшника, середина якого є колом або овалом з насінням у вигляді трикутничків або квадратиків. Навколо — невеликі заокруглені пелюстки. Колір під час декоративної переробки природних форм береться насичений, локальний;

3) виконання схеми робочого ескізу декоративного малюнка у зменшеному розмірі;

4) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і попередніх начерків та замальовок. Тут розв'язується завдання передачі руху, ритму, відтворення форми елементів;

5) ескіз тонального вирішення: одні елементи будуть світліші, інші — темніші, світлий елемент на темному тлі або навпаки [6, 38-39];

6) ескіз кольорового вирішення. Колір елементів орнаменту може бути зовсім інший, ніж колір природної форми до її декоративної переробки. Слід добирати такі поєднання кольорів, які б відповідали задуму. Орнаменти доцільно вирішувати у світлих і яскравих кольорах, які викликають радісний настрій у глядача;

7) остаточне виконання орнаменту: ретельне промальовування деталей і вирішення їх у кольорі. Працювати аквареллю над орнаментом слід починати від тла композиції, перейшовши на темніші місця й закінчивши світлими [21, 154-155].

Для ознайомлення з будовою орнаментів і для запобігання помилкам доцільно застосувати метод аплікації. Заготовлені з кольорового паперу елементи орнаменту на фланелеграфі або на дошці чи аркуші паперу переставляють, і учні бачать, що з одних і тих самих елементів можна скласти різні орнаменти; при порушенні ритму і розмірів елементів орнамент не виходить. Учні теж можуть вирішувати композицію орнаменту за допомогою аплікації.

Слід звернути увагу на поняття «візерунок» і «орнамент». Візерунок передбачає вільну композицію всіх елементів. Орнамент — це візерунок, у якому елементи ритмічно повторюються, чергуються.

Наведемо фрагменти уроків із застосуванням прийомів стилізації та уроках декоративного мистецтва у початкових класах.

Тема. Складання орнаменту в смужці

Мета: навчити складати орнаменти з використанням хвилястої лінії.

Художні матеріали: олівець, гуаш, тоновий папір.

Обладнання уроку: зразки орнаментів, дитячі роботи.

Хід уроку

Підготовчі вправи: креслення у повітрі хвилястих ліній.

Учні вже малювали орнамент з ліній та оформляли закладку до книжки. Нове завдання ще більше вдосконалить навички декоративної роботи.

На початку уроку вчитель показує дітям різні орнаменти:

— Який це орнамент? З яких елементів він складається? Як скласти орнамент у смужці?

— Сьогодні, — продовжує вчитель, — ми теж будемо малювати орнамент у смужці, але розмістимо його елементи на хвилястому стебельці. Такі орнаменти характерні для народної творчості, зокрема вишивки, килимів, різьблення.

Учитель показує зразки вишивок, килимів, народного розпису, а також пропонує учням розглянути малюнок підручника. Потім практично пояснює завдання. На дошці він зображує хвилясту лінію і навколо неї розміщує елементи (квіти, ягоди, листочки). Закінчивши пояснення, вчитель проводить разом з учнями справи на креслення в повітрі хвилястих ліній. Після цього учні малюють гуашшю на великому аркуші цупкого тонового паперу.

Тема. Малювання орнаменту для доріжки

Мета: розвивати навички складання орнаментів.

Художні матеріали: гуаш, тоновий папір.

Обладнання уроку: кольорові фото вишивок, дитячі роботи.

Хід уроку

Урок можна розпочати з читання оповідання «Доріжка». Це робить хтось із учнів. Учитель після : читання проводить бесіду.

— Доріжки, як і килими, скатерті, серветки чи вишиті рушники, потрібні для того, щоб зробити житло затишним, красивим. Доріжка може бути виткана з шерстяних ниток, нею застеляють-підлогу в кімнаті. Ткані доріжки прикрашають рослинним або геометричним орнаментом. Є ще і вишивані доріжки — вони схожі на рушники, ними застеляють стіл, поличку тощо.

За допомогою епідіаскопа вчитель демонструє фото, показує дитячі роботи. Учні малюють гуашшю на тоновому папері.

Тема. Орнамент у смужці з рослинних і геометричних елементів.

Мета: дати поняття про геометричний орнамент і повторити вивчене про рослинний орнамент; розвивати навички складання ритмічних візерунків у смужці шляхом повторення і чергування; розвивати почуття краси, естетичний смак.

Художні матеріали: папір, олівець, акварель.

Ілюстративний матеріал: предмети, прикрашені орнаментом (глечик, рушник), малюнок змішаного орнаменту, з рослинних і тваринних елементів, таблиця з деталями рослинних і геометричних елементів, дитячі малюнки орнаментів.

Хід уроку

Підготовчі вправи: креслення похилих ліній, що йдуть у протилежних напрямах.

Учні вже малювали візерунки, що складалися з рослинних чи геометричних елементів. На цьому уроці їм доведеться поєднати ці елементи в одному узорі, тобто намалювати змішаний орнамент. На початку вступної бесіди вчитель запитує, які в учнів вдома є речі, оздоблені декором. У ході бесіди показує глечик, розписаний рослинним, та рушник, оздоблений геометричним орнаментами.

— З яких елементів складений орнамент? (З квітів, листя, стебел).

— Як називається такий орнамент? (Рослинний).

— Тепер подивіться на рушник і на вишиту на ньому декоративну прикрасу. Які елементи утворюють його?

(Геометричні лінії, геометричні фігури).

— Отже, маємо два різні орнаменти: на глечику — рослинний, а на рушнику — геометричний. А ось у цьому орнаменті поєднано і рослинні, і геометричні елементи.

Учитель показує на малюнку відповідний візерунок та аналізує його будову, колір, після чого демонструє на таблиці окремі елементи рослинного та геометричного характеру, з яких можна скласти кілька різних візерунків, комбінуючи довільно елементи. Корисно показати крейдою на дошці або фломастером на папері, як можна з одних і тих же елементів складати різні орнаменти. Учитель дає учням завдання самостійно скласти змішаний орнамент. Діти малюють спочатку олівцем, а пізніше аквареллю. У кінці уроку вони влаштовують виставку робіт, яку спільно обговорюють. Учитель повинен відзначити роботи тих учнів, які не запозичили зразків а таблиці, а створили самостійні композиції.

Для занять у вільну хвилину вчитель пропонує з цих же елементів скласти іншу композицію і виконати її гуашшю на тонованому папері, а пізніше цим візерунком прикрасити папку для малюнків.

2.2. Організація та зміст експериментального дослідження, аналіз його результатів

Дослідно-експериментальна робота проводилася у 4-х класах Голо- гірської СЗШ І-ІІ ступенів Золочівського району Львівської області. Загалом експериментальним дослідженням було охоплено 46 учнів початкових класів. Педагогічним експериментом було охоплено 24 школярі.

Робота проводилася у три етапи протягом 2007-2009 рр.

На першому етапі (І семестр 2007–2008 н. рр.) здійснено аналіз науково-методичної літератури з обраної проблеми, визначено методо-логічні та теоретичні основи дослідження, його об'єкт, предмет, мету й основні завдання, уточнено гіпотезу, розроблено методику констатуючого експерименту.

На другому етапі дослідження (ІІ семестр 2007 – 2008 н. рр.) прове-дено констатуючий експеримент, визначено та обґрунтовано педагогічні умови і розроблено методику формування творчих здібностей учнів молодшого шкільного віку засобами петриківського розпису.

На третьому етапі дослідження (2008–2009 н. рр.) проведено формуючий експеримент, здійснено аналіз і узагальнення одержаних даних, сформульовано основні висновки дослідження, підготовлено відповідні методичні рекомендації.

Власне експериментальне дослідження було проведене за такої послі-довності: на констатуючому етапі проведено діагностику стану сформова-ності в учнів контрольного та експериментального класів умінь виконання петриківського розпису та виявлено майже однаковий рівень таких умінь.

На формуючому етапі експерименту з учнями експериментального класу проводилася цілеспрямована робота з поглибленого формування умінь і навичок виконання петриківського розпису; при цьому учні контрольного класу навчалися за традиційною методикою; на узагальню-вальному етапі експерименту виявлялася ефективність проведених занять шляхом порівняння навчальних досягнень учнів контрольного та експери-ментального класів у галузі виконання петриківського розпису.

Наведемо приклад методичної послідовності виконання елементів петриківського розпису на уроці образотворчого мистецтва (див. додаток А). При цьому враховувалося, що порядок виконання декоративного малюнка є наступним:

1) попередній збір матеріалу за завданням вчителя;

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких повинна бути декора-тивно перероблена в малюнках;

3) виконання декількох варіантів декоративної переробки різних елементів орнаменту;

4) виконання схемного, робочого ескізу декоративного малюнка в чверть альбомного листу;

5) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і поперед-ніх нарисів і зарисовок;

6) завершення роботи в кольорі (аквареллю або гуашшю).

На першому з двох уроків, що відводяться для виконання декора-тивного малюнка, учні виконували нариси з натури, зразки декоративної переробки різних елементів орнаменту, робочий ескіз і лінійна побудова малюнка. На другому уроці композиція декоративного малюнка остаточно уточнюється і завершується в кольорі.

Під час самостійної роботи школярів вчитель постійно стежить за тим, щоб вони творчо підходили до складання композиції малюнка, до процесу декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу. З цією метою педагог аналізує перед всім класом найвдаліші варіанти, концентруючи увагу дітей на конкретних елементах малюнка (витонченість ліній, вдале чергування графічних плям, красиве поєднання колірних відтінків, цільна композиція і т. п.). Іноді вчитель пропонує школярам виконати додаткові зразки декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу, що інтерпретуються в творчому малюнку, вимагає докладного, продуманого промальовування одного або декількох робочих ескізів.

Одночасно вчителю слід весь час стежити за тим, щоб по ходу роботи над декоративним завданням школярі широко використовували знання, уміння і навички, набуті на уроках малювання з натури і на теми. Важливо також, щоб діти якомога частіше зверталися до мотивів, окремих декоративних елементів, використовуваних в петриківському розписі.

Наведемо фрагменти і конспекти уроків із застосуванням прийомів виконання петриківського розпису в експериментальному класі.

Тема. Зображення на площині казкових квітів Петриківки.

ІI. Робота над темою уроку.

1. Вступна бесіда.

— Ви чули про Петриківку? Це село на Дніпропетровщині. Велике, славне село, яке зачаровує світ своїми мальвами і жоржинами, соняхами і рясною червоною калиною. Не тими, що на городі чи в саду, а мальованими — на дерев'яних тарелях, скриньках, вазах, колисках, столах, просто на папері. "Ці квіти дихають Україною", — говорять наші земляки, розкидані долею по далеких континентах. Такі дивоквіти — зі степового села в Подніпров'ї.

— У давні часи в багатьох селах жінки розмальовували печі, виводили узори над вікнами й дверима, щоб хата була чепурною. Славилася розписами й Петриківка. Згодом мальовані квіти й годували бідняків: "мальовки" продавали на базарі. Але життя змінювалося, забувались візерунчасті скрині. Ніде стало малювати квіти. Проте петриківський розпис, як чарівна вишня, розгорнувся новими гілками, знайшов нові шляхи, — не пропала краса, а ще пишніше розцвіла.

— Найкращими петриківськими розписами вважаються роботи Тетяни Пати, Ярини Пилипенко, Надії Білокінь, Параски Павленко, Федора Панка, Марфи Тимченко, Палагеї Глущенко та багатьох інших.

2. Перегляд зразків робіт майстрів петриківського розпису.

3. Практична діяльність учнів.

Для опанування техніки петриківського розпису необхідно оволодіти такими типами мазків: "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок".

— Візьміть аркуш паперу, вмочіть у фарбу кінчик мізинця і швидко накладіть фарбу в різних його місцях. Це ягідки. Потім пензликом вималюйте пелюстки майбутніх квітів.

— Скористайтесь й методом "перехідного мазка". Для цього пензель умочуйте послідовно в кілька різних фарб, і пелюстки квітів, листочки вийдуть багатоколірними. Заокруглені пелюстки поєднують з гострокінцевими.

— Промалюйте тоненькі лінії на пелюстках квітів, зафарбованих суцільним кольором: це створить враження, що квіти пульсують життям.

— Після того, як намальовано основні квіти композиції, домалюйте дрібніші деталі: пагінці, листочки, пуп'янки, а завершіть виноградними вусиками.

Тема. Малювання композиції "Подарунок для бабусі" (кухонна дощечка).

ІI. Робота над темою уроку.

1. Вступна бесіда.

— Пригадайте, що подарувала Червона Шапочка своїй бабусі.

— Що було зображено на кухонній дощечці? (Демонструється кухонна дощечка).

— Як називається узор, який має довільну композицію? (Візерунком.)

— А якщо узор утворюється шляхом ритмічного повторення, чергування елементів? (То він називається орнаментом).

— То який узор зображений на цій дощечці?

— Художник в узорі може намалювати такі елементи, яких у природної квітки немає. Така переробка природних форм називається декоративною або стилізованою.

2. Перегляд демонстраційного матеріалу (з коментарем учителя).

3. Поетапне виконання композиції вчителем.

4. Практична діяльність учнів.

Конспекти уроків з формування прийомів виконання петриківського розпису див. у додатках.

Навчання петриківському розпису розпочиналося із простих вправ. Виконувалися елементи, з яких утворювалися всі малюнки. Найпростішим і найпоширенішим елементом петриківського розпису було «зернятко». Елемент називається так тому, що подібний до зернятка яблука, груші тощо. За допомогою тільки «зернятка» можна намалювати різноманітні квіти, листя, птахів, складні пейзажі тощо. Досвідчені художники виконують малюнки без олівця, тримаючи весь малюнок у пам'яті. Діти теж виконували розпис одразу фарбами.

Ми не вважали помилкою, якщо хтось спочатку робив рисунок олівцем, намічаючи основні елементи, потім менші і насамкінець — зовсім дрібні. Але перед тим як почати малювати якусь композицію, виконувалися підготовчі вправи. До найпростіших з них належало малювання «зернятка» по вертикалі, по горизонталі, під кутом, по колу. При цьому ми намагалися, щоб «зернятка» були одного розміру, однаково віддалені одне від одного. Після цього учні малювали «зернятка» різних розмірів. У подальших розписах використовувалися елементи, що складалися із «зерняток» різних розмірів — від маленьких до великих.

Для виконання мазка «зернятко» (рис. 1) ми брали м'який акварельний пензлик з ворсинок хутра білки з гострим кінчиком і акварельну, гуашеву чи темперну фарбу, яку розводили водою в окремій невеличкій посудині. Фарба повинна бути доволі густою, щоб мазок вийшов виразним із чітко окресленні
контуром. Набравши на пензлик фарбу, робимо на папері відбиток. Спочатку дотикаємося до паперу гострою частиною пензлика, а потім притискуємо п'ятку, тобто найширшу частину пензлика. Щоб збільшити розмір мазка, потрібно після гострого вусика кілька міліметрів протягнути пензлик
і тоді притиснути п'яткою. Для виконання більших за розміром мазків можна використовувати більші пензлики.

Рис. 1. «Зернятко» - мазок звичайний

Мазки, які поставлені поряд і починаються з потовщення, а закінчу-ються гострим вусиком, називають «гребінчиком». Його робили натиском пензлика і закінчували легким дотиком. Під час виконання них вправ мазки спочатку не були акуратними, чіткими та виразними, тому ми повторювали їх виконання багато разів. Що більше учні повторювали підготовчих вправ, тим більшою була ймовірність того, що учнівський розпис буде досконалим.

Вправляючись, мазки учні розміщували за вертикаллю, горизонталлю, під кутом, по прямій по колу. Після того, як учні досягнули достатньо високого рівня виконавської майстерності цього елемента, виконувалися прості квіти, наприклад, ромашка, листки, колоски тощо.

Наступним кроком було засвоєння малювання мазка «кривеньке зернятко» (рис. 2). «Кривеньке зернятко» — це мазок дуже подібний до «зернятка». Він широко використовувався для малювання пелюсток квітів, листя, пуп'янків та інших елементів орнаменту. Цей мазок виконувався так: на пензлик набираємо фарбу, притискуємо кінчик пензлика до паперу, трохи протягуємо легким поворотом ліворуч чи праворуч і знову притискуємо п'яткою пензлик до аркуша. Вправа ця доволі проста у виконанні, але щоб досягти впевненості, слід повторювати елемент багато разів.

Учні виконували мазки «кривенькі зернятка» однакового розміру, розмістивши їх по прямій лінії, потім розміщували їх паралельно одне до одного. Далі малювали їх різними за розміром — від маленьких, поступово пропорційно збільшуючи їх до великих. Дуже важливою вправою було малювання «кривеньких зерняток», розміщених по колу та в інших композиційних співвідношеннях. Вправу учні виконували до часу досягнен-ня впевненості рухів руки, чіткості та краси елементів.

Рис. 2. «Кривеньке зернятко»

Дуже корисно було виконувати ці елементи без допомоги олівця, одразу фарбами: це допомагало удосконаленню творчої уяви, умінню передбачити всю композицію в пам'яті, реалізувати свій задум поступово на папері, починаючи з основних великих елементів розпису і поступово переходячи до маленьких елементів розпису. Виконанням цієї вправи завершувалося малювання простих квітів з листками, пуп'янків тощо.

За допомогою «кривеньких зерняток» і «зерняток» ми утворювали «горішок». «Горішок» складається із двох «кривеньких зерняток», які поставлені один напроти одного, із заповненням порожнього місця між ними одним, двома або трьома «зернятками». Утворений елемент за формою був дуже подібний до лісового горіха.

Наступним методичним етапом було удосконалення техніки малювання мазка «кривеньке зернятко»

У цій вправі ми продовжували вдосконалювати навички малювання різних елементів (колосок (рис. 3), пуп'янки (рис. 4), квіти), застосовуючи виключно «кривеньке зернятко». Було бажано спробувати повторити співвідношення «кривеньких зерняток». Але ще краще, якщо учні створять свої елементи, які складаються із «кривеньких зерняток». Це можуть бути пелюстки квітів, листя, колоски і пуп'янки. У багатьох випадках потрібно від гострого кінчика мазка до розширеної його частини протягнути на папері певну віддаль. Ця віддаль залежить від величини мазка, який може бути завдовжки від 4,5 міліметрів до 2-3 і більше сантиметрів. Чіткий контур, плавна лінія, виразний насичений контур мазка й елементів розпису, які за його допомогою утворюються, будуть характеризуватимуть, наскільки досконало виконана вправа.

Рис. 3. «Колосок»

Перед виконанням вправи потренуйте руку. Тримаючи пензель трьома пальцями перпендикулярно до паперу, проведіть різноманітні лінії, точки, мазки в різних напрямках.

Рис. 4. Початок квітки «пуп’янок»

У подальшому здійснювалося засвоєння малювання елементів декоративного розпису за допомогою пальців. Як відомо, чимало елементів петриківського розпису можна виконувати і без пензлика — одним із пальців руки. Ця вправа полягає у тому, щоб ви спробували за допомогою фарби та пальців виконати деякі елементи петриківського розпису. Опустіть мізинець у фарбу, потім витягніть його і спробуйте зробити ним відбитки на папері. Вони будуть круглими, саме такими, як ягідки калин.

Якщо, набравши на палець фарбу, протягнути його по аркушу, ви одержите відбиток витягнутої форми. Такими відбитками можна утворити листки, пелюстки квітів тощо. У процесі малювання можна використовувати й інші пальці, наприклад, вказівний. Усе залежить від того, якого розміру пляма потрібна. Відбитки пальців доволі часто можуть використовуватись у поєднанні з іншими елементами. У мистецтві можна користуватися різними прийомами виконання своїх задумів можливо, ви застосуєте свій варіант розпису. Дуже цінним є наявність власного оригінального почерку.

Діти робили спроби за допомогою пальців руки виконати різноманітні елементи розпису: квіти, листки ягідки тощо.

У подальшому розглядалося засвоєння малювання частин рослин за допомогою елементів декоративного розпису. Вивчаючи петриківський розпис, виконаний багатьма авторами, стає зрозуміло, що все багатство нашої природи вдруге оживає у творах петриківських майстрів, завжди живих, яскравих, голосистих і оптимістичних. Кожна квітка, пуп'янок, листочок збагачені творчою фантазією автора, несуть народну мудрість, талант, досконалу естетику. Найчастіше в композиціях зустрічаємо ромашку, дзвіночки і соняшники, волошки, мальви, півонії, ягоди сунички, калини, вишні, колоски, різноманітне листя птахів і звірів. Серед квітів і тварин є і такі, яких у природі не існує, вони народжені творчою фантазією автора. Усі елементи виконуються в тій же послідовності, що й попередні, описані у перших вправах. Звичайно, у багатьох елементах уводяться додаткові кольори, тонкі темні (чорні, коричневі) лінії, які підкреслюють пластику та форму квітів, прожилки листків тощо.

Доволі часто вводиться додатково білий, жовтий, червоний та інші кольори для надання чіткості, яскравості, завершеності розпису. Виконайте ці елементи петриківського розпису.

Наступним етапом було малювання простих композицій, які склада-ються із «зерняток» та «кривеньких зерняток». Ці композиції складалися із «зерняток» та «кривеньких зерняток». Виконання такого завдання можна умовно розділити на чотири етапи.

Спочатку намічаємо олівцем місце та розміри квітки, напрямок розміщення стебла, напрямок основних листків. На другому етапі малюємо квітку. Вона може складатися тільки із «зерняток» розміщених по колу. У цьому випадку «зернятка» — це пелюстки квітки. Кількість їх може бути довільною: шість, вісім тощо. У квітці можна поєднати «кривенькі зернятка» і «зернятка» або використати лише «кривенькі зернятка». Листки малюємо «кривеньким зернятком» різних розмірів, розміщеними у певному порядку. Листки можуть бути як простої форми, так і доволі складними. Цю ж вправу спробуйте виконати і без допомоги олівця, одразу фарбами. Малюйте спочатку основний елемент композиції, квітку, стебло, потім листки, а насамкінець — найдрібніші допоміжні елементі: розпису. Виконайте всі вправи у двох варіантах:

I варіант: виконуємо допоміжний начерк олівцем, а потім малюємо фарбами.

II варіант: розпис виконуємо відразу фарбами.

Далі здійснювалося виконання простого рослинного орнаменту

Навчившись малювати окремі елементи, доцільно виконати простий рослинний орнамент. Орнамент — це ритмічне повторення одного або кількох елементів. Розміщуватися вони можуть по прямій лінії — тобто в стрічку, по колу тощо. Орнамент малюємо із квітів та листків простої форми. А квіти та листки малюємо «зернятками» і «кривенькими зернятками». Розміщення елементів орнаменту намічаємо олівцем, а потім виконуємо фарбами. Інший варіант малювання орнаменту без олівця. Він дуже цінний тим, що розвиває уяву і творче мислення. Спробуйте виконати орнамент, не користуючись олівцем, одразу фарбами. Виконайте кілька малюнків, але намагайтесь, що весь орнамент був виконаний охайно, чітко, яскраво. Адже призначення орнаменту— прикрашає предмети, якими ми користуємось.

Два варіанти виконання простих орнаментів у стрічці.

I. Послідовність виконання розпису без використання олівця, одразу фарбами.

II. Послідовність виконання розпису з допоміжним рисунком.

Наступним етапом було удосконалення навичок малювання різноманітного листя

Для малювання складних малюнків потрібно навчитися малювати різноманітне листя. Листи малюємо простої та складної форми. Незважаючи на складність, усі листки виконуються прости мазком «зернятко», які слід розмістити у певній послідовності. Спочатку намічаємо напрямок розміщення середньої лінії листка, потім — загальну форму, після цього малюнок виконуємо фарбою. У природі листки симетричні, тобто права сторона дзеркально повторює ліву, посередині вони розділені лінією, яку називаємо лінією симетрії. На малюнках ця симетрія здебільшого умовна, a cepедня лінія не завжди пряма, доволі часто ми малюємо її кривою, у вигляді дуги. Більшість листків по контуру мають зубці. Тому в процесі малювання листків пензлик слід ставити кінчиком до контур листка і повторювати їх за формою листка.

Виконуючи вправи з малювання листків, доречно виконати нескладний орнамент, розміщена у стрічці. Це будуть прості листки, розташовані діагонально, і три горошини. Потрібно намагатись щоб листки були однакового розміру та форми і розміщувалися на однаковій відстані один від одного.

Горошини на цьому малюнку спробуйте виконати пальцем. Колір листків зелений, жовто зелений, коричнево-зелений, зелено-синій. Щоб отримати такий колір, слід до зеленої фарби додати жовту, коричневу чи синю. Горошинки червоні, оранжеві чи коричневі. Листки в орнаменті прос тої, овальної форми.

Крім малювання простих листків, виконаємо і складні, наприклад, калини, клена, винограду, суниці тощо. Спробуйте виконати листки відразу фарбами. Набувши досвіду, це вам буде зробити нескладно.

1. Виконання простого орнаменту, складеного з листка і ягідок, за допомогою начерків олівцем.

2. Виконання листків за допомогою начерків олівцем.

3. Виконання простого орнаменту, складеного з листка і ягідок, одразу фарбами.

4. Виконання листків відразу фарбами.

Далі відбувалося поглиблене вивчення та набуття навичок у зображенні листя. У цій вправі слід виконати якомога більше малюнків листя різного за формою. Поєднаємо «зернятко», «кривеньке зернятко», вільні плавні лінії та мазки пензля. Перші листки малюємо на основ видовженого мазка, який і буде верхівкою листка, а його вісь — серединою всього листка. У початкових вправах лінію можна легенько провести олівцем. Кожен бічний мазок буде зубчиком листочка Такі листки здебільшого бувають овальної форми, у них можна зафарбувати середину іншою фарбою.

Складнішими є кленові листки, які складаються із трьох подібних частин – центральної і двобічних. Починають малювати із центральної части-ни – із середнього зубчика, довгенький мазок якого буде серединою листка.

У такий же спосіб створюють і бічні частини листка. Прожилки листка можна намалювати темнішою фарбою. Листки можна малювати і «перехідним мазком». На пензлик набирають фарбу, витримують пензлик п'яткою донизу кілька секунд, щоб фарба стекла в п'ятку, відтак кінцем пензлика набирають темнішу фарбу. Протягують по аркушу кінчиком пензлика, завершують п'яткою і отримують поступовий гармонійний перехід темного кольору у світлий. Можна зробити і навпаки, тобто щоб світлий колір плавно переходив у темний.

Малювати листки клена, калини, винограду потрібно, намалювавши спочатку середину листка видовженим мазком, інші мазки розміщують під гострим кутом до середини — це зубчики листка. Ці листки складаються з трьох подібних частин зубчастої верхівки і двох бічних. Починають малювати з центральної частини, з середнього зубчика, видовжений мазок якого буде основною лінією всього листка. Так само малюємо сусідні бічні зубчики. Потім малюємо середню, бічну частину листка, знову починаючи із середнього зубчика. Вісь середньої частини листка розміщена під гострим кутом до основної осі листка. Це нижня, третя частина розміщується під прямим або тупим кутом до осі листка. Головне зображення можна залишити в одному кольорі або виділити прожилки темнішим кольором.

Після набуття певного досвіду у виконанні цієї вправи доречно робити малюнки відразу фарбою, не застосовуючи олівець. Це сприятиме розвитку творчої уяви, збереження у пам'яті всього малюнка, тобто розширить творчі можливості, а вашій руці надасть упевненості та точності рухів.

Далі відбувалося навчання малювання «перехідного мазка».

Значно складнішим завданням є малювання «перехідного мазка» та за його допомогою елементів петриківського розпису.

Для «перехідного мазка» характерний неповторний ефект плавного переходу одного кольору в інший. Виконання малюнка «перехідним мазком» можна вважати вершиною виконавського мистецтва у петриківському розписі.

Щоб виконати «перехідний мазок», слід на кінчик пензля набрати темну фарбу, наприклад, коричневу, відтак потримати пензлик ручкою донизу 10-12 секунд, щоб надати можливість фарбі стекти вниз у п'ятку пензлика. Потім кінчиком пензля набираємо фарбу світлого тону, наприклад, жовту. Робимо перший мазок: тягнемо світлий вусик. Поступово з'являється темний відтінок у широкому кінці мазка, який при завершенні стає зовсім темним. Повернувши пензлик на 120°, робимо другий мазок, так само можна зробити і третій. Після цього пензлик вимиваємо водою і все повторюємо. Мазки можуть бути в тонкому вусику темного кольору, а у широкому — світлого. У цьому випадку спочатку набираємо на пензлик фарбу світлого кольору, повертаємо п'яткою вниз, а потім набираємо на кінчик темну фарбу і виконуємо мазок аналогічно до попереднього.

Мазок починається темним кольором і переходить у світлий. Перехідним мазком малюємо квіти, листя, птахів, пейзажі. Кольори «перехідного мазка» можуть бути різними: коричневий — жовтий; оранжевий — темно-червоний; блакитний — темно-фіолетовий; рожевий — чорний чи коричневий; жовтий — синій; жовтий — чорний тощо.

Виконуючи елементи петриківського розпису, малюнок виконуємо відразу фарбами.

Наступна вправа — виконання «цибульки» як «перехідним мазком», так і звичайним. Цією вправою поглиблюємо навички виконання складних елементів петриківського розпису.

Вправу можна виконувати як за допомогою олівця, коли виконується спочатку підготовчий рисунок, а потім фарбами, так і одразу фарбами. За необхідності вносимо додатковий колір, у даному випадку — жовтий. Якщо виконання елемента умовно розділити на чотири етапи, то першим буде рисунок олівцем, потім підмальовок жовтою фарбою, перші мазки червоною і завершення малюнка.

Наступним етапом було виконання складного елемента: одного з різновидів цибульки, калини, листочка.

Виконаємо наступну вправу, що складається зі складного елемента — одного з різновидів цибульки, калини, листочка. Вправу можна виконувати двома способами. Перший варіант демонструє чотири етапи послідовного виконання композиції за допомогою олівця, а другий — чотири етапи малювання без допоміжного рисунка. Розпис можна виконувати простим мазком і «перехідним мазком». Червоні ягідки калини спробуйте виконати пучкою мізинця, листок — «перехідним мазком», середину листочка затонуйте окремим кольором.

Основний елемент складної конструктивної будови багатокольоровий, усі складові його розміщені зі збереженням симетрії. Кольори — синьо-блакитні, червоні, оранжеві, жовті.

1. Послідовність виконання петриківського розпису зі складним елементом за допомогою начерку, виконаного олівцем.

2. Один з варіантів послідовності виконання композиції петриківського розпису зі складним елементом одразу фарбами, без олівця.

Наступним етапом було виконання складних елементів петриківського розпису. Петриківський розпис багатий на складні елементи, як щодо рисунка, так і щодо кольору, тону. Ці елементи, як правило, займають центральні частини малюнків. Це в основному квіти складної форми, птахи, тварини тощо. Квіти в більшості випадків симетричні і складаються з багатьох деталей.

Щоб виконати такі малюнки, можна спочатку зробити підготовчий рисунок, який починається із розміщення цих елементів на аркуші, знаходження його основних розмірів — висоти і ширини, загальної форми, співвідношення деталей. Коли такий підготовчий малюнок виконано, можна малювати фарбами. Такі складні малюнки можна малювати одразу фарбами, коли є достатній досвід, уміння, творча уява.

Малюнки, виконані одразу фарбами, мають чимало переваг — у них більше виражений індивідуальний творчий почерк автора, його неповтор-ність і оригінальність. У композиціях із такими складними елементами можуть поєднуватися такі мазки, як «зернятко», «криве зернятко», «перехідний мазок» тощо.

Наступна вправа — виконання розпису за пропонованими схемами. Квіти, листочки, ягідки калини, сонях — за власним вибором. У вправі можна спробувати застосувати «простий мазок», «зернятко», «кривеньке зернятко», «перехідний мазок», застосувати висвітлення і виділення окремих деталей. Вправу бажано виконати з використанням жовткового розчинника. Необхідні висвітлення в окремих місцях роблять паличкою, ручкою пензлика або сірником з намотаною ваткою, промокаючи фарбу по мокрому зображенню. Додаткові вкраплення роблять кінчиком маленького пензлика світлою фарбою на темному фоні або темного на світлому фоні: проведення прожилок, виділення контрастними кольорами окремих елементів квітів чи листків. Малюнки виконані у два етапи: контурний рисунок олівцем і виконання фарбами.

Виконувати орнаменти можна після здобуття навичок у процесі виконання різноманітних елементів як складної, так і простої форм.

Орнамент – оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічному чергуванні мотивів. В орнаментах можуть повторюватися один або кілька орнаментальних мотивів. У петриківському розписі це переважно рослинні мотиви — квіти, листки, ягоди тощо. Щоб виконати узор у стрічці, потрібно спочатку дуже спрощено розмістити основні елементи на папері, зберігаючи певний ритм. Це роблять шляхом начерків олівцем. Коли місце знаходження основних елементів визначене, потрібно виконати детальніший малюнок олівцем, після чого виконувати орнамент фарбами.

У завданні доцільно виконати орнамент більш насичений елементами: квітами, пуп'янками, листками. Намагатися дотримувати чіткої схеми розміщення елементів орнаменту. Процес побудови орнаменту умовно розділений на три етапи. Перший — знаходження місця основним елементам, другий — детальний малюнок контурів і третій — виконання фарбами. Кольори спробуйте взяти холодні: сині, блакитні та зелені. Середини квітів та листків — контрастні жовті.

Ми пропонували таку послідовність виконання петриківського орна-менту в стрічці.

I варіант. Три етапи виконання орнаменту петриківського розпису з використанням начерку елементів олівцем.

II варіант. Виконання орнаменту петриківського розпису без олівця — одразу фарбами. Обміркуйте послідовність виконання і виконайте власний орнамент.

Наступним етапом було виконання композицій розпису, що складають-ся із квітів, листків, стебел та інших дрібних елементів.

У таких малюнках основні елементи – квіти, птахи – виконуються більшими за розміром і яскравішими фарбами. Основних елементів може бути один, два, три, п'ять. Характерними композиціями петриківського розпису с букети, вазони, дерева, птахи на калині, птахи та квіти тощо. Першими розписами повинні бути нескладні малюнки, але вони мають бути з виразно виконаними елементами. Петриківський розпис можна виконувати, додаючи до гуаші чи акварелі жовток курячого яйця і оцет. В окрему баночку вливаємо жовток, додаємо 5-6 крапель оцту, розмішуємо цю суміш і розводимо нею фарби, а пензлі миємо в іншій воді, яку ставимо поруч.

Так малюнок набуває насиченості барв і блиску. Використовуючи цей розчин, можна робити висвітлення певних місць паличкою, ручкою пензлика чи ваткою, яку намотують на паличку. Висвітлення необхідно робити тільки на вологому папері. Виконувати такі малюнки можна «зернятком», «кривим зернятком», «перехідним мазком» або усіма цими елементами разом.

Виконання композиції можна умовно розділити на три етапи (виконан-ня начерку олівцем, виконання рисунка, виконання малюнка фарбами). Можна рекомендувати і виконання композиції відразу фарбами. У цьому випадку починаємо малювати найбільші, центральні елементи, потім листки, стебла, інші дрібні елементи розпису.

Композиція в колі використовується у процесі розпису декоративних тарілок, скриньок тощо. Особливість полягає в тому, що мотиви розпису потрібно розміщати таким чином, щоб уникати прямих ліній, а весь рух повинен спрямовуватися вздовж кривих ліній, ніби обтікаючи основні елементи. Основні елементи розміщуємо и центрі кола, листки та інші елементи доповнюють, об'єднують композицію в єдине ціле.

Спочатку виконаємо малюнок олівцем, де знайдемо розміщення основних елементів, їхню форму та розмір. У процесі малювання фарбами можна використовувати усі відомі елементи та форми мазків «зернятко», «кривеньке зернятко» тощо. В окремих місцях підкреслюємо прожилки темнішою фарбою. Кольори розпису червоно-золотисті. Набувши певного досвіду, можна виконати розпис у колі без застосування олівця, а одразу фарбами. Але в усіх випадках починаємо із розміщення основних, центральних елементів розпису.

Два варіанти виконання декоративного розпису в колі.

1. Послідовність виконання розпису з допоміжним рисунком олівцем.

2. Послідовність виконання розпису без використання олівця (одразу фарбами).

У петриківському розписі важливе місце займають зображення птахів. Птахи — павичі, півні, зозулі тощо — відзначаються декоративністю, багатством кольору. Вони, як правило, займають центральне місце у творах петриківських майстрів. Зображення птахів відповідає технічним і колористичним прийомам народного розпису.

Виконання малюнка із зображенням птаха — це складний процес, який умовно можна поділити на 4 етапи. Перший — знаходження загальної форми птаха, композиційне розміщення на площині, динаміка чи статика композиції, знаходження пропорцій, характерної пози, співвідношення частин. Тому на першому, початковому, етапі рисунок виконуємо олівцем. Але якщо ви уже досягнули високої виконавської майстерності та маєте багату творчу уяву, то можна спробувати на першому етапі працювати одразу фарбами, саме так чинять деякі досвідчені народні майстри.

На наступному етапі тонують кольором силует птаха. Колір птаха залежить від кольорової гами композиції в цілому. У нашому випадку це блакитний колір. Силует птаха може бути затонований і кількома кольорами.

Третій етап — малювання пір'я тулуба, крил, хвоста. На завершальному етапі малюнка проводимо моделювання голівки птаха, малюємо око, дзьоб, завершуємо декорування тулуба, хвоста, крил. Підкреслюємо темною фарбою ті деталі, які хочемо виділити, підкреслюємо деталі світлим, у даному випадку — жовтим кольором.

Тема. Складання орнаменту з квітів і листків

Мета: дати поняття про рослинний орнамент та його елементи; навчити дітей складати орнамент у смужці, застосовуючи повторення і чергування елементів; ознайомити з творами декоративного мистецтва. В їх оздобленні використовувати рослинний орнамент.

Художні матеріали: олівець, акварельні фарби, папір.

Обладнання уроку: зразки рослинних орнаментів у смужці з елементами, що чергуються й повторюються; предмети, прикрашені рослинним орнаментом (глечик, доріжка, книжка); таблиця із зображенням стилізованих квітів і листків.

Хід уроку

Підготовчі вправи: малювання кола, овалу в повітрі, на дошці.

Учитель переглядає домашні роботи і робить окремі зауваження. Весь перегляд не повинен займати більше трьох хвилин. Після цього учитель запитує:

— Яку форму має пластинка листка груші (круглу або овальну)? Пригадайте, як ми вправлялися в малюванні кола й овалу. Почнемо, як і минулого разу, малювати такі кола олівцем у повітрі.

Учитель виконує цю саму вправу крейдою на дошці. Він малює коло спочатку однією рукою, а потім зразу обома. При цьому ритмічно рахує: раз-два. Можна викликати кількох учнів і запропонувати виконати вправу обома руками.

Перед тим як почати вступну бесіду, вчитель демонструє предмети, прикрашені рослинним орнаментом.

— Погляньте на цей куманець. Чим він прикрашений? З чого складається орнамент? Так, він складається з квітів, стебел і листочків. Орнамент, що складається з рослинних елементів (форм), називається рослинним. Рослинними формами можуть бути, крім квітів, листків, стебел, і плоди: ягоди, фрукти, шишки, колоски, а також овочі: помідори, огірки тощо. Розгляньте орнамент, що в підручнику. Верхній з них складається з квіточки, яка повторюється кілька разів у смужці. Всюди однакові стебло, квітка, листочки і їх колір. А погляньте на орнамент внизу. Тут квітка і листочок чергуються. Отже, орнамент може утворитися не лише повторенням одного елемента, але й чергуванням двох різних елементів. Усі форми для орнаменту беруть з натури, шукають їх у природі. Тому і в декоративних прикрасах відбивається багатство і краса рідної землі.

— Ми сьогодні навчимося складати рослинний орнамент у смужці. Його елементами будуть квіти, листочки і стебла, причому квіти чергуватимуться з листочками.

Учитель показує 2-3 зразки орнаментів у смужці, де квіти і листочки чергуються, і аналізує розміщення елементів.

— А тепер подивіться, як треба малювати смужку, як її поділити, щоб елементи чергувалися через однакові проміжки.

Учитель малює горизонтальними лініями смужку, ділить її навпіл вертикальною лінією, а потім так само ділить утворені половинки. У проміжках і будуть рівномірно розміщені квіти й листочки.

Закінчивши пояснення, вчитель вивішує таблицю рослинних форм і звертається до учнів.

— Ось на таблиці є зразки квітів і листків. Ви можете їх запозичити для свого орнаменту. А ще краще буде, якщо ви самі придумаєте його елементи. Усю роботу треба виконувати від руки, без допомоги лінійки. Розфарбовувати орнамент можна за власним смаком, але слід брати не більше двох-трьох кольорів.

Діти приступають до роботи. Учитель допомагає їм порадами, індивідуальним поясненням. За 5—6 хв. до кінця уроку вчитель припиняє роботу і ставить запитання:

— Який орнамент ми складали? Як треба розміщувати елементи в смужці? З яких елементів складається рослинний орнамент?

Удома учні закінчують свої роботи. Тим, хто справився із своїм завданням під час уроку, можна запропонувати скласти орнамент з інших рослинних форм.

Позакласне заняття вчитель присвячує складанню орнаменту в смужці за допомогою штампа. Кожний учень повинен мати два штампи: квітку й листочок. Штампи виготовляють з учнівських гумок дорослі — батьки або вчитель. Техніка їх виготовлення нескладна: спочатку на гумку наносять олівцем малюнок, а потім вирізують його контури гострим ножиком або скальпелем.

Учитель повинен показати, як дістати відбитки: пензликом покриваємо штамп акварельною фарбою і обережно прикладаємо до паперу, а потім притискуємо. Щоб зробити другий відбиток, треба знову намазати штамп. Акварельна фарба для намазування штампів повинна бути густою.

На узагальнювальному етапі експерименту вивчався стан сформо-ваності в учнів умінь виконання петриківського розпису. Оцінка результатів констатуючого експерименту здійснювалася за допомогою діяльнісного критерію. Цей критерій проявляється у таких показниках і уміннях:

• впізнавати і відрізняти декоративний народний розпис;

• відрізняти петриківський розпис від інших видів декоративного народного розпису;

• відображати у петриківському розписі основні його елементи;

• створювати візерунки з елементів петриківського розпису;

• володіти такими мазками, як "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок";

• знати порядок утворень найпростіших візерунків і орнаментів, користуючись правилами стимуляції і симетрії;

• використовувати правила ритму, симетрії у власних роботах.

На основі виділених нами критеріїв здійснено констатуючий експе-риментальний зріз, на підставі якого визначено рівні сформованості умінь і навичок виконання петриківського розпису: низький середній і високий.

Низький рівень відображає нездатність впізнавати і відрізняти декоративний народний розпис; неспроможність відрізняти петриківський розпис від інших видів декоративного народного розпису; відображати у петриківському розписі основні його елементи; створювати візерунки з елементів петриківського розпису; володіти такими мазками, як "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок"; знати порядок утворень найпростіших візерунків і орнаментів, користуючись правилами стимуляції і симетрії; використовувати правила ритму, симетрії у власних роботах.

Середній рівень характеризується ситуативністю (тобто необхідністю значної допомоги вчителя) у впізнаванні декоративного народного розпису, розрізненні петриківського розпису від інших видів розпису, відображенні у петриківському розписі основних його елементів і т. ін.

Високий рівень сформованості умінь і навичок виконання петри-ківського розпису характеризується відносною самостійністю (незначною допомогою вчителя) у впізнаванні і виконанні петриківського розпису.

Порівняння даних констатуючого етапу експерименту в ЕК і КК показує незначну різницю у показниках по кожному із рівнів і критеріїв сформованості і навичок виконання петриківського розпису. Це дало підставу стверджувати, що учні в ЕК і КК мали однаковий потенціал до виконання петриківського розпису.

Робота, яка проводилася нами в експериментальному класі, позитивно вплинула на підвищення рівня розвитку навичок виконання петриківського розпису, а також якості знань і вмінь молодших школярів. Так, учні експериментального класу значно краще виконали запропоновані завдання, ніж учні контрольного. Покажемо порівняльний аспект сформованості умінь і навичок малювання петриківського розпису в учнів експериментального і контрольного класів (див. таблицю).

Зіставивши дані експериментального і контрольного класів, наведені у таблиці, слід відмітити значну різницю у показниках по кожному із рівнів сформованості в учнів умінь і навичок виконання петриківського розпису. Ця різниця показує, що кількість учнів експериментального класу, які підвищили свій рівень сформованості навичок виконання петриківського розпису внаслідок експериментального навчання, зросла порівняно з даними констатуючого етапу дослідження, а кількість учнів контрольного класу, які підвищили рівень сформованості відповідних умінь, хоча й зросла, однак несуттєво.

Таблиця

Сформованість навичок виконання петриківського розпису

в учнів експериментального і контрольного класів (у %)

№ п/п	Уміння	Контроль-ний клас (%)	Експеримен-тальний клас (%)
1	впізнавати і відрізняти декоративний народний розпис	81	95
2	відрізняти петриківський розпис від інших видів декоративного народного розпису	76	89
3	відображати у петриківському розписі основні його елементи	74	82
4	створювати візерунки з елементів петриківського розпису	71	85
5	володіти такими мазками, як "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок"	70	84
6	знати порядок утворень найпростіших візерунків і орнаментів, користуючись правилами стимуляції і симетрії	74	88
7	використовувати правила ритму, симетрії у власних роботах	71	86

Так, 18% учнів експериментального класу і 34% учнів контрольного класу має низький рівень сформованості умінь і навичок виконання петриківського розпису. До середнього рівня сформованості умінь і навичок виконання петриківського розпису відноситься найбільша кількість учнів – 51% – ЕК і 48% – КК. Високого рівня сформованості навичок виконання петриківського розпису досягли третина учнів експериментального класу (31%) і 18% учнів контрольного класу (див. діаграму).

Одержані результати дали змогу стверджувати, що експериментальна методика формування в учнів умінь і навичок виконання петриківського розпису на уроках малювання з натури значно підвищила мотивацію учнів початкової школи до творчості, сприяла допитливості та самостійності їхньої образотворчої діяльності, яка виражалася у вільному виборі засобів, матеріалів образотворчого мистецтва, у поєднанні різних технік виконання орнаментів. Це продемонстрували учні експериментального класу під час роботи над завданнями.

Діаграма

Результати виконання контрольних завдань

учнями експериментального і контрольного класів

Порівняльний аналіз малюнків щодо їх якісної характеристики показав, що учні з високим рівнем сформованості умінь виконання петриківського розпису мають розвинуте асоціативне мислення, розвинуту асоціативність, фантазію, насиченість уяви цікавими художніми образами та володіють відповідними образотворчими навичками. Проаналізувавши результати дослідження, нами встановлено, що між виділеними педагогічними умовами, які зумовлюють вищий рівень сформованості в учнів умінь виконання петриківського розпису, і уроками декоративного малювання існує зв’язок

Результати проведеного аналізу підтверджують адекватність та методичну достовірність розроблених нами педагогічних умов формування в учнів умінь і навичок виконання петриківського розпису реальному навчально-виховному процесу початкової школи. Доведено, що впровад-ження їх у практику керування навчально-виховним процесом при викладанні образотворчого мистецтва сприяє збагаченню емоційної, мотиваційної, когнітивної сфер, що стимулює самовираження у практичній образотворчій діяльності.

Висновки

Отже, народне декоративно-прикладне мистецтво є важливим чинником вирішення завдань художнього та особистісного розвитку, громадського і духовного становлення молодших школярів. Будучи однією з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. Народне декоративне мистецтво України розвивалось у формі домашнього художнього ремесла та організованих художніх промислів.

У процесі дослідження підтвердилася гіпотеза, що найефективнішим методом ознайомлення учнів початкових класів з прийомами стилізації рослинних і тваринних форм є Петриківський розпис.

У структурному відношенні декоративне мистецтво складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлюваль-ного, декоративно-прикладного і художнього конструювання. Проте у тематичних, фігуративних творах декоративне мистецтво близьке до образотворчих видів. Декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно використовують такі естетичні категорії, як вид, рід, жанр і твір.

Сьогодні декоративне мистецтво розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність.

Декоративний розпис є одним з найяскравіших видів мистецтва в Україні. Це один з видів декоративно-прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах. Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників. В різних регіонах України сформувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів. Найбільшим центром українського декоративного живопису с село Петриківка.

Граматика українського декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на прийомах композиції і засобах виразності мистецького твору. До головних композиційних прийомів відносяться ритм, метричність, симетрія, асиметрія, статика і динаміка. Окрім граматики і функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються семантичні засоби – композиційні елементи форми твору, що є підґрунтям стилізації.

Стилізація в декоративно-прикладному мистецтві створює органічну єдність міри, доцільності й гармонії, прекрасного та утилітарного, сприяючи логічно вмотивованому використанню відповідних законів об'ємного і площинного формотворення. Цей композиційний принцип полягає у навмисному наслідуванні творі в декоративно-прикладного мистецтва попередніх епох, країн, стилів, напрямів, шкіл. Система сучасних стилізаційних закономірностей має чітку ієрархію, що ґрунтується на об'єктивних законах, співзвучних відповідним законам природи і суспільства. У стилізації творів декоративно-прикладного мистецтва діють закони масштабу, пропорційності та контрасту.

Мету художнього виховання засобами декоративно-прикладного мистецтва визначають як розвиток у дітей високих естетичних ідеалів, формування потреб і здібностей до образотворчого мистецтва в процесі художнього осмислення світу. Ці завдання розв'язуються у процесі виконання школярами творчих завдань у сфері декоративного малювання. На уроках декоративного малювання учні ознайомлюються з кращими зразками українського народного декоративно-прикладного мистецтва, вивчають побудову орнаментів, самі складають орнаменти і підбирають кольори для оздоблення різних предметів.

Велике значення українського декоративно-прикладного мистецтва полягає в естетичному та художньому вихованні дітей у сучасній початковій школі. Звідси випливає важливий висновок про органічний зв'язок вільної імпровізації, виконання розпису одразу фарбами із виконанням підготовчого малюнка і цілої низки підготовчих вправ у процесі естетичного розвитку молодших школярів. Учні початкових класів виконують допоміжні вправи для вивчення першооснови розписів характерних елементів, засвоюють технічні прийоми, колорит та основи композиції.

Під час орнаментального малювання на уроках декоративно-прикладного мистецтва розвивається техніка роботи фарбами, що впливає щ на вироблення спеціальних навичок та естетичне виховання учнів. Техніку виконання роботи фарбами вчитель демонструє перед класом на всіх уроках до тих пір, поки весь клас не оволодіє навичкою правильної роботи. Успіх уроків орнаментального малювання фарбами залежить від пояснення прийомів розфарбовування, від закріплення навичок роботи фарбами, від уміння підібрати колір, від розвитку почуття кольору, що досягається правильним підбором навчальних посібників, таблиць.

Як доводять наші дослідження, виконання петриківського розпису у початковій школі є найдоступнішим видом декоративної діяльності і займає важливе місце в їх культурному та естетичному розвитку, а також у збагаченні та формуванні образотворчих умінь і навичок. Тому твори декоративно-прикладного мистецтва є особливо цінними для виховання та розвитку дітей у сучасній початковій школі.

Список використаних джерел

1. Авермянова Н. Образотворче мистецтво: стан і проблеми вивчення // Рідна шк. – 2001. – №1. – С. 52-53.

2. Аксенов Ю.Г., Левидова М.М. Цвет и линия. - М.: Сов. художник, 1986. - 326 с.

3. Алексеев В.В. Изобразительное искусство и школа. – М.: Педагогика, 1968. – 184 с.

4. Алёхин А.Д. Изобразительное искусство: художник, педагог, школа. – М.: Педагогика, 1984. – 254 с.

5. Антонович Є. А., Проців В. І., Сеид С П. Художні техніки в школі. — К.: ІЗМН, 1997. – 312 с.

6. Антонович Є.А., Захарук-Чугай Р.В., Станкевич М.С. Декоративно-прикладне мистецтво. - Льв., 1992. - 271 с.

7. Барщ А.О. Наброски и зарисовки. – М.: Педагогика, 1970. – 112 с.

8. Библер В.С. Школа диалога культур // Искусство в школе. – 1992 - №2. – С. 34-38.

9. Бучинський С.Л. Основи грамоти з образотворчого мистецтва. – К.: Мистецтво, 1981. – 178 с.

10. Ватагин В.А.Изображение животного. – М.:Искусство, 1957. – 56 с.

11. Велигоцкая И. Украинская народная живопись. // Декоративное искусство. — М., 1976.

12. Величко Ю.В. Український живопис. - К.: Мистецтво, 1989. - 191 с.

13. Верб В.А. Искусство и художественное развитие учащихся. – Л.: Наука, 1977. – 116 с.

14. Виноградова Г. Малювання з натури. – К.: Рад. школа, 1976. – 118 с.

15. Вікова психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1976. – 270с.

16. Вільчинський В.М. Образотворче мистецтво. 1-2 класи. - К.: Рад. шк., 1991. - 128 с.

17. Волкова Е.В. Произведения искусств в мире художественной куль-туры. – М.: Искусство, 1988. – 240с.

18. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Искусство, 1986. – 573с.

19. Гайдамака О. Календарне планування до програми “Мистецтво” // Поч. школа. – 2003. – №6. – С. 28-31.

20. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.: Вища школа, 1995. – 237с.

21. Гандзій П.А., Левицький Ф.Д. Уроки малювання: Посібник для вчи-теля. – К.: Рад. школа, 1975. – 224 с.

22. Герман М. М., Скатерщинов В. К. Основньїе принципи классификации видов искусств. - М., 1982. – 224 с.

23. Глинская И.П. Изобразительное искусство. Методика обучения в 1-3 классах. – К.: Педагогіка, 1978. – 186 с.

24. Глухенька К. Пошуки неповторної краси // Образотворче мистецтво. – 1974. - №3. – С. 23-25.

25. Глухенькая Л. Татьяна Пата. — К.: Мистецтво, 1973.

26. Глушанская В.П., Маркова В.Ф., Смирнова Л.Ф. Рисование с методикой преподавания. - М.: Просвещение, 1971. - 127 с.

27. Гончаренко Н.В. Художественное в эстетике и в искусстве. – К.: Просвещение, 1990. – 249с.

28. Гончаров И.Ф. Эстетическое воспитание школьников средствами искусства и действительности. – М.: Педагогика, 1986. – 126с.

29. Демченко І. Творчий розвиток молодших школярів засобами образо-творчого мистецтва // Рідна школа. – 2002. – №6. – С. 62-64.

30. Дмитриева А. Словесный художественный образ и детский рисунок // Искусство в школе. – 1993. – №2. – С. 39-43.

31. Ежова Е.Ю. Игра в обучении изобразительному искусству детей шестилетнего возраста // Нач. школа. – 1990. – №10. – С. 44-47.

32. Задорожний В.І., Боровиков О.Я. Уроки образотворчого мистецтва. 1 - 3 класи. - К.: Рад. шк., 1972. - 151 с.

33. Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. - К., 1983. - Т. 1. - С. 154-197.

34. Кабиш Ю.І. Розвиток художніх здібностей дітей молодшого шкільного віку // Рад. шк. – 1981. – С. 48-50.

35. Каган М.С. О месте искусства в жизни школы // Искусство в школе. – М., 1992. - №1. – С.11-19.

36. Калініна Е. Інтегровані уроки з образотворчого мистецтва // Початкова школа. – 2002. – №2. – С. 37-38.

37. Кальнинг А.К. Акварельная живопись. - М.: Искусство, 1968. - 76 с.

38. Кащенко Л. Катерина Білокур. — К.: Мистецтво, 1975. – 86 с.

39. Кибрик Е.А. К вопросу о композиции // Вопросы. изобразительного искусства. - М.: Сов. художник, 1954. - С. 31-45.

40. Кибрик Е.А. Объективные законы в изобразительном искусстве // Вопр. философии. - 1966. - № 10. - С. 18-27.

41. Кириченко М.А. Образотворче мистецтво. 3 клас. - К.: Освіта, 1996. - 128 с.

42. Кириченко М.А. Учіться малювати. - К.: Рад. шк., 1987. - 58 с.

43. Киященко Н.И., Лейзеров Н.Л. Художественная культура и гармони-ческое развитие личности. – К.: Просвещение, 1982. – 336 с.

44. Конопко О. Перші кроки до мистецтва // Початкова школа. – 2000. – №3. – С. 25-28.

45. Кузин B.C. Основы обучения изобразительному искусству в школе. - М.: Просвещение, 1977. - 207 с.

46. Кузин В.С. Изобразительное искусство и методика его преподавания в начальных классах. – М.: Искусство, 1977. – 264 с.

47. Лабунская Г.В., Рожкова Е.Е., Назаревская Г.А. Уроки рисования в начальных классах. - М.: Изд-во АПН РСФСР, 1961. - 166 с.

48. Левшина Л.С. Как воспринимается произведение искусства. – М.: Искусство, 1983. – 96 с.

49. Лепикаш В.А. Живопись акварелью. - М.: Изд-во Акад. художеств СССР, 1961. - 114 с.

50. Лунячек Й. Основы изображения с натуры. - К.: Изд-во АН УССР, 1961. – 127 с.

51. Любарська Л. Уроки образотворчого мистецтва // Початкова школа. – 2002. – №9. – С. 50-55.

52. Львова Ю.Л. Развивать дар творчества. – К.: Искусство, 1987. – 136 с.

53. Масленникова З. Работа красками в школе. - Л.: Учпедгиз, 1959. – 80 с.

54. Мейлах Б.С. Процесс творчества и художественное восприятие. – М.: Просвещение, 1985. – 318 с.

55. Милюков А.А. Организация натурных постановок на уроках изо-бразительного искусства в школе. – М.: Просвещение, 1978. – 112 с.

56. Мириманов В.В. Малая история искусства: Первобытное и традицион-ное искусетво. - М.: Знание, 1973. – 456 с.

57. Морди Анри де. История декоративно-прикладного искусетва. - М.: Капитолий, 1992. – 688 с.

58. Никанорова Н.П. Наглядное пособие и оборудование для занятий изобразительным искусством. – М.: Педагогика, 1975. – 136 с.

59. Оксененко Н. Вчимося малювати: уроки малювання у шестирічок // Поч. освіта. – 2001. – №33. – С. 7.

60. Орловский Г.И. О художественном образовании учителя рисования. – Л.: Наука, 196. – 268 с.

61. Островский Григорий. Добрый лев Марии Примаченко. — М.: Современный художник, 1990. – 112 с.

62. Павлинов П.Я. Каждый может научиться рисовать. – М.: Педагогика, 1966. – 216 с.

63. Павлов В.П. Сучасна українська акварель. - К.: Мистецтво, 1978. - 39 с.

64. Парнах М. Уроки изобразительного искусства // Искусство в школе. – 2001. – №3. – С. 57-60.

65. Пеленков А.И. Развитие творческих способностей у первоклассников на уроках изобразительной деятельности // Начальная школа. – 1997. – №7. – С. 19-23.

66. Пилипенко Д.Г. Малювання з методикою викладання. - К.: НДПІ, 1971. - 35 с.

67. Процив В.И., Кириченко Н.А. Уроки изобразительного искусства. – К.: Рад. школа, 1984. – 368 с.

68. Проців В.I., Кириченко М.А., Щербакова К.В. Образотворче мистецтво. - К.: Рад. шк., 1982. - 158 с.

69. Рабинович М. Ц. Пластическая анатомия человека, четвероногих животных и птиц и ее применение в рисунке. – М.: Просвещение, 1978. – 212 с.

70. Рагозіна В. Особливості методики розвитку творчих здібностей молод-ших школярів // Мистецтво та освіта. – 1997. – №2. – С. 5-8.

71. Ревякин П.П. Техника акварельной живописи. - М.: Госстройиздат, 1959. – 221 с.

72. Ростовцев Н. Н. Учебный рисунок. – М.: Просвещение, 1976. – 222 с.

73. Ростовцев Н.Н. Методика преподавания изобразительного искусства в школе. - М.: Агар, 1998. – 251 с.

74. Ростовцев Н.Н. Учебный рисунок. - М.: Просвещение, 1976. - 287 с.

75. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 2002.-368с.

76. Селієачов М. Проблеми Петриківки // Образотворче мистецтво. — К.: Освіта, 1981. – 114 с.

77. Столович Л.Н. Жизнь – творчество – человек. Функции художест-венной деятельности. – М.: Искусство, 1985. – 416с.

78. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1973. - Т 3. - 464 с.

79. Терентьев А.Е. Изображение животных и птиц средствами рисунка и живописи. – М.: Просвещение, 1980. – 126 с.

80. Терентьев А.Е. Рисунок в педагогической практике учителя изобра-зительного искусства. – М.: Просвещение, 1981. – 175 с.

81. Тищенко О.Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов'ян і давньоруської народності. - К.: Основи, 1985. – 188 с.

82. Томашевський В. Розвиток творчих здібностей учнів на уроках образо-творчого мистецтва // Рідна школа. – 2000. – №4. – С. 48-49.

83. Федір Панко. Альбом. — К.: Мистецтво, 197S.

84. Художественное восприятие / Под ред. Мейлаха Б.С. – Л.: Искусство, 1971. – 387 с.

85. Шевченко Г.П. Эстетическое воспитание в школе. – К.: Рад. школа, 1985. – 144 с.

86. Шестакова Е.И. Украинская декоративная роспись. — К.: «Реклама», 1989. – 216 с.

87. Шорохов Е.В. Методика преподавания композиции на уроках изобразительного искусства в школе. – М.: Просвещение, 1974. – 235 с.

88. Шкаровская Н. Народное самодеятельное искусство. — Л.: «Аврора», 1975. – 264 с.

89. Юсов Б.М. Проблема художественного воспитания и развития шко-льников. – М.: Педагогика, 1984. – 158 с.

90. Якібчук М. Майстриня народної мальовки // Образотворче мистецтво. — К., 1973.

Додаток

Конспект уроку образотворчого мистецтва

Тема. Зображення на площині казкових квітів Петриківки.

Мета. Ознайомити учнів з декоративним народним розписом. Прищеплювати любов до прекрасного. Розвивати уміння створювати візерунки з елементів петриківського розпису. Вчити учнів володіти такими мазками, як "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок". Виховувати інтерес до народного мистецтва.

Обладнання. Зразки робіт майстрів петриківського розпису Т. Пати "Зозуля на калині", "Птахи серед квітів", І. Скляра "Блакитний ранок", В. Міленка "Півень і курка", Г. Прудникова "Весілля" та ін., дитячі роботи.

Хід уроку

I. Організаційна частина. Повідомлення теми і завдань уроку.

II. Робота над темою уроку.

1. Вступна бесіда.

— Ви чули про Петриківку? Це село на Дніпропетровщині. Велике, славне село, яке зачаровує світ своїми мальвами і жоржинами, соняхами і рясною червоною калиною. Не тими, що на городі чи в саду, а мальованими — на дерев'яних тарелях, скриньках, вазах, колисках, столах, просто на папері.

"Ці квіти дихають Україною", — говорять наші земляки, розкидані долею по далеких континентах.

Такі дивоквіти — зі степового села в Подніпров'ї. Вишні також у Петриківці незвичайні. Кажуть, колись у селі загинули під татарськими шаблями красуня дівчина та її наречений, молодий козак. На їхній могилі і виросла перша вишня: невисока й кучерява, як полегла дівчина, а плоди — мов пролита кров. Виросла, бо ніщо на світі не зникає безслідно.

Петриківський розпис чимось нагадує ту легендарну вишню.

У давні часи в багатьох селах жінки розмальовували печі, виводили узори над вікнами й дверима, щоб хата була чепурною. Славилася розписами й Петриківка, — як же, козацьке село, кріпацтва тут не знали, то чому не жити у красі? Згодом мальовані квіти й годували бідняків: "мальовки" продавали на базарі.

Але життя змінювалося, забувались візерунчасті скрині. Ніде стало малювати квіти. Проте петриківський розпис, як чарівна вишня, розгорнувся новими гілками, знайшов нові шляхи, — не пропала краса, а ще пишніше розцвіла.

Найкращими петриківськими розписами вважаються роботи Тетяни Пати, Ярини Пилипенко, Надії Білокінь, Параски Павленко, Федора Панка, Мэрфи Тимченко, Палагеї Глущенко та багатьох інших.

2. Перегляд зразків робіт майстрів петриківського розпису.

3. Продовження бесіди.

— Мабуть, у жодному осередку народного мистецтва немає такої кількості різноманітних художників. Кожен — самобутній І неповторний творець, зі своїм особливим, властивим лише йому "почерком". Водночас їх об'єднують витоки — традиційне, народне малювання. їхні роботи характеризуються надзвичайною декоративністю, яскравим святковим буянням фарб і разом з тин — витонченістю малюнка, віртуозністю, своєрідністю засобів виконання. Соковиті, яскраві квіти майстрів Петриківки зачаровують своєю красою.

Малюють петриківці темперними фарбами, розведеними на яєчному жовткові, молоці, вишневому клеї. Це надає їм легкості, прозорості, підсилює Інтенсивність кольору. В основі петриківського розпису лежать прийоми вільного живописного малювання пензлем. Петриківські майстри в орнаменти розписів вплітають садові й польові квіти, колосся різних злаків, грона винограду, важкі кетяги калини. Серед усього цього різнобарв'я вміщують всіляких птахів — павичів, зозуль та ін. Причому художники не намагаються передати, так би мовити, ботанічну, натуральну схожість кожної квітки, птаха. їхня мета — втілити в одному образі красу усіх. Квітка в уявленні петриківців — це символ пишності природи, її розкішного цвітіння, щедрості плодів. Щоб наголосити на цьому, майстри вдаються до фантастичних перебільшень, творять свій, петриківський, світ краси. Секрет своєрідності їхнього розпису багато в чому залежить від саморобних пензлів, якими користуються народні умільці й тепер.

Тетяна Пата згадувала, що раніше вона малювала саморобними пензликами з котячої шерсті. Це всього кілька волосків; торкнувся ними легко паперу — і виходить дрібненький тоненький мазок, Ледве видно його. А покладеш кілька десятків таких мазків — і вже квітка красується, така ніжна, немов прозора.

Малювали не тільки щіточками. Ягоди калини створювали так: брали очеретинку, вмочували у фарбу, а потім — на папір. Виходили однакові ягідки. А коли потрібні були великі квіти, то вирізували з картоплини форму і штампували. А ягоди суниці просто малювали пальцем.

4. Практична діяльність учнів.

Для опанування техніки петриківського розпису необхідно оволодіти такими типами мазків: "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок".

"Гребінчик" — мазок, що починається з потовщення. Його роблять натиском пензля і закінчують "тоненьким вусиком", який передають за допомогою легкого дотику кінчика пензля. Покладені поряд кілька таких мазків нагадують гребінець.

"Зернятко" — мазок, який починається найлегшим дотиком, а закінчується найбільшим натисканням. Коли мазки "зернятко" накладені по обидва боки стеблини вістрями назовні, зображення нагадує колосок.

"Горшок" складається з двох мазків, вигнутих півлунками й поставлених один проти одного. Заповнивши порожнє місце між півлунками гребінчиковим або двома-трьома зернятковими мазками, матимемо форму, подібну до лісового горіха.

"Перехідний мазок" накладається одним пензлем, але двома фарбами. Спочатку пензель умочують в одну фарбу (наприклад, у жовту), а потім у другу (наприклад, у червону). Такий мазок утворює витончені переходи від одного кольору до іншого, чого не можна досягти ніяким попереднім змішуванням фарб. Перед кожним наступним мазком фарбу слід набирати знову.

Візьміть аркуш паперу, вмочіть у фарбу кінчик мізинця і швидко накладіть фарбу в різних його місцях. Це ягідки. Потім пензликом вималюйте пелюстки майбутніх квітів. Скористайтесь й методом "перехідного мазка". Для цього пензель умочуйте послідовно в кілька різних фарб, і пелюстки квітів, листочки вийдуть багатоколірними. Заокруглені пелюстки поєднують з гострокінцевими. Промалюйте тоненькі лінії на пелюстках квітів, зафарбованих суцільним кольором, — це створить враження, що квіти пульсують життям. Після того, як намальовано основні квіти композиції, домальовують дрібніші деталі: пагінці, листочки, пуп'янки, а закінчують виноградними вусиками.

5. Словникова робота.

Розпис — сюжетні або орнаментальні живописні зображення на будівлях та побутових предметах.

Колорит — система співвідношень кольорів та відтінків.

ПІ. Підсумок уроку.

Перегляд і оцінювання робіт. Демонстрування виробів.