1. Народногосподарське значення агропромислового комплексу України.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність ланок народного господарства (галузей, підгалузей, виробничих підприємств, організацій), діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом продукції. АПК формуються на основі агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення виробництва. Поділяються на агропромислові підприємства та агропромислові територіальні комплекси. За територіальними масштабами та особливостями вони різноманітні. В галузевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість по переробці сільськогоспо- дарської сировини (харчова, деякі галузі легкої промисловості); виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських та несільськогосподарських галузей (машино- будування для сільського господарства, легкої та харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції; виробниче обслуговування комплексу (ремонт тракторів та сільсько- господарських машин, будівництво тощо); наука, управлін-ня, підготовка кадрів.

Складовою частиною АПК є також продовольчий комплекс, який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочевоконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійно- жировий.

Функціональна структура АПК відображає його внутрішні комплексоутворюючі зв’язки, які найінтенсив- ніше розвиваються у сфері виробництва і переробки конкретних видів сільськогосподарської продукції.
Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси, що розвиваються на базі певних агропромислових циклів. Їхня територіальна структура складається з регіональних і зональних елементів.

АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв’язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм компонентної структури АПК
— це поєднання взаємопов’яза- них стадій одного виробничого процесу, що охоплює виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК
(м’ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського виробництва і засобом розв’яза- ння питань його планової територіальної організації є аграрно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід розуміти певну систему територіальних формувань сільсько- господарських підприємств, для яких характерно порівня- но стійке поєднання галузей і вироблюваних продуктів у виробничо-територіальних типах господарств, що склалося на основі найновіших технологічних процесів і раціональних виробничих зв’язків. АТК є результатом розвитку територіального поділу сільськогосподарської праці, для якого характерні переважно горизонтальні виробничі зв’язки.

В Україні сформувався АПК республіки — важлива функціональна ланка всього народногосподарського комплексу України. Це другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На галузі, що входять до АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає близько 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів і чисельності зайнятих працівників.

2. Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.

Формування АПК і особливості його територіальної організації залежать від сукупної дії природно- і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно- географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково- технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно- географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура
АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад
10( становлять від 2300( до 2600(. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 — 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід (5, с.
288).

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10( становлять від
2600( до 2800(, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року (5, с.288).

Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпеченості.
Суми температур понад 10( коливаються від 2900( на півночі до 3600( на півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від
500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства (5, с.288).

Сільськогосподарська зона південного Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11( — 130(, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке (5, с.288).

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10( не перевищують 1600( — 1800(. Період вегетації триває в середньому 136 днів.
За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів (5, с.288).

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її території виділяють
Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і
Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.
Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість.
Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є
Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново- опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатни- ми грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галузями сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну.
Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно- промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку
(річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік (5, с.289). Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо- дарські культури помірної зони і розвивати всі основні галузі тваринництва.
[pic]

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння.
Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподар- ських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%)
(мал.1)

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо- степовій зоні
(85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%) (5, с.291). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство поступається промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в республіці переважає промислово- сільськогос- подарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку ін- фраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне міс-це у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних чинників, що впливають на формування і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільсько- го населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогоспо- дарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіо- ни України мають надлишок трудових ресурсів у сільсько- му господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалі- зацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві на- ціональні особливості і традиції.

3. Основні етапи розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс України в цілому і сільське господарство зокрема пройшли довгий і складний шлях історичного розвитку. В дореволюційний час воно (сільське господарство) було основним джерелом життя більшості населення. Але рівень розвитку продуктивних сил в цій галузі матеріального виробництва був низьким. Машини використовувались лише частково в поміщицьких господарствах та в господарствах у багатих селян.
Переважало дрібне виробництво з примітивною технікою і низькою ефективністю. Бідні селяни розорювалися, а кулаки зміцнювали свої господарства. Загострювались класові протиріччя.

В 1913 р. з 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га належало поміщикам, царській родині і монастирям, 8 млн. га — кулакам і 13 млн. га (трохи більше третини) — бідним селянам, які складали понад 90% всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За неповними даними, в Україні було 2,3 млн. бідняцьких господарств, в тому числі 1,8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості раціонального господарювання. Основними знаряддями були соха, коса, дерев’яна борона і плуг, а тягловою силою — кінь та віл.

Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини території було виробництво зерна. В структурі посівних площ 1913 р. на зернові культури припадало 88,4% (причому озима пшениця, як найбільш раціональна для умов України культура складала лише 11% посівних площ) і на технічні — лише 3,2%. Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного сільськогосподарсь- кого виробництва.

Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства, низька агротехніка призводили до виснаження землі, її нераціонального використання.

Нові соціально-економічні основи сільського господарства створені після
Великої Жовтневої соціалістичної революції, зумовили величезні, корінні зміни в цій галузі виробництва. Найбільш важливі етапи цих змін в сільському господарстві такі: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація землі, послідовне здійснення ленінського кооперативного плану, створення на основі успіхів соціа- лістичної промисловості колгоспного ладу (хоча, як відо- мо, перехід до колективної власності на селі був дуже складним і важким процесом).

Соціалістична перебудова сільського господарства вже через декілька років дозволила досягнути значних виробничих успіхів. В 1940 р. валовий збір зернових в Україні складав 26,4 млн. т (в 1913 — 23,2 млн. т), картоплі —20,7 млн. т (в 1913 — 8,5 млн. т). Поголів’я великої рогатої худоби в республіці на 1 січня 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9 млн. голів) (3, с.127).

Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були великі складності, проте на кінець 1955 року по деяких показниках вже був перевершений довоєнний рівень сільського господарства УРСР.

Необхідно зазначити, що за останні 30 — 35 років сільське господарство
України розвивалось стрибкоподібно — періоди високих темпів приросту по окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їх виробництва.

Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції були характерними для 60-х і другої половини 70-х років.
Пожвавлення настало також у 1986 — 1989 рр., після дуже помітого зниження його обсягів ( і насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а по окремих показниках — вже з 1989 р.) відбувається обвальне падіння виробництва всіх найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Аналіз свідчить, що періоди зростання обсягів виробництва у галузі збігаються з посиленням уваги держави до аграрних проблем, створенням, хоча й тимчасово, але сприятливіших умов як для екстенсивного, так і для інтенсивного варіантів її розвитку. Так, при деякому скороченні загальної площі сільськогосподарських угідь і практично незмінних розмірах орних земель за 1950 — 1960 рр., у 1960 р. посівні площі були на 2,9 млн. га (або на 11%) більшими, ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснювалося за рахунок чистих парів, площа яких за ці роки зменшилася з 4,2 млн. до 0,8 млн. га (або в 5.25 раза). Було проведено певну структурну переорієнтацію посівних площ шляхом скорочення ( на 6,3 млн. га, або на 32%) посівів зернових, збільшення площ під картоплею, овочами і технічними культурами, а головним чином — під кормовими. В 1960 р. їх площа перевищувала 13,4 млн. га (проти 5,2 млн. га — в 1950 р.). Одночасно вживалися заходи по нарощуванню обсягів виробництва і поставок сільському господарству мінеральних добрив, машин, комбайнів, тракторів і обладнання, засобів захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників. За 10 аналізованих років випуск мінеральних добрив збільшився в республіці в 2,5, а тракторів — у
3,9 раза. Кількість тракторів зросла з 98,4 тис. до 182,4 тис. (або майже в
2 рази), зернозбиральних комбайнів — з 31,9 тис. до 64,8 тис. (або більш ніж у 2 рази), вантажних автомобілів —з 65,9 тис. до 147,9 тис. (або в 2,2 раза). Відчутно активізувався процес механізації праці в колгоспах і радгоспах (7, с. 48).

Саме до цього періоду належить початок широкомасштабного будівництва осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р. площа зрошувальних земель становила в республіці 290,7 тис., а осушених —
1056,2 тис. га. Ці та ряд інших заходів сприяли істотному приросту врожайності вирощуваних культур, що також забезпечило нарощування валових зборів сільськогосподарської продукції.

Наприклад, за 1951 —1960 рр. урожайність зернових підвищилася з 10,2 до
15,8 ц з га ( або в 1,5 раза), цукрових буряків — з 177 до 218 ц з га (або на 23%), соняшнику—з 8,1 до 11 ц з га (або на 36%), льону-довгунця — з 0,9 до 3,3 ц з га (або в 3,7 раза), овочів — з 62 до 103 ц з га (або в 1,7 раза), кормових коренеплодів — з 88 до 181 ц з га (або в 2,1 рази) тощо.
Водночас по більшості вирощуваних культур урожайність залишалася нижчою від довоєнного рівня (7, с. 48).

Швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої рогатої худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней — на 9,5 млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і т.д.

Як видно з даних таблиці 1, в наступні 10 років високі темпи приросту обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в основному збереглися.
Скорочення торкнулися тільки картоплі і вовни.

Таблиця 1.

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в Україні (7, с.47).
|Роки |Показники |Зерно |Цукрові|Соняш- |Льон-довг|Картопля|Овочі|
| | | | |ник |унець | | |
| | | |буряки | | | | |
|1961-|Виробництво |27057 |30700 |2287 |67 |18446 |4994 |
|1965 |Приріст |2625 |5301 |857 |-6 |-2664 |562 |
| |Темпи зрост.|110,7 |120,4 |159,9 |91,8 |87,4 |112,7|
|1966-|Виробництво |32534 |42850 |2830 |87 |20294 |5585 |
| |Приріст |5480 |12150 |543 |10 |1848 |591 |
|1970 |Темпи зрост.|120,3 |139,6 |123,7 |130 |110 |111,8|
|1971-|Виробництво |38870 |40875 |2712 |120 |21019 |6577 |
| |Приріст |6336 |-2065 |-118 |33 |725 |992 |
|1975 |Темпи зрост.|119,5 |95,2 |95,8 |137,9 |103,6 |117,8|
|1976-|Виробництво |41526 |45966 |2422 |124 |20542 |7579 |
| |Приріст |2656 |5181 |-290 |4 |-477 |1002 |
|1980 |Темпи зрост.|106,8 |112,7 |89,3 |103,3 |97,7 |115,2|
|1981-|Виробництво |37881 |38976 |2287 |104 |20013 |7377 |
| |Приріст |-3645 |-6990 |-135 |-20 |-529 |-202 |
|1985 |Темпи зрост.|91,2 |84,8 |94,4 |83,9 |97,4 |97,3 |
|1986-|Виробництво |47431 |43845 |2732 |110 |17965 |7449 |
| |Приріст |9550 |4869 |445 |6 |-2048 |72 |
|1990 |Темпи зрост.|125,2 |112,5 |119,5 |105,8 |89,8 |101 |
|1991-|Виробництво |38606 |32476 |2362 |105,5 |17414 |5621 |
| |Приріст |-8825 |-11369 |-370 |-4,5 |-551 |-1828|
|1992 |Темпи зрост.|81,4 |74 |86,5 |95,9 |96,9 | |
| | | | | | | |75,5 |

Продовження таблиці 1.
|Роки |Показники |Вовна |
|1961-|Виробництво |24476 |
|1965 |Приріст |-550 |
| |Темпи зрост.|97,8 |
|1966-|Виробництво |24208 |
| |Приріст |-268 |
|1970 |Темпи зрост.|98,9 |
|1971-|Виробництво |26604 |
| |Приріст |2396 |
|1975 |Темпи зрост.|109,9 |
|1976-|Виробництво |27544 |
| |Приріст |940 |
|1980 |Темпи зрост.|103,5 |
|1981-|Виробництво |27922 |
| |Приріст |378 |
|1985 |Темпи зрост.|101,4 |
|1986-|Виробництво |29763 |
| |Приріст |1841 |
|1990 |Темпи зрост.|106,6 |
|1991-|Виробництво |24510 |
| |Приріст |-5253 |
|1992 |Темпи зрост.|82,4 |

До 1970 р. (проти 1960 р.) посівні площі в Україні було скорочено на
765 тис. га (або на 2,3%). При цьому посіви зернових зросли на 1,8 млн. га
(або на 13%), а технічних культур — на 365 тис. га (або на 10%), тоді як посіви картоплі та овочевобаштанних зменшилися на 240 тис. га (або на
8,5%). Тепер структурні зміни здійснили за рахунок кормового клину, площу якого скоротили майже на 2,7 млн. га (або на 20%). Вдвічі (з 751 тис. до
1421 тис. га) розширили площі чистих парів,проте цього було явно недостатньо для раціоналізації землекористування (7, с.48).

Саме на ці роки припадають найбільші вилучення сіль- ськогосподарських угіль і орних земель під промислове і гідротехнічне будівництво, під зведення тваринницьких ферм і комплексів, об’єктів виробничої інфраструктури, інженерних і комунікаційних споруд. Їх вибуття компенсувалося залученням до сільськогосподарського обороту но-вих, як правило, менш якісних земель, розорюванням прируслових зон, рекультивацією порушених ділянок. Широкомасштабні перетворення природних ландшафтів виправдовувалися необхідністю інтенсифікувати сільськогос-подарське виробництво на основі розвитку зрошення (за 1961 — 1970 рр. на 722,6 тис. га), осушення ( на 1091,3 тис. га) (7, с.48), випрямлення русел річок, розорювання значної частини лукопасовищних земель, освоєння яруг та інших непридатних земель, розкорчовування чагарників, вирубки лісових масивів тощо.

Інакше кажучи, йшов широкомасштабний наступ на природні агроландшафти з метою їх використання для поточних потреб.

Наступні дві п’ятирічки характеризуються вже меншою стабільністю виробництва: в цей період по більшості найважливіших видів рослинницької і тваринницької продукції спостерігається падіння його обсягів (у середньорічному обчисленні по п’ятирічках); по деяких з них навіть не досягалися колишні показники (треба сказати, що, наприклад, по соняшнику і винограду обсяги виробництва 1966 — 1970 рр. (у середньорічному обчисленні) не досягнуті й досі).

Тривав активний наступ на природу. За 1971 — 1980 рр. в експлуатацію введено 1222,8 тис. га зрошуваних і 1348,5 тис. га осушених земель. При цьому під орні землі, замість площ, які вибувають у зв’язку з промисловою і бу- дівельною діяльністю, освоювалися нові. Різко посилився процес хімізації сільськогосподарського виробництва: якщо в 1970 р. на кожний гектар посівних площ вносилося 55 кг діючої речовини мінеральних добрив, то в 1980 р. — вже 109 кг, а загальне їх споживання зросло за ці роки з
16498,1 тис. до 34005,7 тис. ц (або у 2,1 раза). Істотно розширилися також масштаби застосування хімічних засобів захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників(7,с.49).

Слід зазначити, що і в ті роки збалансованість у розвитку сільського господарства не забезпечувалася. Відставала кормова база галузі, внаслідок чого продуктив-ність тварин практично не підвищувалася і була значно нижчою від їх біологічних можливостей. Так, у 1980 році середньорічний надій молока від 1 корови становив 2272 кг, що є всього на 82 кг (або на 3,7%) більшим, ніж у 1970 році, і на 75 кг меншим, ніж було вже в 1975 році. На рівні 1970 р. — у розмірі 3 кг — залишився середньорічний на- стриг вовни з
1 вівці ( в 1975 р. він був на 0,1 кг більшим). Обсяги виробництва нарощувалися, головним чином, екстенсивним шляхом. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося з 21,4 млн. голів на початок 1971 р. до 25,4 млн. — на початок 1981 р., овець і кіз — відповідно, з 8971 тис. до 9185 тис. Поголів’я свиней за ці роки скоротилося на 4,6% (7, с.49).

За 10-річний період урожайність багатох основних ви- дів вирощуваних культур не тільки не зросла, але й знизилася: по зерну, наприклад,— з 23,4 ц з га в 1970 р. до 23,1 ц з га в 1980 р., по цукрових буряках (фабричних)
- з 280 до 274, по соняшнику — з 15,4 до 13,4 і по картоплі - з 99 до 77
(7, с.49).

Таким чином, сільськогосподарське виробництво в ос- новному тупцювало на місці, а зростання обсягів продукції його галузей забезпечувалося за рахунок додаткового за- лучення природних ресурсів. Крім цього, на гідромеліора- тивні роботи затрачувалися величезні капітальні вкладен- ня з державного бюджету, хоча на високоефективне і екологічно безпечне освоєння і використання зрошуваних і осушених земель коштів виділялося явно недостатньо. Для роботи на зрошуваних землях Півдня України мобілі- зувалися сотні тисяч переселенців з інших регіонів України і Росії, а відчутного приросту обсягів виробництва сільсь- когосподарської продукції не одержано.

Тим часом вже в 70-і роки дедалі відчутніше стали проявлятися негативні наслідки великомасштабного осушення земель у Поліссі і зрошення — у степовій зоні. Порушився режим підземних і грунтових вод, активізувалися ерозійні процеси, з’явилися ареали вторинного заболочу- вання і перезволоження грунтів. Надмірне захоплення мінеральними добривами
(особливо — їх кислими форма- ми) супроводжувалося закисленням грунтів.

Механізація сільськогосподарського виробництва залишалася на низькому рівні, а продуктивність праці в галузі зростала дуже повільними темпами.
Розв’язання соціальних проблем села не було комплексним. Відсталість у розвитку і навіть деградація багатьох елементів продуктивних сил сільського господарства проявлялися дедалі помітніше.

Усе це, разом з іншими об’єктивними і суб’єктивними причинами, зумовило різке скорочення обсягів сільського- сподарської (і насамперед — рослинницької продукції) в 1981 — 1985 рр.

Прийнятими економічними і адміністративними заходами в наступні роки
(1986 — 1990) вдалося трохи припинити падіння виробництва в більшості галузей сільського господарства, а по окремих видах продукції — навіть забезпечити його приріст. Протиалкогольна кампанія, в сукупності з несприятливими кліматичними умовами 1985 — 1987 рр., призвела до скорочення площ плодових культур і винограду (і насамперед у плодоносному віці), до падіння обсягів виробництва продукції. Одночасно йшов процес руйнування налагодженої сітки спеціалізованих господарств і розсадників, звужувалися роботи по насінництву, селекції та розсадництву. Не дістала обіцяного розвитку галузь по виробленню соків та інших продуктів харчування з плодів, ягід і винограду, що, в свою чергу, спричинило зростання втрат вирощеного врожаю.

Економічні заходи (збільшення закупочних цін на сіль- ськогосподарську продукцію, списання заборгованостей, пільгове кредитування, зменшення цінових “ножиць” тощо) мали, в основному, тільки оперативний характер і вичерпали свої позитивні моменти вже до 1990 р. Більше того: частина обіцянок,виданих тоді на адресу селянства колишніми союзними органами, так і залишилася невиконаною.

Водночас надмірна експлуатація природних ресурсів дедалі більше загострювала екологічні проблеми землеробства, до яких додалися ще й наслідки Чорнобильської катастрофи. На значних площах довелося змінити напрям використання, ввести нові сівозміни, частину угідь повніс- тю виключено з сільськогосподарського обороту. Дедалі гострішою стає проблема виробництва чистих продуктів харчування — як для тих, хто проживає на забруднених те- риторіях, так і для дітей, рекреантів, інших особливих категорій споживачів.

4. Сучасний стан та характер розміщення галузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщен- ня агропромислового комплексу перш за все необхідно вказати, які галузі АПК являються провідними (тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної продукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки сільськогосподарської продукції (або харчової промисловості). Розглянемо відповідно кожну з цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агропромислового комплексу, оскільки вартість сільськогоспо- дарських виробничих основних фондів у суспільному аграрному господарстві на кінець 1995 р. у порівняльних цінах 1983р. становила 1691,0 млрд крб. В аграрному секторі зайнято майже 75% середньорічних працівників та виробляється понад 53% вартості продукції (4, с.180).

У структурі сільського господарства домінують такі галузі: рослинництво і тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарсь- кого виробництва україни, однією з провідних ланок усього АПК республіки. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих ці- лей. Певна кількість землі відведена під присадибні та са- дово-городні ділянки колгоспників, робітників та службовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, які складають понад 80% усіх сільськогос-подарських угідь України.

Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зони.

Посівні площі на території Ураїни в 1995 р. становили 30,9 млн. га, в тому числі під зерновими культурами — 14,1, технічними — 3,7, картоплею і овоче-баштанними — 2,1 і кормовими культурами — 10,9 млн. га. Площа чистих парів становила 1,5 млн. га (12, с.236).

Таблиця 2.

Посівні площі сільськогосподарських культур

(у господарствах всіх категорій; тис. га) (12, с.236).
| |1985 |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |
|Вся посівна площа |32656 |32406 |32021 |31542 |31264 |31008 |30963 |
|Зернові культури |16077 |14583 |14671 |13903 |14305 |13526 |14152 |
| | | | | | | | |
|Озимі зернові |7554 |8614 |8137 |7432 |7036 |5205 |6310 |
|пшениця |6651 |7568 |7013 |6315 |5749 |4507 |5324 |
|жито |652 |518 |491 |499 |511 |490 |609 |
|ячмінь |251 |528 |633 |618 |776 |208 |377 |
|Ярі зернові |8523 |5969 |6534 |6471 |7269 |8321 |7842 |
|у тому числі: | | | | | | | |
|пшениця |15 |8 |10 |14 |22 |55 |185 |
|ячмінь |2897 |2201 |2557 |2833 |3467 |4985 |4130 |
|овес |634 |492 |496 |495 |516 |625 |570 |
|кукурудза |2581 |1234 |1462 |1160 |1343 |668 |1174 |
|просо |302 |205 |188 |207 |200 |212 |167 |
|гречка |344 |350 |399 |449 |448 |524 |459 |
|рис |34 |28 |23 |24 |24 |22 |22 |
|зернобобові |1626 |1424 |1376 |1271 |1239 |1201 |1103 |
|з них: | | | | | | | |
|горох |1446 |1287 |1251 |1154 |1140 |1102 |996 |
|вика та викові | | | | | | | |
|суміші на зерно |84 |79 |72 |68 |57 |57 |65 |
|Технічні культури |3669 |3751 |3611 |3563 |3507 |3505 |3748 |
|у тому числі: | | | | | | | |
|цукрові буряки | | | | | | | |
|(фабричні) |1641 |1607 |1558 |1498 |1530 |1485 |1475 |
|соняшник |1480 |1636 |1601 |1641 |1637 |1784 |2020 |
|льон-довгунець |211 |172 |159 |156 |136 |85 |98 |
|коноплі |22 |11 |9 |8 |5 |3 |3 |
|Картопля та |2208 |2073 |2184 |2369 |2165 |2096 |2165 |
|овоче-баштанні | | | | | | | |
|культури | | | | | | | |
|у тому числі: |1528 |1429 |1533 |1702 |1552 |1532 |1532 |
|картопля | | | | | | | |
|овочі(без |499 |456 |477 |500 |474 |457 |503 |
|насінників) | | | | | | | |
|Кормові культури |10702 |11999 |11555 |11707 |11287 |11881 |10898 |
|у тому числі: | | | | | | | |
|кормові | | | | | | | |
|коренеплоди та | | | | | | | |
|кормові баштанні |787 |686 |671 |639 |616 |581 |519 |
|кукурудза на силос| | | | | | | |
|і зелений корм |3464 |4637 |4252 |4609 |4158 |4505 |3475 |
|однорічні трави | | | | | | | |
|(включаючи посіви | | | | | | | |
|озимих на зелений | | | | | | | |
|корм |2188 |2583 |2604 |2241 |2353 |2590 |2879 |
|багаторічні трави | | | | | | | |
|(площа посіву | | | | | | | |
|минулих та трави | | | | | | | |
|посіву поточного | | | | | | | |
|року) |4156 |3986 |3921 |4132 |4077 |2590 |3906 |
| | | | | | | | |
|Площа чистих парів|1656 |1427 |1425 |1411 |1355 |1522 |1570 |

Провідне місце в структурі посівів (останніми роками 42 — 47%) займають зернові культури.

Основними зонами виробництва зерна в Україні є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40% його загального обсягу. В Україні вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов’язано з неоднаковими природно-економічни-ми умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито, круп’яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і овес, зернобобовими — горох.

В Україні вирощують озимі та ярі культури. За останні роки їх площі стали приблизно однакові. Сіють, як правило, більше озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур і доводиться пересівати їх ярими.

Чільне місце у структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця.
Україна була одним із головних регіонів вирощування озимої пшениці в колишньому СРСР. Урожайність цієї культури значно вища, ніж ярої
(урожайність озимої пшениці у 1995 р. становила 30,1 ц/га, а ярої — 16,9 ц/га) (2, с.287).

Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової (понад половина посівів) і Лісостепової (понад третина) зон. У поліських та західних районах питома вага озимої пшениці значно менша.

Цінною продовольчою культурою є озиме жито. У повоєнні роки його площа помітно скоротилася: з 3,9 млн. га у 1950 р. до 0,6 млн. га у 1995 р.
Пояснюється це тим, що жито переважно дає менші врожаї, ніж інші зернові.
Основні райони вирощування озимого жита — Полісся (понад 60% усіх його посівів) і західна частина республіки. Цій культурі належить друге місце
(після пшениці) за розмірами посівних площ озимих культур. Її врожайність, як і врожайність інших сільськогосподарських культур в Ук-раїні, в різні роки різна і становить 15 — 24 ц/га (2, с.287).

З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий ячмінь. Його площа у 1995 р. становила 377 тис. га (12, с.236).

Провідне місце у структурі посівів зернових належить ярому ячменю. У
1995 р. під ним було зайнято 4,1 млн. га, причому у повоєнні роки площі названої культури істотно не змінювались. Посіви розміщені переважно в північному Степу і Лісостепу, а також в передгірських та гірських районах
Карпат.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. В 1995 р. її посіви становили 1,1 млн. га. Кукурудза є цінною продовольчою і фуражною культурою.Її основні посіви зосереджені в північній і центральній частинах
Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропе-тровська, Кіровоградська,
Черкаська, Полтавська, Запорі-зька, Миколаївська і Херсонська області. Цю культуру вирощують також для пересіву після загибелі озимих.

У повоєнні роки помітно скоротилися посіви вівса — цінної продовольчої та допоміжної фуражної культури. У зв’язку з повсюдним переходом на механічну тягу і різким зменшенням поголів’я коней значно знизилися потреби у фуражному зерні. За 1950 — 1995 роки посіви вівса зменшилися втричі і становили на кінець даного періоду 0,5 млн. га. Тепер зерно цієї культури використовується переважно з продовольчою метою. Його вирощують в основному на Поліссі і в районах Карпат, а на півдні і в центрі республіки часто використовують для пересіву озимих. Урожайність цієї культури — 16 —27 ц/га
(12, с.240).

Просо, гречка, овес — цінні круп’яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісо-степових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській).
Врожайність проса є відносно високою — 15 — 21 ц/га.

Значні площі в Україні відводяться під гречку — до 459 тис. га. Однак за повоєнні роки площі посівів дуже скоротилися. Відносно невисокою є і врожайність цієї культури - 10 — 12,5 ц/га (12, с.240).

У республіці близько 22 тис. га зайнято під рис. Розширення зрошувальної меліорації в південній частині України створює сприятливі умови для розширення площ під посіви цієї культури, яка вирощується на поливних землях і дає високі та стабільні врожаї до 50 ц/га.

Значно розширюються посіви зернобобових культур, зокрема гороху, вики і викової суміші на зерно, люпини, менше — сої, сочевиці, квасолі, бобів, чини та ін. У 1995 р. зернобобовими було зайнято 1,1 млн. га (у 1960 — 0,8 млн. га). Основними регіонами вирощування гороху і вики є Лісостепова зона, а також південна частина Полісся. В республіці зосереджені значні площі цінних бобових культур, особливо гороху (996 тис. га) (12, с.236).

За рівнем виробництва зернових і зернобобових культур Україна займає одне з провідних місць у світі. Тепер в Україні виробляється 35 — 45 млн. т валового збору зерна (в 1995 р. — 34 млн. т) (12, с.241).

Таблиця 3.

Валовий збір зернових культур

(у господарствах усіх категорій;тис. т) (12, с.241)
| |1986 - | | | | | | |
| |1990 (у |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |
| |середньому| | | | | | |
| |за рік) | | | | | | |
|Зерно* |47431 |51009 |38674 |38537 |45623 |35497 |33930 |
|пшениця озима та| | | | | | | |
|яра |23510 |30374 |21155 |19507 |21831 |13857 |16273 |
|жито озиме та |1198 |1260 |982 |1158 |1180 |942 |1208 |
|яре | | | | | | | |
|ячмінь озимий та|10035 |9169 |8047 |10106 |13550 |14509 |9633 |
|ярий | | | | | | | |
|кукурудза на |7344 |4737 |4747 |2851 |3786 |1539 |3392 |
|зерно |1384 |1303 |945 |1246 |1479 |1385 |1116 |
|овес |498 |338 |338 |226 |294 |158 |268 |
|просо |335 |420 |373 |351 |528 |342 |341 |
|гречка |159 |118 |102 |92 |68 |79 |80 |
|рис |2911 |3266 |1965 |2986 |2898 |2636 |1570 |
|зернобобові | | | | | | | |

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур. Їх частка становить 12,1% посівних площ.
Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон- довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 1,5 млн. га. В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами і навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська
(вирощування цукрових буряків) і переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у тому, що вони є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим фактором зміцнення кормової бази і під-вищення культури землеробства.

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька,
Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Терно-пільська та інші області, розташовані у Лісостепу, півден-ній частині Полісся, на півночі Степу.
Середня врожайність в останні роки коливалася в межах 300 — 320 ц/га.
Україна — найбільший в світі виробник цукрових буряків.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. У 1995 р. ним було зайнято понад 2,0 млн. га (в колишньому СРСР — близько 4,0 млн. га); валовий збір в останні роки становив 45% загальносоюзного валового збору. В Україні отримують досить високі врожаї цієї культури. Якщо в середньому за рік у 1971 — 1995 рр. врожайність соняшнику становила в республіці 15 — 17 ц/га, то у цілому в тодішньому СРСР — 12 — 15 ц/га (2, с.290). Основні площі соняшнику зосереджені в Степовій зоні, в Закарпатті, на півдні Лісостепу.

У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець, площа якого у 1995 р. склала 98 тис. га. В республіці збирають високі врожаї цієї культури. Досить сказати, що у 1995 р. 5,0 ц/га (середні врожаї по СРСР були 3,5 ц/га) (2, с. 290). Льон-довгунець — культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. В умовах України його вирощують у поліських районах Житомирської, Чернігівської, Київської, Рівненської,
Волинської та Сумської областей, а також у Львівській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях.

У республіці вирощуються також коноплі, посіви яких становлять 10 тис. га і скоротилися у порівнянні з 1940 р. майже в 15 разів. Коноплі південні вирощують у Степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області), середньоруські — в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська, Полтавська області) на півдні Полісся.

В усіх областях України вирощують і заготовляють значну кількість
(близько 100) лікарських рослин. Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м’яту кучеряву, м’яту перцеву, фенхель, беладонну лікарську, звіробій, ромашку та багато інших. Лікарські рослини вирощують у всіх природних зонах, а найбільше — в Криму.

Вирощують також тютюн і махорку (30 тис. га). Основні площі тютюну зосереджені в західній (Тернопільська, Івано-Франківська і Хмельницька області) та південній (Крим) частинах України.

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарської промисловості використовують суцвіття хмелю. Цю культуру вирощують в Житомирській,
Рівненській, Львівській, Вінницькій областях.

Україна є важливим регіоном вирощування картоплі (в 1995 р. — 1,5 млн. га). Почали її культивувати у 60-х роках XVIII ст. в західній частині, а також у районі Охтирки, Лебедина. У другій половині ХІХ ст. ця культура розповсюдилася також у Східній Галичині. Площі товарної картоплі зосереджені переважно в областях Полісся, а також навколо більших і найбільших міст центральної та північної частини республіки. Потреби у картоплі в південних регіонах задовольняються за рахунок її доставки із північних областей: Чернігівської, Житомирської, Рівненсь-кої, Волинської,
Сумської.

Овочі в Україні вирощуються повсюдно на площі 503 тис. га (без насінників) (1995р.). Помідори, перець, баклажани і деякі інші овочі переважно культивуються в півден-ній частині республіки. Капуста, столові буряки, огірки та інші городні культури вирощуються у північній частині Лі- состепу і на Поліссі. Значні площі займають баштанні культури: дині, кавуни, гарбузи, кабачки, патисони, плоди яких є цінним продуктом харчування. Основні площі баштанних культур (90%) розміщується в Степовій зоні, на яку припадає понад 90% валового збору.

З метою створення кормової бази для тваринництва в Україні вирощують кормові культури, такі як кормові коренеплоди і кормові баштанні, кукурудза на силос і зелений корм, однолітні трави, багатолітні трави. Провідне місце в структурі посівів кормових культур належить кукурудзі на силос і зелений корм, багатолітнім травам, зокрема конюшині, люпину, люцерні та ін., однолітнім травам (включаю-чи посіви озимих на зелений корм), кормовим коренеплодам і кормовим баштанним. Ці культури вирощують у багатьох регіонах. Люпин в основному висівають на піщанних землях Полісся, люцерну — на поливних землях південної частини республіки.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва стало садівництво і виноградарство. Головними районами плодово-ягідних насаджень в Україні є приміські зони великих, більших і найбільших міст, зокрема великих міських агломерацій Донбасу, Придніпров’я. Найбільші товарні масиви плодово-ягідних насаджень зосереджені в Криму, Вінницькій, Одеській, Харківській,
Черкаській областях.

Виноградні насадження країни, які займають площу 163 тис. га, зосереджені в Криму, Закарпатті, а також в Одеській, Херсонській та
Миколаївській областях.

Таблиця 4.

Валовий збір технічних культур, картоплі та овочів

(у господарствах усіх категорій; тис. т) (12, с.241)
| |1986 - | | | | | | |
| |1990 (у |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |
| |середньому| | | | | | |
| |за рік) | | | | | | |
|Цукрові буряки | | | | | | | |
|(фабричні) |43845 |44264 |36168 |28783 |33717 |28138 |29650 |
|Соняшник на | | | | | | | |
|зерно |2602 |2571 |2311 |2127 |2075 |1569 |2860 |
|Льон-довгунець | | | | | | | |
|(волокно) |110 |108 |106 |105 |73 |49 |48 |
|Соя |95 |99 |135 |76 |61 |31 |22 |
|Картопля |17965 |16732 |14550 |20277 |21009 |16102 |14729 |
|Овочі |7449 |6666 |5932 |5310 |6055 |5142 |5880 |

Тваринництво щодо вартості валової продукції є най-більшою галуззю сільськогосподарського виробництва України. Воно покликане заловольнити потреби населення у м’ясомолочних продуктах, а також потреби легкої та інших галузей промисловості в багатьох видах сільськогосподар-ської сировини.

На розміщеня тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транс-портабельністю продуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив’язані до м’ясної, м’ясомолочної, цукрової, спиртової, крохмале- патокової промисловості.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинярство, птахівництво та вівчар-ство. Менше значення робочого конярства, кролівництва, ставкового рибництва, кліткового звірництва,бджільництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має в приміських зонах, особливо більших і найбільших міст, молочно-м’ясний напрям. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м’ясне тваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Поблизу крупних споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і птиці, виробництва молока.

Поголів’я великої рогатої худоби становило на початку 1996 р. 17,7 млн. голів (4, с.187). Найбільша густота худоби у Карпатах і Лісостепу; далі йдуть Полісся і Степ. Розводять переважно червону степову, симентальську, білоголову українську, сіру українську, лебединську, чорно-рябу породи.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва України стало свинарство.
Воно, як галузь скороспілого тваринництва, розвивається в усіх регіонах республіки. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших і найбільших міст. Поголів’я свиней в Україні становить 13,1 млн. голів. У господарствах
Полісся і Лісосте-пу свинарство має м’ясо-сальну, а у Степу — сальну спе- ціалізацію. Розводять переважно українську білу породу.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що грунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним використанням концентрованих кормів. В Україні вирощується майже 4,1 млн. голів овець і кіз (у 1995 р.) (4, с.187). У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м’ясо-вовняну.

Високотоварною галуззю тваринництва за останні роки стало птахівництво.
Воно постачає населенню м’ясо і яйця, а легкій промисловості — пух і пір’я.
Це найбільш механізована і автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст. Виробництво яєць у 1995 р. становило понад 9,4 млрд шт. за рік (4, с.187).

Не втратила свого значення і така галузь, як конярство. Поголів’я коней становить в Україні близько 1 млн. Конярство зосереджене в колгоспах переважно в районах Карпат, Закарпаття, на Поділлі та Поліссі.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво.
Чисельність поголів’я кролів коливається у межах 10 — 15 млн. Основна їх кількість зосереджена в підсобних господарствах населення; близько половини спеціалізованих колгоспів і радгоспів концентрується в Криму. Основними районами розведення кролів є Степова і Лісостепова зони.

Перспективною галуззю виробництва є рибне господарство. Воно розвивається на основі ставків (близько 200 тис. га), водоймищ Дніпра,
Сіверського Дінця та ін. (близь-ко 1 млн. га), а також уздовж багатьох середніх і великих річок.

В Україні, в основному у південних районах, розвивається шовківництво; виробляється понад 10 тис. т шовкової сировини на рік (2, с.300).

У республіці організовано кліткове звірництво — практично в усіх областях розводять нутрій (400 тис. штук на рік), норок,лисиць,песця (2, с.300).

Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Ка-рпатах. Створено близько 60 бджолопідприємств і великих фірм, в яких нараховується по 2 — 3 тис. бджолосімей.

Таблиця 5

Поголів’я продуктивної худоби (на 1 січня)

(у господарствах усіх категорій; тис. голів) (12, с.257).
| |1986 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 |
|ВРХ |26638 |24623 |23728 |22457 |21607 |19624 |17557 |
|у т.ч. корови |8851 |8378 |8263 |8057 |8078 |7818 |7531 |
|Свині |20088 |19427 |17839 |16175 |15298 |13946 |13144 |
|Вівці та кози |9222 |8419 |7829 |7237 |6863 |5575 |4099 |

Основна частина продукції, що виробляється в сільсь-кому господарстві, надходить для переробки на підприєм-ства харчосмакової (близько 45%), м’ясної і молочної промисловості (понад 30%) (2, с.301).

Найважливішими факторами розміщення галузей харчової промисловості є чисельність і густота населення, сировинна база, форми організації виробництва,транспорт. Об’єктивними чинниками є природні умови і НТП.
Залежно від дії основних факторів галузі первинної переробки сіль- ськогосподарської сировини поділяються на такі групи: орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмале- патокова, олійна; тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська, хлібопекарська; одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача: м’ясна, борошномельно-круп’яна.

М’ясна промисловість є однією з основних в харчовій індустрії. На розміщення м’ясокомбінатів головний вплив має сировинна база, а фактором розміщення м’ясопереро-бних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розміщення м’ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази. Найбільші м’ясокомбі-нати є в
Харкові,Полтаві,Одесі,Києві,Вінниці,Дніпропетров-ську, містах Донбасу.

Молочна промисловість розвинута в усіх областях; найвища територіальна концентрація - у більших і найбіль-ших містах,а також у приміських районах.
У цих же районах розвивається і маслосироробна промисловість. Провідне місце у випуску тваринного масла належить Київській,Він- ницькій,Чернігівській,Хмельницькій,Сумській областям.

Цукрова промисловість — провідна галузь харчової промисловості. Тепер у країні виробляється майже 4 млн. т цукру з цукрового буряка. В Україні працюють понад 190 цукрових заводів, розміщення яких збігається з основними районами вирощування цукрових буряків. У витратах на виробництво частка сировини становить 80%.Найбільш розвинена цукрова промисловість у
Вінницькій,Черкаській, Хмельницькій,Київській та Тернопільській областях.
Цукро-рафінадне виробництво - у Ходорові,Шепетівці,Черкасах, Сумах,
Дружбі,Бердичеві та Одесі.

Підприємства хлібопекарської промисловості розміще-ні у великих, більших і найбільших містах: Києві,Харкові,
Одесі,Львові,Донецьку,Запоріжжі,а також практично у всіх малих і середніх містах України.

Борошномельно-круп’яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном і крупами. Найважливішими центрами є Київ,Харків,Дніпропетровськ,Одеса,
Миколаїв,Запоріжжя,Львів.

Винятково важлива роль консервної промисловості по-лягає у тому, що консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Основні центри — Одеса, Сім-ферополь,Херсон,Ізмаїл,Черкаси,Ніжин та ін.

Олійна промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов’язані з ними продукти. Основною олійною ку-льтурою є соняшник, з насіння якого одержують 90% всієї олії. Центри — Дніпропетровськ,Маріуполь,Запоріжжя,По- лтава,Кіровоград,Вінниця. Щороку в Україні виробляють майже 700 тис. т оліі
(4, с.191).

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська та Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи,рису. На переробці кукурудзи спеціалізується
Верхньодніпровський ком-бінат у Дніпропетровській області.

У цілому переважна більшість галузей АПК України набула досить значного розвитку і має чималі можливості розширення виробництва рослинницької і тваринницької продукції, підвищення її якості та розширення асортименту, а також модернізації виробництва.

5. Основні проблеми та перспективи розвитку АПК.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно- командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.

Не викликає сумніву той генеральний курс,який був об-раний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових методів господарювання. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці.
І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріало- і трудомістким. За цих умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою.

Потрібно визнати, що результати реформ, які здійсню-ються вже протягом майже 7 років, далекі від бажаних. За 1991 - 1996 рр. виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1983 р.) зменшилося на 41% і в 1996 р. перебувало на рівні 1960 - 1961 рр., а випуск продукції харчової промисловості скоротився відповідно на 50% і знизився до рівня 50- х років (10, с.77).

Рівень душового споживання в 1996 р. був нижчим від рівня рекомендованих норм по овочах і баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах - на 59, по м’ясу і м’ясо-продуктах - на 40, по яйцях - на 45, по олії і маргарину - на 37, по рибі і рибопродуктах - на 79% (10, с.77).

У 1996 р. все сільськогосподарське виробництво було збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в
Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в
АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціно-утворення, страхування, кредитування, оподаткування, де-ржава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адмініст-ративно-командної системи управління економікою здійс-нювалася внаслідок безсистемної і своєчасної її заміни більш результативною ринковою системою, надмірним сподіванням на саморегулюючу роль “невидимої руки” ри-нку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії,м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо.Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка Украіни змогла отримати якомога бі-льшу вигоду,— святий обов’язок тих, хто причетний до ке- рівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще).
В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади. У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 - 10 тонн цукру, в нас 1995 року - лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990-му - 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 -
12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 - 8 млн. т, а це 4 - 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 - 3 млрд доларів
(8, с.6).

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства.
Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід.
Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необхідних машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу.
Візьмемо для прикладу молочне господарство краї-ни. Сьогодні значне поголів’я корів знаходиться не тільки в колгоспах (близько 5 млн. голів), а й в особистих господарствах населення (2,8 млн. голів). Однак молочна продукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості.
Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення держави. А це великі втрати для суспільства.
Потрібно, щоб у кожному з 30 тис. сільських поселень діяли молочні пункти.
Це не важко зробити місцевій владі. Головне - забезпечити пункти потрібним обладнанням, то-бто, холодильним устаткуванням, засобами контролю жир- ності, загальної якості молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно до світової практики.

Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами.
Якщо сільське гос-подарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору підприєм-ства хімічної промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без добрив вигідніше взагалі не сіяти. Але ж допустити цього ніяк не можна. Не можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння АПК.

Загрозливим є стан оплати праці на селі. Якщо в 1990 році за рівнем середньомісячної заробітної плати працівни-ки сільськогосподарських підприємств перебували на рівні середньої оплати по народному господарству
(94%), то в 1996 р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати пра-ці сільське господарство займає 23 місце серед 25 головних галузей народного господарства (7, с.78). Проте тривалий час таке “самопоїдання” природних і трудових ресурсів продовжуватися не може. Далі - катастрофа. Правда, слід зазначити, що катастрофа стосується переважно товарного виробника. Сільське господарство, як специфічна галузь, у вигляді натурального виробництва і за цих умов не зникне.

Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі обумовлює потребу негайного роз-в’язання проблеми узгодження цін і прибутковості підпри-ємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціо-нування,на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об’єктивне пояснення. Галузь просто не може оперативно відгукуватися на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарство підтримується державою. Це робиться по-різному. У США на підтримку вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не прийдуть,технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правил гри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на землю й на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сіль-ського населення, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватног підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ри-нкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, в тому числі ри-нок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих по-літичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включена в ринкові відносини послідо-вно.
Передовсім,слід визначати її вартість і будувати земе-льні відносини тільки через вартісне зіставлення. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовому вираженні будь-яких відносин, в тому числі земельних, не знай- дено.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна ін-теграція товаровиробника, переробних підприємств і торгі-влі. Це дасть можливість обминути всілякі посередницькі накрутки банківських і торговельних систем, своєчасно забезпечувати всі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських і дилерських контор, земельного банку. Ці установи повинні терміново замінити зруйновану систему збуту сільськогосподарської продукції та постачання матеріально-технічних засобів.

Якщо Верховна Рада, Президент і Уряд України вживуть необхідних заходів по пріоритетному розвитку АПК ре-спубліки, то вже в найближчі роки буде створено всі необхідні передумови для активізації кардинальних змін у продуктивних силах інших галузей матеріального виробництва, бо у всі часи село було і залишається однією з головних сил, яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Бібліографія.

1. Географія Української РСР / за редакцією М.Д. Пісту-на і Є.Й.

Шиповича. — Київ: Вища школа, 1982

2. Заставний Ф.Д. Географія України. — Львів: Світ,1994

3. Паламарчук М.М. Экономическая география Украинской ССР. — Киев:

Радянська школа,1977

4. Розміщення продуктивних сил України / за редакцією Є.П. Качана. —

Київ: Вища школа,1997

5. Соціально-економічна географія України / за редак-цією О.І. Шаблія. —

Львів: Світ,1994

6. Марчук Є.К. Село — опора української економіки // Економіка АПК. —

1995. — №11

7. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра //

Економіка України. — 1993. — №12

8. Саблук П. Агропромисловий комплекс: проблеми розвитку // Урядовий кур’єр. — 19 грудня 1995. — №190

9. Сафін О. Планування в сільському господарстві у нових економічних умовах // Економіка України. — 1993. — №9.
10. Шпичак О.М. Економічні проблеми АПК України в умовах формування ринкових відносин // Вісник аграрної науки. — 1997. — №9
11. Географічна енциклопедія України. І том. — Київ: Українська Радянська

Енциклопедія ім. М.П. Бажана,1989
12. Статистичний щорічник України за 1995 рік. — Київ: Техніка, 1996
* У вазі після доробки.