1. Теоретичний

1.1 Поняття Я-концепції в дослідженнях вітчизняних науковців

Звертаючись до теоретичного аналізу проблеми суті і феномена «Я-концепції» як наукової категорії, слід зазначити, що багато аспектів є об'єктами міждисциплінарних напрямів: медико-біологічних, психолого-педагогічних, мистецтвознавчих і суспільних наук. Складність і багатоаспектність проблеми Я-концепції множинність підходів до розуміння її суті, природи, структури, а також до методів її вивчення.

У науці існують різні підходи до вивчення Я-концепції: функціональний, когнітивний, гуманістичний, вітчизняній психології та інші. Таке різноманіття підходів, з одного боку, дозволяє з'ясувати різні її компоненти, а з іншою, утрудняє визначення конкретного змісту даного поняття.

Як наукове поняття, «Я-концепція» увійшло до ужитку порівняно недавно, але це не означає, що реальність цього психічного утворення особи раніше не вивчалася. Історичний аспект аналізу проблеми дозволив встановити, що дослідження Я-концепції беруть свій початок у філософських працях (Р. Гегель, Р. Декарт, І.А. Ільін, І. Кант, А. Камю, А.Ф. Лосев, B.C. Солов'їв, І.Г. Фіхте, Д. Юм і ін.).

Істотно підкреслити, що в науковій літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, немає єдиного трактування поняття «Я-концепція». До цих пір не вироблено цілісного, пояснювального і описового терміну, адекватно того, що розкриває науковий вміст самого феномена Я-концепція в різних галузях наукового знання. При цьому, феномен Я-концепції зазвичай виражається в таких генетично споріднених нею термінах як «самосвідомість», «самопізнання», «самооцінка», «образ Я», «ідентичність». Хоча всі вони взаємозв'язані, їх співвідношення і значущість в різних наукових підходах неоднакові.

У сучасних вітчизняних дослідженнях проблеми Я-концепції наголошується, що «різні теоретичні конструкції і методологічні підходи до вивчення Я-концепції не співвідносяться один з одним, оскільки учені, відправляючись в своїх дослідженнях від різних цілей і завдань, приходять до суперечливих поглядів на дану категорію, її структурні і змістовні складові». Зіставлення поглядів різних наукових шкіл дозволило нам синтезувати зарубіжні і вітчизняні дослідження і виявити сутнісний зв'язок між ними. На підставі цього можна сказати, що в психології вивчалося:

1) зміст «образу Я» – категорії, в яких індивід усвідомлює свої особливості, наявність або відсутність у себе тих або інших рис (Б.Г. Ананьєв, Р. Берні, B.C. Мерлін, А.Г. Спіркін і ін.);

2) структурні компоненти «Я-концепції», куди входять: «Я-реальне», «Я-ідеальне» і тому подібне;

3) походження «Я-концепції», яке розглядається як результат спілкування дитини з дорослим;

4) регулятивна функція «Я-концепції», яка була виявлена.

При цьому можна відзначити, що як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники рахують стан вирішення проблеми в цілому незадовільним (Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьев, А.Г. Спіркін, Р. Уайлі і ін.). Наприклад, А.Н. Леонтьев, що характеризував проблему як проблему «високого життєвого значення, що вінчає психологію особи», розцінював в цілому як «невирішену, таку, що вислизає від науково-психологічного аналізу». Це думка, на наш погляд, актуально і в сучасних дослідженнях.

Що стосується вітчизняної науки, те вивчення проблеми Я – концепції склалося на рубежі XIX і XX століть і пов'язано з аналізом свідомості і самосвідомості. Вже тоді росіяни учені А.І. Галич, Д.А. Дріль, С.С. Корсаків, І.А. Сикорський розглядали проблему усвідомлення особою себе в нерозривній єдності суб'єкта і об'єкту, вважаючи, що усвідомлення людиною свого найближчого середовища і усвідомленням ним самого себе здійснюється в один і той же час, тобто людина відразу виступає і як «Я», і як «не – Я».

Очевидно, що обговорення вітчизняних концепцій, пов'язаних з самосвідомістю особи, неможливе без звернення до робіт класиків психологічної думки, таких як Б.Г. Ананьєв, С.Л. Рубінштейн, В.Н. Мясшцев, Б.Ф. Лом, Л.І. Божовіч, Л.С. Виготський, І.С. Кон. Істотно підкреслити, що основним методологічним принципом, що визначає дослідження самосвідомості особи у вітчизняній психології, є концепція Б.Г. Ананьєва про комплексний, цілісний підхід до особи, якої ми дотримуємося. Цілісний підхід до вивчення особи простежується філософсько-теоретичних роботах С.Л. Рубінштейна, Л.І. Анциферової. При цьому в методологічних дослідженнях Б.Ф. Ломова про системний підхід до особи центральним напрямом є уявлення про розвиток особи як про багаторівневий, багатошаровий, багатоаспектний процес.

Працями В.М. Бехтерева, А.Ф. Лазурського, В.Н. Мясищева закладені концептуальні основи теорії діяльності мозку і теорії відносин, теорії розвитку особи. Для нас цінність ідей В.Н. Мясищева в тому, що достатня опрацьованість теорії відносин дозволяє досліджувати «Я-концепцію» особи студента в контексті реальних життєвих відносин суб'єкта, «соціальних ситуацій його розвитку», за якими коштують мотиви і потреби.

Зокрема, Мясищев В.Н. виділяє у відносинах «емоційну», «оцінну» і «конативну» (поведінкову) сторони. У його трактуванні, емоційний компонент сприяє формуванню емоційного відношення особи до об'єктів середовища, людям і самому собі. Оцінний компонент сприяє сприйняттю і оцінці (усвідомленню, розумінню, поясненню) об'єктів середовища, людей і самого себе. Поведінковий (конативний) компонент сприяє здійсненню вибору стратегій і тактик поведінки особи по відношенню до значущих (цінним) для неї об'єктів середовища, людям і самому собі.

Представлені вище компоненти послужили основою для розгляду структури Я-концепції багатьом дослідникам. Так, образ «Я» по І.С. Кону, – це соціальна установка, відношення особи до себе, що включає три взаємозв'язані компоненти: пізнавальний, емоційний, поведінковий. На думку В.Б. Ольшанського, «Я-концепція є організованою когнітивною структурою, що витягує з власних переживань свого власного Я». Більшість вітчизняних дослідників (В.М. Бехтерєв, Ю.Н. Кулюткин, В.В. Столін, Г.С. Сухобська і ін.) віддають перевагу терміну «самосвідомість», підкреслюючи надзвичайну складність структури «Я».

У роботі В.П. Коломієць «Становлення індивідуальності» (1993) розглядається процес формування «Я». У ній він відзначає, що процес усвідомлення людиною свого власного «Я» є взаємозв'язок, з одного боку соціокультурних умов існування індивіда, з іншої – активний процес пізнавального (когнітивного), емоційного, вольового осмислення, як навколишній дійсності, так і свого власного «Я». Для цього дослідника характерні наступні теоретичні міркування, що представляють цінність для наший роботи: «Осмислення себе відрізняється від осмислення дійсності тим, що якщо дійсність реально існує, то власне «Я» при всій об'єктивності його існування знаходиться завжди у стадії становлення і не має завершеного результату. Тому збагнення власного «Я» і є процес його формування».

Про несвідому сторону формування «Я» особи говорить Л.С. Виготський.

1.2 Психологічна структура Я-концепції

Я-концепція складається з взаємозв'язаних підструктур або щодо стійких «Я-образів» («актуальне Я», «реальне Я», «ідеальне Я» і тому подібне). Я-образи є актуально усвідомлюваними частинами Я-концепції, її різних підструктур (стійких Я – образів). Вони входять до складу «потоку психіки» (зокрема, «потоку свідомості») і нерідко, залежно від швидкості зміни зовнішніх ситуацій, швидко змінюють один одного. Ситуативні або оперативні Я-образи складають наступний шар структури особи. Психічні якості і властивості особи складають завершуючий шар структури. Автором описані підструктури самосвідомості.

Тілесний Я-образ особи є базисом, на якому розгортається подальший розвиток Я-концепції. У структуру сьогодення (актуального) Я включають те, якою людина здається собі насправді в даний момент. Це система приписуваних собі якостей, відносно стійкий Я-образ. Це актуальне Я грає величезну роль в життєдіяльності людини: мотивує активність; детермінує вибір найближчих цілей і рівень домагань, визначає особливості його спілкування з людьми і так далі.

Динамічне Я є тим типом особи, яким індивід поставив перед собою мету стати. Динамічне Я міняється залежно від досягнення успіхів або невдач особи. Центральне місце в структурі динамічного Я займають: домагання особи; її ідентифікація; представлення бажаних статусів і ролей.

Фантастичне Я – це уявлення про те, якою б хотіла стати людина, якби все було можливо. З досягненням зрілості структура фантастичного Я поступово згущується.

Ідеальне Я включає уявлення людини про той тип особи, яким він повинен був би стати, виходячи із засвоєних моральних норм, ідентифікацій і зразків. Ідеальне Я стає метою людини, до якої він прагне.

Майбутнє або можливе Я – уявлення індивіда про те, яким він може стати. До свого майбутнього Я людина до певної міри йде мимоволі, крім свого бажання і ідеального Я.

Що ідеалізується Я – це той образ, яким людині приємно бачити себе зараз, яким йому приємно виглядати зараз. Ці образи є ситуативними образами Я – концепції. Важлива роль у формуванні що ідеалізується Я належить механізмам самоатрибуції і интроекции.

Що представляється Я – це такі образи і маски»… які індивід виставляє напоказ, щоб приховати за ними якісь негативні або хворобливі риси, слабкості свого реального Я».

Це ситуативні Я-образи, захисно-адаптивні підструктури самосвідомості.

Фальшиве Я – це спотворене актуальне Я. Механізмами цього образу Я є самообман, дискредитація і витіснення.

У дослідженнях А.Б. Орлова самосвідомість визначається особливостями самоприйняття. В процесі персоніфікації приймаються не тільки персональні, але і тіньові сторони особи. Особа усвідомлює дві різні психологічні інстанції: особа немає суть, суть немає особа. Орлів ототожнює персоніфіковану особу з «лицем», з «повноцінно функціонуючою особою».

1.3 Складові психологічної самоорганізації людини у сфері самосвідомості

Краще всього представити Я-концепцію у вигляді ієрархічної структури. На її вершині розташовується глобальна Я-концепція, що включає всілякі грані індивідуальної самосвідомості. Це – «потік свідомості», про яку писав Джемс, або відчуття власної спадкоємності і неповторності. Проте але слід забувати про умовність такого розрізнення, яке, по суті, є лише зручною семантичною моделлю. У реальному психічному житті елементи ці настільки зляться, що утворюють єдине, практично нерозривне ціле. Я як объект існує лише в процесах і є змістом цих процесів постільки, оскільки людина може усвідомлювати самого себе. Розділяти результат і процес мислення рефлексії ми можемо тільки в понятійному плані; у психологічному плані вони існують злито. Так само образ Я і самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, оскільки в психологічному плані вони нерозривно взаємозв'язані. Образ і оцінка свого Я привертають індивіда до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію ми можемо розглядати як сукупність установок індивіда, направлених на самого себе. Проте ці установки можуть мати різні ракурси і модальності.

Більшість авторів при вивченні Я-концепції враховують ці модальні відмінності. Нерідко підкреслюється, що думки, дії, жести інших людей, що відносяться до індивіда, виступають для нього як основне джерело даних про саме собі. Як ми побачимо надалі, розглядаючи генезис Я-концепції у індивіда, реальне Я і соціальне Я повинні бути, узгоджені за змістом. З іншого боку, між змістом реального Я і змістом ідеального Я можуть спостерігатися істотні розбіжності, які піддаються об'єктивному вимірюванню.

1.3.1 Самооцінка

Самооцінка, елемент самосвідомості, що характеризується емоційно насиченими оцінками самого себе як особи, власних здібностей, етичних якостей і вчинків; важливий регулятор поведінки. Самооцінка визначає взаємини людини з тими, що оточують, її критичність, вимогливість до себе, відношення до успіхів і невдач. Тим самим самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і розвиток його особи. Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань, цілей, які людина перед собою ставить. Адекватна самооцінка дозволяє людині правильно співвідносити свої сили із завданнями різної трудності і з вимогами тих, що оточують. Неадекватна (завищена або занижена) самооцінка деформує внутрішній світ особи, спотворює її мотиваційна і емоційно-вольова сфери і тим самим перешкоджає гармонійному розвитку.

Самооцінка складається, по-перше, під впливом тих оцінок, які дають людині інші люди. Людина схильна оцінювати себе так, як, на його думку, він оцінюється оточуючими. Зневага до такого роду «зовнішньої» оцінки рідко буває щирою, людина так чи інакше її враховує. По-друге, самооцінка формується в результаті зіставлення образу реального «Я» (якою людина бачить сама себе) з образом ідеального «Я» (якою людина бажає себе бачити). Високий ступінь збігу між цими утвореннями відповідає гармонійному душевному складу особи. Самооцінка залежить також від того, якою мірою людина відчуває себе таким, що належить до значущої для нього соціальної групи.

У формуванні самооцінка на ранніх ступенях розвитку дитини велику роль грають оцінки тих, що оточують, оскільки на аналіз власної діяльності вона ще не здатний. Покладе, оцінки з боку дорослих є важливою умовою збереження дитиною емоційного благополуччя. Надалі, у міру накопичення досвіду все більше значення в поведінці починає набувати оцінка результатів власної діяльності. Стійка самооцінка, що постійно формується, певною мірою звільняється від оцінок тих, що оточують, стає самостійним регулятором поведінки дитини. Іноді виникає розбіжність між самооцінкою і оцінками з боку тих, що оточують. Якщо ці оцінки вищі за самооцінку, то розбіжність між ними може стати чинником, стимулюючим розвиток особи, коли людина прагне досягти рівня оцінки тих, що оточують.

1.3.2 Самоповага

У психології самоповага або самооцінка є суб'єктивною оцінкою людиною себе як внутрішньо позитивного або негативного до якогось ступеня.

Разом з самоповагою існують дві пов'язані з ним протилежності негативного сенсу: недооцінка себе, свого роду, звільнення себе від необхідності самореалізації, яка підміняється ухильністю і виверткістю з метою отримання визнання і підтвердження цього визнання, здобутого без реальних зусиль плідної діяльності.

Самоповага і визнання себе іншими – це два різних, багато в чому протилежних відчуття себе. Чим спокійніше і впевненіше за чоловік поважає себе самого, тим менше він потребує визнання іншими людьми. І навпаки: чим сильніше за чоловік жадає визнання, чим відчайдушніше хвалиться своїми досягненнями, своїм майном або зв'язками, тим більше убогою стає його самоповага.

1.3.3 Уявлення про себе

Майже всі люди хочуть думати про себе добре, тому що позитивна думка про себе приносить віру в те, що ми успішні – тобто можемо досягати своїх цілей. По-друге, відношення до самих собі показує, наскільки добре йдуть справи в наший соціальному життю.

Небагато з нас можуть з повним правом заявити, що вони ніколи не піддаються бажанню розглядати себе з позитивного боку, думати про себе з схваленням. Більшість людей повідомляють про те, що вони володіють високою самоповагою, оптимістично бачать свої перспективи на майбутнє і що у них більше сприятливих характеристик і здібностей, чим у середньої людини. Простіше кажучи, майже всі люди хочуть думати про себе добре.

Ми хочемо бачити себе в позитивному світлі принаймні по двох причинах. По-перше, позитивна думка про себе приносить віру в те, що ми успішні – тобто можемо досягати своїх цілей, – і ця віра допомагає нам акумулювати енергію, необхідну для того, щоб цих цілей досягти. З цієї точки зору позитивний погляд на себе веде нас до успіху. Таким чином, якщо ви знайдете спосіб підвищити свою думку про себе, то це поліпшить в якійсь мірі вашу здатність справлятися з важливими завданнями. По-друге, відношення до самих собі показує, наскільки добре йдуть справи в наший соціальному життю. Не дуже висока думка про себе часто говорить нам про те, що ми повинні переглянути і виправити свої відносини з іншими людьми. В результаті, коли ми знаходимо спосіб поліпшити свою самоповагу, це повинно також знижувати нашу тривогу з приводу соціальних взаємин.

Це не означає, що люди хочуть сліпо вводити самих себе в оману. Звичайно, вважати, що все йде чудово, коли насправді все огидно, було б абсолютно неадаптивним способом поведінки. Проте декілька слабкіша форма такого самообману може допомогти нам працювати, добиваючись своїх цілей і в той же час полегшити звичайні в повсякденному житті дрібні засмучення. У цій публікації ми розглянемо деякі когнітивні стратегії, які люди використовують для того, щоб поліпшити або захистити свій образ Я (self-image), а потім розглянемо характеристики особи і ситуації, що примушують людей застосовувати такі стратегії.

1.3.4 Я-реальне та Я-ідеальне

Реальне Я – установки, пов'язані з тим, як людина сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленнями про те, який він є в теперішньому часі.

Ідеальне Я – установки, пов'язані з уявленням людини про те, яким він хотів би стати. Ідеальне Я формується як деяка сукупність якостей і характеристик, ролей, які людина хотіла б бачити у себе і які він хотів би виконувати. Причому ідеальні елементи свого Я особа формує по тих же основних аспектах, що і в структурі Я-реального. Ідеальний образ складається з цілого ряду уявлень, що відображають сокровенні сподівання і устремління людини. Ці уявлення бувають відірвані від реальності. Суперечності між реальним і ідеальним Я складає одна з найважливіших умов саморозвитку особи.

Я-концепція – сукупність установок по відношенню до самого собі, як і всяка система установок може мінятися, особливо в контексті життєвих подій, випробуваних успіхів, невдач, фрустрацій і так далі До специфічних ситуативних чинників, що впливають на компоненти Я-концепції: Я-реальне і Я-ідеальне, відносять фокусування впливу на власному Я. Це, так звана об'єктна самосвідомість, згідно авторам однойменної теорії, зокрема, від обставин збільшує розбіжність між Я-реальним і Я-ідеальним, тобто міняє самооцінку. Об'єктивна самосвідомість експериментально запускається цілою поряд досить простих засобів, таких як дзеркало, фото, відеокамера, аудиторія тощо

2. Особливості співзалежності

2.1 Характеристика співзалежності

В глибині душі не вважають себе достатньо хорошими людьми, вони переживають почуття провини, коли витрачають на себе гроші або дозволяють собі розваги.

Вони говорять собі, що нічого не можуть робити як слід із-за боязні зробити помилку. У їх свідомості і лексиконі домінують численні «я винна», «ти винен», «як я повинна поводитися з моїм чоловіком?» Співзалежні соромляться пияцтва чоловіка, але також соромляться і самих себе.

Низька самооцінка рухає ними, коли вони прагнуть допомагати іншим. Не вірячи, що можуть бути улюбленими і потрібними, вони намагаються заробити любов і увагу інших і стати в сім'ї незамінними.

Компульсивне бажання контролювати життя інших. Співзалежні дружини, матери, сестри хворих із залежністю – це контролюючі близькі. Вони вірять, що в змозі контролювати все. Чим хаотичніше ситуація будинку, тим більше зусиль вони докладають по її контролю. Думаючи, що можуть стримувати пияцтво близького, контролювати сприйняття інших через вироблюване враження, їм здається, що ті, що оточують бачать їх сім'ю такий, який вони її зображають. Співзалежні упевнені, що краще за всіх в сім'ї знають, як повинні розвиватися події і як повинні поводитися інші члени. Співзалежні намагаються не дозволяти іншим бути самими собою і протікати подіям природним чином. Для контролю над іншими використовують різні засоби – погрози, домовленості, примушення, ради, підкреслюючи тим самим безпорадність тих, що оточують («чоловік без мене пропаде»).

Спроба узяти під контроль практично неконтрольовані події часто приводить до депресій. Неможливість досягти мети в питаннях контролю розглядають як власну поразку і втрату сенсу життя. Поразки, що повторюються, посилюють депресію.

Іншим результатом контрольованої поведінки є фрустрація, гнів. Боячись втратити контроль над ситуацією, самі потрапляють під контроль подій або своїх близьких, хворих хімічною залежністю. Наприклад, дружина хворого алкоголізмом звільняється з роботи, щоб контролювати поведінку чоловіка. Алкоголізм чоловіка продовжується, і фактично саме алкоголізм контролює її життя, розпоряджається її часом, самопочуттям і ін.

Бажання піклуватися про інших, рятувати інших. Хто працює в області наркології, напевно, чув від дружин хворих хімічною залежністю: «Хочу врятувати чоловіка». Співзалежні люблять піклуватися про інших, часто вибираючи професії лікаря, медсестри, виховательки, психолога, вчителя. Турбота про інших перехльостує розумні і нормальні рамки. Відповідна поведінка витікає з переконаності в тому, що саме вони відповідальні за відчуття, думки, дії інших, за їх вибір, бажання і потреби, за їх благополуччя або недолік благополуччя і навіть за саму долю.

2.2 Батьківська сім’я співзалежних

Співзалежні походять з сімей, в яких мали місце або хімічна залежність, або жорстоке звернення (фізична, сексуальна або емоційна агресія), а природний вираз відчуттів заборонявся («не реви», «щось ти розвеселився дуже, як би плакати не довелося», «хлопчикам плакати не можна»). Такі сім'ї носять назву дисфункціональних.

Сім'я – це головна система, до якої належить кожен з нас. Система – це група людей, що взаємодіють як одне ціле. Оскільки всі частини цієї системи знаходяться в тісному контакті, то і поліпшення (погіршення) того, що складається одного з членів сім'ї неминуче відбивається на самопочутті інших. Щоб вся сім'я могла краще функціонувати, необов'язково чекати, коли хворою хімічною залежністю звернеться за лікуванням.

Найвища мета сімейної психотерапії – допомога в перетворенні дисфункціональної сім'ї у функціональну.

Ознаки дисфункціональної сім'ї:

Заперечення проблем і підтримка ілюзій.

Вакуум інтимності

Замороженність правив і ролей

Конфліктність у взаєминах

Недиференційована «я» кожного члена («Якщо мама сердиться, то сердяться всі»)

Межі особи або змішані, або наглухо розділені невидимою стіною

Всі приховують секрет сім'ї і підтримують фасад псевдоблагополуччя

Схильність до полярності відчуттів і думок

Закритість системи

Абсолютизація волі, контролю.

Виховання в дисфункціональної сім'ї підкоряється певним правилам. Ось деякі з них: дорослі – господарі дитини; лише дорослі визначають, що правильно, що неправильно; батьки тримають емоційну дистанцію; воля дитини, що розцінюється як упертість, повинна бути зломлена і якнайскоріше.

Ознаки функціональної сім'ї:

Проблеми признаються і вирішуються

Заохочуються свободи (свобода сприйняття, думки і обговорення, свобода мати свої відчуття, бажання, свобода творчості)

Кожен член сім'ї має свою унікальну цінність, відмінності між членами сім'ї високо цінуються

Члени сім'ї уміють задовольняти свої потреби

Батьки роблять те, що говорять

Ролеві функції вибираються, а не нав'язуються

У сім'ї є місце розвагам

Помилки прощаються, на них вчаться

Гнучкість всіх сімейних правил, законів, можливість їх обговорення.

Будь-яка з ознак функціональної сім'ї може стати метою одного із занять по груповій психотерапії. Порівняльні характеристики функціональних і дисфункціональних сімей в стислому вигляді можна представити таким чином.

Порівняння функціональних і дисфункціональних сімей

Функціональні сім'ї	Дисфункціональні сім'ї
Гнучкість ролей	Негнучкість ролей, функції ригідні
Правила гуманні і сприяють гармонії, заохочується чесність	Правила негуманні, їм неможливо слідувати
Межі признаються і поважаються	Межі або відсутні, або ригідні
Комунікації прямі; відчуття відкриті, свобода говорити	Комунікації непрямі і приховані; відчуття не цінуються
Заохочується зростання і незалежність; індивіди здатні бачити конфлікти	Заохочується або бунтарство, або залежність і покірність; індивіди нездібні вирішувати конфлікти
Результат: прийнятний і конструктивний	Результат: неприйнятний і деструктивний

Виховання в дисфункциональної сім'ї формує ті психологічні особливості, які складають ґрунт. Розглядати тільки як у відповідь реакцію на стрес в сім'ї у вигляді хімічної залежності у одного з членів було б невірно. Стрес виступає як трігер, пусковий механізм, щоб ґрунт, що був, прийшов в рух. Тут доречно нагадати про ассортативності браків хворих алкоголізмом. Ассортативність браків – це відхилення від панміксії при виборі шлюбного партнера. Іншими словами, ассортативність – це не випадковий вибір чоловіка, а вибір по наявності певних ознак. Як правило, подібний вибір робиться не усвідомлено.

3. Емоційний компонент співзалежних батьків

3.1 Підготовка та методика проведення дослідження

Метою нашого дослідження з'явилося вивчення емоційного компоненту взаємин матерів і наркозалежних підлітків.

Обстежено дві групи підлітків у віці від 13 до 18 років і їх матери. Експериментальну групу склали підлітки, що проходять курс соціальної реабілітації і адаптації в наркологічному диспансері та їх матери. Тривалість курсу реабілітації індивідуально варіювалася. Діагноз – героїнова наркоманія. Кількість обстежуваних сімей – 21.

Контрольну групу склали підлітки, що не вживають наркотики, і їх матери. Кількість обстежуваних сімей в даній групі – 15. Випробовувані підлітки як в контрольній, так і в експериментальній групах живуть в батьківських сім'ях.

Для наркозалежних підлітків і їх матерів були запропоновані анкети, аналіз яких виявив статистичні значущі позитивні взаємозв'язки у відповідях матерів між віком матери і наявністю конфліктів з підлітками (r=0,64), а також співпрацею з ним (r=0,48). Статистично значущі, але негативні кореляції в анкетах матерів відрізнялися між віком матери і довірою до неї підлітка (r=0,52). У анкетах підлітків виявлені статистично значущі позитивні взаємозв'язки довіри підлітків із спільністю інтересів з матір'ю (r=0,53) і авторитетом матери (r=0,48).

Матері частіше указують на довірчість відносин, спільність інтересів і вважають, що є авторитетом для своєї дитини, в той час, як підлітки більш схильні вважати відносини з матір'ю співпрацею і частіше підкреслюють конфліктність відносин.

Всупереч існуючій думці, що чим більше різниця у віці між матір'ю і підлітком, тим менше у них загальних інтересів, що і служить багато в чому причиною проблем, що виникають у відносинах, аналіз отриманих даних не виявив цієї закономірності. Проте, встановлено, що, чим старше мати, тим менше довіри між нею і підлітком і більше конфліктів у відносинах між ними.

Як показав кореляційний аналіз, матері частіше схильні бачити взаємини зі своєю дитиною в сприятливіших тонах, ніж підлітки. Це, мабуть, пов'язано з маніпулятивним характером відносин наркозалежних підлітків до своїх батьків.

Для вивчення порушень сімейного виховання і виявлення їх психологічних причин була використана методика «Аналіз сімейних взаємин» (АСВ) Е.Г. Ейдеміллера і В.В. Юстіцкис.

3.2 Результати дослідження

Всі родини, що приймали участь у дослідження розподілилися на 2 групи.

Першу групу, найбільш численну, склали сім'ї:

з порушенням виховання за типом гіперпротекція і недостатність заборон;

з характеристиками відношення матери до сімейної ролі як залежність матери, домінування матери, незадоволеність роллю господині будинку, самопожертвування в ролі матери;

з особливостями контакту і емоційної дистанції між матір'ю і підлітком, для яких характерне виключення внесімейних впливів, придушення агресивності, що свідчить про зайву концентрацію матери на дитині.

У таких сім'ях батьківсько-дитячі взаємини будуються за принципом або потураючої, або домінуючої гіперпротекції. Підліток в такій сім'ї знаходиться в центрі уваги, сім'я прагне до максимального задоволення його потреб.

Другу групу склали сім'ї з наступними особливостями:

з порушеннями виховання за типом гипопротекция, з недостатнім задоволенням потреб дитини і дією таких психологічних причин як нерозвиненість батьківських відчуттів, проекція небажаних якостей на дитину;

з особливостями контакту і емоційної дистанції між матір'ю і підлітком як ухилення від контакту з дитиною.

У даних сім'ях батьківсько-дитячі взаємини будуються або за типом гипопротекція, або за типом емоційного відкидання. У першому випадку дитина надана самому собі, батьки не цікавляться ним і не контролюють його. У основі другого типу лежить усвідомлюване, а частіше неусвідомлюване ототожнення дитини з якими-небудь негативними моментами в житті батьків. Дитина відчуває себе перешкодою в житті батьків, що встановлюють велику дистанцію у відносинах з ним.

Отримані результати дозволяють судити про те, що батьківсько-дитячі відносини в сім'ях наркозалежних підлітків носять дисгармонійний характер. Наголошується порушення емоційного контакту між матерями і підлітками, підтверджується існування ефекту. Все це свідчить про необхідність сімейної психотерапії при наркоманії.

Не виникає сумнівів, що, по-перше, порушені, дисгармонійні внутрісімейні відносини є одним з базових чинників становлення аддиктивного поведінки у підлітків, а, по-друге, ці відносини можуть значно деформуватися у зв'язку з наркотизацією підлітка.

Тому, можна лише з певною обережністю припустити, які з виявлених нами порушень батьківсько-дитячих взаємин є причиною, а які наслідком звернення підлітка до наркотиків. Так, фобія втрати дитини, може бути умовно віднесена до «придбаних», тоді як виховна невпевненість матери і проекція на дитину небажаних якостей можуть бути як причиною так і наслідком становлення поведінки підлітка.

Звертає на себе увагу той факт, що, не дивлячись на те, що дослідження проводилося на базі комерційного Цента, і це дозволяло припустити, що там лікуються підлітки, яких зовсім не можна назвати покинутими і забутими, проте, характерною межею сімейних взаємин даної групи є гиперопека. Отже, матеріальний достаток сім'ї і готовність батьків витрачати гроші на лікування дитини не свідчить про оптимальність емоційного контакту між матір'ю і підлітком і наявність достатнього рівня опіки над дитиною.

Висновки

Найбільш психологічні причини порушень виховання в сім'ях наркозалежних підлітків, що часто зустрічаються, – це невпевненість матери в питаннях виховання, фобія втрати дитини і проекція на дитину небажаних якостей.

За наслідками обстеження підлітків-наркоманів взаємовідношення в їх сім'ях характеризуються як автономне, паралельне існування матери і підлітка, а також непослідовність виховних дій, вживаних до підлітка.

Виділено два типи сімей: сім'ї з типом виховання – домінуюча або потураюча гіперпротекція; сім'ї з вихованням або за типом гипопротекція, або за типом емоційного відкидання.

Список літератури

Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – СПб: 2001.-263 с.

Боришевський М.И. «Психологічні механізми розвитку особистості» // Педагогіка і психологія, 1999

Бороздина Л.В. Что такое самооценка? // Психологический журнал. -1992. – Т. 13, №4. - С. 99–101.

Боязитова И.В. Взаимосвязь самооценки и волевой регуляции в онтогенезе // Психологический журнал. – 1998. – Т. 19, №4. – С. 27–40.

Вишневський Омелян. Теоретичні основи сучасної психології. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло, 2003. – 528 с.

Головнева, Ирина Владимировна Психология семейных отношений: Учебное пособие. – Харьков: Изд-во НУА, 2003. – 96 с.