У психологічному консультуванні найчастіше зустрічаєшся саме із цим варіантом любові: консультуєш батьків із приводу їхнього спілкування з дитиною або когось зі членів родини, зацікавлених у її долі. Майже завжди ситуація виглядає як взаємодія трьох або чотирьох людей: двоє або троє дорослих і дитина. Одним з дорослих є психолог. Виявляється важливим сприйняття дорослими членами родини тієї інформації, що вони одержують і переживають як нову для себе. Не менш важливі вірогідність джерела інформації, способи її повідомлення й власна роль у її одержанні.

Батьки - особлива категорія людей. Їхня любов до своїх дітей - той вид почуттів, що найчастіше аналізується в психологічній літературі як джерело різних якостей особистості. Сьогодні багато з людей, орієнтовані на психологічну інформацію, знають, що як у минулому їхні відносини з родителями "визначили власну долю", так і вони сьогодні "визначають долю" своїх дітей.

Це один із багатьох факторів, які впливають на роботу психолога зі змістом батьківських відносин, її можна було б сформулювати прямо так: "Я знаю, що від мене залежить те, яким буде і яким є моя дитина, але я не знаю, що робити, вона... (далі йде те, що не радує батьків) не слухається (бігає зі школи, курить, вічно бреше й т.д.)".

Такі слова не обов'язково проговорюються, але вони так чи інакше завжди присутні в проханні про допомогу.

Хотілося б докладніше зупинитися на тому змісті батьківської любові, що найчастіше зустрічається в консультуванні. Можна виділити трохи істотно відмінних друг від друга видів батьківської любові.

Перший, що найбільше часто зустрічається, заснований на ідеї можливого й необхідного керування життям дитини у всіх доступних формах. Дитину зустрічають і проводжають у школу, разом з нею роблять уроки, разом проводять вільний час, знають всіх друзів і контролюють їхній вибір, визначають зміст занять у позашкільний час, максимально прагнуть бути обізнані про те, що і як вона робить у школі, і т.д. Біль, що приносить такий тип батьківської любові, звичайно розвивається в підлітковому віці.

Тоді й виникає необхідність зміни змісту відносин з дітьми, які були сформульовані мамою трьох дітей так:

"Всі мої, але розумію тільки молодшого - йому три роки, він ще мій, а ці (16 і 14 років) стали вже як би чужими, усе по-своєму намагаються робити, не потрібні їм батьки".

Другий, теж досить розповсюджений тип батьківської любові, якому можна спостерігати в ситуації психологічного консультування, заснований на ідеї боргу, що батьки приймають у відношенні дітей. Він може бути різного виду: "Я повинен бути гарним батьком", "Я повинна бути гарною матір'ю", "Я повинна допомагати у всьому своїм дітям", "Поки жива, я повинна піклуватися про своїх дітей", "Я повинна всі знати про життя своїх дітей, тоді я можу їм допомагати", "Я відповідаю за все, що відбувається з моєю дитиною", "Я повинна зробити все, щоб моя дитина не почувала себе гірше інших", "У моєї дитини повинне бути щасливе дитинство" і т.д. Природно, що ідея боргу в її конкретному прояві породжений індивідуальною історією життя кожної людини, але приймається ця ідея без вираженого обґрунтування ("Просто так мабуть, тому що повинне").

Біль при реалізації ідеї боргу в батьківських відносинах виникає тоді, коли людина не в змозі впоратися з обсягом боргу, не може переживати задоволення від своїх зусиль по його реалізації. "Він (син) на мене розлютився, коли я прочитала його зошит, він не був захован, лежав на столі, відкрито, я ж повинна знати про нього все, ну майже все, чи мало з якими людьми він може зв'язатися...", "Я ним відповіла як треба, коли вони (учителі) намагалися сказати, що він не так поводиться на уроках. Я їм сказала, що вчити треба краще, тоді й діти не будуть на головах стояти, ну, може бути, різко сказала, не зовсім так, як вам".

Третій тип батьківської любові, що розповсюджений не менш часто, чим попередні, заснований на ідеї власності ("Дитина - моя, вона - частина мене"). Ця ідея не завжди усвідомлюється в такому виді, але суть її в цій логічній формулі, що може придбати й інші зовнішні вираження: "Дитина повинна відповідати очікуванням батьків", "Вона повинен любити мене", "Він повинен бути таким, як я" і т.д. Суть у тім, що зміст переживань фіксується на можливій і необхідній подібності дитини й батьків (батька). Всі оцінні дії будуються навколо цього завдання - пошуку подібності й підтвердження ідеї власності. Якщо цього підтвердження ні, то людина переживає біль: "Хто б міг подумати, що мій син виросте гомосексуалістом, це вже в тринадцять-те років, він адже не уникає цих людей, йому вони потрібні... Подумати тільки", "У нас у родині ніхто й ніколи не вчився на двійки, а отут одна за інший, адже не дебільний же він...", "Як так могло вийти, у мене завжди в школі були гарні оцінки, чоловік взагалі із золотою медаллю закінчив, а цей...", "Він так усім цікавився, такий був товариський, думали, що в школі йому буде легко, а вийшло..."

Є ще один тип батьківської любові, що я назвала б ілюзорним, може бути, це не зовсім точна назва, але суть його полягає в тому, що люди дотримуються якоїсь ідеї або системи у вихованні своєї дитини й при цьому не одержують бажаного ефекту. Це можуть бути ідеї раннього розвитку, загартовування, прилучення до релігії. Дитина повинна відповідати тій ідеї правильного розвитку, що вибрали його батьки, якщо цього не відбувається, то переживання можуть бути дуже хворобливими: "Ми так намагалися, всі що потрібно зробили, усі купили, ці набори Монтессори коштують так дорого, а він нічим не цікавиться, йому це все на п'ять хвилин, чому так...", "Говорять, що треба гартувати, я стільки з ним намучилася, коли він болів, ну прочитала все, що знайшла, вирішила, що по Іванову буду діяти, у людей же виходить, нічого в мене не виходить, у групі сказали, що в нього психологічний опір. Що це і як з ним упоратися?"

У консультуванні не зустрінеш того, що можна було б назвати батьківською любов'ю, що відбулася, реалізованою любов'ю, це завжди хворобливе переживання того, що ще називають батьківською роллю. Завжди важко сказати людині, що він неспроможний батько й чогось не вміє у відносинах з дітьми, адже "наші батьки нічому ні в яких психологів не вчилися, а виростили нас, стали ж ми людьми...".

Коли я виділяла ці типи батьківської любові, вирішуючи в такий спосіб завдання опису її, я розуміла, що зміст ідеї, що людина використовує в ситуації замовлення на роботу психолога, опосередковано не тільки його болем, але й прийнятної для нього можливістю соціальної презентації домашніх, особистих проблем.

Проблема публічного прояву батьківської любові існує не тільки для підростаючих дітей (особливо підлітків), але й для дорослих людей, які "змушені обговорювати те, що повинне бути природним".

Психологи давно описали стійкість сімейних сценаріїв - способів, якими люди реалізують свої сімейні ролі, й труднощі усвідомлення цих сценаріїв без сторонньої допомоги й, без необхідності. Коли людина зіштовхується з неспроможністю своєї батьківської любові, з неможливістю переживання її як цінності, порушуються багато механізмів ідентифікації, які вже зложилися й функціонували автоматично. Це механізми полової ідентифікації, ідентифікації зі своїми родителями, із власною роллю в родині, зі своєю дитиною, кожний із цих видів ідентифікації протікав у свій час дуже інтенсивно й був зв'язаний з багатьма переживаннями людини, які структурували його психічну реальність у просторі й у часі. Практично виходить, що якщо доросла людина визнає неспроможність своєї батьківської любові, то в цей момент часу вона як би переоцінює свої полові якості, свої відносини з родителями, з усіма членами родини й особливо з дитиною. Для цієї переоцінки, щоб вона не виявилася надмірною й руйнуюче психічне життя людини, необхідні, як мінімум, нові конструктивні критерії, які сприяли б переструктуруванню психічної реальності, але не руйнували її на різних рівнях.

Це ті труднощі положення в роботі психолога, коли він зустрічається із системою цінностей, які керують життям людини. Якщо людина говорить про себе, що "він поганий батько або вона погана мати", то зовсім не обов'язково, що вона хоче почути від психолога підтвердження цього. Якщо він сам схильний маніпулювати своєю дитиною, позбавляючи його любові, то, швидше за все, вона не буде готова почути слова про свою нелюбов до дитини. Якими б реально не були відносини батьків і дітей, безумовність любові в тій або іншій формі присутня в будь-якій ідеї, що обґрунтовує батьківську любов і біль, що вона приносить.

Це та головна якість батьківської любові, що відрізняє її від інших видів відносин, називаних словом "любов".

Саме ця якість найчастіше використовується при маніпулюванні іншою людиною, коли замість безумовності любові їй пропонують умови ("Якщо будеш слухатися", "Якщо будеш добре поводитися", "Якщо все вивчиш" і т.д.).

Коли дорослим людям у тій або іншій формі пропонують учитися батьківської ролі, то їхній опір звичайно зв'язаний з посиланням на традиції ("У нашій родині завжди так робили, я ж не можу по-іншому, мене моя мати не зрозуміє, як я їй поясню"), або на труднощі віку ("Незабаром бабусею буду, куди вже вчитися"), або на можливості психолога ("Ви ж можете щось із ним зробити, от і зробіть") і т.д. За всім цим коштує неусвідомлене прагнення використовувати резерви безумовності своєї любові, що приносить біль і одночасно дає людині почуття, що з новою силою фіксує його батьківську роль.

У будь-якому типі батьківської любові присутні ці протиріччя - люди, переживаючи біль, у той же час із більшою силою почувають наявність у себе нереалізованих, потенційно присутніх почуттів. Вони не знаходять їм адекватного прояву й переживають напругу, зв'язана з багатьма глибинними утвореннями психіки, що зачіпають її цілісні й ціннісні аспекти.

Це ж відзначають і самі батьки, що звертаються за психологічною допомогою: "Я розумом розумію, що щось не те роблю, що не можна його як себе розуміти, що інший він, а в чому інший, як це інший, не тільки погане, у ньому побачити, не знаю. Пробую, але немов щось заважає". Це дуже рідкий аналіз ситуації батьківської любові як відносини, що вимагає зусилля, роботи Я людини, що володіє цим почуттям і прагне зробити його ефективним для побудови відносин з дитиною.

Відоме психологічне гасло, що батьків не вибирають, може бути звернений і до батьків: ви не вибирали свій батьківський сценарій, а запозичили його у своїх батьків, тепер прийшов час вибору. Здійснити вибір допомагає психолог, аналізуючи зміст батьківської любові й форми її прояву у вигляді найпоширеніших батьківських дій - заохочення й покарання.

Людина, що переживає неспроможність своєї батьківської любові, заслуговує на увагу вже тому, що він усвідомив необхідність зміни своєї психічної реальності й деякою мірою готова до цієї зміни.

Найважчі випадки, пов'язані із впливом на зміст батьківської любові, виникають у тих ситуаціях професійної роботи, коли доросла людина звертається не зі своєї ініціативи (його послали до психолога вчителя). Тоді й спостерігаються ті варіанти соціальної обумовленості змісту батьківської ролі, які дають підстави говорити про можливість її відчуження. Які це варіанти?

Найпоширеніший варіант - передача відповідальності за поводження дитини в школі вчителям і школі. Здійснюється як би територіальний розподіл своєї присутності в житті дитини й ступеня його виразності ("Дома він зовсім інший, я навіть зрозуміти не можу, що вони від нього хочуть у школі", "Напевно, треба міняти школу, вічно до нього чіпляються, він, звичайно, не золото, але з ним можна домовитися" і т.д.).

Інший варіант - презентація своєї соціальної незахищеності, неможливості визначати життя взагалі ("Я цілими днями на роботі, як я можу його контролювати, якщо я його бачу дві години на день", "Я не можу йому найняти вчителів, але я все для школи роблю, усе, що можу, може бути, навіть більше, ніж можу, але адже й вони щось повинні робити", "Я розумію, чому вони усе ополчилися проти нього, - я завжди правду в очі скажу й підмазувати не буду як деякі").

Публічність батьківської ролі робить її дуже складної по прояві почуттів, того змісту, що і можна б назвати батьківською любов'ю. По поводженню дітей судять про батьків - це відомо всім, не менш відомі й усілякі рефлексивні судження, що є присутнім у мові як формули розуміння (або гаданого розуміння) залежності поводження дітей і батьківської любові до них. Досить згадати знамените: "Яблуко від яблуньки недалеко падає". Людина, не схильний до аналізу власних переживань, попадає в дуже складну ситуацію, коли привселюдно обговорюється або проявляється його некомпетентність як батько, коли в прямих залежностей від його почуттів розуміється поводження його дітей. Він починає використовувати для втримання структурованості своєї свідомості всі доступні йому стереотипи й рефлексивні формули, не оцінюючи їхнє призначення у своєму житті, у своїх почуттях як унікальних і неповторних. Це сприяє притупленню болю, але не знімає її повністю, тому що аналіз ставиться не до змісту болю, а лише до її форми.

"Тоді я сказала собі, так, я погана мати, але не всім же бути гарними, якщо є гарні, то хтось повинен бути поганою, і це дало мені сили жити якийсь час", "Я стала читати різні книги по вашій психології, вони в загальному допомагають, якщо не думати про те, що про тебе ще книга не написана, та й кому я можу бути цікава, якщо я вже сама знаю, якого типу я мати" (перевіряла себе по тестах).

Було й таке судження: "Мені в якийсь момент стало очевидно, що мене нема, немає й всі, я щось роблю, говорю, а мене нема, адже вони - діти - мене просто не зауважують", "Мені простіше не думати про дітей, коли я їх не бачу, тоді я можу щось робити, а коли бачу й знаю, що вони накоїли, душа не приймає, що це - мої діти, що я їх народила й повинна все життя жити з ними, що вони мені не чужі", "Коли мене перший раз викликали до школи, я летіла як на крилах, боялася, що з ним щось трапилося, адже нічого не пояснили, а зараз не ходжу - не треба мені цієї ганьби, я ще жити хочу й він жити буде серед людей, навіщо нам чиїсь вироки вислухувати, вони - не судді, а ми не підсудні..."

Чим можна допомогти людині, що переживає неспроможність свій батьківської любові?

Не всі люди готові прийняти допомогу, тому, перш ніж ухвалити рішення щодо неї, намагайтеся з'ясувати в ході інтерв'ю ідею, що визначає батьківську любов і цінність цієї ідеї в обговорюваний момент часу. (Може виявитися, що в людини просто немає в запасі альтернативних ідей, які могли б обґрунтувати його нове відношення до ситуації болю.) Залежно від готовності людини говорити й самостійно аналізувати ситуацію, що проявляється у використанні для цього адекватних засобів (насамперед мовних), що відбивають зміст психічної реальності, вибираю вид впливу. Це можуть бути й прямі запитання, і продовження незакінчених пропозицій, і робота з тестами, але зміст допомоги полягає в тому, щоб людина усвідомила підстави й обґрунтування змісту своїх батьківських переживань, які для нього є хворобливими.

Коли позначається предмет почуттів - обґрунтовується ідея, що робить цей предмет цілісним, тоді можна показати людині суперечливість його почуття. Звичайно цього буває досить для того, щоб предметом рефлексії став той зміст батьківської любові, що було позначено як безумовна любов.

Його треба розкривати людям, тому що свідомість дорослої людини, що переживає біль від неспроможності своєї батьківської любові, однорозмірно, біль спотворює всі критерії сприйняття себе, своєї цінності, виразності Я, можливості Я-Зусиль і необхідність цих зусиль.

Які ідеї сприймаються без вираженого опору? Сама банальна й, по-моєму, неочевидна для більшості дорослих батьків ідея про те, що крім них ніхто не зобов'язаний любити їхню дитину.

Іноді можна зненацька побачити таке вираження особи людини, немов вона спіткнувся на бігу, коли почула ці слова, - у загальному-те банальну психологічну істину, що доповнюється більше складними міркуваннями про те, чому інші люди не можуть і не повинні сприймати дитину так, як батьки. Але це буде потім, а поки помітимо, що, караючи себе й дитину позбавленням любові, надаючи їй умовний характер, ми робимо з живої дитини - зростаючої й мінливої - об'єкт власних маніпуляцій.

Із всіх цих розмов, а вони бувають часом дуже емоційні й невеселі, випливає необхідність учитися любити свою дитину. Як це робити? Це вже інша тема, що дорослі охоче освоюють самі, уникаючи публічності (читають усе, що рекомендую або шукають літературу самі). Щоб сформулювати для себе завдання вчитися любові до власної дитини, дорослому треба пережити неспроможність своєї любові й проаналізувати її причини.

У викладі ситуація виглядає спрощено, але коли людина реально займає позицію любові до своєї дитини, тоді вона стає людиною, що відкрила своє Я. Це проявляється у всім - перетворяться всі якості психічної реальності й сам вигляд людини, у когось це відбувається як осяяння, комусь потрібна тривала робота, що може виявитися продуктивної тільки при опорі на сили власного Я. Люди завжди зауважують цю зміну в собі як поява нової сили жити, як виникнення нового змісту. Це зв'язано й зі зміною позиції стосовно самого себе й до дитини, з'являється те цілісне бачення себе й іншої людини, що робить уже неприйнятним оцінне відношення, властиве людям, що переживають неспроможність своєї батьківської любові. "Крім мене - ніхто" - це та підстава, що дозволяє мати новий зміст почуття, насолоджуватися цим переживанням унікальності свого буття для власної дитини й дитини для себе.

Природно, що зміна батьківської любові можливо в людей, які володіють хоча б мінімальним досвідом рефлексії й переживали її цінність. Можливо тому ще раз варто нагадати про доцільність надання допомоги людям, які готові її прийняти. Не хотілося б згадувати про свиней і бісер, але стосовно порушеної теми зробити це часто буває просто необхідно. Люди готові прийняти будь-яку позицію стосовно дитини, крім позиції безумовної батьківської любові, висуваючи безліч аргументів, що раціоналізують обов'язковість умовності ("Він повинен заслужити, щоб його любили", "Він повинен довести свою любов до батьків", "Вона зобов'язана мене любити, ну не любити, так поважати, тому що я її батько" і т.д.).

Архітиповість подань про батька й матір не заперечується, несвідомий характер деяких батьківських дій і форм зізнається багатьма психологами. Але коли мати робить нескінченне число зауважень уже дорослому хлопчикові, то починаєш розуміти, що вона не тільки занурена в образи колективного й індивідуального несвідомого, але ще й елементарно неосвічена - вона не вміє поводитися.

Вона не вміє бути мамою, і дуже хочеться тоді, щоб вона знайшла в собі сили й вирішила нею стати, поки ще син не вимовив їй найстрашніші слова на світі: "Я не люблю тебе, мама".

У батьків є тільки їм приналежне місце в житті їхніх дітей, а в дітей відповідно власне місце в житті батьків. Коли унікальність цього не усвідомлюється, не зізнається, не переживається, тоді з'являється біль, що може тривати роками й не приносити нічого, крім гіркоти й жалю про дарма загублені сили.

Але ж так прості ідеї, яких часом не вистачає людям для уточнення їхнього місця в житті один одного:

- скільки б не було у вас дітей, кожний - єдиний;

- що б не трапилося, ви залишаєтеся ріднею по крові, ви не чужі;

- ніхто не зобов'язаний любити вашу дитину так, як мати;

- дитина учиться жити у вас;

- ніхто не зобов'язаний любити вашу дитину так, як батько;

- дитина не ваша власність;

- дитина має право на помилку, ви - теж;

- людина вчиться все життя;

- зрозуміти завжди важко - оцінити легко;

- діти живуть своїм життям - вони не повторюють нашої;

- у дитини є право на таємницю його Я, у вас - теж;

- люди різні й розуміти їх треба, знаючи не тільки себе;

- конфлікти неминучі - їх треба вміти вирішувати;

- людини робить сильним переживання радості, а не горя й невдачі й т.д.

У загальному це звичайні психологічні істини, які є розхожим місцем у популярній літературі, але, коли вони ставляться до ситуації, де саме цієї істини й не вистачає для подолання болю, тоді вони допомагають в обґрунтуванні нових відносин із самим собою й із власною дитиною.

Література

1. Брей Р. Як жити в злагоді із собою й миром? - К., 1992.

2. Варга Д. Справи сімейні. - К., 1996.

3. Вацлавик П. Как стать несчастным без посторонней помощи. - М., 1990.

4. Коул М. Культурно-историческая психология. - М., 1997.

5. Лейнг Р. Розділене Я. - К, 1995.