Лекція на тему „.)”

Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу

Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.)

Раціоналістичні системи Б.Спінози та Г.Лейбніца

Філософія Просвітництва

Емпіризм і раціоналізм як основні напрями у філософії Нового часу

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом
і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.

Філософська думка в Англії (ХVІІ- ХVІІІ ст.)

Першим філософом Нового часу, засновником англійського матеріалізму та емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626).

Основні твори: "Новий Органон", "Про гідність і примноження наук".

Народився Ф. Бекон в сім'ї одного з найвищих урядовців єлиизаветинського двору, навчався в університеті Кембриджа, готував себе до державної служби, зробив блискучу кар'єру. У 1617 р. став хранителем великої печатки, лордом-канцлером і пером Англії, котрому король доручав управління державою. Але державна кар'єра філософа дуже швидко зазнала краху. Ф. Бекона звинуватили в хабарництві, і він мусив визнати свою провину на суді. Суд позбавив Бекона всіх відзнак і присудив до ув'язнення та великого штрафу. Король скасував цей вирок, але політична кар'єра Бекона скінчилася, проте такий поворот у його житті мав і позитивні наслідки: Бекон цілковито піддався іншій своїй пристрасті - науці.

Серед численних філософських питань, над якими він працював протягом життя, провідне місце посідає проблема могутності людського знання й експериментального дослідження природи. Виступивши провісником нової науки, Ф. Бекон започаткував емпіризм як методологічний напрям у науковому пізнанні. І в цьому полягає непересічне значення його філософських праць.

Ф. Бекон відкрив для нас царину наукового знання як такого. Його філософські ідеї поширилися далеко за межі XVII ст. Філософ прагнув звільнити людський інтелект від влади фальшивих теорій і необґрунтованих фактів, спрямувавши його на неупереджене дослідження буття. І тому його філософія зберігає своє значення, залишаючись співзвучною тим настроям, що панують і в науці XXI ст.

Основні погляди Ф. Бекона

Головне покликання філософії – пізнання природи й опанування її силами;

- для опанування силами природи необхідно розробити новий метод - метод індукції;

- існують "привиди" ("примари"), які перешкоджають людині отримати істинне знання:

"привиди роду" пов'язані з недосконалістю самого людського розуму. Розум домішує до природи речей свою природу;

"привиди печери" - неправильне виховання, погані звички;

"привиди площі" - породжуються спілкуванням;

"привиди театру" - сліпа віра в авторитети;

- існують три шляхи пізнання:

"шлях павука" - спроба людського розуму виводити істини самого себе;

"шлях мурахи" - нагромадження голих фактів;

"шлях бджоли" - перетворення емпіричних фактів на наукову істину.

Томас Гоббс (1588-1679) - англійський філософ, політичний теоретик, засновник новоєвропейського атеїзму.

Основні твори: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина» «Левіафан».

Т. Гоббс народився в родині сільського священика здобув гарну освіту, закінчив один із коледжів Оксфордського університету. Ще в дитинстві Гоббс чудово засвоїв латину й грецьку мову, в університеті вивчав філософію Аристотеля і фізику. Неабияку роль у становленні його наукових поглядів відіграло знайомство з італійським ученим Галілео Галілеєм. Т. Гобс допомагав Ф. Бекону в роботі й був його особистим секретарем.

Важливим елементом філософської системи Т. Гоббса є вчення про моральні аспекти людської діяльності. Природі людини, за Т. Гоббсом, властиві прагнення до самозбереження, себелюбство, жадібність. Усе життя людини є складною грою пристрастей та інтересів, що наближає людину до тваринного світу. Поняття добра і зла Гоббс розглядає у зв'язку з відчуттями задоволення і незадоволення, що їх переживає людина. На відміну від математики, предмет якої не викликає пристрастей і не зачіпає людських інтересів, наука про мораль і не може сформулювати свої положення так, щоб вони не заперечувались людьми. Гоббс був переконаний: якби математична істина, згідно з якою три кути трикутника дорівнюють двом прямим, суперечила б чиїмось інтересам учення геометрії було б відкинуто, а математичні книги - спалені.

Хоча Гоббс мав серед сучасників небагато прихильників, його філософське вчення відіграло важливу роль у подальшому розвитку матеріалістичної філософії. Він був одним із засновників соціології Нового часу, батьком семіотики як науки, привертав до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади.

Джон Локк (1632 - 1704) народився в пуританській сім'ї. Його батько був судовим чиновником. Дж. Локк навчався у вестмінстерській монастирській школі, а потім - в Оксфордському університеті. Найтісніші контакти він установ з англійським хіміком Р. Бойлем, виявляв інтерес до філософії, вивчаючи твори П. Гассенді й Р. Декарта.

Свою теорію пізнання Дж. Локк починав із критики розвинутої в межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Підґрунтя цієї теорії було закладене Р. Декартом. Дж. Локк прямо й недвозначно стверджував: "В душі немає вроджених принципів". Дж. Локк не тільки матеріаліст, він репрезентував протилежний раціоналізмові методологічний принцип є емпіризм. Його полеміка з прихильниками раціоналістичної методології й теорії пізнання - невід'ємною складовою історії філософської думки Нового часу. Саме з Локкової філософії починається істерія британського емпіризму XVIII ст. Велику увагу Дж. Локк приділяв суспільно-політичним проблемам, і став одним із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства.

Основні погляди Дж. Локка

Критикує теорію "вроджених ідей". "Вроджених ідей немає", а людський розум на початку – tabula rasa (чиста дошка, на якій досвід пише свої письмена);

усі людські знання мають досвідне походження;

усі чуттєві якості поділяються на первинні та вторинні. Первинні - об'єктивні якості (протяжність, фігура, рух, вага тощо), вторинні - суб'єктивні (колір, запах, смак, звук тощо);

людині притаманні природні права, які є даром Божим усьому людству, - право на життя, свободу і власність;

власність - результат особистої праці людей;

саме власники становлять основу суспільного життя й держави;

"головною метою вступу людей до суспільства є прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони".

У першій половині XVIII ст. в Англії домінувала філософія Дж. Локка, однак у духовному житті англійського суспільства посилилися і консервативні настрої. Одним із філософських теоретиків консерватизму був Джордж Берклі (1685 - 1753), автор класичної системи суб'єктивного ідеалізму.

Народився Дж. Берклі на півдні Ірландії, освіту здобув у коледжі Св. Трійці Дублінського університету, в університеті зацікавився філософією. основні праці: "Дослід щодо нової теорії зору", "Трактат про принципи (іюдського знання", "Три розмови між Гіласом і Філонусом". Остання праця Написана у формі діалогу, учасники якого уособлюють позиції матеріалізму (Гілас) та ідеалізму (Філонус). Зрозуміло, що у цій філософській дискусії переміг Філонус.

Філософ багато мандрував країнами Європи, захищав релігійну етику, здобув сан єпископа. Долаючи вади локкової концепції, Дж. Берклі запропонував ідеалістичний варіант сенсуалізму. Апелюючи до здорового глузду, він заперечив реальне існування загальних і абстрактних ідей. Він стверджував, що єдиним об'єктом пізнання можуть бути лише конкретні речі, які сприймаються чуттєвим шляхом. За Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуттів. Це і є позиція радикального сенсуалізму. Інакше кажучи, існувати для Дж. Берклі - означає сприйматися. Коли ведуть мову про безумовне існування речей, незалежно від їхнього відношення до нашої чуттєвості, то це щось незрозуміле. Реальне існування речі та її відчутність, твердив філософ, невіддільні одне від одного: "Об'єкт і чуттєвість насправді одне й те саме і не можуть бути абстраговані одне від одного".

Міркування Дж. Берклі про зв'язок між чуттєвим сприйманням і існуванням предметів і явищ слушні. Факт такого існування для людини справді невіддільний від факту їх чуттєвого сприйняття, але це зовсім не означає, що речі існують лише тоді, коли вони сприймаються, що вони можуть існувати самі по собі. Кожна з речей, за Дж. Берклі, наприклад, є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей. Зір дає мені ідею червоного, жовтого або іншого кольору. На дотик я сприймаю ідею твердого, кулеподібного. Смак дає мені ідею солодкого або кислого. Сукупність цих ідей я називаю яблуком так кожна окрема річ є лише сукупністю ідей, що даються моєю чуттєвістю Дж. Берклі вважав, що всі тіла, з яких складається всесвіт, не мають жодного існування поза нашим духом.

Свою філософію Дж. Берклі розглядав як спосіб подолання скептицизму. Він наголошував, що відчуття, чуттєві речі - єдина й остання реальність, з якою ми маємо справу. Що ж до речей поза нашим чуттєвим досвідом, то будь-які абстрактні міркування про них позбавлені сенсу. Саме в цьому полягає сутність суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі. Філософ, безумовно, мав рацію, наголошуючи на суб'єктивному характері всіх наших відчуттів. За способом існування вони справді суб'єктивні й цілком антропоморфні. Проте це означає, що ці відчуття позбавлені будь-якого об'єктивного змісту, що вони жодним чином не відтворюють об'єктивні властивості предметів і явищ. Сучасні психологія і фізіологія нагромадили достатньо аргументів на користь того факту, що чуттєве сприйняття будується саме як процес уподібнення. Відображаючи зовнішні предмети та явища, суб'єктивна діяльність певного органа, уподібнюється певним предметним якостям, а суб'єктивний образ виникає як переживання такої подоби.

Філософська точка зору, коли весь світ зводиться до суб'єктивних переживань окремої людини, називається соліпсизмом. Дж. Берклі прагне уникнути крайнощів соліпсизму. Коли йдеться про те, що тіла не існують незалежно від духу, наголошує він, "я маю на увазі не цю або ту індивідуальну душу, але всі душі, хоч якими б вони не були". Отже, світ, за Дж. Берклі, складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ. За цих умов ми стикаємося з цілою низкою проблем. Так якщо способом існування чуттєвих речей є їх сприймання, то з цього випливає парадоксальний висновок, що світ у цілому і кожна окрема річ мають щоразу зникати, тільки-но їх перестають сприймати. Аби уникнути цього парадоксу Берклі припускає існування безлічі людських душ. Якщо ж предмет чи явище не сприймаються жодною з людських душ, то вони існуватимуть у сприйнятті Бога. Отже, суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі доповнює ідеалізмом об'єктивним.

Таким чином, Дж. Берклі визнав існування світу в трьох випадках:

• коли світ сприймає людське "Я";

• коли світ сприймає "хтось";

• коли світ існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливе підґрунтя людських відчуттів.

Усе вищезазначене дає підстави зробити висновок, що суб'єктивний ідеалізм Дж. Берклі нерозривно пов'язаний з релігією, вірою в Бога. Як Релігійний діяч, свою філософію він розвивав як апологетику й обґрунтування віри і засіб спростування матеріалізму та атеїзму.

Основні ідеї Дж. Берклі

Існує лише те, що сприймають органи чуттів;

кожна річ є сукупністю різноманітних чуттєвих ідей:

відчуття - єдина реальність, з якою ми маємо справу;

світ складається з певної сукупності суб'єктів, душ, здатних до сприйняття предметів і явищ;

якщо предмети та явища не сприймаються людиною, то вони сприймаються Богом.

Викладений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, що його у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Девід Юм (1711 - 1776), який завершив лінію британського емпіризму.

Народився: Д. Юм в Единбурзі, в родині незаможного дворянина, здобув юридичну освіту в Единбурзькому університеті, намагався займатися комерцією. У віці 26 років Д. Юм написав першу філософську працю "Трактат про людську природу". Починаючи з 1752 р., він обіймав посаду бібліотекаря юридичного товариства в Единбурзі, написав низку праць із історичної, політичної та моральної проблематики.

У своїх філософських працях, найвідомішими серед яких були "Трактат про людську природу" та "Дослідження щодо людського пізнання", Д. Юм розвинув емпіричну філософію Дж. Локка. Критики Юмової філософії слушно звертають увагу на те, що він усував головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів. Дійсно, Д. Юм відмовлявся розглядати цю проблему. Він просто констатував факт наявності чуттєвих вражень у людській душі. Головне ж, що цікавить філософа, - це співвідношення чуттєвих вражень та ідей. Первинними Д. Юм вважав саме враження, а вторинними - похідні від них ідеї. Всі ідеї людина отримує не інакше як від чуттєвих вражень: "Ми нездатні сформувати правильну ідею про смак ананасу, без того, щоб насправді скуштувати його".

Не заперечуючи об'єктивного існування причинного зв'язку, Д. Юм заперечував упевненість більшості науковців у тому, що наші поняття адекватно відображають цей зв'язок. Якщо цей зв'язок і є, то він залишав недоступним нашому пізнанню, не здатному вийти за межі чуттєвого досвідом. Ми не можемо нічого знати й про ті об'єктивні причини, які породжують нам власні перцепції (сприйняття). В досвіді ми маємо справу лише з перцепція ми, ані на крок не виходимо за ці межі. Отже, будь-які міркування про зовнішнє буття, що начебто спричинює нашу чуттєвість, так само безпідставні. Наше власне тіло й зовнішні щодо нього предмети і явища - насправді лише наше сприйняття, тому ніякого зовнішнього буття для нас не існує. Це не більше як ілюзія, яку легко зруйнувати за допомогою простого експерименту. Достатньо злегка натиснути на око, і зображення роздвоїться. А те, що сприймається - зовнішній предмет чи явище, виявить свою справжню сутність - бути лише чуттєвим образом. За Д. Юмом, жодна людина не сумнівається, що дерево, будинок і т.п. існують незалежно від нас. Проте довести це, спираючись на досвідне знання, ми не можемо, тому що у нас немає вражень зовнішнього буття. Розуму реально не дано нічого, крім чуттєвих сприймань, а знати, що поза ними ми не можемо. "Насправді, - відзначав Д. Юм, - ми ні на крок не можемо вийти за межі самих себе й не сприймаємо ніякого існування, окрім тих перцепцій, що з'явилися в межах цього вузького кола. Цей універсум нашої уяви немає жодної ідеї, крім тих, що були породжені тут." Цей вислів якнайкраще характеризує скептицизм Д. Юма. Цей скептицизм полягає у запереченні пізнаванності об'єктивного світу і зв'язків міме предметам явищами.

Слід наголосити, що, на відміну від Берклі, Д. Юм не відкидав зовнішнє буття як таке, але й не визнає можливості щось знати про нього. За Д. Юмом ідея зовнішнього існування, так само як ідея причинності й необхідності, не має реального змісту, оскільки вони не даються чуттєвим сприйняттям. Єдиною підставою для них може бути віра.

Свій скептицизм Д. Юм спрямовував на основні філософські поняття такі як субстанція, причина, необхідність, буття, дух. Він висловлював сумнів щодо можливості знати не тільки матерію, а й Бога. Не тільки зовнішні для нього об'єкти, а й наша власна сутність залишається нам недоступною.

З позицій скептицизму Д. Юм підходив і до розв'язання проблеми релігії. Він критикував релігійні погляди за антропоморфізм, висміював релігійні обряди, забобони, віру в чудеса. Все не дає підстави визнати Д. Юма однодумцем просвітителів.

За Д. Юмом, перші релігійні уявлення були викликані не споглядання природи, "але турботами про життєві справи, а також тими повсякчасним надіями й побоюваннями, які спонукають розум людини до дії". Оскільки люди схильні уподібнювати всі інші явища до себе, вони наділили невідомі причини людськими рисами. Так Д. Юм пояснює антропоморфізм перших релігійних уявлень. Персоніфікація незнаних причин, від яких залежить щастя і нещастя людини, породила в її уяві богів.

Не можна вважати Д. Юма атеїстом на тій: підставі, що він критично ставився до традиційних релігій з їхніми обрядами та забобонами. Ведучи мову про негативне ставлення Д. Юма до релігії, треба визнати, що в протистоянні науки й релігії симпатії Д. Юма були на боці саме науки. У цьому випадку варто пригадати відомий вислів Ф. Бекона, що його любив повторювати Д. ІОм : філософія в невеликій дозі робить людей атеїстами, а у великій - примирює їх з релігією. В цілому ж скептичне ставлення Д. Юма до традиційних релігій ґрунтувалося на емпіризмі. Він був переконаний, що релігійні догми, віра в надприродні чудеса, потойбіччя суперечить чуттєвому досвіду і здоровому глузду.

Отже, скептицизм шотландського філософа завершує емпіричну лінію в британській філософії XVIII ст. Д. Юм створив оригінальну філософську систему, підґрунтя якої становили емпіризм і феноменологія. Ця філософія справила значний вплив на подальший розвиток англійської філософської думки. Вона стала теоретичною основою майбутнього позитивізму Дж. Ст. Мілля і Г. Спенсера.

Основні ідеї Д. Юма

Усуває головне гносеологічне питання про взаємозв'язок речей та ідей, об'єктивних якостей та відчуттів;

у співвідношенні чуттєвих вражень з ідеями первинними вважає враження, а вторинними - похідні від них, ідеї;

заперечує існування причинного зв'язку між предметами та явищами;

людина не може нічого знати про ті об'єктивні причини, які породжують її власні сприйняття (перцепції);

наше власне тіло і зовнішні предмети та явища - це лише наші сприйняття. Ніякого зовнішнього буття для нас не існує;

не тільки зовнішні щодо нас об'єкти, а й наша власна сутність залишається для нас недоступною. Це яскраво виражений скептицизм Д. Юма, який полягав у запереченні пізнаванності світу і зв'язків між предметами та явищами.

Рене Декорт (1596-1650) - родоначальник нової філософії у Франції, автор теорії дуалізму.

Основні твори: "Міркування про метод", "Основи філософії"".

Народився Р. Декарт (латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) у дворянській родині на півдні Франції, в невеликому містечку Лає, навчався в єзуїтській школі. Схоластичне шкільне викладання на все життя викликало в Декарті огиду до цієї філософії. Натомість він захопився математикою, після закінчення школи вивчав медицину та інші науки, служив в армії баварського короля. У 1628 р. Р. Декарт вирушив до Голландії, де прожив два найплідніші десятиліття. Там він написав свої головні філософські та природничонаукові праці.

Першою його філософською працею був методологічний тракт "Міркування про метод". Цей твір став своєрідною програмою для нової науки, підґрунтям усього європейського раціоналізму. Філософ обстоював думку про безмежні можливості людського розуму.

Метод Р. Декарт докорінно відрізнявся від наукового методу Ф. Бекона. Останній виходив із того, що лише чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання. На думку ж Декарта, джерелом достеменне знання може бути тільки людський розум, інтелект.

На відміну від Р. Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція. Р. Декарт послуговувався методом логічної дедукції. Він одним із перших почав розрізняти інтелектуальну інтуїцію, тобто безпосереднє "бачення" розумом, і чуттєву.

Важливою ознакою раціоналізму є уявлення про те, що розум людини не порожній. Він із самого початку містить у собі вічні й необхідні істини. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт критикував схоластику, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший сповідував матеріалізм, другий - філософський дуалізм.

Основні погляди Р. Декарта

Джерелом достеменного знання є розум;

сходження істини починається із сумніву;

сумнів - це мислення, звідси: "Я мислю, отже я існую";

субстанція - це річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе;

вищою субстанцією є Бог:

Бог створив дві субстанції - матеріальну і духовну. Існування духовної субстанції не залежить від матеріальної, і навпаки. Звідси – дуалізм Декарта;

вроджені ідеї існують завжди у розумі Бога і людини, передають покоління до покоління. Такими ідеями є: "Бог існує", "число існує, "душа існує" тощо;

методом пізнання є дедукція - перехід від загального до конкретного.

Раціоналістичні системи Б. Спінози та Г. Лейбніца

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) - видатний голландський філософ, учень і критик Р. Декарта.

Основні твори: "Богословсько-політичний трактат", "Етика".

Бенедикт Спіноза народився в Амстердамі в єврейській родині, освіту здобув у семикласній єврейській школі, вивчав латинську й давньогрецьку мови, що дало йому змогу ознайомитись із християнською теологією та схоластикою. Він висловив сумніви в істинності Талмуда, відверто виступив проти релігійних фантазій. Конфлікт із керівниками релігійної общини завершився відлученням від неї. Покинувши єврейську общину, Б. Спіноза не перейшов і до християнської церкви, понад усе цінуючи свободу й незалежність. Він почав виготовляти скло, а у вільний час вивчав філософію.

Головний твір Б. Спінози в якому він систематично виклав свої філософські погляди, - "Етика". У "Богословсько-політичному трактаті" філософ започаткував наукову критику Біблії. Філософ зазнав гоніння як ворог релігії та атеїст. Б. Спіноза критикував Декарта за те, що той протиставив дух і матерію, перетворивши їх на самостійні субстанції. На противагу Декартові, Б. Спіноза створив моністичну систему. В основу цієї системи він поклав учення про єдину субстанцію і дав визначення цієї субстанції: "Під субстанцією я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ". Субстанція -самостійне, ні від чого не залежне буття. Воно є причиною самої себе. Іншими словами, субстанція не має зовнішньої причини, вона детермінована лише власною природою. Такою субстанцією є Бог, який ототожнюється з природою.

Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії.

Основні погляди Б. Спінози

На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози;

обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій;

у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним;

свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями;

радість пізнання веде людину до вищої свободи; ототожнюється з природою.

Людську стику Б. Спіноза прагнув будувати як об'єктивну науку. Замість осуду людських вад він прагнув наукового аналізу. Не плакати, не сміятися, але розуміти - ось суть його моральної філософії.

Основні погляди Б. Спінози

На противагу Декартові, створив учення про єдину субстанцію (основу всіх речей, явищ, процесів). Цією субстанцією є Бог - природа. У цьому полягає пантеїзм Спінози;

обґрунтував принцип детермінізму як причинної обумовленості подій;

у ланцюзі причин і наслідків немає нічого довільного, випадкового, все є необхідним;

свобода - це пізнана необхідність, панування розуму над почуттями;

радість пізнання веде людину до вищої свободи;

розум має перевагу над чуттєвим пізнанням. Отже, Спіноза обстоював раціоналізм;

найвищою користю для людини є пізнання Бога. Саме через пізнання Бога людина може прийти до внутрішньої свободи й щастя.

Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький філософ, учений, енциклопедист.

Основні твори: «Міркування про метафізику», «Теодицей», «Монадологія».

Г. Лейбніц народився у Лейпцигу в родині професора моралі. Коли юнакові виповнилось 15 років, він вступив до Лейпцизького університету захопився логікою і філософією. Після закінчення навчання Лейбніц захистив дисертацію. Починаючи з 1676 р., протягом 40 років він перебував на службі герцогів Ганновера як бібліотекар, історіограф, політичний радник.

Як і для попередників Лейбніца, головною проблемою його філософії була проблема субстанції. Він заперечував картезіанський субстанцій - дуалізм душі й тіла. На противагу Спінозі, Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки і відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції - монади. Отже, філософ перебував позиції субстанційного плюралізму.

Субстанція та її атрибут - сила необхідно пов'язані з діяльністю активною дією. Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність - головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов'язаний з іншим принципом - індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності, лише різні види діяльності. Сама ж діяльність - основа індивідуалізації предмету чи явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття - субстанційне.

Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов'язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об'єктивного ідеалізму.

Основні погляди І. Лейбніца

Головним принципом філософії є діяльність;

діяльною субстанцією є одиниця буття монада - найпростіша неподільна єдність, першопочаток предметів і явищ;

монади наділені силою, тому вони є джерелом усілякого руху і саморуху;

монади не можуть виникнути або зазнати руйнування. Вони створені Богом і тому вічні;

кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" все буття;

взаємозв'язок монад між собою відбувається за принципом "неперестановленої гармонії" (створюючи монади, Бог пристосовує до одної);

за ступенем досконалості монади поділяються на три види: "голі монади", з яких складається неорганічна природа; "монади-душі", що становлять підґрунтя живої природи; "монади-духи", які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ;

намагався подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом. Досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування розуму. В цілому Лейбніц залишився: раціоналістом;

формулу емпіризму "Немає нічого в інтелекті, чого не було б у відчуттях" він доповнив словами "крім самого інтелекту";

розвинув концепцію про множинність можливих світів. Бог, на переконання, створив лише один із них, але це найкращий світ;

лише у духів, як найвищих монад, характер дій набуває форми справжньої свободи.

Філософія Просвітництва

Добою Просвітництва в Європі вважається XVIII ст. Сутність філософії Просвітництва полягає в обстоюванні вирішальної ролі освіти, науки і культури у розв'язанні всіх соціальних проблем.

Характерні риса просвітницького світогляду

Обґрунтування ідеї незмінності людської природи, рівності всіх людей;

наявність низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина;

відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу;

негативне ставлення до Середньовіччя та ідеалізація Античності;

історичний оптимізм та віра в прогрес і визнання єдиних закономірностей суспільного розвитку;

великий внесок у розвиток педагогічної науки.

Представники англійського Просвітництва: Антоні Шефтсбері, Джордж Берклі - ідеалістична течія; Джон Толанд, Джозеф Прістлі та ін. - матеріалістична течія.

Основні ідеї матеріалістичної течії

Матерія активна, рух є властивістю матерії;

усе в світі має свою причину і наслідок;

поведінка людини підпорядкована необхідності;

священнослужителі свої вигадки видають за слово Боже.

Основні ідеї ідеалістичної течії

Існувати - значить бути сприйнятим (Дж. Берклі);

мораль не залежить від соціальних умов;

кінцева мета суспільства - щастя людини;

тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

Деїстичний напрямок

Основні представники деїстичного напряму

Основні ідеї

Вольтер (1694-1778) - філософ, поет, драматург; Шарль Монтеск'є (1689-1755)- філософ; Жан-Жак Руссо (1712-1778) -філософ, письменник.

Залежність суспільного буття від географічного середовища. Географічне середовище визначає державний устрій та юридичні закони (географічний детермінізм Ш. Монтеск'є); причиною нерівності людей є приватна власність, народ має право на революції; цивілізація забезпечує потреби тіла, а потреби духу забезпечує культура (Ж.-Ж. Руссо); закон моральності: «чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою» (Вольтер).

Соціалістично-утопічний напрям

Основні представники	Основні ідеї
Клод Сен-Симон (1760-1825) -мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст. Шарль Фур 'є (1772-1837) - спеціаліст-утопіст	Теорія ідеального суспільства; плановий розвиток економіки; праця перетворюється на першочергову життєву необхідність, дає насолоду, сприяє всебічному розвитку особистості; від кожного за здібностями, кожній особі за її справи; держава перетворюється із засобу влади над людьми на засіб керування господарством.

Матеріалістично-атеїстичний напрям

Основні представники	Основні погляди
Жульєн Ламеїпрі (1709-1751) - філософ, лікар за освітою; Дені Дідро (1713 – 1784) філософ-матеріаліст; Клод Гельвецїй (1715-1771) - філософ-матеріаліст; Поль Гольбах (1723-1789) -філософ-матеріаліст.	Матерія активна, рух є зміною взагалі, критика релігії (Д Дідро); завдання філософії - пошуки умов для досягнення людського щастя; шляхом до справедливого суспільства є узгодження особистих та суспільних інтересів; "матерія - це те, що, впливаючи на наші органи чуття, викликає відчуття" (П. Гольбах); людина - особлива машина. Необхідною умовою формування людини є суспільне життя (Ж. Ламегрі).

Філософія Нового часу, що розвивалася паралельно з наукою, з метою підвищення надійності й ефективності останньої, значну увагу приділяв дослідженню методу істинного пізнання оточуючого світу.

У методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм, раціоналізм.

Майже всі філософські концепції Нового часу обґрунтовували ідеї багатоякісності матерії та її нерозривного зв'язку із простором і часом.

Оригінальним було трактування проблем першооснови світу. Р. Декарт обстоював точку зору про матеріальну субстанцію, яка має два незалежні атрибути - протяжність і мислення. Г. Лейбніц першоосновою світу вважав духовну одиницю-монаду, а Б. Спіноза ототожнював субстанцію з Богом.

Французький матеріалізм XVIII ст. розвивав систему механістичного матеріалізму, висував ряд діалектичних ідей: єдності матерії та руху. Різнорідності матеріального буття. Французькі матеріалісти полемізували з представниками англійського суб'єктивного ідеалізму, які виходили з тези, що речі - це комплекси відчуттів.

У філософському осмисленні людини спостерігався перехід від авторитарно-теологічної орієнтації до визнання людського розуму вищим критерієм оцінювання як природи, так і суспільства. Саме у добу Нового часу Просвітницта тут була сформульована ідея: якщо середовище формує людина, то необхідно його перебудувати так, щоб воно виховувало в індивідів найкращі людські якості.

Література

Алексеев П.В. История философии - М.,2005.

Бекон Ф. Соч.:В 2т. - М. Л 1972.

Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. Підручник.-К., 2001.

Валери П. Взгляд на Декарта // Вопросы философии – 20. - №10.

Вступ до філософії: Підручник/За ред. Г.І. Волинки - К., 1999.

Горбачев В.Г. История философии - Брянск, 1998.

Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу XVII - XVIII, Підручник.-К., 1998.

Декарт Р.Соч.:В2т.- М., 1989.

Кузнєцов В. Французский материализм XVIII века. - М., 1981.

Нарский И.С.Западноевропейская философия ХVІІ ст. - М., 1971.

Новая философская энциклопедия: В 4 т.- М.,2000.

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. - К., Львів, 2002.

Причепій Є.М. та ін. Філософія. - К., 2005.

Философия для аспирантов: Учебник / Под ред. И.И. Кальнного. СПб., 2001.

Філософія / За ред. І.Ф. Надольного - К., 2001.