План.

І Вступ.

Добровільний вихід із життя — явище негативне…

Тема курсової роботи досить таки актуальна на сьогоднішній день. При її вивченні випливає необмежена кількість питань, глибоких та складних.
Останнім часом установи по виконанню покарань покрила хвиля актів сомогубства серед засуджених. Самовільний вихід із життя — велика трагедія не тільки тому, що на Землі стало на одну людину менше, не тому, що даний акт несе горе та сльози рідним та близьким, а ще й тому, що причини та умови, які підштовхують до самогубства, залишаються. Кажуть:"Не було б причин, не було б і самогубств". Цілком розумно. Навіть, якщо врахувати, що приблизно 25% суїцидальних вчинків здійснюють психічно хворі, 50% самогубств припадає на тих, хто відноситься до "розмитої"групи граничних нервово—психічних станів, та 20% подібних актів здійснюють особи, володіючи твердим мисленням, сильною волею, яких підштовхують на цей крок ситуативні обставини.
Добровільний вихід з життя — явище, безумовно, негативне і з ним необхідно боротися. Це з одного боку. А з іншого — дія суто індивідуальна.
Взагалі, самогубство — це хвороблива функція діяльності головного мозку, яка характеризується аутоагресивною поведінкою під впливом внутрішніх або зовнішніх подразників, які виникають в результаті неадекватної оцінки отриманої інформації або ситуації.
Суїцидальна поведінка — поняття більш ширше і помимо суїциду, включає в себе суїцидальні замахи, спроби та прояви.
До замахів відносяться всі суїцидальні акти, котрі не закінчились літально по причині, незалежній від суїцидента.
Суїцидальними спробами вважають демонстративно-установчі дії, при яких суїцидент частіше всього знає про безпеку здійснюючого ним акту.
До суїцидальних проявів відносяться думки, вислови, натяки, які не супроводжуються якими-небудь діями, направленими на позбавлення себе життя.

ІІ Основна частина.

Історичні погляди на проблему суїциду.

"Люди больше всего стремятся сохранить жизнь, но меньше всего её берегут".

Життя людини. Що приховується в цьому понятті, що воно має на увазі? Що сприяло виникненню життя на Землі? Як виник рід людський? Скільки може прожити людина? Життя вічне? Чому людина помирає і чи вмирає вона взагалі? Що з нею діється після смерті?
За тисячоліття свого існування людство так і не змогло відповісти на всі ці запитання. Та і чи потрібно взагалі. Люди завжди знаходили пояснення тим чи іншим явищам, які їх спіткали, які вони спостерігали. Найбільш повною та доказовою виявилась теорія божественного походження людства. Згідно їй — життя дано нам, як дар. Мати життя — це велика радість. Отримавши цей дорогоцінний дар, ми розуміємо, що він прекрасний і складний. Життя включає в себе і радість і печаль, воно вимагає ставитись до себе з великою відповідальністю. Не дивлячись на всі сучасні досягнення, неможливо осягнути всієї глибини її проявів.
Життя стає прекрасним та лагідним, коли ми знаходимо того, хто є його "джерелом" і хто може пояснити його ціль та тайну.
""В начале…". Цими словами біблія починає розповідь про початок життя на Землі. Все існуюче на землі створено Богом. Центральною постаттю творіння Бога — є людина. Бог дав їй життя, вклав в неї глибокий сенс і визначив перед нею певну ціль. Істинне насолодження життям приходить тоді, коли ми пізнаємо його Автора та принципи, дані Ним . Застосовуючи ці принципи, ми отримуємо повноцінне життя, тому що вони збагачують та повністю змінюють наші особистісні, сімейні та суспільні відносини і допомагають правильно сприймати всі життєві ситуації. І основним, найголовнішим принципом є той, який стверджує, що життя не повинно бути пустим.
З поступовим збільшенням об'єму знань, їх систематизацією з'явились ситуації, які не можливо було пояснити існуючими релігійними догмами. Нове завжди приваблювало людину і вимагало більш конкретних та ясних пояснень.
Тисячоліття людство вірить в існування душі. Порівно з цим терміном масове відвернення її в малечому віці. Сокровенна природа психічних явищ, взаємовідношення душі загадкової, відповідно вірі стародавніх, безсмертної і соми (тіла), оболонки,. в яку вона заключена, були предметом дослідження великих умів минулого і користується не меншим інтересом в наші дні. Наївні уявлення Аристотеля, який поміщав душу в серце (IV сторіччя до нашої ери) та глибоке переконання Платона про самостійність душі, її безсмертя та відокремлення від тіла в момент смерті індивіда походили в наш час обширну літературу, підтвержуючу ідеї Платона. Однобічники феномену "життя після смерті" часто наводять переконливі докази на свою користь, які не зразу й спростуєш. Достатньо пригадати дослідження психіатра із Чикагського університету Елізабет Кюблер—Росе (1969) та лікаря Моуді (1976) хворих та осіб, які перенесли клінічну смерть.
Згідно Моуді багато з них стверджували, що перебували за межами свого тіла, вони піднімались над своєю тілесною оболонкою і в такому стані спостерігали за нею. Інші згадували про коридор або тунель, про бесіди, які вони вели з померлими родичами. Все вище визначене було описано багато століть назад Платоном. Платон справедливо вказував на велику помилку лікарів, які розмежовували вивчення психіки і тіла хворого, як двох окремих складових. До такого висновку прийшов і Арістотель, лікар та філософ, авторитет якого володів умами не одного покоління. Погляди стародавніх на душу склались задовго до сильного розвитку науки розумового руху в усіх галузях життя. Це обумовило не тільки слабкість їх позицій, але й відомі переваги. Стихійна діалектика, відсутність протиставлень душі і тіла, психіки та життя, процесу пізнання та його об'єкту — все це дозволило античним мислителям виробити глобальні концепції та доктрини, авторитет яких проходить через століття.
Розглянемо деякі культи, які супроводжували смерть людини. Найголовнішим підношенням душі померлого була кров його рідних. Кров на покійників проливалась в стародавньому Римі, Австралії, на Таїті. Сумуючі роздирали собі лице, розбивали голови, робили порізи на руках. Багато культів дотримувались постулату, згідно якому спалення тіла заживо відображалося на впливі душі на живих людей. Згадаємо культи Єгипетської культури, коли помирали в гробницях своїх фараонів сотні рабів.
Поступово ми дійшли до проблеми самогубства. Акти самогубства відомі ще з стародавніх часів. В залежності від рівня розвитку суспільства самогубство переходило з категорії елементів культури в антисуспільне, аномальне явище. Як вже зазначалось в Стародавньому Єгипті раби йшли за померлими хазяями, щоб забезпечувати життя в потойбічному світі. У азіатських народів існував звичай, згідно якому дружина померлого чоловіка забов'язана була покінчити з собою (якщо в них не було дітей), інакше на її рід лягало прокляття богів. Згідно вірувань багатьох народів люди свідомо йшли на смерть, щоб ублажити свої Божества, і це вважалось за велику честь померти для бога.
В середньовіччі церква вже боролась з актами самогубства, пояснюючи це впливом диявольських сил. Але в той же час виправдовувалось самогубство на полі битви, так званий "кодекс честі", який знаходив свої прояви в нашому столітті і вважався великим героїчним вчинком. В нинішній час у деяких народів все ще збереглись такі ритуали. Прикладом може послужити Японія, Китай, країни Азіатського регіону. Але знову ж обумовлені способи самогубств. Неабияке значення мають фактори та причини, з яких людина покидає життя самогубством.

Суїцид як соціально-психологічне явище.

Здійснення людиною раніше спроби до самогубства є сильним попередженням наступного завершеного суїциду. Спроба до самогубства — один із найкращих показників намірів людини. Немає нічого драматичнішого за крик про допомогу. Деякі суїцидальні спроби не сприймаються, як серйозні. Наприклад, молода дівчина приймає певну кількість таблеток, будучи впевненою, що її спроба буде розкритою. Або чоловік наносить собі порізи таким чином, що це ніяк не може закінчитись летально. Якщо здійснюються такі спроби, то іноді сім'я та друзі легко проходять поряд з ними або не помічають їх взагалі. Навіть в тому випадку, коли людина, спробувавши отруїтись, буде старатись в деталях виправдати свою поведінку. Дуже часто люди реагують на ці події подразливим зауваженням: "Вона просто хотіла привернути до себе увагу". Справа ж полягає в тому, що до кожної суїцидальної справи слід віднестись з усією серйозністю, якою б легковожною вона не здавалась. Як було вищесказано, самими вразливими є люди, які в минулому здійснювали спроби до самогубства або тісно контактували з тими, хто намагався або отримав успіх в цьому прагненні. Статистика стверджує, що 12% із здійснюючих суїцидальну спробу, не пройде і 2 років, обов'язково знову повторять її і досягнуть бажаного. Четверо із п'яти суїцидентів, які закінчили з собою, намагалисьзробити це в минулому, в крайньому випадку один раз. Після першої невдалої спроби багато хто робить висновок: "Я зроблю це краще в інший раз". І вони згадують про нього, особливо відчуваючи психічний стрес.
Стресова ситуація робить людей більш схильними до самогубства. В цей час щось трапляється як всередині, так і навколо них. В кризових обстановках вони втрачають всі перспективи та орієнтири і під загрозою стає їх виживання. Прогнози на майбутнє здаються безнадійними та похмурими. Такі серйозні стресові ситуації, як хвороба, економічні негаразди, смерть близьких або сімейні проблеми часто перевершують можливості захисних функцій організму людини. В результаті кризи життя у людини виникає відчай та безпомічність. Таким чином, ситуаційні фактори часто приводять до суїцидальної реакції. Ситуаційні фактори, які сприяють суїциду, були детально досліджені в Сан-Франціско. По мірі їх внеску в розвиток суїцидальної поведінки можливо виявити наступне:
•Ризик суїциду високий у людей з нещодавно виявленою хронічно прогресуючою хворобою. Фактор прогресування хвороби є більш вагомим для суїцидалного ризику, ніж його тяжість або втрата працездатності.
•Економічні негаразди, з якими стикається людина, торкаються дещо більшого, ніж просто гаманця. Без сумніву, вони породжують проблеми, пов'язані з їжою, одягом або житлом. Але при цьому ставиться під питання компетентність тих, які потрапили в фінансові труднощі. Вони гостро відчувають себе невдахами, життя яких не вдалось. Майбутнє здається їм крайнє невизначеним, а самогубство розглядається, як сприятливе вирішення ситуаційної проблеми.
•Зі смертю коханої людини життя вже ніколи не стане, як колись. Руйнується звичайний стереотип сімейного життя. Можливому суїциду, як правило, передує затяжне інтенсивне горе. Протягом багатьох місяців після похорону спостерігається відхилення виниклої реальності, сомотичні дисфункції, конічні резлади, все більше охоплююче почуття вини, ідеалізація утрати, апатія, а також вороже ставлення до друзів та родичів, які намагаються надати допомогу. В цих умовах суїцид може здаватись звільненням від невиносимого психічного болю або способом з'єднання з тим, хто був коханим і назавжди пішов з життя. Його можуть розглядати як покарання за вигадані або реальні вчинки, допущені по відношенню до покійного.
•В багатьох обставинах розуміння та сімейні конфлікти можуть сприйматись як події тяжчі, ніж смерть. Якщо людина помирає, то цьому існують раціональні ("У нього був рак") або релігійні пояснення ("Бог дав, Бог взяв"). При розлученні розумні або найприродніші трактування здаються уявними підставами. Вони особливо не задовольняють, коли в ситуацію втручаються діти і виникають проблеми з їх опікою і вихованням, які доводиться вирішувати на фоні безсвідомиго почуття вини, поразки або помсти. Виникаючі проблеми мають глибокий психотравмуючий вплив як на батьків, так і на дітей. Дослідження стверджують, що багато людей, які закінчували собою, виховувались в неповній сім'ї.
•Сімейні фактори. Щоб зрозуміти людей, які скоїли суїцид, потрібно добре знати їх сімейне життя, поскільки воно відображає емоційні порушення у членів сім'ї. Від особливостей сімейного оточення залежить чи проявиться їх потенціал самознищення. Наприклад, якщо людина неспокійна, то вона не тільки нерегулярно приймає їжу і уникає друзів, інших членів сім'ї також може охопити відчай. Було виявлено, що, при більшості суїцидів у підлітків, їх батьки були подавлені і думали про самогубство. В інших випадках членів сімей можуть долати гнів і обурення. Щоб відрегулювати свої негативні емоції, вони інколи безсвідомо обирають одного із близьких об'єктів колективної агресії. На жаль, стаючи "козлом отпущения", часто не знають, як подолати недоброзичливість, постояти за себе або правильно поступити в цій ситуації. Якщо, нарешті, він вирішує покінчити з собою, то тим самим, він просто проявить ті антисоціальні імпульси, котрі скритно мають інші члени сім'ї. В сім'ї можуть виникати такі кризові ситуації, як смерть близьких, розлучення або втрата роботи. Ці колізії викликають сильну тривогу та емоції хвилювання. Як правило, хтось повинен бути відповідальним за виниклі порушення соціальних зв'язків. Частіше всього обирається самий вразливий член сім'ї, найменш агресивний, який не вміє відстояти свою думку або протирічити, йому багаторазово повідомляють, що саме він є "поганим" і "відповідальним за всі ці негаразди". Його можуть навіть звинуватити в смерті близької людини, яка трапилась з природних причин. Бувають ситуації, коли люди розлучаються з життям, щиро вірячи в те, що цим вони захищають тих, кого більше всього кохають. Більше того, суїцидогенна сім'я може бути впевнена, що таким незвичним способом, як самогубство, вирішуються проблеми для решти. Суїцид неможливо серйозно вивчати поза контексту соціального оточення конкретної людини. Обов'язково варто брати до уваги актуальні потреби, бажання та прагнення близьких. Важливо розуміти не тільки переживання суїцидального індивіда, але і емоціональний клімат сім'ї.
Емоційні переживання є одним з основних показників можливості суїциду. Будь—який раптовий особистісний конфлікт завжди є серйозним попередженням. Більшість потенційних самогубств страждають від депресій. Депресія часто починається поступово, з'являється тривога і в'ялість. Люди можуть не усвідомлювати її початку. Вони тільки помічають, що останнім часом стали подавленими, печальними і "хандрять". Майбутнє постає темним і вони вважають, що його неможливо змінити. Часто вони приходять до висновку, що хворі раком, психічною чи іншою невиліковною хворобою. Перед суїцидом вони починають думати про смерть. Їм стає важко виконувати навіть прості обов'язки. Кажуть: "Я навіть не можу ясно мислити". Їм буває важко прийняти найпростіше рішення. Вони скаржаться на в'ялість, нестачу життєвої енергії та втому. Ознакою депресій і обумовлених нею суїцидальних думок може бути зниження сексуальної активності. Хворі депресією скаржаться на безпліддя та імпотенцію. Інтимні зв'язки не задовольняють їх потреби. Норман Табачник вважає, що сексуальні порушення є характерною рисою для людей, схильних до самознищення. Детальне вивчення цих станів, як правило, виявляє депресивний настрій, а при більш глибокому розгляді і суїцидальні схильності. Збережена сексуальна функція, в тому випадку, коли складає частину позитивних взаємовідносин з іншою людиною, є захист від самознищуючої поведінки. Завдяки їй в важливих для людини міжособистісних контактах зберігається компонент інтимності в душевній близькості. Ознаками емоційних порушень є:
— втрата апетиту або імпульсивне переїдання, безсоння або підвищення сонливості протягом, в крайньому випадку, останніх днів;
— часті скарги на сомотичні недомагання (на біль в животі, головний біль, постійна втомленість);
— незвичайно зневажливе ставлення до свого зовнішнього вигляду;
— постійне відчуття одинокості, безкористності, провини або сумніву;
— відчуття нудьги при проведенні часу в звичайному оточенні або виконанні роботи, яка раніше приносила задоволення;
— ухиляння від контактів, ізоляція від друзів, в сім'ї, перетворення в людину-одинака;
— порушення уваги зі зниженням якості виконуючої роботи;
— поринають в роздуми про смерть;
— відсутність планів на майбутнє;
— раптові приступи гніву, які часто виникають з-за дрібниць.
Ознаки самогубства бувають різними в залежності від віку. У юнаків найбільш явним натяком на суїцидальні тенденції є зловживання алкоголем та наркотиками. Приблизно половина молодих людей, які здійснюють суїцид, приймали перед цим ліки, виписані їх батькам. В середньому віці — це неможливість примиритись або контролювати свою ситуацію, що часто проявляється в якому-небудь психосоматичному захворюванні. У людей літнього віку ознаками суїцидальних думок можуть бути розмови про "відмову" від чого-небудь. Цікавить суїцидологічний аспект і інших психологічних розладів. Неврози, які характеризуться безпідставним страхом, внутрішньою напругою та тривогою. Невротик не втрачає зв'язку з оточуючим середовищем, але у нього відсутня довіра до людей, в зв'язку з цим він стає підозрілий та тривожний. Характерологічні або особистісні проблеми виникають з дефіцитом моральних норм, здравомислячих або складних взаємовідносин з оточуючими. Ці люди не страждають, власне, душевними розладами, однак схильні до здійснення антисуїцидальних вчинків без виникнення почуття вини. Психози проходять важче ніж неврози. Людина, якій властивий психоз, як правило, неадекватно реагує на більшість ситуацій оточуючого життя. До них відноситься моніакально-депресивний психоз з глибокими змінами настрою від манії до депресії, яка супроводжується суїцидальними думками. Поширеним захворюванням є шизофренія, при якій виникають маячні розлади та обманні сприймання: голоси та привиди. Для цих хворих "нічні жахи стають реальними". Оточуюче причудливо змінює свої контури, а значення, яке передається окремим фактом, не має яких-небудь реальних підстав. Серед людей, які страждають психозом, шизофренією та маніакально-депресивним психозом, частота суїцидів достатньо велика: до них відносяться не менш 1/4 суїцидентів. Необхідно підкреслити, що хворі, які страждають психотичною депресією, часто здійснюють суїцидальні дії на початку та кінці психозу. Серед хворих шизофренією, як показують різні дослідження, від 3 до 12 % здійснюють самогубства. Ризик суїциду на протязі їх життя спостерігається від 15 до 20 %. Хворі шизофренією часто здійснюють суїциди із-за відчаю, якщо раптово усвідомлюють недієздатність контролювати свою долю або сили, марення, переживання та постійних галюціонарних розладів.
Засоби, які застосовуються в УВП з приводу боротьби із самогубствами серед засуджених, повинно розглядатись з позиції усієї системи попереджувального впливу на негативні явища (у тому числі і злочинність, алкоголізм, наркотизм, суїциди тощо), котрі передбачає як спеціально-кримінологічне, кримінально-виконавче та кримінально-правове попередження.
Перший напрямок поперджувальної діяльності (спеціально-криміналогічне попередження), пов'язаний з вирішенням задач пофілактики суїцидів і перш за все тієї її частини, що пов'язана з криміналом (тобто доведення засуджених до самогубств, що передбачено ст. 99 Кримінального кодексу України), а також інших випадків прямо чи безпосередньо пов'язаний з цими явищами.
Спеціально-криміналогічне попередження суїцидів в УВП — це безпосередній вплив на суб'єктивні та деякі об'єктивні причини та умови, які сприяють скоєнню самогубств. Конкретно попередження визначається:
а) в діяльності, спеціально спрямованій на усунення певних криміногенних факторів;
б) в цілеспрямованому здійсненні соціально-економічних, організаційних та правових заходів.
Виділення криміналогічної профілактики суїцидів в УВП обумовлене тим, що вона повинна перешкоджати:
а) формуванню наміру скоєння суїциду (тобто попередження);
б) реалізації таких намірів на стадії приготування (тобто запобігання);
в) продовженню початого акту на стадії замаху на суїцид (тобто припинення).
Криміналогічна профілактика суїцидальної поведінки забезпечується тим, що сфера її впливу, а також особи, які там знаходяться, ставляться в нормативно окресленні рамки. Крім того, вона передбачає:
а) визначення кола осіб, які повинні знаходитись у сфері профілактичного впливу адміністрації УВП;
б) встановлення підстав використання профілактичних засобів стосовно засуджених;
в) встановлення гарантій прав та законних інтересів засуджених, які знаходяться у сфері профілактичного впливу;
г) повідомлення конкретних осіб (представників адміністрації та інших) про початок здійснення профілактичних дій;
д) утворення умов, виключають компроментацію осіб, яких профілактують;
е) встановлення обов'язків та прав працівників УВП та інших осіб у сфері попередження суїцидів в УВП;
ж) наділення певних посадових осіб правом вимагати від інших працівників УВП усунення причин та умов, які сприяють суїцидальній поведінці засуджених.
Під час проведення заходів по встановленню потенційних самовбивць в місцях позбавлення волі необхідно зосередити увагу на категорії осіб, стосовно яких поступають дані (як офіційним, так і оперативним шляхом), які свідчать про їх становище в мікросоціальному середовищі зосуджених як небезпечне в плані соціальної адаптації та таке, що може привести до конфліктної ситуації, в тому числі із самим собою.
Насамперед, мова йде про категорію засуджених, на яку здійснюється моральний та фізичний тиск і застосовуються різноманітні знущання і приниження людської гідності.
Серед цієї категорії слід виявити таких, що колись давали урочисту клятву злочинця з того чи іншого приводу, а в свій час, не дотримавши такої клятви, вважалися зганьбленими та попадали в рахунок тих, відносно кого було презирливе ставлення (згідно жаргону це означає — "варнацкое слово на варнацкую честь"). Дану категорію людей виганяли з ганьбою з угрупування, та, як наслідок, щодо них спостерігаються насильницькі дії ("опустить в шурф") та надання прізвиська ("объявленный петух"). Не маючи виходу з такого становища, засуджений може скоїти замах на самогубство.
Слід також звертати увагу на категорію засуджених із числа колишніх співробітників ОВС та інших правоохоронних органів чи військовослужбовців, іменованих — "ёлочка зелёная".
Серед злочинних угрупувань нерідко існують такі засуджені, які постійно є об'єктами тероризації з боку членів угрупувань (такого злочинці іменують "кобылка"). Нерідко таким засудженим шляхом обману, або насильництва робиться татуїровка, яка вказує на його причетність до категорії ганебних засуджених, такі дії іменуються "кольцо позорное". З цієї ж кагорти виходять засуджені з прізвиськом так званий "моргушник", — зганьблений засуджений, котрому притулялись членом до очей. А також забиті, боязливі засуджені, опутані іншими членами групи та цілком підлеглі їм (такому засудженому надається прізвисько — "путо"). До категорії потенціальних самовбивць, крім названих, можуть попадати й ті, що не віддають борги, які з'явились з приводу гри в карти тощо.
Зазначена категорія засуджених, як правило, може доводитись до тупікового стану, з якого їм дуже тяжко вийти без допомоги співробітників УВП, але, з тих чи інших міркувань, вони не можуть звернутись за допомогою. Тому необхідно поряд із іншими спеціально попереджувальними діями, виявляти цих людей та вести як з ними, так і в їх середовищі профілактичну роботу.
Для встановлення осіб, які можуть бути об'єктом знущання в місцях позбавлення волі, а також саме за цими обставинами стати на шлях самогубства, слід знати ті негативні процеси, які відбуваються, або можуть відбуватись в середовищі засуджених. Доцільно деякі з них назвати, щоб під час організації і впровадження спеціально-попереджувальних заходів по боротьбі з такими явищами, можно було б своєчасно виявляти носіїв суїциду. Наприклад, стосовно "недосвідчених новачків" існує камерна гра "в баню", під час якої "новачка" заставляють брати в лазню постільні приналежності, буцімто для випарки, після якої він спить на мокрій постелі. Нерідко таким людям приходиться лізти під нари ("гнуться под нары"), запобігаючи побиття. Або моменти, коли у жертви відбирають майно, речі особистого користування, що називається —"козачий атас". Росповсюджена так звана "катка", — тобто втягнення наміченої жертви в картіжну гру та залишення її в програші, закінчується побиттям та знущаннями над жертвою. Ці процедури можуть проходити у вигляді "ложки отбить", — покарання якому підлякають ті, що програли в камерній грі, у вигляді побоїв ложкою по різних частинах тіла. В ПКТ або СІЗО та інших приміщеннях камерного типу існує процедура — заставляти співкамерника виконувати брудну роботу в камері, принижувати, зневажати, зводити наклепи, що означає "опоносить". Особливу небезпеку, як для суїцидів, так і інших небезпечних дій з боку жертви можуть викликати дії, пов'язані з насильством засуджених. Наприклад, так звані дії "кинуть на бригаду", — тобто згвалтування групою. Або такий засіб глумлення над жертвою, як так зване "минирование" — що означає — тайно від жертви добавляти в харчі слюну або сперму гомосексуаліста, а після вживання цих "минированых" харчів наголошувати про це. При цьому жертва попадає в розряд найпризирливіших засуджених.
Приводом для самогубств в місцях позбавлення волі можуть стати й такі дії з боку порушників режиму як побиття жертви таким чином, щоб потерпілий не міг впізнати осіб, які його б'ють, накривши йому голову чим-небудь, такий спосіб називається — "киф тёмный". Або так званий розрахунок жертви, яку обіграли в карти — "кровь пошла носом". Приниження та примус, які мають місце в середовищі засуджених проявляються й в формі вимог безперечного виконання жертвою всіх вказівок та поступатися злочинцям, в їх термінології це означає "леща давить". Особливий характер носять дії, пов'язані з глумленням над особистістю серед неповнолітніх засуджених. Так названа гра "паровоз", — групові дії підлітків (камерна гра), під час якої новачку пропонується з зав'язаними очима проповзти декілька разів по лаві і в цей час йому наносяться удари, побої. Або такий спосіб, як "печенками рыгать", коли людину підкидають вверх і розбігаються.

Діагностика та профілактика самогубств.

Тактика попередження самогубств повинна, на мій погляд, поєднувати колективні та індивідуальні форми впливу гласних та оперативно-розшукових заходів, методів. Її результативність залежить від цілого комплексу засобів: особистості, її мікросоціального середовища та конкретної ситуації, а також інтенсивності профілактичних дій.
На мій погляд тактика попередження суїцидів в УВП може розглядатись в трьох напрямках:
1) в ситуації до виникнення наміру на самогубство (тобто тактика у вигляді профілактичних дій);
2) в ситуації виникнення наміру на замах до самогубства (тактика відвернення);
3) в ситуації замаху на суїцид (тактика припинення суїцидального акту).
Щодо першого напрямку тактики індивідуальної профілактики суїцидів в місцях позбавлення волі, то вона, на мій погляд, співпадає з висловленими А. П. Закалюком шістьома основними стадіями:
а) втановлення осіб, які мають для нас профілактачний інтерес (на мій погляд, сюди слід взяти і фактори, провокуючі до суїциду названих осіб);
б) їх вивчення;
в) прогнозування суїцидальної поведінки і схвалення рішення про необхідність використання індивідуальних засобів попередження та нейтралізації провокуючих факторів;
г) планування останніх у відповідності з прогнозом;
д) здійснення зазначених засобів;
е) оцінка результативності проведеної роботи та висновку щодо її припинення чи продовження.
1. Щодо встановлення осіб, схильних до суїцидальної поведінки, то їх слід виявляти на ранніх етапах за допомогою вивчення документів, матеріалів особистих справ, засобів та методів (гласних та оперативних), які має у своєму арсеналі адміністрація УВП.
2. Під час вивчення потенціальних самовбивць необхідно вдаватись до вивчення їх характеристик та поведінки в середовищі засуджених. Вагомими на цьому етапі можуть бути дані про:
— характер скоєного злочину, його вага;
— криміногенні якості особистості, риси характеру, медичні показники та інші дії;
— поведінка на слідстві, в суді, в СІЗО, під час прибуття в УВП;
— криміногенні фактори середовища та інші морально-психологічні обставини життя до арешту, які можуть відзначитися на поведінці засудженого;
— поведінка засудженого в карантині та його висловлювання і наміри в плані розглядаючої проблеми;
— поведінка в ув'язненні, визнання своєї вини у скоєному злочині, підпорядкованість злодійським законам та традиціям, стосунки з засудженими в їх середовищі, а також з адміністрацією УВП;
— дані про наміри скоєння суїциду (як гласні, так і оперативні);
— відхилення у поведінці, під час відбування покарання після карантину;
— негативний вплив мікросоціального середовища з-за меж УВП;
— негативне середовище, в яке особа реально може попасти після відбуття покарання та наявність "безвихідних" становищ тощо.
3. Щодо прогнозування суїцидальної поведінки засуджених, то на мій погляд, методика його здійснення повинна складатись з чотирьох основних частин, які б забезпечили вирішення таких завдань, як:
— вивчення сучасного та минулого характеру поведінки і складових, які його обумовлюють особистості, середовища та ситуації, їх ознак, закономірностей формування розвитку та прояву;
— встановлення серед ознак тих, котрі мають прогностичне значення: визначення їх якісної ролі і кількісного значення, в тому числі системі показників, найбільш зручних для практичного прогнозування;
— утворення прикладної моделі прогнозу суїцидальної поведінки, використовуючи метод моделювання ознак для визначення ступеню ймовірності висновків, які прогнозуються);
— практичне прогнозування (здійснюється за рахунок утворення та використання методики, яка визначає порядок, правила і способи користування прогностичною моделлю).
Головним в цьому процесі є вибір прогностично-суттєвих ознак ("індикаторів"), які дозволяють виявити і прогнозувати в майбутньому тенденцію змін поведінки особистості.
На мій погляд, в процесі прогнозування суїцидів можливе використання трьох основних методів, які становлять ядро усієї методики прогнозування: клінічного, детерміністичного (або факторного) та еталонного методів.
При застосуванні клінічного методу діагностується одиничний об'єкт прогнозування, а тенденції його змін виявляються, спираючись на знання характерних для нього механізмів та закономірностей, наприклад, психологічних, на чому будується прогнозування того, яких наступних стадій та в який час можуть досягати названі зміни. Цей метод широко використовується в медицині (звідки й його назва).
Детерміністичний метод заснований на виявленні тенденції, яка прогнозується по причинах або асоціативних факторах, які викликають зміну поведінки.
Еталонний метод використовується для виявлення тенденції зміни поведінки (стереотипи, властивості), які характерні особам в аналогічних умовах, по встановленому досвіду. В необхідних випадках доцільно складати карту прогнозу цих явищ і відпрацьовувати названі питання.
Щодо планування засобів профілактики суїцидів в місцях позбавлення волі, їх здійснення та оцінки результатів, то вони залежать від того, на скільки компетентно були виконані попередні етапи тактики, а також від якості та професіоналізму виконавців.
Стосовно ситуації, коли адміністрації відомий намір засудженого здійснити замах на самогубство або є дані, що особа піддається тиску та усіляким приниженням людської гідності з боку інших засуджених, тактика дій повинна бути більш рішучою та інтенсивною.
Її цілеспрямованість повинна бути направлена на запобігання, упередження реалізації антисоціальпій задумці особи та нейтралізації всіх шкідливих обставин, які приводять до нього. Як і на етапі профілактики дії повинні носити комплексний характер. Одночасно необхідно працювати як за спеціальним планом, так і без нього над тим, щоб з одного боку зробитти все, щоб змінити стереотип мислення особистості — потенціального самовбивці за допомогою, насамперед,— психологічного впливу, а також радикально змінити його умови утримання (предметне буття), тим самим виключити можливість дій зовнішніх причин та обставин, які провокують до самогубства. Особисті заходи цього етапу при певних обставинах повинні передбачити поряд з іншими засобами ізоляції, зміни місця знаодження, а також комплексних заходів нагляду, режиму та оперативного реагування.
Щодо тактики на стадії замаху на самогубство, то вона повинна бути миттєвою, в значний мірі ці дії повинні бути передбаченими наперед. Особливості роботи камерних приміщень, де знаходяться засуджені, повинні гарантувати на всякий випадок вихід з такого становища і припинити той чи інший замах на самогубство. Володіння ситуацією в таких випадках передбачає чітке забезпечення охорони та нагляду за місцем, де найбільш імовірне скоєння цих дій (камери, підвали тощо), доступ до різного роду отруйних, колючо-ріжучих матеріалів та речовин і таке інше.
Об'єктом (кримінально—виконавчого) попередження є певні умови, сприяючі виникненню чи реалізації намірів скоїти самогубство. Тому тут на перший план стають засоби, направлені на те, щоб перешкодити виникненню таких умов. До цих засобів можна віднести:
а) охоронні;
б) дисциплінуючі;
в) виховні.
Всі вони встановлені нормами кримінально— виконавчого права, пов'язані з охороною суспільних відносин, які входять в сферу захисту кримінально-виконавчої системи
1. Охоронні попереджувальні засоби виступають у вигляді соціального контролю:
а) зовнішньо охоронні попереджувальні засоби: охорона та перевірка засуджених, їх конвоювання, пересування без конвою тощо;
б) внутрішньо охоронні засоби, попередження, націлені на утворення умов, які сприяють попередженню негативних явищ, у тому числі і самогубств серед засуджених.
До них можна віднести: закладені в структурі УВП та забезпеченні діяльністю адміністрації; направлені на забезпечення утримання засуджених згідно правил УВП; правозастосувальна діяльність адміністрації УВП до засуджених процедурного та організаційного характеру (у тому числі забороняючі, забов'язуючі та дозволяючі засоби).
2. Дисциплінуючі попереджувальні засоби визначаються самою специфікою процесу виконання покарань і впливають на те, що негативні явища, які визивають суїциди та інші порушення діяльності УВП були своєчасно припинені (умови ізоляції, локалізації, виконання правил внутрішнього порядку тощо).
3. Виховні засоби в рамках загального процесу ресоціалізації (широка роз'яснювальна, просвітницька діяльність, масові та індивідуальні форми, професіональна психолого-педагогічна діагностика особистості засудженого та цільовий постійний вплив на сферу його свідомості з боку найширшого кола фахівців).
Стосовно кримінально-правового попередження суїцидальної поведінки в місцях позбавлення волі слід назвати перш за все дію статті 99 Кримінального кодексу України (Доведення до самогубств). Від своєчасного та кваліфікованого застосування цієї норми кримінологічного закону в багатьох випадках залежить стан самогубств серед певної частини засуджених, а також інших антисоціальних явищ. Крім названої статті засудженим слід роз'яснювати дії норми кримінального закону, особливо пов'язаних з насильницькими діями.

ІІІ Висновок.

Людина в оточуючому її середовищі виступає як саморегулююча система.

У своїй курсовій роботі я намагався зосередити увагу на такому атисоціальному вчинку особистості як самогубство.
Людина в оточуючому її середовищі виступає як саморегулююча система, яка реагує на зовнішні зміни своїми свідомими і підсвідомими механізмами, пристосовуючись, адаптуючись до цих змін. Кінцева мета саморегуляції — досягнення повної адаптації, а негативний її результат — це часткова чи повна дезадаптація. Найбільший вплив на саморегуляцію чинять особистісні та соціальні фактори, аналіз яких дає можливість оцінити рівень адаптацій чи дезадаптацій.
Специфічні особистісні риси можуть формувати систему цінностей, яка негативно впливатиме на механізми саморегуляції, викликаючи деструктивні форми поведінки людини.
До таких "цінностей" слід віднести:
1) почуття підвищеної відповідальності — людина вважає себе не об'єктом, а її суб'єктом. Вона тільки сама несе відповідальність за все, що трапляється з нею на роботі, у сім'ї, на вулиці;
2) почуття вини — людина вважає, що всі страждають в наслідок її вчинків, що вона не може виконати професійні, сімейні та інші обов'язки, що вона неспроможна вирішити жодного питання;
3) відчуття засудження оточуючими — людині здається, що всі бачать її неспроможність, нікчемність і засуджують її. Відчуття засудження оточуючими випливає з відчуття вини, але воно є глибоким і найбільш психотравмуючим для особи;
4) почуття безпорадності — людина вважає, що не може себе захистити, що її не можуть захистити і допомогти їй рідні та близькі люди, що існування у сіспільстві стає неможливим.
Такі відчуття виникають у психічно хворих з депресивною симптоматикою невротичного та психотичного рівнів, але вони можуть з'являтись окремо у психічно здорових людей і свідчити про різний рівень дезадаптацій особи. На них слід звертати увагу при роботі з суїцидонебезпечним контингентом психічно хворих, у роботі телефону довіри та при оцінці можливих повторних суїцидальних дій у післясуїцидальний період.
З соціальних чинників, які впливають на саморегуляцію слід виділити:
1) економічні негаразди, бідність, безробіття;
2) дезорганізацію сім'ї: смерть рідних, розлучення, відсутність підримки, конфлікти, несумістність, відсутніть дисциліни;
3) формування нових суспільних поглядів, які не приймаються особою;
4) обмеження та низька якість загальноосвітньої та професійної освіти;
5) відсутність дозвілля та відпочинку;
6) послаблення правоохоронної діяльності;
7) неспроможність органів управління вплинути на негативний перебіг подій;
8) різні етичні, релігійні, економічні конфлікти.
Негативна оцінка особою соціальних факторів негативно впливає на процеси саморегуляції, ускладнює адаптацію, спричиняє постійне нервове напруження, на тлі якого іноді виникає бажання скінчити життя самогубством.
Оцінка ставлення особи до особових та соціальних чинників повинна аналізуватися лікарями, психологами для прогнозування можливих повторних суїцидальних дій у післясуїцидальний період. Це допоможе правильно спрямувати психотерапевтичну роботу з суїцидонебезпечним контингентом.
Відокремлення самогубства від такого поняття, як нещасний випадок, має важливе значення при вирішенні питання постановки хворого на спеціальний облік у позалікарняних умовах.
Такий підхід допоможе зробити групу хворих з аутоагресивними формами поведінки однорідною і правильно підійти до розробки профілактичних заходів. Профілактика самогубства психічно хворих повинна будуватися як цілісна система і складатися з кількох послідовних етапів. Перший — це проведення лікувальних заходів примусового (згідно інструкції про "примусову госпіталізацію") та не примусового характеру. Другий етап — виписка хворого з лікарні та постановка його на спеціальний облік у ПНД. Третій етап — зняття з спеціального обліку.
Усі вищезгадані етапи профілактики аутоагресивних форм поведінки психічно хворих повинна об'єднувати єдина програма профілактичних та реабілітаційних заходів, які включають не тільки трудову діяльність, але й увесь спектр соціального життя хворого.

Використана література:

1. Амбрумова А. Г. Бородин С. В. Михлин А. С. Предупреждение самоубийств. М. 1980. с. 40.
2. Бердяев Н. А. О самоубийстве. Психологический журнал. т. 13 №3 1992. с. 96-106.
3. Бородин С. В. Михлин А. С. Мотивы и причины самоубийств. Комплексные исследования в суицидологии. М. 1986. с. 65.
4. Брухановский Н. П. Самоубийцы. Л. 1927. с. 127.
5. Волков В. Н. Медицинская психология в ИТУ. М. Юридическая литература. 1989. с. 256.
6. Короленко А. П. Дожик Т. А. Семь путей к катастрофе. Новосибирск. Сиб. отделение. 1990. с.224.
7. Алиев И. А. Актуальные проблемы суицидологии. Уголовно-правовые криминалогические аспекты. Баку 1987. с.