Взаємозв’язок конфліктної поведінки підлітків з якостями їх особистості

Зміст

Вступ

1. Особливості прояву конфліктності в підлітковому віці

1.1 Психологічні детермінанти конфліктної поведінки підлітків

1.2 Агресивний компонент в конфліктній поведінці особистості підлітка

2. Емпіричні дослідження конфліктної поведінки підлітків

2.1 Методи та процедури дослідження

2.2 Аналіз результатів дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Незважаючи на те, що підлітковий вік в психології ХХ століття вивчався досить докладно, сучасні підлітки відрізняються від однолітків попередніх поколінь рядом соціально-психологічних особливостей. Серед них дослідниками відзначається підвищена конфліктність підлітків в умовах школи в цілому і в педагогічному процесі зокрема. Сучасні підлітки частіше стали демонструвати девіантну і навіть делінквентну поведінку.

Практика показує, що підлітки не вміють вирішувати конфлікти, і в їх конфліктних відносинах переважають деструктивні тенденції. Для зниження гостроти подібних явищ і більш продуктивного розв’язання міжособистісних конфліктів, необхідно їх психологічний супровід. Успішність взаємодії з підлітками вчителя та шкільного психолога багато в чому визначається розумінням вікової специфіки конфліктності та обранням адекватних засобів і способів роботи з ними.

В працях Л.І. Божович [6], Д. Фельдштейна [24] ядром конфліктної поведінки, яка призводить до моральної деформації особистості є не біологічні особливості, а недоліки сімейного та шкільного виховання, тобто психолого-педагогічна занедбаність та пасивність підлітка. Підліток очікує уваги і розуміння, довіри дорослого, але недовіра до нього породжує психологічний бар’єр, непорозуміння, конфліктність.

Помітну роль в стосунках з оточуючими грають негативні почуття та емоції підлітків такі, як гнів, страх, помста, ворожість. Така конфліктна, агресивна поведінка підлітків пов’язана з негативними формами поведінки: бійками, образами, тілесними ушкодженнями тощо.

Д.І. Фельдштейн стверджує про те, що якщо потреба підлітка в інтимно-особистісному спілкуванні задовольняється, то розвиток особистості здійснюється в позитивному напрямку, але коли потреба підлітка в соціально-орієнтованій формі спілкування залишається незадоволеною і обумовлює перевагу стихійно-групового спілкування, то призводить до негативного напрямку розвитку особистості підлітка. Ось чому необхідне цілеспрямоване включення підлітка в систему багатопланової діяльності, що забезпечує успішну форму поведінки, ліквідацію занедбаності, конфліктності, агресивності чи пасивності [24].

Однією зі складових конфліктної ситуації є її образ - те, як сприймають один одного і ситуацію учасники конфліктної взаємодії. Уявлення про конфлікт і способи його вирішення значно впливає на спілкування підлітків, оскільки людина реагує не на реальність, а на те, як він її собі уявляє. Знання специфіки і статевовікових особливостей цих уявлень необхідні для психокорекційної роботи з підлітками різних категорій.

Таким чином, актуальність дослідження зумовлена практичним запитом сучасного суспільного розвитку, потребами шкільної психологічної служби, а також логікою подальшого наукового пізнання генезису уявлень про конфлікт у суб’єктів міжособистісного спілкування.

Об’єктом дослідження є міжособистісні конфлікти в підлітковому віці.

Предметом дослідження є взаємозв’язок конфліктної поведінки підлітків з якостями їх особистості.

Мета дослідження – проаналізувати взаємозв’язок конфліктної поведінки підлітків з якостями їх особистості.

Гіпотеза дослідження – конфліктна поведінка у підлітковому віці тісно пов’язана насамперед із соціогенними потребами даного віку, які загострюють індивідуально-психологічні особливості підлітків та соціально-психологічні чинники.

У відповідності з метою та гіпотезою дослідження були визначені наступні завдання:

1. Зясувати психологічні детермінанти конфліктної поведінки підлітків.

2. Описати агресивний компонент в конфліктній поведінці особистості підлітка.

3. Провести емпіричне дослідження конфліктної поведінки підлітків.

Практична значущість полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані шкільним психологом для корекції агресивності і конфліктності підлітків, для проведення тренінгів.

Методи дослідження: теоретичний аналіз та систематизація наукових даних з проблеми дослідження; спостереження, спрямоване на виявлення особливостей протікання конфліктної поведінки підлітка; бесіди; анкетування; активні методи соціально-психологічного навчання, також було застосовано ряд конкретних методик.

1. Особливості прояву конфліктності в підлітковому віці

1.1 Психологічні детермінанти конфліктної поведінки підлітків

Визначення психологічних чинників, які зумовлюють виникнення, динаміку та кінцевий результат розвитку конфліктної поведінки, важливе для розуміння психологічних механізмів регуляції поведінки особистості. Крім цього, дана проблема є суттєвою для розробки методологічних основ психодіагностики, прогнозування та корекції міжособистісних конфліктів у більш широкому контексті.

Конфлікт являє собою біполярне явище, яке проявляється в активності сторін. Ідея "багатосуб’єктного" внутрішнього світу людини розглядається в роботах багатьох авторів, особливо тих, які виходять з структурної будови особистості. Наприклад, психоаналіз стверджує, що конфлікт виникає в глибинах психіки як результат взаємодії внутрішніх структур і тенденцій психіки в силу законів її об’єктивного існування; тенденція до конфліктів – результат спотворення базових аттитюдів людини, які виникають під впливом негативного досвіду, набутого в дитинстві [18, 35].

Психологічні конфлікти відіграють істотну роль у формуванні нових рис характеру і в перебудові особистості, а їх вирішення являє собою гостру форму розвитку - відбувається зміна структури особистості підлітка та формування нових відносин. Конфлікт переводить його учасників на якісно новий рівень взаємодії, який супроводжується ціннісною переорієнтацією, усвідомленням та формуванням особистих і групових інтересів, зміною комунікативної структури, руйнуванням старих і створенням нових схем легітимізації [3, 52].

Конфлікт розглядається на різних рівнях особистості. Внутрішньо-особистісний конфлікт проявляється у зовнішніх міжособистісних відносинах. Міжособистісні конфлікти супроводжуються емоційними переживаннями людини. У тій же мірі внутрішні конфлікти людини ведуть до певних особливостей його міжособистісної поведінки. Різні види конфліктів пов’язані між собою і можуть переходити з одного рівня на інший. Міжособистісний конфлікт, пов’язаний із суперечностями у взаємодії, може переходити в конфлікт внутрішній: в конфлікт мотивів, конфлікт вибору та ін; конфлікт, який виникає між учасниками окремих груп, може стати початком міжгрупового конфлікту.

Перші теоретичні та експериментальні дослідження міжособистісних конфліктів були проведені К. Левіним, який розглядав їх у контексті задоволення – незадоволення потреб особистості. Конфлікт характеризується ним як "ситуація, в якій на індивіда діють протилежно спрямовані сили приблизно рівної величини" [11, 176], тобто до міжособистісних конфліктів К.Левін відносить протиріччя між потребами людини і зовнішніми силами. Якщо в такій ситуації перебуває підліток, то сила, яка його спонукає з боку дорослого, є результатом поля влади цієї людини над підлітком. Конфлікт тим серйозніше, ніж більш значимі потреби особистості він зачіпає. Незадоволення потреб створює напругу, а умовою задоволення індивідуальних потреб є простір вільного існування. К. Левін констатував, що в сучасному суспільстві існують як самостійні: група дорослих і група дітей.

Специфіка становища підлітка полягає в тому, що він є "маргінальною" особистістю. Підліток знаходиться між двома групами, так як він не хоче більше належати до групи дітей і намагається перейти в групу дорослих, але вони його туди ще не приймають. Тому чим більший розрив між двома групами і довший період неприкаяності підлітка, тим з більшими труднощами протікає підлітковий період.

Контрастність дитинства і зрілості, між якими знаходиться підліток, ускладнює його засвоєння соціальних ролей і породжує чимало зовнішніх і внутрішніх конфліктів. Крім цього, існує проблема індивідуальних відмінностей: так званого "середньостатистичного підлітка" не існує. Загальні закономірності виявляють себе через індивідуальні варіації, які залежать не тільки від навколишнього середовища підлітка та умов виховання, але й від особливостей особистості [16, 23].

У роботах деяких психологів, зокрема психіатрів, можна знайти поняття "підлітковий комплекс" і "пубертатна криза". Перше охоплює психологічні особливості підлітка в їх яскравому прояві, а друге – зміни в поведінці, зумовлені ними. Суть підліткового комплексу складається у важливих для віку особливостей, поведінкових моделях і специфічних поведінкових реакціях на вплив навколишнього середовища [21, 45].

Личко О.Є. до них відносить реакцію емансипації, групування з однолітками, реакції захоплення (хобі-реакції) і реакції, обумовлені сексуальним потягом. Реакція емансипації розвивається у підлітків під впливом соціопсихологічних факторів (надмірна опіка з боку дорослих, дріб’язковий контроль, позбавлення елементарної самостійності і будь-якої свободи в діях і ставлення до підлітка як до дитини). Реакція групування з однолітками має майже інстинктивне походження. Саме наявністю цієї реакції може бути пояснений той факт, що більшість порушень підлітки роблять в групі; саме там відбувається і формування психічної залежності до алкоголю. Хобі-реакція у дорослих людей може бути відсутня, зате є невід’ємним атрибутом підлітків. Одне і те ж захоплення може бути сформоване різними спонуканнями, тому деякі захоплення підлітків можуть лежати в основі порушень поведінки - із-за надмірної інтенсивності хобі або асоціального змісту самого захоплення. Дослідження реакцій, обумовлених сексуальним потягом, свідчать про те, що сексуальна поведінка підлітків відрізняється крайньою нестабільністю і може наближатися до патологічних форм. Причиною цієї нестійкості є недиференційована сексуальність. Крім цього, підліткам властиві дитячі поведінкові реакції відмови, опозиції, імітації, компенсації і гіперкомпенсації.

Виготський Л.С. зазначав, що перехідний період включає два ряди процесів: "натуральний ряд становлять процеси біологічного дозрівання особистості, включаючи статеве дозрівання, а соціальний ряд – процеси навчання та соціалізації в широкому сенсі цього слова" [10, 192]. Центральним новоутворенням особистості підлітка є формування відчуття власної дорослості: не просто бути, але і здаватися дорослим. Джерелами виникнення відчуття дорослості є значні зрушення фізичного розвитку, початок статевого дозрівання і соціальні джерела, а також їх усвідомлення самим підлітком.

Але суспільне становище підлітка не змінюється - він був і залишається учнем, зберігається його матеріальна залежність від батьків, які виконують роль вихователів, тим більше що у дорослих залишається звичка спрямовувати та контролювати дитину, позбутися якої дуже важко, навіть розуміючи необхідність цього. Адже, даючи самостійність дитині, дорослий повинен обмежувати свої права. А це створює міцну основу для збереження у дорослого ставлення до підлітка як до дитини, який повинен слухатися і не претендувати на нові права. Така установка несвідомо лестить самолюбству дорослих: чим безпорадною і інфантильною здається дитина, тим більш значуща і необхідніша роль батьків та вчителів. Створюється несприятлива виховна ситуація: таке ставлення дорослих суперечить завданням виховного процесу, створює протиріччя в уявленнях підлітка про себе, гальмує розвиток соціальної дорослості і придбання соціальної компетентності у спілкуванні та поведінці.

Підлітковий період - це загострення кризи відносин дорослих і дітей, який проявляється, враховуючи соціальну ситуацію розвитку, на таких полях взаємодії, як "підліток - підліток" і "підліток - дорослий". У ролі дорослих виступають вчителі і батьки, з якими найчастіше виникають конфлікти. Таким чином, конфліктна взаємодія відбувається в трьох взаємопов’язаних системах: "підліток - батьки", "підліток - вчителя" та "підліток - підліток".

Спілкування підлітків з однолітками - особлива сфера їхнього життя. Іноді воно стає настільки цікавим, що відсувається на задній план навчання, зменшується привабливість спілкування з близькими, хоча психологічні механізми такого впливу часто бувають незрозумілі вчителям і батькам. Конфліктні відносини підлітків між собою грунтуються на боротьбі за лідерство. Основними факторами конфліктної поведінки виступають: рівень домагань, самооцінка і статус [17, 11].

Відносини підлітків і педагогів супроводжуються конфліктами діяльності, відносин і поведінки. Педагогічні конфлікти мають особливості, пов’язані зі специфікою навчальної діяльності, відмінностями у статусі і віці сторін. Конструктивна поведінка вчителя в конфлікті передбачає правильне визначення своєї позиції, опору на відносини з батьками, використання впливу класу і педагогічного колективу, повага до особистості підлітка, використання рекомендацій щодо оптимізації взаємодії з учнем [13, 14].

Конфлікти підлітків та батьків обумовлені деструктивністю внутрішньо-сімейних відносин, недоліками у вихованні, індивідуально-психологічними змінами в психічному розвитку підлітків та індивідуальними особливостями самих дорослих. Конфліктна поведінка підлітків виникає тоді, коли не враховуються індивідуальні особливості, вікові зміни у психіці, коли не змінюються форма і зміст спілкування дорослих. Неконфліктним відносинам дорослих і підлітків сприяє підвищення педагогічної культури батьків, організація родини на колективній основі, підкріплення вербальних вимог інтересом батьків до внутрішнього світу їхніх дітей [12, 61].

Питання про психологічні детермінанти виникнення конфліктної поведінки, яке дозволяє розкрити глибинні основи конфліктної поведінки, займає важливе місце в дослідженні конфлікту. Для кращого розуміння конфлікту та управління ним слід чітко визначити зміст понять "конфліктність" і "конфліктна поведінка".

Представники ситуаційного підходу до конфліктів дають свою інтерпретацію природи виникнення конфліктів і визначення конфліктності. У.Клар конфліктною особистістю називає людину, яка є учасником конфліктних взаємодій, тобто має підвищену схильність до сприйняття ситуацій як конфліктних або визначає її як схильну до конфліктного реагування на ті чи інші обставини. За К.Хорні, конфліктність може бути характеристикою "невротичної особистості", тобто людина невротично реагує на життєві ситуації, які у здорової людини не викликають конфлікту взагалі [11, 73].

Не можна заперечувати, що у людини може сформуватися своєрідне тяжіння до періодичної драматизації відносин і посилення міжособистісного напруги. Це тяжіння до емоційного напруження нерідко оцінюється навколишніми як свого роду потреба у конфліктах. Однак воно не усвідомлюється самою людиною, а його виникнення пов’язане з глибинними потребами особистості і важко піддається корекції [11, 46].

В якості ще однієї основи конфліктності виступає неадекватність сформованих уявлень про інших, завищена самооцінка, яка не відповідає реальним можливостям людини, тенденція до самоствердження за рахунок інших. У цих випадках можливе виникнення стійкої орієнтації на переважне сприйняття негативних якостей оточуючих, переважання у відносинах негативних оцінок.

У роботах Л.І. Божович, Л.С. Славіної, Б.С. Волкова, В.І. Ілійчука конфліктна поведінка розглядається як результат внутрішніх і зовнішніх протиріч між суспільством, мікросередовищем і самою людиною. Це результат внутрішніх і зовнішніх протиріч між потребою в самоствердженні та можливість її задоволення, між самооцінкою і оцінкою групи, між вимогами групи і власними установками і переконаннями, тобто конфліктна поведінка виступає як схильність людини до конфлікту при взаємодії особистісних факторів і факторів зовнішнього середовища [15, 5].

Конфліктність визначається як перманентна риса особистості, яка акумулюється її природними задатками і соціальним досвідом. Таке визначення можна знайти в роботах В.І. Ілійчука, Л.О. Петровської, В.І. Ващенко [8, 19].

Конфліктність передбачає певний рівень психічної напруженості. Він може бути різним для різних людей, що пов’язано з рівнем психологічної стійкості людини. Психічно стійкі та психічно нестійкі люди в складних ситуаціях поводяться по-різному. У психічно нестійких підлітків відсутні ефективні способи подолання перешкод, тому іноді спостерігається явище самоіндукції негативного емоційного напруження: дезорганізована поведінка посилює стресовий стан, який ще більше дезорганізує поведінку, що веде до виникнення "хвилі дезорганізації" [29, 69].

Психологічна стійкість є властивістю особистості і полягає в збереженні оптимального стану функціонування психічної енергії і є набутою. Конфліктостійкість - специфічний прояв психологічної стійкості, який розглядається як здатність людини адекватно і безконфліктно вирішувати проблеми соціальної взаємодії [3, 327]. Структура конфліктостійкості включає такі компоненти, як емоційний, вольовий, пізнавальний, мотиваційний та психомоторний. Тому, враховуючи те, що конфліктність і конфліктостійкість знаходяться на різних полюсах одного континууму, правомірно буде визначити структуру конфліктності як ідентичну структурі конфліктостійкості, але з протилежним знаком.

Компоненти конфліктності, таким чином, будуть мати наступний вигляд: - емоційний компонент (стан особистості в ситуації міжособистісної взаємодії, невміння керувати своїм емоційним станом в передконфліктних і конфліктних ситуаціях);

- вольовий компонент (нездатність особистості до свідомої мобілізації сил і самоконтролю);

- пізнавальний компонент (включає рівень сприйняття провокаційних дій опонента, суб’єктивність, невміння аналізувати і прогнозувати ситуацію);

- мотиваційний компонент (відображає стан внутрішніх спонукаючих сил, які не сприяють адекватній поведінці в конфлікті і вирішення проблеми);

- психомоторний компонент (невміння володіти своїм тілом, управляти жестикуляцією та мімікою) [9, 23].

Погоджуючись з вищевказаними авторами, що конфліктність є рисою особистості, первинними чинниками якої виступають природні задатки і соціальний досвід, можна припустити, що є три види психологічних детермінантів підліткової конфліктності:

- детермінанти, пов’язані з психофізіологічними особливостями розвитку (перенесені травми мозку або інфекції, спадкові хвороби, відставання розумового розвитку, особливості нервової системи, зокрема, процесів збудження і гальмування);

- психологічні детермінанти - особливості особистості (статеві особливості, ситуація внутрішньо-сімейного розвитку, рівень самооцінки, акцентуації характеру);

- соціальні детермінанти - фактори мікро- і макросередовища. Відповідно до визначення поняття "конфліктність" ці детермінанти включають соціальний досвід підлітка: соціальну некомпетентність (недостатній рівень способів соціального реагування), педагогічний менеджмент і, можливо, тип навчального закладу.

Дані психологічні детермінанти в різному ступені обумовлюють підліткову конфліктність, тобто мають свою ієрархічну структуру. На наш погляд, чільне місце займають психологічні детермінанти, зокрема, ситуація внутрішньо-сімейного розвитку.

Сім’я вирішальним чином визначає умови життя дитини в період, що передує підлітковому, з одного боку, попереджаючи багато шкідливих наслідків, а з іншого - будучи найбільш багатим джерелом його вражень і переживань. Криза в родині приводить до спотворення ідеалів підлітка, це в свою чергу спочатку провокує зміну поведінки, а потім морального обличчя і життєвих установок. Вихователем розчарованого у дорослих підлітка стає вулиця, де є коло таких же підлітків. Запеклість, упертість і аморальний лідер, за відсутності прихильності до сім’ї, ведуть до скоєння злочинних дій, хоча основою створення своєї групи є потреба бути зрозумілим, прийнятим і підвищити свою самооцінку. У результаті руйнуються навчальні та трудові досягнення, що породжує нові конфлікти і невдачі, які підривають самоповагу і впевненість у собі, тому при вивченні психологічних детермінант конфліктної поведінки підлітка потрібно відокремлювати прояви вікових особливостей від випадків власне девіантної поведінки [19, 21].

На закінчення слід сказати, що науковий аналіз явищ і подій, які набувають характеру конфлікту, стає актуальним. Особливий резонанс проблема підліткової конфліктності набула останнім часом. Це підтверджує інформація, наведена в ЗМІ, і збільшення кількості соціальних запитів на роботу психолога з важкими підлітками. Знання факторів підліткової конфліктності необхідно для розвитку в підлітків навичок адекватної самооцінки, формування умінь аналізувати ситуацію міжособистісної взаємодії;для корекції власної поведінки у відносинах з людьми і, таким чином, для перетворення конфліктності в конфліктоустойчівость за допомогою активних методів навчання.

1.2 Агресивний компонент в конфліктній поведінці особистості підлітка

На думку дослідників, значний вплив на формування особистості протягом життя мають мікросоціальні умови. При цьому, як відзначають В.Н.Мясищева [23], В.Л.Васильєв, Л.М.Зюбін [13], саме середовище відіграє провідну роль у детермінації девіантної поведінки підлітків, опосередковуючи вплив біологічних особливостей. Особистість не пов’язана безпосередньо з широким соціальним середовищем, вона взаємодіє з нею через близьке мікросередовище (первинну групу). Мікросередовище підлітка складають батьки, однолітки, дорослі люди.

На думку Л.І.Божович, степінь психологічного благополуччя дитини і гострота явищ підліткової кризи залежать від особливостей взаємостосунків з іншими людьми, насамперед, з дорослими, від того, наскільки в спілкуванні з ними задовольняються потреби зайняти нову, "дорослу" життєву позицію і подолати зовнішні і внутрішні перепони, які заважають підлітку досягти бажаного і, насамперед, ним самим обраного зразка [6, 37].

Думка про несправедливість оточуючих викликає у підлітка почуття образи, він починає вважати себе незаслужено постраждалим, виявляти агресивність щодо тих, хто низько оцінює його діяльність.

На наш погляд, причиною агресивної поведінки може бути незадоволеність різних потреб підлітка. Підліток потрапляє в ситуацію сильної депривації психічно і соціально важливих потреб, коли оцінка вірогідності їх задоволення падає, виникає стан досади, образи, розчарування, злості, що і позначається узагальненим поняттям "фрустрація". Відповіддю підлітка на стан фрустрації є агресія. Існують інші зовнішні вияви фрустрації: прагнення втекти від важкої ситуації, тобто від джерела фрустрації; апатія, яка виявляється в регресії поведінки. Очевидно, що ці поведінкові вияви не сприяють формуванню позитивних стосунків між підлітками і оточуючими. Між ними розвиваються стійкі негативні стосунки.

О.О. Бодальов, Л.І. Криволап відзначають ускладнення сфери спілкування підлітка з дорослими, насамперед, з учителями, кожен з яких відзначається особливим стилем спілкування з учнями, манерою викладання, характером вимог, особистісними особливостями. Дослідники встановили, що "...існує досить стійка залежність між манерою поведінки, яку дозволяє собі педагог у спілкуванні з учнями, і характером переживань, які при цьому в учнів підлітків виникають... Вихователі, що різняться стилем спілкування з учнями, по різному впливають на формування характерологічних якостей підлітка" [5, 186].

Тому, ігнорування педагогом особливостей самосвідомості підлітка призводить до розвитку деформованих, негативних стосунків з педагогами, девіантної поведінки, що врешті решт відбивається на загальній незадоволеності дитини стосунками з дорослими. При цьому варто зазначити, що підліток прагне не стільки протистояти дорослим, скільки стати рівним йому. Він потребує уваги, розуміння дорослих. Вчителі і батьки часто не приймають нову позицію дитини. У результаті між дорослими і підлітками зростає психологічний бар’єр, у прагненні здолати який багато підлітків використовує агресивні форми поведінки.

Отже, аналіз психолого педагогічної літератури, що розкриває специфіку стосунків підлітків з оточуючими, дозволяє розглядати порушення стосунків підлітків з учителями, які виявляються в апатії, неприйнятті, що є наслідком неправильного педагогічного керівництва і заподіюють шкоду особистісному розвитку учнів, як причину відхильної поведінки підлітка.

Вивчення позиції дорослих вихователів передбачає виявлення специфіки сімейних стосунків, які закладають зародки агресивної поведінки і виявляються у підлітковому віці в більш чи менш яскраво вираженій формі.

На думку Д.І.Фельдштейна, дитина одержує початкові знання про моделі агресивної поведінки в сім’ї. Так, підтвердженням цьому є висловлювання відносно особливостей ідентифікації дитини з батьками, що в подальшому оперує ним як деяким моральним ідеалом, або орієнтир розвитку особистості підлітка. Дитина часто ідентифікує себе з батьком або матір’ю [24]. За даними досліджень А.П.Купріної, Д.І.Фельдштейна умови сімейного виховання підлітків з агресивною поведінкою характеризувалися напруженістю психологічного клімату, частими конфліктами між матір’ю та батьком, в які нерідко включалися й інші члени сім’ї, неуважністю батьків до дітей. Численні батьки дотримувалися авторитарних методів у вихованні (гіперпротекції), застосовували фізичні покарання. Інші батьки надавали багато свободи, не вмішуючись у життя дітей і водночас не надавали достатньої підтримки, допомоги, часто були байдужі до їх проблем. Така взаємодія, як правило, сприяла формуванню у підлітків зневажливого ставлення до батьків, викликала почуття злості, образи, відсутність поваги. Думка батьків не є значущою для підлітків. Вони не могли мати значного впливу на їхню поведінку [20; 24].

Негативна обстановка в сім’ї була причиною того, що підготовка до школи в більшості випадків не проводилася або носила формальний характер і викликала неприязнь і опір. Підлітки з агресивною поведінкою відзначалися неуважністю, імпульсивністю, вступали в конфлікти з учителями. Конфлікти виникали з приводу виконання навчальних завдань, успішності, порушення правил поведінки у школі, частіше на уроках. І як наслідок цих конфліктів виникає конфлікт у сфері емоційно особистісних стосунків учнів і вчителів, у сфері їх спілкування в ході педагогічної діяльності.

Зміни, що відбувалися у стосунках підлітків з батьками, знаходять відображення у віковій динаміці мотивів і змісту їх спілкування. Однак, як відомо, численні батьки не враховують вікових змін в особистості підлітка, вважаючи, що він – дитина і повинен слухатися батьків. Незадоволеність у спілкуванні з батьками, особливо батьком (за даними А.П. Купріної), призводить до розвитку протестного характеру поведінки [20, 72].

Г.М. Пікалова пояснює ускладнення, які виявляються у стосунках підлітків і дорослих, протиріччями, що виникають між потребою пізнати самого себе і недостатнім вмінням правильно аналізувати свої особисті вияви, між рівнем домагань підлітка і його реальним положенням у колективі, між ставленням до самого себе і ставленням до нього товаришів, однолітків, дорослих. Ці ускладнення, зазвичай, виявляються у формі конфліктів, у розриві cтосунків [7, 42].

Розгляд теоретичних та експериментальних досліджень з проблеми відносин підлітків з агресивною поведінкою із батьками, дозволяє зробити висновок про зумовленість агресивної поведінки підлітків сімейними стосунками.

Отже, викривлене уявлення підлітка про ставлення оточуючих до нього, закріплюючись, стають своєрідною позицією підлітка, що визначає весь його подальший розвиток. Реагуючи агресивними вчинками, підліток знаходить причину своїх невдач не у власних недоліках, а в несправедливості, недоброзичливості оточуючих людей. Порушення стосунків підлітка полягає в його позиції "Я поганий – всі погані", "Я хороший – всі погані", в його рухові проти і від людей.

На підставі вищевикладеного дослідження можна говорити про неузгодженість ідеального і реального ставлень підлітків з агресивною поведінкою, що призводить до неадекватності ставлення підлітка до себе, до інших, до результатів власної діяльності. Все це викликає у підлітка негативний стан – досаду, образу, злість, обурення, гнів, лють, з виявом яких і починається формування мотиву агресивної поведінки. Переживання цих станів призводить до виникнення потреби (бажання) підлітка усунути психічну напругу, розрядити її. Ця потреба веде до формування поки абстрактної мети: що треба зробити, щоб задовольнити бажання покарати того, хто образив. Виникнення наміру покарати, помститися веде до пошуку конкретного шляху і засобу досягнення наміченої абстрактної мети. Підлітки розглядають конкретні агресивні дії, вибір яких залежить від оцінки ситуації та їх можливостей, ставлення до джерела конфлікту, установки на розв’язання конфліктів. Пропустивши всі ці дії через "внутрішній фільтр", підлітки переходять до формування мотиву агресивної поведінки: формування наміру здійснити конкретну агресивну дію щодо того чи іншого об’єкта, не обов’язково щодо образника. На цій стадії здійснюється вибір конкретної агресивної дії, приймається рішення. Прийняття рішення приводить до виникнення спонукання досягти мети. На цьому процес формування мотиву агресивної поведінки закінчується. Його підсумком є утворення складного психологічного комплексу, до якого належать потреба (бажання) підлітка відреагувати на конфліктну ситуацію (наприклад, на агресію іншої особи), спосіб і засіб цього реагування, і обґрунтування, чому обрані саме вони. Отже, у підлітків з’являється підстава для агресивної поведінки, яка пояснює, чому вони прийшли до розуміння необхідності такої поведінки (що спонукало), що вони хочуть досягти (яка мета), яким чином і, можливо, заради кого.

На думку В.А.Аверіна, А.Бандури, Л.М.Семенюк, агресивна поведінка має місце з моменту виникнення конфліктної (при спілкуванні) або фруструючої (при діяльності) ситуації, яка відіграє роль зовнішнього стимулу. Аналіз досліджень з феноменології агресії дозволив виокремити три компоненти в структурі агресії: когнітивний, емоційний, поведінковий. Дані компоненти знаходять відображення в специфіці вияву агресії підлітками [1; 4; 27].

Когнітивний компонент агресії представлено в рамках зіткнення думок, бажань, інтересів, цілей між партнерами по спілкуванню, що усвідомлюється суб’єктами. Емоційний компонент виявляється у небажанні суб’єктів спілкування знайти компроміс і, як наслідок, виникнення взаємостосунків неприязні. Дії когнітивного й емоційного компонентів мають місце у поведінковому компоненті, що виявляється в неслухняності, грубій поведінці, бійках, крадіжках, наговорах, бравадах, порушенні шкільної дисципліни, хуліганських вихідках.

Детермінантами виникнення когнітивної складової агресії є переживання образи, ображеного самолюбства, незадоволення ставленнями близьких, бажання не виявити слабких сторін своєї особистості, завоювати авторитет, прагнення довести свою повноцінність, одержати визнання.

Детермінантами виникнення емоційної складової агресії є специфіка біологічного фундаменту особистості: нейродинамічні і психодинамічні якості темпераменту і деякі види акцентуацій характеру. Критеріальними показниками вищезазначеного параметра є емоційна чутливість і дратівливість, рівень тривожності, деякі емоції, які належать до так званого комплексу ворожості – гнів, відраза і презирство, емоція страху, образливість, запальність, зарозумілість, "єршистість" (характеризує його збудливість і конфліктність), підозрілість, нетерпимість до заперечень, непоступливість. Вони створюють схильність суб’єкта до виникнення стану конфлікту. На думку більшості вчених, найбільший внесок в агресивну поведінку вносять запальність, образливість, мстивість.

Не випадково Л.І.Бєлозерова виявила у важких підлітків переважання таких особистісних особливостей, як образливість (у 74%), впертість (у 68%), запальність (у 34%), забіякуватість (у 33%) [28, 122].

У працях А.А.Реана зазначено, що, крім збудливості, на виникнення агресивної поведінки підлітків впливає і така особливість особистості (характеру), як демонстративність. Демонстративні підлітки і юнаки постійно прагнуть чинити вплив на інших, привернути до себе увагу. Це реалізується в марнославній поведінці, часто демонстративно. Очевидно, саме надмірне марнославство і призводить до образливості, зарозумілості, роль яких для виникнення агресивної поведінки значна. Сукупна дія цих характеристик зумовлює готовність людини до агресивних дій на емоційному та поведінковому рівні [26, 7].

У рамках вивчення поведінкової складової агресії необхідно звернутися до форм її вияву. Численні зарубіжні дослідники, серед них Хевітт і Дженкінс, поділяли підлітків з агресивною поведінкою на дві групи: перша група – це підлітки з соціалізованими формами анти суспільної поведінки, для яких не характерні психічні, емоційні розлади, а друга група – діти, що відрізняються не соціалізованою агресивною поведінкою, для яких характерні різні психічні порушення.

Поведінкова складова агресії виявляється у підлітків при опозиції щодо дорослих. Підлітки порушують тишу, включаючи образливі зауваження, псують суспільне майно. Необхідно відзначити, що у цьому випадку дорослим необхідно вибирати правильну позицію – твердо, спокійно, доброзичливо прийняти спроби довести ситуацію до конфлікту; вони відразу одержують психологічну перевагу, яка утримує підлітків від подальших експериментів. При зустрічній опозиційності дорослих виникає подальший конфлікт між дорослими і підлітками [14, 15].

Агресивна поведінка, яка виявляється у повсякденному житті у підлітків не маючи зв’язку з порушенням встановлених законодавством правил, закономірно відділяється від соціальної поведінки і серйозних деліктів. Агресивну поведінку побутового характеру зазвичай, відносять до сфери індивідуальної агресіології, вона стосується сфери конфліктів у міжособистісних стосунках і є предметом вивчення психолого педагогічної науки. Однак, як справедливо вважає В.Н.Мясищев, у людини не можна відділити особисту сторону проблеми від суспільної; і якщо ворожі, вузько особисті стосунки спочатку здаються тільки особистою справою, то, накопичуючись, вони можуть трансформуватися з особистої справи до справ з кримінальної практики [23, 20].

Н.В.Алікіна вважає, що між повсякденною і злочинною агресією припустима аналогія тому, що агресія, як вияв природної захисної реакції на несприятливу конфліктну ситуацію у підлітків, в девіантній і делінквентній поведінці може займати статус своєрідної захисної форми поведінки, будучи викривленим способом задоволення потреб і відображаючи проблеми самореалізації [2, 9].

Численні вітчизняні і зарубіжні автори розглядають агресивну поведінку як девіантну, відхилену від норми, виключаючи її адаптивну функцію. На думку авторів, почуття самознищення, своєї невідповідності вимогам ставить перед вибором або на користь вимог і продовження болісних переживань самознищення, або на користь підвищення самоповаги в поведінці, спрямованих проти цих вимог.

Підлітки частіше за все вибирають друге. У результаті й установки, і референтні групи, і поведінка підлітків стають все більш антинормативними, штовхаючи їх все далі по шляху девіації.

Агресивна поведінка розглядається як руйнівна, згубна поведінка, що приносить фізичну і психічну шкоду. Аналіз праць ряду дослідників (Л.М.Зюбін, Я.Л.Коломінський, В.Г.Степанов, Р.І.Цветкова) дозволяє припустити, що вони вважають агресію адаптивною реакцією, яка є виявом механізму психологічного захисту. В.Г.Степанов пише, що "агресія як вияв непристосованості до соціального середовища чітко виявляється від 10 до 13 років [29].

Адаптаційні механізми агресії підлітків розглядалися у праці Л.Б.Філонова. Досліджуючи поведінку підлітків "на межі агресії", автор встановив її продуктивний, природний адаптаційно дослідницький характер. Для дослідника пошук підлітком меж припустимого є закономірним явищем. Він раціональний у тому випадку, якщо не виходить за рамки дозволеного суспільством. Водночас пошук меж виявляється тією лінією, яка легко може привести до відхилення [30, 117].

Аналіз літератури свідчить також про те, що конструктивна агресія, починаючи з раннього віку, активно сприяє адаптації. Спочатку вона виконує сигнальну функцію, свідчить про виникнення проблем дезадаптації. З розвитком же активності дитини, вона починає виконувати й іншу, компенсаторну функцію, сприяючи виробленню способів адекватної адаптації до навколишнього середовища. На відміну від конструктивної, деструктивна агресія не веде до адекватної адаптації, а навпаки, виявляється в девіантній поведінці.

У контексті досліджуваної проблеми цікавою є позиція Н.Ю.Максимової, яка вважає, що відхилення в розвитку особистості підлітка є результатом багатоступеневого процесу порушення взаємодії дитини з навколишнім світом, який поступово розвивається [22].

Агресивна поведінка, на наш погляд, є результатом порушення стосунків підлітка з середовищем. Всім дітям властиве прагнення досягти позитивної оцінки оточуючих. Незадоволеність цією життєво важливою соціальною потребою викликає у дитини негативні емоційні переживання, штовхає її на пошук виходу з травмуючої ситуації. На думку І.Б.Котової, Д.І.Фельдштейна, Є.Н.Шиянова, правильне педагогічне керівництво забезпечує найбільш оптимальний вихід з цієї ситуації. Дорослим необхідно допомогти підлітку підвищити рівень успішності його діяльності, або знайти іншу сферу самоствердження. При відсутності правильного педагогічного керівництва стихійним виходом із ситуації, що склалася, буде закріплення у підлітків з агресивною поведінкою негативного ставлення до оточуючих. Джерелом негативних стосунків підлітків з агресивною поведінкою слугує несприятлива обстановка, що склалася навколо підлітка.

Докори з боку вчителів у недобросовісності, егоїзмові, підлості, нездатності щось зробити можуть бути причиною агресивних повторних виявів у підлітків і укріплення негативних стосунків. Під негативним ставленням підлітків з агресивною поведінкою до оточуючих ми розглядаємо емоційно ціннісне ставлення, яке виражається в антипатії, неприйнятті, що заподіює шкоду особистісному розвитку підлітка.

Отже, аналіз психолого педагогічної літератури дозволяє зробити висновок про те, що відхилення в поведінці підлітків, в тому числі й агресивні форми, кризи психічного розвитку залежать від стосунків підлітків з іншими людьми. Таким чином, агресивна поведінка є наслідком порушень системи ставлень, в якій знаходиться підліток і є викривленим видом взаємодії з оточуючими. Аналіз досліджень, які розглядають мотиви агресивної поведінки, показав, що агресивні дії підлітків виступають:

– як засіб досягнення значущої мети;

– як спосіб психологічної розрядки, заміщення блокованої потреби і переключення діяльності;

– як самоціль, що задовольняє потребу в самореалізації і самоствердженні.

В дослідженні ми спиралися на розуміння агресивної поведінки підлітків як засобу психологічного захисту, недиференційованого захисного механізму, неконструктивного, неадекватного (у плані розв’язання проблем) поведінки. Загалом можна зробити висновок про те, що агресивна поведінка – це, насамперед, цілеспрямована і навмисна поведінка, свідома поведінка людини.

2. Емпіричні дослідження конфліктної поведінки підлітків

2.1 Методи та процедури дослідження

Для перевірки гіпотетичного положення ми використовували діагностичний інструментарій у вигляді наступних методик:

1. Методика діагностики стану агресії у підлітків Басса та Дарки.

Мета: виявити переважаючу форму агресії.

Дана методика складається з інструкції, завдання, бланка питань 75, на які потрібно відповісти "так" або "ні", бланка відповідей, ключа і 8 шкал: фізична агресія - використання фізичної сили проти іншої особи, непряма, вербальна, негативізм - опозиційна манера в поведінці від пасивного опору до активної боротьби проти звичаїв і законів, роздратування - готовність до прояву негативних почуттів при щонайменшому збудженні, образа - заздрість і ненависть до оточуючих за дійсні і вигадані дії, підозрілість, почуття провини (аутоагресія).

У даній методиці питання може відноситься тільки до однієї форми агресії і всі питання формулюються таким чином, щоб найбільшою мірою послабити вплив суспільного схвалення відповіді на питання. Також у даній методиці підраховується індекс ворожості й індекс агресивності.

2. Методика діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса.

Мета: визначення переважного способу поведінки людини в конфліктних ситуаціях

Опис методики:

На ранніх етапах вивчення конфліктів широко використовувався термін "вирішення конфліктів", який має на увазі, що конфлікт можна і необхідно розв’язувати або елімінувати. Таким чином, метою вирішення конфліктів був деякий ідеальний безконфліктний стан, де люди працюють в повній гармонії.

Однак, останнім часом ставлення фахівців до цього аспекту дослідження конфліктів істотно змінилося. Це викликано, на думку К.Томаса, двома обставинами: усвідомленням марності зусиль з повної елімінації конфліктів, а також підтвердженням наявності позитивних функцій конфліктів. Звідси, згідно з підходом К.Томаса, наголос повинен бути перенесений з елімінування конфліктів на управління ними. Тому, автор вважає за потрібне сконцентрувати увагу на таких аспектах зміни конфліктів: які форми поведінки в конфліктних ситуаціях характерні для людей, які з них є більш продуктивними або деструктивними; яким чином можна стимулювати продуктивну поведінку.

Для опису типів поведінки людей в конфліктних ситуаціях, К.Томас запропонував двовимірну модель регулювання конфліктів, основними вимірами в якій є кооперація (пов’язана з увагою людини до інтересів інших людей, залучених до конфлікту) і напористість (для якої характерний акцент на захисті власних інтересів). Відповідно цим двом вимірам, автор виділяє наступні способи регулювання конфліктів:

1) Змагання (конкуренція) як прагнення досягти своїх інтересів на шкоду іншому. Людина, що використовує стиль конкуренції, дуже активна і намагається йти до вирішення конфлікту власним шляхом. Вона не надто зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, натомість є здатною на вольові рішення.

Згідно опису К. Томаса, вона намагається в першу чергу задовольнити власні інтереси за рахунок чужих, примушуючи інших людей приймати ваше вирішення проблеми. Задля досягнення мети вона використовує свої вольові якості. Це може бути ефективним стилем в тому випадку, коли людина тримає в руках певну владу. Однак це не той стиль, який ефективно можна використовувати в спілкуванні між людьми.

Наведемо кілька прикладів випадків, коли можна використовувати стиль суперництва: - підсумок є дуже важливим для людини;

- людина має певний авторитет для прийняття рішення і є очевидним, що це рішення є найкращим;

- коли немає іншого виходу;

- людина не може показати, що вона розгубилася.

2) Пристосування — на противагу суперництву, принесення в жертву власних інтересів заради іншого. Цей стиль означає те, що людина діє спільно з іншою людиною, не намагаючись відстоювати власні інтереси. Цей підхід можна використовувати, коли результат важливий для партнера та не дуже важливий для певної людини. Також стиль є корисним в тих ситуаціях, коли партнер має більшу владу. Поступаючись, погоджуючись або жертвуючи власними інтересами, людина може пом’якшити ситуацію.

3) Компроміс - використовуючи стиль компромісу, людина трохи поступається власними інтересами, щоб задовольнити їх в іншому. Інша сторона робить те саме. Такі дії можуть певною мірою нагадувати співробітництво. Однак компроміс досягається на більш поверхневому рівні порівняно зі співробітництвом. Компроміс часто є вдалим відступом чи навіть останньою можливістю прийти до певного рішення.

4) Уникнення — відсутність як прагнення до кооперації, так і тенденції до досягнення власних цілей. Цей підхід реалізується тоді, коли людина не відстоює свої права, не співробітничає ні з ким для вирішення проблеми або просто ухиляється від конфлікту. Цей стиль можна використовувати цю тактику, коли вирішується не надто важливе питання або коли становище безвихідне. Не дивлячись на те, що багато хто вважає ухилення слабкістю, часто така "відстрочка" може стати шансом залагодити ситуацію.

5) Співпраця, коли учасники ситуації приходять до альтернативи, що повністю задовольняє інтереси обох сторін. Слідуючи такому стилю, людина бере активну участь у вирішенні конфлікту, але при цьому намагається саме співробітничати з іншою людиною. Цей стиль вимагає складної та тривалої роботи, оскільки спочатку відкриваються потреби, інтереси всіх сторін конфлікту, а потім проходить активне їх обговорення. Для успішного використання стилю співробітництва необхідно витратити певний час на пошук прихованих інтересів іншої сторони.

К.Томас вважає, що при уникненні конфлікту жодна з сторін не досягає успіху. При таких формах поведінки, як конкуренція, пристосування і компроміс, або один з учасників виявляється у виграші, а інший програє, або вони обидва програють, оскільки йдуть на компромісні поступки. І тільки в ситуації співпраці обидві сторони виявляються у виграші. У своєму опитувальнику з виявлення типових форм поведінки К.Томас описує кожний з п’яти наведених можливих варіантів 12 судженнями про поведінку індивіда в конфліктній ситуації. У різних поєднаннях вони згруповані в 30 пар. Тест можна використати в груповому варіанті, як в поєднанні з іншими тестами, так і окремо.

У кожній з поданих пар необхідно вибрати те судження, яке є найбільш типовим для вашої поведінки. Відведений час — не більш 15-20 хвилин.

3. Методика діагностики самооцінки Ч.Д. Спілберга, Ю.Л. Ханіна.

Даний тест є надійним та інформативним способом самооцінки рівня тривожності в даний момент часу (реактивна тривожність як стан) та особистісної тривожності (як стійкої характеристики особистості). Реактивна тривожність характеризується напруженням, хвилюванням, нервозністю. Особистісна тривожність характеризує стійку схильність сприймати широке коло ситуацій як загрозливі, реагувати на них станом тривоги.

В нормі показники знаходяться в межах 30 балів, помірно підвищена тривожність — в межах 31–45 балів, 46 балів і вище характеризує високий рівень тривожності. Бали нараховуються за відповіді на 40 питань.

4. Методика "Особистісна агресивність і конфліктність" Є.П. Ільїна і П.А. Ковальова.

Мета: виявлення схильності суб’єкта до конфліктності і агресивності як особистісним якостям.

Опитувальник містить 80 тверджень, з якими респондент може погодитися або не погодитися. Відповіді на питання відповідають 8 шкалам: запальність, наступальність, образливість, непоступливість, компромісність, мстивість, нетерпимість до думки інших, підозрілість.

За кожною шкалою діти можуть набрати від 0 до 10 балів. Сума балів за шкалами "наступальність" і "непоступливість" дає показник "позитивної агресивності" суб’єкта, сума балів за шкалами "мстивість" і "нетерпимість до думки інших" - показник "негативної агресивності". Сума балів за шкалами "безкомпромісність", "запальність", "образливість", "підозрілість" дає узагальнений показник конфліктності.

2.2 Аналіз результатів дослідження

З метою вирішення основного завдання нашого дослідження та перевірки гіпотетичного положення, нами було складено програму емпіричного дослідження конфліктної поведінки підлітків, які навчаються в загальноосвітній школі №24.

Вибірку склали учні 9-А класу, школи №24, 30 дітей, з яких 14 – хлопчиків і 16 – дівчаток.

Для перевірки гіпотетичного положення ми використовували діагностичний інструментарій у вигляді наступних методик:

1. Методика діагностики стану агресії у підлітків Басса та Дарки.

2. Методика діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса.

3. Методика діагностики самооцінки Ч.Д. Спілберга, Ю.Л. Ханіна.

4. Методика "Особистісна агресивність і конфліктність" Є.П. Ільїна і П.А. Ковальова.

Проведення вказаних методик дозволило нам зафіксувати отримані результати, які були згруповані нами по кожній з методик.

Після проведення методики Басса та Дарки результати зобразили в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Кількісний розподіл вибірки дослідження рівня агресії за методикою Басса Даркі

Параметр	Фізична агресія (1)		Вербальна агресія (2)		Непряма агресія (3)		Негативізм (4)		Роздратування (5)
	<50	>50	<50	>50	<50	>50	<50	>50	<10	>10
А	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10
Всього	15	15	11	19	9	21	14	16	14	16
%	50	50	36,7	63,3	30	70	46,7	53,3	46,7	53,3
Юнаки	8	6	8	6	5	9	6	8	5	9
%	57,2	42,8	57,2	42,8	35,7	64,3	42,8	57,2	35,7	64,3
Дівчата	7	9	3	13	4	12	8	8	9	7
%	43,8	56,3	18,75	81,25	25	75	50	50	56,3	43,8
Параметр	Підозрілість (6)		Образа (7)		Почуття провини (8)		Індекс агресивності (ІА)		Індекс ворожості (ІВ)
	<50	>50	<50	>50	<50	>50	<25	>25	<10	>10
А	11	12	13	14	15	16	17	18	19	20
Всього	7	23	18	12	11	19	19	11	30	0
%	23,3	76,7	60	40	36,7	63,3	63,3	36,7	100	0
Юнаки	2	12	7	7	6	8	9	5	14	0
%	14,3	85,7	50,0	50,0	42,8	57,2	64,3	35,7	100	0
Дівчата	5	11	11	5	6	10	6	10	16	0
%	31,25	68,75	68,75	31,25	37,5	62,5	37,5	62,5	100	0

За результатами тесту дослідження рівня агресії за методикою Басса-Даркі в 9-А класі можна сказати наступне:

- переважають такі різновиди агресії як непряма агресія та підозрілість, слід відмітити також високі показники в різновидах "Вербальна агресія" та почуття провини;

- цікаво відмітити, що до фізичної агресії більш схильні дівчата ніж юнаки (56,3% та 42,8% відповідно);

- найбільш схильними до вербальної агресії є дівчата (81,25%), хоча і серед юнаків цей показник досить високий;

- до непрямої агресії схильні як юнаки так і дівчата, хоча серед дівчат цей показник вищий (64,3% і 75% відповідно);

- досить високим є показник негативізму у групі, за цим параметром він вищий у юнаків, хоча і серед дівчат досить високий, до негативізму схильні половина опитаних дівчат;

- показник "Роздратування" вищий серед юнаків – 64,3% і 43,8% відповідно;

- показник "Підозрілість" однаково високий і серед юнаків (85,7%) і серед дівчат (68,75%), хоча серед юнаків він вищий;

- за показником "Образа" значення розподілились однаково серед юнаків, а серед дівчат схильних до образи – меншість (31,25%);

- показник "Почуття провини" однаково високий серед юнаків і дівчат – 57,2% і 62,5 відповідно;

- індекс агресивності більший серед дівчат (62,5%);

- індекс ворожості як серед юнаків, так і серед дівчат не виходить за межі норми.

Після проведення методики діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки К. Томаса.

Для 32% досліджуваних в конфліктних ситуаціях є характерним стиль пристосування; для 28% – стиль суперництва; для 24% – стиль компромісу і лише 16% досліджуваних використовує стиль співпраці та уникнення (по 8% відповідно на кожен стиль).

За результатами тестування важливо всіх респондентів умовно розділити на три підгрупи:

Перша підгрупа – це діти, основним типом поведінки яких в конфліктних ситуаціях є пристосування;

Друга підгрупа – це діти, які віддають перевагу у конфлікті такому типу поведінки як спурництво;

Третя підгрупа – це діти, які в конфлікті використовують в основному компромісну поведінку.

Можна добре прослідкувати і оцінити тенденцію використання стилів поведінки у конфлікті, які відносяться до першої моделі регулювання конфліктів – кооперації (стиль компромісу та співпраці) і до другої моделі регулювання конфліктів – напористості (стиль змагання і пристосування). Для підлітків найбільш припустимою є друга модель регулювання конфліктів – напористість (використовують 60% підлітків), у той час як перша модель – кооперація – характерна лише для 32% підлітків.

Таким чином, для даних досліджуваних найбільш характерним типом поведінки є пристосування.

Проаналізувавши результати дослідження самооцінки за методикою діагностики самооцінки Ч.Д. Спілберга, Ю.Л. Ханіна, можна зробити наступні висновки:

- низький рівень тривожності (до 30 балів) спостерігається у 11 опитаних (36,7 %), з яких 8 (50 %) тестованих – дівчата, а 3 (21,4 %) – хлопчики;

- середній рівень тривожності (31-45 балів) спостерігається в 9-ти опитаних або в 30 %, з яких дівчата становлять 5 осіб (31,3 %), а хлопчики, відповідно, 4 особи, або 28,6 %;

- високий рівень тривожності діагностується у 10 осіб, або 33,3 %, серед яких 6 осіб становлять хлопчики (42,9 %), а 4 особи – дівчата (25 %).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що самооцінка в осіб жіночої статі досліджуваної групи є вищою, ніж серед чоловіків. Навіть враховуючи те, що жінок серед тестованих більший рівень тривожності, в загальному у них нижчий.

Графічно результати дослідження матимуть такий вигляд:

Рис. 1.2. Результати дослідження згідно методики діагностики самооцінки Ч.Д. Спілберга, Ю.Л. Ханіна

Рис. 1.2. Розподіл результатів згідно методики діагностики самооцінки Ч.Д. Спілберга, Ю.Л. Ханіна

Середньогруповий розподіл показників за методикою "Особистісна агресивність і конфліктність" Є.П. Ільїна і П.А. Ковальова

Шкали	Хлопці	Дівчата
Запальність	6,05	4,80
Наступальність	4,45	4,20
Образливість	3,15	3,85
Непоступливість	4,70	4,65
Компромісність	7,95	7,10
Мстивість	3,05	3,80
Нетерпимість до думки інших	2,60	2,95
Підозрілість	4,55	5,00
Позитивна агресивність	8,80	9,25
Негативна агресивність	5,65	6,75
Конфліктність	17,55	14,60

Отже, хлопчики більш запальні ніж дівчата, а дівчата більш підозрілі. Конфліктність у хлопчиків трішки вища ніж у дівчат.

Висновки

Таким чином, конфліктна поведінка пов’язана з певними рисами характера та якостями особистості підлітка такими, як: нетерпимість до недоліків інших, знижена самокритичність, імпульсивність до агресивної поведінки, до підпорядкування інших, неуважності до людей, користолюбство, егоїзм. Причини конфліктів можуть корінитися в особистісній своєрідності членів підліткового колективу, це насамперед: невміння контролювати свій емоційний стан, низький рівень сомоповаги, агресивність, підвищена тривожність, некомунікабельність, надмірна принциповість.

З конфліктною поведінкою тісно пов’язане таке поняття як агресивність. Агресивність виступає як одна із компонентів агресивної поведінки підлітка. Агресивна поведінка, на наш погляд, є результатом порушення стосунків підлітка з середовищем. Всім дітям властиве прагнення досягти позитивної оцінки оточуючих. Незадоволеність цією життєво важливою соціальною потребою викликає у дитини негативні емоційні переживання, штовхає її на пошук виходу з травмуючої ситуації.

Агресивні дії підлітків виступають: як засіб досягнення значущої мети; як спосіб психологічної розрядки, заміщення блокованої потреби і переключення діяльності; як самоціль, що задовольняє потребу в самореалізації і самоствердженні.

За результатами дослідження рівня агресії за методикою Басса-Даркі в 9-А класі можна сказати наступне:

- переважають такі різновиди агресії як непряма агресія та підозрілість, слід відмітити також високі показники в різновидах вербальна агресія та почуття провини;

- цікаво відмітити, що до фізичної агресії більш схильні дівчата ніж юнаки (56,3% та 42,8% відповідно);

- найбільш схильними до вербальної агресії є дівчата (81,25%), хоча і серед юнаків цей показник досить високий;

- до непрямої агресії схильні як юнаки так і дівчата, хоча серед дівчат цей показник вищий (64,3% і 75% відповідно);

- досить високим є показник негативізму у групі, за цим параметром він вищий у юнаків, хоча і серед дівчат досить високий, до негативізму схильні половина опитаних дівчат;

- показник роздратування вищий серед юнаків – 64,3% і 43,8% відповідно;

- показник підозрілість однаково високий і серед юнаків (85,7%) і серед дівчат (68,75%), хоча серед юнаків він вищий;

- за показником образа значення розподілились однаково серед юнаків, а серед дівчат схильних до образи – меншість (31,25%);

- показник почуття провини однаково високий серед юнаків і дівчат – 57,2% і 62,5 відповідно;

- індекс агресивності більший серед дівчат (62,5%);

- індекс ворожості як серед юнаків, так і серед дівчат не виходить за межі норми.

Самооцінка в осіб жіночої статі досліджуваної групи є вищою, ніж серед чоловіків. Навіть враховуючи те, що жінок серед тестованих більший рівень тривожності, в загальному він у них нижчий.

Для підлітків найбільш припустимою є друга модель регулювання конфліктів – напористість (використовують 60% підлітків), у той час як перша модель – кооперація – характерна лише для 32% підлітків. Таким чином, для даних досліджуваних найбільш характерним типом поведінки є пристосування.

Гіпотеза дослідження знайшла підтвердження.

Список використаних джерел

Аверин В.А. Психология детей и подростков. – СПб., 1998. – С. 361-371.

Аликина Н.В. Возрастные психологические особенности агрессивного поведения несовершеннолетних: Автореф. дисс.…канд. психол. наук. – К., 1989. – 21 с.

Анцупов А.Я., Малышев А.А. Введение в конфликтологию. – М.: МАУП, 1996. – 551 с.

Бандура А., Уолтерс Р. Подростковая агрессия. Изучение влияния воспитания и семейных отношений. – М., 2000. – 512 с.

Бодалев А.А., Криволап Л.И. О воздействии стиля общения педагога с учащимися на их эмоциональный опыт // Проблемы общения и воспитания. – Ч. 1. – Тарту, 1974. – С. 185-192.

Божович Л. Проблемы формирования личности. – М.: Педагогика, 1995. – 264 с.

Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб.: Издательство "Питер", 2000. – 352 с.

Ващенко І.В., Антонова О.І. Конфлікт: посттравматичний стрес. – К.: Наукова думка, 1998. – С. 18-20.

Волкогонов Д.А. Моральные конфликты и способы их разрешения. – М.: Знания, 1974. – 64 с.

Выготский Л.С. Педагогическая психология / Под ред. В.В. Давыдова. – М.: Педагогика, 1991. – 479 с.

Гришина Н.В. Психология конфликта. – Спб.: ПИТЕР, 2000. – 456 с.

Драгунова Т. В. Подросток. – М.: Знание, 1976. – 96 с.

Зюбин Л.М. Психология воспитания: Методическое пособие. – М., 1991. – 93 с.

Іванова В.В. Причини та форми агресивної поведінки підлітків / Практична психологія та соціальна робота. – № 5. – 2000. – С. 14-16.

Ілійчук В. І. Саморегуляція підлітків у подоланні конфліктної поведінки. – К.: ЛИБІДЬ, 1996. – 22 с.

Кон И.С., Фельдштейн Д.И. Отрочество как этап жизни и некоторые психолого-педагогические характеристики переходного возраста – М.: Педагогика, 1980. – С. 16-28.

Конфликты в школьном возрасте / Ред. А. П. Шумилин – М.: МГУ, 1986. – С. 121.

Конфліктологія: Навчальний посібник / Ємельянов Л.М., Петюх В.М., Торгова Л.В., Гриненко А.М. – К.: КНЕУ, 2003. – 315 с.

Корнеева Е.И. Если в семье конфликт… – Ярославль: Академия развития: Академия Холдинг, 2001. – 192 с.

Куприна А.П. Удовлетворенность общением как важная проблема подросткового возраста // Психологические условия и механизмы воспитания подростков. – М., 1983. – С. 71-75.

Личко А.Е. Типы акцентуаций характера и психопатий у подростков. – М.: Апрель-пресс, Эксмо-пресс, 1999. – 416 с.

Максимова Н.Ю. Особенности личностных отношений трудовоспитуемых подростков: Автореф. дисс. …канд. психол.наук. – К., 1981. – 22 с.

Мясищев В.Н. Психология отношений. – М., 1995. – С.15-27.

Психология современного подростка / Под ред. Д.И.Фельдштейна. – М., 1987. – 347 с.

Райгородский Д. Я. Практическая психодиагностика / Д. Я. Райгородский. – Самара: Издательский дом "Бахрах", 2005. – 675 с.

Реан А.А. Агрессия и агрессивность личности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – № 5. – С. 3-19.

Семенюк Л.М. Психологические особенности агрессивного поведения и условия его коррекции. – М., 1998. – С. 48-60.

Социальная психология агрессии / Б. Крэйхи – СПб.: Питер, 2003. – 336 с.

Степанов В.Г. Психология трудных школьников. – М., 1997. – 320 с.

Филонов Л.Б. Поиск пределов допустимого как одна из особенностей поведения "трудных" подростков. – М., 1979. – С. 114-138.