КИТАЇВСЬКА ПУСТИНЬ – ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТКА МІСТА КИЄВА

Київ 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО МІСЦЕВІСТЬ КИТАЄВО

РОЗДІЛ ІІ. МОНАСТИРСЬКИЙ АРХІТЕКТУРНО-ЛАНДШАФТНИЙ КОМПЛЕКС КИТАЇВСЬКОЇ ПУСТИНІ

2.1 Могильник

2.2 Печерний комплекс

2.3 Монастир

РОЗДІЛ ІІІ. ТАЄМНИЦЯ ПРЕПОДОБНОГО ДОСИФІЯ

ВІСНОВКИ

СПИСОК ВІКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Бажання подорожувати у наш час стає рисою, притаманною дедалі більшій кількості людей. Туризм із привілеїв «класу, що відпочиває» стає нормою життя більшості населення. Все більше іноземців відвідують Київ. Збереглися писемні свідчення тих, хто побував у Києві в середні віки і їх незабутні враження від його краси. Київ ХІІ-ХІІІ сторіч за часів Київської Русі був одним з головних центрів Європейської цивілізації. Київ приваблював до себе багато паломників, які сходилися сюди, щоб помолитися в церквах та монастирях, відомих у всьому православному світі.

Серед численних пам’яток історії та культури, що доцільно включати як об’єкти до екскурсій по Києву, є Китаївська пустинь (городище ІХ-ХІІІ ст., печерний лабіринт, монастир). З давньої давнини входила вона до переліку особливо значимих святинь Києва. Величчю, таємничістю та красою підкорювала вона численних відвідувачів – київських князів і московських царів (тут побували Єлизавета Петрівна та Олександр ІІ), визначних вчених і світочів культури (Т. Шевченка (див. додат. № 4), М. Гоголя, Якопа де ла Флиза), прихожан з усіх кінців світу. Китаєве називали «Київський Афон». Але, на жаль, за роки Радянського союзу святиня втратила свою велич та відомість. Отож питання популяризації Китаївської пустині як туристичного об’єкту є актуальним і потребує уваги.

Об’єкт дослідження: історико-культурні пам’ятки міста Києва.

Предмет дослідження: монастирський архітектурно-ландшафтний комплекс Китаївської пустині.

Мета дослідження. Враховуючи практичну значимість теми ми поставили собі за мету на основі аналізу та узагальнення опублікованих джерел дослідити процес архітектурного і культурного розвитку Китаївської пустині, та визначити тенденції розвитку її як туристичного об’єкту.

На всіх етапах написання роботи застосовувалися універсальні методи дослідження. Метод дедукції дозволив визначити предмет дослідження, метод індукції використано у висновках. З числа загальнонаукових методів автор роботи використовував описовий, порівняння та термінологічний аналіз.

Що стосується літератури, то були використані матеріали ІІ Всеукраїнської науково практичної конференції «Туризм в Україні: економіка та культура», зокрема результати наукового дослідження Китаївської пустині А.М. Іщенка. Праця українського мистецтвознавця Анатолія Ізотова, присвячена ролі київських зодчих у формуванні Китаївського монастирського комплексу XVIII-початку ХХ ст. Також були використані статті з періодичних видань та інтернет-ресурсів.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО МІСЦЕВІСТЬ КИТАЄВЕ

Китаєве розташовано на правому березі Дніпра південної околиці м. Києва за 12 км від Старокиївської гори, за 10 км від Києво-Печерської лаври та 2,5 км від Дніпра. Назва пустині походить, вірогідно, від тюркського «Китай» (укріплення, фортеця на горі), хоча існує ще одна версія, за якою назва походить від прізвиська князя Андрія Боголюбського – «Китай», даного йому народом, він мав тут дім для відпочинку та землі. Але вчені більше схильні до першої версії.

Люди селилися в Китаєве ще за часів трипільської культури, а також поселення існувало за доби міді-бронзи та раннього залізного віку.

У IX-X ст. на лівому березі струмка (нині тут озера), що протікав поряд з Китаєве, розташовувалось селище. З середини Х ст. поблизу селища виникає укріплене городище – це один з найважливіших оборонних пунктів на півдні Києва. Дослідження Китаєве показують, що це була не звичайна фортеця. За розмірами дитинця та посаду його можна віднести до значних для свого часу міських утворень. Планування Китаївського городища досить своєрідне й належить до так званих складних городищ, оскільки його територію розчленовано балками, ярами, штучними валами та ровами на п’ять укріплених майданчиків. В’їзд до городища знаходився з північного боку. Через долину Дніпра, що пролягала поблизу Китаєве, попід високими дніпровськими кручами стелився старий шлях від Києва через Китаєве і Пирогів до Трипілля, вітачево й далі на південь.

М.О. Максимович отожнював Китаївське городище з літописним містом Пересічин, що згадується у Київському літописі під 1154 р., цю ж думку підтримав і В.Б. Антонович.

За археологічними розкопками відомо, що з середин ХІІ ст. і до 1240 р. Китаївське городище було у розквіті, мало торговельні зв’язки з Києвом. У 1240 р. Під час монголо-татарської навали городище та селище було зруйновано й тимчасово припинили своє існування. Це підтверджують й археологічні розкопки цього періоду. За археологічними даними відомо, що найдавнішу територію селища (мис, утворений вигином струмка) було заселено в після монгольську добу – друга половина ХІІІ-XV ст.

РОЗДІЛ ІІ. МОНАСТИРСЬКИЙ АРХІТЕКТУРНО-ЛАНДШАФТНИЙ КОМПЛЕКС КИТАЇВСЬКОЇ ПУСТИНІ

2.1 Могильник

До складу археологічного комплексу в Китаєве входить і найбільший з тих, що існують в околицях Києва, давньоруський могильник, що датується X-XIII ст. – понад 400 насипів Він складається з трьох окремих курганних груп, розділених між собою валами. На думку археологів, одна група поховань – це могили воїнів-захисників поселення, дві інші – це, швидше за все, поховання мирних жителів. Перша з них розташована на вершині та схилах Китаївських висот і прилягає безпосередньо до південної околиці городища. Друга – за 700-800 м на південний захід від першої, праворуч від шляху, що пролягає в глибокому яру й веде від монастиря через пагорб до с. Пирогів. Третя, найменша за кількістю курганів, – на схід від другої, з протилежного боку згаданого шляху. Китаївський могильник досліджували Д.Я. Самоквасов (1874 р.), В.Н. Науменко (1876 р.), В.В. Хвойко (1886 р.), В.А. Городцов (1899 р.), О.Д. Ертель (1911-1914 рр.), А.І. Куйбищев (1961 р.), В.І. Бідзіль (1963 р.), а у 1973, 1984 та 1987-1988 рр. – І.І. Мовчан та ін. Було встановлено три основних обряду поховань: тілоспалення, тілопокладання та кенотаф. Також встановлено, що Китаївський могильник належить до типу міських могильників за знайденим у ньому інвентарем, виготовленим міськими ремісниками.

Нині кургани поросли віковим лісом. Археологами досліджена лише четверта частина курганів; Китаївські печери, при неослабному інтересі до них, ставали тільки об'єктами “розвідок” – в основному, візуальних спостережень. Таким чином, відносні до ранньої історії Китаєве дати достатньо приблизні. І затверджувати можна лише те, що події тут розгорталися не пізніше за вказані сторіччя, але наскільки раніше, поки невідомо.

2.2 Печерний комплекс

Крім могильника, до Китаївського історико-археологічного комплексу входять і печерні лабіринти (див. додат № 5). Це найбільш загадковий об’єкт. Рукотворні печери в Китаївському урочищі могли з'явитися в дохристиянські часи, що служили житлом і притулком стародавнім людям, і судити про їх первинне планування не представляється можливим. Деякі дослідники пов'язують виникнення печер з городищем і припускають, що захисники цитаделі могли використовувати підземні лабіринти як потайний вихід до посаду. Дослідження Китаївських печерних лабіринтів проводилось у 1858 р. (Д.Я. Самоквасов), 1910-1912 рр. (О.Д. Ертель), 1970-1980-х рр. Перший лабіринт розташований безпосередньо під городищем, а другий – приблизно за 1 км на південний захід від фортеці. Вхід до останнього врізаний у південному схилі глибокої балки, що спускається у долину Дніпра. У наш час схили та дно балки, як і могильник, густо поросли лісом, а колись на південному схилі до самих печер ріс виноградник.

Результати дослідницьких робіт, що проводив О.Д. Ертель, на жаль, не збереглися. У ЦДІА України в Києві є лише текст доповідної записки, в якій дослідник висвітлив результати своїх пошуків перед членами Товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва. Відомості дають досить поверхневе уявлення відносно характеру лабіринтів. Подальше заглиблення показало, що хід поділявся на три самостійні галереї, але склепіння проходу було у загрозливому стані. З іншого входу дослідники потрапили до камери, стеля та частини стін якої завалилися. З цієї камери йшла галерея, що вела ліворуч, далі (по обидва боки) знову дві камери. За цими камерами галерея продовжувалась, але попереду був завал. Він стався у місці перетину галереї з поперечним ходом, один кінець якого виходив під гору в сад, а другий повертав ліворуч.

На склепінні були виявлені випалені хрести старовинної форма, в одній з бокових камер у стіні знайдено невелику нішу для ікони, на стінах та склепінні – написи старослов’янськими літерами. Далі при дослідженні було виявлено залишки вогнищ (XVII ст.) та побутові речі, знайдено залишки опалювальної печі, прикрашеної полив’яним кахелем, а біля неї виявлено написи старослов’янськими літерами. Цей лабіринт схожий за структурою на печери Києво-Печерської лаври. О.Д. Ерель був переконаний, що печери в районі винограднику було викопано у глибоку давнину, це він зафіксував у своїй доповіді 4 серпня 1912 р. Але ми не маємо жодних доказів, що давали б можливість датувати печери давньоруським часом. Наймовірш за все, підземелля можна датувати XVII ст., виходячи з вищесказаних фактів.

Печеру, розташовану під городищем, відкриту в 1858 р. – дуже спотворено. Один з виходів до печери містився у західному схилі городища й міг використовуватися захисниками цитаделі для сполучення з посадом. Можна припускати, що цей лабіринт виник за давньоруського часу. Топографічний план цих печер зняв послушник печерської лаври Іван Таранов.

2.3 Монастир

Також до складу Китаївського комплексу входить і монастир.

Цей типовий для київських монастирів і водночас своєрідний ансамбль сформувався за умов домінування на окремих етапах його розвитку з різних архітектурних стилів: бароко, класицизм, ампір, історизм, еклектика. Названі стилі виразно позначилися на будівельних і художніх особливостях окремих споруд. Одні з них одразу зводились в добу панування того чи іншого стилю, інші неодноразово перебудовувались за вимогами часу і відповідно до смаків замовників.

У період Київської Русі за 500 метрів від печер на південь існував язичницький цвинтар. Пізніше, за словами М.О. Максимовича, у XIV ст. у Китаєве було створено печерний монастир. У XVII ст., вірогідно, монахи Києво-Печерської лаври влаштували тут пустинний скит. Вони вважали, що ця територія належить до Києво-Печерської лаври, посилаючись на грамоту, дану Андрієм Боголюбським Лаврі у 1159 р. Але вже в ХІХ ст. вчені-історики, спираючись, головним чином, на лінгвістичні ознаки, писали, що цю грамоту було підроблено монахами Києво-Печерської лаври.

З XVII ст. Китаєво, ліс до с. Пирогів і пасіка належали Лаврі.

У 1716 р. Київський генерал-губернатором Д.М. Голіциним (роки життя 1665-1737, а перебування на посту київського намісника – 1707-1723 рр.) з дозволу печерського архімандрита Іоанікія Сенютовича було збудовано майстром Слумою дерев’яну церкву в ім’я Преподобного Сергія Радонєжського – чудотворця разом з дерев’яними келіями для братії. На жаль, жодного зображення церкви, або її описів не збереглося. Цей храм підпорядковувався Лаврі. У 1759 р. Тут зроблено іконостас майстрами лаврської малярської школи під керівництвом Романа.

Але скоро церква Преподобного Сергія Радонєжського стала непридатною й було вирішено збудувати нову церкву – кам’яну. 21 серпня 1763 р. Закладено Троїцьку церкву. Збудовано її печерським архітектором С.Д. Ковніром (1695-1786 рр.) у стилі українського бароко й освячене архімандритом Києво-Печерської лаври Зосимом Валкевичем 28 травня 1767 р., а за «Сборником материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» від 1874 р. – 24 травня 1767 р.

Оскільки кам’яне церковне будівництво на Україні у XVIII ст. активно повторювало форми дерев’яних церков, то можна зробити припущення, що зведена на місці церкви Сергія Радонежського церква в ім’я Святої Живоначальної Трійці, у первісному своєму плані, а, можливо, і в зовнішньому вигляді скоріше за все могла відтворювати попередню – дерев’яну, вочевидь тридольну, з бічними вівтарними прибудовами. На користь цього припущення також вказують віднайдені в архівах ранні плани церкви, її описи. У плані церква повторює традиційний чотирьох стовповий, трьохнефний храм, увінчаний п’ятьма оригінальної форми двоярусними банями, що поставлено по повздовжній і поперечній осі так, як в українських дерев’яних церквах.

Збудована церква в трьох престолах: перший – життєпочаткової трійці, другий – справа – Сергія Радонєжського, треій – зліва – Дмитра Ростовського. Південні та північні портали церкви прикрашено восьмигранними колонами зі стилізованими іонічними капітелями, ліпним орнаментом і сюжетними зображеннями. Церкву було прикрашено на пожертвування ієросхимонаха Тимофія – наглядача печери Преподобного. Орієнтовно в цей час біля входу до печери було збудовано дерев’яну каплицю та церкву Трьох Святителів (не збереглися) Лукою – колишнім архімандритом Києво-Печерської лаври й освячено преподобним Іларіоном Григоровичем – чином святішого Синоду. Цю церкву поставлено на місці раніше збудованої дерев’яної церкви князем Д.М. Голіциним, що згоріла.

На початку 80-х років ХІХ століття настоятель Китаївської пустині ігумен Герасим звертається до Духовного Собору з проханням розширити церкву Святої Трійці, обґрунтовуючи це великою кількістю братії, яка налічувала близько 150 ченців (не враховуючи при цьому прочан). Цю побудов в 1892 році виконав єпархіальний архітектор В. Ніколаєв усього за півроку, внаслідок чого надати всебічну оцінку архітектурним особливостям храму в версії С. Ковніра сьогодні доволі складно. Так, наприклад, втрачений парадний західний портал, розтесані первісні отвори вікон, здійснена прибудова на бічних фасадах контрфорсів, а головне – проведена добудова нартексу завдовжки 6 сажнів у зв’язку з потребою фізичного збільшення внутрішнього простору докорінно змінили художній образ пам’ятки. Уявлення тогочасних господарів монастирських осередків про «благоліпне» і вимоги бережливого ставлення до історично-художньої вартості пам’ятки не завжди збігалися, і вирішальними були, та й досі залишаються, цю хвилинні інтереси.

Пустинь продовжувала розбудовуватись у ХІХ – на початку ХХ ст.

Протягом 1829-1837 років архітектором І. Богдановим була зведена дзвіниця за проектом архітектора А. Меленського. Побудова здійснювалася відносно швидко, бо вже в 1835 році необхідно було «шпиль колокольни оправить белым железом, ярусы и верх колокольни покрыть чёрным железом под покраску» (ЦДІА України. – Ф.128. – Оп. 1. – Заг., спр. 1753). В 1838 році годинникових справ майстер Івін Данцир ремонтує годинник, який нібито вже здавна був у Китаївській пустині, та розміщує його на третьому ярусі новозбудованої дзвіниці. Паралельно з проведенням ремонту годинника, для нього було виготовлено два мідних дзвони, один з яких сповіщав півгодини, а інший – годину.

Збудована в сталі ампір, який А. Меленський широко застосовував у Київських спорудах, дзвіниця після Троїцької церкви стала головною домінантою Китаївського комплексу так само, як дзвіниця І.-Г. Шеделя (1731) для Києво-Печерської лаври. Але на відміну від останньої через неї вів парадний вхід до пустині, орієнтований на західний портал Троїцької церкви.

Китаєво неодноразово привертало до себе увагу художників, зокрема Т. Шевченка, Д. Де ля Фліза, В. Орловського, В. Кричевського. На панорамному полотні В. Орловського «Дніпро» (1882) (див. додат. № 8), що зберігається в Таганрозькій картинній галереї, дуже добре видно, як церква з дзвіницею органічно вписувалися у ще не спотворений сучасною промисловою та житловою забудовою епічний краєвид з безмежною широчінню Дніпра і високим, зарослим густим лісом правим берегом над ним.

Парадоксально, але саме знищення дзвіниці більшовиками у 30-х роках ХХ століття дає можливість сьогодні повною мірою відчути містобудівне чуття і смак А. Меленського та І. Богданова, їхнє вміння вписати власну споруду в непростий архітектурно-ландшафний простір. Недарма дзвіниця внесена урядом України до «Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України», затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. (№ 700).

У 1835 р. Було збудовано Лукою теплу церкву – собор Дванадцяти Апостолів (див. додат. № 9), у 1845 р. – кам’яну будівлю келій. Через дорогу до Троїцької церкви знаходилися господарський двір, а за ним одноповерхова будівля, збудована у 1871 р., де розташовувалась лаврська братська богадільня для старих іноків. У 1894 р. Збудовано ще один корпус для братії. Тут же знаходився одноповерховий дерев’яний корпус, де жив начальник Пустині. У монастирі відбувалося богослужіння в такому ж порядку, як і в Печерській лаврі. У 1898 р. На територію господарського двору з Лаври було перенесено свічковий завод, для якого за проектом В. Ніколаєва 1899 року зводиться комора для воску. У 1900 р. Будівлю для старих іноків було розширено, а в 1904 р. зі східного боку до неї добудовано церкву в ім’я Преподобного Серафима Саровського (див. додат. № 10). 1909 року економ пустині Феодосій будує дерев’яну капличку біля входу в печери на території Китай-гори (див. додат. № 11). У наш час до дерев’яної каплички, зведеної на тому ж місці вже за часів незалежності України (зовнішнім виглядом вона нагадує попередню), добудовано цегляний будиночок для наглядача, який опалюється грубою.

Чудовий краєвид і чисте повітря поблизу Пустині сприяло будуванню дачних будинків для літнього відпочинку. В день святої Трійці поблизу Пустині збирався селянський ярмарок. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. до Китаєве Дніпром проводилися екскурсії.

У 1919 р. АНУ передала Китаєве для створення там ботанічного й акліматизаційного садів та інших наукових установ, а в 1923 р. Китаєве було включено в межі міста.

З установленням радянської влади в Україні становище церкви різко погіршилося – почалися гоніння на віруючих, закриття та руйнування монастирів і церков. Так, у газеті «Правда» за 1929 р. О. Ярославський писав, що «...існуванню монастирів слід покласти край. Монастирям немає місця у радянській державі». І вже 7 жовтня 1929 р. Київська міська рада прийняла рішення закрити храми та виселити усіх ченців з території усіх монастирів Києва. Того ж року Китаївську пустинь було закрито, а її мешканців виселено. З цього часу починається руйнування монастиря: церковні приміщення перетворюються на склади та клуби, засипаються печери, вирубається ліс.

Київський окрвиконком у грудні 1929 р. Звернувся до відділу культів НКВС УРСР і ВУЦВК з проханням санкціонувати передачу Китаївської пустині у використання інвалідами. У зв’язку з цим, у кінці 1929 р. НКО УРСР звернувся з листом до секретаріату ВУЦВК з нагадуванням про виключну художню та історичну цінність монастирських пам’яток і просив звернути особливу увагу на будівлю Лаврського та Китаївського скитів. Але цей лист не було взято до уваги ні ВУЦВК, ні відділом НКВС УРСР.

У 1930-х рр. у Китаївській пустині було влаштовано колонію для дефективних дітей. Трагічна доля спіткала монастирське кладовище, зрівняне з землею у 1933-1934 рр., та дзвіницю – у 1937 р. У 1930-х рр. У будівлях з келіями, що знаходяться через дорогу від Пустині, розташовувався будинок відпочинку.

Після Великої вітчизняної війни монастир перебував у занедбаному стані. Тільки в кінці 70-х рр., коли Українське товариство охорони пам’яток історії та культури почало перевірку знятих з реєстрації церковних приміщень, було визначено, що Троїцька церква знаходиться в аварійному стані. У ній почались дослідницькі, а потім ремонтно-реставраційні роботи. Проект передбачав влаштування у приміщенні церкви актового залу обласної школи бджільництва.

Із здобуттям Україною незалежності почалося відновлення колишнього вигляду як Троїцької церкви і печер, так і монастиря в цілому. Китаївська пустинь знову повертає свою славу. Як колись, сюди пливе людська течія з інших міст України і навіть з-за кордону.

РОЗДІЛ ІІІ. ТАЄМНИЦЯ ПРЕПОДОБНОГО ДОСИФІЯ

Біля входу до Свято-Троїцького храму - кілька могил. Одна з них - пріснопам'ятного затворника Лаври преподобного схимонаха Досифія. Дивовижна легенда про нього не поступається за сюжетом авантюрному історичному роману. У XVII столітті молода жінка, дворянка за походженням, втекла від мирської суєти у скит, переодягнувшись у чоловічий одяг. У монастирі її прийняли і згодом висвятили на ченця. Нікому навіть на думку не спадало, що таємничий чернець - жінка. Щоб ніхто не розгадав його таємницю, Досифій понівечив своє обличчя. Мудрого відлюдника полюбили і священики, і прихожани; він багатьом допомагав. Досифію хотіли навіть передати в управління монастир. Та чим частіше це пропонували, тим далі йшов він у печери, ховаючись від людського ока, проводячи години в молитвах. Стверджують, що десятиліття життя в аскезі та молитвах принесли Досифію дар передбачення. Саме він, наставляючи відомого соловецького старця Феофана, велів йому йти на Соловки. Одного разу прийшов до скиту отрок Прохор, майбутній Преподобний Серафим Саровський. Йому так сподобалося в Китаєве, що вирішив тут залишитися. Проте Досифій благословив його вирушити в «пустелю Саровську» - там допомагати людям, і передрік йому велике майбутнє. Так і сталося. У 1744 році під час перебування в Києві імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Китаївську пустинь; для підйому імператриці з почтом на Китай-гору навіть наспіх збили дерев'яні сходи. Прочувши про дивного відлюдника, імператриця вирішила з ним побачитися. Зустріч відбулася, та про що балакала Її Величність із ченцем нікому невідомо. Напевно відомо лише одне: Імператриця запропонувала відлюдникові обійняти високу посаду в церковній ієрархії. Та він відмовився. А на прощання Єлизавета залишила гаманець, набитий золотими монетами, до якого чернець навіть не доторкнувся. Гроші пішли на будівництво церкви в Пироговому. Лише після смерті старця Досифія (у 1744 році) братія дізналася, що то була дівиця. І то цілком випадково. За кілька років завітала до Китаєве на богомілля одна дворянка. Підійшла до могили, поглянула на портрет і зомліла: «Та це ж моя сестра!» Після довгих зіставлень дат і подій факт підтвердився. І покійний чернець Досифій виявився дворянкою Дариною Тяпкиною...

ВИСНОВКИ

В ході виконання роботи ми проаналізували опубліковані джерела та дослідили процес становлення та розвитку Китаївської пустині як релігійної святині. Визначили, що місцевість має велику культурну та історичну цінність, а монастирський комплекс викликає великий інтерес в області архітектури.

Китаївська пустинь має активно розвиватися як туристичний об’єкт, оскільки має значні ресурси для цього. Варто робити внески в реконструкцію комплексу та популяризувати його. Комплекс Китаївської пустині має посісти значне місце серед найвідоміших туристичних пам’яток, адже Китаєве і раніше приваблювало людей, навіть відомих, а в сучасному світі має приваблювати ще більше туристів, адже туризм стає все популярніший і Київ відвідує все більша кількість гостей, та і самим киянам не завадило б знати більше про своє рідне місто.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вовк В. До последнего издыхания // Вокруг света. – 2002. – №4 – С. 40-42.

Галайба В. Китаїв // Україна. – 2000. – №7/8. – С. 22-23.

Ізотов А. Від пересічня до Китаєва // Українська культура. – 2004. – №10. – С. 29-30.

Ізотов А. Роль київських зодчих у формуванні Китаївського монастирського комплексу XVIII – поч. ХХ ст. // Мистецтвознавство України: Зб. наук. пр. – Київ, 2005. – С. 387-398.

Іщенко А.М. Китаївська пустинь: повернення святині // Туристично-краєзнавчі дослідження. Випуск 1: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм в Україні: економіка та культура. – Київ, 1998. – Частина перша. – С. 359-364.

Кальницький М. Китаїв // Нариси з історії Києва: Навч. посібник для серед. загальноосвітніх навч. Закладів. – Київ, 2002. – С. 144-147.

Лавров Д. Тайна Голосеева до сих пор не раскрыта // Сегодня. – 2002. – 28 дек. – С. 4.

Нестуля С. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр.: У 2-х ч. – Ч.2. Кінець 20-х – 1941 рр. – К., 1995. – С. 56.

Тиха обитель: Китаївська пустинь // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2007. № 20. – С. 14.

http://kitaevo.kiev.ua/

http://serg-klymenko.narod.ru/Kyiv/Kyiv.Kytaiv.htm

http://www.travelua.com.ua/kiev_kitaevo.html

http://www.kiev-orthodox.org/kievorth/kmon/832/