ВСТУП

1. ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

1.1 Розвиток руху захисту прав споживачів в Україні

1.2 Законодавчі та нормативні акти, що регулюють питання захисту прав споживачів в Україні

1.3 Правове регулювання захисту прав споживачів

1.4 Види відповідальності за порушення законодавства України „Про захист прав споживачів”

2. АСПЕКТИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

2.1 Як захиститися споживачу

2.2 Деякі аспекти застосування Закону України „Про захист прав споживачів”

2.3 Чи відшкодовується шкода споживачу

3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

3.1 Удосконалення нормативно-правової бази у сфері захисту прав споживачів.

3.2 Забезпечення захисту прав споживачів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Ставши на шлях ринкових перетворень, Україна сьогодні переживає глибоку соціально-економічну кризу. Швидке посилення майнової нерівності та розташування населення, невпевненість у майбутньому, правова, економічна та соціальна незахищеність громадян країни стають однією з найгостріших проблем. Тому особливу увагу треба приділяти системі заходів щодо підвищення захищеності громадян. Насамперед йдеться про безпечність товарів та послуг, які споживає населення та якість яких суттєво впливає на здоров’я громадян і рівень їх життя в цілому.

Проблема захисту прав споживачів – це комплексна, багато аспектна проблема, яка безпосередньо пов’язана зі зміцненням національної безпеки держави та захистом її громадян.

Захист прав споживачів є актуальним у контексті економічної безпеки. Економічна безпека – це такий стан розвитку національної економіки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний задовольнити матеріальні потреби особи, суспільства, держави. Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або роблять неможливими реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної і політичної системи, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи. У зв’язку з цим проблема захисту прав споживачів вимагає від держави цілеспрямованих дій щодо забезпечення основних прав людини.

Законодавство України про захист прав споживачів складається із Закону України „Про захист прав споживачів” та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Метою даної курсової роботи є визначення основних цивільно-правових теоретичних засад, принципів і методів механізму реалізації захисту прав споживачів у сфері надання послуг, а також надання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства із захисту прав споживачів, приведення нормативних актів до взаємоузгодженості між собою та у відповідність із вимогами міжнародних правових актів.

Для досягнення поставленої мети основна увага в курсовій зосереджена на вирішенні наступних завдань:

- встановлення специфіки розвитку законодавства України та системи нормативних актів, які регулюють відносини щодо захисту прав споживачів;

- проведення аналізу чинного законодавства щодо захисту прав споживачів;

- визначення та конкретизація основних прав споживачів у сфері надання послуг, умов та підстав реалізації суб’єктивного права споживача на захист;

- встановлення підстав застосування різних форм та видів відповідальності за порушення прав споживачів у сфері надання послуг;

- формулювання наукових висновків та пропозицій щодо вдосконалення системи правової охорони прав споживачів у сфері надання послуг та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів і вимог.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються між споживачами та суб’єктами господарської діяльності з приводу надання послуг, підстави та механізми реалізації прав споживачів на захист від правопорушень з боку контрагентів за договором.

Предметом дослідження є відповідні нормативні акти України, які регулюють відносини за участю споживачів, механізм їх застосування, судова практика, а також наукові розробки з проблем захисту прав споживачів.

1. ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ

СПОЖИВАЧІВ

1.1 Розвиток руху захисту прав споживачів в Україні

Традиційно щороку 15 березня під егідою ООН відзначається Всесвітній день прав споживачів. Проте, це швидше не привід для святкування, а підстава для проведення серйозного аналізу стану справ споживачів.

Стаття 42 Конституції України проголошує:

„... Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів” [1].

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики щодо захисту прав споживачів на всій території України, здійснює керівництво дорученою сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку. Були створені управління з захисту прав споживачів. Наприклад, управління Державної інспекції з якості товарів і торгівлі у Чернігівській області було засновано згідно з постановою Ради Міністрів УРСР № 461 від 10 травня 1965 року й наказу Міністра торгівлі УРСР № 235 від 10 червня 1965 року наказом Головного управління Держінспекції з якості товарів і торгівлі УРСР від 15 червня 1965 року.

Функції управління:

1. Здійснення контролю за виконанням усіма промисловими підприємствами, організаціями й підприємствами торгівлі й громадського харчування, незалежно від відомчого підпорядкування, законодавства СРСР й УРСР, наказів Державного комітету Ради Міністрів СРСР з торгівлі, Міністерства торгівлі УРСР, стосовно якості виробництва, зберігання й реалізація товарів народного споживання.

2. Перевірка якості товарів народного споживання на промислових підприємствах, їх базах, складах.

3. Здійснення контролю за дотриманням усіма промисловими підприємствами, оптовими базами, конторами, фірмами, підприємствами торгівлі й громадського харчування встановлених цін та націнок на товари народного споживання.

4. Контроль за дотриманням в роздрібній торгівельний мережі й на підприємствах громадського харчування встановлених правил торгівлі.

5. Розробка пропозицій про поліпшення виробництва товарів.

На виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 12.05.1991 р. № 1024 X11 „Про порядок введення в дію Закону України „Про захист прав споживачів” постановою Ради Міністрів України від 1 червня 1992 року № 297 створено Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

3 липня 1992 року розпорядженням Президента України „Про місцеві органи у справах захисту прав споживачів” створюється Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві і Севастополі.

3 листопада 2000 року управління у справах захисту прав споживачів підпорядковано Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації України.

З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів Указом Президента України від 01.10.2002 року державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України перетворено в Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом і підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів України.

Територіальні органи у справах захисту прав споживачів, незважаючи на їх недостатню чисельність, проводять контроль за дотриманням господарюючими суб’єктами вимог законодавства про захист прав споживачів [2].

1.2 Законодавчі та нормативні акти, що регулюють питання захисту

прав споживачів в Україні

Першою серед колишніх республік СРСР Верховна Рада України 12 травня 1991 р. Прийняла Закон „Про захист прав споживачів”. Наступного року Постановою Кабінету Міністрів від 1 липня 1992 р. Був створений Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (Держспоживзахист). Вже у середині 1992 р. Стало зрозуміло, що Закон „Про захист прав споживачів” не відповідає вимогам часу, і фахівці взялися за його переробку. Держспоживзахист України розробив і подав на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону „Про внесення змін та доповнень до Закону Української РСР „Про захист прав споживачів”. Останній був затверджений 15 грудня 1993 р. Насамперед він віддзеркалював ті координальні зміни, що відбулися в Україні за період з дня прийняття першого українського Закону щодо захисту прав споживачів. У серпні 1991 р. Україна стала незалежною державою, і це змінило багато акцентів політичного й економічного життя в країні. Закон 1993 р. Вже містив в собі систему контролю за якістю товарів народного споживання, додержання правил торгівлі та надання послуг, а також норми адміністративної відповідальності, що настає при порушенні прав споживачів. Були заповнені окремі прогалини в регулюванні відносин за участю споживачів-громадян тощо.

Закон „Про захист прав споживачів” в редакції 1993 р. складається з преамбул, трьох розділів: „Загальні положення”, „Права споживачів та їх захист”, „Громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)” і містить 26 статей.

У преамбулі Закону „Про захист прав споживачів” зазначається, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визнає механізм реалізації державного захисту їх прав.

Розділ I Загальні положення” складається всього з двох статей (статті 1, 2) організаційного змісту. Центральне місце в Законі займає розділ II „Права споживачів та їх захист” (статті 3-24).

У третьому розділі „Громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)”, який складається з двох статей (статті 25, 26) визнано за громадянами право з метою захисту своїх законних прав й інтересів об’єднуватись у громадські організації. Визначаються повноваження громадських консюмерських організацій [3].

Після 15 грудня 1993 р. в Закон „Про захист прав споживачів” було внесено кілька змін, але вони не відзначалися масштабністю і не змінювали ідеологію самого Закону.

Сьогодні нормативно-правова база законодавства прав споживачів в Україні, крім згаданого Закону, нараховує понад 30 законів та підзаконних актів, прийнятих для захисту прав громадян-споживачів. Насамперед, слід зазначити, що права споживачів захищає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р [2].

В Основному Законі України закріплено одночасно чимало норм, які прямо або побічно стосуються питань захисту прав й інтересів споживачів. Так, в частині I, статті 50 Конституції закріплюється право громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів та предметів побуту. А стаття 22 містить досить важливе положення про те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав [1]. Безумовно, що це все стосується і захисту прав споживачів.

Особливого значення в законодавстві про захист пра споживачів України набувають норми Цивільного, Цивільно-процесуального, Кримінального, Кримінально-процесуального, Арбітражного процесуального кодексів, а також Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Нормативні акти, що регулюють питання захисту споживачів в Україні

Закони України:

- Захист прав споживачів (1991, 1993 рр.).

- Про охорону навколишнього середовища (1991 р.).

- Про об’єднання громадян (1993 р.)

- Про охорону прав на знаки для товарів і послуг (1993р.)

- Про антимонопольний комітет України (1994 р.)

- Про забезпечення санітарного епідеміологічного благополуччя населення (1994 р.)

- Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку (1995 р.)

- Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами (1995 р.)

- Про рекламу (1996 р.)

- Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачем у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” (1996 р.)

- Про внесення змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу (1997 р.)

- Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції (1997 р.)

- Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини (1997 р.)

- Про Національну Раду України з питань телебачення та радіомовлення (1997 р.)

- Про метрологію та метрологічну діяльність (1999 р.)

Укази та розпорядження Президента України:

- Про положення про Державний Комітет України у справах захисту прав споживачів (1996 р.)

- Про положення про Державний Комітет України з стандартизації, метрології та сертифікації (1996 р.)

- Про порядок застосування обмежень імпорту товарів відповідно до норм і принципів ГГАТ/ВТО (1996 р.)

- Про Національну Раду з питань якості (1997 р.)

- Про зміни у структурі Центральних органів виконавчої влади (1999 р.)

Постанови Верховної Ради:

- Про затвердження положень щодо захисту прав споживачів (1995 р.)

- Постанови Верховної ради України № 2949 - III від 10 січня 2002 р. „Про внесення змін до Закону України „Про захист прав споживачів”

- Постанови Верховної ради України № 3161 - IV від 01 грудня 2005 р. „Про внесення змін до Закону України „Про захист прав споживачів”

Постанови Кабінету Міністрів України:

- Про створення Державного Комітету України у справах захисту прав споживачів (1992 р.)

- Про організацію роботи, спрямованої на створення Державної системи стандартизації, метрології та сертифікації (1992 р.)

- Питання Державного Комітету України у справах видавництва, поліграфії та книгорозповсюджування (1993 р.)

- Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення (1993 р.)

- Про стандартизацію і сертифікацію (1993 р.)

- „Про забезпечення єдності вимірювань” (1993 р.)

- Про укладення Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво у сфері захисту прав споживачів (1994 р.)

- Про затвердження правил побутового обслуговування населення (1994 р.) [2].

1.3 Правове регулювання захисту прав споживачів

Законодавчою основою між виробниками (виконавцями), продавцями і споживачами товарів (робіт, послуг) є Цивільний кодекс Української РСР і Закон № 1023 „Про захист прав споживачів”. Відмінність між цими двома законодавчими актами полягає у тому, що перший з них регулює майнові і пов’язані з ними особисті немайнові права з приводу купівлі-продажу і поставки будь-яких товарів (робіт, послуг), а другий – тільки товарів, робіт та послуг споживчого призначення, оскільки під споживачем ньому розуміють „громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб” [4].

Перелік прав споживачів, дотримання яких гарантовано Законом № 1023, визначений у ст. 3 цього законодавчого акта і включає дві узагальнені групи прав, класифікованих залежно від сфери їх реалізації (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Структура прав споживачів

Система прав споживачів
Права, що реалізуються у взаємовідносинах з державними органами	Права, що реалізуються у взаємовідносинах з підприємствами торгівлі та сфери послуг
Державний захист прав споживачів	Належна якість товарів (робіт, послуг) та обслуговування
Гарантований рівень споживання	Безпека товарів (робіт, послуг)
Об’єднання споживачів у громадські організації	Необхідна, доступна, достовірна та своєчасна інформація про товари
Звернення до суду та до інших уповноважених органів	Відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної шкоди, заподіяної небезпечними товарами

Права споживачів, об’єднані в першу групу, включають загальні організаційні права, реалізація яких заснована на взаємодії з державними органами.

Державний захист прав споживачів є комплексом заходів щодо:

- забезпечення громадянам захисту їх прав як споживачів;

- надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг);

- надання можливості набуття знань і кваліфікації, які необхідні для прийняття споживачами самостійних рішень під час придбання та використання товарів відповідно до їх потреб;

- надання гарантій придбання товарів (робіт, послуг), що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримки здоров’я і життєдіяльності.

До системи органів державної влади, що забезпечує реалізацію прав споживачів, входять: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи; Рада Міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації; органи та установи державного санітарного нагляду України; інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також органи судової влади.

Право споживача на гарантований рівень споживання реалізується державою:

- шляхом стимулювання виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг споживчого призначення за допомогою різних заходів як організаційно-адміністративного, так і економічного (включаючи оподаткування) характеру;

- запровадження нормованого розподілу товарів у випадку, коли з будь-яких причин відсутні гарантії вільного їх придбання кожним споживачем;

- запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги та пільг громадянам.

Громадські організації (об’єднання) споживачів можуть створюватися громадянами на добровільній основі з метою захисту своїх законних прав та інтересів відповідно до Закону України від 16.06.92 р. № 2460-XII „Про об’єднання громадян”.

Права таких громадських організацій визначені Законом про захист прав споживачів і включають у себе: вивчення споживчих властивостей продукції; проведення експертизи та випробувань товарів; надання юридичної та консультаційної допомоги споживачам; можливість звернення з позовом до суду про визнання дій продавця (виробника, виконавця) протиправними щоо невизначеного кола споживачів (а не тільки громадян – членів такої громадської організації); можливість звертатися до правоохоронних органів та органів державного управління з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісних товарів (робіт, послуг).

Друга група прав споживачів пов’язана із взаємовідносинами між ними та суб’єктами підприємницької діяльності, які продають їм товари (роботи, послуги).

Право споживача на належну якість товарів (робіт, послуг) та обслуговування полягає в тому, що він може вимагати від продавця (виробника, виконавця) відповідності якості придбаних ним товарів (виконаних робіт, отриманих послуг) вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги).

Обов’язки щодо технічного обслуговування і гарантійного ремонту товарів також покладено на виробника, який зобов’язаний забезпечити випуск і поставку необхідних для цього запчастин протягом терміну виробництва і терміну служби товарів.

Крім відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок порушення його прав, продавці та виробники товарів несуть відповідальність у вигляді фінансових санкцій.

Щороку в управліннях у справах захисту прав споживачів проводиться робота з контролю за виконанням Закону України „Про захист прав споживачів”, Закону України „Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами ”, Закону України „Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини”, інших Указів Президента України, постанов, розпоряджень і доручень Уряду, та розпоряджень і доручень облдержадміністрації, хід виконання яких знаходиться на постійному контролі [2].

1.4 Види відповідальності за порушення законодавства України „Про

захист прав споживачів”

Відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про захист прав споживачів відображена в таблиці 1.2:

Таблиця 1.2 Види відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів [3, 5, 6, 7].

№ п/п	Вид порушення			Розмір санкції		Підстава
Фінансові санкції
1.	Відмова споживачеві в реалізації його прав, установлених п. 1 статті 8 і п. 3 статті 10 Закону „Про захист прав споживачів”			10-кратний розмір вартості товару на час його придбання, але не менше 2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 23 п.1 Закону України „Про захист прав споживачів”
2.	Виготовлення або реалізація товару, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає вимогам нормативних документів			50% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше 10 неоподаткованих мінімумів		Ст. 23 п.2 Закону України „Про захист прав споживачів”
3.	Реалізація товару, виконання роботи, надання послуги, що підлягає обов’язковій сертифікації, але не має сертифіката відповідності			50% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше 10 неоподаткованих мінімумів		Ст. 23 п.3 Закону України „Про захист прав споживачів”
4.	Виготовлення, реалізація това-ру, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає ви-могам нормативних документів стосовно безпеки для життя, здоров’я та майна споживачів і навколишнього середовища			300% вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше 25 неоподаткованих мінімумів доходів населення		Ст. 23 п.4 Закону України „Про захист прав споживачів”
5.	Реалізація товару (виконання роботи, надання послуги), заборонених для виготовлення та реалізації відповідним державним органом			500% вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше 100 неоподаткованих мінімумів		Ст. 23 п.5 Закону України „Про захист прав споживачів”
6.	Реалізація небезпечних товарів (отрути, отрутохімікату, вибухо- і вогненебезпечної речовини тощо) без належного попереджу-вального маркування, а такожбез інформації про правила і умови безпечного його використання			100% вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 23 п.6 Закону України „Про захист прав споживачів”
7.	Відсутність необхдної доступної,достовірної та своєчасної інформації про товар, роботу, послугу			30% вартості одержаної для реа-лізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 23 п.7 Закону України „Про захист прав споживачів”
8.	Створення перешкод службовій особі державного органу у спра-вах захисту прав споживачів у проведенні перевірки якості то-варів, а також правил торгівель-ного та ін. видів обслуговування			Від 1 до 10% вартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг за минулий календарний місяць, але не менше 10 неоподаткованих мінімумів		Ст. 23 п.8 Закону України „Про захист прав споживачів”
9.	Реалізація товару, термін придатності якого минув			200% залишку одержаної для реалізації партії товару, але не менше 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 23 п.10 Закону України „Про захист прав споживачів”
10.	Порушення умов договору між споживачем і виконавцем про виконання роботи, надання послуги			100% вартості роботи, послуги, але не менше 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 23 п.11 Закону України „Про захист прав споживачів”
11.	Ті ж самі дії, вчинені щодо групи споживачів			Від 1 до 10% вартості виконаних робіт, наданих послуг за минулий календарний місяць, але не менше 5 неоподаткованих мінімумів		Ст. 23 п.11 Закону України „Про захист прав споживачів”
12.	Порушення встановлених правил торгівлі спиртом етиловим, коньячними і алкогольними на-поями та тютюновими виробами			200% вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		П.2 Порядку засто-сування органами Держспоживзахисту фінансових санкцій за порушення Зако-ну „Про державне регулювання вироб-ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодо-вим, алкогольними напоями та тютю-новими виробами”
13.	Здійснення роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами без сертифікації якості			200% вартості одержаної для реалізації партії товару, але не менше 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		П.2 Порядку засто-сування органами Держспоживзахисту фінансових санкцій за порушення Зако-ну „Про державне регулювання вироб-ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодо-вим, алкогольними напоями та тютю-новими виробами”
14.	Проведення розрахунків із споживачами за готівку: - без застосування ЕККА або товарно-касової книги; - з використанням незареєстрованих належними чином ЕККА.			Фінансов санкції від 10 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 6 Закону України „Про застосування ЕККА і ТКК при розрахун-ках зі споживачами в сфері торгівлі, громадського хар-чування та послуг”
15.	Порушення встановленого порядку застосування ЕККА або товарно0касової книги			Фінансов санкції від 10 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 6 Закону України „Про застосування ЕККА і ТКК при розрахун-ках зі споживачами в сфері торгівлі, громадського хар-чування та послуг”
16.	Невиставлення цінників на товар, що реалізується			Фінансов санкції в розмірі 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян за кожен невиставленний цінник		Ст. 6 Закону України „Про застосування ЕККА і ТКК при розрахун-ках зі споживачами в сфері торгівлі, громадського хар-чування та послуг”
Адміністративна відповідальність
1.		Порушення правил торгівлі і надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчквання та сфери послуг, громадянами-підприємцями	Від 1 до 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 155 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
2.		Порушення порядку проведення розрахунків зі споживачами за готівку, порушення порядку використання ЕККА або ТКК	На посадових осіб – 10 неопо-даткованих мінімумів; на гро-мадян-підприємців – 3 неоподаткованих мінімума		Ч. 1 ст. 155/1 Ко-дексу України „Про адміністративні провопорушення”
3.		Невидача працівниками торгівлі, громадського харчування і сфе-ри послуг, громадянами-підпри-ємцями при розрахунках зі спо-живачами касового чека, квитан-ції або іншого письмового доку-мента, який би підтверджував факт купівлі товару	5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 155/1 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
4.		Ті ж дії повторно протягом року	10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 155/1 Коде-ксу України „Про адміністративні провопорушення”
5.		Відмова у наданні споживачам необхідної доступної інфо про товари, а також обмеження прав споживачів на перевірку якості комплектності, ваги і ціни придбаних товарів	Від 1 до 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 156/1 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
6.		Відмова споживачеві в реалізації його прав у випадку придбання ним неякісного товару	Від 1 до 18 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 156/1 Ко-дексу України „Про адміністративні провопорушення”
7.		Виготовлення або реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів відповідності, норм, правил та зразків щодо якості, комплектності упаковки	Від 3 до 88 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 167 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
8.		Виготовлення і реалізація товарів, виконання робіт, нада-ння послуг бз сертифіката від-повідності, якщо його наявність передбачена законодавством	Від 3 до 88 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 170/1 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
9.		Порушення правил використан-ня засобами вимірювальної тех-ніки, на які поширюється дер-жавний метрологічний контроль	Від 3 до 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ст. 172 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
10.		Невиконання посадовими особа-ми, громадянами-підприємцями законних вимог Держкомітету України у справах захисту прав споживачів щодо реалізації това-рів, виконання робіт, надання послуг споживачам	Від 3 до 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 1 ст. 188/2 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”
11		Ухилення посадових осіб від своєчасного виконання приписів Держкомітету України у спарвах захисту прав споживачів та його органів про усунення порушень	Від 1 до 18 неоподаткованих мінімумів доходів громадян		Ч. 2 ст. 188/2 Кодексу України „Про адміністративні провопорушення”

Рішення про накладання стягнення приймається на основі акта перевірки, який складається уповноваженою посадовою особою Держспоживзахисту та оформляється постановою в установленій формі та в 3-х примірниках.

Виходячи з даних табл. 1.2 та Кодексу України „Про адміністративні правопорушення” (ст. 14, 227, 307) штраф повинен бути перерахований підприємством у п’ятнадцяти-денний термін з дня отримання постанови. При порушенні цього терміну державна податкова інспекція за місцезнаходженням підприємства стягує штраф в безперечному порядку у десятиденний термін.

Фінансові санкції застосовуються згідно зі статтею 23 Закону України „Про захист прав споживачів”.

2. АСПЕКТИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

2.1 Як захиститися споживачу

Більшість українців знають, що українським законодавством передбачені як гарантії якості товарів та послуг, які надаються громадянам, так і можливості захисту порушених прав споживачів. Проте, навряд чи більшість із громадян володіє інформацією щодо того, куди звертатися і що робити у разі якщо вони безпосередньо зіткнуться з такою проблемою.

У відповідності до ст. 3 Закону України „Про захист прав споживачів” споживач має право на:

- державний захист своїх прав;

- гарантований рівень споживання;

- належну якість товарів торговельного та інших видів обслуговування;

- безпеку товарів (робіт, послуг);

- необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари, їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця);

- відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також майнової та моральної шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами у випадках, передбачених законодавством;

- звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

- об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів)[3].

Отже законодавством закріплений достатньо широкий обсяг прав споживачів, однак насправді все складається так, що громадяни часто купують товари або отримують послуги, що не відповідають вимогам якості. А коли намагаються їх обміняти чи здати продавцю отримують негативну відповідь.

Як реалізувати своє право

У більшості, поведінка продавців щодо відмови в прийнятті неякісного товару обумовлена як сподіванням на безкарність, так і безвідповідальністю, обумовленою незнанням закону. Таким чином, споживачу часто доводиться сподіватися на порядність продавця. Проте, це неправильно, адже законодавчо обґрунтована вимога з боку покупця, який вважає, що його права порушені, може вирішити проблему так би мовити „не відходячи від каси”.

Зокрема ч 3. ст. 12 Закону „Про захист прав споживачів” передбачено, що продавець (виробник, виконавець) зобов’язаний передати споживачеві товар (роботу, послугу), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар (роботу, послугу), що надається продавцем (виробником, виконавцем).

Проте якщо товар неякісний існує доволі простий алгоритм дій. Насамперед, необхідно переконатися в наявності платіжного документу (чек, квитанція, договір купівлі-продажу, накладна тощо) з відміткою про дату придбання, котрий повинен бути виданий продавцем. Такий документ є доказом здійснення покупки саме в цього продавця. Саме тому, купуючи товар, необхідно вимагати чеки і зберігати їх певний час, принаймні впродовж гарантійного строку (якщо такий передбачений). Якщо розрахунковий документ є в наявності, необхідно направити рекомендованим повідомленням, телеграмою або ж передати в компанію продавця із узяттям відмітки про вручення, заяву з вимогою здійснити одну з дій передбачених ч. 1 ст. 14 Закону „Про захист прав споживачів”, зокрема:

а) безоплатно усунути недоліки товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

б) замінити на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості;

в) відповідно зменшити його купівельну ціну;

г) замінити на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвати договір та відшкодувати збитки, які зазнав покупець.

В частині 3 ст. 14 Закону встановлений обов’язок продавця (виробника) прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги [3].

До речі, у випадку якщо вага товару перевищує 5 кілограмів витрати на його транспортування можна покласти на продавця.

Після отримання такої вимоги, у продавця є 14 днів щоб усунути недоліки товару, а якщо вимоги стосуються заміни товару який є в наявності, то заміна має бути здійснена відразу після отримання заяви.

Досить важливим є те, що за кожен день затримки виконання вимоги про заміну товару аналогічної марки або затримки усунення недоліків понад строк встановлений законом (14 днів), продавець зобов’язаний виплатити покупцю неустойку в розмірі 1% від вартості товару за кожен день прострочення.

У випадку якщо продавець не захотів виконати законних вимог, або ж не відреагував на них – залишається звертатися до суду. Для того щоб все зробити правильно та уникнути лишніх проблем найкраще звернутися до спеціаліста, котрий грамотно підготує позовну заяву та інші необхідні документи і процедурно правильно подасть їх до суду.

Існують і інші механізми захисту.

Зокрема споживач, чиї права порушені, може звернутися в органи прокуратури, організації захисту прав споживачів, органи місцевого самоврядування. Однак як свідчить практика, запропонований судовий варіант вирішення подібних проблем є найбільш ефективним [8].

2.2 Деякі аспекти застосування Закону України „Про захист прав

споживачів”

У зв’язку з тим, що останнім часом досить великої популярності набувають так звані центри оптово-роздрібної торгівлі, є нагальна потреба розібратися, в яких саме випадках дія Закону „про захист прав споживачів” поширюється на фізичних осіб – споживачів, а в яких випадках – ні. Прямої норми, яка б давала чітку відповідь на це запитання немає, тому для повного розуміння слід звернутися до аналізу норм законодавства.

Кого можна вважати споживачем

Якщо уважно проаналізувати положення ст. 1 Закону Украхни „Про захист прав споживачів”, можна дійти висновку, що споживачем в розумінні Закону є лише фізична особа, яка придбаває товари, роботи послуги виключно для особистих потреб. Це означає, що фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, а також фізична особа як найманий працівник, котрий придбаває продукцію, роботи, послуги за кошти підприємства не є споживачами в розумінні Закону. Отже, важливим аспектом у розмежуванні кола осіб, які підпадають під дію Закону, і тих, хто не підпадає під його дію, є факт того, від чийого імені виступає фізична особа.

Саме тому під час купівлі, товарів, можуть виникати певні складнощі. Так, якщо найманий працівник, отримавши під звіт кошти, придбає для підприємства товар у роздрібній мережі, то дія Закону на придбаний товар поширюватися не буде, а це означає, що ця фізична особа не зможе скористатися гарантійним ремонтом або обміняти товар в установленому Законом порядку. І навпаки, придбавши товар у мережі роздрібної торгівлі, фізична особа – споживач має право на гарантійний ремонт та обмін товару, що передбачено ст. 7 Закону „Про захист прав споживачів”.

Розглядаючи питання дії Закону стосовно фізичних осіб, слід також зауважити, що не є споживачами в розумінні Закону фізичні особи, які придбавають продукцію в магазинах оптово-роздрібної торгівлі для власного споживання, користуючись при цьому ідентифікаційними картками підприємств. У цьому випадку покупцем є підприємство або фізична особа – підприємець, саме тому при розрахунках, окрім фіскального чеку, кожному покупцю видається податкова накладна, яка є документом бухгалтерського обліку.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” № 5 від 12 квітня 1996 р. дія Закону не поширюється на випадки придбання товарів, користування послугами громадянином лише для підприємницької діяльності або підприємствами, установами, організаціями.

Практичний приклад

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська розглянув цивільну справу за позовом О. до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів. В ході розгляду справи суд встановив, що у середині травня 2006 р. з метою зробити покупку позивач звернувся до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” із пропозицією надати можливість зайти в приміщення центру торгівлі і здійснити покупку. У відповідь працівники відповідача повідомили, що згідно із загальними умовами покупки у системі оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” відповідач продає товари на оптових умовах клієнтам, що є юридичними особами або фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності. Отже, позивач міг відвідати центр торгівлі лише в тому випадку, якби був зареєстрований в якості СПД або був представником юридичної особи. Однак позивач такого статусу не мав.

Як зазначалося в рішенні суду, позивач спробував звернутися до адміністрації центру торгівлі. Так, 1 червня 2006 р. позивач прибув у центр торгівлі „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, де йому була надана можливість зустрітися з начальником відділу по роботі із клієнтами, якому позивач виклав ті обставини, у зв’язку з якими, відповідач повинен був надати можливість безпосередньо зробити покупку товарів, у яких позивач мав потребу. Позивач довідався в начальника відділу по роботі з клієнтами на яких умовах відповідач фактично відпускає товари клієнтам, і як бути з тими випадками, коли фізичні особи – представники юридичних осіб або ж СПД – придбавають товар для особистих потреб. Представник відповідача зазначив, що частина товарів дійсно придбавається фізичними особами – СПД і представниками юридичних осіб для особистих потреб. Водночас, у таких відносинах відповідач все ж таки не вступає в споживчі правовідносини із роздрібної купівлі-продажу. Особа у центр торгівлі допущена не була. 24 липня 2007 р. позивач звернувся до суду з позовом до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів.

Позивач обґрунтовував свою позицію тим, що відповідач здійснює продаж товарів за публічним договором, проте стосовно позивача відповідач надав переваги іншим споживачам щодо укладення публічного договору, не обґрунтувавши таку перевагу законодавчим положенням про її надання. Також відповідач відмовився від укладення публічного договору, не допустивши позивача до магазину, не пояснюючи відмову відсутністю можливостей надати позивачу відповідний товар. Таким чином, позивач вважав відмову відповідача у допуску позивача до центру торгівлі неправомірною. Позивач, просив суд визнати за позивачем право на здійснення покупок у магазині відповідача, а також визнати недійсним п. 1 Загальних умов покупки у системі оптових торговельних центрів відповідача.

Рішенням від 20 вересня 2007 р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. Суд мотивував своє рішеннятим, що за загальним правилом продавець як сторона договору купівлі-продажу за своїм власним волевиявленням визначає контрагентів за договором. Таким чином, якщо підприємство обрало своїми контрагентами саме суб’єктів підприємницької діяльності, то такі дії не суперечать нормам чинного законодавства України. Отже, підприємство як власник майна (торговельних центрів) на власний розсуд може встановлювати режим його використання, зокрема, визначати умови доступу до своєї власності. Тобто встановлення правил, за якими до торговельних залів підприємства допускаються власники відповідних карток, не суперечить основам цивільного законодавства України, що регулює відносини власності.

Суд зазначив, що наведене спростовує твердження позивача про порушення його прав, а саме:

- Відповідач здійснює виключно оптову торгівлю товарами через „Оптові торговельні центри „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”.

- Ураховуючи, що відповідач не здійснює роздрібну торгівлю товарами, на його відносини з контрагентами не поширюється дія Закону України „Про захист прав споживачів”, адже споживач за визначенням не може оптом купувати товари для задоволення власних потреб.

- Відповідач не здійснює продаж товарів за публічним договором, адже не взяв на себе обов’язок здійснювати продаж товарів кожному, хто до нього звернеться, а затвердив „Загальні умови торгівлі, що здійснюється через мережу оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, якими обмежив коло своїх контрагентів юридичними та фізичними особами – підприємцями.

Таким чином, придбаваючи товари в мережі центрів оптово-роздрібної торгівлі, споживач – фізична особа не зможе згодом пред’явити претензії до такого центру торгівлі з приводу якості придбаного ним товару. З іншого боку, слід також зауважити, що в преамбулі Закону України „Про захист прав споживачів” наголошується, що він поширюється також і на виробників, продавців товарів, виконавців робіт і надавачів послуг різних форм власності. Ці суб’єкти зазначені саме тому, що цей Закон регулює відносини між суб’єктами підприємницької діяльності та споживачами. Суб’єкт господарювання в цьому випадку є виконавцем. Саме він виконує роботи, надає послуги, реалізує продукцію тощо. Ураховуючи викладене, слід зазначити, що у разі виконання роботи, надання послуг або реалізації продукції фізичною особою – не підприємцем дія Закону на ці відносини не поширюється, а отже, укладаючи договір з такою особою, споживач не має жодних гарантій щодо придбаного товару, послуги, виконаної роботи тощо [9].

2.3 Чи відшкодовується шкода споживачу

Кожен у цьому світі є споживачем. Звичайно ж, у кращому розумінні цього слова. Кожен практично щодня придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. І добре, якщо ці процеси не супроводжуються негативними ситуаціями, пов’язаними з порушенням “професійних” прав споживача. Однак подібна ситуація – скоріше міф, правовий ідеал, аніж буденна дійсність. Слід визнати, що в Україні немає жодного “середньостатистичного українця” споживчі права якого хоча б один раз не були порушені.

Крім фактичного виміру відносин між виробниками, продавцями продукції та її споживачами, які характеризуються загальним зневажанням і неповагою останніх, існує ще й правовий аспект взаємовідносин цих різних соціально-економічних груп. Його визначають Закон України “Про захист прав споживачів”.

Законодавче закріплення деяких можливостей не означає їх автоматичної реалізації. Особливо яскраво це твердження проілюстроване в України, де й досі відчувається тяжкий спадок радянської моделі сфери обслуговування та виробництва.

Якщо закон визначає деякі права, то які механізми можна задіяти для їх захисту? Умовно виділимо три види:

– відшкодування матеріальної шкоди;

– відшкодування моральної шкоди;

– інші (примушення до виконання, обмін, повернення коштів тощо).

На законодавчому рівні держава декларує забезпечення громадянам як споживачам захист їхніх прав, надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їхніх потреб.

Суттєвою державною гарантією забезпечення прав споживачів є положення ст. 21 Закону “Про захист прав споживачів”, відповідно до якої умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, йому завдано збитків, то вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі.

Споживач також має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв’язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності.

Відшкодування майнової шкоди

Стаття 17 Закону “Про захист прав споживачів” врегульовує питання майнової відповідальності за шкоду, заподіяну товарами (роботами, послугами) неналежної якості.

Шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну споживача товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності. В такому випадку відповідальність перед споживачем несе сторона, яка її заподіяла (продавець, виробник, постачальник тощо).

Відшкодування збитків у повному обсязі, очевидно, дає споживачу підстави вимагати не лише відшкодування витрат, безпосередньо пов’язаних із купівлею неякісного товару (роботи, послуги), а й пов’язаних з цим витрат (на звернення до лікаря, поїздка до іншого міста на завод-виробник).

Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, перебував чи не перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено – протягом 10 років з часу виготовлення товару.

Як правило, строки експлуатації встановлюються на технічно складні вироби – автомобілі, пральні машини, праски, кавоварки, електроплити тощо, а строки придатності – на продовольчі й деякі непродовольчі товари.

Крім того, виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю або майну споживача в зв’язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засобів, необхідних для виробництва товарів (виконання робіт, надання послуг), незалежно від рівня його наукових і технічних знань.

Закон вказує, що виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкоду заподіяно з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування товару (роботи, послуги) або дії непереборної сили.

Це положення ст. 17 не можна вважати досконалим. Передусім норма закону не містить уточнень чи завжди виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності в разі недотримання споживачем певних правил використання, транспортування або зберігання товару (роботи, послуги). А якщо таке порушення правил споживачем є наслідком злого умислу виробника (виконавця, продавця), який навмисно не ознайомив споживача з існуючими правилами або ввів в оману щодо конкретних правил? І що робити, коли порушення споживачем існуючих правил щодо товару (роботи, послуги) відбулося внаслідок простої недбалості виробника (виконавця, продавця)? Закон має розмежувати ці два випадки з метою збільшення кількості справедливих засад у галузі захисту прав споживачів. Закон має враховувати такі ситуації. На мій погляд, у зазначених випадках тягар відповідальності має лягти на плечі виробника.

Відшодування моральної шкоди

Законодавство України не дає чіткої відповіді на питання, що ж є моральною шкодою. Це певною мірою ускладнює процес розгляду справ у суді, що стосуються згаданого інституту. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. під моральною шкодою розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода, – роз’яснює Верховний Суд України, – може полягати, зокрема, в приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, в порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відшкодування моральної шкоди споживачеві є важливою складовою, здатною стимулювати правомірну поведінку виробників і продавців продукції. Однак чи все законодавець зробив для того, щоб гарантувати споживачеві відшкодування моральної шкоди, заподіяної неналежними товарами, роботами, послугами?

Стаття 24 Закону “Про захист прав споживачів” вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснює суд. При задоволенні вимог споживача, – наголошує закон, – суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Позитивним моментом цієї норми є те, що суд при вирішенні питання про задоволення вимог споживача, по суті зобов’язаний вирішити питання про справедливу компенсацію споживачу в зв’язку з його втратами немайнового характеру. Якщо читати ще уважніше, то видно, що суд не зобов’язаний присуджувати відшкодування моральної шкоди, він лише вирішує це питання в обов’язковому порядку.

При винесенні рішення про задоволення вимог споживача суд спирається й на інші положення Закону “Про захист прав споживачів”, зокрема на його ст. 3, яка наділяє споживача правом на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством.

Недоліком конструкції цієї статті, на мій погляд, є те, що закон допускає відшкодування моральної шкоди споживачу лише в тих випадках, коли вона виникла внаслідок використання небезпечних для його життя і здоров’я товарів (робіт, послуг). Така небезпека передбачає реальну загрозу заподіяння шкоди життю та/або здоров’ю споживача й не включає в себе „звичайні” порушення прав споживачів, не пов’язаних із його життям та здоров’ям. Наприклад, хамство й неповага до споживача, які мали місце при його обслуговуванні, суд навряд чи визнає такими, що могли заподіяти шкоду його здоров’ю, а тим більше – життю. А відтак вони не дають підстав для відшкодування моральної шкоди. Парадокс, однак при наявності реально заподіяної моральної шкоди споживачу в силу прямого припису закону він позбавлений права на справедливу компенсацію.

Інші заходи

Відповідно до ст. 12 Закону “Про захист прав споживачів”, споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виробник, виконавець).

Щодо непродовольчих товарів, які були у використанні й реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, зазначені вище вимоги споживача задовольняються за згодою продавця. Такі вимоги споживача задовольняються щодо товарів, термін гарантії на які не закінчився.

Недоліки

Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Тому в частині майнового аспекту вони можуть судитися за свої права стільки, скільки захочуть.

Однак, що ж заважає сьогодні споживачам успішно боротися? Перш за все, стереотипи. Відповідачі, якими нерідко є державні підприємства, скаржаться на „великі” суми позову й клопочуть про їх зменшення. Особливо актуально це для відшкодування сум моральної шкоди, де людська гідність і психологічне здоров’я особи оцінюється за „неринковими” цінами.

Державні установи посилаються на проблеми бюджетного фінансування. Суди ж нерідко виносять рішення, виходячи з абстрактної “загальної” користі й стабільності, а не з вимоги розумності й справедливості, не враховуючи критеріїв визначення розміру моральної шкоди при зазіханнях на такі невід’ємні права людини, як життя, здоров’я, честь і гідність.

Такою позицією суди лише дискредитують себе, втрачають авторитет у суспільстві. В уяві звичайних громадян-споживачів суд є захисником не їхніх прав і свобод, а інтересів виробників. Водночас виконане судове рішення про відшкодування шкоди – це гроші або майно, тобто реальність, здатна довести і потерпілій особі, і його найближчому оточенню, а за допомогою ЗМІ – і всьому суспільству, що існує соціальна ціна права споживача.

Слід також нагадати, що справедливе стягування грошових сум з порушників прав і свобод громадян у західних країнах багато в чому сприяло виробленню ідеалу громадянина і служителя держави, зміцнюючи повагу до чужого права й чужої особистості.

Не слід забувати, що паралельно із судовим захистом своїх прав споживач має право обрати також позасудовий порядок. Адже державні і недержавні органи із захисту прав споживачів, органи місцевого самоврядування наділені значною компетенцією у сфері захисту прав споживачів, аж до подання позовів до суду [10].

3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ

ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

3.1 Удосконалення нормативно-правової бази у сфері захисту прав

споживачів

Незважаючи на економічні, правові, політичні труднощі, Україна намагається розв'язати проблему ефективного захисту споживчого ринку та прав споживачів, які нагромадились за радянський і теперішній часи. Набутий, хоч і зовсім ще невеликий, вітчизняний досвід свідчить, що із зміною економічної ситуації, процесами глобалізації постає необхідність реалізації консолідованої з усіма учасниками ринкових відносин споживчої політики, постійному удосконаленні законодавства та фінансовому забезпеченні заходів у сфері захисту прав споживачів. Тому, головним напрямком у цьому є розробка проектів нормативно-правових актів щодо:

- внесення змін до Закону України „Про захист прав споживачів” (зокрема щодо: „дефектної продукції”, вимог до електронної комерції на внутрішньому ринку, дистанційного продажу фінансових послуг, про певні аспекти продажу товарів народного споживання та пов’язаних з цим гарантій тощо) [11];

- відповідальності виробників, постачальників товарів, реалізаторів за виробництво та реалізацію неякісних товарів;

- стимулювання вітчизняних підприємств до підвищення якості, конкурентоспроможності продукції, створення систем управління;

- припинення (заборони) суб’єктами господарювання відвантаження, реалізації (продажу) і виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів;

- надання послуг, пов’язаних з будівництвом житла за кошти громадян;

- встановлення мінімального рівня надання побутових послуг населенню;

- обігу дорогоцінних металів у сфері виробництва і реалізації ювелірних виробів та запобігання проникненню на ринок країни небезпечних ювелірних виробів;

- удосконалення законодавчої бази, розмежування та посилення повноважень державних регуляторів щодо захисту прав споживачів в контексті фінансових послуг і недопущення порушень прав споживачів фінансовими установами;

- внесення змін до чинної нормативно-правової бази стосовно посилення норм та вимог щодо доведення необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації споживачам учасниками ринку фінансових послуг;

- розроблення проекту технічного регламенту щодо застосування екологічного маркування та декларацій;

- обігу продуктів харчування, які виготовляються з використанням генетично модифікованих організмів;

Також треба розробити галузеві критерії якості, конкурентоспроможності продукції, створити та сертифікувати відповідно до національних або міжнародних стандартів систему управління якістю та екологічного управління, розробити нормативну документацію на сільськогосподарську та харчову продукцію, гармонізовану до вимог міжнародних та європейських стандартів [11].

3.2 Забезпечення захисту прав споживачів

Сьогоднішній стан споживчої політики в Україні не може в повній мірі задовольнити споживача, тому нижчеперераховані заходи є вирішенням низки проблем, пов’язаних із захистом прав споживачів.

Перш за все, треба здійснювати постійний контроль за станом розгляду та вирішенням питань, пов’язаних із захистом інтересів та прав споживачів, а також посилити державний контроль та нагляд за ввезенням на територію України тварин, птиці, а також продукції тваринного походження, підконтрольних державній службі ветеринарної медицини, шляхом попереднього аудиту та інспектування підприємств-виробників.

Другим важливим кроком є запровадження розширеного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за програмою вибіркового ветеринарно-санітарного контролю, а також посилення ефективності діяльності регіональних координаційних рад з питань захисту прав споживачів.

Важливе значення має розробка і затвердження регіональної програми захисту прав споживачів, у яких треба передбачити таки заходи:

- створення належних умов для реалізації прав та інтересів споживачів;

- сприяння насиченню споживчого ринку якісною та безпечною продукцією;

- розроблення органами місцевої влади тарифної політики у житлово-комунальній сфері відповідно до якості послуг, які надаються;

- налагодження співпраці і взаємодії органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями споживачів у сфері захисту прав споживачів;

- стимулювання запровадження сучасних концепцій формування безпечності та якості товарів, робіт і послуг;

- підтримки та відзначення виробничо-торговельних підприємств і сфери обслуговування, які запроваджують доброчинну по відношенню до споживача практику (конкурс, премія, спеціальне маркування та інше);

- створення мережі консультаційних пунктів з питань захисту прав споживачів, зокрема на продовольчому та промисловому ринку;

- сприяння поширенню судового захисту прав та інтересів споживачів;

- поширення серед населення, працівників місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та підприємців знань з питань захисту прав споживачів;

- проведення моніторингу оцінки населенням якості продукції та послуг, що реалізуються на споживчому ринку;

- випуск регіональних друкованих періодичних видань і створення на місцевому телебаченні, радіо програм з питань захисту прав споживачів;

- проведення в навчальних закладах конкурсів з метою поширення знань законодавства про захист прав споживачів;

- створення веб-сайтів для інформування громадян з актуальних питань у сфері захисту прав споживачів, зокрема щодо небезпечної продукції.

Також треба вжити заходів до підвищення рівня професійної підготовки та перепідготовки фахівців з питань захисту прав споживачів, створити та забезпечити функціонування системи обміну інформацією про продукцію, що знаходиться в обігу на споживчому ринку України і не відповідає встановленим вимогам щодо її якості, з метою оперативного інформування споживачів про таку продукцію, та забезпечити:

- Український та обласні центри з проблем захисту прав споживачів сучасною технікою, обладнанням та методичними матеріалами, в тому числі для визначення наявності модифікованих організмів у продуктах харчування.

- впровадження експрес-методів контролю якості та безпеки нафтопродуктів.

- залучення до проведення спільних перевірок суб’єктів господарювання державних інспекторів з питань інтелектуальної власності

Крім цього, наше населення потребує проведення всеукраїнських тематичних семінарів з проблем захисту прав споживачів та забезпечення споживачів доступною правовою допомогою та спеціальною освітою, можливістю незалежного тестування товарів та послуг[11].

ВИСНОВКИ

Законодавсто про захист прав споживачів в Україні має велике значення для розвитку взаємовідносин між споживачами та виробниками або реалізаторами продукції та товарів, що, в свою чергу, веде до покращення економіки країни та добробуту населення.

Основним законом законавства про захист прав споживачів є Закон України „Про захист прав споживачів”, який визначає нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян - покупців, замовників товарів, робіт та послуг. У ньому міститься ціла система способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття „споживач”. Споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Окрім Закону України «Про захист прав споживачів», законодавство про захист прав споживачів складається з Цивільного кодексу України, Цивільно-процесуального, Кримінального, Кримінально- процесуального, Арбітражно-процесуального, Господарського кодексів України та інших нормативно- правових актів, що містять положення про захист прав споживачів.

Хоча наша країна і має певну законодавчу базу у сфері захисту прав споживачів, проте на практиці реальні механізми захисту прав споживачів в Україні діють не повною мірою. Це підтверджується тим, що в судах майже відсутні справи з цього приводу. Чинне законодавство України у галузі захисту прав споживачів, незважаючи на значні успіхи, поки що далеке від досконалості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.

2. Дудла І.О. Захист прав споживачів: Навч. Посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007- 448 с.

3. Закон України „Про захист прав споживачів” від 10 січня 2001 р. К: - Парламентське видавництво.

4. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // http:// zakon.nau.ua

5. Порядок застосування органами Держспоживзахисту фінансових санкцій за порушення Закону „Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” Затверджено наказом Держспоживзахисту від 24 вересня 1996 року № 36 // http:// zakon.nau.ua

6. Закон України „Про застосування ЕККА і ТКК при розрахунках зі споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” вiд 06.07.1995 № 265/95-ВР, остання редакцiя вiд 31.03.2005 на пiдставi 2505-15 // zakon.rada.gov.ua

7. Кодексу України „Про адміністративні провопорушення” вiд 07.12.1984 № 8073-X // http:// zakon.rada.gov.ua

8. Вікторія Луцька. Як захиститися споживачу // Щотижневик "Магістраль". 2008, № 60.

9. Петрова О., Комбікова А. Деякі аспекти застосування ЗУ „Про захист прав споживачів” // Правовий тиждень. – 2008. - №26 (99)

10. Потапенко Володимир. Чи відшкодовується шкода споживачу // Юридичний журнал. – 2003. - № 6.

11. Державна цільова програма захисту прав споживачів на 2008-2011 роки // http:// zakon.rada.gov.ua