Індія

Індія – світ у мініатюрі. Гірські ланцюги, рівнини, пустелі, плоско гір’я протягнулися на тисячі кілометрів – від засніжених Гімалаїв до тропічних областей. Співзвучно до природних, географічних зон виникли різноманітні культурні традиції. Жителі півночі, добре знайомі з зимовими холодами, використовують вовняний одяг та шкіряне взуття. Населення тропічних районів користується мінімумом одіянь з шовку та легких бавовняних тканин.

Суспільний лад Індії – община. На чолі стояли раджі – виборні вожді. Вони збирали дружини воїнів, котрі здійснювали походи та збирали данину. Поступово раджі перетворилися у спадкових приємників влади, а збірники податі – у чиновників. Таким чином створювалася класова держава.

Для Індії характерна кастова будова суспільства. Населення поділялося на чотири касти. Першу складали брахмани (жерці), другу- кшатрії (воїни), третю – селяни та купці, четверту – шудри (слуги). Були й люди позбавлені будь-яких прав, вони не входили в жодну касту, - недоторкані.

Індію вважають батьківщиною цифр, відомих нам, як арабські. Високою була і музична культура. Епічні твори "Магабгарата" та "Рамаяна" до теперішнього часу вражають своїми високими художніми якостями. Народ Індії створив неповторні і прекрасні взірці архітектури, прикладному мистецтві, ювелірництві і ткацтві. Майстри-ткачі передавали свою спеціальність з роду в рід, від покоління до покоління. В Індії з бавовни створювалися дивовижні тканини, котрі швидко розповсюдилися по всьому світові і стали дуже популярними та дорогими. Способи оздоблення та фарбування тканин трималися ткачами у таємниці.

Скульптури, розписи зберегли уявлення народів про красу: чоловіки – статні, з тонкими таліями; жінки теж витончені, з тонкими таліями, але з широкими стегнами і розвиненими формами. Обличчя у тих та других видовжені, з правильними рисами, мигдалеподібними очима, дугоподібними бровами. Чоловіки зображалися мужніми, а жінки – ніжними і прекрасними.

З точки зору індуїзму чуттєві бажання не вважаються "нечистими". Більш того, вони розглядаються як релігійний обов’язок. В жіночому тілі заключна божественна сутність. Вона повинна пробуджувати бажання – ось чому ідеалом вважається жінка з розвиненими формами стегон і грудей і тонкою талією. Подібне відношення до тіла, як джерела божественного, дозволяє не приховувати його.

У сільських місцевостях південної Індії можна і сьогодні зустріти на вулиці, у магазині, в автобусі оголену до поясу жінку, яка поводиться абсолютно природньо.

Зараз на території Індії проживає не один десяток багатомільйонних народів (маратхі, бенгальці, гуджаратці), багато мало чисельних народів (біли, нага), і в кожного з них свій національний характер, своє світосприйняття і спосіб життя. Але якими різними б не були форми костюмів різних областей Індії, в основі їх лежить любов до яскравості, контрастності та декоративності. Феномен індійського костюму – у безперервності культурної традиції, що бере свій початок з ІІІ тисячоліття до нової ери, коли зародилася одна з найдавніших цивілізацій планети – індійська. З тих пір протягом тисячоліть, творчо переробляючи нові ідеї і образи, в основі своїй костюм залишається майже незмінним.

При всій різноманітності у індійському костюмі легко розрізнити два основних типи: одяг зшитий та незшитий.

Багато численні письмові джерела(наприклад, епічні поеми "Рамаяна" та "Магабгарата") розповідають, що на самому початку нової ери в Індії носили незшитий одяг(найархаїчніша форма костюму): і чоловіки, і жінки драпірували навколо тіла довгу смугу тканини, а зверху накидали покривало. Чітко дотримувалися лише одного правила: ноги мають бути закритими. Усі ці одіяння дуже нагадували сучасне жіноче сарі та чоловіче дхоті.

Тільки з ІV ст.. н.е. поступово з’являються елементи відмінності у чоловічому та жіночому костюмах – формуються певні правила ношення сарі та дхоті. Тоді ж у костюмі починають виділятися регіональні типи.

Спочатку сарі було одноколірним. Його розмір традиційно дорівнює 5,5 х 1,15 м , але може змінюватися. У штаті Гуджарат (на північному заході Індії) сарі вкорочують до 4х метрів, у Мадхья-Прадеш (центральний штат ) подовжують до 9ти м., а у Махараштрі (на заході країни) сарі сягає 10ти метрів.

Виключна універсальність пояснює таку тривалість життя цього виду одягу, який став символом індійської жінки. Сарі відповідає всім вимогам сучасного життя, пристосовано для будь-якої роботи, для танця та ходи. Цей вид одягу дозволяє повітрю циркулювати поміж прошарками тканин. Край сарі, яким покривають голову, захищає обличчя від від палаючого гарячого вітру, надає особливої вишуканості жіночій фігурі.

Багаті жінки надають перевагу дорогим тканинам – від важкої парчі до найтоншої газової. Дами середнього достатку мають гардероб з 80-100 сарі, у їхніх скринях зберігаються взірці, виткані ще у ХІХ ст..

Драпіровка сарі завжди продумана. Довгі вертикальні складки тканини надають витонченості силуету, звивисті лінії природно повторюють форми стегон та плечей. Жіноча фігура і тканина являють собою одне ціле. У цій гармонійній композиції недоліки фігури пом’якшені : приховується як надмірна вага, так і худоба. Завершені, округлі лінії роблять поставу царською. Спілкування з сарі – безперервний творчий процес: руки жінки, яка його носить щодня створює і руйнує його. Без жіночого тіла сарі позбавлене життя, яким живописним воно би не було. Тканина починає дихати, тільки коли обгортає тіло.

Манера драпірувати сарі та розміщувати його вільний кінець – паллав (прикрашений особливим, відмінним від решти тканини способом) – форма, закладених складок можуть багато розповісти про свою господиню: її етнічну, релігійну приналежність, соціальний статус і навіть сімейний стан.

Важливу роль у формуванні індійського костюму зіграли племена шаків та кушанів, які прийшли в Індію з Середньої Азії у І ст.. н.е. Вони носили шаровари та вузькі штани, які злегка розширювалися від колін а також сорочки з вузькими довгими рукавами і верхній одяг, що нагадував сюртук.

У VIII ст.. н.е. до Індії починають проникати мусульмани. У культурах північної частини країни з’являються нові риси. Іноземці-завойовники та місцеві жителі повільно пристосовуються до мислення та способу життя один одного. Цей процес завершується до ХVІ ст.. – іслам припинив бути релігією завойовників і став другою релігією країни.

Якщо на вибір одягу раніше впливав етнічний принцип (незшитим був костюм місцевого населення, а зшитий – іноземців), то з появою мусульман на перший план вийшов релігійний фактор. У послідовників індуїзму надалі побутував незшитий одяг (дхоті, сарі), а навернені до ісламу одягали зшитий костюм. Поступово мусульманський костюм став частиною індійського побуту. Сьогодні, як і раніше, найрозповсюдженішим одягом як чоловіків, так і жінок є курта – свобідна сорочка з бавовни, яку носять навипуск. Чоловічі штани подібні до жіночих шароварів і називаються " шутхна" або "чурідара". Штанини від колін крояться нижче гомілки і збираються у горизонтальні складки, що нагадують браслети.

Цікаве відношення до взуття. Шкіряне взуття принесли в Індію мусульмани. Воно в обігу на північно-західних землях, де багато мусульман і досить холодний клімат. Більшість індійців віддають перевагу туфлям без задників та босоніжкам.

Головні убори привілейованих каст, брахманів та воїнів і простого населення були однотипними. Різниця полягала лише у якості і ціні матеріалу. Основними головними уборами чоловіків були тюрбан або чалма – смуга тканини, що обгортає голову багато разів, залишаючи кінці волосся відкритими. Тюрбани згорталися у формі конусу, чалма мала плоску форму. У жінок роль головного убору носило сарі, кінцем якого жінки прикривали волосся.

Дуже розповсюдженими у Індії були ювелірні прикраси. Їх носили всі – діти, підлітки, жінки та чоловіки. Вищі верстви прикрашали коштовностями головні убори та костюм. Носили намиста, кольє, медальйони, ланцюжки. Кільця та сережки носили чоловіки усіх каст, різнилися тільки метали, з яких вони були виготовлені. Жінки носили дуже багато прикрас, особливо на свята. Проділи зачісок закривали повздовжніми нитками намистин, котрі закінчувалися підвіскою на чоло. Молоді жінки носили маленькі камінчики у лівій ніздрі. У святкові дні люди прикрашали себе гірляндами живих квітів, пір’ям птахів, листям рослин, корінням, плодами.

Косметика теж дуже розповсюджене явище серед людей будь-якого віку і статі. Всі прошарки суспільства чорнили брови та повіки вуглем, лице вкривали білилами, користувалися рум’янами. Губи вкривали золотою фарбою, зуби – коричневою. Жінки в центрі чола малювали невелику круглу плямку – вона називалася "тілак".В стародавні часи вона означала приналежність до певної касти. У різних каст були свої форми і кольори для зображення ті лака. Серед населення було прийнято фарбувати кінці пальців на руках та ногах у червоно - оранжевий колір.Проділи зачісок заміжніх жінок також вкривалися такою фарбою.

Сьогодні в Індії використовують найрізноманітніші фасони одягу – сучасна жінка може носити як традиційний одяг так і західний, європейського взірця. Заміжні жінки, як правило, носять сарі. Лише на відпочинку вони обирають широкі шаровари та свобідні сукні-сорочки.

Індійські модельєри не намагаються копіювати західну моду. Вони використовують національний орнамент, стилістику, тканини. Ріна Хакі, Раві Баджаджем мають свої будинки моди і працюють по всьому світу.

На формування зачіски індійського населення впливали різні фактори: і кліматичні умови, і кастова приналежність. Зачіски чоловіків не відрізнялися особливою різноманітністю та складністю форм. Це було зачесане назад волосся, завите локонами на кінцях. Кшатрії голили голову, залишаючи невеличкий пучок волосся в центрі голови. Можливо, саме тому їх називали "шікханді" (чубаті). Воїни носили також одне довге пасмо, завите в локон, який звисав з правої сторони.

Сикхи носили довге волосся, вкладене у подовгасті пучки, прикріплені над чолом. Пучки виконувалися з кіс або джгутів. Одна із заповідей сикхів – не стригти волосся від народження до смерті.

Дервіші волосся не стригли – носили його розпущеним по плечах. Великою ганьбою вважалося серед брахманів виголення волосся на голові. Цим обрядом могли замінити смертну кару. Полоненим також зголювали волосся, залишаючи кілька пасм, що стирчали в різні боки.

Чоловіки, вступивши у дорослий вік, відрощували вуса та бороди. Бороди фарбували рослинними барвниками, змащували ароматичними оліями.Бороду і вуса завивали. Багаті вельможі, щоби не зіпсувати завивки на вусах та бороді, на ніч вкладали пов’язки-набородники. Бороду сикхи носили скрученою або вкладеною у спеціальну сітку. Її розпускали тільки в особливо святкових випадках.

Діти та юнаки волосся не стригли, носили його розпущеним по плечах.

Жіночі зачіски, так само, як і чоловічі, були дуже простими, незалежно від суспільної приналежності. Жінки гладко зачісували волосся від чола назад і вкладали його на потилиці або низько на шиї в пучок типу равлика або об’ємної півкулі. Всередину пучка вкладали подушечку або вовну тварин – це надавало йому об’єму та стійкості. Найрозповсюдженішими були змієподібні пучки – їх носили заміжні жінки. Змії в Індії – священні тварини, тому такі зачіски були дуже популярними і носити їх вважалося почесним. Часто на потилиці кріпили прикрасу у вигляді скрученої змії – як символ зв’язку землі із космосом. Видів зачісок було дуже багато: вкладені горизонтально коси, прикрашені нитками перлів та гірляндами квітів, перевиті джгутом пасма, прості джгути.

В жіночих зачісках на скульптурах і рельєфах давніх храмів, а також в описах, які дійшли до нас з давніх часів, довжина волосся жінки досягає лінії талії або стегон. На скульптурних зображеннях волосся жінок завжди ретельно прибрані. Деталі зачіски складаються з одної або декількох кіс. Коси різноманітні, складного плетіння. Їх зв’язували, вкладаючи на голові або переплітали одну з одною. Для закріплення в основі перетягували вовняною ниткою, а під час вкладання використовували гребені, обручі, кільця, стрічки, намиста з напівдорогоцінного каміння, низки перлів. Зачіски обкурювалися димом ароматичних рослин, найчастіше - сандала.

Існувало повір’я, що у жіночих зачісках мешкають боги. Тому зачасту жінки робили високі зачіски, що нагадували своєю формою індійські храми. У середині І тисячоліття нової ери з’явилися жіночі зачіски з валиків, укладених один на один у формі піраміди.

Зачіски з розпущеного завитого волосся робили собі тільки храмові танцівниці – баядерки. Спіралеподібні тугі локони розпускалися по спині, зі скронь на щоки звисали завитки.

Незаміжні дівчата носили скроневі коси, іноді зачісували волосся на одну сторону, і пропустивши через невеличку трубочку, загортали джгутом. Гривок та коротких стрижок не носили. Зачіска густо просочувалася оліями, котрі не тільки надавали волоссю блиску, але й охороняли шкіру голови від сонячного проміння. Для отримання мідного відтінку волосся підфарбовували рослинними барвниками, котрі мали лікувальні властивості і сприяли росту волосся.