УДК 811.161.2’373.2
Т.П. Беценко (Сумський педагогічний університет)

ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ

У статті розглядаються особливості функціонування ономастичних одиниць в українських думах - самобутніх зразках народної творчості нашого народу.
Зокрема, викликають інтерес різні види топонімів (ойконіми, ороніми, гідроніми та ін.), антропоніми (агіоніми, андроніми) як певні складники мовної системи, що фокусують в собі різні часово – просторові, ідейно- змістові, художньо – естетичні комплекси.

Увага зосереджена на систематизації та семантико-стилістичному аналізові названих одиниць у структурі поетичного тексту.

Українські народні думи, належачи до творів фольклорних і яскраво вирізняючись з-поміж інших зразків цього жанру багатьма тільки їм притаманними ознаками, характеризуються своєрідним ономастиконом, який, окрім того, що надзвичайно багатий за своїм кількісно-виражальним складом, виявив ще й певну специфіку, пов’язану з системою художньо-образних символів.

Своєрідність функціонування ономастичних одиниць у названих творах вбачається насамперед у певній виокремленості кола власних найменувань, що введене у словесну тканину: використовуються власні найменування не довільного, художньо вимисленого, безпідставного жанру з погляду інформаційної точності повідомлюваного тощо, а такі, що зіставлювані з окремими документальними подіями, постатями, зафіксованими в ході історичного розвитку. Фактично, власні найменування (у даному випадку ті, що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи, а отже – знаками національної пам’яті, яка сягає різних рівнів людської життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури...

Частотність функціонування власних назв, їх значне поширення в думах особливо помітне. Проте тут, поряд з чистою інформативністю, тяжінням до точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць з власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі “Богдан
Хмельницький і Василь Молдавський” м. Чигирин уживається 2 рази, м. Сороки
– 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах, спостережених у ході боротьби і відображених таким чином у поетичних творах героїчного змісту.

Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів і антропонімів) виявляється в тому, що всі найменування , як правило, не вигадані, а такі, що реально й документально зафіксовані. Окрім того, вони позначають назви об’єктів і осіб історично значущих. Таким чином, їх уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні найменування, виконуючи свою первинну функцію, – інформативно-національну, створюють інформаційне поле. Наприклад, згадка в тексті думи “Втеча трьох братів з города Озова, з турецької неволі” Савор-могили вже свідчить про подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила асоціюється зі смертю:

Про теє промовляв,

До Савор-могили прибував,

Од голоду, ран знемагав,

Під Савор-могилою спочивав.

В той час сизі орли налітали...

...................................................

...................................................

За час за годину Богу душу оддав.

[2, 156-157]

Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені емоціонального змісту, що є закономірним явищем. Художньо- зображальне, естетичне наповнення власних найменувань в українських думах – це вторинна функція названих одиниць, їх емоційно – експресивне, художньо–образне поле, що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків
(Запорізька Січ – символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму та ін., Дніпро – символ України, Чигирин – символ гетьманської влади).

Проте часом важко визначити, яка функція – інформативно-довідкова чи художньо-зображальна буде домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім’я завше сприймалося українцям з вираженими позитивними емоціями, які обумовлені життєвою позицією цього ватажка повстанців, його діями, вчинками і прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями. Позитивні емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім’я
(навіть в тексті думи) і не подавати детальних описів його дій, вчинків, - і текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім’я цього героя ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу
України. Те, що Богдан Хмельницький - гетьман-ватажок, сприймається на другому плані, хоча цей, так званий другий план, і породив первинний емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми – власної назви.

Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд – художньо- естетичний і інформаційно-довідковий.

Отже, ономастичний ряд як такий з усіма його особливостями і визначає оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум прослідковується вже на прикладі ономастичного простору.

Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми.
Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував чи існує) географічний об’єкт. І в творах цього жанру народнопоетичної творчості на перше місце ставляться географічні об’єкти, а не самі по собі слова-топоніми. Наприклад, функціонування в думі “Плач невільника в турецькій неволі” [2, c.101-102] назв пристань Козловська, город Царьград,
Червоне море, Чорне море слугує називанню об’єктів, які мають надзвичайну вагу для правильного, точного і повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в
Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому продавали невільників; Царьград – турецьке місто; Червоне море та Чорне море асоціювалось з чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького землею – таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невольник згадує ці назви:

То не знатиме отець, либонь матерь,

У которої каторзі шукати:

Чи у пристані Козловської,

Чи у городі Царьграді на базарі,

Будуть ушкали, турки-яничари набігати,

За Червоне море у арабськую землю запродати...

[2, 101]

У іншому випадку стає зрозумілим, чому саме топонім Кодима долина виноситься у заголовок думи: “Смерть козака в долині Кодимі”. Відомо з історичних джерел, що в Кодиній долині дуже часто проходили сутички з татарськими завойовниками. Тому саме це місце заслуговує на особливу увагу, яке так відчайдушно проклинає “козак простріляний, порубаний”, що перший раз тут “коня вороного втеряв”, другий раз –“товариша сердечного”, а третій раз-сам голову козацькую покладає. При цьому топонім Кодина долина набуває символічного значення і виступає синонімом до поняття смерть.

Знаючи, що город Килія – це місто, розташоване в Одеській області, яке в 1484р. захопила Туреччина і побудувала там укріплення –свій опорний пункт в гирлі Дунаю, стає зрозумілим, чому “Ой десь, ой десь за Килимом–городом козаченько гуляє, А з Килима–города татарин поглядає” [ 72]. Фактично, цим самим вказується на місце сутичок. А текст думи “Козак Голота”, часто фіксуючи топонім Килія, засвідчує значущість цього топографічного об’єкта як військового укріплення для тодішнього розгортання подій.

Топоніми як найчисельніші одиниці в думах представлені хоронімами:
Украйна [с.167, с. 224,с. 231 та ін.], Туреччина (Турещина) [с.158, с.162, с.212, с.221], Брацлавщина [с.434], Білограбська земля [с.389], Вінниччина
[с.с.434], Запоріжжя [с.248, с.312, с.315 та ін.], Карпатська Украйна
[с.426], Польща [с.276, с.422, с.423], Грабська земля [с.386, с.388, с.393 та ін.], Поділля [с.434], Подністров’я [с.434] , Полтавщина [с.434],
Прикарпаття [с.426], Чорномор”є [с.170], підгрупу цих топонімів утворюють природні хороніми, як-от: луг Базавлуг [2, 86], долина Кодина [2, 99,100], долина Кайнарська [79], Черкес-долина [2, 243, 245, 255], Черкень-долина
[2, 224]; ойконімами (комонімами і астіонімами): Азов (Озов) [с.150, с.157, с.163, с.164 та ін.], Біла церква [с.263, с.267, с.271 та ін.], Богуслав
[с.123,с.125 та ін.], Боровиця [с.260], Брайлов [с.237], Кам”янський
Поділець [с.278], Кефа (Кафа) [с.135, с.141, та ін.], Килим-город [с.72-
74], Килия [с.72, с.73, с.75 та ін.], Козлов [с.119, с.120 та ін.], Корсунь
[с.224, с.231, с.246 та ін.], Крилов [с.232, с.236, с.337, с.247 та ін.],
Кумейки [с.260], Мерефа [с.295, с.296], Пирятин [с.385, с.387, с.396],
Ситники [с.277], Стеблів [с.277], Суботів [с.292], Сучава [с.279, с.281],
Тор [с.295], Трапезунд [с.135, с.136, с.140], Цареград [с.101, с.102, с.104 та ін.], Черкаси [с.224, с.226, с.229, с.231 та ін.], Чигирин [с.254, с.262, с.263 та ін.], Ясси [с.279, с.281]; гідронімами, літонімами: Семенів
Ріг [с.79]; пелагонімами: Чорне море [с.98, с.101-104, с.106-110 та ін.],
Червоне море [с.101, с.103], Азовське море [с.424, с.427], Сиваш [с.427], потамонімами: Базавлуг [с.82, с.86, с.87], Буг [с.284], Вісла [с.287, с.289, с.434], Вітка [с.72], Волганка [с.221, с.223], Дніпро [с.83, с.86, с.147 та ін.], Дністр [с.167, с.169, с.223 та ін.], Дон [с.311, с.423, та ін.], Дунай [с.258, с.324 та ін.], Жовті Води [с.276, с.282, с.434], Кодима
[с.99, с.100], Полтавка [с.169], Прут [с.276], Рось [с.259], Салтанка
[c.166,167,218], Самара [с.89-97,153 та ін.], Сула [с.261], Супай
(Супонь)[с.261], Ташлик [с.294], Хортиця [с.258]; гелонімами: болото Супій
[с.261]; інсулонімами: Крим [с.426,427], Тендра [с.135,147,398]; дромонімами: Муравський шлях [с.152,156,185 та ін.]; оронімами: Осаур- могила (Савур-могила, Савір-могила) [с.171], Саура-могила [с.152], Осавур- могила [с.167,169], Савор-могила, Загребельна могила [156,186].

Майже всі топоніми в думах, що є прикметою цих творів, подаються приладковим словосполученням: як правило, до власної назви додається родове поняття: болото, луг, долина, город, село. Така конкретизація зумовлена припиненням якнайточнішої передачі інформації, визначенням точної локалізації описуваних подій, підкресленням значущості того чи іншого об’єкта у томі опису тощо.

Антропоніми дещо поступаються щодо частотності вживання перед топонімами. Проте їх функціонування також специфічне: переважає насамперед
????????????, ???????????, реальність зображуваного, що переплітається з возвеличенням -оспіванням чи (значно рідше) осудом, зневагою тієї чи іншої дійової особи, яка виноситься в епіцентр поглядів, подій з усіма своїми якостями.

До розряду власних назв, зафіксованих у думах, насамперед відносимо теологічні найменування вищого порядку (теоніми).

У кожній думі (особливо в кінцівках) вживається ім’я Бога, що має ряд варіативних найменувань: Господь, Господь Бог, милосердний Бог, праведний
Суд”я, милосердний Господь, Отець Небесний, милостивий Господь.

Концентрація уваги слухачів (а пізніше і читачів) на повсякчасному зверненні до Бога, а також часте функціонування в текстах церковнослов’янських слів – термінів, звернення в окремих думах до релігійних обрядів наштовхує на роздуми про джерело виникнення цих творів.

Українські думи наскрізно пронизані любов’ю до своєї віри, влаштуванням
Бога. При цьому християнська віра є уособленням рідної землі – України і протиставляється бусурменській, що асоціюється з неволею, каторгою, чужою землею, смертю. Відповідно додержання своєї віри – найвищий закон для козака.

У думах спостерігаємо повсякчасне звернення до Бога, що проявляється у власне звертаннях та вихваленнях Бога, християнської віри, у розумінні важливої ролі виконання заповідей Божих, і, що особливо цікаво, у власних найменуваннях осіб смертних – козаків прізвищами з коренем Бог та близькими до християнства поняттями, як-от: Іван Богун, Маруся Богуславка, Олексій
Попович.

З-поміж антропонімів досить широко представлені імена, прізвища осіб, іноді по батькові: Самійло Кішка, Олексій Попович, Івась Коновченко, Івась
Вдовиченко Коновченко, Хома Замойко, Василь Молдавський та ін..

Однією з прикметних ознак дум є те, що часто прізвища подаються у складі приладкового словосполучення: козак Голота; курінний Сулима; лях
Бутурлак; пен Потоцький; отаман Остряниця; отаман Торскій; Ясько Лохвицкій, визначаючи цим самим походження, рід занять, соціальний стан названих героїв тощо. Це зумовлює граничну чіткість та лаконічність передачі й сприйняття висловлюваного.

У думах засвідчені, окрім усього, Імена святих (аніоніми): Миколая,
Петра, Василія, які вживаються для позначення культових споруд, названих іменами цих святих, або ж свят.

Андроніми хоча і засвідчені в думах, проте в поодиноких випадках типу:

То, правда, панове, була в городі Черкасі вдова,

Вона по мужу Грициха, по прозванію Коновчиха.

[ , 235],

Жила вдова, старенькая жена,

Сірчиха – Іванчиха ... [ ,295].

Антропоніми в думах, поряд з топонімами, відіграють чи не найвирішальну роль. Можна сказати, що вони навіть поступаються топонімам за силою та значимістю своїх виражальних функцій (властивостей). Це закономірне явище і пояснюється тим, що в епіцентрі творів названого різновиду перебуває людина
– як правило, постать визначна, історично значуща, національно свідома і обов’язково–безмежний патріот рідної землі - України - тільки за наявності таких характеристик називається ім’я особи. (Так, наприклад, у думі “Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі ” імена козаків відсутні, розглядається не власне їх внесок у хід боротьби за національне визволення тощо, а розглядаються міжособистісні стосунки: поведінка, мораль, ставлення до ближнього, милосердя тощо. Це ж саме маємо і в думах “Сестра і брат”,
“Бідна вдова і три сини” та ін.).

Саме людина визначає хід розгортання подій, вирішує різноманітні проблемно-ситуативні моменти, які зрештою набувають загальнонародного значення. Подібні висновки якнайпереконливіше засвідчують заголовки дум, зокрема історико-героїчних творів XV-XVII ст.: наприклад “Козак Голота”,
“Атаман Матяш старий”, “Федір безрідний, бездольний”, “Іван Богуславець”,
“Іван Богун”, “Самійло Кішка” та ін..

Для дум характерне описове найменування осіб, зокрема широке використання відокремлених прикладкових сполучень.

Особа, яка виноситься в епіцентр подій і яка має персональне ім’я, обов’язково поширюється додатковими найменуваннями, що, окрім усього, чи то на її походження, соціальний стан, чи то на рід занять, також визначають ставлення з боку оповідача, якому доручено говорити від імені народу:

Як безбожні ушкали налетіли,

Федора безродного, Отамана курінного,

Постріляли, порубали [ 83];

Маруся – бранка, попівна Богуславка [ 128];

Кішка Самійло, гетьман запорозький [ 140];

Іван Луговський, писар військовий [ 290];

Ей, Єврасю Хмелниченьку, гетьмане молодий [ , 294];

Козак - нетуга, Хвесько Дендиберя [ 305];

Хвесько Кханжа Андибер, гетьман запорозький [ , 302].

У найменуванні осіб насамперед простежується ставлення до них з боку громадськості, що досягається різними мовновиражальними способами, зокрема додаванням до імен (чи прізвища) відокремлених означень з відповідним забарвленням: позитивним чи негативним. Таким чином, часто утворюється поширений, розгалужений ряд нанизуваних відокремлених прикладок, кожна з яких уточнює, доповнює попередню:

Гей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю! [399];

Гей, Хвесько Дендибере, батьку козацький, славний лицарю! [

305], додаванням лексем-вторинних найменувань, позначених найвищим ступенем позитивного емоційно-експресивного забарвлення (слів типу батько, пан:

Ой, обзоветься пан Хмельницький,

Отаман - батько чигиринський [277];

Пане Филоненку, корсунський полковнику

Батьку козацький! [238] ) найменуванням, що базуються на лексико-семантичному переосмисленні: емоційний план у таких лексем виступає складником змісту і виноситься на перше місце:

“Ей, пане, пане Хмельницький,

Богдане – Зиновій, наш батю,

Гетьмане чигиринський!” [ 275]
- у цьому звертанні, що включає відокремлені прикладкові сполуки, з допомогою яких ?????.

Окрім того, в думах функціонують геортоніми (назви свят, зокрема християнських): Великдень, Різдво, Василія, Петра.

Геортоніми в текстах цих творів виконують щонайменше три функції: найперше, як одиниці, що служить для називання свят, як мовні ознаки, які засвідчують любов до своєї християнської віри і всього того, що пов’язане з цією вірою, і, як елементи художньо-поетичного тексту – що також не мало важливо-акумулюють в собі цілі узагальнено-символічні картини. Наприклад, у контексті:

“Сестро,-каже,-мила,

Родино сердешна!

Ой сподівайся мене тоді в гості,

Як будуть о Петрі бистриї ріки-озера замерзати,

Об Різдві калина в лузі процвітати...” [ 330] – вживанням назв свят Петра (12 липня за новим ст.) та Різдва (7 січня за новим ст.) напрочуд виразно передається змалювання неможливості здійснення того, що просить сестра у брата. При цьому назви великих християнських свят співвідносяться з часовим виміром і тією закономірною реальністю, що супроводжує їх. Таким чином, сполуки будуть о Петрі бистриї ріки-озера замерзати та Об Різдві калина в лузі процвітати можна розглядати як оксюморонні – у плані поетичного оформлення. А при глибшому сприйнятті та осмисленні поданої у творі думки приходимо до інших висновків: два ряди оксюморонних сполук побудовані на взаємному перехрещенні ознак, властивих названим поняттям: свято Петра співвідноситься з літнім часом, а Різдво - з зимовим; отже, протиставляються, з одного боку, літо (тепло): зима (холод), іншими словами – любов, потяг до рідної душі (теплота почуттів): відмова
(холод почуттів). Це протиставлення на зовнішньому рівні. На внутрішньому – інша опозиція: шляхом поєднання, зіставлення несумісних понять: свята Петра з замерзанням рік-озер, та Різдва з процвітанням калини в лузі. Схематично це можна подати так:

Ці два рівні художніх протиставлень зовнішнього і внутрішнього – взаємодіють між собою, утворюючи, що очевидно, складний комплекс чуттєво- почуттєвих (емоційно-експресивних) та ідейно-змістових вражень, покликаних образно, сильно і переконливо передати сутність висловленої думки.

У іншому випадку геортонім концентрує не менший спектр емоційно- змістових вражень, проте їх розгортання відбувається в іншому ключі. Так, дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, яка “потурчилась, побусурменилась”, намагається спокутувати свій гріх перед народом,
Україною, вірою християнкою і звільнити всіх бідних невільників саме “на святий празник, роковий день Великдень” [ 123]. Великдень тут – як найбільше свято християн – є уособленням безмежної любові до рідного народу, Батьківщини, а відтак і – міцності віри в душі “побусурмениної”
Марусі Богуславки; це свято воскресіння Ісуса Христа, свято перемоги життя над смертю – тому така велика подія – рокова подія – має відбутися в день цього свята: козаки ніби вдруге воскресають після тридцятилітньої неволі.

Еклезіоніми (назви церков, монастирів) представлені тільки найменуванням християнських культових споруд, що є насамперед підкресленням значущості для козаків своєї віри. Окрім того, ці одиниці є свідченням й іншого, про що можна судити з контексту:

Мимо церков їхав, мимо святого

Миколая, шапки не знімав [ 387].

Отже, ономастичний простір, представлений в думах як творах історичних, широкий і своєрідний.

Найперше впадає в око різноманітність функціонування ономастичних одиниць (топонімів, антропонімів та ін.), що підпорядковується в цілому ідейно-художньому задумові, всій сюжетно-композиційній канві цих творів.
Окрім того, цим одиницям, як структурним компонентам тексту, властиві певні поетичні функції, які в свою чергу обумовлюються.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. – К.: Наукова думка,

1987.

2. Украинские народные думы. – Москва, 1972.

РЕЗЮМЕ

В статье рассматриваются особенности функционирования ономастических единиц в украинских думах. Внимание сосредоточено на систематизации и семантико-стилистическом анализе топонимов, антропонимов и других единиц этого плана в структуре поэтического текста фольклорного жанра.

SUMMARY

In article are considered the particularities of operating the onomasiology units in Ukrainian Dumas. Attention is concentrated on systematizations and semantics-stylistic analysis an toponims, anthroponims and other units of this plan in structure of poetical text of folklore genre.

-----------------------

А В

В А