АВСТРО-УГОРЩИНА: НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ
національне угорський політична консолідація
У 1867 р. раніше централізована Австрійська імперія стала двоєдиною (дуалістичною) і одержала назву «Австро-Угорщина». Для династії Габсбургів на чолі з імператором Францем Йосипом (роки правління 1848 — 1916) це був вимушений крок через опір Угорщини віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції і Пруссії у 1859 і 1866 рр.. У результаті радикальної реформи державного устрою імперія не тільки встояла, але й набрала внутрішньої стійкості. Імперія з її п’ятидесятимільйонним населенням залишилася самою великою по території (після Росії) державою Європи.
Дуалістична угода 1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у внутрішніх справах двох держав — Австрії й Угорщини — поєднувалася з централізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчих імператорові та двом його міністрам — іноземних справ і військовому. Угода і створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її функціонування – явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.
Таким чином, у політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті громадян.
Проте швидкому індустріально-технічному прогресу наприкінці XIX — на початку XX ст. явно не відповідав рівень політичної консолідації різних складових елементів імперії і внутрішньої інтеграції країн і земель, що входили до неї. Етноконфесійна структура імперії була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги над іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межі століть (згідно з переписом населення 1910 р.) при загальній чисельності населення в 51 млн чоловік навіть разом узяті не складали і його половини (12 млн німців і почти 10 млн мад’ярів, тобто угорців). Але у своїх частинах імперії і німці, і мад’яри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину — трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші дев’ять націй можна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першої групи відносились 6 млн чехів, 5 млн поляків, 1,6 млн хорватів, 382 тис. італійців Примор’я. Ніяких привілеїв не мали 4 млн українців, більш як 3 млн румунів, 1,8 млн словаків, 1,4 млн хорватів, що проживали поза межами Хорватії—Славонії, 1,7 млн словенців, 386 тис. тірольських італійців (з 2,8 млн італійців), 2,2 млн євреїв.
Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненні успіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.
На цьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.
Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії. Імператор Франц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані «Фундаментальні статті», і дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шалений опір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати на увазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєю батьківщиною.
Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів. Останні претендували на ті ж землі, що й італійці – Трієст, Фіуме, Далмацію. У такій ситуації італійці змушені були шукати захисту у Відня.
Щодо Угорщини, то в кінці 60-х — на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деяку схильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потреб неугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчих актів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільними процесами. Ліберальним за всіма параметрами був «закон про рівноправність національностей» 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середній школі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови був закріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось у місцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, а також у листування між комітатами, більшість населення яких складали слов’яни чи румуни.
Та на фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша стаття закону, яка безапеляційно констатувала наявність в Угорщині «однієї єдиної політичної нації – єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всі громадяни країни, до якої б національності вони не належали». Звісно, що цілком закономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиної політичної нації.
Однак в останній третині XIX ст., після того як угорською владою були зроблені перші грубі кроки примусової мад’яризації, закон став прапором національних рухів, які аж до Першої світової війни вимагали строгого дотримання закону, який систематично порушувався.
Запропонувавши «законом про національності» 1868 р. всім підданим королівства без різниці у мові та віросповідання лише громадянські права і свободи, угорська держава обманула їхні сподівання. Єдиний виняток був зроблений для хорватів, вірніше для Хорватії-Славонії. У 1868 р. за зразком австро-угорської угоди була укладена угорсько-хорватська угода, тільки значно більше обмежена. Хорватія отримала власний парламент (Сабор) і власний уряд на чолі з баном, який призначався королем Угорщини за рекомендацією будапештського кабінету. Але вони повністю підкорялися угорській владі. По суті, це було щось середнє між культурно-національною і територіальною автономією. Але й таким обмеженим самоуправлінням в Угорщині не користування жоден, навіть більший народ, не менш розвинутий у культурному, економічному і політичному відношеннях.
Найбільш безправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці). В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницького і політичного центру
Перші удари репресивної мад’яризаторської політики були застосовані проти словаків у 1875 р., коли була заборонена діяльність єдиної культурно-просвітницької організації словаків — Матиця Словацька; були закриті всі три словацькі гімназії, багато середніх і початкових шкіл: з майже двох тисяч до початку другого десятиліття XX ст. їх збереглось менш як півсотні. Одночасно з метою форсованої мад’яризації створювалися школи з навчання угорською мовою. У цілому словаки, які не мали на відміну від румунів і сербів центрів притягання поза межами імперії, бачили вирішення національного питання в межах імперії.
Національна політика австрійського уряду суттєво відрізнялась від політики, що проводилась угорським урядом. Найважливіша різниця полягала в тому, що правлячі кола Австрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональну німецьку державу. Австрійська буржуазія на відміну від пануючих класів Угорщини проявляла схильність до певних поступок національностям, була більш ліберальною і терпимою, ніж угорська. Австрійська національна політика не знала ні примусу до асиміляції, ні теоретичних установок, які б заперечували існування інших націй у країні. Австрійський режим у цілому був більш демократичним, система управління більш децентралізованою, ніж угорська. Не викликає сумніву її успіх у Галичині, Моравії, Буковині. Тому захист від утисків властей Угорщини, як і раніше лідери пригноблених народів шукали у Відні. Династія, і особливо її глава Франц-Йосип, продовжуючи традиції феодальних часів, прагнула дистанціюватися від міжнаціональних конфліктів, зберегти позицію і статус «наднаціональної сили».
І все-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національних рухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійського режиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито, здійснюючи постійний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцією в парламенті депутати національностей не раз зривали його роботу. Дуже важливим елементом політичної системи австрійської держави були слов’яни. Слов’янський елемент органічно увійшов у державні структури Ціслейтанії, а також у вищий військово-політичний апарат загальноімперських установ. Особливо успішними були чехи, багато хто з яких, вільно володіючи німецькою мовою, легко адаптувались в австро-німецькому культурному середовищі. Томаш Масарик, майбутній засновник Чехословацької республіки, історик і філософ, грамотніше й охочіше писав свої твори німецькою, ніж чеською мовою. Інший чеський лідер Ф. Палацкі ще в 1868 р. говорив своїм землякам: «...богемська нація, панове, вже давним-давно є нацією двомовною». І все-таки саме на мовному ґрунті розгорівся конфлікт між чеськими німцями і чехами.
Після 1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна до Габсбургів та Австрії польська аристократія Галичини. Не раз її представники займали вищі посади в австрійській адміністрації. В цілому з поляками проблем не було, хоча за їх підтримку уряду приходилось платити, і не тільки міністерськими посадами. На відкуп польській шляхті була фактично віддана ціла провінція – Галичина, причому не тільки західна з центром у Кракові і з етнічною польською більшістю, але й Східна Галичина з центром у Львові (Лемберг), переважну більшість населення якої складали українці. Тут Відень проводив типову політику «розділяй і владарюй», оскільки польська гегемонія у краї могла бути забезпечена і стабільно збережена тільки при підтримці центральних властей, тим більше що в основі польсько-українського протистояння був соціальний конфлікт — між поміщиками-поляками та українськими селянами.
Сильним був польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснували українці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї. Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність і гегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.
Діаметрально протилежна ситуація склалась в Чехії, де починаючи з 1880-х років стикались інтереси місцевої німецькомовної буржуазії та чеської, що швидко набирала сили. Гостра боротьба розгорнулась у сфері культури і мови, де крок за кроком чехи завойовували одну позицію за іншою, не забуваючи при цьому про головну мету – рівного з Угорщиною та Австрією статусу.
У 1880 р. уряд Тааффе зобов’язав адміністрацію і суди в Чехії вести справи на мові особи, справа якої розглядалась. Німецькому чиновникові, який звик до того, що в усіх державних установах застосовувалась тільки його рідна мова, неприйнятною була навіть думка про те, що віднині йому прийдеться в обов’язковому порядку відповідати на будь-яке звернення, зроблене на чеській мові, на цій мові «черні». Наслідком цього було швидке збільшення кількості чиновників і суддів чеського походження, оскільки дуже небагато німців володіли чеською, а чехи, як правило, знали обидві мови.
У 1882 р. чехи домоглись розділу за мовною ознакою одного з найстаріших у Європі університетів - Празького. Проведена у тому ж році реформа виборчого права дозволила їм наступного року завоювати більшість мандатів у місцевому сеймі. Обурені німці, в свою чергу, почали вимагати розділу адміністративних округів на німецькі і чеські. Чеська більшість сейму відхилила цю вимогу, і німецькі депутати вперше покинули збори. Їх бойкот продовжувався чотири роки (1886—1890). Німці чеських земель, серед яких посилювалися пангерманські настрої, Тааффе в прагнення перетворити Австрію в «слов’янську державу».
У 1882 р. у Лінці відбувся з’їзд «Загально-німецького союзу», і в Австрії вогник паннімецький рух. Прийнята Лінцська програма виходила з того, що всі країни Ціслейтанії, що були колись членами Німецького союзу, тобто власне Австрія і землі, населені чехами, повинні скласти одне ціле, з офіційно проголошеною у якості державної німецької мови і «німецького характеру». Для цього пропонувалось, по-перше, неодмінно ліквідувати «єврейські впливи з усіх сфер суспільного життя», а по-друге, віддати Галичину та югослов’янські території Угорщині і обмежити зв’язки з останньою персональною унією. Наступним кроком повинно було стати приєднання етнічно і расово «очищеної» Австрії до «Великої Німеччини».
Це була перша політична програма, направлена на розділ імперії Габсбургів, і висунута вона була не слов’янами, а самими австрійцями, вірніше, німецькомовною меншістю, що була настроєна по пангерманському. Однак австрійський пангерманізм, наштовхнувшись на активне неприйняття з боку династії і байдужість суспільства, залишався слабким і непопулярним майже до самого кінця монархії.
Орієнтація частини німецькомовного населення на Німеччину змушувала владу до пошуків компромісу з іншими народами, причому часто за рахунок «пануючої нації», до заохочування словенського і чеського націоналізму проти місцевого німецького. Починаючи з 1879 р., коли від влади були усунені німецькі ліберали, австрійський уряд, потребуючи підтримки національностей, змушений був робити ї поступки у мовно-культурній сфері, зокрема допустити навчання в середній школі рідною мовою, хоча кожна така поступка посилювала німецький націоналізм, викликаючи гострі урядові кризи. У квітні 1897 р. з метою забезпечення повної рівності двох мов у державних установах Чехії, Моравії та Сілезії уряд Бадені зробив обов’язковим знання чиновниками двох мов. Чиновники, які впродовж трьох років не вивчали другої мови, підлягали звільненню. Двомовність вводилась і в німецьких містах, зокрема в Судетській області. Обурення, що охопило німецьке населення, вилилось у вуличні безпорядки, і не тільки в Чехії, де уряд увів надзвичайний стан. Заворушення, що супроводжувались кривавими зіткненнями, вдалося придушити за допомогою військової сили, однак утриматися при владі Бадені не вдалось.
Німці Чехії в якості компромісу запропонували створити адміністративні округи, розділені за національною ознакою, та чехи не погодились, і робота парламенту була паралізована.
До старих, звичних національних проблем імперії у кінці XIX ст. додались етнічні та релігійні проблеми нового зразка. Австро-Угорська монархія стала колискою як сучасного політичного антисемітизму, так і його антиподу – ідеології сіонізму. Останній з’явився реакцією у відповідь на дискримінацію, на антисемітські настрої, що посилились у суспільстві, хоча в ліберальній монархії не було погромів і масового психозу на расово-релігійному ґрунті, як у деяких інших країнах континенту.
Появі двох течій сприяла та специфічна атмосфера, яка була наявною в імперії на межі століть. У період дуалізму в результаті міграцій різко зросла чисельність єврейського населення Австро-Угорщини. Якщо в середині XIX ст.. в австрійській половині імперії євреїв було менш як півмільйона, то в 1910 р. їх кількість перевищувала 1,3 млн. За той же час єврейське населення Угорщини зросло з 200 тис. до 932 тис. (4,5% всього населення країни). Проте набагато більшою була питома вага єврейського елементу у банківській сфері, адвокатурі, газетно-видавничій справі, публіцистиці, у музичному житті та живопису. Зростання ролі єврейського етносу в економіці та суспільному житті Відня, Будапешта, Праги, Кракова, Львова та інших міст супроводжувалось трансформацією традиційного, релігійного забарвлення антиіудаїзму в сучасний антисемітизм. Домінував єврейський елемент і в керівництві соціалістичних організацій Австрії та Угорщини. Соціалісти через свої переконання були опозиційні капіталу, у тому числі і єврейському, й існуючому режимові. Таким чином, не існувало якогось єдиного єврейського суспільства, воно було соціально розколотим та ідеологічно глибоко диференційованим. Єврею — банкіру і лихвареві протистояв єврей – ремісник чи робітник, що сповідував антикапіталістичні ідеї й брав активну участь у соціалістичному русі. І все ж для багатьох людей з менталітетом міщанина джерелом усякого зла, всіх бід країни, народу, держави стали «жидо-масони», «євреї-христопродавці».
Реакцією у відповідь з боку єврейських громад було або відчуження від суспільства, від оточуючого соціально-психологічного середовища, або вимушена відмова від власної етнічної ідентичності, тобто денаціоналізація. Як свідчать переписи, що проводилися в імперії кожні десять років, починаючи з 1880 р., велика кількість осіб єврейського походження заявляли себе німцями, угорцями, чехами, поляками (в Галичині) тощо. Асимільовані частіше всього ідентифікували себе з «державними народами» (в Угорщині, наприклад, вони брали активну участь у мад’яризації словаків та українців). Та асиміляція євреїв наштовхувалась на серйозні перешкоди: більшість населення, яка навіть терпляче відносилась до євреїв, не йшла на повне прийняття їх у свою спільноту. Така ситуація, більш типова для Австрії, ніж для Угорщини, поставила єврейський етнос уже тоді, в до тоталітарну епоху, перед дилемою: або залишатися в невидимому гетто, бути в становищі вічних ізгоїв, або знову, через тисячоліття, заснувати власний «єврейський дім».
Цю дилему і вирішив по-своєму Теодор Герцль, засновник сучасного політичного сіонізму.
У 1896 р. був надрукований головний твір сіонізму – «Єврейська держава» Т. Герцля. Невелика брошура, що була написана під безпосереднім впливом від процесу над капітаном Дрейфусом, мала підзаголовок «Спроба сучасного вирішення єврейського питання». Свій головний висновок про необхідність створення особливої національної держави євреїв автор зробив, узагальнивши відомості про становище єврейського народу головним чином у країнах Центральної та Східної Європи, а також у Франції та Алжирі. У брошурі згадувались — почергово — Росія, Румунія, Німеччина, Австрія, Алжир і Париж. Усі форми дискримінації євреїв, наголошував автор, зводяться до одного спільного знаменника, який можна виразити класичним берлінським гаслом: «Євреїв геть!». Автор закликав своїх співвітчизників відправитися «на нашу незабутню любиму батьківщину» і заснувати там нову національну єврейську державу». З цією ж метою Т. Герцль організував перший Всесвітній єврейський конгрес, на якому був створений всесвітній сіоністський рух. Через декілька років (в 1902 р.) був створений загально-австрійський союз «Сіон», який проголосив своєю метою «колонізацію Палестини и Сирії».
Отже, наприкінці XIX століття Австро-Угорщина, цей «інкубатор народів», переживала складні за своїм значенням і наслідками процеси у відносинах між різними націями і народностями. Проте ситуація радикально загостриться тільки у 1916-1918 роках, коли стане зрозумілою неминучість поразки держави у світовій війні.