Основними джерелами радіоактивного забруднення Світового океану є:
· забруднення від випробувань ядерної зброї (в атмосфері до 1963 р.);
· забруднення радіоактивними відходами, які безпосередньо скидаються в море;
· великомасштабні аварії (ЧАОС, аварії судів з атомними реакторами);
· поховання радіоактивних відходів на дні й ін. (Ізраїль і ін., 1994).
Під час випробування ядерної зброї, особливо до 1963 р., коли проводилися масові ядерні вибухи, в атмосферу була викинуто величезна кількість радіонуклідів. Так, тільки на арктичному архіпелазі Нова Земля було проведено більше 130 ядерних вибухів (тільки в 1958 р. -46 вибухів), з них 87- в атмосфері.
Відходи від англійських і французьких атомних заводів забруднили радіоактивними елементами практично всю Північну Атлантику, особливо Північне, Норвезьке, Гренландское, Баренцево й Біле моря. У забруднення радіонуклідами акваторії Північного Льодовитого океану деякий внесок зроблений і наша країна. Робота трьох підземних атомних реакторів і радіохімічного заводу (виробництво плутонію), а також інших виробництв у Красноярську-26 привела до забруднення однієї із самих великих рік миру - Єнісею (на .протязі 1 500 км). Очевидно, що ці, радіоактивні продукти вже потрапили в Північний Льодовитий океан.
Води Світового океану забруднені найнебезпечнішими радіонуклідами цезію-137, стронцію-90, церію-144, иттрия-91, ніобію-95, які, володіючи високої биоаккумулирующей здатністю переходять по харчових ланцюгах, і концентруються в морських організмах вищих трофічних рівнів, створюючи небезпеку, як для гідробіонтів, так і для людини. Різними джерелами надходження радіонуклідів забруднені акваторії арктичних морів, так в 1982 р. максимальні забруднення цезієм-137 фіксувалися в західній частині Баренцева моря, які в 6 разів перевищували глобальне забруднення вод Північної Атлантики. За 29-літній період спостережень (1963-1992 р.) концентрація стронцію-90 у Білому й Баренцевом морях зменшилася лише в 3-5 разів. Значну небезпеку викликають затоплені в Карському морі (біля архіпелагу Нова Земля) 11 тис. контейнерів з радіоактивними відходами, а також 15 аварійних реакторів з атомних підводних човнів. Роботами 3-й радянсько-американської експедиції 1988 р. установлено, що у водах Берингового й Чукотського моря, концентрація цезію-137 близька до фонового для районів океану й обумовлена глобальним надходженням даного радіонукліда з атмосфери за тривалий проміжок часу. Однак ці концентрації (0,1,Ки/л) минулого в 10-50 разів нижче, ніж у Чорному, Баренцевом, Балтійським і Гренландском, морях, підданих впливу локальних джерел радіоактивного забруднення
Все перераховане вище показує, що людина, імовірно, забув: океан - це потужна комора мінеральних і біологічних ресурсів; зокрема, він дає 90% нафти й газу, 90% світового видобутку брому, 60% магнію й величезна кількість, морепродуктов, що важливо при населенні, що збільшується, нашої планети. Із цього приводу знаменитий дослідник Жак-Верб Кусто нагадує: «…Море - продовження нашого миру, частина нашої Вселеної, володіння, які ми зобов'язані, охороняти, якщо хочемо вижити».
Міжнародне співробітництво в області ядерної безпеки
Атомна енергія, яка широко застосовується на атомних електростанціях, знайшла своє застосування і на морському транспорті. Найбільший ефект атомні установки дають на потужних арктичних криголамах. Швидке поширення ядерної енергетики на кораблях та судах пояснюється великими перевагами, якими характерні ядерні силові установки по відношенню до звичайних двигунів. Найважливіші з цих переваг:
- можливість отримувати велику кількість теплової енергії при затраті мізерної кількості ядерного палива;
- генерування теплової енергії без споживання кисню повітря чи будь-якого іншого окисника.
Будівництво ядерних суден ставить на повістку дня питання про забезпечення їхньої технічної безпеки та режим плавання. Правовий режим цих суден та деякі питання експлуатації регламентуються Женевською (1958 р.), Лондонською (1960 та 1974 рр.) і частково Брюссельською (1962 р.) Конвенціями, а також двосторонніми угодами держав.
Поняття ядерного судна сформульовано в деяких міжнародно-правових актах. Пункт “1” Правила 2 глава 1 Конвенції по охороні людського життя на морі 1974 р. визначає ядерне судно як судно, обладнане ядерною силовою установкою. Таке ж визначення ядерного судна міститься в аналогічній конвенції 1960 р. в п.1, ст. І Брюссельської конвенції про відповідальність операторів ядерних суден від 25 травня 1962 р.
В національному законодавстві ряду країн дані схожі визначення. Югославське законодавство під атомним судном має на увазі таке судно, яке працює на атомній енергії. В законі про ядерну енергію Іспанії від 29 квітня 1964 р. ядерне судно визначається як судно, що працює на ядерному пальному.
В даний час безпеку ядерних суден регламентуються наступні документи: Міжнародні конвенції по охороні людського життя на морі 1960 та 1974 рр. Тимчасові правила проектування, класифікації та будівництва атомних суден, Норвезький Верітас, 1960 р.
Керівництво класифікації атомних суден. Американське бюро судноплавства, 1962 р.
Учасники Міжнародної конференції в Лондоні (представники понад 50 країн) обсудили та зафіксували деякі принципи та норми експлуатації ядерних суден.
В Заключному акті Конференції з питань охорони людського життя на морі 1960 р. записано, що Конференція детально вивчила нові проблеми, які з’явилися в зв’язку з впровадженням ядерних силових установок на торгових суднах, і, беручи до уваги небезпеку, властиву ядерним суднам визнала важливість досягнення міжнародної угоди з даного питання. З врахуванням технічного прогресу в цій галузі, який, імовірно, буде мати місце в цій галузі в майбутньому, Конференція включила в текст Конвенції лише незначну кількість правил, які трактують загальні положення та принципи, що стосуються ядерних суден.
Особливості, що відрізняють ядерні судна від звичайних, відбиті в гл. VII Конвенції. При цьому на ядерні судна (грузові та пасажирські) поширюються всі приписи обох Конвенцій 1960 та 1974 рр., а також ряд спеціальних правил, викликаних особливостями ядерного судна. Ці правила стосуються двох моментів:
- порядку та характеру огляду. Огляд повинен проводитися не рідше, ніж раз на рік;
- свідоцтва про безпеку. Свідоцтва можуть бути двох типів, а саме: “Свідоцтво про безпеку ядерного грузового судна” та “Свідоцтво про безпеку ядерного пасажирського судна”.
Основними джерелами підвищеної небезпеки на ядерному судні є ядерна силова установка та місця зберігання радіоактивних речовин (палива, відходів). Проте небезпечне, неконтрольоване виділення іонізуючого випромінювання може відбутися і у випадку аварії, викликаної виходом з ладу пристроїв, які не мають стосунку до ядерної силової установки (наприклад, рульового керування, навігаційних приладів і т.д.). Дуже небезпечні на ядерному судні пожежі та інші аварії.
Здійснення проектів ядерних установок поставлено під контроль держави. Державний контроль поширюється не лише на державні, але і не приватні ядерні судна. Держава не повинна дозволяти експлуатацію неконтрольованих та технічно недосконалих ядерних установок; у випадку схвалення технічно недосконалих ядерних установок; у випадку схвалення технічно недосконалих проектів ядерних установок держава повинна нести міжнародно-правову відповідальність за завдання шкоди в результаті експлуатації цих установок. Реакторна установка повинна бути сконструйована так, аби вона запобігала неконтрольованій ланцюговій реакції при всіх експлуатаційних та аварійних умовах, в тому випадку і у випадку затоплення судна.
Поряд з іншими заходами Рекомендації Конвенції вказують на необхідність передбачити пристрої, які передбачають при пожежі всередині чи ззовні реакторної установки захист цілісності загороджень, систем чи пристроїв, передбачених для безпеки вимкнення реакторної установки та збереження її в безпечному стані, можливість у випадку аварії видалення реактора.
Небезпека можливого радіоактивного забруднення водних шляхів, харчових та водних ресурсів послужила для ряду держав підставою для заборони заходу атомних суден в їхні порти. В зв’язку з цим Конвенцією передбачається обов’язок адміністрації, яка відповідає за експлуатацію судна, вжити найсуворіших заходів проти радіаційної чи іншої небезпеки, яка загрожує екіпажу, пасажирам та населенню, водним шляхом, продовольчим чи водним ресурсам” (Правило в гл. VIII Конвенції 1974 р.).
Відходи, які утворюються в результаті роботи ядерної установки, можуть бути в твердому, рідкому чи газоподібному стані і містити радіоактивні речовини. Особи чи органи, які відповідають за експлуатація судна, зобов’язані вжити необхідних заходів для захисту навколишнього середовища від їхньої шкідливої дії.
Сучасне міжнародне право забороняє небезпечне забруднення моря радіоактивними відходами. Міжнародна конвенція з питань охорони людського життя на морі (1974 р.) вважає неодмінною умовою експлуатації ядерного судна “відсутність надмірної радіаційної чи іншої ядерної небезпеки, яка загрожує пасажирам екіпажу, населенню, водним шляхам, продовольчим чи водним ресурсам”.
12 листопада 1965 р. у Франції прийнятий закон №65-956 про цивільну відповідальність операторів ядерних суден. Таким чином, мова йде перш за все про цивільно-правову відповідальність оператора ядерного судна. До ядерного судна застосовуються всі норми, які стосуються суден із звичайними двигунами. Крім того, використання ядерних суден регламентується також рядом міжнародних положень та норм, які стосуються лише цієї категорії суден. Іспанським законом про атомну енергію 1964 р. регулюються правові питання допуску іноземних ядерних суден в територіальні та внутрішні морські води Іспанії (гл. ХІ). В ст. 70 закону встановлено, що прохід ядерних суден через іспанські територіальні води повинен бути винятково “мирним проходом”. Для допуску ядерного судна в іспанські води необхідно виконати ряд умов. Уряд країни, під прапором якої плаває судно, повинен здійснити такі дії:
- направити іспанським властям повідомлення про безпеку ядерної енергетичної установки судна;
- здійснювати надійний захист від іонізуючої радіації осіб на борту чи поблизу судна під час його стоянки чи проходу через іспанські територіальні води;
- іспанські власті можуть відмовити в заході до гаваней ядерних суден, якщо заходи, вжиті власниками цих суден, є недостатніми.
В законі про прибережні води Югославії говориться, що іноземне атомне торгове судно, яке направляється в югославські порти, відкриті для заходу іноземних суден, зобов’язане надати державному секретарю у справах транспорту і зв’язку юридично заповнену копію документів для визначення того, чи не може це судно становити загрозу. Державний секретар у справах транспорту та зв’язку надає такому судні дозвіл на перебування в югославських портах, якщо встановлює, що воно не становить небезпеки.*
Завдяки потужним зусиллям прогресивних сил людства вдалося також просунутись в рамках обмеження гонки озброєнь: заборонено випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою, діє Договір про непоширення ядерної зброї, держави відмовились від розміщення зброї масового знищення на довколоземних орбітах та небесних тілах, заборонено і ліквідовано бактеріологічному (біологічну) та токсичну зброю.
Атомні випробування на Антарктиці
Останнім часом, завдяки тому, що науково-технічний прогрес робить шостий континент (Антарктику) все доступним для людства, знову посилився інтерес юристів-міжнародників до правових проблем Антарктики і, в першу чергу. до проблеми виключення цього континенту із сфери військової діяльності.
У зв’язку з посиленням інтересу держав до проблеми мінеральних ресурсів в Антарктиці знову робляться спроби перегляду договору 1959 р., підтвердження територіальних претензій на окремі частини Антарктики чи й навіть її поділу. Реалізація цих спроб може нанести серйозні збитки справі миру. безпеки держав, процесу ядерного роззброєння. Вказане свідчить про велику актуальність проблеми та необхідність суворого дотримання всіма державами статусу без’ядерної зони в Антарктиці.
Ідея створення зон, вільних від ядерної зброї, була висунута СРСР в ООН у березні 1956 р. і в 1959 р. знайшла практичне застосування в Антарктиці. 1 грудня 1959 р. у Вашингтоні був підписаний Договір, який оголосив “район на південь від 60 паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики”, без’ядерною зоною.
Питання про заборону в Антарктиці всіх ядерних вибухів поставила на конференції Аргентина, делегація якої пізніше змінила своє рішення і спільно з делегацією Австралії внесла нову пропозицію, яка допускала проведення ядерних вибухів невійськового характеру, а також викид в Антарктиці радіоактивних відходів після повідомлення про це учасників Договору та консультацій з ними. Ця спільна пропозиція, фактично, вже не містила в собі заборони, а лише передбачала процедуру, при дотриманні якої в Антарктиці могли бути проведені ядерні вибухи.
Радянська делегація піддала критиці цю пропозицію. У відповідності до ст.1 Договору 1959 р. “Антарктика використовується лише в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру”. Було очевидним, що дозвіл проводити в Антарктиці будь-які ядерні вибухи порушив би положення ст.1 оскільки важко визначити характер вибухів і під прикриттям “мирних” могли відбуватись будь-які ядерні вибухи. Викид радіоактивних відходів призвів би до забруднення довкілля. В результаті зусиль радянської делегації в Договорі була включена ст. V, яка гласила, що “будь-які ядерні вибухи в Антарктиді та видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються”.
Статті І та V передбачають перетворення Антарктиди в без’ядерну зону, в зону, де використання атомної енергії у військових цілях, а також інших цілей, які представляють загрозу життю людей забороняється.
Статус без’ядерної зони Антарктики визначається наступними юридичними ознаками. В Антарктиці заборонено виробництво, розміщення, використання та зберігання атомної, термоядерної зброї, а також установок, пов’язаних з обслуговуванням такої зброї. Забороняється також застосування подібної зброї на території Антарктики.
Держави, які не є сторонами Договору про Антарктику, також зобов’язані дотримуватись статусу без’ядерної зони в силу основних принципів сучасного міжнародного права.
Договір не містить заборони використання в Антарктиці ядерної техніки та обладнання. У зв’язку з цим перша Консультативна нарада представників держав-учасників Договору 1959 р. рекомендувала урядам цих держав обмінюватися інформацією стосовно застосування ядерного обладнання та техніки в районі дії Договору.
У відповідності до ст. V Договору про Антарктику “видалення в цьому регіоні радіоактивних матеріалів заборонене”. Проте, визначаючи “ріст виробництва радіоактивних матеріалів та занепокоєння стосовно їх розміщення”, восьма Консультативна нарада рекомендувала урядам країн-учасниць Договору продовжувати докладати відповідних зусиль з тим, аби в зоні Договору про Антарктику не було жодного випадку розміщення радіоактивних відходів.
Заборона проведення ядерних вибухів та скидання радіоактивних матеріалів має величезне значення у справі охорони навколишнього середовища. Пункт 2 ст. V Договору містить положення про те, що у випадку заключення міжнародних угод, сторонами яких будуть всі країни, в Антарктиці будуть застосовуватись правила, встановлені такими угодами. Подібними угодами є Московський договір 1963 р. про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі, під водою; Договір про непоширення ядерної зброї 1968 року та Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів, в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р.
Дотримання статусу без’ядерної зони в Антарктиці забезпечується встановленням широкого наземного та повітряного контролю, для здійснення якого держави-учасники Договору та Консультативної наради мають право призначати спостерігачів. Порядок призначення спостерігачів та проведення інспекції регламентований ст. VII Договору.
Для проведення інспекції спостерігачі користуються повною свободою доступу в будь-який час в будь-який регіон Антарктики, включаючи всі станції, установки, обладнання, всі морські та повітряні судна в пунктах розвантаження чи навантаження грузів чи персоналу. Широка наземна інспекція доповнюється вільним спостереженням з космосу, повітря “в будь-який час над будь-яким чи усіма районами Антарктики” (п.4 ст. VII).
Кількість спостерігачів законом не обмежене. Про результати контролю спостерігачі складають доповіді, які направляються державам, що мають право брати участь у консультативних нарадах.
Договір про Антарктику запропонував нову систему міжнародного контролю, для здійснення якого не створений який-небудь спеціальний орган. Контроль та інспекція можуть здійснюватись учасниками Договору індивідуально за посередництвом їхніх спостерігачів.
Зусилля миролюбних сил призвели кінець-кінцем до підписання 5 серпня 1963 р. в Москві Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі, під водою, який вступив в силу 10 жовтня того ж року. В короткій преамбулі з метою досягнення головного – загального та повного роззброєння – були сформульовані дві основі задачі: припинення назавжди і всіх випробувань ядерної зброї та припинення зараження навколишнього середовища радіоактивними речовинами. Московський договір 1963 р. є, без сумніву, великим кроком на шляху вирішення вказаних задач. Договір зобов’язав кожного з його учасників заборонити, запобігати і не робити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї, а також будь-які ядерні вибухи в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією та контролем. Така заборона діє в трьох середовищах: в атмосфері, космічному просторі та під водою, включаючи територіальні води та відкрите море. Заборона відноситься до вибухів в будь-якому іншому середовищі, якщо ці вибухи викликають випадання радіоактивних опадів за межами границь держави, під юрисдикцією чи контролем якої здійснюється такий вибух. Таким чином, Московський договір не мав на увазі заборону підземних ядерних вибухів. Проте, він поставив такі вибухи в певні рамки, використовуючи за аналогією стверджений в міжнародному праві принцип, згідно якого держава своєю діяльністю в межах власної юрисдикції не повинна завдавати шкоди середовищу іншої держави чи інших держав.
Атомні вибухи під землею, хоча і ставлять меншу небезпеку в плані радіоактивного зараження середовища, все-таки забруднюють його оскільки радіоактивні продукти розпаду потрапляють в ґрунтові води, через грунт в атмосферу, воду і т.д.
Результатом зусиль став заключний 3 липня 1974 р. в Москві договір про обмеження випробувань ядерної зброї під землею. Згідно цього договору, дві найпотужніші світові ядерні держави взяли на себе зобов’язання “заборонити, запобігти і не допускати будь-яких підземних випробувань ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем.
Враховуючи серйозність ризику, пов’язаного із здійсненням атомної діяльності, держави розробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків та їх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесі перевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенція про цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971 р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизняній міжнародно-правовій літературі. Проте питання в тому, чи застосовані і в якій ступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами в процесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів таких перевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.