Рефетека.ру / История

Реферат: Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя

Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв'язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Галицький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 16S8 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян — староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорізька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання — вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина — військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на курені, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на паланки. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об'єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорізький край завжди залишався незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир'я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об'єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковува лися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста — Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб — зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом. На Слобожанщині судова система будувалася на зразок лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів. Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до ЗО тис. У 70-х роках з'явилось охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке — з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі. На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне звуження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. Від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим — самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнялися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв'язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самой-ловичу судити прибічників опального гетьмана Дем'яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ.

До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо. Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції — захист міста від ворогів і дотичні до цього обов'язки. Але після смерті творця нової Української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 p., послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста Лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з'явились у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царський уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України. Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Пол-ково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уряду.

В цьому виявилася живучість атрибутів української державності, випробуваних у горнилі національно-визвольної боротьби. У різний час на правобережній території діяли Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Придністровський (Могилівський), Паволоцький, Брацлав-ський, Вінницький та інші полки. Вони, в свою чергу, поділялися на сотні. Військово-адміністративні органи мали таку ж саму структуру й виконували такі ж функції, як на Лівобережжі. Водночас Правобережжя продовжувало поділятися на воєводства (Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське), староства й повіти. Західноукраїнські землі перебували у складі Руського воєводства. Устрій Північної Буковини суттєво відрізнявся від устрою інших земель, її територія входила до складу Хотинської райї, яка поділялася на повіти. У складі Молдавського князівства Північна Буковина перебувала під владою Туреччини. Не поширювався український адміністративний устрій на ті південні українські землі, що також перебували у складі Туреччини. Крим і степові простори поміж річками Берда й Дніпром займали Джамбуйлуцька (Перекопська), між Дніпром, Південним Бугом і Дністром — Єдисанська (Очаківська), між Дністром і Дунаєм — Білгородська (Буджацька, Добрудзька), а також Єдичкульська орди, їхній внутрішній устрій найповніше відповідав способу життя татарського народу. Західні татарські орди перебували у васальній залежності від Кримського ханства.

Внаслідок панування іноземних держав давньоукраїнський адміністративний устрій Закарпаття фактично зник. Після визволення у другій половині XVII ст. з-під гніту Османської імперії Угорщина, а за нею й Закарпаття потрапили в залежність від Австрійської монархії. На Закарпатті запроваджувався загальнодержавний адміністративний устрій. Територія краю поділялася на чотири жупи (комітати) — Березьку, Марамороську, Угочанську та Ужанську — на чолі з жупанами. Жупи складалися з доміній, куди входило кілька сіл. Демографічна ситуація. Національно-визвольна війна, наступні майже безперервні воєнні дії з їх неминучими су путниками — вбивствами, голодом, епідеміями, хворобами, полоном — негативно позначилися на демографічному становищі українських земель. Кількість населення зменшилась, загальмувався його приріст, відбулися переливи людей з одних регіонів до інших. Найспокійніше пристанище в розбурханій війною Україні було на Лівобережній Україні, Запоріжжі та Слобожанщині. Сюди й потяглися поодинці, групами та цілими селами переселенці та втікачі з Галичини, Волині, Поділля й Київщини. На лівий берег Дніпра перебралися тисячі жителів Корсунського, Канівського, Уманського, Торгрвицького, Паволоцького та інших полків. Особливо активізувалася міграція правобережної людності на східні землі під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках. Вражений цим літописець Самійло Величко зазначав, що «залишок народу в містах і повітах тамошніх на сюю Дніпра сторону перебирався і де сподобав, по різних сьогобічних полках україно-малоросійських для свого прожиття вибирав і засідав місця...». На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Серед них були люди різних національностей — українці, поляки, білоруси, волохи, молдавани, серби та ін. Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господарської діяльності нестримно притягували в Гетьманщину російських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Стародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Незважаючи на всі заборони царського уряду, козацька старшина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запоріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян поповнювався кримінальним елементом. Саме в другій половині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України протягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 •млн чол.

Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських земель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козацький устрій, виділялося по 10— 16 десятин на душу, зерно ?для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 p. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловоддя, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість населення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів.

Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фактори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів — добровільного переселення, природного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила приблизно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продовжували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.

Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині — зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або потрапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20—40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спустіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200— 250, Волині за 1673— 1683 pp. — на 217, Поділлі за 1659— 1667 pp. — приблизно удвоє. Тільки з 80-х років ці регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.

Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселити вільні землі, молдавські господарі закликали людей на слободи, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною. Зміни в сільському господарстві та промисловості. Національно-визвольна революція 1648 р. й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кількості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кількість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збільшилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини.

Існувало також общинне й сябринне землеволодіння. Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й використовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося.

Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» — співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паїв. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів розорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям. Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному. Відроджувалася й зростала земельна власність православних монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печерський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами. Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів. Чітких форм набрала земельна власність козацької старшини. Вона існувала у вигляді рангових і приватних володінь.

Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі — з пожалувань на «вспартя дому», «на підпору дому» тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. українських і російських селян, Дмитрашці Райчі — 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Міклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтирському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шіддовських, Донців, Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників, їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.

Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю — зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєт-ностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Менші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Ніжинського полку на початку XVIII ст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50— 80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» — 4.

Розширювалися посіви під технічні культури. Коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започатковувалася спеціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних мануфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби.

На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдавської, перської та «рибин-ської» порід. Меншою кількістю живності володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, ЗО, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 20 і 26, Роман Сахно з Деркачів — 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині — 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшини, шляхти, заможних козаків і селян.

Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства доставлялося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. Не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор'ї та Криму.

У складних умовах перебувало сільське господарство правобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала домінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції земельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти.

Скорочення чисельності селянства негативно позначалося на рівні розвитку продуктивних сип. Але незважаючи на всі труднощі, селяни, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщину і Білоцерківщину на регіон з високопродуктивним сільським господарством. Подорожніх вражали не-оглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів.

На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов'язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.


Література


1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.

2. Субтельний Історія України. К.: Либідь

Рефетека ру refoteka@gmail.com