Французький дослідник Густав Лебон вважається засновником психології натовпу. Основним вкладом Лебона є те, що він показав, що натовп є не просте зібрання індивідів, а дещо принципово інакше. Натовп є єдиним утворенням, єдиною істотою, наділеною своєю колективною душею.  Характеризуючи масову психологію, він, по-перше, досліджує зміну, яка відбувається з індивідом в масі:

«Якими б не були індивіди, що складають масу, якими б не був їх спосіб життя, заняття, їх характер чи розум, одного їх перетворення в натовп достатньо для того, щоб в них виник рід колективної души, яка змушує їх відчувати, думати і діяти зовсім по-іншому, ніж думав би та діяв би кожен з них окремо. Існують такі ідеї і почуття, які виникають і перетворюються на дії лише у індивідів, що складають натовп. Одухотворений натовп являє собою тимчасовий організм, що утворюється з різнорідних елементів, який на один момент поєднується разом подібно до того, як поєднуються клітини, що входять в склад живого тіла і створює шляхом такого поєднання нову істоту, що має властивості, які відрізняються від тих, які має кожна клітина окремо».

Ізольований індивід, на думку Лебона, суттєво відрізняється від індивіда в натовпі, і тому є певні причини:

«Для того щоб хоча б трохи пояснити собі ці причини, ми мусимо згадати одне із положень сучасної психології, а саме: що явища несвідомого грають велику роль не тільки в органічному житті, але й у відправленнях розуму. Свідоме життя розуму складає лише невелику частину порівняно з його несвідомим життям. Найтонший аналітик, найпроникливіший спостерігач здатен помітити лише дуже невелике число несвідомих рушіїв, яким він підкоряється. Наші свідомі вчинки виникають із субстрату несвідомого, що складається впливом спадковості. В цьому субстраті містяться численні спадкові залишки, які складають власне душу раси. Крім відкрито визнаних нами причин, що керують нашими діями, існують також і таємні причини, в яких ми самі не зізнаємось, але за цими таємними є ще більш таємні, тому що вони невідомі і нам самим. Більшість наших щоденних дій викликається прихованими рушіями, що вислизають з нашої уваги». Такими рушіями, несвідомим Лебона є  «глибокі розпізнавальні риси расової душі».

Лебон вважає, що в масі стираються індивідуальні досягнення людей, і завдяки цьому зникає їх оригінальність. Расове несвідоме виступає на перший план, гетерогенне втопає в гомогенному.  Психічна надбудова, що розвивалась по-різному в різних індивідах, руйнується, і при цьому виявляється однорідний у всіх несвідомий фундамент. Але це ще не всі характеристики, які складають психологію індивіда в масі -  Лебон віднаходить, що в індивідах проявляються також і нові якості, яких вони до цього моменту не мали. Обгрунтування цього він шукає в трьох різних моментах:

«Перша з цих причин заключається в тому, що індивід в натовпі набуває, завдяки тільки чисельності, усвідомлення непереборної сили, і це усвідомлення дозволяє йому піддатись таким інстинктам, яким він ніколи не дає волю, коли він буває один. В натовпі же він тим менше схильний опановувати ці інстинкти, тому що натовп анонімний і тому не несе на собі відповідальності. Почуття відповідальності, що стримує завжди окремих індивідів, абсолютно зникає в натовпі».

«Друга причина – заразливість, також сприяє виникненню в натовпі спеціальних властивостей і визначає їх напрямок. Зараза являє собою таке явище, яке легко вказати, але не пояснити; її треба зараховувати до розряду гіпнотичних явищ, до яких ми зараз перейдемо. В натовпі будь-яке почуття, будь-які дії є заразливими, і до того ж в такій мірі, що індивід дуже легко приносить в жертву свої особисті інтереси інтересу колективному. Подібна поведінка, однак, суперечить людській природі, отже людина здатна на нього лише тоді, коли вона складає одиницю натовпу».

Крім того Лебон вважає стан людини в натовпі гіпнотичним:

«Третя причина, і до того ж найважливіша, обумовлює появу у індивідів в натовпі таких спеціальних властивостей, які можуть не зустрічатись у них в ізольованому становищі, це – сприйнятливість до навіювання; заразливість, про яку ми тільки що говорили служить лише наслідком цієї сприйнятливості.

Щоб зрозуміти це явище слід згадати деякі сучасні відкриття фізіології. Ми знаємо тепер, що різноманітними способами можна привести індивіда в такий стан, коли в нього зникає свідома особистість, і він підкоряється всім навіюванням особи, що змусила його прийти в цей стан, здійснювати вчинки за його наказом, котрі іноді можуть протирічити його особистому характеру і звичкам. Спостереження  ж вказують, що індивід, пробувши деякий час серед діючого натовпу, під впливом токів, які походять з цього натовпу, - приходить в такий стан, котрий дуже нагадує стан загіпнотизованого суб’єкта… Свідома особистість в загіпнотизованого зовсім зникає, так же як воля і розум, і всі почуття та думки спрямовуються волею гіпнотизера.

Таке ж приблизно становище індивіда, що складає частинку одухотвореного натовпу. Він вже не усвідомлює своїх вчинків, і в нього, як у загіпнотизованого, одні здібності зникають, інші ж доходять до крайнього ступеню напруженості. Під впливом навіювання такий суб’єкт буде коїти дії з нестримною стрімкістю; в натовпі ж ця невтримна стрімкість проявляється ще з більшою силою, оскільки вплив навіювання, однакового для всіх, збільшується шляхом взаємності».

Отже, зникнення свідомої особистості, перевага особистості несвідомої, однакове направлення почуттів та ідей, що визначається навіюванням, і намагання перетворити негайно в дії навіяні ідеї – ось головні риси, що характеризують індивіда в натовпі, на думку Лебона. Індивід перестає бути собою і стає автоматом, у якого не існує власної волі.

Також Лебон зазначає ще один важливий момент для суджень про індивіда, що бере участь у масі, а саме зниження інтелектуальної діяльності: «Таким чином, стаючи частиною організованого натовпу, людина спускається на декілька ступенів нижче по сходам цивілізації. В ізольованому становищі вона, можливо, була би культурною істотою, в натовпі – це варвар, тобто істота інстинктивна. В неї виявляється схильність до сваволі, буйства, лютості, але також і до ентузіазму і героїчності, властивих первісній людині».

Як ми можемо побачити в цій цитаті, крім негативного впливу маси на особистість, Лебон зазначає, що людина в масі під впливом навіювання здатна і на вчинки вищого порядку: самовідречення, відданість ідеалові, безкорисливість. В той час як у індивіда особиста вигода завжди є дуже сильною, майже єдиною рушійною пружиною, у мас вона рідко виступає на перший план, тож можна говорити про облагороджуючий вплив дії маси на індивіда. Отже, тоді як інтелектуальна діяльність маси завжди далеко відстає від інтелектуальної діяльності індивіда, її поведінка в етичному плані або значно перевершує поведінку індивіда, або далеко від неї відстає.

 

Зігмунд Фрейд, що розглядав психологію масового індивіда з точки зору психоаналізу,  погоджується з Лебоном, що індивід в масі в наслідок її впливу потерпає певної зміни в своїй душевній діяльності, яка часто буває досить глибокою. Ефективність індивіда надзвичайно збільшується, а його інтелектуальна діяльність помітно знижується,  -  обидва ці процеси протікають, очевидно, в напрямку порівняння з іншими індивідами, що складають масу.  Здійснення цих процесів може бути досягнуто лише  шляхом відміни затримок, властивих кожному індивідові, і відмовою від специфічних для нього особливостей і потягів. Тож Фрейд шукає психологічне пояснення такій зміні індивіда.

Для пояснення психології мас Фрейд використовує поняття лібідо. Лібідо – енергія таких потягів, які мають справу із всім, що можна охопити словом любов. Ядром поняття любові є статева любов, що має метою статеве з’єднання, але від нього не відділяються й інші аспекти любові – любов до батьків, дітей, дружба, відданість предметам або ідеям. Всі ці почуття є вираженням одних і тих же потягів, спрямованих на сексуальне з’єднання між різними статями, хоча в інших випадках ці потяги можуть не бути спрямованими на сексуальну мету або можуть утримуватись від її досягнення, при цьому завжди зберігаючи достатню частину своєї первинної суті, щоб в достатній мірі зберегти ідентичність.

Фрейд стверджує, що емоційні прихильності складають сутність масової душі. Він аргументує це, по-перше, тим, що маса об’єднана, очевидно, певною силою, і ця сила може бути тільки еросом. По-друге, індивід, відмовляючись від своєї оригінальності в масі і піддаючись впливу з боку інших людей, робить це тому, що в нього існує потреба скоріше знаходитись у згоді з ними, ніж бути в протиріччі, отже, можливо, він робить це «їм в угоду». Як основу для свого дослідження Фрейд розглядає високоорганізовані, довготривалі, штучні маси, а конкретно – католицьку церкву та військо. В церкві, як і в війську, існує ілюзія, що глава маси, - в католицькій церкві Христос, а в армії – головнокомандуючий – любить однаково всіх індивідів, що входять в масу. Від цієї ілюзії залежить сам факт існування маси: без неї вона розпадеться. Голова церкви чи армії ставиться до кожного з індивідів як добрий старший брат, заміняє батька, а всі вимоги до індивідів є лише похідними від цієї любові. Зв’язок кожного індивіда з цією вищою силою є також причиною їх прихильності один до одного. Отже, кожен індивід в масі прив’язаний лібідінозно, з одного боку, до вождя (Христос, полководець), а з іншого – до інших індивідів, що входять в масу. Підтвердження своєї думки Фрейд знаходить і в феномені паніки, яка виникає в тому випадку, коли маса розкладається. Її основною характерною рисою є те, що учасники маси перестають слухатись наказів керівника, і що кожна людина починає опікуватись лише собою, не зважаючи на інших. Тобто взаємні емоційні прихильності перестають існувати, і виникає великий страх. Фрейд спростовує тезу, що лібідінозні зв’язки руйнуються під дією страху, він стверджує, що навпаки панічний страх передбачає послаблення лібідінозної структури маси і є правильною реакцією на це послаблення. Він обґрунтовує це тим, що у випадку, коли афективні прихильності, які зменшували для індивіда розміри небезпеки, перестають існувати, він починає протистояти небезпеці самотужки і, звичайно, сильно її перебільшує. Звідси і виникає паніка, яка по суті є знищенням всілякої спільності, що існувала між індивідами в масі. Причиною руйнації емоційних зв’язків в масі може бути зникнення вождя, коли зникає і лібідінозне почуття до нього, а через це  - взаємні прихильності індивідів, що складають масу.

Фрейд наголошує, що просте збіговисько людей не є масою, доки в ньому не складуться ці лібідінозні зв’язки. Місце вождя також можуть заміщати певні ідеї, або певні негативні явища – ненависть проти певної особи чи інституту тощо.

Також, стосовно церкви, Фрейд виділяє ще одну особливість маси: витіснені егоїстичні імпульси кожного індивіда, які не можуть проявитись в масі, завдяки любові до вищої сили та один до одного, виплескуються назовні. «В основі кожна релігія є релігією любові для тих, кого вона поєднує, і кожній релігії властива жорстокість і нетерпимість до всіх, хто не є її послідовником». Пояснює цей феномен Фрейд так: «Ні одна людина не переносить надто великої інтимної близькості іншого. Інтимний емоційний зв’язок між двома особами, що має більшу чи меншу тривалість (шлюб, дружба) залишає осад протилежних ворожих почуттів, що скасовуються лише шляхом витіснення. Ворожість, що проявляється до іншого, викликана ніби існуванням відмінностей в індивідуальних особливостях, яке приносить з собою критику цих відмінностей і бажання перетворювати їх. Існує велика чутливість індивідів по відношенню до деталей диференціації, яка і викликає ненависть, агресивність». Вся ця нетерпимість зникає на короткий чи довгий час при виникненні маси і в самій масі. Доти, доки існує маса, індивіди ведуть себе в її межах так, якби вони були однаковими, вони миряться в оригінальністю іншої особистості, прирівнюють себе до неї і не відчувають ніякої агресії. Таке обмеження нарцисизму, на думку Фрейда, може бути викликано лише лібідінозною прихильністю до інших осіб, оскільки себелюбність знаходить обмеження лише в любові до інших об’єктів.

 Отже, в своїй роботі, Фрейд доводить, що в масі наступає обмеження нарцисичного себелюбства, не існуюче ззовні маси, яке є незаперечним доказом того, що сутність маси заключається в новоутворених прихильностях учасників маси один до одного, лібідінозних зв’язках.

 

 Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет виступає з гострою критикою масової культури ї індивідів, що до неї належать. На його думку, маса складається з людей «загального типу», без індивідуальності, тих, хто нічим не вирізняється з-поміж інших. «Людина маси – та, яка не відчуває в собі ніякого особливого дару або відмінності від усіх, хорошого чи поганого, яка відчуває, що вона точно така, як інші. Вона зовсім цим не засмучена, навпаки, людина маси щаслива відчувати себе такою, як усі», - пише він.

Ортега-і-Гассет порівнює людину маси з людиною елітарних меншин і постулює як різницю між ними те, що людина меншин сувора і вимоглива сама до себе, бере на себе труд та обов’язки, тоді як людина маси поблажлива до себе, задоволена собою, живе без зусиль, не намагаючись себе виправити чи покращити, пливе за течією. Це поділення на маси та вибрану меншість -  поділення не на соціальні класи, а на типи людей, - наголошує автор. «В кожному класі, - пише Ортега-і-Гассет, - можна знайти «масу» і «вибрану меншість»». Також він наполягає на тому, що «масовий тип» переважає навіть в традиційно вибраних групах (так звані псевдоінтелектуали), тоді як серед робочого класу нерідко зустрічаються «аристократи духу».

Ортега-і-Гассет аналізує джерела виникнення мас і обставини, що сформували людину маси . Він називає три фактори, які зробили можливим створення масової людини: ліберальну демократію, експериментальну науку та індустріалізацію. ХІХ століття, на його думку, було революційним, тому що завдяки економічному та технічному зростанню воно вивільнило для «середньої» людини більше вільного часу, більше коштів, зробивши її в певній мірі незалежною. Ще більше ця зміна проявилась в царині моралі та права: були скасовані стани та станові привілеї,  всі стали рівними в своїх правах. «Отже, - пише Ортега-і-Гассет, -  народилась нова людина, людина маси, і світ, що її оточує ні в якій мірі її не утискає, ні до чого не примушує, не ставить заборон, навпаки він будить в ньому бажання, які теоретично можуть безкінечно зростати. Світ вселяє ілюзію, що завтра він буде ще багатшим, ще досконалішим, ніби він має безкінечний потенціал розвитку. Пересічна людина, бачачи навколо технічно та соціально досконалий світ, вірить, що його створила таким сама природа». Звідси Ортега-і-Гассет виводить дві основні риси психологічного портрету масової людини: нестримне зростання життєвих прагнень та принципова невдячність до всього, що дозволило їй так добре жити. Людина маси, на його думку, схожа на невиховану дитину, що розпещена оточуючим світом. Розпещувати для нього – це значить виконувати всі бажання, привчити до думки, що все дозволено, що немає ніяких заборон і ніяких обов’язків. Не відчуваючи ніякого тиску, індивід маси звикає ні з ким не рахуватись, так нікого не визнавати старшим чи вищим.

Маса, за Ортегою-і-Гассетом, сприймає повну свободу життя як природний стан, нічим не спричинений, і внаслідок цього не бажає зважати ні на які зовнішні авторитети. Людина маси задоволена собою такою, якою вона є. Вона схвалює те, чим вона сама наділена – думки, прагнення, симпатії, смаки, тому що ніщо і ніхто не змушує її визнати себе людиною другого сорту, обмеженою і нездатною до творчості, не здатною також і підтримувати ту організацію, яка дала їй повноту життя. Людина маси завжди відчуває себе господаркою становища, не шукає постійних авторитетів, тоді як людина еліти, завжди відчуває внутрішню потребу звертатись наверх, до авторитету і принципу, якому вона добровільно служить. Саме людина еліти проводить своє життя в служінні, життя не має для неї інтересу без певної вищої ідеї, якій його можна присвятити. Коли можливість служіння зникає, вона відчуває неспокій і шукає нового завдання, більш складного та відповідального. Людина еліти живе життям, підкореним самодисципліні, і Ортега-і-Гассет, називає це достойним, благородним життям. Натомість людина маси живе в своє задоволення, не прагнучи до порядку та закону. Для Ортеги-і-Гассета, благородне життя – це життя аскетичне, завжди готове до нових, вищих звершень, перехід від «сущого до належного». Тоді як людина маси – інертна, відстала, самовдоволена, самовпевнена, не здатна на зусилля, і життя її замикається саме на собі.  Ще одна риса людини маси, на думку Ортеги-і-Гассета, – це непокірність; вона не здатна підпорядковуватись, нею складно управляти, оскільки основна риса психіки мас – інертність, замкнутість в собі і вперта непіддатливість. Маси від природи позбавлені здатності опановувати те, що знаходиться  поза їх вузьким колом, - і людей, і події. «Вони захочуть мати вождя – і не зможуть йти за ним, вони захочуть чути, і переконаються, що глухі», - пише автор. Політична тупість людини маси походить від тупості інтелектуальної і моральної, що на думку Ортеги-і-Гасета, робить людину маси вкрай небезпечною.

Ортега-і-Гасет робить висновок: як тільки світ і життя широко відкрились пересічній людині, її душа відразу для них закрилась, і основною проблемою масової психології є саме ця замкнутість душі. Людина маси вважає себе досконалою, ніколи в цьому не сумнівається, тоді як людина еліти зовсім не впевнена у власній досконалості. Замкнутість душі позбавляє людину можливості пізнати власну недосконалість, оскільки єдиний шлях до досконалості – порівняння з іншими, але для порівняння вона хоч на мить повинна вийти за свої межі, переселитись в ближнього. Душа пересічної людини на таке не здатна. Якщо раніше плебс ніколи не уявляв себе носієм певної ідеї, його реакція завжди було пасивною, то людина маси зараз, опанувавши певну низку «загальних місць», має власні думки про все, що коїться в світі. Вона перестала слухати інших, оскільки вже сама все знає і сама може судити і вирішувати, - і це автора дуже непокоїть. Але Ортега-і-Гассет каже, що ідеї такої пересічної людини - несправжні ідеї, оскільки в них немає вищої інстанції, системи норм, до якої можна було б апелювати. Людина маси – варвар, а у варвара немає норм. А тільки норми визначають ступінь розвитку культури.

Отже, Ортега-і-Гассет наголошує на тому, що з’явився новий тип людини, який не вважає за потрібне виправдовувати свої претензії  та вчинки перед іншими чи перед самим собою. Людина маси відкрила в собі «ідеї», «думки», але вона не здатна до творчості чи до конструктивного мислення. Всі її ідеї – це матеріальні прагнення, убрані в словесну форму. Замкнутість масової душі, яка штовхає масу на втручання в будь-які суспільні справи, потребує і загального способу втручання: прямої дії. Всі «непрямі дії» натомість скасовуються: наприклад, добре виховання. Пряма дія виражається в розпусті, відсутності норм ввічливості, взаємоповаги, справедливості, тощо. Тож, якщо підсумувати, то для Ортеги-і-Гассета масова людина – це варвар. А варварство, на його думку, спрямоване на розкладання суспільства, цивілізації, елітарної культури.

 

 

Х. Арендт досліджує джерела виникнення тоталітаризму і постулює, що всі тоталітарні рухи націлені на маси й досягли успіху саме в організації мас, а не класів, як колишні партії, і не громадян, що мають свої погляди. Тоталітарні рухи, пише Арендт,  залежать від масовості до такої міри, що такі рухи неможливі в державах з відносно малим населенням. Тоталітарні рухи можливі скрізь, де є маси, які з тієї чи іншої причини набули смаку до політичної організації. Отже, наголошуючи на цьому, Ханна Арендт вимальовує портрет масової людини і наділяє її такими рисами: по-перше, маси об’єднує не усвідомлення спільних інтересів, вони не мають чіткої класової виразності. Термін «маси» можна використовувати лише  до тих людей, яких або через їхню кількість, або через байдужість, не можна об’єднати в жодну організацію, засновану на спільному інтересі, у політичні партії, органи місцевого самоврядування, організації за фахом або профспілки. Маси – це політично байдуже населення, яке найчастіше навіть не бере участь в голосуванні, від якого раніше відмовлялись всі партії, і на яке направили свою увагу тоталітарні рухи. Життєві стандарти масової людини обумовлюються не тільки приналежність до певного класу, скільки тими впливами та думками, які мовчазно поділяються всіма класами суспільства в рівній мірі. Маси поєднані зовсім не усвідомленням власних інтересів, загальний інтерес в них відсутній.

Арендт пише, що поява мас не була результатом зростаючої рівності умов для всіх, поширення загальної освіти і неминучого зниження стандартів і популяризації змісту культури. Причину перетворення суспільства на маси вона шукає в історичній ситуації. На її думку, імперіалізм призвів до розкладання суспільних класів, до створення безкласового суспільства, суспільства мас. Крім за часів імперіалізма має місце постійне відчуття нестабільності, що є  функціональною необхідністю для утворення мас та тоталітарного панування. Перша світова війна та пов'язані з нею нестабільності, страждання великої кількості людей немов би служили доказом, що перестали діяти загальноприйняті правила і норми. Війна, за її словами, є велика прелюдія до розпаду класів та перетворення їх на маси. Під час війни людина не просто виступає гвинтиком величезної військової машини, масових дій, але й намагається бути анонімною, безликою.

Після війни з'явилась величезна кількість людей, викинутий зі своїх країн, позбавлених громадянства. Ці люди відкололись від своїх національних та соціальних груп, не мали глибокого коріння в тій землі, на якій проживали. «Парадокс, що міститься у втраті людських прав, такий, що ця втрата одразу ж супроводжується перетворенням людини в біологічну особину, в людину «взагалі» - без професії, без громадянства, без думки, без справи, по яким можна впізнати та виділити самого себе із собі подібних». Політична дезорієнтація як результат першої світової війни  зробила сотні тисяч людей бездомними, позбавила їх держави. Через безробіття мільйони людей опинились економічно зайвими і соціально обтяжними.

Отже, саме через ці причини: розкладання класів, нестабільність, розчарування в попередніх формах існування, що в подальшому викликає атомізацію суспільства, - виникають , на думку Ханни Арендт, маси. Але вона наголошує ще на одному цікавому моменті, а саме на співпраці мас з елітами. Висококультурних людей особливо манять масові рухи, оскільки високо розвинутий індивідуалізм і витонченість не попереджують, а інколи заохочують бажання саморозчинення в масі.  Люди еліти долучались до маси, бажаючи розчинити  всю існуючу культуру, всі знання та спосіб життя в масі. Таке самозречення масової людини – це потяг до анонімності, функціонування в якості гвинтика, жадання перетворення, яке стерло б попередні самоототожнення з конкретними ролями чи функціями в суспільстві. Тимчасовий союз між елітою і юрбою грунтувався на тому щирому захопленні, з яким перша споглядала, як друга трощить респектабельність.

Головною причиною виникнення масової людини і одночасно її головною характеристикою Ханна Арендт називає соціальну атомізацію та крайню індивідуалізацію. Отже, головна риса людини маси, це не брутальність та відсталість, а ізольованість та брак нормальних соціальних відносин. Будь-яких тоталітарний режим найпершим своїм кроком завжди знищує соціальні стосунки між людьми (або намагається це зробити). Наприклад, репресії націлені на те, щоб цілковито з метою власної безпеки люди уникали, наскільки можливо, будь-яких особистісних контактів.

Отже, говорячи про маси, Ханна Арендт в основному підкреслює загальну ізольованість людей в їх межах та самотність і атомізованість як основні умови для розповсюдження  терору.

 

Робота французького автора С. Московічі «Століття натовпів» є своєрідним узагальненням сучасних трактовок мас і їх ролі в суспільстві. Московічі фіксує, що світ живе в епоху масового суспільства, людини-маси, в суспільстві, в якому відбувається знеособлювання умів, де розум грає допоміжну роль, не приймається ініціатива, відбувається поневолення індивідуальної душі колективною. В цьому плані дається виклад поглядів Лебона, Тарда, Фрейда тощо. Для Московічі натовп, маса – «це соціальна тварина, що зірвалась з ланцюга. Моральні заборони зметаються разом з підкоренням розуму… Людська маса, що знаходиться в невпинному русі – ось що таке натовп. Це неприборкана та сліпа сила, яка в змозі подолати будь-які перепони, зсунути гори або знищити витвори століть».

Звичайно, натовпи існували завжди, але в ХХ столітті вони, говорить автор вслід за Ортегою-і-Гасетом, стали «видимими і чутними». Мова йде про «масофікацію», під якою Московічі, як і Арендт, розуміє стирання та змішання соціальних груп. Місце народу зайняла аморфна сукупність індивідів. І ця маса, на його думку, стихійно прагне не до демократії, а до деспотизму. Всюди ми спостерігаємо «пануючі, а не правлячі маси». І не випадково, вважає він, виявилось, що концентрація маси призвела до концентраційних таборів.  Маса – це колективна будова, колективна форма життя, вона являє собою незалежну реальність. Московічі підкреслює, що, згідно Лебону, було б неправильним вважати, що освічені шари суспільства краще протистоять колективному впливу, ніж неосвічені. «Маса – це не плебс або «чернь», бідняки, невігласи, пролетаріат… які протипоставляли себе еліті, аристократії. Натовп – це всі: ви, я, кожен з  нас. Як тільки люди збираються разом, неважливо хто, вони стають масою».

Особливо зупиняється Московічі на мисленні натовпу, яке він протиставляє мисленню індивіда. Натовп мислить світ таким, яким він собі його уявляє. Мислення натовпу – говорить він – це завжди мислення вже баченого і вже пізнаного. «Коли ми потрапляємо, як риби, в сіть натовпу, і починаємо мріяти наяву, ідеї проникають в нашу свідомість у вигляді конкретних схем, кліше та інших уявлень». Мислення стає автоматичним, воно допомагає зіслизнути з уявного на реальне, прямо перейти від ідеї до дії. Логіка натовпу починається там, де логіка індивіду закінчується. Вона має справу не з ідеями-поняттями, а з ідеями-образами. Натовп не розрізняє сну від реальності, утопії від науки. Іноді стан людини, що знаходиться в натовпі, порівнюють з сутінковим станом свідомості, яке втрачає активність, дозволяє поринати в містичний екстаз, видіння, панічний страх.

Не меншу увагу Московічі приділяє ролі вірувань, вважаючи, що натовпу без вірувань не існує, як будинку без архітектури. Вірування – це скріплюючий натовп цемент. Будь-яке колективне вірування є безкомпромісним, радикальним. Воно є свідченням тріумфу пристрасті, фанатизму. Утопічна віра, доводить він, є вираженням інстинкту самозбереження, схильного до крайніх проявів. «Для натовпу віра  є тим, чим атомна енергія – для матерії: найбільш значимою та найжахливішою силою, якою могла б володіти людина. Віра активно діє. І той, хто нею володіє, має можливість перетворити множину скептично налаштованих людей в масу впевнених індивідів, що легко піддаються мобілізації та легко управляються». Саме ці фактори дають людині почуття захищеності в натовпу, він відчуває себе рівним усім. Він немов би здобуває тиху гавань, де він захищений від тягаря проблем. Чим тривожніше почуває себе людина, тим більш він намагається влитись в натовп.

 

 

 

 

Отже, ми розглянули п’ять різних точок зору на портрет масової людини: Густав Лебон основним елементом масової психології вважав заразливість і схильність до навіювання, наголошуючи на тому, що маса не дорівнює сумі характерів індивідів, що її складають, а має специфічний характер. Зігмунд Фрейд ставив в основу характеру масової людини специфічні лібідінозні зв’язки, які поєднують членів маси з вождем, а також один з одним. Ортега-і-Гассет наголошував на варварському характері людини маси, несхильної до служіння, високих вчинків та взагалі до роздумування, а також активно протиставляв людину маси людині еліти. Ханна Арендт у главу кута ставила питання атомізації суспільства, надмірної індивідуалізації, через яку виникає людина маси, схильна підкорятись тоталітарним рухам. І нарешті Московічі підсумовує думки всіх цих дослідників і стверджує свою точку зору, за якою будь-яке зібрання людей є масою, і називає суму її характерних рис.

Автор - Топіліна Анна, НАУКМА