В С Т У П
Природною основою демографічного стану в Україні є народонаселення.
Роль його як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно
виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток
насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача.
Однак найважливішою характерною рисою народонаселення є те, що воно є
природною основою формування трудових ресурсів, найголовнішого елемента
продуктивних сил, які відіграють вирішальну роль як фактор розміщення
трудомістких галузей господарства..
Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структура є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення.
Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух.
Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури
населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів.
"Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на
працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні
народного господарства робочою силою.
Підвищення рівня життя населення в територіальному розрізі залежить від раціонального використання трудових ресурсів, що відображено і в затратах живої праці на виробництво відповідної продукції.
Для характеристики розміщення населення використовують поняття
"розселення". Розселення є міським і сільським. Основними чинниками
розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-
економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та
демографічні.
Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).
Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.
Щодо темпів зростання населення України, то вони надто повільні через зниження природного приросту, його механічну рухливість та інтенсивний відплив осіб молодого віку, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному відтворенні і зумовить потребу максимальної орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.
1. Загальна характеристика демографічної ситуації.
Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не буде бачити перспектив для існування й розвитку кожної сім'ї та особи.
До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та політичній сферах й обмежувалися потенційними конфліктами між країнами та міжнародними загрозами. Однак результати модельних досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально- демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім'ї тощо можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.
Отже, демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування.
На жаль, нинішня соціально-економічна криза ускладнила демографічні процеси, призвела до помилок і проблем, які болюче позначаються на головному суб'єкті нинішніх перетворень - населенні.
Загальна характеристика демографічної ситуації. Проведений аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи, більш інертної та практично некерованої, негативні наслідки якої для подальшого розвитку країни важко передбачити.
Статистичні порівняння з іншими країнами свідчать, що за основними
показниками природних змін населення - народжуваності, смертності,
природного приросту - Україна стоїть не тільки після країн Заходу, але й
республік колишнього СРСР. За рівнем народжуваності (9,6 ‰ ) вона посідає
передостаннє місце серед них та країн Європи, за смертністю населення (15,4
‰ ) - 2-е місце серед країн континенту, за рівнем дитячої смертності (14,4
дитини на 1000 новонароджених) її показники входять у першу сумну десятку
показників для європейських країн, за очікуваною тривалістю життя (67
років) - 109-е місце у світі, коли ще у 1994 р. посідала 87-е.
Загрозою для перспектив розвитку нації стають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Вона почалася в Україні з 1991 р. і нині таке зменшення становить близько 1 млн осіб.
Втрачені в Україні традиції багатодітності призвели до того, що у 1995
р. сумарний показник народжуваності, тобто кількість дітей, що може
народити кожна жінка упродовж усього репродуктивного періоду свого життя,
становив 1,6 дитини на одну жінку. Зазначимо, що для розширеного
відтворенння населення необхідно мати 2,2-2,4 дитини. Падіння життєвого
рівня, що триває, невирішеність екологічних проблем, загострених наслідками
Чорнобильської катастрофи, соціально-психологічний дискомфорт - все це
примушує більшою мірою, ніж раніше обмежувати розмір сім'ї. Процес зниження
народжуваності характерний для багатьох розвинених країн світу, нині це
загальна тенденція демографічного розвитку. Але є та межа зниження
народжуваності, яку не можна переступити, оскільки за нею - процес
депопуляції набуває незворотного характеру. Україна сьогодні підійшла до
цієї межі.
Крім того, різко зменшилася кількість шлюбів, зростає число розлучених, удівців і особливо удовиць, збільшується частка бездітних і однодітних родин, а це ще більше погіршує демографічні перспективи держави.
В Україні постійно зростає рівень смертності населення. Спостерігається особливо висока смертність чоловіків у працездатному віці, яка перевищує смертність жінок в аналогічному віці майже вчетверо. Тільки за рахунок цього фактора Україна втратила у 1969-1993 рр. понад 500 тис. чоловіків у віці від 16 до 50 років.
Відбувається зростання смертності населення від інфекційцних та
паразитарних хвороб, що є ганебним явищем для цивілізованої країни.
Збільшилася смертність від туберкульозу, яка у 2-9 разів перевищила
відповідні рівні, наприклад, Польщі, хоча остання має найвищі показники
серед розвинених країн.
Зростає смертність від факторів, спричинених соціальною напругою. У
1995 р. проти 1990 число вбитих зросло на 85 %, самогубців - на 37 %.
Інтенсифікується вимирання найбільш вразливих груп населення - дітей,
жінок, осіб похилого віку.
В результаті зниження народжуваності населення країни "старішає".
Частка осіб похилого віку у 1995 р. становила в цілому по Україні понад
1/5, а в селах - 1/3 всього населення.
Головною ознакою сучасної демографічної кризи є те, що в Україні відбуваютья негативні зміни не тільки у кількості, але й у якості населення. Під час обстеження стану здоров'я населення виявилося, що рівень загальної захворюваності в Україні - один із найвищих серед країн на теренах колишнього Радянського Союзу. Поширюються соціальні хвороби. Так, за рівнем захворюваності алкоголізмом і наркоманією Україна перебуває на 2- му місці серед зазначеної групи країн. Існує тенденція значного погіршення здоров'я нинішніх дітей і підлітків. Лише один з чотирьох-п'яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження.
На погіршення основ подальшого відтворення населення України вплинули
також негативні зміни в його генофонді, що загрожують якісним виродженням
українського народу. Цілеспрямоване винищення найосвіченішої, професійно
підготовленої частини населення України, її інтелігенції, заможних селян
під час політичних репресій і голодоморів 30-40-х років, величезні втрати
працездатної частини населення під час другої світової війни, організовані
переселення українців до Росії, Казахстану та інших республік колишнього
СРСР, зрештою, нинішній відтік інтелекту за кордон, - все це завдало і
продовжує завдавати багато в чому непоправної шкоди українській нації.
Техногенне і радіоактивне забруднення атмосфери, грунтів, водойм у більшості областей України спричиняє численні мутантні ушкодження генів, які можуть у майбутньому лавиноподібно поширюватись. Наслідком цього стане біологічно зумовлене зниження народжуваності, зростання потворності серед новонароджених, поширення спадкових хвороб і виявлення їхніх нових форм.
Якщо раніше для розвитку і збереження людського суспільства мусили виживати найбільш інтелектуально розвинені та вправні його члени, то нині у зв'язку з погіршенням соціального і природного середовища реальні можливості вижити і залишити після себе потомство зберігають переважно люди фізично здорові, що віддає пріоритет чинникові фізичного розвитку людини над розумовим.
Формування призовних контингентів. Негативним наслідком демографічних змін є звуження бази для формування призовних контингентів. Становлення і розвиток самостійної Української держави передбачає створення армії, здатної забезпечити її обороноздатність при раціональному використанні демографічного потенціалу країни. На жаль, сьогодні склалася така ситуація, коли чисельність сучасних Збройних Сил може визначатися не стільки воєнно- політичною обстановкою та військовою політикою держави, скільки обсягами наявних вікових контингентів населення країни.
Зіставлення даних двох останніх переписів населення - 1979 і 1989 рр. -
свідчить про загрозливу тенденцію зменшення загальної чисельності молоді
призовного віку. Відповідні контингенти молоді чоловічої статі у віці 15-19
років у 1989 р. становили лише 85 % її чисельності у 1979 р. Чисельність
чоловіків допризовного віку (17-літніх) в Україні у 1993 р. порівняно з
1980 р. зменшилася на 13,8 %, призовного віку (18-літніх) відповідно на 8,5
%.
Особливо швидке зменшення чисельності призовних контингентів
спостерігалося у сільській місцевості. Регіональний аналіз свідчить, що до
областей, де зменшується чисельність чоловічого населення допризовного та
призовного віку в міських поселеннях, відносяться західні області України,
а також Вінницька і Одеська, а в сільських місцевостях - Харьківська,
Луганська, Донецька, Київська, Вінницька, Миколаївська, Львівська,
Хмельницька і Тернопільська області.
У динаміці чисельності мобілізаційних контингентів (чоловіків у віці 18-
49 років) небажані зрушення характерні тільки для сільської місцевості. В
містах чисельність цих контингентів у 1993 р. порівняно з 1980 р.
збільшилася на 7,9 %, а в селах - зменшилася на 15,5 %.
Демографічна криза і песимістичні прогнози розвитку населення до 2000-
2015 рр. ще більше загострюють проблему формування контингентів призовників
і офіцерського корпусу, оскільки питома вага дітей у віці до 15 років за
прогнозними розрахунками зменшиться з 23,2 % у 1991 р. до 17,6 % у 2016 р.
При цьому той факт, що середня кількість дітей у сім'ї практично буде
зведена до однієї дитини (1,3 в середньому на одну сім'ю з дітьми), ще
більше загострює проблему формування військових контингентів.
Проблеми розвитку титульної нації. Непокоять тенденції, характер і перспективи розвитку титульного населення України - українців, а саме.
1. Існує тенденція до кількісних втрат української нації, тобто до зменшення питомої ваги українців (за період між переписами населення 1970 та 1989 рр. - майже на 3 %) і зростання частки осіб інших національностей у складі населення України.
2. Спостерігається зменшення частки осіб, які вважають українську мову рідною (з 90 % у 1970 р. до 87 % у 1989 р.), а мовний вибір істотно впливає на формування національного менталітету.
3. Реєструються нижчі показники демографічного відтворення українського населення щодо деяких національностей, зокрема росіян, молдаван, представників Кавказького і Середньоазійського регіонів, які останніми роками інтенсивно іммігрують до України.
4. Значний приплив до України осіб з абсолютно відмінними релігійними,
етнічними та етичними переконаннями підвищує вірогідність виникнення
додаткової соціальної напруженості в державі. Україна все більше стає
спільною домівкою для населення республік колишнього СРСР, яке піддається
дискримінації, страждає від збройних конфліктів та інших політичних
потрясінь. Лише за перший квартал 1996 р. до України з країн СНД прибуло
близько 32 тис. чоловік, у тому числі 63 % - з Росії (у тому числі з
Кавказького регіону), понад 7 % - з Узбекистану, 6 % - з Молдови, понад 4 %
- з Казахстану.
5. Відновлюється історична справедливість і щодо репресованих народів, котрі проживали раніше на теренах власне України, - повертаються до місць постійного мешкання кримські татари, кримчаки, німці, вірмени, болгари, греки та ін. Через це в місцях, куди вони повертаються, а також у місцях компактного розселення біженців і вимушених мігрантів можуть виникати очевидні або приховані протистояння з місцевим населенням.
6. Зміцнення національної самосвідомості українців часто-густо сприймається неукраїнськими національностями, переважно російськомовним населенням України, як прояв націоналізму. Ці побоювання абсолютно безпідставні, оскільки російськомовне населення має достатню кількість шкіл з викладанням російською мовою і відповідні друковані видання. Поступово встановлюється справедливість щодо титульного населення держави.
Серед національних меншин України відбувається відродження їхніх культур і релігій, зростає кількість театрів, бібліотек і періодичних видань. Впровадження спеціальних програм матеріальної та організаційної допомоги розвитку національних культур і мов підтримується державними фондами. Але прогресивні тенденції розвою всіх національностей в Україні останнім часом зустрічають значні економічні труднощі, що заважають нормальному перебігові зазначеного процесу.
Безробіття. Сьогодні серйозну проблему для ефективної внутрішньої
політики становлять різке соціальне розшарування і диференціація
суспільства, що переростають у небезпечну соціальну поляризацію - на дуже
бідних та дуже багатих. Нині в Україні практично немає середнього класу
населення, який, з досвіду розвитку західних країн, є основним рушієм
соціальних і політичних перетворень. Швидкість, з якою більшість громадян
України зубожіє, і реальність перспектив масового безробіття на тлі
зруйнованої системи соціального захисту можуть спричинити могутні вибухи
народного невдоволення.
У зв'язку з розвитком нових тенденцій на ринку праці з липня 1991 року в Україні запроваджено реєстрацію безробітних і громадян, які шукають роботу. Кількість осіб, що перебувають на обліку служб зайнятості, щороку зростає і на 01.09.96 становила близько 300 тис. чоловік. Чисельність зареєстрованих безробітних з 1 січня 1992 р. до 1 січня 1996 р. зросла більше, ніж у 30 разів (з 6,8 тис. до 216 тис.).
Рівень безробіття в Україні, тобто відношення чисельності
зареєстрованих безробітних до всього економічно активного населення, на
кінець першого кварталу 1996 р. становив 0,8 %, що на 0,3 % вище, ніж на
початку року. Найвищим безробіття залишається в Івано-Франківській (2,4 %),
Львівській (1,8 %) та Волинській (1,7 %) областях. Проте офіційно
визначений відносно невисокий рівень безробіття в Україні не відповідає
реальній ситуації на ринку праці внаслідок існування неповної зайнятості
працюючих (прихованого безробіття) і функціонування нерегульованого ринку
робочої сили. Згідно з оцінками фахівців Світового банку реальне безробіття
в Україні сягає 30 %.
Соціально небезпечним і суспільно несправедливим є поширення безробіття
серед жінок. Якщо в загальній кількості громадян, не зайнятих трудовою
діяльністю і зареєстрованих у службах зайнятості, їхня частка досягала 70
%, то серед працевлаштованих Службою зайнятості осіб, зокрема за 9 місяців
1996 р., жінки становили лише 45 %. До 3/4 безробітних становлять особи з
вищою та середньою спеціальною освітою.
Нижча в середньому на 25-30 %, порівняно з чоловіками, оплата праці жінок, їхня концентрація у непрестижних галузях виробництва, часто з несприятливими умовами праці, формують в Україні нову численну та вибухонебезпечну демографічну групу ризику. Зростання цін на товари першої необхідності, на комунальні послуги, на товари дитячого асортименту найсильніше вдарило по жінках, особливо по матерях, що виховують дітей без чоловіків. В Україні такою сім'єю є кожна дев'ята.
Еміграція. Ще однією загрозою для перспектив розвитку країни є реальна
можливість втрати інтелектуального потенціалу наявного населення. Якщо
економічні реформи в Україні зазнають невдачі, то значна частина її
громадян може прийняти рішення емігрувати до сусідніх країн, у тому числі
Заходу, сподіваючись знайти там краще життя. Згідно із статистичними даними
лише у першому кварталі 1996 р. за межі України виїхало 51,5 тис. чоловік.
В країни далекого зарубіжжя виїхало 11,5 тис. чоловік, у тому числі кожний
третій - до Ізраїлю, кожний четвертий - до США, кожний шостий - до
Німеччини. Згідно з даними ряду соціологічних опитувань, ще готові виїхати
на роботу за кордон на термін до кількох місяців кожний третій респондент,
на кілька років - кожний п'ятий, назавжди - кожний десятий. Причому
найвищий відсоток тих, хто має бажання працювати за кордоном, зосереджений
у найпродуктивнішому віці, серед осіб із закінченою професійною освітою.
Отже, найближчими роками цілком реальне зростання трудової еміграції з
України, причому як індивідуальної, так і в організованій формі для
виконання підрядних робіт.
Отже, соціально-демографічна ситуація, що склалася в Україні, настійно вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив побудови суверенної Української держави, створення відповідних умов для збереження та виживання населення, без чого підтримання її національної безпеки буде справою безперспективною.
2. Розміщення населення по території, його густота.
Розселення – розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень.
На 1.01.1998 р. на території України проживало 50,5 млн. осіб. За цим
показником наша країна перебуває на 5-му місці в Європі після Німеччини,
Великобританії, Італії та Франції. Середня густота населення близько 84
осіб на 1 км2.
У минулому великий вплив на кількість, густоту населення України і
внутрішні територіальні відміни мали постійні війни, які вів український
народ з іноземними поневолювачами і загарбниками з Польщі, Туреччини,
Угорщини, Румунії, Росії.
Особливо вплинули на кількість і густоту населення в Україні роки
радянської влади і входження до складу Радянського Союзу. Починаючи з 1917
р., український народ втратив понад 25 млн. своїх громадян вбитими і
закатованими. Це найбільший з відомих геноцидів (знищення за національною
ознакою), що його знала історія людства: громадянська війна і агресія
російських, польських і. німецьких військ 1917—1920 рр., голодомори
1921—1923 рр., 1932— 1933 рр., масові репресії 1935—1939 рр., Друга світова
війна, голод 1946—1947 рр. Під час освоєння цілинних і перелогових земель у
1953—1954 рр. з України було вивезено понад 1,5 млн осіб. І, нарешті,
чорнобильська трагедія, що призвела до міграції сотень тисяч осіб і
перетворення цілих районів нашої країни в безлюдні території.
Основними чинниками сучасного розміщення населення по території держави
є економічний, природний та історичний. Кількість населення в різних
областях України неоднакова і, крім наведених вище чинників, залежить від
їхньої площі. Найбільше його в Донецькій, Київській (разом з Києвом),
Дніпропетровській та Харківській областях.
За густотою населення окремі території України також істотно
відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше —
Чернігівська. Досить низька густота населення в поліських і степових
областях України. Дуже нерівномірно розміщене населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська,
Чернівецька, а також Автономної Республіки Крим.
На кількість і розміщення населення України мало вплив і організоване владою переміщення населення з менш економічно розвинених областей у великі промислові центри і райони, а також повернення на батьківщину репресованих комуністичним режимом народів, зокрема кримських татар у Крим.
Упродовж XX століття природні чинники, що визначають кількість
населення нашої держави і особливості його розміщення по її території,
поступово втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив
на ці показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для
північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території,
значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів
належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської та Сумської областей.
Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних
районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин
Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки
Крим.
Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових
областей. Найнижчі вони в Херсонській області — 45 осіб на 1 км2, а також в
окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької областей та
Автономної Республіки Крим.
Найкращі природні умови для життя і виробничої діяльності населення в нашій країні склалися в лісостеповій зоні. Тому тут і спостерігається найвища густота населення.
З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.
3. Розміщення міського і сільського населення по окремих регіонах.
Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у
вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових
підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з пост-індустріальними
видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові.
Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250,
Малайзії — 1 тис., Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім
людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій
середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій
так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та
наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-
побутових закладів). До категорії міст в Україні відносять населені пункти
з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять
робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для
визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки
існують великі відмінності в різних регіонах р освоєнні територій та їх
заселенні, у природних умовах проживання та ін. Міське розселення
характеризується такими властивостями: високою щільністю мережі та
інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними
зв'язками між поселеннями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць
роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів;
уск- ладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві
динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність
(співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність
(виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних
видів діяльності).
Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення
на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів,
призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється
від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських
функцій (сільськогосподарське виробництво, лісове й лісопромислове
господарство, рекреаційне обслуговування, природоохоронні функції). Тому
сільське розселення відзначається меншою людністю поселень, переважанням
малоповерхової забудови і поширеністю односімейних житлових будинків. У
більшості районів основну частину сільського розселення складають
поселення, що безпосередньо пов'язані з сільськогосподарським виробництвом.
Існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові,
лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, а також змішані
агропромислові.
Включно з односімейними житловими точками, у світі — 12—20 млн сільських поселень. В Україні — 28,6 тис. сільських поселень (1991 р.), у тому числі 5,6 тис. малих (менше 100 жителів), 5,0 тис. великих (понад 1000 жителів), причому в останніх проживає 54,6% сільського населення країни.
Система сільського розселення в Україні формувалася століттями і тисячоліттями. На характер сільського розселення значно впливають природні умови. Тому найбільша густота сільського населення характерна для лісостепової зони. Нижчим є цей показник у поліській частині країни і ще нижчий у степовій.
На півночі. (Полісся) переважають невеликі села з середньою людністю
250—500 осіб. Вони розташовані на підвищеннях, у сухих місцях. У лісостепу
села багатолюдні — 500—1500 осіб — і знаходяться, як правило, біля річкових
долин і ярів. На півдні села налічують по кілька тисяч осіб. Іноді на
багато кілометрів простягаються вони вздовж річок і балок. У високогірній
частині Карпатських гір окремі садиби розкидані на схилах за кілька
кілометрів одна від одної і фактично не утворюють сіл.
В Україні є області, де сільське населення переважає над міським. Це
Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська та
Чернівецька області. Найвищий показник густоти сільського населення з
розрахунку на 1 км2 у Чернівецькій області (67 осіб), за нею ідуть Івано-
Франківська та Закарпатська області.
4. ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ДЕМОГРАФІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обгрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.
У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналiз реалій з науково обгрунтованими цiлями та завданнями. У зв"язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.
В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.
При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.
У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.
Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:
- передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;
- засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;
- розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.
В умовах, коли жінки становлять більшість серед тих, хто звільняється з виробництва, і меншість серед працевлаштованих, необхідно на практиці забезпечувати їхнє право на працю у поєднанні з виконанням материнської функції. Йдеться, по-перше, про профілактичні заходи, спрямовані на раціоналізацію праці жінок, які здійснюються на державному рівні і мають довготривалий характер. По-друге, про активну політику на ринку праці, спрямовану на зменшення безробіття серед жінок, більш повне урахування їхнього професійно-кваліфікаційного складу, надання можливостей перепідготовки і працевлаштування в конкретних умовах.
Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.
Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та
духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний
поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту.
Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення -
створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікація працездатних,
особливо в тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше
безробіття.
Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення.
За останніх 1,5 року наше населення скоротилось майже на 1,5 мільйона
чоловік! В мирний час відбуваються явища, характерні для світових і
громадянських воєн. Через пару десятків років нас може залишитися не більше
25-30 мільйонів. Такий невтішний висновок напрошується після проведення
парламентських слухань: «Демографічна криза в Україні: її причини та
наслідки».
Згідно з сумною статистикою, перше місце по росту смертності
«завоювали» порушення системи кровообігу та інфекційні захворювання:
туберкульоз, СНІД, сифіліс, педикульоз, маляряя… Друге – нещасні випадки,
вбивства, самовбивства та інші негативні фактори впливу на людей. Третє –
екологічні проблеми, пов'язані з аварією на ЧАЕС і різким погіршенням стану
навколишнього середовища.
В демографічному відношенні ми стали однією із найгірших країн світу. В першу чергу, це викликано неефективною політикою країни до найменш захищених категорій населення. Темпи економічного росту не віддзеркалюють життєвого рівня людей, повністю залежних від своєї держави. За роки незалежності середній вік українців збільшився з 35 до 37 років. Зниження рівня народжуваності призвело до того, що сьогодні близько 30 відсотків населення – пенсіонери. На одного працюючого припадає по одному непрацюючому. Згідно з соціологічними даними, майже 70 відсотків моїх ровесників відмовляються народжувати дітей: 35 – через невпевненість у завтрашньому дні, 32 – через відсутність нормальної зарплати. Як можна говорити про ріст народжуваності, якщо третя частина працездатної молоді – безробітні? Більше 6 мільйонів юнаків і дівчат заявляють, що через відсутність житла не будуть продовжувати свій рід.
Демографічна криза може перетворитись на демографічну катастрофу:
соціальний механізм відтворення нації вщент руйнується, а вся структура
суспільного життя надовго втратить свою особливу системну (емерджентну)
властивість – зберігати міру відтворення конкретно-історичного населення як
єдності досягнутої якості і кількості. Про тенденції демографічного стану
свідчать дані Держкомстату: на початку 2003 року населення України
становило 47,956 мільйонів, скоротившись за місяць на 47 тисяч. Чисельність
міського населення вдвічі перевищує чисельність сільського (відповідно 32,3
млн. і 15, 65 млн.).
Сучасний рівень народжуваності найнижчий за весь період післявоєнної
історії України.
Втрата традицій багатодітності – загальна тенденція демографічної динаміки економічно розвинених країн. Але є та межа її зниження, яку не можна переступати, оскільки за нею – втрата передумов сприятливих демографічних перспектив країни. Ця межа – сполучення дводітності з тридітностю, яке забезпечує трохи розширене відтворення населення. Україна давно переступила цю межу, про що свідчать показники вичерпаної плідності і розподіл народжених за чергою народження. В умовах посилення деструктивних процесів в соціально-економічному житті в Україні поглиблюється криза здоров'я населення. Основними проявами цієї кризи є стрімке підвищення смертності, безпрецедентне для мирного часу скорочення очікуваної тривалості життя і несприятливі зрушення в структурі причин смерті.
До другої світової війни тривалість життя в Україні була значно нижчою, чим у розвинених країнах, але завдяки успіхам медицини вдалося ліквідувати це відставання до середини 60-х років. Позитивні зрушення в динаміці смертності і тривалості життя протягом 50-х – першої половини 60-х років пов'язані з докорінними змінами в структурі патології і причин смерті, у ролі старих і нових патогенних факторів. Це означало, що Україна успішно долає перший етап епідеміологічного переходу, на якому прогрес у боротьбі за людське здоров'я і життя став можливим завдяки стратегії дій, орієнтованій на масові, не дуже дорогі профілактичні заходи, що не потребують значної активності з боку самого населення, на широке використання антибіотиків. Однак з середини 60-х років (в розвинених країнах з середини 50-х років) можливості цієї стратегії вичерпалися, внаслідок чого тривалість життя в Україні почала скорочуватися, а її зростання в розвинених країнах уповільнилося.
Аналіз еволюції структури причин смерті за останні 30 років показує, що
вирішальний вплив на смертність населення мають і матимуть у перспективі
два класи причин смерті – хвороби системи кровообігу і зовнішні причини
смерті. Вони визначають як генеральну траєкторію динаміки смертності
населення України, так і її короткочасні кон'юнктурні зміни. У 70-х роках і
в першій половині 90-х зростання смертності від хвороб системи кровообігу і
зовнішніх причин смерті обумовило майже 4/5 скорочення середньої тривалості
життя. Аналіз тривалості життя населення України в контексті історичної
ретроспективи затяжної кризи у стані здоров'я населення не дає підстав для
особливого оптимізму щодо перспектив зниження смертності. За таких умов
Україна навряд чи зможе зробити значний поступ на шляху продовження віку
своїх громадян. Тому і через чверть століття її відставання від розвинених
країн за показником середньої тривалості життя сягатиме 7-8 років.
У ході розробки прогнозу смертності населення України до 2025 р.
Інститутом економіки НАН України розглянуто три можливі його сценарії, які
умовно названі песимістичним, середнім і оптимістичним. При розробці
середнього (стабілізаційного) варіанту прогнозу смертності зроблено
припущення, що в межах прогнозованого періоду будуть створені умови, які
перешкоджатимуть подальшому погіршенню стану здоров'я населення. З'являться
передумови зниження захворюваності та інвалідності, деякого підвищення
тривалості життя, які, однак, не ведуть до принципових змін якості
здоров'я, до переходу від досить відсталої до більш сучасної моделі
здоров'я. Цей варіант можливий при істотному підвищенні життєвого рівня в
Україні, поліпшенні екологічної ситуації, при перегляді ідеології
української охорони здоров'я та збільшенні її фінансування на 40-50
відсотків.
Загрозу національній безпеці становить від'їзд за індивідуальними
запрошеннями на роботу переважно молодих освічених кадрів, в тому числі
секретоносіїв. Протягом останніх 5 років Україну покинули майже тисяча
докторів і кандидатів наук, чверть з яких – перспективні фахівці віком від
40 до 50 років. За розрахунками на основі методики ООН, кожний спеціаліст,
що покинув країну, вилучив з надбання суспільства близько 300 тисяч доларів
США. Серед чинників, що впливають на збільшення еміграції інтелектуального
потенціалу, слід зазначити низький рівень життя та неможливість належного
застосування своїх знань та кваліфікації на Батьківщині.
У сучасних умовах, коли суспільне життя продовжує знаходитись у стані хронічної кризи і невизначеності, коли не вироблена досить обґрунтована економічна стратегія-прогноз, затверджена на держаному рівні, демографічне прогнозування перетворилось на операцію з багатьма невідомими. Створилась унікальна для демографа-прогнозиста ситуацію: практично відсутня соціально- економічна основа для опрацювання демографічних гіпотез. 3 метою поліпшення демографічної ситуації необхідно спрямувати соціально-економічну політику на розв'язання найгостріших проблем сім'ї: стимулювання народжуваності, підвищення медичного обслуговування, посилення охорони та оплати праці, поліпшення побутових умов і впровадження здорового способу життя, створення широкої мережі державних та недержавних служб соціальної допомоги.
На території України постійно проживає менше 50 млн чоловік. По цьому
показнику наша держава знаходиться на п'ятому місці в Європі - після
Німеччини, Великобританії, Італії і Франції. По густині населення Україна
поступається багатьом країнам світу. Негативний вплив на чисельність і
густину населення надали численні війни українського народу з своїми
поневолювачами, громадянська війна 1917-1920 рр., голодомори 1920-1922 рр.
і 1932-1933 рр., масові репресії 1937-1939 рр., друга світова війна,
чорнобильська трагедія 1986 р. Чисельність населення в різних областях не
однакова. Найбільша густина населення в Донецькій області, якнайменша - в
Чернігівській. Розвиток економіки, спеціалізація її окремих галузей
впливають на густину і розміщення населення. з свого боку населення, що
історично склалося на певній території, також впливає на розвиток,
розміщення і спеціалізацію галузей господарства.
В даний час природний приріст в Україні негативний, тобто смертність перевищує народжуваність. Середня тривалість життя складає 69 років, при цьому жінок - 74, чоловік - 64. Статева структура населення України постійна: 46 % - чоловік, 54 % - жінок. В країні росте частка людей немолодого віку, тобто йде процес старіння нації.
Населення України живе в містах, селах, селищах міського типу,
робітниках і курортних селищах. В містах зосереджене 68 % жителів країни, в
селах - 32 %. Інтенсивно відбувається урбанізація - зростання міст і
міського населення. Найвищий рівень урбанізації - в Донбасі. Сільські
населені пункти мають значні відмінності в різних природно-географічних
зонах. На Поліссі переважають невеликі села (250 - 500 чоловік), в
Лісостепі більш багатолюдні (500 - 1500 чоловік), на Півдні - багатолюдні
села (декілька тисяч чоловік).
В деяких областях сільське населення перевищує міське (Тернопільська,
Вінницька області). Найвищий показник густини сільського населення - в
Чернівецьких області (близько 67 чоловік на 1 км ).
На демографічну ситуацію в Україні значний вплив надають міграції.
Розрізняють внутрішня і зовнішня міграції. Зовнішня міграція ділиться на
еміграцію і імміграцію. Внутрішні міграційні процеси в країні пов'язані з
переміщенням населення з недостатньо промислово розвинених областей Заходу
і Центру України до Донбасу, Промислове Придніпров'я, на зрошувані землі
Півдня. Значну хвилю внутрішніх міграцій викликала чорнобильська трагедія.
Маятникові міграції - це переміщення населення з приміської зони в місто і
зворотньо. Імміграційні процеси в Україні останніми роками пов'язані також
з поверненням репресованих народів і військовослужбовців, з переміщенням
біженців із зон озброєних конфліктів в колишній Югославії, Чечні, країнах
Закавказзі. Зростає еміграційна активність населення України. На території
України живуть представники понад 100 національностей. Більшість населення
в країні - українці (73 %). В Україні проживає 14 млн (27%) представників
інших національностей. Найчисленнішою групою серед них є росіяни (22 % від
всього населення країни). В Україні також живуть євреї, білоруси, молдави,
поляки, болгари, угорці і ін.
Окрім своєї етнічної території, українці розсіяні по різних країнах
світу і утворюють українську діаспору. Щонайбільше число осіб українського
походження живе в Росії, США і Канаді; українці є в Австралії, країнах
Південної Америки і ін.
Використана література
1. Бугуцький О. А. Демографічна ситуація та використання людських
ресурсів на селі // Ін-т аграр. економіки Укр. аграр. наук. - К., 1999. -
278 с.
2. Бугуцький О. А. Демографічна ситуація на селі // Економіка АПК. - 1997.
- № 11. - С. 54-59.
3. Васильєва Л. Й. Демогpафічні аспекти сучасної сім’ї // Актуал. пpобл. політики: Зб. наук. пp. - Одеса, 1997. - Вип.1-2. - С.15-17.
4. Вовканич С. Й., Цапок С. О. Регіональний демоpозвиток: тенденції та
паpадокси // Укpаїна в XXI столітті: концепції та моделі економічного
pозвитку: Матеpіали доп. V Міжнаp. конгp. укp. економістів. - Львів, 2000.
- Ч. 2. - С. 7-10.
5. Волович В. І. Сучасна тpанзитна мігpація в Укpаїні // Київський
унівеpситет. Вісник. Сеp. Соціологія. Психологія. Педагогіка. - К., 1995. -
Вип. 1. - С. 3-15.
6. Гpицевич В. С. Репpодуктивний потенціал тpудових pесуpсів pегіону в сучасних умовах // Укpаїнське Полісся: вчоpа, сьогодні, завтpа: Зб. наук. пp. - Луцьк, 1998. - С. 134-136.
7. Гавpиш В. П. и др. Пpоблема демогpафічного дефіциту: соціально-
економічні наслідки та шляхи pозв’язання / Гавpиш В. П., Гавpиш Г. І.,
Дpаганова Т. П. // Велика Волинь: Минуле і сучасне: (Матеpіали міжнаp.
наук. кpаєзнавч. конф., жовт. 1994 p.). - Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка,
1994. - С. 524-527.
8. Глуханова Г., Куpило І. Hаpоджуваність у pадіаційно забpуднених
pегіонах Укpаїни // Демогpафічні дослідження: Міжвід. зб. наук. пp. - К.,
1999. - Вип. 21. - С. 28-37.
9. Гоpобець О. Особливості пpоцесів мігpації та відтвоpення населення в
Укpаїні // Теpнопільський педунівеpситет ім. В.Гнатюка. Hаук. зап. Сеp.:
Геогpафія. - Теpнопіль, 1998. - N2. - С. 60-63.
10. Голуб Л. А., Жидченко H. В. Экономические последствия демогpафической
ситуации в области // Финансы, учет, банки: Сб. науч. тp. - Донецк, 1999. -
С. 223-229.
11. Грушко С. Народові України загрожує вимирання // День. - 1999. - 5 жовт. - С. 2.
12. Гудзинський С. О. Тpудовий потенціал села: демогpафічні пеpспективи //
Укpаїнське село: вихід із кpизи: Зб. наук. пp. - К., 1994. - С. 79-92.
13. Гуреш Т. Нема кого послати у Декрет!: Демографічна криза в Україні і в світі // Укр. слово. - 2000. - 18-24 трав. - С. 15.