Рефетека.ру / Государство и право

Курсовая работа: Право України другої половини XVII-XVIII ст.

Курсова робота

з історії права

на тему:

«Право України другої половини XVII - XVIII ст.»


Зміст


1. Українсько-польські та українсько-російські угоди

2. Козацьке право

3. Литовсько-польські джерела права

4. Кодифікація права України XVIII ст.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ


Історія держави і права України насичена яскравими прикладами закріплення традицій, неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого права. На козацьке звичаєве право вплинули давньоруське право, правовий звичай на українських землях литовсько-польської доби, які трансформувалися в неповторну особливу правову систему з врахуванням соціальних умов низового життя, старослов’янського громадського ладу з його політичними свободами, вирішенням суспільних питань активною частиною населення на козацьких зборах тощо.

Запорозькі неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами, корінилися у звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини.

На той час панівним станом в Україні крім шляхти, козацької старшини, були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.

В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.

Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в другій половині XVII - XVIII ст. зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.


1. Українсько-польські та українсько-російські угоди


Антифеодальний характер народно-визвольної війни проявився після Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана “Декларація його королівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівська угода.

Цим нормативним актом встановлювалося, що:

1) кордони українсько-козацької території по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;

2) реєстр війська запорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;

3) на козацькій території не було присутності коронного війська;

4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;

5) київський митрополит отримав місце в сенаті;

6) єзуїти не мали права проживати в українських містах;

7) питання про Берестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.

У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.

Зборівський договір був переломним і в дипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатична активність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають з нею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другої половини 1649 – початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. Місія А.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччини заздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато що значить.

На початок 1651 року Богдан Хмельницький зумів встановити союзницькі відносини з усіма своїми сусідами і, забезпечивши собі фланги і тил, надійно підготуватися до нової війни з Польщею. Цю бурхливу дипломатичну діяльність заклав собою Зборівський договір, який зробив Україну суб’єктом міжнародного права.

Хоча Зборівський договір був чинним лише півтора року, він продовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинах козацької держави. 18 вересня 1651 року був укладений Білоцерківський мирний договір, за яким автономія України значно обмежувалась (територія — лише Київське воєводство, реєстр — 20 тисяч і т. п.). Сейм його не схвалив, не збирався дотримуватись і Богдан Хмельницький. І після розгрому армії Калиновського під Батогом козацькі посли, що прибули на Варшавський сейм 17 серпня 1652 року, домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. Це підкреслював український гетьман на переговорах і з польськими комісарами, і з молдавським господарем Василем Лупулом. Українські війська зайняли територію, визначену Зборівським договором.

Проте Ян ІІ Казимир не думав припиняти війну. Воєнні дії призвели до боїв під Жванцем в жовтні-грудні 1653 року. Тут король в таборі знову був оточений українсько-татарським військом. Ситуація повторилася, зазначають сучасники, такою ж як і під Зборовом. І як під Зборовом, хан зрадив Богдана Хмельницького. Бойові дії були припинені на основі підтвердження королем Зборівського договору. Гетьман погодився на це, оскільки вже знав про рішення Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року, і спішив укласти договір з Московською державою.

Після Переяславської ради 1654 року і підписання Березневих статей Зборівський договір остаточно втратив свою юридичну силу.

Річ Посполита, продовжуючи проводити антиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавським господарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід у Молдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. За традиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тимоша та донькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цим визнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.

Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у липні 1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопивши Київ, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.

Звільнившись з полону, Б. Хмельницький зібрав нову армію, яка зупинила польсько-литовські війська під Білою Церквою. За таких умов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для України Білоцерківський мирний договір.

Договір обмежував територію козацького управління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівське поверталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки), козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні були повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами.

Білоцерківська угода була значно важчою, ніж Зборівська, вона зводила нанівець автономію України. Негативним наслідком Берестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків, міщан, селян у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже друга масова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.), яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.

Невдоволення народних мас і запорозьких козаків Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

При оцінці Переяславської угоди слід враховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;

в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;

8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;

в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;

18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;

у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;

8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;

у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;

6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

Однак всім цим угодам не судилося стати визначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. Лише Московській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовою підставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, а згодом - для нарощування своєї військової, адміністративної та фінансово-економічної влади в Україні.


2. Козацьке право


Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, потребує внутрішньої організації, відповідних правил людських взаємин, які регулюються за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд із кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у кодексі XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джерелом права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер рицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Як зауважив дослідник українського права А. Ткач, «особливого значення норми звичаєвого права набули в Січі, яка були центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Так, в Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах» 1. Отже, формування козацької верстви супроводжувалося й виробленням станового права.

Генеза козацького права припадає на ті давні часи, коли перебування у небезпечних умовах степу, попри відмінності походження та характеру, змушувало козаків об'єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О.Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій

2.

Звичаєві норми, як риси козацького правопочуття, слугували ускладненню наявних суперечок або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому вирішувати їх потрібно було як із принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їх практична значущість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. З розвитком запорозької вольниці ці традиції трансформувалися у конкретні поняття, що й стали основою козацького права. Важливим фактором його генези було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема, правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов'язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права (адже запорожці були насамперед воїнами) мали форму звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Вочевидь, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя» Ч 3]. Разом із тим, це положення може бути яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Звісно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, притаманних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його застосування в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань.

Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них були зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотримання правопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на генезу козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовського статуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права.

Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Усе це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на той час охопити цю сферу суспільного життя.

У мирний час гетьман видавав універсали та інші документи, спрямовані на збереження спокою, приватної власності, захист православ’я, братств, церков та шкіл. Ординація Війська Запорозького 1638 р. відмінила гетьманську владу. Як державний інститут гетьманство формується у добу Б. Хмельницького.

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації та судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 р. було зазначено: «Оскільки ці люди (козаки.-Авт.) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальному праву, і зобов'язуємо підкорятися властям по місцю проживання» 4. Під «загальним» правом тут малися на увазі норми Другого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення па варшавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки «мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять» 5. У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в «чистому вигляді» вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків.

На думку І. Каманіна, до компетенції отаманів козацьких громад належали обов'язки, які при королівських замках виконували старости. На підтвердження цієї тези вчений навів грамоту короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося, що у справах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів6. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, що визнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старост і отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що на отаманські посади обирали заслужених і авторитетних осіб. Зокрема, Федір Кузьминський у 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького до Варшави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував як старший реєстру.

Інколи отаманської влади виявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравий приклад - універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславській старшині, в якому йшлося про скарг, козака Гаврила Колушкевича до «рады нашої зуполної», тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення його землі козацькою родиною Саченків. «Рада зуполная» розглянула подання Колушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківського володіння. Постанова дає підставу стверджувати про здійснення радою судових функцій, можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковому етапі існування Запорозької Січі, коли суддею нерідко виступав кошовий отаман.

Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само під час судочинства реалізувалося і козацьке право.


3. Литовсько-польські джерела права


Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікація литовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів (хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівності усіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) 7..

Ініціатива прийняття Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали Великому князеві Литовському прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли б відображення їх права і привілеї8.

Роботи з підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практика органів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського), пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права (Номокамон, Еклога тощо).

В.Пічета і Й.Юхо зазначають, що під час роботи над проектом Першого Литовського статуту кодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних завдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями, розміщення їх за системним методом, введення юридичних новацій, що раніше були невідомі литовсько-руському праву 9.

Ще у середні ХІХ ст. відомий польський вчений В. Мазейовецький писав: «Литовський статут є значною пам’яткою законодавства своєї епохи і таким, якого не мала сучасна йому Європа». Причиною такого визнання в науковому середовищі Першого Литовського статуту був його зміст, що відображав правову культуру, історичні умови та специфіку суспільних відносин у Великому князівстві Литовському. На певному етапі розвитку цих відносин магнати та шляхта спромоглися втілити у законодавстві свої права та привілеї. Епоха та умови, за яких відбувалася кодифікація права у Великому князівстві Литовському, надавали їм, порівняно з іншими середньовічними європейськими державами, певних особливостей. Правова система Великого князівства Литовського формувалася під впливом західної традиції права, проте визначальною в укладанні Литовських статутів була східна традиція, яка, передусім, виражалася у багатій правовій спадщині Київської Русі.

Перший Литовський статут містив норми цивільного, земельного, державного, кримінального та інших галузей права. Він закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом надання привілеїв, зрівнював

шляхту в єдиний стан. Водночас цей кодифікований акт забезпечував деякі права селян, у тому числі право власності на землю. Перший Литовський статут зазначав, що право є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочасній Європі10.

Литовський статут 1529 р. був першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління та суду.

Перший Литовський статут (згодом він отримав назву «Старий») після детального обговорення був затверджений сеймом у Вільнюсі 29 вересня 1529 р. Цей нормативно-правовий акт складався з 13 розділів і 264 статей (артикулів). У перших трьох розділах було поміщено, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п’ятому – шлюбно-сімейного і спадкового, в шостому – процесуального, в сьомому – кримінального, у восьмому – земельного, в дев’ятому – лісового і мисливського, в десятому – цивільного, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому – кримінального та процесуального права.

Головну редакційну правку Першого Литовського статуту здійснив воєвода віленський і канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Гаштольд, який очолював кодифікаційну комісію, що створила проект статуту. Відомий польський вчений Ю.Бардах висунув припущення, що у процесі редагування Першого Литовського статуту А. Гаштольду допомагали видатні представники тогочасної юридичної науки, серед яких були доктори права В. Чирка і Є. Таліат11.

Питання про мову тексту статуту 1529 р. є дискусійним в історико-правовій науці. К. Яблонські і С. Лазитка вважали, що нею була давньобілоруська, А.П. Ткач – давньоруська, А. Пашук – суміш білоруської, української та російської, а В. Дядиченко – українська мова. Українські лінгвісти стверджують, що Литовські статути були написані руською мовою, під якою необхідно розуміти загальну для українців і білорусів літературну мову, яка сформувалась під час входження українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського 12.

Перший Литовський статут під час його прийняття не був надрукованим. Для практичного використання він переписувався і розповсюджувався в рукописній формі. Внаслідок еволюції законодавства рукописні списки статуту доповнювалися новими статтями. Згодом списки

Першого Литовського статуту стали багаточисельними. Їх також пере-кладали іншими мовами, зокрема латинською (1530 р.) і старопольською (1532 р.). Однак досі списків статуту 1529 р. збереглося доволі мало, а оригінал було загублено. Відомо про існування дев’яти списків (Замойського, Дзялинського, Слуцького, Лаврентіївського, Фірлейського, Пулавського, Ольшевського, Остробрамського і Свідзин-ського).

Перший Литовський статут був типовою пам’яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки, класу феодалів – магнатів, обмежував права простих вільних людей (зокрема селян) і закріплював безправ’я залежних і невільних людей. Перший Литовський статут став юридичною базою подальшої еволюції законодавства та проектування Другого Литовського статуту 1566 р..

У 30–40-х рр. XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбувалися значні соціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне і правове становище шляхти, значну частину якої не влаштовував Перший Литовський статут. Від 1544 р. представники шляхти на кожному засіданні сейму наполегливо вимагали внести в інтересах свого суспільного стану зміни в цей нормативно-правовий акт. Впродовж 20 років Великий князь Литовський і магнати відхиляли наполегливі пропозиції шляхти. Проте під час Лівонської війни їм довелося піти на компроміс, щоб забезпечити активнішу військову підтримку шляхти. З метою розробки проекту Другого Литовського статуту 1551 р. було створено спеціальну комісію з 10 осіб, до складу якої ввійшли п’ятеро католиків і п’ятеро православних.

Цю кодифікаційну комісію очолив єпископ Ян Доманівський, який був членом асесорського суду, знавцем магдебурзького та канонічного права. Серед учасників проектуальної комісії були також такі знавці судової практики, як Мартин Володкович і Павло Островицький. У комісії працювали не лише висококваліфіковані практикуючі юристи, а й відомі науковці Августин Ротундус і Петро Раїзій, які здобули юридичну освіту та наукові ступені у високоавторитетних західноєвропейських університетах. Так, Станіслав Наркуський володів однією з найбільших у державі приватних бібліотек, був добре обізнаним у юриспруденції. Загалом до роботи у кодифікаційній комісії були залучені також представники всіх земель, які входили до складу Великого князівства Литовського.

Проектуючи Другий Литовський статут, комісія паралельно готувала інші нормативно-правові акти, які б спростили процедури його впровадження в юридичну практику.

У 1563 р. був прийнятий привілей, який зрівнював у правах православну та католицьку шляхту. У 1565 р. після створення повітових сеймиків шляхта отримала широкі можливості у сфері здійснення місцевого самоврядування. Судова реформа, яка розпочалася після Бельського сейму 1564 р., запровадила чітку судову систему Великого князівства Литовського, в основу якої було покладено становий принцип. Внаслідок цієї реформи було утворено земські, гродські та підкоморські суди.

Кодифікаційна комісія працювала близько п’ятнадцяти років. Створений нею проект Другого Литовського статуту був затверджений на засіданні сейму у м. Вільно (Вільнюс) 21 грудня 1565 р. Юридичної дії цей нормативно-правовий акт набув від 1 березня 1566 р. Другий Литовський статут був прийнятий спільно з додатками, тобто привілеями 1563, 1564, 1565 рр. 13.

Другий Литовський статут 1566 р. складався з 14 розділів і 367 статей (артикулів). У першому розділі було передбачено положення, що проголошували основні принципи литовсько-руського права та норми державного права; у другому – норми про військову службу; у третьому – права та привілеї шляхти; у четвертому йшлося про організацію судової гілки влади; у п’ятому – про сімейне право; у шостому – про опікунське право; у сьомому – про договірне право; у восьмому – про спадкове право; у дев’ятому – про правове регулювання земельних спорів; у десятому – про лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встановлювали правила кримінальної відповідальності, а саме: одинадцятий – за насильства та злочини проти шляхти, дванадцятий – за злочини проти простих людей, тринадцятий – за майнові злочини, а чотирнадцятий – за інші злочини.

Списки Другого Литовського статуту 1566 р. переважно пов’язані з Волинню та Наддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цей нормативно-правовий акт діяв тільки від 1566 р. до 1588 р. Кількість цих списків визначити дуже важко. Литовський дослідник В. Рауделюнас стверджував, що в науковій літературі згадується понад 60 списків, 40 з яких написані старопольською мовою та латиною, а 6 – мовою оригіналу, тобто староукраїнською. Одним з найвідоміших списків Другого Литовського статуту староукраїнською мовою є спиcок

Василя Ісаєвича, який жив у XVIII ст., займався адвокатською практикою, був київським синдиком і присяжним писарем.

Н.Яковенко вважала, що в епоху юридичної дії Литовського статуту кожна посадова особа намагалася отримати у свою домашню бібліотеку юридичної літератури копію цього документа.

Правові норми, передбачені у Другому Литовському статуті 1566 р., відображали спектр правовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечували державно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів і шляхти. Норми державного права, які встановив статут 1566 р., визначали територію Великого князівства Литовського, порядок утворення та діяльності державних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі.

1569 р. у м. Любліні польський король Сигізмунд Август скликав загальнодержавних сейм, на якому після жвавої дискусії було укладено Люблінську унію. Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися у єдину державу – Річ Посполиту. Вона мала спільно вибраного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва, щоправда, зберігала ще певну автономію – місцеве самоврядування, військо, скарбницю, судову систему та право. Проте це тривало недовго.

Під впливом польських делегатів на Люблінському сеймі 1569 р. було створено комісію щодо приведення Другого Литовського статуту у відповідність з чинною на той час польською правовою системою. До складу комісії увійшли два члени панів-ради (єпископ Валер’ян і М.Шемет), секретар (А.Ротундус) і дев’ять представників шляхти.

Наприкінці 1584 р. роботу над Третім Литовським статутом було завершено, проте в ньому не було враховано умов Люблінської унії 1569 р., тому польські депутати не бажали його затвердити на засіданні Вального сейму Речі Посполитої. Побоюючись серйозного конфлікту з литовською впливовою феодальною елітою та втрати титулу Великого князя Литовського, король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза 28 січня 1588 р. затвердив Третій Литовський статут своїм привілеєм 14.

Третій Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. Перший розділ включав правові норми про державні злочини та загальні засади правової системи. Другий розділ передбачав військові обов’язки шляхти, а третій – норми державного права. Інші одинадцять розділів були подібними до відповідних розділів Другого Литовського статуту.

9 лютого 1592 р. Л. Сапєга писав до К. Радзивіла, що є певні труднощі у внесенні доповнень до Третього Литовського статуту 1588 р., обумовлені суперечностями передусім між самою шляхтою.

Статут 1588 р. був першим Литовських статутом, який було видруковано. Мова оригіналу цього документа – давньоруська. Хоча на українських, білоруських і литовських землях, як правило, користувалися польськомовними виданнями Третього Литовського статуту, а видання давньоруською мовою було рідкісним, це не дає підстав стверджувати, що мовою оригіналу цього документа була польська, адже усі польські видання, крім видання 1786 р., містили вказівку на можливість звернення до руського видання при необхідності.

У передмові до Третього Литовського статуту, автором якої вважають литовського підканцлера Льва Сапєгу, проголошувалося верховенство закону та обов’язок держави піклуватися про свій народ. Ретельна праця висококваліфікованих юристів-нормопроектантів зумовила велику повагу до Третього Литовського статуту та визнання його одним із кра-щих законодавчих актів тогочасної Європи.

У 1614 і 1619 рр. Третій Литовський статут було перевидано польською мовою. Третій Литовський статут 1588 р. залишався найавторитетнішим джерелом чинного права Гетьманщини після її приєднання до Московської держави у 1654 р. 15. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. В.Мєсяц на підставі вивчення та аналізу архівних матеріалів першої половини XVIII ст. стверджував, що українська адміністрація і навіть Сенат вважали Статут Великого князівства Литовського «малоросійським правом». Роль Третього Статуту Великого князівства Литовського як джерела чинного права Гетьманщини не викликала сумніву у дослідницькій історії українського законодавства. Дискутувалося лише питання щодо його редакції та місця серед інших чинних джерел. Серед доказів, висловлених в історико-правовій літературі, заслуговує на увагу погляд А.П. Ткача, який ґрунтовно проаналізував судову практику 1650–1750 рр. і текст Статуту Великого князівства Литовського видання 1811 р. Він вважав, що найбільш поширеною у Гетьманщині була редакція 1614 р. польською мовою або її переклади російською мовою, зроблені у XVIII ст.. Статут Великого князівства Литовського російською мовою видання 1811 р. був чинним у лівобережних і правобережних губерніях Гетьманщини до 1840– 1842 рр., коли на них поширювалось російське законодавство.


4. Кодифікація права України XVIII ст.


Удосконалення державних інституцій України, зокрема інституту державного управління, парламентської законодавчої діяльності, судової системи та ін., передбачає врахування національних традицій та надбань світового досвіду державотворення. В цьому аспекті історичний аналіз кодифікації українського законодавства в часи функціонування Правління гетьманського уряду є актуальним як для істориків, так і державних діячів.

Розвиток суспільно-політичного та економічного життя України у другій чверті — середині XVIII ст. призвів до необхідності кодифікації права. Адже в досліджуваний період діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи навіть суперечили одна одній, що створювало значні труднощі для їх застосування. Офіційним кодексом вважався Литовський Статут, складений у XVI столітті й виданий урядовою білорусько-українською мовою. Крім того, було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, яким користувалися в містах з самоуправлінням (Чернігів, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Козелець, Остер, Почеп, Погар); в полкових і сотенних козацьких судах мало провідне значення звичаєве право16..

Одним з перших кроків Правління гетьманського уряду(Далі: ПГУ) було продовження кодифікації українського законодавства, яке розпочалося зі створення комісії в 1728 р. Інструкція ПГУ зазначає: “з метою покращення правосуддя Малоросійського народу, Магдебурзькі права та Саксонські статути, за якими судиться Малоросійський народ, необхідно перекласти великоросійською мовою та звести з трьох прав у єдине. Необхідно докласти всіх зусиль та виконати попередній наказ якомога швидше, оскільки в цьому є велика необхідність”.

14 червня 1734 р. члени Генерального військового суду (Далі: ГВС) звернулися до Голови ПГУ князя О. Шаховського за роз’ясненням, якими законами слід керуватися у своїй роботі, через протиріччя між Литовським Статутом, Саксонським зерцалом та російським Порядком про покарання вбивць та крадіїв.

Таким чином, ПГУ повернулося до питання про необхідність відновлення кодифікації законодавства, яка була розпочата ще за гетьманування Д. Апостола. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до російської.

Кодифікація права була однією з форм наступу російського царизму на автономію України на початку XVIII ст., і мала на меті заміну українського права, базованого на Литовських Статутах та Магдебурзькому праві, загальнодержавним російським законодавством. Російський уряд прагнув усунути розбіжності, які існували між загальноімперським законодавством і чинним на Лівобережній Україні, для якнайшвидшої ліквідації її автономного статусу 17..

Внаслідок соціально-економічного і політичного розвитку Гетьманщини вже у першій половині XVIII ст. назріла необхідність кодифікації права на території регіону і склались для цього фактично всі умови. Керівні кола держави — ініціатори систематизації — ставили за мету подолати цим самим кризу у правовій галузі, яка щодалі поглиблювалась, а також передбачали закласти підгрунтя національної законодавчої бази, закріпивши політичну автономію України.

Найбільш зацікавленими у законотворчому процесі були козацька старшина й вище духовенство, які, сконцентрувавши у своїх руках величезні матеріальні багатства і всю повноту місцевої влади, намагалися зрівняти і затвердити становий статус старшини і шляхти.

Ідея необхідності кодифікації українського права знайшла відображення в одному з пунктів “Рішучих статей” гетьмана Д. Апостола, який передбачав створення комісії для “рассмотрения книг правных и составления из них общего свода”. Однак, насправді зазначена комісія не була створена. Тому в інструкції від 8 серпня 1734 р. Голові ПГУ князю О. Шаховському Сенат наказував створити спеціальну комісію з 12 членів для вироблення Зводу українських законів. Причому інструкція передбачала переклад законів не українською, а російською мовою. Члени комісії призначалися Головою ПГУ князем О. Шаховським. Немає сумніву, що всі вони належали до розряду доброзичливців Російської імперії. До комісії увійшли 5 духовних осіб: архимандрит Київської єпархії Дубневич, ігумен Переяславської єпархії, ченець Печерського монастиря Юскевич, ігумен Чернігівської єпархії Макошинський, протопоп Р. Савецькой; 1 представник городян — з київського магістрату — Нечай; 6 представників військових: хорунжий Лубенського полку Столковський, Мглинський сотник Григорій Стороженко і бунчуковий товариш Семен Чуйкевич, В. Дмитрашенко та Райга. Крім того, до комісії увійшли тільки двоє українських урядовців — генеральний суддя Іван Борозна і полтавський полковник Василь Кочубей 18.. Для технічної роботи з перекладу і редагування законів російський намісник додав ще 6 осіб. Загалом комісія складалася з 18 осіб.

Працювала комісія в Москві, але звітувала перед головою ПГУ, який перебував у Глухові. Так уряд Російської імперії прагнув ізолювати членів Кодифікаційної комісії від впливу генеральної старшини та відволікань на приватні справи.

Аналіз архівних джерел свідчить, що голова ПГУ князь О. Шаховський багато уваги приділяв роботі Кодифікаційної комісії. Так, у 1734 р. він надіслав комісії “Высокоповажный листовный указ” з вимогою повідомити про наявні результати і пояснити причини повільної роботи. У відповіді члени Кодифікаційної комісії повідомляли, що “їхня справа дуже важлива”, а повільність роботи пояснювали наступними факторами:

1) затримками у зв’язку з відсутністю інструкцій та наказів;

2) довготривалістю перекладу законодавчих актів, написаних латинською мовою; 3) необхідністю переробки 3-х розділів. Крім того, І. Борозна скаржився на окремих членів комісії, які не обізнані з правом, від чого більше суперечок, ніж роботи.

Отримавши повідомлення від членів Кодифікаційної комісії, голова ПГУ наказав повідомити конкретніше, хто з членів комісії не виявляє сумлінності в роботі. І. Борозні наказувалося суворо контролювати, щоб під час кодифікаційної роботи працювали згідно з наказами імператриці та інструкціями, наданими ПГУ. Щодо осіб, які не виявляють сумління, князь О. Шаховський рекомендував І. Борозні своєю старанністю показувати приклад іншим членам комісії. У спірних питаннях голова ПГУ рекомендував керуватися передусім наданими інструкціями і почуттям вірнопідданості імператриці, а у випадку неможливості вирішити суперечку самостійно наказував повідомляти до ПГУ.

Голова Кодифікаційної комісії І. Борозна неодноразово звертався до голови ПГУ за роз’ясненнями. Таким чином, між Кодифікаційною комісією та ПГУ встановилося постійне листування з інструкціями та повідомленнями.

Зокрема, Голові Кодифікаційної комісії була дана необмежена влада над іншими членами, яка виявилася в “смотрении за ними и донесении об их отлучениях и неповиновениях”. Крім того, ПГУ вимагало проводити засідання колегіально, щоб “ліниві соромилися і працювали сумлінно”19..

Важливо зазначити, що уряд Російської імперії вважав роботу Кодифікаційної комісії технічною процедурою перекладу і систематизації законів та звичаїв, які діяли в Україні. Проте вже восени 1734 р. виявилися значні розбіжності в поглядах членів комісії щодо принципів Зводу законів. Так, А. Дубневич, Онісшевич, Столповський та Думітрашка висунули ідею створення самостійного кодексу законів, хоча ця ідея була критично оцінена генеральним суддею І. Борозною: “Хотели новое какое право составить непорядочно и необстоятельно...” 20..

Натомість І. Борозна пропонував прийняти за основу майбутнього кодексу Литовський статут, зберігши його структуру, виділити невідповідні обставинам норми та доповнити нормами Магдебурзького права. Однак, такий “Проект” роботи над зве-денням був суворо засуджений О. Шаховським. Голову ПГУ не влаштовувало перетворення проблеми юридичної в проблему політичну: І. Борозна фактично ставив питання про повернен-ня до первинних основ української автономії: “…а Богдан-де Хмельницкий не с каким другим правом под высокодержавную руку монаршую подался и просил, только с польским княжества Литовского правом, названным Статутом... А Богдану Хмельницкому... права и вольности козацкие, какие от королей польских себе надданные имели, и со оными под великодержавную руку монаршию поддалися, подтверждаются, как о том и в грамоте... императрицы 1734 генваря 31 дня... напечатано...” 21.. Зрозуміло, що включення до Зводу тексту, який юридично закріплював гетьманство, було для російського уряду неприйнятним. При цьому О. Шаховський вже давно вбачав у генеральному судді гетьманські амбіції: “Показывает себя, яко... паче других к пользе малороссийского народа старание имеет, в ту надежду, как бы от малороссийских обывателей похвалу себе иметь...” 22.. Не менш жорстку протидію викликали і спроби І. Борозни передати Звід законів не до ПГУ, а на розгляд Ради старшини. Князя О. Шаховського не влаштовувало перетворення комісії на законодорадчий парламент. Тому голова ПГУ відкинув не лише ідею переведення комісії до Глухова, але й пропозицію І. Борозни назвати Звід “Книгою прав малоросійських”.

Голову ПГУ хвилювало, що попри функціонування комісії в Москві, над нею не було встановлено реального контролю. Для виправлення ситуації князь О. Шаховський запропонував включити до складу комісії російського представника, що було затверджено указом імператриці від 2 грудня 1735 р.: “до 12 духовних та світських осіб, які займаються укладанням Зводу законів, призначити одну персону з великоросіян, щоб ті малоросіяни під контролем цієї персони виконували свою справу професійніше та скоріше”23..

Таким чином, цим наказом було розширено повноваження ПГУ з контролюючих до безпосередньої участі у роботі Кодифікаційної комісії.

В 1736 р. робота комісії була прискорена передусім у зв’язку з готовністю російського уряду до компромісу на ґрунті станових інтересів старшини. Зміна позиції петербурзьких офіційних кіл була пов’язана з Російсько-турецькою війною. В урядових колах Російської імперії вважали за потрібне зробити дещо для “удовольства и приласкания України, чтобы недовольная старшина пользуясь войной, не произвела восстание”24..

Отже, уряд Російської імперії погодився з пропозицією І. Борозни прийняти Литовський статут за основу “українського Зводу”. Варто зазначити, що імперська влада нічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих норм російського законодавства нерідко ставала сама українська старшина. Її принциповість у захисті “малоросійських прав та вольностей” закінчувалася там, де починалися її інтереси. Ще під час підготовки “Рішучих статей” в 1728 р. старшина посилалася на норми російського “Духовного регламенту”, щоб ввести в Україні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента — церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і в комісії зведення “прав малоросійських” в 1735 р., попри зауваження духовенства, що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російського маніфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби і можливість залишити одного з дворянських синів для господарювання українська старшина просила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні25..

22 січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни, “переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вже повністю готові і вивірені”. За таких обставин Голова ПГУ не заперечував проти переїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд “персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви до Глухова”. Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони, живучи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маєтностей. Сенат при цьому вимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердження Сенатом.

Саме матеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшої роботи комісії. Так, архимандрит А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубей отримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по 25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., що стало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційної комісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові без матеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніяких маєтностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою.

З 1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743 рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки у зв’язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, а її діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І. Барятинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхню необізнаність зі справою, імператриця Анна Іоанівна не погодилася та видала наказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії було відновлено. Ймовірно, це було пов’язано з відновленням роботи над російським Зводом.

Передача в 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскільки Сенат на той час вже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства26..

За викладом, змістом і юридичною термінологією український кодекс перевищував усі зразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і не затвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, за межі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини, яка, хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не підпорядковувала їм свої власні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи й не розуміючи при цьому державних потреб. Національно-консервативні кола українського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи у Литовському статуті гарантію стабільності законодавства і (що суттєво саме для них) — збереження прав і привілеїв шляхетського стану.

Таким чином, питания кодифікації українського законодавства було одним з найбільш актуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництво Кодифікаційною комісією: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітував про її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однією з форм наступу російського царизму на автономію України.

Висновок


Підводячи підсумок дослідження права України другої половини XVII - XVIII ст. потрібно зазначити, що виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Повертаючись у більш ранній час можливо відзначити, що до середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви було землеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.

Литовські статути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства.

Проведений розгляд права України другої половини XVII - XVIII ст. дозволяє визначити, що у процесі подальших досліджень необхідно конкретизувати норми та інститути права, які були закріплені у Литовських статутах, визначити тип правового регулювання на українських землях у період другої половини XVII - XVIII ст. у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

Список використаної літератури


Білоцерківський В.Я. Історія України : навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.

Бойко О.Д. Історія України : навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2006. – 688 с.

Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264;

Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165;

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163;

Заяць А. Проблеми історії України ХVІ - ХVІІІ століть / А. Заяць. – Л., 2004. – С. 137-153.

Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;

Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28;

Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.

Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.

Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с.

Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М.С. Пасічник – К. : Знання, 2006. – 735 с.

Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — №6837 “О назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленных в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604;

ПСЗ. — Т. ІХ. — №6888 “Именный, данный генерал-адъютанту князю Шаховскому Об учреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положенных за укрывательство беглых” 11 февраля 1736. — С. 739-740;

Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 105-105про;

Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 113-114;

Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 287;

Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87;

Теличенко И. В. Вказана праця. — С. 443;

Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24;

ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;

Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

1 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

2 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

3 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

4 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

5 Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М. С. Пасічник – К. : Знання, 2006. – 735 с.

6 Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.

7 Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5

8 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163

9 Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5

10 Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165

11 Російський державний архів давніх актів, м. Москва (Далі: РДАДА). — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87

12 Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С.

13 Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24

14 ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5

15 Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264

16 Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24

17 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

18 Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с.

19 Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.

20 Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с..

21 Білоцерківський В. Я. Історія України : навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.

22 Бойко О. Д. Історія України : навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2006. – 688 с.

23 Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — №6837 “О назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленных в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604

24 Бойко О. Д. Історія України : навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2006. – 688 с..

25 Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.

26 Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28

Похожие работы:

  1. • Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст ...
  2. • Становлення філософії, як науки в Україні у другій ...
  3. • Культура України другої половини XVIІ-XVIII ст.
  4. • Духовна культура українського народу
  5. • Культура козацької держави
  6. •  ... думка у другій половині XVII-XVIII століття
  7. • Заочний розгляд справ в цивільному процесі
  8. • Політична система Української козацької держави
  9. •  ... поетиках XVII - першої половини XVIII століття
  10. • Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво
  11. • Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя
  12. • Українська культура у другій половині ХVII-XVIII ...
  13. • Архітектура України кінця ХVII століття
  14. • Початкова освіта у Гетьманщині (друга половина ...
  15. • Семантична структура запозичень як джерело історико ...
  16. • История Украины
  17. • История возникновения Украинского государства /Укр./
  18. • Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX ...
  19. • Господарство Запорізької Січі
Рефетека ру refoteka@gmail.com