Міністерство освіти і науки України

Одеський державний економічний університет

Кафедра міжнародної економіки

Курсова робота

З міжнародної економіки

Тема: "Форми передачі технологій у ЗЕД"

Студ. ІV курсу

Факультета Міжнародної Економіки

Спеціальності Міжнародна Економіка

44 групи

Якуніної Марії

Науковий керівник:

проф.Козак Ю.Г.

Одеса 2010

Зміст

Вступ

1. Сутність та форми міжнародного технологічного обміну

1.1 Міжнародна торгівля інжиніринговими послугами

1.2 Міжнародні ліцензійні операції

1.3 Лізинг

1.4 Франчайзинг

2. Особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах

2.1 Досвід країн Західної Європи

2.2 Міжнародне регулювання ринку технологій ( TRIPS )

2.3 Формування технополісів, технопарків та кластерів

3. Сучасні тенденції розвитку передачі технологій в Україні

3.1 Аналіз розвитку передачі технологій

3.2 Пропозиції щодо поліпшення розвитку інноваційних технологій в Україні

Висновок

Література

Додатки

Вступ

Одним із визначальних критеріїв динаміки та спрямованості руху світової економіки в останні десятиріччя стає його "технологічний вимір". Технологічний детермінізм позбувся свого ідеологізованого наповнення і дедалі більше зумовлює міжнародну конкурентоспроможність, темпи економічного зростання, структуризацію світогосподарських зв'язків. Іншими словами, глобальний розвиток і рух технологій перетворюється на системоутворювальний чинник трансформації світової економіки.

В економічній літературі термін "інновація" інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, який втілюється в нових продуктах і технологіях. Інноваційний продукт характеризується вищим технологічним рівнем, новими споживчими якостями товару або послуги порівняно з попереднім продуктом.

Відповідно до міжнародних стандартів, інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, який дістав втілення у вигляді нового або удосконаленого продукту, впровадженого на ринку нового або удосконаленого технологічного процесу, що знайшов використання у практичній діяльності.

Інноваційна діяльність — це комплекс практичних дій, спрямованих на використання науково-технічних результатів для отримання нових або поліпшення існуючих виробів, технологій, методів управління та ін.

Інноваційний процес є ширшим поняттям. Його можна визначити як сукупність етапів, стадій, дій, пов’язаних з ініціюванням, розробкою та виготовленням продукції, технологій, що матимуть нові властивості, які більш ефективно задовольнятимуть існуючі потреби і такі, що з’являються або можуть з’явитися. Американський економіст Д. Брайт зазначав, що це — єдиний процес, який поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління.

Конкуренція на міжнародному і внутрішньому ринках загострюється, що й визначає необхідність підвищення уваги керівників корпорацій і фірм до інноваційної діяльності, оскільки тільки її результати дають змогу створити продукцію, яка б задовольняла щораз вищі, мінливі вимоги ринку та забезпечувала високий рівень прибутків корпораціям. Провідні, промислово розвинені країни розробляють і здійснюють інноваційні програми у пріоритетних наукових і технологічних напрямках (біотехнології, мікроелектроніки, комп’ютерних технологій, генної інженерії тощо), тобто у напрямках, які здатні забезпечити високі норми прибутку. На цій основі змінюється структура виробництва, безперервно збільшується обсяг і питома вага наукомісткої продукції.

Розробка сучасних технологій і продукції дає змогу підприємствам збільшувати прибуток, тим самим поліпшуючи економічне становище і конкурентоспроможність як самих підприємств, так і країн, де вони розташовані. У цьому зв’язку прискорення інноваційних процесів є важливою складовою державної політики в усіх розвинених країнах. Науково-технологічний, технічний рівень нині значною мірою визначає міжнародне становище країни, її місце на світовому ринку, стабільність національної економіки в цілому. Інтенсивне науково-технологічне суперництво останнім часом спостерігається не тільки між країнами з різними соціальними та ідеологічними систе-мами, а й між країнами з розвиненою економікою — США, Японією, країнами ЄС тощо. Всі вони здійснювали і здійснюють продуману інноваційну політику, що дає значні економічні результати. Так, рівень технологічного розвитку Японії з 60-х років підвищився (порівняно з технологічним рівнем США) з 22 % до більш як 60 %. Значно збільшились масштаби підготовки кадрів науково-технічних працівників, кількість працівників, зайнятих у сфері НДЕКР. Швидко зросла кількість виданих патентів. Позитивне сальдо у торгівлі наукомісткою продукцією в Японії досягло 27 млрд. дол., у США — 12 млрд. дол.

У США та Японії кількість науково-технічних працівників, зайнятих у сфері НДЕКР, у розрахунку на 10000 працюючих наприкінці 90-х років XX ст. сягала 76 чол., у Німеччині — 59, у Франції — 50, у Великобританії — 36, в Італії — 37 чол.

До інтелектуального продукту належить також і ноу-хау — сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих. До ноу-хау можна зараховувати і технічні рішення, що виконуються на рівні винаходів, які з різноманітних причин було запатентовано. Таким чином, характерним для цього поняття є новизна технічних знань та досвіду, їх корисність для вирішення конкретних виробничих та комерційних завдань. Оскільки ноу-хау не підкріплено патентами, важливе значення в процесі його реалізації має дотримання конфіденційності інформації, документації, креслень тощо.

1. Сутність та форми міжнародного технологічного обміну

Під міжнародним технологічним обміном розуміються сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень.

Країни, що розвиваються, щоб бути конкурентоспроможними на світовому ринку, змушені розвивати свою технічну базу в тому ж напрямі, що і розвинуті країни.

Купівля передової іноземної технології є важливим засобом подолання технічної відсталості, створення власної промисловості, яка здатна задовольни ти потреби внутрішнього ринку і зменшити залежність від імпорту.

Поглиблення міжнародного науково-технічного поділу праці приводить до дедалі більшої спеціалізації фірм у вузьких галузях науки і техніки. Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.

На міжнародному ринку технологій передача технологій здійснюється комерційним і некомерційним шляхом.

Некомерційні форми технологічного обміну:

технічні, наукові і професійні журнали, патентні видання, періодика й інша спеціальна література;

бази і банки даних;

міжнародні виставки, ярмарки, симпозіуми, конференції;

обмін делегаціями;

міграція вчених і фахівців;

стажування вчених і фахівців у фірмах, університетах, організаціях;

навчання студентів і аспірантів;

діяльність міжнародних організацій у сфері науки і техніки.

До форм технології, що підлягає міжнародному обміну на комерційній основі, відносяться:

Матеріальні види технологій:

підприємства "під ключ";

технологічні лінії;

агрегати, устаткування, інструменти та ін..

Цей тип технологічного обміну пов’язаний з прямими інвестиціями в будівництво, реконструкцію, модернізацію фірм і виробництв.

Питання щодо міжнародного технологічного обміну матеріальними видами технологій відноситься до міжнародної торгівлі промисловими товарами.

Нематеріальні види технологій:

патент – свідоцтво, яке видається відповідно державною установою винахіднику і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу;

ліцензія – дозвіл, який видається власником технології, захищеної чи незахищеної патентом, зацікавленій стороні на використання цієї технології упродовж визначеного часу і за визначену плату;

копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо- чи відео продукту на показ і відтворення своєї роботи;

товарний знак – символ ( малюнок, графічне зображення, поєднання букв, тощо ) певної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника;

ноу-хау – надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого характеру, що є комерційною цінністю, застосовуються у виробництві і професійній практиці і не забезпечені патентним захистом.

Послуги:

науково-технічні;

інжинірингові;

консультаційні;

навчання персоналу та ін..

За призначенням технології поділяються на технології продукції, технології процесів, технології керування.

1.1 Міжнародна торгівля інжиніринговими послугами

Поширеною формою міжнародного технологічного обміну є інжиніринг.

Інжиніринг – це комплекс інженерно-консультаційних послуг щодо використання технологічних та інших науково-технічних розробок.

Сутність міжнародної торгівлі інжиніринговими послугами полягає в наданні однією стороною іншій на основі договорів комерційних інженерно-розрахункових, консультаційних, інженерно-будівельних послуг щодо:

підготовки виробництва;

забезпечення процесу виробництва ( послуги з організації процесу виробництва, керування підприємством, навчання персоналу);

забезпечення реалізації продукції;

обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об’єктів.

Усі ці послуги мають інтелектуальний характер і спрямовані на оптимізацію інвестиційних проектів на всіх етапах їх реалізації.

Основними чинниками, що впливають на розвиток міжнародного ринку інжинірингових послуг є:

прискорення науково-технічного прогресу, що призводить до істотних зрушень у структурі міжнародної торгівлі у бік збільшення торгівлі суміжними видами устаткування, що потребують спеціальних знань для вирішення технологічних і організаційних питань, починаючи від проектування підприємства до введення його в експлуатацію;

зростання обсягу державних і приватних інвестицій, що дозволяє розширювати будівництво і вводити нові об’єкти, при проектуванні яких можуть знадобитися інжинірингові послуги;

наявність вільного капіталу, розміщуваного на ринку інжинірингових послуг;

високий попит на інжинірингові послуги з боку країн, що вступили на шлях самостійного економічного розвитку і не мають необхідного досвіду і кадрів фахівців для розвідки і розробки своїх природних ресурсів, розвитку паливно-енергетичної бази, створення галузей важкої промисловості тощо;

прагнення великих ТНК до зовнішньоекономічної експансії, тобто розширення сфер впливу. Вони використовують надання технічних послуг як один із засобів проникнення в економіку інших країн. Наприклад, надання інжинірингових послуг якій-небудь країні спричинює згодом постачання машин і устаткування, вартість яких у 10 – 20 разів вища від вартості послуг, що обумовили їхнє постачання.;

збільшення числа великих інженерних фірм з великими оборотами і широкою сферою діяльності, створення національних та міжнародних асоціацій інженерних фірм, що сприяють розвитку інжинірингу.

До особливостей ринку інжинірингових послуг як ринку технологій належать:

результати торгівлі інжиніринговими послугами, втіленні не в речовинній формі продукту, як це має місце при торгівлі технологією, а в деякому корисному ефекті, що може мати чи не мати матеріальний носій, тобто інжиніринг є непрямою формою передачі технологій;

інжинірингові послуги пов’язані з підготовкою і забезпеченням процесу виробництва і реалізації, розрахованих на проміжне споживання матеріальних благ та послуг;

об’єктом купівлі-продажу є послуги, які пристосовані до використання в конкурентних умовах і передач в середньому доступних науково-технічних, виробничих, комерційних та інших знань та досвіду.

Наданням інжинірингових послуг займаються спеціалізовані фірми, великі промислові і будівельні компанії, організації. У розвинутих країнах нараховується багато тисяч фірм і організацій, що надають інженерно-технічні послуги.

Ринок інжинірингових послуг умовно поділяється на ринок інженерно-консультаційних послуг і ринок інженерно-будівельних послуг. Це зумовило розподіл фірм, компаній, що займаються наданням інжинірингових послуг, на інженерно-кунсультаційні й інженерно-будівельні.

Інженерно-консультаційні фірми надають технічні послуги у формі консультацій. Сферою їх діяльності є цивільне будівництво ( аеродроми, порти, транспортні магістралі, міське будівництво, тощо) і промислові об’єкти, що використовують специфічні технологічні процеси. Серед розвинутих країн значна частина інженерно-консультаційних послуг припадає на фірми Франції, Великобританії, Італії, Німеччини, які здебільшого орієнтуються на експорт послуг за межі ЄС.

Інженерно-будівельні фірми надають повний комплекс послуг: проектування об’єкта, постачання устаткування, монтаж, налагодження і пуск устаткування в експлуатацію. Вони також спеціалізуються на розробленні промислових об’єктів, заснованих на використанні специфічних технологічних процесів. Ці фірми, як правило, виконують функції генерального підрядчика, а в субпідрядників виступають машинобудівні і будівельні компанії.

Найбільші інженерно-будівельні фірми знаходяться в США, Великій Британії, Японії, Італії.

Залежно від характеру й обсягу наданих інжинірингових послуг на практиці використовуються різні види договорів. Інженерно-консультаційні послуги оформляються контрактом на надання інженерно-консультаційних послуг чи угодою про відрядження фахівців для виконання визначеного роду робіт.

Інженерно-будівельні послуги найчастіше надаються на основі договору підряду чи контракту про надання технічного сприяння в будівництві.

1.2 Міжнародні ліцензійні операції

Зовнішньоторгові операції по торгівлі патентами і ліцензіями передбачають реалізацію винаходів передової виробничої технології, технічних знань і досвіду. Основу цих операцій, як уже говорилося, складає захист винаходів при допомозі патентного законодавства. Останнє надає патентовласнику монопольне право на використання винаходу. Це означає, що на протязі періоду дії патенту тільки він має право на виготовлення, використання і продаж товарів, що втілюють даний винахід, чи використання певних способів виготовлення даної продукції.

Під ліцензією (патентною) розуміють дозвіл, виданий або проданий патентовласником (названим ліцензіаром) іншій особі (названій ліцензіатом) на використання об'єкта промислової власності, який охороняється, на узгоджених між сторонами умовах.

Патентна ліцензія повинна обов'язково реєструватися в патентному відомстві країни ліцензіата, інакше ліцензія вважається недійсною. Надання за кордон ліцензій на використання винаходу, технічних знань і досвіду, а також товарних знаків називається міжнародним ліцензуванням.

Міжнародні ліцензійні операції відрізняються від операцій купівлі-продажу товарів. Ця різниця полягає в наступному:

1) об'єкти ліцензійних операцій (винаходи, передовий виробничий досвід і т.п.) з'являються без прямої орієнтації на ринок;

2) зацікавленість ліцензіара в наданні ліцензії часто викликана не чисто комерційними помислами, а прагненням зміцнити свої позиції на іноземному ринку шляхом встановлення довготривалих зв'язків з партнерами;

3) в ліцензійних операціях, на відміну від угод купівлі-продажу, не відбувається повного відчуження об'єкта угоди від свого власника;

4) в ліцензійних операціях має місце по суті передача прав ліцензіату на спосіб господарювання.

Міжнародний обмін ліцензіями в сучасних умовах широко розвивається. Сьогодні це головна форма науково-технічного-обміну між країнами.

Швидкий ріст міжнародної торгівлі ліцензіями обумовлений рядом факторів, таких як розвиток науки на сучасному етапі НТР, прагнення до швидкого вкорінення на ринок нової продукції, загостренням конкурентної боротьби на світових товарних ринках та ін. В зв'язку з ростом протекціонізму міжнародне ліцензування стало одним із перспективних способів, що забезпечують підприємствам проникнення на важкодоступні ринки. Міжнародне ліцензування використовується також з метою розширення прямого товарного експорту. Нерідко покупець ліцензії дає згоду придбати у ліцензіара обладнання, необхідного для налагодження виробництва за ліцензією, а також окремі деталі та вузли для збирання ліцензованої продукції чи сировину для її виробництва.

Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіара полягають в тому, що він має можливість:

1)в короткі строки окупити витрати на науково-дослідницькі роботи, використані на розробку винаходу;

2)одержати додатковий прибуток за рахунок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нової продукції;

3) використати місцеву, більш дешеву, робочу силу;

забезпечити близькість до джерел сировини;

перебороти валютні й митні обмеження.

Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіата - це:

1)можливість економії на науково-дослідних роботах;

2)одночасно доступ до передових науково-технічних досягнень;

3)купівля ліцензій доповнює і розширює власні дослідження;

4)можливість здійснення процесу диверсифікації;

5)купівля ліцензії дозволяє виграти час, що особливо важливо в зв'язку із скороченням періоду морального старіння товару і приєднання до найновіших технологічних досягнень.

В той же час міжнародна торгівля ліцензіями має і деякі негативні наслідки. Насамперед відбувається посилення залежності ліцензіата від іноземної техніки і технології. Одночасно відбувається припинення деяких власних наукових досліджень, що в кінцевому результаті тормозить розвиток національної науки і техніки. Однак міжнародна торгівля ліцензіями являється вигідною як для ліцензіара, так і для ліцензіата. Відзначається, що кожен долар, витрачений на покупку іноземної ліцензії, за своїм ефектом еквівалентний (без урахування фактору часу) в США приблизно 6,2 дол., у Великобританії - - 3,1, у Франції - 5,4, інвестованих в НДДКР. Ефективність закупки ліцензій і виробництва продукції на її базі досягається ' також за рахунок того, що ліцензія значно дешевше власних НДДКР для одержання подібного результату.

1.3 Міжнародні лізингові операції

Термін лізинг означає вид підприємницької діяльності, що полягає в інвестуванні власних або залучених фінансових засобів шляхом придбання виробничого майна для наступної здачі його в оренду, або, більш широко, як спеціальний вид оренди майна виробничого призначення.

Переваги лізингових операцій для клієнтів наступні:

Лояльність та оперативність. До платоспроможності покупця обладнання лізингодавці висувають менші вимоги, ніж банки. Страхування майна включається до лізингових платежів, а заставою у цьому випадку виступає сам предмет лізингу. Додаткова застава зазвичай не вимагається.

Придбання майна через лізинг звільняє покупця від необхідності укладати безліч договорів: кредиту, купівлі-продажу майна, страхування, застави. У банку заяву на придбання в кредит авто розглядатимуть не менш ніж два тижні, лізингові ж компанії обіцяють поставку замовленого майна протягом тижня після подачі всіх документів. Найчастіше саме завдяки оперативності та менших вимог до документації лізинговим компаніям вдається переманити у банків покупців дорогого обладнання – підприємства з високою рентабельністю, для яких різниця між вартістю банківської позики та лізингу в 5-10% річних не є принциповою.

Сервіс. Крім фінансування купівлі майна лізингові компанії забезпечують низку додаткових послуг. Приміром, клієнту, який придбав у лізинг автомобіль, лізингова компанія організовує реєстрацію його у МРЕВ, щорічне проходження техогляду, оплату транспортного податку, ремонт автомобіля, заміну шин тощо. Інакше кажучи, бере на себе частину виробничих витрат на обслуговування придбаних основних засобів. Ще одна приваблива риса лізингової схеми – у разі потреби підприємство може без зайвих клопотів повернути майно.

У розвинених країнах капітальні інвестиції у виробництво значною мірою здійснюються за допомогою лізингу. У країнах ЄС, за даними Світового банку, через лізинг здійснюється 15-30% інвестицій в основні фонди. В Україні ця цифра становить 1,2%. При цьому для промислового сектору економіки цей показник близький до нуля. Адже понад 80% усіх активів, наданих у лізинг, припадає на транспортні засоби, які використовуються переважно підприємствами транспортної, торговельної та інших галузей.

Основні види лізингових операцій:

Оперативний лізинг. Майно залишається у лізингодавця, тобто, по суті, це операція оренди майна. Вигідний підприємствам, які не бажають обтяжувати свій баланс додатковими основними засобами. Прийняття на баланс дорогого неліквідного обладнання автоматично погіршує показники ліквідності, що робить підприємство менш привабливим з погляду банків-кредиторів.

Фінансовий лізинг. Майно переходить у власність лізингоотримувача після закінчення дії договору, тобто, по суті, лізингодавець кредитує купівлю майна. При податковому обліку дозволяє враховувати амортизаційні відрахування. Оперативний лізинг легкових авто торішні зміни до закону про бюджет зробили невигідним (ПДВ, що сплачується у складі лізингових платежів, зараховується в податковий кредит лише в розмірі 50%). Але лізингодавці знайшли вихід – фінансовий лізинг за формою легко перетворюється на оперативний за суттю. Тобто лізингодавці віддають легкові авто у фінансовий лізинг, домовившись з покупцями про продаж авто по закінченні терміну лізингового договору.

Зворотний лізинг цікавий можливістю поповнення оборотних коштів – продавець об’єкта лізингу одночасно виступає і лізингоотримувачем. Схема наступна: підприємство продає лізинговій компанії певне майно, одночасно бере це майно в лізинг і зобов’язується викупити його по закінченні терміну дії лізингової угоди. Така оборудка дає підприємству можливість тимчасово вивільнити кошти за рахунок продажу майна й водночас продовжувати використовувати це майно.

1.4 Франчайзинг

Франчайзинг є угодою, згідно з якою одна із сторін, звана франчайзером, передає іншій стороні, званій франчайзі, право практикувати певний бізнес згідно формату франчайзера і за встановлену плату. Франчайзинг надає можливість "копіювання" успішного бізнесу фірми, що володіє багатим досвідом і хорошою репутацією. Згідно з визначенням Міжнародної асоціації франчайзингу, "франчайзинг – це система перманентних відносин, що встановлюються між франчайзером і франчайзі, в результаті яких знання, імідж, успіх, методи виробництва і маркетинг передаються франчайзі в обмін на взаємне задоволення інтересів".

Франчайзинг по суті є бізнес-практикою нарівні з дилерством, мережевим маркетингом, виробництвом по ліцензії та ін. Проте франчайзинг є найбільш сприятливою формою для підприємців, що починають. Це пояснюється тим, що між франчайзером і франчайзі встановлюються відносини постійної співпраці. В результаті ризик невдач набагато знижується в порівнянні з індивідуальним підприємництвом. У США лише 5% франчайзингових підприємств терплять невдачі в перші п'ять років, тоді як 90% інших дрібних і малих підприємств за той же період часу терплять банкрутство.

Статистика поширення франчайзингу по всьому світу є переконливим доказом його ефективності. Так, у США частка франчайзингу в загальному об'ємі роздрібного товарообігу складає 34%, в країнах Західної Європи – 5-12%, а кількість франчайзингових мереж постійно росте.

У міжнародній бізнес-практиці франчайзинг приймає різні форми залежно від наступних критеріїв:

1. Профіль економічної діяльності

Промисловий (виробничий). Договір промислового франчайзингу торкається виробництва товарів. Франчайзі уповноважений за допомогою ліцензії виробляти товари під маркою франчайзера і за його підтримкою. Франчайзер має, таким чином, можливість просувати свої товари і марки без значних додаткових інвестицій. Франчайзер надає управлінські консультації, проводить навчання персоналу, подає технічну і комерційну підтримку, надає ноу-хау, право використання торгової марки та інші права на інтелектуальну власність, займається рішенням питань, пов'язаних з рекламою. Найбільш відомими договорами промислового франчайзингу пов'язані з виробництвом таких товарів як: Campari, Schweppes, Coca-Cola, Pepsi-Cola.

Франчайзинг розподілу. В даному випадку франчайзер є або виробником, або оптовиком, що реалізовує товари під своєю маркою через франчайзингову мережу. Обов'язки франчайзера полягають в наданні консультацій, підготовці персоналу, наданні прав використання марок товарів, що є предметом франшизи. Широко відомими франшизами в даній області є: Santal, Veritas, Unic, Yves Rocher, Christiansens.

Франчайзинг послуг. Франчайзинг у області послуг полягає в тому, що франчайзер, що володіє специфічним методом або практикою надання певних послуг, уповноважує франчайзі використовувати ці ж методи або практики в наданні таких же послуг. Найбільш поширеними франчайзинговими мережами у області послуг є: McDonald’s, Pizza Hut, Fast-Foods, Hertz, Avis, Rent а car, Sheratton, Hilton, Holiday Inn. [24]

2. Рівні посередництва

Прямий франчайзинг є традиційною формою франчайзингу і полягає в тому, що франчайзер співробітничає безпосередньо зі всіма франчайзі, що діють на різних територіях і входять в його мережу.

Майстер-франчайзинг полягає в тому, що франчайзер підписує договір Майстер-франчайзингу (базовий договір) з підфранчайзером на певній території, а останній, у свою чергу – договори франчайзингу з множиною франчайзі на відповідній території.

3. Ступені участі партнера в статутному капіталі

Франчайзі – засновник. У своїй класичній формі франчайзинг не передбачає участі франчайзера в статутному капіталі. Відповідно, як засновники виступають фізичні або юридичні особи, що представляють франчайзі. Суть франчайзингу в тому і полягає, що притягуються особи, які хочуть і вміють управляти бізнесом, але вважають за краще мінімізувати підприємницький ризик за допомогою співпраці з досвідченим партнером.

Спільне заснування підприємства. У практиці бізнесу зустрічаються такі умови, коли перевага віддається спільній участі партнерів (франчайзі і франчайзера) в створенні підприємства-франчайзі. Як приклад таких умов можуть бути: нестача фінансових ресурсів у франчайзі (частка франчайзера – в грошовій формі, але частіше – у вигляді устаткування для бізнесу), бажання франчайзера одержати додаткові важелі для контролю. Звичайно частка франчайзера в статутному капіталі менше 50%, оскільки його первинною метою не є повний контроль бізнесу, тим паче, що договір франчайзингу надає йому широкі можливості в цьому напрямі. Залучення органів місцевої влади в якості засновника. В даному випадку в заснуванні підприємства беруть участь франчайзер, з одного боку, і місцева публічна влада, з іншого. Як приклади таких франшиз є ресторани McDonald’s у Москві, які в кінці 80-х років були спільними підприємствами (50% Ч 50%) іноземного партнера і московської мерії. Це було умовою, характерною для радянського періоду, що мала на меті встановлення контролю над діяльністю іноземних компаній. В той же час, ця модель може бути використана і сьогодні, особливо у випадках, коли зарубіжний партнер хоче одержати гарантії захисту інвестицій з боку держави або місцевих органів. Основний ризик подібних підприємств полягає в зайвому втручанні публічного партнера в діяльності підприємства. Тому певні обмеження в цьому відношенні повинні бути обумовлені в установчих документах.

Франчайзинг є ефективним засобом співпраці у сфері передачф технологій. Компанія Франчайзинг повинна ефективно розподіляти інноваційні технології серед дочірніх підприємств.

2. Особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах

У сучасних умовах міжнародному технологічному обміну притаманні певні особливості:

Розвиток ринку наукоємних технологій. Прогресивною вважається тенденція не просто зростання експортного потенціалу країни, а його "інтелектуалізація", тобто збільшення частки наукоємних високотехнічних товарів у загальній структурі експорту. Це є чинником економічного зростання.

Монополізація найбільших фірм на ринку технологій. Науково-дослідні розробки концентруються в найбільших фірмах промислово-розвинутих країн, оскільки тільки вони володіють достатніми фінансовими коштами для проведення дорогих досліджень.

Технологічна політика ТНК. Важливе місце в технологічній політиці ТНК займає міжнародне науково-технічне співробітництво шляхом створення стратегічних альянсів між ТНК різних країн для спільного рішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів ТНК проводять спільні НДДКР, здійснюють взаємний обмін науковими досягненнями і виробничим досвідом, підготовку кваліфікованих кадрів.

Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються. ТНК намагаються створити таку структуру міжнародного поділу праці, яка забезпечувала б економічну і технічну залежність країн, що розвиваються. Так, у цих країнах ТНК створюють підприємства по випуску комплектуючих виробів, що поставляються на дочірні підприємства в інших країнах. Передбачаючи технології на виготовлення проміжної продукції в країні з дешевою робочою силою, ТНК тим самим знижує собівартість своїх товарів.

Участь у міжнародному технологічному обміні "венчурних" фірм. Перевага цих фірм на ринку технологій полягає у вузький спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів, ці фірми отримують доступ на низько спеціалізовані світові ринки; не несуть додаткових витрат на вивчення ринку, рекламу; приділяють більше уваги безпосередньому вирішенню науково-технічних завдань.

Розвиток міжнародної технічної допомоги. Ця допомога надається розвинутими країнами країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, навчання персоналу.

2.1 Досвід країн Західної Європи

У Західних країнах інноваційні центри відіграють важливу роль в інфраструктурі науки і технологій. У більшості країн інноваційні центри були створені в середині вісімдесятих років для поліпшення взаємодії між науково-технічним сектором і ринком, а також для створення нових можливостей для фінансування науково-технічної діяльності. Інноваційні центри розглядаються як один з найбільш важливих і найбільш успішних інструментів в умовах виникає інтерес до науково-технічної політики, орієнтованої на механізми розповсюдження. При цьому робиться акцент на застосування існуючих ноу-хау і технологій в промисловості замість стимулювання більш складних досліджень.

Спектр послуг, що надаються інноваційними центрами західноєвропейських країн досить багатогранний і починається, як правило, з вирішення традиційних завдань, таких як передача технологій і закінчується більш просунутими послугами. У більшості ж випадків інноваційні центри надають цілком певний набір послуг.

Трансферт (передача) технологій

Впровадження нових технологій і результатів досліджень з науково-технічного сектору в промисловість є традиційною завданням, а часто і основним видом діяльності інноваційних центрів. Існує кілька основних прийомів передачі технологій.

Допомога у бізнесі: комерційні компанії, що надають послуги з певних питань, пов'язаних з технологіями можна розглядати як спеціалізовані організації, що працюють у науково-технічному секторі. Щоб правильно орієнтуватися серед таких компаній багато інноваційні центри мають розвинену базу даних, а консультанти інноваційних центрів у свою чергу мають власну область спеціалізації.

Поширення технологій: означає передачу певних знань з дослідницьких інститутів групі МСП, які мають спільні потреби в технологіях (проекти, розраховані на багатьох користувачів).

Пошук технологій: полягає в дослідженні національного і міжнародного ринку з метою придбання перспективних технологій і комерційних можливостей, які можуть бути використані компаніями даного регіону. Це завдання часто відбувається незалежно від конкретних запитів промисловості.

Крім цих прямих підходів до трансферу технологій, інноваційні центри тепер починають приділяти більше уваги застосуванню різного роду непрямих механізмів передачі технологій, таких, як бізнес парки, обмін технологіями по мережах, об'єднуючим компанії, центри розробки товару (продукції), залучення зовнішніх субпідрядників і т. д. Це означає, що увага приділяється не тільки трансферу технологій від дослідницьких інститутів до промисловості, але й стимулювання обміну технологіями безпосередньо всередині промисловості.

Великобритания Великобританія

Підтримка інноваційної діяльності у Великобританії є винятком із західноєвропейської практики, оскільки повністю фінансується з приватних джерел. Тому їх діяльність в основному зосереджена на прямому трансферт технологій. Компанії можуть отримати доступ до інноваційних центрів, ставши членами цих центрів і заплативши внесок.

Германия Німеччина

У Німеччині відсутня централізована мережа інноваційних центрів. Кожен регіон ("Lander") має власну структуру і навіть усередині одного регіону можливе існування кількох організації, що займаються просуванням інновації послуг.

2.2 Міжнародне регулювання ринку технологій (TRIPS)

Предметом міжнародного регулювання на ринку технологій є насамперед охорона прав на винахід, промислові зразки, товарні знаки, що являють собою об’єкти інтелектуальної власності. Будь-яке несанкціоноване використання інтелектуальної власності є порушенням прав власника. Стандарти, які приймаються різними країнами для захисту своїх винаходів, промислових зразків, товарних знаків, а також ефективність, з якою вони застосовуються, впливають на розвиток міжнародного технологічного обміну.

Однак готовність промисловців з розвинутих країн передавати свої технології залежить від того, наскільки система захисту права інтелектуальної власності у країні-одержувачі може забезпечити їм те, що їх права власності на технології будуть адекватно захищені і не будуть узурповані місцевими партнерами, які можуть використовувати чужі розробки. У тих країнах, де законодавство з прав інтелектуальної власності не чутко впроваджується в життя, це призводить до виробництва підроблених товарів чи піратської продукції не тільки для продажу на вітчизняному ринку, а й для продажу на експорт.

Проблемами захисту прав інтелектуальної власності займаються такі міжнародні організації, як Європейська патентна організація (ЄПО), Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ), Світова організація торгівлі (СОТ).

У правовій системі СОТ одним із трьох складових є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS).

Передумовами прийняття угоди є наявність значних розходжень у стандартах, що регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуальної власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зростаючої напруженості в міжнародних економічних відносинах.

Угода TRIPS визначає мінімальні стандарти і періоди, на які надається ПІВ: патенти, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау. Від країн намагається не вдаватись до дискримінації іноземців, а також між іноземцями і вітчизняними громадянами щодо набуття, обсягу і збереження прав інтелектуальної власності.

2.3 Формування технопарків, технополісів та кластерів

У сучасному світовому господарстві науково-технічні зони об'єктивно стають новим соціальним феноменом, що активно розвивається. Науково-технологічні парки та технополіси, які поєднують науково-дослідні, технологічні і виробничі підприємства, забезпечують найшвидше впровадження результатів науково-дослідних і пошукових робіт та винаходів у промисловість і бізнес. Основне завдання цих інноваційних структур - сприяти розвитку високих і надвисоких технологій. Зараз в найбільш розвинутих країнах світу існують і успішно функціонують понад 500 різних видів таких структур, кількість яких постійно збільшується. Абсолютна більшість науково-технічних зон зосереджена в США, Японії, Китаї, країнах Західної Європи, у Росії. На кінець XX ст. у США функціонувало понад 160 таких зон (30% від їх кількості у всьому світі), у Німеччині понад 60, Росії близько 60, у Китаї - 52, Великобританії - 40, Франції - 30, Японії - 20, Південній Кореї - 10, Сінгапурі - 10. В Україні зараз почали роботу 8 технопарків. У цих зонах, орієнтованих на розвиток нової і високої технології, виробляється наукомістка продукція, де концентрується значний кадровий, науковий, інженерний потенціал, що займається розробкою поточних і перспективних науково-прикладних проблем, нових видів продукції і матеріалів.

Технологічні парки - це найбільш масштабні інноваційні центри, у яких забезпечуються умови максимально сприятливі для науково-технічних інноваційних проектів, що виконуються спільними зусиллями наукових центрів і промисловості. Технопарк засновується у визначеній організаційно-правовій формі, що має статус юридичної особи, як комерційна чи некомерційна організація (підприємство), що сприяє формуванню інноваційного середовища.

Технополіси - це територія, що має особливий статус і пільговий режим, де розробляються і реалізуються технічні і соціально-економічні інновації, забезпечується їхнє безупинне відтворення та прискорення апробації, що поєднає фундаментальні наукові дослідження і прикладні розробки з їхнім застосуванням у практиці. Вони мають розвинуту наукову, виробничу і соціальну інфраструктуру і сферу обслуговування, що охоплює територію окремого міста, в економіці якого головну роль відіграють дослідницькі і технологічні центри (де розробляються нові технології), і виробництва (де використовуються ці технології). У їх складі можуть функціонувати бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, а також дослідницькі, технологічні і науково-промислові парки.

У багатьох країнах світу появу технологічних парків та технополісів можна пояснити також тим, що їх організація сприяє більш раціональному розміщенню продуктивних сил і, зокрема, децентралізації промисловості, вирівнюванню рівня розвитку периферійних районів і центру. Вони також дають можливість вирішити актуальну на сьогодні проблему реорганізації існуючої системи освіти і наблизити її до потреб розвитку сучасного наукомісткого сектора. Світовий досвід свідчить про високу ефективність технологічних парків та технополісів як центрів інноваційного бізнесу. Їхня діяльність істотно вплинула на структуру і конкурентоспроможність національних високотехнологічних галузей, але процес їх створення може тривати до 10-15 років, як це було у США, Німеччині, Японії.

Кластерізація

В багатьох країнах, що динамічно розвиваються, де регіональна політика підтримки підприємництва спрямована на досягнення соціально-економічного росту, поступово формується процес активної взаємодії малих, середніх і великих підприємств. З посиленням глобальної конкуренції в різних країнах з ринковою економікою виявилась загальна закономірність пріоритетного прискореного об"єднання малих і середніх підприємств, які згруповуються навколо лідируючих крупних фірм на основі виробничо-технологічних, науково-технічних і комерційних інтересів в межах географічно обмежених територій.

Кластер – це спілка, союз економічних, щільно пов"язаних і територіально близько розміщених компаній, які сприяють спільному розвитку і зростанню конкурентоздатності кожної з них.

Це неформальні об’єднання фірм-лідерів із середніми і малими підприємствами, розробниками технологій, необхідними ринковими інститутами та споживачами і постачальниками, що взаємодіють між собою в межах єдиного ланцюга створення додаткової вартості. Важливо те, що всі вони зосереджені на обмеженій території для здійснення спільної діяльності в процесі виробництва і постачання визначеного типу продукції і послуг.

На початку 21ст. в США в кластерах було задіяно 57% всього працездатного потенціалу країни, а частка ВВП, виробленого кластерами США складала 61%.

В Італії, країні класичного малого бізнесу, широкої популярності набули так звані індустріальні округи (прототипи кластерів), яких нараховується близько 200. В них функціонує більш 1 млн. малих і середніх підприємств, що надають роботу майже 6 млн. людей. Більшість з цих індустріальних округів спромоглися стати світовими лідерами на відповідних вузькоспеціалізованих ринках, збільшивши свою частку на ринку до 50-80%.

Суттєва і роль держави, яка надає допомогу індустріальним округам через забезпечення знижок на експорт, гарантійне покриття, залучення інвесторів, консалтинг.

Вагома роль Німеччини в розвитку кластеризації економіки. Пріоритет надається впровадженню високих технологій через консолідацію зусиль промисловості і наукових центрів. В Німеччині функціонують 3 кращі світові кластери високих технологій, що отримали почесну назву "Силіконова Долина 21 сторіччя" – це Мюнхен, Гамбург, Дрезден. Крім цього, в країні діють багато промислових кластерів, як наприклад автомобільні кластери в 10 землях. Особливої уваги заслуговує німецька програма створення і розвитку біотехнологічних кластерів на основі регіонального розміщення фірм. Фінансові ресурси промислові кластери отримують із федеральних і місцевих джерел.

Фінляндія активно включилась в кластеризацію своєї економіки після втрати в 1991р. свого основного ринку – СРСР. До 1993р. в країні було розроблено концепцію нової промислової політики на основі кластерної моделі. Було здійснено масштабне дослідження під назвою Advantage Finland – The Future of Finnish Industries. В цій роботі аналізувалась структура, описувались тенденції розвитку і оцінювались перспективи дев"яти основних конкурентоздатних фінських кластерів, в т.ч. лісний, інформаційний, телекомунікаційний, металургійний, енергетичний, бізнес-послуг, охорони здоров"я, машинобудівний, харчовий, будівельний.

Яскравим прикладом кластеризації можуть бути досягнення фірми Nokia. (67% мобільних телефонів в Україні належить цій фірмі). Піднесення цього ІТ кластеру Фінляндії стало можливим завдяки зусиллям Nokia зі створення в м.Оулу, що знаходиться поряд з Полярним колом, відповідної інформаційної системи, мережі пов"язаних між собою виробництв і послуг, системи освіти. Це забезпечило кластеру можливості для розвитку стійких конкурентних переваг. Таким чином, економіка Фінляндії (як і інших скандинавських країн) з початку 1990-их років повністю перейшла від підтримки базових галузей, що повільно розвивались, до галузей, що розвиваються на основі високих технологій і кластерів.

Іншим вражаючим прикладом успішної кластеризації може бути розвиток економіки Австрії за останні 20 років. Програма кластеризації країни була розроблена Австрійським інститутом економічних досліджень разом з Національним дослідницьким центром. В Програмі задіяні наступні модулі: система стимулювання інновацій; зростання продуктивності; збільшення зайнятості; регулювання технологічної політики; консультування. Робота по формуванню кластерів проводилась під егідою Австрійського ділового агентства і Державної консалтингової компанії, яка має відділення у всіх регіонах країни. За сприяння цих організацій створювалась ділова інфраструктура, розвивались промислові мережі і формувались кластери.

Цікавим прикладом створення кластерів є досвід японської економіки. В країні в 1983р. було прийнято закон, що затверджував концепцію технополісів; та надавав підтримку створенню центрів інтенграції промисловості, науки, влади. Особливістю умов японської кластеризації є традиційна схема субпідрядних і субконтрактних зв"язків між рядом великих і мережею середніх і малих підприємств. Типовий великий японський кластер (а їх близько 600) складається з одного головного підприємства, яке користується послугами двох або трьох рівнів фірм, що розміщені, як правило, географічно близько до нього. Самостійні субпідрядники пов"язані з головним підприємством довгостроковими договорами. Наприклад,автомобільний кластер "Тойота" має багатоступінчасту мережу з 122 прямих постачальників, майже 36 тис. субпідрядних малих і середніх підприємств.

3. Сучасні тенденції розвитку передачі технологій в Україні

Україна перебуває на стадії трансформаційного розвитку ринкової економіки, що позначається на ставленні до інноваційних процесів.

Більшість авторів під поняттям "передача технології" розуміють передачу науково-технічних знань і досвіду для надання науково-технічних послуг, використання технологічних процесів, випуску продукції як на без договірній основі, так і на умовах, визначених укладеним між сторонами договором. Законом України "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" від 14.09.06 р. № 143-V визначено, що "трансфер технологій – це передача технології, що оформлюється шляхом укладення двостороннього або багатостороннього договору між фізичними та/або юридичними особами, яким установлюються, змінюються або припиняються майнові права і обов’язки щодо технології та/або її складових". Законом також визначені повноваження суб’єктів державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій, зокрема, уповноваженого органу, центральних та місцевих органів виконавчої влади, Національної та галузевих академій наук. Крім того, визначена роль державної експертизи, встановлена форма договору про трансфер технологій, запропоновано фінансово-економічний механізм забезпечення діяльності у сфері трансферу технологій та розподілу результатів.

Залучення іноземних інвестицій - одне з найважливіших джерел розвитку народногосподарського комплексу області, за темпом приросту яких Харківщина є одним з лідерів серед регіонів України. Станом на 1 січня 2008 року обсяг прямих іноземних інвестицій до Харківської області склав 1,3 млрд.дол.США, а темпи росту дорівнювали 130%. За обсягами прямих іноземних інвестицій Харківська область посідає четверте місце в Україні після міста Києва, Дніпропетровської та Донецької областей. У галузевій структурі прямих іноземних інвестицій переважають інвестиції:

- в фінансову діяльність, частка яких в період 2004 – 2007 рр. склала в середньому 53%, причому половину з цих коштів, банки, що отримали іноземні інвестиції у свій статутний фонд, спрямовують на кредитування переробної промисловості (31%) та торгівлі (44%);

- в обробну промисловість, частка яких зросла з 26% у 2005 р. до 41% у 2007 р.

Динаміка структури іноземних інвестицій в обробну промисловість за вказаний період була наступною: у харчову промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів – складали в середньому 26%; у виробництво будматеріалів та скловиробів - зросли за останні 2 роки практично з нуля у 2005 році до 70% у 2007 році; у машинобудування та металообробку - були приблизно стабільними і складали в середньому 13%;

Регіональний Інноваційний Центр (РІЦ) створюється з метою організації процесів формування та розвитку РІС як її базовий елемент і виконує такі основні функції :

• організація робіт зі створення і розвитку РІС та їх експертно-аналітичне забезпечення (виконання договорів з облдержадміністрацією, залучення суб'єктів бізнесу, координація діяльності інститутів інноваційної інфраструктури, проведення аналітичних і прогнозних досліджень);

• сприяння просуванню на ринок перспективних інноваційних розробок (проектів);

• нарощування експертно-консалтингового потенціалу (власного і стороннього), надання професійних консалтингових послуг в інноваційній сфері (правове, управлінське, науково-технічне).

3.1 Аналіз розвитку передачі технологій

В Україні існує багато елементів інноваційної інфраструктури, а саме: значний науково-технічний, виробничий і кадровий потенціал, визнаний в усьому світі пріоритет в ряді технологічних напрямків. Але природний ланцюг "фундаментальна наука - прикладна наука - промисловість" виявився розірваним. Створювані інновації майже не застосовуються у виробництві. Аналіз статистичної інформації, що характеризує науково-технічну й інноваційну діяльність в Україні показав, що за період з 1991 р. по 2000 р. її активність знизилася майже в 6 разів, а темпи зменшення кількості впроваджених у виробництво новітніх технологій випереджають темпи зниження обсягів виробництва, що говорить про старіння технологічної бази виробництва за цей період. Динаміка даних процесів показана на рис. 1.

Така ситуація негативно впливає на науку й на виробництво. Вітчизняна важка промисловість, як основний споживач інновацій, не має ресурсів для модернізації виробництва і освоєння нової продукції. Існуюча нормативно-правова база не стимулює інновації, а відсутність попиту на інновації робить непотрібними наукові дослідження. Специфіка реформ, необхідних українській економіці, полягає у відновленні взаємодії в ланцюзі "наука-виробництво" і в запуску прискореного інноваційного механізму.

Одним із найцікавіших управлінських феноменів для України може стати нова форма науково-технічного співробітництва-технологічний парк (ТП), що поєднує великі промислові підприємства (корпорації), наукові і навчальні установи, дрібні інноваційні фірми, що обслуговують сферу НДДКР організації та науково-промислові конгломерати, які мають тенденцію розвитку у великі організаційні науково-виробничі популяції на основі створення різноманітних консорціумів і промислово-технологічних кластерів.

Перші українські технопарки функціонують майже 3 роки: "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання ім. Е. Патона" (м. Київ), "Інститут монокристалів" (м. Харків), які почали працювати з 2000 р. У грудні 2001 р. було прийнято рішення про створення технопарку "Вуглемаш"(м. Донецьк), а в травні 2002 р. відкрито ще 4 технопарки у м. Києві: "Інститут технічної теплофізики", "Київська політехніка", "Інтелектуальні інформаційні технології", "Укрінфотех", до складу якого входить "Укртелеком".

3.2 Пропозиції щодо поліпшення розвитку інноваційних технологій в Україїні

Таким чином, з метою удосконалення механізмів реалізації державної та регіональної політики в сфері трансферу технологій та інтелектуальної власності необхідно:

1) завершити формування нормативно-правової бази, необхідної для реалізації Закону України "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій", зокрема прийняти рішення Уряду України щодо мінімальних ставок винагороди авторам технологій і особам, які здійснюють їх трансфер та порядку реєстрації договорів про трансфер технологій;

2) підготувати зміни до Господарського Кодексу України стосовно надання державним університетам права здійснення комерційної діяльності;

4) сформувати правове і методичне забезпечення діяльності в інноваційній сфері для венчурних фондів, суб’єктів інноваційної інфраструктури;

5) прискорити розгляд у Верховній Раді України Концепції розвитку національної інноваційної системи.

Стратегія побудови ефективного інноваційного механізму в Україні повинна враховувати світовий досвід створення і результати діяльності ТП як прогресивних інноваційних структур. Створення ТП на базі гнучкого правового механізму, що враховує особливості господарського розвитку України в перехідний період і досвід зарубіжних країн у цій галузі, буде сприяти активізації зовнішньоекономічних зв'язків, економічному і соціальному розвитку нашої країни та її окремих регіонів на основі залучення національного і зарубіжного капіталу, технологій і управлінського досвіду. Розвинута мережа ТП може стати одним із перспективних напрямків зовнішньоекономічної діяльності України, що сприятиме структурній перебудові її економіки і прискоренню науково-технічного розвитку.

Законом України "Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків" передбачаються пільги, які діють перші 5 років з моменту реєстрації інвестиційного чи інноваційного проекту, що включають звільнення від оплати митних зборів і ПДВ на ввезене устаткування та від сплати зборів у Державний інноваційний фонд. Фактично технопарки будуть платити податки в повному обсязі, але ці платежі повинні акумулюватися на спеціальних рахунках технопарків. Це дозволить технопаркам згодом створити надійне джерело фінансування і рефінансування інноваційних і інвестиційних проектів, спрямованих на реалізацію новітніх "проривних" технологій. Такий механізм забезпечить цільове використання бюджетних засобів для рішення актуальних проблем науково-технічного розвитку країни і відкриє реальні можливості внутрішнього інвестування. Необхідним є прийняття Верховною Радою відповідних змін чинного законодавства щодо порядку оподатковування технопарків, що дозволить їм знайти певну фінансову незалежність і перейти до самофінансування.

На підставі здійсненого аналізу розвитку і механізму функціонування технологічних парків в Україні можна зробити такі висновки:

1. ТП на території України створені, успішно розвиваються і найбільш розвинуті з них починають позитивно впливати на соціально-економічне середовище регіону, у якому вони розташовані.

2. Фінансування й інша підтримка ТП здійснюється не тільки з засобів держбюджету, але й значною мірою недержавними організаціями і малими підприємствами. У ряді регіонів країни місцева і регіональна влада надає підтримку ТП, однак, фінансування поки що недостатнє.

3. ТП у своїй діяльності спираються на університети, наукові, конструкторські установи, промислові підприємства і підприємницькі структури, бо вони відчувають потребу в кваліфікованих кадрах, здатних створювати і забезпечувати роботу малих й середніх інноваційних підприємств.

4. Назріла необхідність рішення в законодавчому порядку таких питань, як землекористування, різні податкові і тарифні пільги для ТП, а також суспільне визнання їх як суб'єктів ринкового середовища сектора наукомісткого підприємництва.

Для подальшого розвитку інноваційної діяльності й інноваційного підприємництва необхідно:

по-перше, організовувати і проводити обстеження регіонів і давати об'єктивні експертні висновки про доцільність (чи недоцільність) створення в них будь-яких інноваційних структур, які були б адекватними за своїми можливостями у досягненні тих чи інших цілей і завдань у регіонах,

по-друге, здійснювати методичне, наукове й інше забезпечення при створенні в регіонах технопарків, технополісів чи подібних структур, наприклад, інноваційних центрів та бізнес-інкубаторів, а також моніторингу їх створення і розвитку в регіонах.

по-третє, проводити обов'язкову прогнозну оцінку економічних результатів діяльності технопарку (на 5 років),

по-четверте, сприяти підготовці і навчанню команд менеджерів і інших фахівців для інноваційних структур та створити методичне й організаційне забезпечення, у тому числі на базі університетів, державних наукових центрів та інших,

по-п'яте, проводити оцінку ефективності діяльності ТП відповідно до поставлених цілей та розробити методику оцінки доцільності створення в регіоні спеціальних науково - технічних зон чи інших інноваційних структур, а також методику оцінки й експертизу проектів,

по-шосте, проводити акредитацію технопарку, а також здійснювати лобіювання створюваних ТП і тих, що розвиваються.

Створення на території України технологічних парків сприяє стимулюванню інвестиційної активності, структурній перебудові економіки, її прискореному розвитку на основі високотехнологічних виробництв, відновленню взаємодії у ланцюзі "наука – виробництво", підвищенню ефективності розвитку виробництва в країні, створенню нових робочих місць, особливо в регіонах з великим безробіттям, запуску інноваційного механізму для прискореного розвитку економіки країни. Розвиток технопарків може сприяти концентрації національного наукового потенціалу, переносу високих технологій і науково-технічних нововведень зі стану розробок у виробництво, сприяти комерціалізації науки, прискоренню науково-технічного прогресу, росту конкурентоспроможності української економіки та її продукції на світовому ринку, а також створенню програм стійкого розвитку, що враховують інтереси майбутніх поколінь з погляду соціальних, економічних і екологічних вимог.

Технопарк повинен стати спільним підприємством, у створенні якого беруть участь міжрегіональні, регіональні і місцеві органи влади і управління, підприємства промисловості, індивідуальні підприємці, фінансові інститути та інші. Кожен з них переслідує свою мету і сподівається одержати визначену вигоду від створеного.

Для організації наукових центрів пропонуються:

інтеграція інноваційного утворення і науки;

перехід від адміністративного управління науково-технічною сферою до економічної координації та комерціалізації науково-технічної діяльності;

формування багатоканальної системи фінансування (державне, комерційне, спонсорська допомога та фінансування за міжнародними програмами).

Концепція реформування повинна передбачати також об'єднання українського наукового потенціалу з підприємницьким потенціалом тих країн, що не мають власної фундаментальної науки. У великих наукових центрах варто створювати не технопарки, а технопаркові зони, які можуть послужити базою для перетворення їх у технополіси чи інноваційні порти, наприклад у м. Києві та м. Харкові.

Механізм функціонування технологічних парків можна розглядати через ряд аспектів, серед яких важливу роль відіграє організаційно-економічний, а в ньому виділяється податковий аспект. Податкова політика є основою непрямого стимулювання інвестиційного процесу й одним із напрямків економічних методів управління НТП.

Інвестиційне проектування з урахуванням ризику припускає ряд особливостей:

вплив ризику неминуче приводить до того, що вимоги до економічного змісту інвестиційного (інноваційного) проекту істотно змінюються. Ця обставина обумовлює необхідність застосування адекватних технологій оцінки ефективності інвестиційного проекту;

розвиток технологій інвестиційного проектування має на увазі використання нових економічних інструментів;

основною відмінністю проектів, розроблювальних і оцінюваних з урахуванням ризику, є невизначеність умов їхньої реалізації. Аналіз цих особливостей дозволив систематизувати методологічні принципи інвестиційного проектування в умовах ризику

Висновки

В результаті проведеного дослідження вирішено важливу наукову задачу розробки теоретичних положень щодо створення ефективних спеціальних науково-технічних зон у сучасному світовому господарстві. Це дає змогу зробити такі найбільш важливі висновки та рекомендації:

1. Вихід України з системної кризи й інтеграція економіки у світове господарство вимагають глибоких соціально-економічних перетворень на основі нового типу стосунків, що базується на застосуванні ефективних технологій та використанні інноваційних механізмів, що забезпечують розробку і виробництво інноваційного продукту і його використання в сфері матеріального виробництва.

2. Найважливішим завданням державної науково-технічної політики та основою інноваційного механізму є створення стійких технологічних парків та технополісів, які повинні сприяти утворенню наукомісткого сектора промисловості та формувати науково-технічне ядро всього господарства країни. Вони визначають умови щодо підвищення конкурентоспроможності українських технологій і продукції на світовому ринку на тривалу перспективу.

3. Науково-технологічні парки, які поєднують науково-дослідні, технологічні і виробничі підприємства, забезпечують найшвидше впровадження результатів науково-дослідних і пошукових робіт та винаходів у промисловість та бізнес. У цих структурах, орієнтованих на розвиток нової і високої технології, виробництво наукомісткої продукції і її маркетизації, концентрується значний кадровий, науковий, інженерний потенціал, що займається розробкою поточних і перспективних науково-прикладних проблем та випуском і реалізацій нових видів продукції і матеріалів.

В країні також необхідно провести низку адміністративних реформ які би узгодили нормативно-правову базу з новою моделлю економічного розвитку.

Невпинний та швидкий розвиток економіки залежить від раціональної митної політики та загального макроекономічного середовища країни.

Література

Балабанов И.Т. Инновационний менеджмент: Уч. пособие. — СПб.: Питер. — 2002. — с. 208

Бетехтина Е., Пойсик М. Мировая практика формирования научно-технической политики. - Москва.: 2003

Вольский А. Инновационный фактор обеспечения устойчивого

экономического развития.// Вопросы экономики, 2001, № 1

Дагаев А. Передача технологий из государственного сектора в

промышленность как инструмент государственной инновационной

политики. // ПТиПУ, 2004., №2

Інноваційні процеси в Україні / За ред. Ковалевського М.С. – К., 2002.

Инновационний менеджмент. Учебник / Под ред. С. Д. Ильенковой, – М.: Юнити, 1997 г.

Кокурин Д.И. Инновационная деятельность. — М. — 2001. — с. 111.

Масалов А. Инновационний тип развития // Журнал для акционеров. — 1999. — № 9. — с. 12

План дій на 2001-2008 гг по реалізации Концепції інноваційної політики України

"Про іноваційну діяльність і державну іноваційну політику"

Основи інноваційного менеджменту / За ред. М’якушева О.П. – Харків, 2003.

Перевалов Ю.В. и др. Инновационные программные территории: методология создания и перспективы развития. – Екатеринбург РАН , 2004

Санто Б. Инновация как средство экономического развития. Пер. с венг. - М.: Прогресс. – 2001

Додатки

Основні відмінності між інноваційними центрами Західної Європи

Основні відмінності між інноваційними центрами Західної Європи
		Організаційна	структура
		Централізована	Децентралізована
Фінансує структура	Приватна	Великобританія
	Змішана		Німеччина
	Державна	Нідерланди	Франція

Регіональні технологічні консультативні центри Великобританії

Національна політика	У 1987 р. центральним урядом була створена Мережа регіональних технологічних центрів. Пізніше для підтримки МСП на місцевому рівні виникла система Комерційних зв'язків.
Зміст	14 Регіональних технологічних консультативних центрів (РТКЦ) були створені у Великобританії в 1987 р.: Центр досліджень інновацій та промисловості (ЦІІП); Східний регіональний технологічний центр (ВРТЦ); Кентський центр передачі технологій (КЦПТ); Лондонський регіональний технологічний центр (Л-тих); Північно-західний регіональний технологічний центр (СЗРТЦ); Північно-ірландський технологічний центр (ситцю); Квазар 7; Регіональний технологічний центр "Північ" (РТЦ Норд); Сассекського центр передачі технологій (СЦПТ); Технології долини Темзи (ТДТ); Комерційні послуги університету Гламорган (КУУГ); Вест Мідланд регіональний технологічний центр (ВМРТЦ); Регіональний технологічний центр Йоркшира і Хамберсайда (РТЦІХ);
Завдання	Просування нових технологій в МСП і роль "чесних брокерів" у просуванні послуг, пропонованих місцевими університетами.
Історія Час створення Чия ініціатива	1987р. Реалізація Комерційних зв'язків-1993р. Центральний уряд
Організаційна структура Кількість Розмір Структура	14 РТКЦ + 78 партнерств в рамках Комерційних зв'язків. 217 відділень. Представники РТКЦ проводять неформальні зустрічі. Центральний офіс координуючий їх діяльність відсутня. Всі Комерційні зв'язку - є приватними організаціями. Рада директорів обирається з числа партнерів та місцевих бізнесменів.
Фінансова структура Джерело	1987-1990рр. Фінансування РТКЦ здійснювалося центральним урядом. З 1990р.РТКЦ є самоокупними за рахунок надання комерційних послуг. Комерційні зв'язку фінансуються місцевими комунами та владою.
Метод роботи	На нижньому рівні підтримка МСП здійснюється тільки через місцеві Комерційні зв'язку, співробітники яких мають доступ до регіональної технологічної інформації, часто через РТКЦ. Кожен РТКЦ має доступ до регіональних і національних джерел інформації через Ніарнет і Супернет.
Співпраця	Партнерами по мережі поширення технологій є Ради підприємств, торгові палати, місцеві влади, промислові агентства, університети, банки і т.д.
Приклади	Діяльність РТКЦ: семінари; надання інформації; організація спільної роботи підприємств; консультування; технологічне брокерство; рішення проблем. Послуги партнерів Комерційних зв'язків: стартовий капітал; тренінг; маркетинг; бізнес семінари; створення нової продукції.

Регіональні технологічні консультаційні центри Німеччини

Національна політика	Технологічні парки розглядаються як інструмент для подолання труднощів при переході від сучасної промисловості до інноваційної промисловості майбутнього, під час якого скорочення робочих місць на старих підприємствах не може бути повністю компенсовано створенням нових. У даній ситуації величезне значення набуває співробітництво як між технопарками та вищими навчальними закладами, так і науковими центрами для створення малих інноваційних підприємств, покликаних забезпечити якісний стрибок у рівні зайнятості населення в регіонах. Таким чином, підтримка інноваційного бізнесу здійснюється, в основному, на регіональному рівні зусиллями місцевих урядів.
Цілі і завдання	Надання інформаційних, консалтингових послуг та фінансової підтримки підприємствам, що входять до їх складу. Подібні послуги надаються персоналом самого парку. Для розробки бізнес-планів і підтримки у фінансових питаннях можуть залучатися ресурси і фахівці з поза. Підтримка в галузі управління, патентної експертизи, патентування винаходів, страхування та бухгалтерського обліку здійснюється, як правило, партнерами ТП.
Пріоритетні напрямки діяльності	Дослідження в області: інформаційної та комунікаційної техніки; розробки програмного забезпечення; екології; біотехнології; медичної техніки; сільського господарства.
Організаційна структура	У найближчі роки очікується все більш тісна кооперація технопарків та їх злиття в єдину загальнонаціональну мережу при посиленні спеціалізації окремих центрів на певні проблеми. Основний упор планується зробити на подальшому розвитку співпраці з науково-дослідними установами та наданні інформаційних послуг. Передбачається, що ці процеси будуть супроводжуватися зростанням площ, займаних ТП, підвищенням коефіцієнта їх завантаженості та встановленням зв'язків з великими підприємствами. В умовах глобального розвитку світової економіки особливе значення надається міжнародної кооперації в області НДДКР між технопарками розвинених країн.
Перспективні напрямки	заохочення підприємницької самостійності студентів і співробітників вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ; проведення студентських практик та виконання курсових і дипломних робіт у технопарках; надання студентам і співробітникам відповідної інформації про технологічних парках та залучення їх до роботи семінарів з актуальних проблем сучасної науки; забезпечення співпрацюють з технопарками установ виробничими площами та необхідним обладнанням.
Співпраця	Партнерами є представники організації, що займаються дослідженнями, поширенням технологій або промисловим розвитком. Беруть участь також регіональні представники різних міністерств.