Тема: Основи диференціальной психофізіологіїлогії.

Зміст. 1

Вступ 2

Розділ 1. Задачі і проблеми диференціальной психофізіології. 3

Розділ 2. Асиметрія мозку. 5

Розділ 3. Темперамент як індивідуальна особливість психофізичної організації особистості.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Різноманітність і відмінність людей, навіть по зовнішності, відома ще з давніх часів. Хоча людська особа складається лише з десяти частин, але і серед багатьох тисяч не існує двох осіб, які не можна було б відрізнити одне від іншого. Люди відрізняються не тільки будовою особи, або будовою тіла (конституцією). Вони відрізняються поведінкою, діями, вчинками, бажаннями, значенням життя. Люди живуть в різних історичних, суспільних і державних умовах, а останні, як розумієте, накладають свій відбиток на особу. Все це складає різноманітність індивідуальних відмінностей людей. Але люди не тільки відрізняються один від одного, вони схожі один на одного. Так у кожної людини, в його психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява.Індивідуальні відмінності між людьми в фізичному плані вивчає диференційна психофізіологія. Головна її задача - знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

Переглянемо такі поняття, як асиметрія мозку та асиметрія рук. Адже, функціональні асиметрії накладають свій друк на індивідуальні властивості особистості.

Розглянемо в роботі індивідуальні особливості особистості. Бо діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а в першу чергу саме індивідуальними особливостями її психофізичної організації. І це виразно виявляється в темпераменті особистості. Сформуємо класифікацію темпераментів, а також роль останього в діяльності людини.

1. Задачі і проблеми диференційной психофізіології.

Науковий інтерес до біологічних механізмів людської психології індивідуальності має історію, порівнянну по своїй діяльності з історією багатьох найстародавніших наукових напрямів. Індивідуальні відмінності між людьми на фізіологічному рівні вивчає диференціальна психофізіологія. Вже більше двох з половиною тисяч років тому медиками античності були сформульовані гіпотези, покликані пояснити індивідуальні особливості темпераменту співвідношенням основних рідких середовищ людського організму.

З тих пір, особливо впродовж останніх ста років, було висунуто немало різноманітних, різко різних по науковому рівню концепцій, направлених на виявлення тих глибоких природних першопричин, які, складним чином взаємодіючи з впливами навколишнього середовища, створюють кінець кінцем неповторний психологічний вигляд людської індивідуальності.

У цих концепціях і полягають актуальні проблеми диференціальної психофізіології. Вивчаючи людську особу, не можна ігнорувати її індивідуальні природні особливості. Але разом з тим зрозуміло, що не тільки цими особливостями характеризується особа. Перед диференціальною психофізіологією стоїть задача – знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

У всіх концепціях йдеться фактично про одне і те ж: виборі деякої системи біологічних понять, які в своїй сукупності могли бути використані для пояснення індивідуальних особливостей функціонування всіх скільки-небудь важливих сфер людської психіки.

У радянській психофізіології як така система понять використовуються уявлення, вироблені первинно в павловськой школі і розвинені потім стосовно людини лабораторіями б. Р. Ананьева, Би. М. Теплова, В. С. Мерліна і ін. Мається на увазі концепція основних властивостей нервової системи (СНС), яка приймає як провідної посилки положення про існування у високоорганізованої нервової системи ряду властивостей (параметрів, рис, “вимірювань”), що характеризують динаміку протікання в ній нервових процесів збудження і гальмування і складових в своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу різноманітних психофізіологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями.

В даний час є всі підстави вважати, що ця концепція є найпродуктивнішій зі всіх запропонованих дотепер біологічних теорій психологічній індивідуальності. Її очевидні переваги витікають з того факту, що вона бере як відправний момент не побічні або вторинні ознаки біологічної організації, якими є, наприклад, морфологічні показники – ознаки тілесної конституції у Е. Кречмера або У. Шелдона, а ознаки визначаючої, веде системи людського організму – центральної нервової системи.

Таким чином, вже при справжньому рівні наших знань про організацію мозкової діяльності слід, мабуть, згодитися з тим, що окремі комплекси мозкових структур грають кожен свою роль у визначенні різних особливостей, характеристик психіки і поведінки, і що саме властивостями мозкових систем визначаються індивідуальні особливості цих характерів. Вже вельми схемний виклад істоти цих проблем з достатньою повнотою показує складність і “багатовимірність” самої проблематики диференціальної психофізіології, яка полягає в проблемі основних властивостей нервової системи як нейрофізіологічних чинників індивідуально-психологічних відмінностей. Взаємодіючи з багатоманітними впливами навколишнього середовища, ці природні властивості створюють кінець кінцем те, що не перестає нас спантеличувати і вражати, - людську індивідуальність. Рішення задачі все більш поглибленого вивчення властивостей нервової системи у всій складності її структури, у всій різноманітності її змісту, функцій і проявів допоможе зрозуміти ті причини, по яких кожний з нас відрізняться від інших.

2. Асиметрія мозку.

Серед величезної безлічі різновидів людської діяльності є такі, якими може оволодіти кожен індивід з нормою загального інтелекту, а є і такі, якими будь-якою оволодіти не може. Навіть високий інтелектуальний потенціал не може забезпечити успішність, швидкість і легкість оволодіння деякими видами діяльності. У таких випадках психологи говорять про відсутність у особи спеціальних здібностей і прагнуть з'ясувати причини такої неможливості. Поряд із загальними здібностями виділяють спеціальні людські здібності, розуміючи під ними такі психологічні особливості, які властиві одним індивідам, і відсутні у інших. До спеціальних здібностей відносяться музичні, художні, математичні, літературні, поетичні і інші здібності. Дійсно, не кожний з нас може стати художником або поетом, музикантом або математиком (мається на увазі – здатним) навіть при використовуванні досконалих методів для розвитку спеціальних здібностей.

Виходячи із співвідношення "природжено - придбане", враховуватимемо, що завдатки є необхідною умовою для розвитку здібностей, а природа завдатків прихована в природжених конструктивних і функціональних особливостях головного мозку людини. У дослідженнях І. П. Павлова і його співробітників були встановлені загальні типи ВНД, однакові для тварин і людей. Прагнучи пояснити відмінність між вищою нервовою діяльністю людини і тварини, Павлов підкреслював, що в психіці людини має місце "надзвичайний додаток" – мова. Цю надбавку Павлов назвав другою сигнальною системою на відміну від першої сигнальної системи (образи відчуттів і сприйняття). Великий фізіолог розумів, що у вищій нервовій діяльності людини існує відносне переважання однієї сигнальної системи над іншою. Із його точки зору по переважанню люди можуть бути розділені на три спеціальні типи: "художній", "розумовий" і "середній". Зобразимо таке переважання схемно:

а. ІСС > ІІСС - "художник"

b. ІСС = ІІСС - "середній"

c. ІСС < ІІСС - "мислитель"

Послідовники Павлівського вчення про дві сигнальні системи почали вивчати умовні "рефлекси рефлексів", тобто освіта у людей умовних рефлексів не тільки на первосигнальний подразник (світло, колір, звук, удар струмом), а і на слово, яке означає подразник. Такі дослідження проводилися, як фізіологами, так і психологами. До речі, дослідження умовних рефлексів на мовні подразники велися і на кафедрі психології Одеського університету. Але результати цих досліджень мало що давали для диференціації спеціальних завдатків і здібностей. Ученим знадобилося ще підлога сторіччя, щоб зрозуміти чим же дійсно обумовлена детерміація спеціальних здібностей.

В кінці XІХ і на початку XX сторіччя, зустрічаючись з фактами поразок великих півкуль головного мозку людини, дослідники знайшли різні варіанти порушень і розладів окремих властивостей вищих психічних функцій (сприйняття, пам'яті, мови, мислення, інтелекту, особових властивостей). Ці факти дозволили зробити висновок, що певні ділянки кори великих півкуль головного мозку мають своє специфічне призначення і функціонально забезпечують відповідні складові психіки в інтеграційній діяльності особи. Накопичення фактів показало, що в лівій півкулі зосереджені центри мови, а права півкуля забезпечує образне віддзеркалення об'єктів навколишнього світу. Напрям таких досліджень одержав назву "нейропсихологія". Одним із засновників цього напряму був професор Лурія А. Р.Большой внесок в розуміння функцій правої і лівої півкуль внесли спостереження за пацієнтами в умовах нейрохірургічного втручання. Для проведення операцій використовувався метод гальмування функцій однієї з півкуль головного мозку. При заторможенності однієї півкулі, друга півкуля починала поводитися в режимі максимуму власних функціональних можливостей. Учені приходили до висновку, що в кожній особі знаходяться дві люди: льовополушарний і правополушарний. Так, льовополушарний людина дуже говірка, знаходиться в ейфорійному стані позитивних емоцій, будує нереальні "прожекти", цілеспрямований в майбутнє. Правополушарний людина, навпаки, мовчазна, агресивна, пов'язана з образами минулого. Як дуже точно помітили відомі дослідники функцій правої і лівої півкуль головного мозку людини Н. М. Брагина і Т. А. Доброхотова, особа переживає власний час, який "тече" зліва направо. Тут мається на увазі функціонально асиметрична орієнтація лівої півкулі в майбутнє, а правого в минуле.

У багатьох експериментальних дослідженнях було з'ясовано, що сприйняття предметів навколишнього світу забезпечується саме парною роботою аналізаторів (бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальноє обмацування). Кожен аналізатор, як з'ясувалося, має своє центральне представництво в корі великих півкуль головного мозку. Так, ліве око, око, праве вухо, права рука – в лівій півкулі. У парній роботі один з аналізаторів виконує функцію ведучого, а другий відомого. Відповідно з представництвом аналізаторів можна говорити про провідну і відому півкулі головного мозку. Ці факти показують, що ліва і права півкулі функціонально нерівнозначні в забезпеченні відображення наочного середовища. Відповідно з цією функціональною на ліве і праве.У інших дослідженнях було встановлено, що переважання функцій правої півкулі над лівим обуславліваєт ліворукість, а переважання функцій лівої півкулі над правим обуславліваєт праворукость.

Так, вивчаючи переважання функцій органів в парній роботі аналізаторів (ведучий – відомий орган) були розроблені дослідницькі прийоми функціонального переважання лівого – правого півкуль головного мозку людини. Об'єднуючи всі ознаки переважань, учені стали говорити про функціональні асиметрії великих півкуль головного мозку. Було також встановлено, що переважання може бути повним, або частковим (парціальним).

Враховуючи всі накопичені в цьому напрямі факти, психологи дійшли висновку, що саме функціональні асиметрії мозку можуть розглядатися як завдатки спеціальних здібностей індивіда. Ми розглядаємо завдатки як природжені особливості будови головного мозку. Дослідження в цьому напрямі показують, що кожен індивід народжується полушарно асиметричним. Так, за даними деяких дослідників, у людській популяції народжується приблизно однакова кількість індивідів з переважанням функцій правої півкулі (лівші) і функцій лівої півкулі (правші). Але, в реальності кількість ліворуких індивідів зустрічається значно рідше. Тут треба зробити деякі пояснення.

По-перше, мають місце різні варіанти різного переважання функцій – повне, або часткове. Звичайно, враховуючи складну структуру кори великих півкуль, варіантів часткового переважання може бути набагато більше, але задача тонкого розщеплювання цих варіантів переважання не вирішувана в диференціальній психології.

По-друге, ліва півкуля, народжуючись "німим", починає "говорити" (нагадаємо, що всі центри мови знаходяться в лівій півкулі) на певному віковому періоді розвитку індивіда.

По-третє, так історично склалося, що людство створило праворукую культуру. Все це разом зумовлює гальмування прояву ліворукості у певної частини індивідів, які народилися з частковим переважанням правої півкулі над лівим. Під впливом вказаних причин ці індивіди перетворюються в "прихованих ліворуких", зберігаючи при цьому переважання функцій правої півкулі над функціями лівого. Серед правополушарних під вищезазначеним соціальним тиском "виживає" і зберігається близько половини (за даними американських психологів 20-25%) ліворуких індивідів.Підводячи підсумки, слід зазначити, що в спеціальній організації психіки індивіда головну роль виконують природжені функціональні асиметрії великих півкуль головного мозку. Саме останні і визначають завдатки, ступінь прояву яких реалізується в спеціальних здібностях особи. Існуючи в єдності, функціональні асиметрії накладають свій друк на індивідуальні властивості загального типу, додаючи до формально-динамічних властивостей темпераменту спеціальну спрямованість.

Асиметрія (тобто домінування) рук обумовлено особливостями функціональної асиметрії півкуль головного мозку. У правшей, як правило, домінує ліва півкуля, що спеціалізується на обробці вербальної інформації. У льовшей же розташування основних функцій між півкулями складніше і не є просто дзеркальним віддзеркаленням асиметрії мозку, як у правшей. і, відома ще з давніх часів.

3. Темперамент як індивідуальна особливість психофізичної організації особистості.

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості – це конституція організму, його фізіологічні процеси – гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного для всіх людей, що зумовлюється антропогенезом, тобто походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості, кмітливості, в інтересах. Особливо яскраво вирізняються люди за індивідуальними здібностями – музичними, образотворчими, спортивними, художньо-літературними.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму.

Індивідуальні особливості особистості слід відрізняти від вікових, які настають з дозріванням або старінням організму. Індивідуальні якості особистості, наприклад швидкість реакції, міра активності, вразливості тощо, виявляються незалежно від віку без особливих змін. Разом з тим з віком під впливом життя та виховання індивідуальне досить своєрідно, яскраво виявляється в пізнавальній діяльності, емоційно-вольовій активності, рисах характеру, інтересах, що дає підстави вважати людину здібною чи не здібною, емоційно вразливою чи “товстошкірою”, вольовою чи безвільною, сміливою чи боязливою.

Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах. Особливості їх прояву залежать від виховання дитини.

Індивідуальні відмінності між людьми вивчає диференційна психологія. Психологія праці, мистецтва, навчання та виховання, застосування психологічних закономірностей завжди мають опосередковуватися знаннями індивідуальних відмінностей між людьми. Без таких знань неможливо готувати молодь до праці, свідомого вибору професії. Діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а й індивідуальними особливостями її психофізичної організації. Це виразно виявляється в темпераменті особистості.

Темперамент (від лат. temperare – зміншувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дали підстави поділити людей на кілька груп або типів темпераменту. Вчення про темперамент започатковано славнозвісним давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники (римський лікар Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor – рідина, соки організму – кров, флегма, жовч), згідно з якою темперамент спричинює перевагу в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що жттєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров’ю, жовчю та слизом (лімфа,флегма). На основі цього погляду сформувалося вчення про чотири типи темпераменту: сангвінічний (від лат. sanguis – кров, перевага в організмі крові), флегматичний (від грецьк. рhlegma – слизь, перевага в організмі слизу), холеричний (від грецьк. сhole – жовч, перевага в організмі жовчі) та меланхолійний (від грецьк. melas – чорний, похмурий та chole – жовч, перевага в організмі чорної жовчі). Сьогодні це вчення цікаве тільки з історичного погляду. Але описані Гіппократом характерні риси темпераменту досить точно визначають особливості окремих типів темпераменту.

Німецький філософ І. Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, уперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав, що флегматикам бракує моральних почуттів, меланхоліки – справжня доброчинність; у холериків найрозвиненіше почуття честі, а у сангвініків – почуття прекрасного. Але І. Кант у своєму розумінні темпераменту плутав його риси з характером. Вітчизняний вчений, лікар і педагог П. Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на думку П. Лесгафта, зумовлюють швидкість і силу кровообігу, невеликому діаметру судин відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметру та товстим стінкам його судин – меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється великим діаметром і тонкими стінками судин.

Аналізуючи сукупності морфологічних ознак німецький психіатр Э. Кречмер виділяє на основі розроблених їм критеріїв основні конституційні типи статури і робить спробу визначити темперамент саме через ці типи морфологічних конституцій. Наприклад, астенічному типу конституції, що характеризується довгою і вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, подовженою особою, слабкою мускулатурою, відповідає, по Кречмеру, шизоїдний (шизотемічеській) темперамент, якому властиві індивідуальні особливості, розташовані в основному уподовж „психестетічеськой” шкали, - від надзвичайної ранимої, афекту і дратівливості до бездушної холодності і тупого, „ дерев'яної” байдужості. Для шизоїдів характерні також замкнутість, відхід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між судорожною поривчастою і скутістю дій.

Іншому основному конституціональному типу – пікнічеському, що характеризується широкими грудьми, коренастою, широкою фігурою, круглою головою, виступаючим животом, відповідає по Кречмеру, циклоїдний (цикломатічеській) темперамент, якому властиві перш за все індивідуальні особливості, що йдуть уподовж „діатетічеськой” шкали, тобто Від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб'єктів до постійно пониженого, сумного і похмурого стану духу у депресивних індивідів.

Для циклоїдів характерні також відповідність реакцій стимулам, відвертість, уміння злитися з навколишнім середовищем, природність, м'якість і плавність рухів. Е. Кречмер помилково визначив роль конституціональних особливостей як чинників психічного розвитку особи. Його теорія неминуче приводить до порочної ідеї фатального нахилу індивіда до того психологічного складу, який уготований йому спадково заданим тілесним виглядом, і носить по суті реакційний характер

До морфологічних теорій темпераменту відноситься і концепція американського психолога У. Шелдона, який виділяє три основні типи соматичної конституції („соматипа”): ендоморфний, мезоморфний і ектоморфний. Для ендоморфного типу, на його думку, характерні м'якість і округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової і мускульної систем; йому відповідає вісцеротонічеській темперамент з любов'ю до комфорту, з плотськими устремліннями, розслабленням і повільними реакціями. Мезоморфний тип характеризується жорстокістю і різкістю поведінки, переважанням кістково-мускульної системи, атлетічностьюї силою; з ним пов'язаний соматотонічеській темперамент з любов'ю до пригод, схильністю до ризику, жаданням мускульних дій, активністю, сміливістю, агресивністю. Ектоморфному типу конституції властиві витонченість і крихкість тілесного вигляду, відсутність вираженої мускулатури; цьому сомато-типу відповідає церебротонічеській темперамент, що характеризується малою товариськістю, ськлоностью до відособлення і самоти, підвищеною реактивністю. Шелдон, так само як і Кречмер, приводить думка про фатальну соматичну обумовленість найрізноманітніших психічних рис особи, зокрема таких, які цілком визначаються умовами виховання і соціальним середовищем.

.Гуморальна та морфологічна теорії темпераменту мають серйозні недоліки. Вони обстоюють як першооснову темпераменту, а також системи організму, які не мають для цього потрібних властивостей. Крім того, ці теорії стирають межі між темпераментами здорового та хворого організму, пояснюють темперамент лише біологічними чинниками, а тому не все розкривають у його сутності. Але зовсім ігнорувати ці теорії в поясненні проявів темпераменту не можна. Відомо, що порушення функції гуморальної та ендокринної систем організму зумовлюють деякі психопатії, що позначаються на особлтвостях типів темпераменту, наприклад шизофренічні, маніакально-депресивні психози, немотивовані настрої, психостенії та ін.

У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераментів: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості.

Сангвініку властиві досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах спричинює недостатню зосередженість, похапливість, а то й поверховість.

Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і поривчастість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями і настроями. Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхоліку властиві низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань за таких життєвих обставин, які на це не заслуговують.

Підкреслюючи вже сказане, треба сказати про те, що аби-яка діяльність (трудова, навчальна,ігрова) висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже, до темпераменту людини.

Висновок.

Отже, диференційна психофізіологія наука, що вивчає індивідуальні відмінності між людьми у фізиологічному плані Вивчаючи людську особу, не можна ігнорувати її індивідуальні природні особливості. Але разом з тим зрозуміло, що не тільки цими особливостями характеризується особа. Перед диференціальною психофізіологією стоїть задача – знайти оптимальні умови формування особи, знайти умови максимального прояву всіх її можливостей, виходячи з її природних даних.

. Психологія праці, мистецтва, навчання та виховання, застосування психологічних закономірностей завжди мають опосередковуватися знаннями індивідуальних відмінностей між людьми. Без таких знань неможливо готувати молодь до праці, свідомого вибору професії. індивідуальні властивості залежать від функціональних асиметрій

Індивідуальні властивості залежать від функціональних асиметрій, які накладають свій друк на особистість. Діяльність і поведінка людини зумовлюються не лише соціальними умовами життя, а й індивідуальними особливостями її психофізичної організації. Це виразно виявляється в темпераменті особистості. У сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераментів: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік.

Будь-яка діяльність (трудова, навчальна,ігрова) висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже до темпераменту людини.

Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) особистості виявляються по-різному,відіграють позитивну або негативну роль.

Таким чином, стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу вищої нервової діяльності, що входить до структури її темпераменту. Отже, у професійній орієнтації та підготовці до праці молоді потрібно зважати в першу чергу на особливості темпераменту.

Список використаної літератури:

1. Ковалев А. Г. Личность воспитывает себя. – М.: Знание, 1983.

2. Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. – К.: Рад. шк., 1968.

3. Немов Р. С. Психология. – М.: Просвещение, 1995.

4. Введение в психофизиологию/ Маврютина Т. М., Ермолаев О. Ю. – М.: Московский психолого-социальный институт: Флинта, 2001.

5. Брагина Н. Н., Доброхотова Т.Н. Функциональная ассиметрия мозга. – М.: Наука, 1988, 288 с.

6. Купер К. Индивидуальные различия. – М.: Аспект Пресс, 2000.

17