ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра цивільно – правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни

«Цивільне право України»

На тему

«Право державної власності»

Дніпропетровськ 2007р.

ПЛАН

Вступ

1. Загальні положення про право державної власності

1.1 Поняття та форми права власності в цивільному законодавстві

Суб’єкти права державної власності

Об’єкти права державної власності

Управління державним майном

2. Підстави виникнення права державної власності

3. Правовий режим майна

3.1 Поняття та зміст правового режиму майна

3.2 Основні форми здійснення права державної власності

Висновок

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Відразу після розпаду СРСР на пострадянському просторі створилось царство беззаконня та безладу, і незалежна Україна не стала винятком. Зміна влади, законодавчий хаос, розкол зв’язків, що створювались десятиріччями між підприємствами – все перетворювало ситуацію в країні на велике болото, у воді якого легко було ловити рибу махінаторам різного масштабу та походження. З економікою взагалі було найважче – мета визначалась словами «жити добре, як на Заході». Головне багатство української економіки-металургія та хімічна промисловість стали мішенню коршаків з усього світу. Ринкова безграмотність директорів найбільших підприємств дозволяла розтаскувати українські ресурси куди тільки можна було.

Ці слова генерала держбезпеки України Олександра Нездолі з його досьє, свідчать про реальний стан речей, який існував в Україні за часів утворення нашої держави, а також про те, що власність як державна, так і приватна, знаходились в хаотичному русі від одних осіб до інших. Така ситуація потребувала правової регламентації відносин, що складались в сфері володіння, користування і розпорядження майном. Тому вже 7 лютого 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про власність”, а 17 червня 1992 року Постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Я почав свою курсову роботу з цитати, яка розказує що було насправді для того, щоб показати, які передумови були для правової регламентації права державної власності, для чого її треба було захищати і чи необхідно було захистити майно держави від злочинних посягань громадян та інших осіб, які хотіли скористатись ситуацією і забрати у себе ж частку державної власності.

Але те, що Верховна Рада вчасно зреагувала і видала нормативний акт, що захищав державну власність, не дуже й допомогло. Численні процеси з передачі державного майна у власність іноземним громадянам та юридичним особам, що супроводжувались в Україні протягом часів незалежності, не виражали інтересів всього народу, який є суб’єктом права власності (це положення закріплено в статті 13 Конституції України). Під приводом заохочення іноземних інвестицій в економіку держави, окремі особи використовували національні багатства для власної наживи, не враховуючи при цьому інтереси держави. Вже згадуваний мною вище Олександр Нездоля згадує, що навіть скасовувались підприємства, які діяли в інтересах держави, їм приписувався ярлик монополізаторів, їх діяльність не влаштовувала олігархів. Звичайно, що вислови цієї людини – це тільки окремі роздуми щодо конкретної ситуації, яка реально існувала в Україні. Але право неможливе без врахування історичної думки, об’єктивної і реальної.

Ще один приклад того, як олігархи забирали частку державного майна це “Криворіжсталь”, один з найбільш могутніх заводів України, який донедавна залишався в приватній власності декількох осіб. Але проведений відкритий аукціон за часів прем’єрства Ю. В. Тимошенко повернув державі це велике та економічно важливе підприємство. Зараз, в 2007 році за даними ЗМІ, держава далі проводить політику роздержавлення деяких галузей економіки. Наприклад, Фонд державного майна України збирається провести приватизацію Обленерго, продавши до 26% акцій 10 об’єктів державної власності.

Досліджуючи різні питання я використовую, перш за все, метод аналізу, який полягає у виокремленні необхідної тематики, її опрацюванні, детальному розгляді та виділенні проблем, недоліків та позитивних моментів. Далі, звичайно, користуюсь системним методом, який допомагає узагальнити досліджене, скласти все в узгоджену систему та утворити таким чином єдину цілісну картину. Важливим та корисним методом є порівняльно-правовий, за допомогою якого я співставляю законодавство України та інших держав у необхідній сфері, виявляючи таким чином подібне та відмінне, аналізуючи закордонний досвід. І, звичайно, не можливо обійтися без таких методів як логічний та формально-догматичний, які забезпечують дотримання причинно-наслідкових зв’язків та необхідних правових конструкцій

Мета моєї курсової роботи полягає у тому, щоб розкрити поняття державної власності, суб’єкти, які мають право володіти, користуватись та розпоряджатись нею, об’єкти, що до неї входять; визначити підстави виникнення права держаної власності; розкрити зміст основних форм здійснення права державної власності (такі як право повного господарського відання і право оперативного управління); визначити , у чому полягає зміст інституту права повного господарського відання і права оперативного управління; визначити відмінність права власності від правового режиму майна державних підприємств та установ. І я спробую відповісти на всі поставлені перед моєю роботою питання.

1. Загальні положення про право державної власності

1.1 Поняття та форми права власності в цивільному законодавстві

Я вважаю, що виконання цієї роботи необхідно почати з визначення поняття власності. Отже, за частиною 1 статті 2 Закону України “Про власність” зазначається, що “право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном”. Так як тема курсової роботи – це безпосередньо право державної власності, то в цьому ж Законі дається визначення, що є державна власність в Україні. За статтею 31 Закону України “Про власність” – “до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність)”. В Цивільному Кодексі в ст. 326 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Але в Законі “Про власність” дано загальне визначення терміну “право власності”, яке має свої особливості в різних галузях права. Наприклад, Конституція України, Цивільний, Господарський Кодекси і деякі вчені-цивілісти (з огляду на наукову літературу) дещо по-різному висвітлюють питання права власності та її форм на сучасному етапі розвитку нашої держави. [Проблемними серед правознавців є питання: чи існує сьогодні поняття форми права власності; чи є взаємозв’язок між поняттями права власності і формами права власності; і, взагалі, чи доцільно вживати термін “форма права власності”].1

Щодо Конституції, то проаналізувавши положення статей 13 та 142 можна зробити висновок, що Основний Закон нашої держави наводить такі різновиди права власності: право власності Українського народу; право державної власності; право власності АР Крим; право комунальної власності як власності територіальних громад. Тобто в Конституції закріплені базові положення правової демократичної держави, яка захищає всі форми власності і визначає, що належить до державної власності.

Цивільний Кодекс (ЦК) України не містить поділу права власності на види чи форми, але, як і в Конституції, ЦК передбачає: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. У ЦК України дається відмінне від Закону України “Про власність” поняття саме власності. У ч. 1 ст. 316 зазначається, що “правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб”.

Щодо Господарського Кодексу (ГК) України, то він передбачає те саме, що і ЦК, тобто право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Але відмінним ГК від Конституції та ЦК є визначення самого поняття власності. Стаття 134 ГК називає право власності основним речовим правом у сфері господарювання, і в ч. 1 цієї статті зазначає, що “суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом”.

Отже, у цьому разі критерієм поділу є суб’єктний склад відносин власності, а не форми права власності. І Конституція, і ЦК України поділяють право власності за належністю майна спеціальному суб’єкту права власності, тобто законодавство взагалі не застосовує такої категорії, як форма права власності.

Також необхідно визначити, який зміст мають поняття “власність” та “право власності”. Науковці сперечаються з цього приводу, тому що неможливо точно сказати, до якої науки відносяться дані поняття: чи до юридичної, чи до економічної (адже в економічній теорії поняття власності є однією з центральних категорій). Все ж таки більшість науковців стверджує, що “власність” визначає економічний зміст, тобто це категорія економічна, а “право власності” – юридичний, тобто це правова категорія, що визначає належність певного майна особі як власникові. Зміст же права власності становлять належні власникові повноваження з володіння, користування та розпорядження.

А який же взаємозв’язок існує між поняттями права власності і формами права власності? Чи правильним буде вживати словосполучення форма права власності взагалі? Так, доктор юридичних наук, професор Я. Шевченко підкреслює, що [право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. А відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності].1 Отже можна зробити висновок: так як ЦК не наводить поняття форми власності, то це не правова категорія, а економічна, і не може йтися про систему права власності, яка складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна і комунальна. З огляду на це, недоцільним є збереження права колективної власності як невизначеного суперечливого поняття. Так як цивільне право дає можливість суб’єктам врегульовувати свої відносини на власний розсуд (диспозитивність методу цивільного права), якщо це не суперечить основним засадам законодавства, суті відносин або якщо інше не передбачено законом, колективні підприємства продовжують діяти без зміни форми власності. Тобто спостерігається певний парадокс – в Україні діє безліч підприємств колективної форми власності, але їх згідно з вимогами закону не повинно бути, тому що законодавець не визнає такої форми права власності (приміром Конституція України, або ЦК України). Хоча Закон України “Про власність” присвячує цілий розділ (IV) праву колективної власності, а ГК України – Главу 10 підприємствам колективної власності.

Отже, підсумовуючи викладене, можна підтвердити факт існування в Україні таких форм власності: приватної, державної, комунальної та власності юридичних осіб (колективної). Не можна сказати, що якась з них істотно переважає, але конкуренція відбувається між державною та приватною власністю. [Свідомо зміщуються акценти – природність приватної власності для ринково-демократичного суспільства трактується як необхідність негайної передачі державного майна в приватні руки. З цього приводу слід вказати на відсутність будь-якої вагомої аргументації стосовно неефективності державної власності. Настирлива пропаганда переваг приватного господарювання і необхідності повного роздержавлення скеровується інтересами тих, хто бажає задешево отримати в своє розпорядження виробничий потенціал, створений працею цілих поколінь]1. Далі, із всіх зазначених форм власності, я глибше розгляну саме право державної власності.

1.2 Суб’єкти права державної власності

Власність – це певні матеріальні блага, які мають комусь належати. Що ж до державної власності, то у неї є свої суб’єкти, які мають право володіти, користуватись та розпоряджатись цією власністю. Отже, в ст. 32 Закону України “Про власність” визначається, що [суб’єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України; суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів; суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України, Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності].1

Суб’єкти права власності вправі реалізувати своє суб’єктивне право та суб’єктивний обов’язок відповідно до принципу, згідно з яким вони вправі без обмежень здійснювати господарську діяльність, котра не суперечить чинному законодавству. [На етапі впровадження регуляторної політики в сферу господарювання правовий статус кожного з суб’єктів права власності якісно змінився. Особливо значні зміни сталися в регуляторно-правовому статусі держави та органів місцевого самоврядування. Вони зумовлені об’єктивними процесами поступового набрання Україною статусу правової держави та громадянського суспільства, а також проведення реформи в сфері господарювання, змістом якої є послаблення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання господарської діяльності]. 2 Тобто видно, що держава втрачає свої позиції у сфері управління державною власністю і управлінням сферою господарювання.

Аналізуючи ст. 13 Конституції України, можна дійти висновку, що суб’єктом права власності визнається Український народ. Підставою такого висновку стало текстуальне формулювання такого положення: “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”. Таким чином, встановлений Основним Законом нашої держави порядок здійснення прав власника від імені Українського народу стосується лише перелічених об’єктів. Також чітко не визначено чи є Автономна Республіка Крим суб’єктом права державної власності, адже в ст. 138 Конституції України зазначається, що до відання АРК належить управління майном, що належить Автономній Республіці Крим. Але, наприклад, в Законі України “Про приватизацію державного майна” майно, яке належить АРК, приватизується як державне. Але є певні сумніви у правомірності визнання власності АРК державною, тому що АРК не є державою, хоча і є республікою, має певний обсяг автономії в межах України. Отже, виходячи з положень Конституції України, можна визнати, що суб’єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (окрім виключної власності народу).

Так як згідно з Законом України “Про власність” до державної належить ще і комунальна власність, то суб’єктами права комунальної власності можна вважати адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Але за Конституцією України суб’єктами права комунальної власності, відокремленої від державної, стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

1.3 Об’єкти права державної власності

Так як є суб’єкти права власності, то мають бути і об’єкти (відповідно до теорії права у будь-яких відносинах, що стосується їх структури, мають бути присутні суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин (суб’єктивні права та юридичні обов’язки)). Загальновизнаним теорією права суб’єктом будь-яких правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага (речі, дії, результати дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносини, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Відповідно до ст. 34 Закону України “Про власність” загальнодержавну (республіканську) власність становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. З цього переліку можна виділити дві категорії майна державної власності:

а) майно, яке взагалі не може перебувати у власності окремих осіб права власності, тобто таке майно, яким мають право користуватись, володіти та розпоряджатись виключно суб’єкти права державної власності (наприклад, оборонні об’єкти, Національний банк України);

б) майно, яке в принципі може бути у власності інших суб’єктів, але за своїм функціональним призначенням має забезпечувати загальнодержавні інтереси (приміром майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів: наприклад, кошти, що виділяються державою Академії митної служби України, покликані на забезпечення матеріально-технічнічної бази цього державного навчального закладу, але майно, яке Академія купляє за державні кошти є власністю саме цього навчального закладу).

Державною власністю також визнається майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів. Це положення має дуже важливе значення, тому що ці посади є виборними і одні й ті самі особи не будуть перебувати на посадах все життя, будуть інші особи, що прийдуть їм на зміну. Отже, майно, яким користується, володіє та розпоряджається Президент, члени Кабінету Міністрів, є власністю держави, а не окремих осіб, які займають зазначені посади на період, визначений Конституцією та Законами України.

Отже, у державній власності юридично може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб’єктів. Зокрема, Постанова Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року затверджує Перелік майна, що не може бути у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Таким майном є: зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря), протиградні установки, державні еталони одиниць фізичних величин, спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації, електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Так як до державної власності в Україні належить і комунальна власність, то необхідно визначити об’єкти права власності адміністративно-територіальних одиниць. Відповідно до ст. 35 Закону України “Про власність” до об’єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території; майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб’єктами права власності. Щодо останнього положення Закону, то в принципі його можна пояснити таким чином: бувають випадки, коли приватні підриємці вирішують зайнятись благодійністю і передають у власність тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проживають, певні кошти, які при передачі їх певним органам стають державною власністю (наприклад, підприємець дає гроші для культурного розвитку його мікрорайону в міську раду); або у особи на території її дільниці біля будинку стоїть монумент якогось письменника і він передає його у власність міста, в якому він проживає.

Перелік об’єктів права комунальної власності встановлено не тільки в зазначеному Законі, але і в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, в якому, згідно із ст. 60 зазначається: [територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження].1 Але в цьому Законі є певні недоліки, тому що не містять критерії, які визначають особливість комунальної власності, на відміну від Закону України “Про власність”.

Отже, ми бачимо, що до державної власності відносяться будь-які матеріальні речі (в основному це майно, установи, певні стратегічні об’єкти), які покликані забезпечувати діяльність державних органів, забезпечувати економічний та соціально-культурний розвиток як всієї держави, так і окремих територій, і ці блага не мають бути власністю інших осіб, суб’єктів права власності.

1.4 Управління державним майном

Зазначені суб’єкти права державної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут – управління. Згідно з ст. 1 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” від 21 вересня 2006 року під управлінням розуміється — [здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб].1 Отже таке управління здійснюють Кабінет Міністрів, територіальні громади та уповноважені ними органи. Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб’єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи. З метою підвищення ефективності використання державної власності та оперативності прийняття управлінських рішень управлінські функції щодо цієї власності делегуються уповноваженим органам.

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів зі здійснення функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалось].2 Згідно з ст. 4 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади ; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За законом України “Про власність” державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Щодо Кабінету Міністрів, то його повноваження в сфері управління державною власністю закріплені ще й в п. 5 ст. 116 Конституції України, а саме: Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснює управління об’єктами державної власності. Звичайно, що це не повний перелік повноважень Кабінету Міністрів, але якщо зазначати повний перелік, то напевно і не вистачить обсягу курсової роботи. Але до основних належить: визначає органи, які здійснюють управління; встановлює порядок передачі майна суб’єктам управління; призначає уповноважених осіб на виконання функцій з управління; визначає умови створення та діяльності господарських структур; стежить за роботою інших органів управління; забезпечує контроль за ефективністю управління об’єктами державної власності.

Фонд державного майна України – один з центральних органів, які здійнюють управління державною власністю. Повноваження Фонду можна поділити на 3 категорії: повноваження щодо державних підприємств, установ і організацій; нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна; щодо корпоративних прав держави. Основними повноваженнями Фонду є: виступ орендодавцем цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів; здійснення контролю за використанням орендованих цілісних майнових комплексів; виступ від імені держави засновником господарських організацій, до статутних фондів яких передається державне майно; прийняття рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що перебувають у його управлінні; погодження розміру плати за оренду державного майна за договорами оренди, укладеними підприємствами, військовими частинами Збройних Сил України та іншими військовими формуваннями; захист майнових прав держави на її території та за кордоном; здійснення формування і ведення Єдиного реєстру об’єктів державної власності; виступ розпорядником Єдиного реєстру об’єктів державної власності; забезпечення передачі нерухомого майна творчим спілкам та релігійним конфесіям; дозволяє здійснювати застави майна державних підприємств, що перебувають у його управлінні; здійснення контролю за виконанням функцій з управління корпоративними правами держави уповноваженими органами управління та уповноваженими особами; здійснення методологічного забезпечення управління корпоративними правами держави; визначення критеріїв ефективності управління корпоративними правами держави; визначає вартість об’єктів державної власності. Фонд державного майна виконує свої повноваження самостійно, але деякі з них він має здійснювати за згодою Кабінету Міністрів, наприклад, передає певні функції управління об’єктами державної власності, що знаходиться в його управлінні, іншим уповноваженим органам.

Деяким корпораціям в Україні було делеговано функції з управління майном організацій і підприємств, які засновані на загальнодержавній власності та входять до їх складу, і такими, зокрема, є “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укртрансбуд”, та деякі інші, зазначені Декретом Кабінету Міністрів України від19 лютого 1993 року. Важливо зазначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.

В законодавстві закріплена така цікава функція міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, як управління майном у період до створення акціонерних товариств і після їх створення. Зокрема, після створення таких акціонерних товариств до початку розміщення акцій уповноважені органи державної виконавчої влади контролюють додержання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України (ФДМУ) відповідні рішення у зв’язу з їх порушенням, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження майна акціонерних товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств виконання функцій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, здійснює в установленому порядку уповноважна особа, яку призначає ФДМУ за погодження з відповідним центральним органом виконавчої влади. Порядок здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає Кабінет Міністрів.

Необхідно зазначити, що ФДМУ фактично не в змозі дати відповідь щодо покупців пакету акцій, невиконання інвестиційних зобов’язань та особливих умоа приватизації, причин їх невиконання, кількості приватизованих об’єктів, повернутих до державної власності у зв’язку з невиконанням інвестиційних зобов’язань. [Враховуючи, що держава продала за безцінь понад половину належного їй виробничого потенціалу, плата надто висока. При оцінці даної ситуації необхідно виходити з того, що інвестиційний клімат залежить не тільки від спеціального правового регулювання процесів приватизації, а не в останню чергу від економічного та політичного клімату, від загального рівня господарського порядку в Україні.

Вище я вже зазначив, що суб’єкти управління державною власністю, зокрема ФДМУ, передають державне майно в оренду приватним особам та іншим суб’єктам власності. Сьогодні значна частка державної власності передана в приватне користування шляхом оренди. При цьому законодавчо встановлено, що орендна плата надходить безпосередньо до бюджету лише при оренді цілісних майнових комплексів, яких не так вже й багато. Я розглянув судову справу зі спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про оренду державного майна. Суть справи полягає в тому, що закрите акціонерне товариство звернулось з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна в м. Києві про продовження дії договору оренди державного майна, строк дії договору закінчувався, а від відповідача не надійшла заява про його припинення, тому договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, що передбачені договором, але відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що позивач був повідомлений про припинення дії договору. В даній справі зазначений факт того, що Фонд державного майна та його уповноважені органи неналежно виконують свої повноваження з управління державною власністю, покладені на нього законом. В справі зазначається, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву не довело належними засобами доказування факту направлення Закритому акціонерному товариству заяви про припинення договору оренди. В процесі судового засідання було встановлено, що згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України Про оренду державного та комунального майна у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

В Законі України “Про управління об’єктами державної власності” ст. 17 встановлюється відповідальність за порушення законодавства з питань управління об’єктами державної власності: за невиконання вимог законів України та інших нормативно-правових актів з питань управління об’єктами державної власності до винних осіб застосовуються заходи адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової та кримінальної відповідальності згідно із законом. Отже, Регіональний відділ ФДМУ, зазначений в справі, може нести відповідальність на підставі закону.

Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності: утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Далі я наведу різні способи виникнення права державної власності і дам їм характеристику.

1. Націоналізація – це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація – це лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах. Цими актами були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. Закон України “Про власність”, Цивільний Кодекс України, не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкціїї за правопорушення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного та надзвичайного стану – з наступним відшкодуванням їх вартості. Тобто в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права власності.

2. Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України; застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам» у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.

Конфіскація (ст. 354 ЦК) — це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення. Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. Кримінальний Кодекс України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо), а також багатьох некорисливих злочинів (державна зрада, шпигунство, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави та ін.). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил); грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Поширеною є конфіскація предметів, які були безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виявленими тайниками. Предмети, щодо яких винесено митними органами постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження цієї постанови конфіскуються, причому незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні (ст. 326 Митного Кодексу України).

Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо. Взагалі вважається, що існуюча в Україні законодавча конфіскаційна політика має бути переглянута і приведена у відповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін "конфіскація". Проте, на мій погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію,

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум.. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність. Тобто я зробив висновок, що конфіскація застосовується і передбачається не тільки Цивільним Кодексом, але й іншими нормативно-правовими актами.

Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до ст. 335 ЦК майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку зі спливом позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, адже з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім. Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у державний бюджет (грошові , суш в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації та ін.).

З додержанням правил ст. 337 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно повідомити про це особу, що загубила, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншого рішення.

Ще однією підставою набуття права державної власності за ст. 341 Цивільного Кодексу є набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. Ця стаття встановлює, що якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

За ст. 343 ЦК наступною підставою виникнення права державної власності є набуття права власності на скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Тобто виходячи із зазначеного, держава при будь-якому виявленні скарбу з землі право державної власності виникає автоматично, так як одним з об’єктів права державної власності є земля.

Отже, я зробив висновок, що державна власність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які це право не може виникнути в інших власників – фізичних або юридичних осіб. Ще до того ж в Цивільному Кодексі в главі 24 – набуття права власності – не всі підстави набуття права власності можуть бути застосовані до держави, як суб’єкта права власності.

3. Правовий режим майна

Поняття та зміст правового режиму майна

У чинному законодавстві та спеціальній літературі досить часто зустрічається термін «правовий режим», який через невизначеність змісту та сфери застосування, по-суті, набув характеру універсального. Так, завдяки універсалізму термін «правовий режим», який був розроблений теорією господарського права та у первісному розумінні й значенні вживався лише щодо майна (його окремих видів) господарських органів та інших видів майна, що знайшло закріплення і в законодавстві, згодом почав застосовуватися і щодо інших об'єктів — діяльності, території, тощо, правовий режим яких досліджується іншими галузями науки. Поняття та зміст правового режиму майна суб'єктів господарювання, відрізняється від правового режиму власності (об'єктів власності), і доказом цього є багато факторів.

У науковій літературі існують різні визначення поняття правового режиму майна суб'єктів господарювання. Так, на думку одних авторів, правовий режим майна господарських органів можна визначити, як встановлений в правових нормах порядок формування майна і наділення ним господарських органів, а також порядок управління ним цими господарськими органами та іншими ланками економіки. [Спробу визначити поняття правового режиму майна суб'єктів господарювання через систему правовідносин, об'єктом яких є цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання або його складова частина, а предметом — права і обов'язки учасників господарювання, пов'язані з володінням і використанням цілісного майнового комплексу в господарській діяльності, здійснила В. А. Малига. Привабливе, на перший погляд, визначення правового режиму майна, тим не менш, має окремі недоліки. По-перше. у запропонованому визначенні відсутній один із елементів правовідносин — суб'єкти, без яких існування будь-яких правовідносин як врегульованих нормами права суспільних відносин неможливе. По-друге, запропоноване визначення є занадто вузьким як щодо визначення об'єкта правовідносин, так і щодо повноважень самого суб'єкта господарювання та інших осіб стосовно окремих видів майна].1

Доречно зазначити, що в чинному законодавстві України (передусім, у ГК України) норми щодо правового режиму майна суб'єктів господарювання сформульовані й розміщені, як правило, безсистемно, за змішаним принципом: одна частина з цих норм встановлює правовий режим власності (об'єктів власності) безвідносно до виду суб'єктів господарювання (прикладом цього є положення ст. 141 ГК України та низки нормативно-правових актів, що визначають особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання); друга — правовий режим майна окремих суб'єктів (наприклад, статті 66, 75, 77, 87, 100, 123 ГК України, а також нормативно-правові акти, що визначають правове становище окремих суб'єктів господарювання); третя — правовий режим окремих видів майна (статті 163—165, 387, 391—395 ГК України, а також нормативно-правові акти, що визначають особливості правового режиму окремих видів майна). Зрозуміло, що така розпорошеність правових норм потребує як певної їх уніфікації у межах Господарського Кодексу України, так і узгодженості положень окремих спеціальних законів та інших нормативно-правових актів з положеннями Господарського Кодексу України і навпаки.

Значення уніфікованого розуміння відповідного правового закріплення елементів правового режиму майна суб'єкті господарювання, а також недоліки законодавства в цій частині можна побачити на прикладі кожного з елементів правового режиму, починаючи зі структур (складу) майна зазначених суб'єктів.

Згідно з ч. 1 ст. 139 ГК України майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначенні виробляються чи використовуються діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Оскільки ГК України не містить визначення поняття речі, то я звернувся до ст. 17 ЦК України, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Виходячи з такого, досить загального визначення та враховуючи положення ст. 190 ЦК України майном суб'єкта господарювання можуть бути визнані окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов'язки, проте для визнання цих об'єктів речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 13 ГК України, а саме: а) мали вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб'єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб'єктів або враховувалися в інших встановлених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Поряд із застосуванням терміна «правовий режим майна» щодо окремих видів майна інколи вживається термін «правовий статус». Таке вживання останнього терміна (так само, як і терміна «правове регулювання»), тим більше в законодавстві, є небажаним, навіть неприпустимим, оскільки правовий статус характеризує суб'єкта права (наприклад, фізичну чи юридичну особу, учасника господарських відносин чи суб'єкта господарювання, торговця цінними паперами тощо), але не об'єкт (майно, вид діяльності, територію тощо). Так само правове регулювання здійснюється не щодо окремих видів майна, а щодо певного виду суспільних відносин, у тому числі тих, що складаються у процесі здійснення окремих видів господарської діяльності.

Якою б важливою не була діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади у сфері управління державною власністю, однак у їх функції не входить використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, їх реалізація тощо. Для цього уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за яким законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання та праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації, як правило, права державної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Отже, далі я розглянув ці дві форми здійснення права державної власності.

Основні форми здійснення права державної власності

Згідно із частиною 1 ст. 37 Закону України “Про власність” майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України; здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства; до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Стаття 39 цього ж закону визначає, що майно, яке є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління, що є другою формою здійснення права державної власності; державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів.

Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб'єктів-невласників.

Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, науковці зазначають, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник. Інші науковці висловили думку про можливість визнання права власності на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установами майна на праві оперативного управління, дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова неузгодженість з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості.

Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб'єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб'єктами здійснення права державної власності, адже радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні; і при недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник.

Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган. Україна використовуючи світовий досвід з цього приводу сформувала свої власні організаційно-правові форми державних підприємств.

Незважаючи на активне створення останнім часом підприємств, заснованих на приватній власності, на сьогодні в Україні суб'єкти господарювання державного сектора економіки становлять значну частку в загальному обсязі всіх суб'єктів господарювання та продовжують відігравати важливу роль у національному товаровиробництві. Необхідність дослідження правового статусу державних підприємств у контексті чинного законодавства обумовлена тим, що новими кодексами внесено зміни у традиційне розуміння поняття «державне підприємство».

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ГК суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

При цьому законодавство окремо виділяє такий вид суб'єктів господарювання державного сектора економіки, як державні підприємства. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 22 ГК законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям (згідно із Законом «Про підприємництво» діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами). Підприємствам державної форми власності надаються на умовах повернення кошти з державного бюджету для погашення заборгованості із заробітної плати.

Надання спеціальних прав державним підприємствам потребує чіткого визначення правового статусу підприємства державної форми власності, визначення кола підприємств, віднесених до зазначеної категорії. Особливо актуальним є питання щодо віднесення до суб'єктів господарювання державної форми власності відкритих акціонерних товариств, частка держави у статутних фондах яких складає 100 відсотків та понад 50 відсотків.

Слід зазначити, що поняття «державне підприємство» у ГК змінилося у порівнянні з поняттям, яке надавалося у Законі «Про підприємства в Україні» (втратив чинність у зв'язку з набранням чинності ГК). Так, ч. 1 ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні» було передбачено, що в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном.

Виходячи зі змісту Закону України «Про підприємства в Україні», на той час законодавством виділялось два види державних підприємств: «державне підприємство» і «казенне підприємство». На відміну від названого Закону, ГК вживає поняття «суб’єкти господарювання державного сектора економіки».

Відповідно до ч. 2 ст. 22 цього Кодексу суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів. Однак не всі суб'єкти господарювання державного сектора економіки є підприємствами державної форми власності.

Таким чином, ГК передбачено дві групи суб'єктів господарювання державного сектора економіки: 1) підприємства, що діють на основі лише державної власності; 2)інші суб'єкти державного сектора економіки, що мають, крім акціонера — держави, також й інших акціонерів (учасників), однак держава забезпечує вирішальний вплив на господарську діяльність цих суб'єктів.

Стосовно правового статусу підприємств державної форми власності слід зазначити, що ст. 63 ГК визначає види та організаційні форми підприємств, які можуть діяти в Україні залежно від декількох критеріїв. Так, залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства наступних видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Отже, державними підприємствами відповідно до ГК є підприємства, що діють на основі державної власності.

Стаття 326 ЦК визначає, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Крім того, згідно з ч. З ст. 63 ГК залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Порядок утворення державного унітарного підприємства визначено у ст. 73 Господарського Кодексу, яка, зокрема, передбачає, що державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Найменування державного унітарного підприємства має містити слова «державне підприємство». Органом управління такого підприємства є його керівник, котрий призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Особливості утворення і діяльності державного комерційного підприємства визначено у статтях 74-75 ГК. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 цього Кодексу, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Статутний фонд цього підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації даного підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Порядок утворення та діяльності казенних підприємств визначено статтями 76-77 ГК. Так, відповідно до ст. 77 цього Кодексу казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства а також орган, до оферти управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного "управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл. Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство».

В Україні сьогодні також діють і державні підприємства корпоративного типу. На мою думку, до цієї категорії державних підприємств належать державні акціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності. Однак чіткому визначенню правового статусу таких підприємств заважає відсутність належного законодавчого регулювання порядку їх створення та управління.

Відповідно до ч. 7 ст. 74 ГК державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються Господарським Кодексом та іншими законами.

На сьогодні відсутні спеціальні правові норми, що чітко відносили б державні акціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності, до такого виду, як «державні підприємства». На підставі аналізу положень Цивільного і Господарського кодексів України, можна зробити висновок, що державні акціонерні товариства, статутний фонд яких сформовано за рахунок державного майна, і 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності, також є підприємствами державної форми власності.

Таким чином, на основі викладеного мною матеріалу, я вважаю, що підприємствами державної форми власності є: державні комерційні підприємства, казенні підприємства, державні акціонерні товариства, 100 відсотків акцій яких перебуває у державній власності, підприємства ж, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 відсотків чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів, входять до державного сектора економіки, але не є підприємствами державної форми власності.

майно власність законодавство державний

ВИСНОВОК

Отже, право державної власності, передбачене Законом України “Про власність” та іншими нормативно-правовими актами, є одним з видів права власності, існуючих в Україні на сьогодні. Право державної власності до того ж ще й поділяється на загальнодержавне та комунальне право власності. Слід зазначити, що інститут права державної власності має дуже важливе значення для економіки України, тому що зберігає державне майно, національні багатства нашої держави в певній цілісності, і може управляти тим майном, що належить до її відання. В умовах приватизаційної політики держави, державна власність є чинником збереження того майна, що є власністю народу, хоча органи виконавчої влади, покликані управляти цим майном, не завжди сумлінно виконують свої обов’язки, покладені на них державою в сфері управління державним майном. Наприклад, Фонд державного майна України дуже часто припускається помилок у здійсненні своєї політики відносно збереженності державної власності.

Цивільний кодекс України встановлює підстави виникнення права державної власності, серед яких: конфіскація; реквізиція; угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні); визнання майна безхазяйним; знахідка; набуття права власності на бездоглядну домашню тварину; набуття права власності на скарб. Отже, державна власність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які це право не може виникнути в інших власників – фізичних або юридичних осіб.

Коли я розглядав форми здійснення права державної власності, то проаналізував іноземний досвід різних форм здійснення права власності держави і порівняв з тими формами, організаційно-правовими формами державних підприємств, що існують у нас, в Україні.

Розглянувши правовий режим майна , я дійшов висновку, що поняття та зміст правового режиму майна відрізняється від правового режиму власності. А взагалі, правовий режим майна, як встановлюють деякі науковці, - це встановлений в правових нормах порядок формування майна і наділення ним господарських органів, а також порядок управління ним цими господарськими органами та іншими ланками економіки.

Отже, право державної власності у конкуренції з правом приватної власності поступово починає втрачати свої позиції, які воно мало до проголошення Україною незалежності. Але все одно державна власність зберігає майно Українського народу і здійснює управління ним відповідно до покладених на відповідні органи повноваження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Васькович Й. Чи передбачені цивільним законодавством форми права власності? // Право України. - № 10. – 2006. – С. 123-125.

Господарський кодекс України. – Х.: ТОВ “Одісей”, 2006. – 240 с.

Даценко І. Поняття і статус підприємства державної форми власності у контексті чинного законодавства України // Право України. - №3. – 2005. – С. 56-59.

Закон України “Про власність” від 07. 02. 1991 // Відомості Верховної Ради. – 1991. - № 20. – ст. 249.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 // Відомості Верховної Ради. - 1997. - N 24. - Ст.170.

Закон України “Про управління об’єктами державної власності” від 21. 06. 2006 // Відомості Верховної Ради. – 2006. - № 46. – ст. 456.

Ковальчук А. Законодавче забезпечення управління державною власністю Право України. - №12. – 2005. – С. 29-32.

Кодекс України про адміністративні правопорушення. – Х.: ТОВ Одісей, 2006. – 288 с.

Конституція України. Х.: Парус, 2006. – 48 с.

Копейчиков В. В. Теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.

Кравцова Т. Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності // Право України. - № 6. – 2004. – С. 31-35.

Митний кодекс України. – Х.: ТОВ “Одісей”, 2004. – 224.

Нездоля А., Нестеренко С. Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли. – Б. Церковь: ООО “Червона Рута-Турс”, ЧП “Дельта”, 2003. – 471 с

Постанова Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради. – 1992. - № 35. – ст. 517.

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України “Про застосування законодавства про оренду і приватизацію державного та комунального майна” від 24. 05. 2005 року // Юридична Україна. - № 2. – 2006. – С. 107-108.

Рябченко О. Зміст державного регулювання господарської діяльності // Право України. - № 1. – 2006. – С. 81-84.

Трофімова З. С. Теорія держави та права. – Д.: ООО ПКФ “БАО”, 2004. – 176с.

Цивільний кодекс України. – Х.: ТОВ “Одісей”, 2006. – 424 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. Кн. 1 / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 861 с.

Цивільне право України: Підручник у двох томах. – Т. 1 За заг. ред. В. І. Борисової та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с.

Цивільне право України: У двох томах. – Т. 1. Загальна частина За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К., 2003. – 518 с.

Щербина В. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання Юридична Україна. - №1. – 2007. – С. 70-78.

1 Васькович Й. Чи передбачені цивільним законодавством форми права власності? // Право України. - № 10. – 2006. – С. 123.

1 Цивільне право України: У двох томах. – Т. 1. Загальна частина/За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К., 2003. – С. 324.

1 Ковальчук А. Законодавче забезпечення управління державною власністю // Право України. - №12. – 2005. – С. 29.

1 Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. - N 20. - ст.249; N 885-XII ( 885-12 ) від 26.03.91, ВВР, 1991, N 20, ст.250.

2 Кравцова Т. Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності // Право України. - №6. – 2004. - С. 34-35.

1 Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1997. - N 24. - Ст.170

1 Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. - N 46. - ст.456

2 Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. Кн.. 1 / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 437.

1 Щербина В. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання // Юридична Україна. - №1. – 2007. – С. 70-71.