Вступ

Злочин, як і будь-яка інша поведінка людини, є наслідком взаємодії з суспільством, причому, як правило, мається на увазі конкретне мікросередовище, під впливом якого складаються її соціальні позиції, моральні цінності, відбуваються становлення і розвиток її особистості. Висвітлення проблеми ефективної протидії такому негативному соціальному явищу, як злочинність, пов’язано з вирішенням низки питань, серед яких особистісний фактор є одним з найважливіших. Негаразди в системі «особистість – суспільство» можуть мати різний ступінь конфліктності, найбільш небезпечним з яких є вчинення злочину. Джерела і засоби усунення протиріч у наведеній системі цікавлять як науковців-фахівців (від філософії до соціології і кримінології), так і широкі прошарки населення протягом усього існування людства.

Життя будь-якого суспільства характеризується наявністю відхилень. Відхилення, або, як вони називаються науково, девіації, присутні в кожній соціальній системі. Тому вміння виявляти їх причини, знаходити шляхи подолання їх негативних форм повинно бути властивим кожній людині. Визначення причин девіації, їх форм і наслідків є важливим для виявлення сутності і причин такого суспільно-негативного явища як злочинність.

Ще нещодавно термін «відхилення» був пов'язаний із кримінальними явищами – злочинами, алкоголізмом, наркоманією, проституцією тощо. Вони майже всюди вважаються відхиленням від існуючих соціальних норм. У зв’язку із цим виникає запитання: що являє собою девіація? Вияснити причини, умови і фактори, які детермінують це соціальне явище, стало першочерговою задачею. Її розгляд передбачає пошук відповідей на ряд фундаментальних запитань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна) і про відхилення від неї. Соціальна норма знаходить своє втілення у законах, традиціях, звичаях – у всьому тому, що стало звичкою, увійшло в побут, в образ життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, грає роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Саме тому майже будь-яке відхилення можна розглядати як відхилення від соціальної норми. Девіантна поведінка значної частини населення створює небезпечні для країни руйнівні тенденції девіантної поведінки. Тому актуальним на сьогодні залишається визначення взаємозв’язку соціальних девіацій і злочинності. Тобто, виявлення, яке саме місце займає злочинність серед інших форм відхиленої поведінки та яким чином впливають негативні прояви девіантної поведінки на зміну показників злочинності.

Науковою основою при написанні даної роботи стали праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У розділі 1 розглядаються: історія дослідження різними науковцями соціальних девіацій, висвітлюється поняття девіантної поведінки та її види, детально розкриваються форми девіації.

У розділі 2 визначається злочинність як крайня форма відхиленої поведінки, дається поняття делінквентної поведінки, розглядається співвідношення делінквентної та злочинної поведінки, а також висвітлюються основні теорії злочинності.

У розділі 3 наводяться причини виникнення девіантної поведінки і злочинності, визначаються взаємозв’язок і взаємовплив соціальних девіацій і злочинності.

Поняття та форми соціальних девіацій

Історія дослідження соціальних девіацій

Вивчення девіантної поведінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами. По-перше, в надрах традиційних наук з середини XIX ст.. визрівало соціологічне осмислення соціальних реалій: соціологічна школа кримінального права, соціологічна спрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальної поведінки і проституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження із застосуванням різноманітних методів. По-друге, у кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’явилися перші наукові праці, які заклали основу формування теорії девіантної поведінки з точки зору соціології.

У дореволюційний період здійснюються спроби емпіричного дослідження окремих видів соціальних відхилень: зв’язку алкоголізму і злочинності була присвячена праця П.І.Григор’єва (1900), здійснюються дослідження проституції (праці Н.Дубошинського, П.Обозненко, В.Тарновського)1, дослідження наркотизму С.Моравицького (1885) та Г.Гребенькіна (1876). У 1899р. вийшла книга Н.К.Реймера «Отрути цивілізації», яка присвячена історії наркотиків і алкоголю. Відбувалася концептуалізація і класифікація вживання алкоголю та наркотичних речовин.

Першими працями, які торкаються злочинності, вважаються праця «Про законоположення» А.Н.Радищева (1802), в якій дається аналіз кримінально-статистичних даних, висловлюються судження про причини злочинності, обґрунтовується необхідність її вивчення, а також доповідь К.Германа (1823), яка є результатом першого емпіричного дослідження не тільки самогубств, але й злочинів – вбивств. У цей час значна кількість вчених досліджують феномен злочинності та розглядають її з точки зору того, що джерелом злочинності виступає не тільки особа злочинця, але й саме суспільство (статті М.В.Духовського (1872), І.Я.Фойницького (1898).

Післяреволюційний період складається з двох відносно самостійних етапів. Перший – з жовтня 1917 р. до початку 30-х рр., коли, з одного боку, продовжувалося вивчення окремих видів девіантної поведінки в руслі дожовтневих досліджень, а з іншої – масштаби і можливості такої роботи скорочувалися, доки вона не була заборонена de jure або de facto. Другий етап – з початку 60-х рр., коли за часів "хрущовської відлиги" почалося відродження соціологічної та кримінологічної думки.

В цей час ведуться широкі дослідження самогубств. Була видана праця «Самогубства в СРСР у 1922-1925рр.» під редакцією М.Н.Гернета2, в якій проводиться аналіз самогубств по соціально-демографічному складу суїцидентів, мотивам і способам самогубств, а також вперше про суїциїдальні спроби, що передують самогубству, днях, годинах і місцях здійснення самогубства. Актуальним залишається розробка теми алкоголізму (Є.Дейчман «Алкоголізм у сучасному селі», 1929р.). У працях М.Н. Гернета аналізувалися статистичні дані про вжиток алкоголю, злочини, пов'язані з ним, про "таємне винокуріння" і боротьбу з ним, а також підкреслювалася неефективність заборонних заходів. У 60-ті рр. цій тематиці присвячені фундаментальні праці Г.Г.Заіграєва3, Б.М.Левіна4, П.І.Сидорова.

Щодо наркотизму, – то в цей період дослідження мали або суто медичний характер (В.В.Бориневич, Я.Г.Голанд), або – юридичний, і розглядали різного роду справи з наркотиками, що мали каратись (М.Ф.Орлов). І лише пізніше тема наркотизму займає міцне місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів, кримінологів (Е.А. Бабаян, Т.А. Боголюбова, А.А. Габіані, М.Х.Гонопольський і ін.). Важливе місце серед них займає книга А.А.Габіані «Наркотизм», видана у 1977р.5

У роки радянської влади злочинність і окремі її види були проявом соціальних відхилень, які найбільш вивчались. У 20-і рр., та і пізніше – аж до 60-х рр., кримінологічні аспекти злочинності досліджувалися переважно в рамках науки кримінального права (М.Н. Гернет, А.А. Герцензон6, А.А. Жіжіленко7, М.М.Ісаєв, П.І. Люблінський, АА. Піонтковський, МД. Шаргородський, Е.Г.Ширвіндт, Б.С. Утевський, А.С. Капелюшників, А.Я. Естрин і ін.). У 20-30-і рр. увага дослідників була зосереджена на вивченні чинників злочинності: економічних, соціальних, демографічних і інших. Інший напрямок кримінологічної думки тих років – клінічний, який зосереджував увагу на індивідуальних, особових чинниках злочинності (В.В. Браїловський, Н.П. Бруханський, С.В. Познишев і ін.). У 60-ті рр. важливими були праці А.А. Герцензона "Введення в радянську кримінологію"8, І.І.Карпеца "Проблема злочинності"9, В.Н. Кудрявцева "Причинність в кримінології"10, Н.Ф. Кузнецової "Злочин і злочинність"11.

Розглядаючи ці періоди можна побачити, що реальні умови для формування і розвитку теорії девіантної поведінки з’явилися в колишньому СРСР в період «хрущовської відлиги». У 70-ті рр. вперше згадуються слова "поведінка, що відхиляється (девіантна)"12, розглядається питання про необхідність вивчення різних небажаних для суспільства проявів, що порушують норми, з позиції соціологічної теорії, оскільки поведінка, що відхиляється, є саме соціальний феномен, а різні її види мають загальний генезис і причини, а також складні взаємозв'язки і залежність від економічних і соціальних умов.

В результаті багаточисельних емпіричних досліджень були отримані, і продовжують накопичуватись, взаємодоповнюючі і уточнюючі одна одну відомості про стан, структуру, рівень і динаміку різноманітних форм девіантної поведінки. Сьогодні деякі вчені висловлюють думку про те, що з вузько дисциплінарних (кримінологічних, наркологічних, суїцидологічних, соціологічних) досліджень окремих проявів соціальних девіацій виросла і сформувалася спеціальна соціологічна теорія – девіантологія.

Визначення та види соціальних відхилень

Будь-яка система (фізичної, біологічної, соціальної) завжди знаходиться у динамічному стані, поєднує процеси збереження і зміни . Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації — в живій) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності та розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації (організованості), чим система динамічніша, тим більше зміни виступають засобом збереження. Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно пов'язане з людською життєдіяльністю (наочною колективною свідомою діяльністю суспільної людини), то соціальні девіації реалізуються також шляхом девіантної поведінки.

Поняття «девіантність» (від лат deviatio — відхилення, de - від + via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення від основного шляху руху, від правильної лінії) у термінологічному значенні «девіація» використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрілки компаса від лінії магнітного меридіана внаслідок впливу близько розташованих намагнічених тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні частоти – відхилення (максимальне) від середнього значення частоти електричних коливань при частотній модуляції), у інших галузях наукового знання.13 Під девіантною поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей (або соціальних груп), що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Таким чином, сутність девіантної поведінки полягає в недотриманні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує, варіанту поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до порушення ступеня взаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й групи. В основі відхилень часто-густо лежить конфлікт цінностей, інтересів, розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні, життєві негаразди, прорахунки тощо.

Основою для розуміння відхилень є поняття норми. Це – межа, міра припустимого (з метою збереження і зміни системи). Соціальна норма визначає міру, інтервал поведінки, що є припустимою, дозволеною чи обов’язковою, яка історично склалася в конкретному суспільстві. Соціальні норми складаються як результат адекватного чи неадекватного відображення у свідомості і вчинках людей об’єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, або вступають з ними у протиріччя через спотворене – класово обмежене, релігійне, суб’єктивістське, міфологізоване – відображення об’єктивних закономірностей. Тоді аномальною стає норма, а нормальним – відхилення від неї. Тому відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи. Це соціальна творчість: наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні – дисфункційні. Це соціальна патологія: злочинність, наркоманія, алкоголізм, проституція, суїцид14. Тому межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухливі у часі і просторі різних соціумів.

У зв’язку з цим можна виділити два типи девіантної поведінки. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійних процесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, зростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такої поведінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, які часто-густо пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери, настроєм, сподіваннями.

Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, старінням його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширення різноманітних форм девіантної поведінки цього типу доволі рухливі. Наприклад, вони можуть значно зростати в періоди соціальних змін, реформ, революційних перетворень, коли відбувається руйнування стереотипів і застарілих норм поведінки.

Форми соціальних девіацій

Слід зауважити, що соціальні відхилення (девіації) в поведінці людей настільки ж різноманітні, наскільки різноманітні й існуючі еталони поведінки — норми, шаблони, стандарти тощо. Вчинок (дія) може не відповідати соціальній нормі (з об'єктивних або суб'єктивних причин), метою або мотивами, прямими або побічними наслідками. Він може бути новаторським або консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим або закономірним, позитивним чи негативним. Однак межі й переходи між усіма такими оцінками досить відносні й мінливі. Найбільш стійкі й небезпечні для суспільства і особистості, найбільш важкоусувані соціальні відхилення в поведінці належать до явищ соціальної патології. Тому подолання явищ соціальної патології, як і інших форм девіантної поведінки, є необхідною умовою оздоровлення суспільства, важливою складовою соціальної політики держави.

До основних форм девіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність), пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство.

Алкоголізм. У XX ст. виникла досить складна проблема для людської цивілізації – проблема алкоголізму. Вивчати різні аспекти споживання алкоголю і його наслідки надзвичайно складно. У процесі аналізу алкогольної ситуації та її динаміки, як правило, використовують три групи соціологічних показників гостроти алкогольної проблеми і масштабів поширення пияцтва у країні: а) рівень споживання алкоголю на душу населення і структура споживання; б) характеристики масової поведінки, яка є наслідком споживання спиртного; в) шкода, яку спричинило пияцтво економіці, суспільству.

Наркоманія. Це захворювання, яке полягає у фізичній і (або) психічній залежності від наркотичних засобів, що поступово призводить до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій організму. Всього у світі налічується близько 240 видів наркотичних речовин рослинного і хімічного походження.

Наркоманія (наркотизм) як соціальне явище характеризується ступенем поширення споживання наркотиків або речовин, які до них прирівнюються, і включає зловживання наркотиками і хворобливе (звичне) їх споживання.

Суїцид – намір позбавити себе життя, підвищений ризик здійснення самогубства. Ця форма девіантної поведінки пасивного типу є способом відійти від невирішених життєвих проблем, від самого життя15.

Серед цих форм злочинність є найнебезпечнішою формою, проявом гострого конфлікту між особистими та суспільними інтересами. Алкоголізація (пияцтво і алкоголізм) та наркоманія – є формою втечі від повсякденних турбот і життєвих негараздів, засобом зняття напруження й невпевненості. Крайньою формою такої втечі є самогубство.

Кожна форма девіації має свою специфіку. Як наслідок бачимо, що найчастіше девіантною вважається виявлена антисоціальна поведінка, зумовлена нездатністю чи небажанням індивіда пристосуватися до вимог суспільства. Поведінка ж, яка також спрямована на шкоду суспільству, але яка здійснюється уповноваженим законом суб'єктом (наприклад, видача шкідливих для економіки країни актів індивідуального застосування Кабінетом Міністрів) девіантною визнаватись не може.

Злочинність як крайня форма девіантної поведінки

Делінквентна поведінка

Відносно девіантної протиправної поведінки, як різновиду соціальних відхилень, використовуються різні підходи і понятійний апарат. У психологічній літературі його частіше всього позначають як делінквентну поведінку. Поняття походить від латинського delinquens – «вина, провина». Під цим терміном розуміють протиправну поведінку особи (дії конкретної особи), що відхиляється від встановлених в даному суспільстві офіційно встановлених норм, законів, загрожує благополуччю інших людей або соціальному порядку і у крайніх своїх проявах карається кримінально. В цілому, делінквентна поведінка безпосередньо направлена проти існуючих норм державного життя, чітко виражених в правилах (законах) суспільства.

У спеціальній літературі даний термін використовується в різних значеннях. А.Е.Лічко16, який ввів у практику підліткової психіатрії поняття «делінквентність», обмежив ним дрібні антигромадські дії, що не спричиняють за собою кримінальної відповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, залучення до асоціальної групи, дрібне хуліганство, знущання із слабких, вимагання дрібних грошей, викрадення мотоциклів. В.В.Ковальов17 заперечує проти такого трактування делінквентності, вказуючи, що делінквентна поведінка є поведінкою злочинною.

У психологічній та соціологічній літературі поняття делінквентності швидше пов'язується з протиправною поведінкою взагалі. Це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою. Але вона також може виражатися в злочинних діях, які караються відповідно до Кримінального кодексу. В цьому випадку поведінка буде кримінальною, антисоціальною.

Наведені види делінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування протизаконної поведінки, і як відносно незалежні його прояви.

Делінквентна поведінка як форма девіантної поведінки особи має ряд особливостей.

По-перше, це один з найменш визначених видів поведінки особи, що відхиляється. Наприклад, коло діянь, що визнаються злочинними, є різними для різних держав, і в різний час. Самі закони неоднозначні, і через їх недосконалість значна частина дорослого населення може бути підведена під категорію «злочинців», наприклад по таких статтях, як ухилення від сплати податків або спричинення кому-небудь фізичного болю.

По-друге, делінквентна поведінка регулюється переважно правовими нормами – законами, нормативними актами, дисциплінарними правилами.

По-третє, протиправна поведінка визнається однією з найбільш небезпечних форм девіацій, оскільки загрожує самим основам соціального устрою – громадському порядку.

По-четверте, така поведінка особи активно засуджується і карається в будь-якому суспільстві. Основною функцією будь-якої держави є створення законів і здійснення контролю за їх виконання, тому на відміну від інших видів девіацій, делінквентна поведінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчими органами, місцями позбавлення волі.

Нарешті, по-п'яте, важливо те, що протиправна поведінка за своєю суттю означає наявність конфлікту між особою і суспільством – між індивідуальними прагненнями і суспільними інтересами.

Злочинність як вид делінквентної поведінки

Дослідження злочинності та її причин беруть початок у працях російського статистика К.Ф.Германа (1824). Потужний поштовх розвиткові соціології злочинності дала праця «Социальная физика» (1835)18 франко-бельгійського вченого математика-статистика Л.А.Кетле, який, спираючись на статистичний аналіз, дійшов висновку, що будь-який соціальний лад передбачає певну кількість і певний порядок злочинів, які зумовлені його організацією. Вивчення проблем злочинності виявляє велику кількість чинників, які впливають на її динаміку: соціальний стан, рід діяльності, освіта, убозтво як самостійний чинник, декласування, тобто руйнування або ослаблення зв'язків між індивідом і соціальною групою. У 30-х роках XX ст. дослідження, які були проведені представниками Чиказької школи соціології, виявили вплив внутрішньоміських відмінностей на рівень злочинності: найзлочиннішими виявилися райони, що характеризуються високим ступенем соціальної дезорганізації.

Дотепер залишається дискусійною проблема співвідношення біологічного й соціального у формуванні злочинної поведінки. Це є наслідком існування різних точок зору щодо теорії злочинності, причин її виникнення.

Теологічний підхід до визначення злочинності полягає в тому, що поняття злочинного завжди пов’язується із крайніми проявами зла. Злочинним вважається зазіхання на вище добро; злочинець – це безпосереднє втілення зла. Ідеї, що були сформульовані в рамках цього підходу, досить складні. Більшість з них носять характер, недоведений на рівні наукових аргументів. Водночас ці ідеї мають світоглядне значення. Так, акцент у контексті впливу на злочинність кожен повинен робити на самого себе (самовдосконалення). Релігійні заходи впливу на злочинність мають значний антикриміногенний потенціал. Основні з них – проповідь, зразок порядності в діяннях і помислах. З ними тісно пов’язані такі нетрадиційні заходи впливу на злочинність, як молитви, медитація. Вони привертають увагу до біоенергетичних аспектів злочинності. Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття – сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів, сукупність яких у суспільстві й утворює злочинність. З позицій правового підходу до розуміння злочинності можна аналізувати статистичні сукупності злочинів та осіб, які їх вчинили.

У рамках антропологічного підходу злочинність визначається як хвороба не суспільства, а окремих людей. З погляду цього підходу, визначення злочинності може звучати як «злочинність – це хвороба духу». Злочинність, на думку прихильників цього підходу, – результат виродження, дегенерації, наслідок тих або інших психофізіологічних аномалій, що тягнуть «моральне божевілля». Злочинцем народжуються, а не стають.

В рамках цього підходу застосовуються заходи, які заслуговують на увагу. Наприклад, в контексті обмеження злочинності необхідно піклуватися про психічне й фізичне здоров’я нації (збільшення числа психофізіологічних аномалій – підстава для прогнозу зростання злочинності). Крім того, розробки кримінальних антропологів можуть бути використані в контексті набуття нових даних про природу людської поведінки з урахуванням беззаперечних висновків кримінальних соціологів.

Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність – це хвороба соціуму, а злочини – ознаки цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать прямо від волі законодавця – від того, які діяння криміналізовані, а які дозволені. За образним висловлюванням, злочинність – соціальна патологія, яка має високий ступень суспільної небезпеки. Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:

- розгляд злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства – здатності породжувати злочини у великій кількості;

- визначення категорії «злочин», що не залежить від законодавства (виключення такої ознаки як протиправність, при збереженні обвинувачення й акцентуванні уваги на суспільній небезпеці).

На підставі соціологічного підходу можна впливати не лише на сукупність злочинів і злочинців, а й на причини та умови, які породжують протиправну поведінку.

Крім того, в контексті соціологічного підходу з урахуванням позицій кримінальної антропології можливою стає визначення поняття злочинності як різновиду деструктивної активності, різновиду соціальної практики, що має неабияке значення для виокремлення нових поглядів на протидію злочинності.

Особливості взаємовпливу девіантної поведінки і злочинності

Причини соціальних девіацій і злочинності

Девіація, як вже зазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина – біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.

Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації (фізичні особливості – причина девіантної поведінки).

Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.

Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм – Дюркгейм; розрив у системі «цілі – засоби» – Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, суперечливість норм – Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною групою та іншими – Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).

Перше соціологічне пояснення відхилу дав Емiль Дюркгейм19, який запропонував теорію аномії. Слово "аномія" буквально означає "вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативності". Цим терміном Дюркгейм позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність або навіть (для деяких аспектів соціальної діяльності) взагалі зникають.

Дюркгейм звернув увагу, що такі ситуації складаються у часи криз та радикальних соціальних змін (наприклад, при спаді ділової активності та невпинній інфляції), коли люди втрачають впевненість в тому, що очікують, або коли їм важко формувати свої дії в поняттях узгоджених норм. У такі часи старі норми у дійсних умовах не видаються доречними, а норми, що тільки виникають, занадто двозначні та ще не досить ясно сформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для поведінки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабів поведінки, що відхиляється.

Перевірку цієї гіпотези він провів шляхом аналізу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економічних спадів та підйомів рівень самогубств стає вищим від звичайного. Дюркгейм пояснював це тим, що саме у часи швидких змін відбуваються "порушення колективного порядку" (як він це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтація людей.

Хоча теорія Дюркгейма і піддавалась критиці, основна ідея, а саме – соціальної дезорганізації як принципу пояснення поведінки, що відхиляється, вважається загальновизнаною i тепер. Термін «соціальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія, тобто такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалі зникають.

Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних, або релiгiйних чи «iдеологiйних» груп (тобто груп з різними iдеологiями; iдеологiйний – це те, що належить до ідеології; «ідеологічний» – це те, до чого належить ідеологія). Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рiвнi мiграцiї.

Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого американського соціолога Роберта Мертона20. Мертон вважає, що причиною відхилу (девiацiї) є розрив мiж цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у бiльшостi випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості досягнути мети, що визначається цінністю культури.

Мертон ідентифікував п'ять типів реагування на дилему мети та засобів, чотири з яких є пристосуваннями до умов аномії, що відхиляються:

1. Перший – це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та схвалені їхньою культурою засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабільного суспільства.

2. Це – iновацiя, коли люди швидко просуваються до визначеної їхньою культурою мети, в той час коли вони відмовляються від схвалених культурою шляхів її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

3. Третє – ритуалiзм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб'єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною для багатьох її службовців – чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.

4. Четверте – це рiтритизм – «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються як від цілей, що пропонує культура, так й від схвалених суспільством засобів їх досягнення, й не замінюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші – вони залишаються у суспiльствi, але вони «не з ним».

5. П'яте – це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цiлi та засоби, що пропонує суспільство та замінюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими iдеологiями.

Способи індивідуальної адаптації стосуються не особистості, а ролевої поведінки. Таж сама особа – в залежності від ситуації – може вдаватися до того чи іншого шляху реагування. Концепція Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девiацiю в одному контексті, в одній системі спiввiдношення, а не як непов'язані категорії. Крім того, ця концепція показує, що відхилення не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартів, як часто припускали раніше. Так, крадій не заперечує соціально схвалену мету досягнення соціального успіху. Він може ставитися до неї з таким ж захопленням, як і молодий службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, який культивує ритуалiзм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але доводить їх виконання до абсурду. В цьому розумiннi – поведінка i вора i чиновника – девіантна, вiдхильна.

Теорія структурної напруженості привертає увагу до тих процесів, якими суспільство породжує девiацiю, відхили. Це дуже привабливий пiдхiд, тому що він дає підставу для оптимістичного погляду на людську природу. Злодії, з цієї точки зору, здійснюють злочини під суспільним тиском i вони можуть дотримуватись законів, якщо дати їм шанс. Вирішення проблеми злочинності, з цієї точки зору, полягає у реформуванні суспільства так, щоб наблизити його до ідеалів демократії та рівноправності.

Критики цього підходу мають досить підстав. Наприклад, якщо ця теорія коректна, правопорушнiсть має бути найбільшою, коли домагання (aspirations) є високими, а очікування – низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соціальною належністю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий. Більш того, Мертон виходить з того, що в американському суспiльствi існує консенсус цінностей та цілей. Але критики зауважують, що американське суспільство є плюралістичним з досить великою кiлькiстю різних субкультур. Є значна кiлькiсть прикладів існування мов би «поведінки, що відхиляється», що може бути поясненим через непридатність застосування до них тих же самих норм, які спрямовують поведінку бiльшостi населення США (наприклад, деякі норми індіанців стосовно шлюбу).

Соціальні девіації як причини злочинності

Маючи спільний генезис, різні форми девіантної поведінки певним чином взаємопов'язані. Наприклад, в результаті віктимологічних опитів ясно, що реальний рівень загальнокримінальної злочинності в 10-15 разів вищий за офіційно зареєстрований, що існує певний взаємозв'язок між рівнем і динамікою вбивств і самогубств, що цілком безперечно певним чином змінюється структура наркотичних засобів, що споживаються тощо.

Взаємовплив різних форм соціальних девіацій проявляється у наступному.

По-перше, відносно стійкий характер взаємозв'язків. Так, споконвіку в різних державах виявлялася стійка, нерідко зворотна кореляційна залежність між насильницькою і корисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацією населення, вбивствами і самогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо. Пік самогубств,що припадає на весну-літо, встановлений Е. Дюркгеймом на прикладі Франції XIX ст., фіксується і зараз в багатьох країнах.

По-друге, наочна залежність різних форм девіантної поведінки від середовища – економічних, соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників. При цьому різні соціальні девіації по-різному реагують на середовище впливу. Відомо, наприклад, що під час воєнних дій знижується рівень самогубств, в періоди економічних криз зростає корислива злочинність і скорочується (абсолютно або відносно) насильницька. А економічний бум супроводжується вибухом насильницької злочинності. В сучасному світі ескалація21 насильства нівелює цю тенденцію, проте вона все ж виявляється у відповідних умовах, хоч би і в згладженому вигляді.

По-третє, взаємозв'язки різних форм поведінки, що відхиляються, складні і суперечливі, часто не відповідають буденним уявленням. Нерідко спостерігається індукція форм соціальної патології, коли одне негативне явище підсилює інше (алкоголізація – хуліганство і деякі насильницькі злочини, наркотизм – корисливі, бюрократизм – посадові і господарські). Як свідчить статистика, 90% випадків хуліганства, 90% зґвалтування за обставин, що обтяжують, майже 40% інших злочинів пов'язані з пияцтвом. Вбивства, пограбування, розбійницькі напади, заподія тяжких ушкоджень тіла у 70% випадків відбуваються особами у нетверезому стані; близько 50% усіх розлучень також пов'язані з пияцтвом. Проте емпірично встановлені і зворотні зв'язки, коли, наприклад, зростання алкоголізації супроводжується зниженням рівня злочинності, в зворотній кореляційній залежності знаходяться вбивства і самогубства.

Ряд вчених висловлюють думку про те, що не можна вважати, наприклад, вживання алкоголю прямою причиною неправомірної поведінки. Так, за словами Е.Гіденса, представляється некоректним досить поширене уявлення про те, що пияцтво – одна з причин злочинності. Вони співвідносяться не як причина і наслідок, але як такі, що стоять в одному ряду, суспільні явища з єдиними соціальними причинами. Різні форми соціальної патології можуть або збігатися, підсилюючи одна одну, або «розлучатися» в зворотній залежності, пригнічуючи одна другу («інтерференція» різних форм девіантної поведінки)22.

Ця думка заслуговує певної уваги. Проте вивчення девіантної поведінки і взаємного впливу між різними її проявами заслуговує більшого емпіричного і теоретичного дослідження.

Висновки

Наявність норм, які регулюють відносини між людьми (моральні, соціальні, правові), є невід’ємною складовою кожного суспільства. Тому невід’ємним є і порушення та відхилення від цих норм.

Таким чином, підсумовуючи дану роботу, можна виділити основні її положення.

Вивчення девіантної поведінки в наукових розробках здійснювалося двома шляхами. По-перше, серед традиційних наук з середини XIX ст. почалося соціологічне осмислення соціальної реальності: соціологічна школа кримінального права, соціологічна спрямованість у вивченні алкоголізму і наркотизму, суїциїдальної поведінки і проституції. Інтенсивно проводилися емпіричні дослідження із застосуванням різних методів. По-друге, в кінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’явилися перші праці, які поклали основу формування теорії девіантної поведінки з точки зору соціології. В результаті багаточисельних наукових досліджень були отримані (і продовжують накопичуватись) взаємодоповнюючі і уточнюючі одна одну відомості про різні форми девіантної поведінки.

Під девіантною поведінкою розуміють діяльність, що переступає узвичаєні норми. Уявлення про девіантність може змінюватися залежно від місця й часу; нормальна поведінка в одній культурній ситуації може бути названа девіантною в іншій. Важливим для розуміння відхилень є поняття норми. Це є межа, міра припустимого (з метою збереження і зміни системи). Можна виділити два типи девіантної поведінки. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих форм. Другий тип пов'язаний із процесом розвитку суспільства та є для нього позитивним.

До основних форм негативної девіантної поведінки належить делінквентна поведінка, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство. Делінквентна поведінка – це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину, а також злочинної поведінки.

Важливим елементом вивчення девіантної поведінки є дослідження причин її виникнення. Біологічні теорії девіації трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації. Психоаналітична теорія наголошує на о притаманній особистості внутрішній конфліктності, яка спричиняє девіацію. Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації, – остання настає як наслідок різних форм аномії, соціальної, культурної, групової, кримінологічної дезорганізації.

Найважливішим аспектом даної роботи є дослідження різних форм взаємного впливу соціальних девіацій між собою і, зокрема, на злочинність. Цей вплив має відносно стійкий характер. Проявляється він у стійкій, нерідко – зворотній залежності між насильницькою і корисливою злочинністю, алкоголізацією і наркотизацією населення, вбивствами і самогубствами, жіночою злочинністю і проституцією тощо. Також, наявна залежність різних форм девіантної поведінки від середовища – економічних, соціальних, демографічних, культурологічних і інших чинників. Вплив певних форм поведінки, що відхиляється, одна на одну може бути як на збільшення та посилення, так і на послаблення.

Отже, дослідження взаємозв’язку і взаємовпливу соціальних девіацій і злочинності залишається актуальним для багатьох наук – соціології, психології, а також кримінології

Список використаної літератури

http://winchesterpubguide.com/40-tipologiya-socialnix-vidxilen-ta-formi-deviantnoyi-povedinki.html

Габиани А. Наркотизм (конкретно-социологическое исследование по материалам Грузинской ССР). Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1977. – С.23;

Гернет М.Н. Избранные произведения. М.: Юридическая литература, 1974. М. - С.441;

Герцензон А.А. Введение в советскую криминологию. - М.: Юридическая литература, 1965. – С.46.

Герцензон А.А. Преступность и алкоголизм в РСФСР / Под ред. Г.М.Сегала и Ц.М.Фейнберг. М.: Красный печатник, 1930. – С.12-27;

Гилинский Я. И. Некоторые проблемы отклоняющегося поведения// Преступность и ее предупреждение. Л., 1971. Вып. 2. С. 95 — 102

Гіденс Е. Соціологія: підр. – К.; Основи, 1999. – С. 250.

Дюркгейм Е. “О разделении общественного труда. Метод социологии.” – М.: Наука, 1991. – С.572.

ЖижиленкоА.А.Преступность и ее факторы. - Санкт.-Пб., 1922. – С.56-78;

ЗаиграевГ.Г.Общество и алкоголь. - М: НИИ МВД РФ, 1992, - С. 123-130;

Карпец И.И. Проблема преступности. - М.: Юридическая литература, 1969. – С.37-40;

Кетле А. Социальная физика, или опыт исследования о развитии человеческих способностей, - К., 1991. – С.69.

Ковалев В. В. Психиатрия детского возраста. - М., 1979. – С.47.

Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии. - М.: Юридическая литература, 1968. – С.14;

Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. - М.: МГУ, 1969. – С.213.

Левин Б.М. Мнимые потребности. - М.: Изд-во полит, лит., 1986. – С.231.

ЛичкоА.Е.Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л.,1983.- С.52;

Мертон Р. Социальная теория и социальная структура (фрагменты). – К.: Вид-во інституту соціології, 1996. – С.112.

Нікітін А.В. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу. – К./ Проблеми філософії права. – 2004. – Том ІІ.

Обозненко П.Е. Поднадзорная проституция Санкт-Петербурга по данным врачебно-полицейского комитета. Дисс. СПб., 1896.

1 Обозненко П.Е. Поднадзорная проституция Санкт-Петербурга по данным врачебно-полицейского комитета. Дисс. СПб., 1896.

2 Гернет М.Н. Избранные произведения. М.: Юридическая литература, 1974. М. - С.441;

3 Заиграев Г.Г. Общество и алкоголь. - М: НИИ МВД РФ, 1992, - С. 123-130;

4 Левин Б.М. Мнимые потребности. - М.: Изд-во полит, лит., 1986. – С.231.

5 Габиани А. Наркотизм (конкретно-социологическое исследование по материалам Грузинской ССР). Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1977. – С.23;

6 Герцензон А.А. Преступность и алкоголизм в РСФСР / Под ред. Г.М.Сегала и Ц.М.Фейнберг. М.: Красный печатник, 1930. – С.12-27;

7 . Жижиленко А.А. Преступность и ее факторы. - Санкт.-Пб., 1922. – С.56-78;

8 . Герцензон А.А Введение в советскую криминологию. - М.: Юридическая литература, 1965. – С.46.

9 . Карпец И.И. Проблема преступности. - М.: Юридическая литература, 1969. – С.37-40;

10 Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии.- М.: Юридическая литература, 1968. – С.14;

11 Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. - М.: МГУ, 1969. – С.213.

12 Гилинский Я.И. Некоторые проблемы "отклоняющегося поведения" // Преступность и ее предупреждение / Отв. ред. М.Шаргородский. Л.: ЛГУ, 1971.

13 Нікітін А.В. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу. – К./ Проблеми філософії права. – 2004. – Том ІІ.

14 . Гилинский Я. И. Некоторые проблемы отклоняющегося поведения//Преступность и ее предупреждение. Л., 1971. Вып. 2. С. 95— 102

15 http://winchesterpubguide.com/40-tipologiya-socialnix-vidxilen-ta-formi-deviantnoyi-povedinki.html

16 Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л., 1983. - С.52;

17 Ковалев В. В. Психиатрия детского возраста. - М., 1979. – С.47.

18 Кетле А. Социальная физика, или опыт исследования о развитии человеческих способностей, - К., 1991. – С.69.

19 Дюркгейм Е. “О разделении общественного труда. Метод социологии.” – М.: Наука, 1991. – С.572.

20 Мертон Р. Социальная теория и социальная структура (фрагменты). – К.: Вид-во інституту соціології, 1996. – С.112.

21 Ескалація (від лат. scala — сходи) — планомірне нарощування чого-небудь, в даному випадку мається на увазі збільшення насильства.

22Гіденс Е. Соціологія: підр. – К.; Основи, 1999. – С. 250.