Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Кафедра ботаніки, зоології та охорони природи

КУРСОВА РОБОТА

Структура, функціонування, зональність та механізми стійкості макроекосистем

Виконала:

студентка 45 групи

Кучма Оксана Іванівна

Науковий керівник:

к.б.н., доц., зав. кафедри

ботаніки, зоології та

охорони природи

Карпенко Ю.О.

Чернігів – 2007

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття про макроекосистему

Розділ 2. Континент як макроекосистема

2.1 Структура материка

2.2 Зональність материків

Розділ 3. Світовий океан як макроекосистема

3.1 Структура Світового океану

3.2 Екологічна зональність Світового океану

3.3 Функціонування та стійкість океанічної макросистеми

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Екосистеми за розміром поділяються на: мікроекосистеми, мезоекосистеми (ліс), макроекосистеми (континенти, океани), глобальна екосистема (біосфера).

Біосфера - екосистема вищого рангу, що включає, як уже було відзначено, тропосферу, гідросферу і верхню частину літосфери в межах "полючи" існування життя. Вона має величезну розмаїтість співтовариств, у структурі яких виявляються складні сполучення рослин, тварин і мікроорганізмів з різними способами життя. У цій мозаїці насамперед виділяються екосистеми наземні і водні.

В усіх макроекосистемах різного порядку варто розглядати лише подібні типи співтовариств, що формуються в подібних кліматичних умовах середовища різних частин планети, а не видовий склад і популяції макроэкосистем. Крім того, виражена диференціація екосистем у залежності від локальних умов (геологічних факторів, рельєфу, грунтоутворюючих порід, ґрунтів і т.д.), де вже можна розглядати й оцінювати популяції різних видів, видовий склад екологічних систем. Усе це різноманіття екосистем біосфери, особливо планетарних (суша й океан), а також провінційну і зональних, необхідно вивчати, зіставляючи їхню продуктивність.

Метою нашої роботи є: аналіз структури та функціонування макроекосистем.

Для реалізації мети роботи поставлені наступні завдання:

дати поняття про макроекосистему;

дати характеристику континенту як макроесисистеми;

проаналізувати структуру та протікання процесів в океанічній макроекосистемі.

Розділ 1. Поняття про макроекосистему

Екологічна макросистема - складна ієрархічна структура організованої матерії, в якій при об'єднанні компонентів в більші функціональні одиниці виникають нові якості, що відсутні на попередньому рівні; є єдиним стійким природним комплексом живих організмів і природного середовища, в якому вони існують; відкритою термодинамічною системою, що існує за рахунок надходження з навколишнього середовища енергії та речовини і має здатність до саморозвитку та саморегуляції.

Екологічній макросистемі властиві ознаки систем:

Емерджентність - виникнення нових властивостей, які характеризують систему, за рахунок взаємодії її окремих елементів.

Сукупність – сума властивостей кожної системи, тобто наявність сукупних властивостей (наприклад, народжуваність для популяції - сума індивідуальної плодючості особин виду).

Гетерогенність системи (або принцип різноманіття) полягає в тому, що система не може складатися з абсолютно ідентичних елементів.

Характерною особливістю макроекосистем є: а) глобальність розмірів і величезні глибини, заповнені життям; безперервність; б) постійна циркуляція (наявність сильних вітрів, які дмуть протягом року в одному і тому ж напрямку, наявність глибинних течій); в) панування різних хвиль і приливів, що зумовлює помітну періодичність життя угруповань; г) сильна буферність; д) наявність біогенних елементів, які є лімітуючими факторами, що визначають розміри популяції.

Все населення макроекосистем розподіляють на продуцентів, консументів і редуцентів.

Макроекосистеми відзначаються своєю великою продуктивністю, відіграють важливу роль гіганських регуляторів клімату Землі.

Розділ 2. Континент як макроекосистема

2.1 Структура материка

За своїм типом земна кора може бути материковою й океанічною.

Материкова кора складається з трьох шарів — осадового, гранітного і базальтового, її потужність досягає 30-40 км, а в горах — 60- 80 км. Вона старіша за океанічну. Вік її окремих ділянок перевищує 3 млрд років.

Океанічна кора складається з осадового і базальтового шарів. Потужність океанічної кори 5-10 км, її вік не перевищує 160-180 млн років.

У XIX ст. була поширена гіпотеза, заснована на ідеї Канта і Лапласа про первинний розплавлений стан Землі. Як стверджували прихильники цієї гіпотези, земна кора утворилася в результаті остигання планети. При остиганні Земля зменшувалася в об'ємі, що призводило до "зморщування" земної кори — утворення на ній складок. Виступи стали материками, а западини — океанічним дном.

На початку XX ст. німецький вчений А. Вегенєр розробив гіпотезу дрейфу материків. За цією гіпотезою на Землі був єдиний материк — Пангея. У мезозої він розколовся на Лавразію та Гондвану, а потім — на окремі материки. Материки переміщувалися в різні боки (тобто відбувався їхній дрейф), що призвело до утворення океанів.

Зараз розроблена теорія тектоніки літосферних плит. Згідно з нею, літосфера Землі розколота на окремі блоки (плити), що переміщуються по розплавленому шару мантії — астеносфері. Ряд чинників (теплова конвекція, гравітаційна диференціація речовини, обертання Землі та ін.) призводять .до руху мантійної речовини, а ці рухи викликають переміщення літосферних плит — їхню конвергенцію (зближення при зустрічному прямуванні), дивиргенцію (розходження у різні сторони) або ковзання однієї плити відносно другої. У результаті на поверхні Землі виникають різноманітні форми рельєфу — гори, острівні дуги, рифтові хребти, жолоби та ін.

Відмінність гір і рівнин за висотою над рівнем моря, походженням, віком. Зміни рельєфу під впливом зовнішніх і внутрішніх сил Землі

Основні форми рельєфу суходолу — рівнини та гори. Рівнини — великі ділянки земної поверхні з малими (до 200 м) перевищуваннями між сусідніми точками і незначними ухилами. За висотою над рівнем моря рівнини поділяються на:

— низовини — з абсолютними відмітками до 200 м (Амазонська, Захід но-Сибірська, Причорноморська та ін.);

— височини — з відмітками від 200 до 500 м (Середньоросійська, Подільська, Придніпровська тощо);

— плоскогір'я — з відмітками вище 500 м (Середньосибірське, Східно-Африканське та ін.).

За походженням рівнини поділяють на первинні і вторинні. До первинних належать морські рівнини — колишні ділянки морського дна, що стали суходолом внаслідок повільних зведень земної кори (Причорноморська, Західносибірська низовини та ін.). До вторинних рівнин відносять: водно-льодовикові рівнини (Поліська низовина); алювіальні рівнини, складені річковими наносами (Амазонська, Придніпровська низовини); денудаційні рівнини, що виникли на місці зруйнованих гір (Казахський дрібносопковик).

Вік рівнин різний. Деяким денудаційним рівнинам понад 3 млрд. років (Захід Австралії), тоді як морські рівнини мають вік в декілька мільйонів років, а льодовикові — кілька десятків тисяч років.

Гори — ділянки земної кори, які високо підняті над навколишньою місцевістю і мають сильно розчленований рельєф.

За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі (абсолютною висотою до 1000 м), середні (від 1000 до 2000 м) і високі (вище 2000 м).

За віком розрізняють молоді гори, що виникли в епоху альпійської складчастості кайнозойської ери і продовжують формуватися (Гімалаї, Альпи та ін.), і старі гори — раніших епох складчастості (байкальської, каледонської, герцинської), що припадають на палеозойську еру. Старі гори — Скандинавські, Урал, Тянь-Шань та ін. Старі гори є відродженими.

За походженням гори поділяються на тектонічні й вулканічні. Тектонічні за своєю структурою підрозділяються на складчасті і складчасто-брилові. Складчаста структура характерна для молодих гір, складчасто-брилова — для старих (відроджених) гір. Вулканічні гори (Кіліманджаро, Ельбрус та ін.) виникають у зв'язку з процесами магматизму при багаторазових виливах лави. є рельєф суходолу. Тут також є рівнини — шельф (на глибині до 200 м), улоговини (на глибинах 4000-6000 м); гори у вигляді підводних хребтів (Менделєєва, Ломоносова), гайотів — піднять з плоскими вершинами, підводних вулканів.

2.2 Зональність материків

На розміщення природних зон впливають висота місцевості, близькість морів та океанів, наявність теплих і холодних течій, інші причини. Клімат формується під дією трьох кліматотворних чинників: 1) географічного положення території (визначається географічною широтою місцевості), від якого залежить кут падіння сонячних променів, а відповідно неоднаково нагрівається поверхня Землі; 2) переміщення повітряних мас над суходолом і морем (вологе повітря з моря приносить багато опадів, а з суходолу рухається сухе повітря); 3) характеру підстилаючої поверхні (гори затримують повітря з океану, на клімат морських узбереж впливають морські течії, від висоти над рівнем моря залежить температура повітря).

У червні — серпні сонячні промені більше освітлюють північну півкулю. Там літо. На паралелі 23°30' пн. ш. 22 червня найвищі температури, бо кут падіння сонячних променів тут у цей день дорівнює 90°. Паралель 23°30' називають Північним тропіком, а 22 червня — днем літнього сонцестояння. Цієї доби в північній півкулі найдовший день (у Києві 16 год. 30 хв.) і найкоротша ніч. На північ від паралелі 66°30' пн. ш. Сонце взагалі не заходить за горизонт, хоча кут падіння сонячних променів невеликий. Тут полярний день. Цю паралель назвали Північним полярним колом. На північ від неї тривалість полярної ночі збільшується: від однієї доби на Північному полярному колі до майже півроку — в районі полюса.

У цю пору в південній півкулі зима. А на південь від паралелі 66°30' пд. ш. (Південного полярного кола) Сонце не з'являється над горизонтом. Там полярна ніч.

Минає півроку. Земля робить навколо Сонця півоберта. Його промені більше освітлюють південну півкулю. У грудні — лютому тут літо. 22 грудня — день літнього сонцестояння. На південь від Полярного кола — полярний день. У південній півкулі — це найдовший день. У цей день найжаркіше на 23°30' пд. ш. — Південному тропіку, де Сонце стоїть у зеніті. У північній півкулі в цей час — день зимового сонцестояння і найдовша ніч (у Києві 15 год. 40 хв.), а за полярним колом - полярна ніч.

У проміжку між зимовим і літнім сонцестоянням, а саме 21 березня, Земля займає таке положення щодо Сонця, коли сонячні промені однаково освітлюють північну і південну півкулі. На всій земній кулі, крім полюсів, день дорівнює ночі. Його називають днем весняного рівнодення. Подібне положення Землі щодо Сонця буває і між літнім та зимовим сонцестоянням — 23 вересня. Це день осіннього рівнодення. Отже, лінії тропіків на карті та глобусі показують широти, в межах яких Сонце протягом року буває у зеніті. Полярні кола обмежують території полярного дня і полярної ночі.

Лінії тропіків і полярних кіл — це межі теплових поясів, території яких відрізняються величиною кута падіння сонячних променів на поверхню, тривалістю освітленості і температурою повітря.

Якби клімат залежав тільки від кута падіння сонячних променів, то на одній широті температура повітря була б однакова. Кількість сонячного тепла не пояснює причин розподілу температур і опадів на одній широті. Париж, Київ, Караганда, Южно-Сахалінськ (острів Сахалін) лежать майже на одній паралелі, але в їхньому кліматі великі відмінності.

Оскільки океан нагрівається і охолоджується повільніше, ніж суходіл, у помірних широтах повітря над ними різної температури: взимку — вища над океаном, улітку — над суходолом. Тому з віддаленням від Атлантичного океану зима холодніша, а літо жаркіше, зростають річні амплітуди температур, а також зменшується річна кількість опадів.

Клімат з теплою зимою, прохолодним літом, невеликою річною амплітудою коливань температур і великою кількістю опадів називають морським.

Континентальний клімат — з холодною зимою, жарким літом, з меншою порівняно з морським кількістю опадів, яка спадає з віддаленням від моря. Такий тип клімату характерний для місць, що знаходяться у глибині континентів. Розрізняють помірно континентальний клімат (Київ і майже вся Україна), континентальний (північ Казахстану), різко континентальний (більша частина Сибіру).

Океанічні течії та рельєф суходолу суттєво порушують закономірності розподілу температур та опадів на континенті. Теплі течії зігрівають повітря узбережжя. Наприклад, на півдні Скандинавського півострова, біля берегів якого протікає тепла Північно-Атлантична течія, ростуть мішані ліси, а південь острова Гренландія, що лежить приблизно на тих же широтах, вкритий льодом. Повітря, що утворилося над водами теплих течій, рухаючись з океану на суходіл, приносить у прибережні частини материка багато опадів.

Холодні течії різко знижують кількість опадів. У тих частинах суходолу, де біля берегів протікають холодні течії, звичайно, утворюються пустелі. Охолоджене над течіями повітря, просуваючись углиб материка, не утворює хмар. Опади в таких районах — велика рідкість.

На клімат впливають гірські хребти і висота місця над рівнем моря. Гірські хребти затримують повітряні маси. Наприклад, Кримські гори не пропускають взимку холодне повітря з північних широт. Тому на південному березі Криму морозів майже не буває. Відомо, що з висотою температура повітря знижується. У місцях, розташованих високо над рівнем моря, клімат холодніший. Там коротке літо, довша зима. На вершині гори Кіліманджаро в Африці, яка знаходиться неподалік від екватора, протягом усього року лежить сніг.

Рівнини, навпаки, пропускають повітряні маси на тисячі кілометрів. Цим пояснюється похолодання на території нашої країни, коли дмуть північні вітри.

Кліматичні пояси. Клімат Землі різноманітний і закономірно змінюється з широтою, тобто зонально. Відтак на планеті є кліматичні пояси — широтні смуги, у кожної з яких порівняно однорідний клімат. Усього в обох півкулях налічується 13 кліматичних поясів. їхні межі визначаються двома чинниками: кількістю сонячної радіації та панівними повітряними масами.

Є основні і перехідні пояси. В основних поясах упродовж року домінує один зональний тип повітряних мас. До основних поясів належать екваторіальний, тропічний, помірний, арктичний та антарктичний. У перехідних кліматичних поясах, які називаються субпоясами (в латинській "суб" — "під", тобто під основними), немає постійних повітряних мас. Зональні повітряні маси змінюються тут за сезонами, надходячи із сусідніх основних поясів. Водночас повітряні маси пересуваються слідом за Сонцем. Наприклад, коли в північній півкулі тепла пора року (березень — вересень), усі повітряні маси Землі зміщуються на північ, коли холодна (вересень — березень), — навпаки, на південь.

Типи клімату. Під типом клімату розуміють сталу сукупність кліматичних показників, характерних для певного періоду часу і певної території. Такими показниками є: а) кількість сонячної радіації; б) середня температура найтеплішого та найхолоднішого місяців, річна амплітуда коливання температур; в) переважаючі повітряні маси; г) середньорічна кількість опадів та режим їх випадання.

Екваторіальний, антарктичний та арктичний кліматичні пояси мають лише один тип клімату, оскільки характеризуються сталими впродовж року повітряними масами. Так, дуже вологе жарке екваторіальне повітря майже не змінює своїх властивостей упродовж року й однакове над океаном і материком. Клімат льодових просторів.

Антарктиди цілорічно формується під впливом сухого і морозного антарктичного повітря. Арктичне повітря, хоча й формується над просторами океану, також сухе й холодне.

У тропічному, помірному поясах та у всіх кліматичних субпоясах у зв'язку з чергуванням суходолу та океану визначають ще й кліматичні області. Кожна з них має свій тип клімату.

Екваторіальний кліматичний пояс. На екваторі, де Сонце двічі на рік буває у зеніті, впродовж року — високі температури повітря (плюс 26—28 °С). Річна амплітуда мала, приблизно 2—3 °С. Тут переважають вологі екваторіальні повітряні маси. Щоденні зливи складають велику річну кількість опадів — близько 2000—3000 мм. Вони йдуть рівномірно протягом року.

Тропічні пояси. Над тропічними широтами Сонце теж буває в зеніті. Сухість тропічних повітряних мас, які переважають у цьому поясі, спричиняє високу прозорість атмосфери. Велика кількість сонячної радіації зумовлює тут дуже високі температури повітря. Пересічна температура найтеплішого місяця +30 °С, найхолоднішого — плюс 15—16 °С. Влітку над суходолом температура повітря може досягати найвищого значення на земній кулі — близько +60 °С, але взимку навіть у тропічних пустелях поверхня дуже швидко охолоджується. Тому, наприклад, у Сахарі на нагір'ях випадає сніг.

Залежно від кількості опадів у тропічному поясі спостерігають різкі кліматичні контрасти. На заході та у внутрішніх районах материків формується область тропічного пустельного типу клімату. На територіях з таким типом клімату внаслідок переважаючих низхідних рухів повітря випадає за рік менш ніж 100 мм опадів. На сході тропічних поясів материків — область вологого тропічного типу клімату. Тут панують морські тропічні повітряні маси, що надходять з пасатами з океанів. Завдяки цьому на східних узбережжях, зокрема в горах, може випадати впродовж року кілька тисяч міліметрів опадів.

Помірні пояси. У помірних широтах кількість сонячної радіації коливається залежно від прозорості атмосфери. Тут упродовж року переважають помірні повітряні маси. У системі західного перенесення повітря над величезними просторами безперервно проходять циклони та антициклони. У помірних поясах яскраво виражені пори року.

Помірному поясу властиві суттєві кліматичні відмінності, зумовлені характером підстильної поверхні й особливостями циркуляції повітряних мас. Тут визначають кілька кліматичних областей з відповідними типами клімату.

Область морського типу клімату формується над океанічними просторами та на західних окраїнах материків. Для цієї області характерні велика кількість опадів (понад 1000 мм) і мала річна амплітуда температур. Океан згладжує коливання температури. Літо цього типу клімату прохолодне, зима — м'яка.

Внутрішні райони материків, віддалені від океану, знаходяться в області континентального клімату. Для цієї області характерна мала кількість опадів і значна річна амплітуда коливання температури. У районах з різко континентальним помірним кліматом, наприклад у Сибіру, різниця між літніми і зимовими температурами становить близько 100 °С (+40 °С влітку, -60 °С узимку).

Область помірно континентального клімату властива для території України. Розглянемо, наприклад, клімат Києва. Тут усе помірне: середня температура січня -7 °С, червня +19 °С, кількість опадів — 660 мм за рік.

Дуже своєрідний клімат на східних окраїнах материків у помірному поясі. Тут формується область мусонного типу клімату. Для нього характерне щорічне чергування двох сезонів — теплого вологого та холодного сухого. На вологий з рясними дощами (літній) сезон припадає в десятки разів більше опадів, ніж на сухий. Наприклад, на тихоокеанському узбережжі Росії і північно-східного Китаю влітку подекуди випадає до 95% річної кількості опадів. Середня липнева температура перевищує +20 °С, взимку — опускається нижче-20 °С.

В арктичному та антарктичному поясах подібні кліматичні умови. Кількість сонячної радіації дуже велика в полярний день, проте через високе альбедо в цих поясах домінують холодні та сухі арктичні або антарктичні повітряні маси. Температури впродовж року переважно мінусові. Опадів буває менш ніж 200 мм на рік.

Зона арктичних пустель. У навколо-полюсному просторі постійно холодна погода. Дуже низькі температури протягом усього року унеможливлюють розвиток рослинності. Лише мохи та лишайники влітку з'являються невеликими ділянками на островах Північного Льодовитого океану та частково на узбережжі. Тварини живляться організмами, що мешкають у водах Океану. Чайки різних видів, полярні сови, білі ведмеді, тюлені, песці — основні тварини арктичних пустель. Поступово на південь ця зона переходить у зону тундри.

Тундра займає величезні простори, вкриті болотами, що утворилися на поверхні багаторічної мерзлоти. Тундрова рослинність з'являється здебільшого в північній півкулі на узбережжі та островах Північного Льодовитого океану і високо в горах. У південній півкулі її майже немає, оскільки тут немає для неї відповідних умов. Основна ознака зони — безлісся. Тут ростуть лишайники, карликові дерева, що стеляться по землі (карликова береза та полярна верба). Влітку багато ягід (журавлина, морошка, брусниця). Восени багато грибів.

Тундрові куріпки, полярні сови, дрібні гризуни — лемінги, великі північні олені, песці і полярні вовки населяють цю територію протягом усього року. Взимку тундра перетворюється на білу пустелю. Травоїдні тварини живляться рослинністю, що зберігається під сніговим покривом, хижаки — травоїдними тваринами.

Улітку багато перелітних птахів (качок, гусей, чайок) живиться рибою і утворює на крутих морських скелях колонії — "пташині базари".

Поступово на південь тундра переходить у лісотундру. Тут уже з'являються дерева (берези, ялини, модрини). Лісотундра змінюється тайгою та зоною мішаних лісів.

Тайга та мішані ліси. Опади, більші, ніж у тундрі, температура зими та літа сприяють поширенню порівняно багатої деревної рослинності. Тут ростуть хвойні (ялина, модрина), на південь — листяні (береза, осика) дерева. У підліску — трав'яниста і чагарникова рослинність. Багатий тваринний світ. Сотні видів Птахів, найбільші з яких глухарі та тетереви. З-поміж гризунів — зайці, білки, миші тощо. З копитних травоїдних тварин тут живуть олені, козулі, лосі, з хижаків — рись, вовк, ведмідь, соболь, куниця. Людина дуже змінила природу тайни: вирубала великі площі лісів, знищує птахів, тварин, будує міста й дороги.

Мішані ліси займають північну частину України, майже до широти Києва.

Степи простяглися вузькою смугою через усю територію Євразії й Північної Америки на південь від лісів. Поширені на півдні України. Влітку клімат у степу жаркий і сухий. Взимку випадає мало снігу. Рослинність у степу трав'яниста, оскільки для розвитку дерев не вистачає вологи. Незайманий людиною степ особливо красивий навесні. Яскраві плями ірисів і тюльпанів, маків, диких півоній та інших квітів перетворюють степ у яскравий різнобарвний килим. До середини літа рослинність висихає, стає бурою. Степи мають най-родючіші ґрунти — чорноземи. Нині степи розорані. Природна рослинність і тваринний світ збереглися лише в заповідниках.

Пустелі. З усіх природних зон у пустелі клімат найпосушливіший і найжаркіший. Температура влітку досягає 50 °С, а поверхня в деяких місцях (пустеля Сахара) розжарюється до 80 °С. Вологи не вистачає, суцільного рослинного покриву немає. Рослини пристосувалися до таких умов. У них глибоке коріння і тонке, схоже на голки листя (щоб менше випаровувалось вологи). З плазунів тут живуть змії та ящірки, гризунів — тушканчики. Від пекучих променів Сонця вони рятуються в глибоких норах, на поверхню виходять уночі. Птахів мало.

Савани. Чим ближче до екватора, тим більше дощів. У зоні саван вони випадають улітку. У цей час високі трави суцільно вкривають поверхню. Деякі з них, наприклад, слонова трава, досягають висоти 5 м. Окремими групами дерев ростуть зонтичні акації, окремими деревами — баобаби. У сухий сезон (взимку) більшість дерев скидає листя, висихають трави.

У саванах живе багато великих копитних тварин, таких, як зебри, антилопи, жирафи, буйволи, носороги, слони. З хижаків — леви, гепарди, гієни.

Людина значно змінила природу саван. Дикі тварини позбавляються своїх звичних місць проживання. Незаймана природа зберігається в заповідниках і національних парках.

Вологі екваторіальні ліси. По обидва боки від екватора, де клімат вологий і жаркий, — зона вологих екваторіальних лісів. Тисячі порід різних дерев, переплетених ліанами, утворюють непрохідні хащі. Через густу рослинність в екваторіальному лісі постійні сутінки. На кілометрі площі рідко можна знайти два однакових дерева.

Тут постійне літо. Тому на одній гілці можна одночасно побачити і цвітіння, і плоди. У тварини і птахів цих лісів постійна їжа. Більшість тварин живе на верхівках дерев, де багато сонця.

Від мавпи, папуг, інших птахів постійний гамір у верхній Частині лісу, що сягає 80 м над поверхнею землі. Внизу тихо, темно, сиро, і лише іноді промайне плямисте тіло ягуара або іншого хижака. У водоймах є крокодили, бегемоти та інші тварини.

Вологі екваторіальні ліси — це легені нашої планети, оскільки вони виділяють багато кисню в атмосферу. Їхнє збереження — завдання всього людства.

Отже континент належить до макроекосистеми, має кілька природних зон, для яких характерний певні кліматичні умови та специфічнсть видового різноманіття.

Розділ 3. Світовий океан як макроекосистема

3.1 Структура Світового океану

Світовий океан — безперервна водна оболонка земної кори (океаносфера), що оточує материки. Він становить 70,8% (361 млн. км2) земної поверхні, у ньому зосереджено 96,5% (1370 млн. км3) усіх вод планети. Залежно від будови дна, обрисів материкових берегів, руху вод структура Світового океану складається з океанів, морів, заток і проток [1].

Океан — найбільша частина Світового океану, обмежена материками. Світовий океан поділяють на 4 океани: Тихий (площа 178,7 млн. км2, об'єм води 710 млн. км3, пересічна глибина 3984 м), Атлантичний (91,6; 330; 3602), Індійський (76,2; 283; 3736), Північний Льодовитий (14,7; 18; 1220). Межі океанів проводять по материках та островах, а у водних просторах — по меридіанах мисів: мис Горн (о. Вогняна Земля) між Тихим і Атлантичним, мис Голковий між Атлантичним та Індійським, мис Південний (о. Тасманія) між Індійським і Тихим. Межі Північного Льодовитого океану з Атлантичним — підводні підвищення північніше Північного полярного кола, Тихого — Берінгова протока. Окремі дослідники називають п'ятий — Південний океан, до якого включають води південної півкулі між Антарктидою і південними закінченнями материків Південної Америки, Африки та Австралії. Але на міжнародному гідрографічному конгресі в Монако в 1952 р. було прийнято рішення не виділяти Південний океан у самостійний. Одночасно там же був "ліквідований" Північний Льодовитий океан, який приєднали до Атлантичного океану як внутрішнє Полярне море. Та не всі вчені світу погодилися з цим рішенням, і тому на багатьох картах Північний Льодовитий океан фігурує як самостійний, а також на деяких картах відновлено назву Південного океану.

Море — частина Світового океану, що відокремлена від нього суходолом, підводним підвищенням або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим. За ступенем відокремлення і режимом є внутрішні моря — це ті, що знаходяться глибоко в суходолі і сполучаються з океаном однією або кількома протоками. Наприклад, Азовське, Чорне, Середземне. Окраїнні моря — це ті, що недалеко в суходолі і відділяються від океану островами, півостровами і нерівностями дна, як-от Берингове. До міжострівних морів належать Яванське, Сулавесі та ін. Усього на планеті налічується до 60 морів. Вони займають близько 60% площі Світового океану.

Затока — частина акваторії моря (або океану), що заглиблюється в суходіл і має вільний водообмін з основним водним басейном. За походженням розрізняють океанічці і морські затоки, за формою — воронкоподібні, витягнуті, розгалужені, за властивостями вод — опріснені, солонуваті, солоні, за глибиною — мілководні і глибоководні. Наприклад, Одеська, Біскайська, Бенгальська затоки.

Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє які-небудь ділянки суходолу і з'єднує суміжні водні басейни або їхні частини. Наприклад, Керченська протока сполучає Азовське і Чорне моря.

3.2 Екологічна зональність Світового океану

Світовий океан є складною структурно-функціональною системою із специфічною геологічною і геоморфологічною будовою, геохімічними, фізико-хімічними і біологічними процесами, які протікають у товщі води і донних відкладеннях. Він відрізняється від континентальних водойм особливим характером обміну речовин і потоку енергії. Це стосується як океаносфери (водних мас океану), так і її взаємодії з атмосферою і дном.

У структурі Світового океану і морів розрізняють три основні частини: прибережне мілководдя (материкову відмілину), перехідну зону від прибережної відмілини до великих глибин океану (материковий схил) та основну глибоководну частину (океанічне ложе).

Океани і моря по вертикалі і горизонталі розділяються на окремі зони. Прилегла до морського дна зона називається бенталь, а товща води — пелагіаль. Найбільше екологічне і господарське значення має прибережна зона або літораль. До літоралі належить прибережна частина мілководдя, яка поширюється в глибину моря до переходу в материковий схил приблизно на глибині 150—200 м. Саме тому двохсотметрову ізобату вважають межею материкової відмілини. її ширина в середньому досягає 70 км, а її площа по всій акваторії, з урахуванням морів, становить близько 7,6 % площі Світового океану.

Літоральну зону розділяють на: а) супралітораль — прибережну смугу, яка заливається водою під час високих припливів та хвильового забризкування; б) власне літораль (евлітораль), або припливно-відпливну смугу берега; в) мілководдя, або сублітораль, що є нижньою межею літоралі і входить у глибину моря. Вона окреслюється поширенням фотосинтезуючих донних рослин.

Товща води, що вкриває материкову відмілину, називається епіпелагіаль. Материковий схил (батіаль), який інколи називають підводним цоколем континентів, бере свій початок у тій частині дна, яка круто змінює кут нахилу і різко заглиблюється в океан (море) до переходу в ложе, або абісаль. Такий злам відбувається на глибинах близько 3 км. Абісаль на глибині 6—7 км переходить в ультраабісаль (рис. 1) [4].

Окрему екологічну зону становлять донні відкладення морів і океанів, що формуються протягом тисячоліть або цілих геологічних періодів як внаслідок процесів, що протікають у земній корі, так і внаслідок відмирання великих мас водяних організмів, які осідають на дно у вигляді "дощу трупів". У різні геологічні періоди формувалися різні типи донних відкладень, серед них найважливіші — глобігериновий, птероподовий, діатомовий мули та червона глина, різновидністю якої є радіолярієвий мул. Усі ці відкладення суцільним шаром укривають дно морів і океанів. Глобігериновий мул містить до 64 % кальцієвмісних організмів, які на 53 % складаються з вапняних черепашок корененіжок Globigerina. Він займає більше половини площі дна Атлантичного та Індійського океанів. Птероподовий мул відрізняється наявністю черепашок крилоногих та кіленогих молюсків, що містять до 79 % кальцію. Діатомовий мул у більшій своїй частині складається з кремнієвмісних панцирів діатомових водоростей (41 %), а кальцієвмісні організми становлять лише 22 %. Такий мул широкою смугою лежить уздовж усіх берегів Антарктиди та в північній частині Тихого океану. В червоній глині органічних решток небагато, але в радіолярієвому мулі кремнієвмісні скелети радіолярій становлять не менше 80 %. У Чорному морі донні відкладення шельфової зони формуються, головним чином, з двостулкових молюсків мідіїй (Mytilus galloprovincialis) та модіоли (Modiola phaseolina).

Рис. 1. Екологічні зони Світового океану

Пелагіаль (Pelagos — відкрите море) — це товща води морів чи океанів, яка є середовищем для водяних організмів, не пов'язаних з донним життям. Її межа простягається від літоралі до самих найглибших точок Світового океану.

У свою чергу пелагіаль поділяється на три зони. Це епіпелагіаль (глибини 0—200 м), батіпелагіаль, або товща води над материковим схилом, та абісопелагіаль — товща води над океанічним ложем [8].

Епіпелагіаль — найпродуктивніша зона морських екосистем. В її верхній частині найбільш інтенсивно протікають біологічні процеси (фотосинтез автотрофних організмів (фітопланктону) і утворюється первинна органічна продукція, яка використовується тваринними організмами, що живуть у батіпелагіалі, абісопелагіалі і бенталі та існують за рахунок органічної речовини, яка надходить з епіпелагіалі — безпосередньо або через трофічні ланцюги. Проте на глибині 2,5—3 км, біля підземних термальних вод, органічні речовини можуть утворюватись в результаті хемосинтезу хемоавтотрофних бактерій.

На поверхні морів формується тонка плівка (від 0,1 до 1 см), в якій зосереджена більшість біогенних елементів. У цій поверхневій плівці концентруються аліфатичні спирти, білки, жирні кислоти, полісахариди та інші органічні речовини. У ній активно розвиваються різні форми життя. Поверхневий (1 см) шар води поглинає до 20 % падаючої сонячної радіації. У шарі завтовшки 5 см — 40 %, а в наступних 10 см — 50 % сумарної радіації. Це й визначає найбільш високу біологічну продуктивність поверхневого шару морської води. Поверхневий шар завтовшки 5 см розглядається як мікро-екосистема Світового океану. Він виділений Ю. П. Зайцевим у нейсталь, а організми, що живуть у цій зоні, називають нейстоном.

Поділ Світового океану на зони має принципове значення для екологічної оцінки процесів, які відбуваються у ньому. Як вказував В. І. Вернадський, Світовий океан з діючими в ньому складними процесами рівноваги не ізольований у земній корі. Його речовина перебуває у найтіснішому обміні з атмосферою і сушею, і цей обмін має надзвичайне значення не тільки для хімії моря, але й для хімії всієї земної кори.

З екологічної точки зору Світовий океан є надзвичайно складною екосистемою, яка визначається тісним взаємовпливом фізичних, хімічних і біологічних процесів. Вічний рух водних мас, що зумовлює їх перемішування, та система течій є визначальними чинниками у функціонуванні океану як єдиної велетенської екосистеми. Якщо врахувати, що він займає 70,8 % земної поверхні і в ньому зосереджено 96,4 % усієї земної води, яка постійно знаходиться у динамічному русі, то стане зрозумілим вплив океану на атмосферні явища і біосферу в цілому. Великомасштабні циркуляційні процеси в екосистемі океану формують своєрідний хімічний, гідрологічний і гідробіологічний режими його окремих зон. Для кожної з них характерні певні умови, до яких пристосовуються морські організми. Циркуляція водних мас визначає розподіл завислих і розчинених речовин абіотичного і біотичного походження як по акваторії, так і по глибині морів і океанів.

Під водною масою розуміють не всю воду океану, а лише певний відносно невеликий її об'єм, що формується у конкретному районі Світового океану. Водні маси характеризуються особливостями їх формування в конкретних фізико-географічних умовах, для певного простору і часу. Водні маси не поширюються на всю акваторію і не змішуються повністю з сусідніми водами. На перший погляд, це здається неможливим в умовах океану. Коли ж врахувати, що в океані існують зони з досить неоднорідною щільністю води, які формуються внаслідок температурної і сольової різниці, і що це різко обмежує турбулентний обмін через такі абіотичні кордони, то стане зрозумілою можливість існування серед просторів океану окремих водних мас. їх формування пов'язане з кліматичними та фізико-географічними умовами певних морських районів. У межах великої водної маси можуть формуватись водні маси не лише первинного, але й другого, третього та наступних порядків. Вони займають менші площі і їх властивості не так різко відрізняються між собою. Зазвичай, первинні водні маси приурочені до певних кліматичних районів океану, а вторинні утворюються на стику двох сусідніх первинних або в районах проникнення в океан водних мас із прилеглих морів. Циркуляційні води, які при цьому формуються, швидше оновлюються, їх властивості не такі сталі, як первинних водних мас. Загальна циркуляція водних мас у Світовому океані здійснюється внаслідок вітрової напруги на поверхні води, нерівномірного розподілу атмосферного тиску та температурного режиму окремих його зон. Ці фактори, а також віддаленість від берегів та морських глибин створюють найбільш сприятливі умови для розвитку життя (біологічної продуктивності) в шельфовій зоні морів і океанів. І не дивно, що між окремими державами часто виникають суперечності щодо приналежності цих зон. Згідно з Женевською Конвенцією 1958 p., прийнятою першою конференцією ООН з морського права, шельф визначено як поверхню і надра морського дна підводних районів, які прилягають до берега, але знаходяться поза зоною територіальних вод, до глибин 200 м, або за цією ж відстанню до того місця, до якого глибина таких вод дає змогу вести розробку природних ресурсів цих районів. Аналогічне визначення може бути застосоване до островів, незалежно від того, якій державі вони належать.

На шельфі океанів і морів добувають мільйони тон нафти, мільярди кубометрів природного газу та інших корисних копалин. Правовий статус морських прибережних територій регулюється Конвенцією Організації Об'єднаних націй з морського права (1982 p.). Виділяють такі зони континентального шельфу: внутрішні води (морські лимани, заливи, лагуни), територіальні води країни, що охоплюють прибережну смугу шириною 12 морських миль, прилеглу зону, яка відміряється від прибережної лінії територіальних вод у глиб океану (моря) на 24 морські милі, та економічну зону шириною до 200 морських миль в сторону відкритого моря (одна морська миля відповідає 1,85 км) (рис. 2) [5]. У межах цих зон закріплюється правовий статус прибережних держав.

Територіальні води знаходяться під повним суверенітетом прибережної держави, прилегла зона контролюється нею з метою запобігання порушень митних, імміграційних, санітарних, екологічних законів і правил, які діють на території країни і її територіальних водах.

Рис. 2. Територіальний поділ континентального шельфу Світового океану

Двохсотмильна економічна зона не входить до складу територіальних вод прибережної країни і не підпорядкована верховенству її законів. їй надано особливий міжнародно-правовий статус, згідно з яким її права і юрисдикція (як і інших країн) регулюються відповідними положеннями Конвенції ООН з морського права. В межах цієї зони можуть проводитись геологічні пошукові роботи на морському дні та в його надрах, розробка природних ресурсів, видобуток електроенергії шляхом використання морських течій, вітру тощо. На цій території можуть створюватись штучні острови, споруди і установки, проводитись наукові дослідження, в тому числі спрямовані на захист і збереження морського середовища. У зв'язку з господарським використанням континентального шельфу існує постійна загроза різкого погіршення екологічної ситуації в таких зонах.

Південні кордони України омивають води Чорного і Азовського морів, які разом із Середземним морем утворюють послідовний ланцюг водойм, об'єднаних протоками. На склад і властивості води, рослинний і тваринний світ цих морів істотно впливає прісноводний стік річок, які в них впадають. Значною мірою це визначає їх біологічну продуктивність — найвищу в Азовському морі, дещо меншу у Чорному і найменшу в Середземному.

3.3 Функціонування та стійкість океанічної макросистеми

Життя в океані залежить від умов середовища, з яких досить важливими є гідрометеорологічні фактори. Проникнення світла в товщу води пов'язане з її прозорістю, а від цього залежить життєдіяльність рослинних організмів. Для життя рослин необхідні також деякі поживні солі — сполуки азоту, фосфору і калію, які містяться у морській воді в малій кількості. Ці солі надходять у поверхневі шари океану частково з береговим стоком, але головна маса їх піднімається на поверхню разом з глибинними водами в результаті осінньо-зимової конвекції і турбулентних рухів у гідросфері.

В той же час життєдіяльність живих організмів дуже впливає на фізико-хімічні властивості води океанів і морів. Ці організми поглинають і морської води велику кількість діоксиду вуглецю, кальцію, кремнію, які витрачаються на побудову їхніх скелетів.

Живі організми Світового океану поділяються на три великі групи планктон, нектон і бентос.

Планктон — це одноклітинні водорості (фітопланктон), одноклітинні або дрібні багатоклітинні тварини-інфузорії, дрібні ракоподібні (зоо планктон) [5].

Із 33 класів рослин, відомих на земній кулі, у Світовому океані живуть 5 класів, а ще 10 класів живуть як у морських, так і в прісних водах. Серед морських рослин основна роль належить одноклітинним. З багатоклітинних рослин в океані поширені великі за розмірами ламінарії (морська капуста), фукуси, саргасуми, нереоцистуси, лесонії. Бурі водорості переважають у помірних і холодних морях.

Тваринні організми, що живуть на Землі, поділяться на 11 типів і 65 класів. Більшість із них є корінними жителями моря. Тільки 8 класів живуть виключно на суші.

З найпростіших тваринних організмів найпоширеніші корененіжки, форамініфери та радіолярії. Серед багатоклітинних організмів найчисленнішими є молюски (більше 62000 видів). З двостулкових молюсків промислове значення мають устриці, морські гребінці та мідії. У теплих водах досить поширені головоногі молюски, представлені кальмарами, каракатицями, восьминогами, аргонавтами. Широко представлений клас ракоподібних (до 20000 видів), до яких належать і краби.

До вищих хордових належать риби. Найбільшою рибою в океані є китова акула (довжина її — 16 м). Довжина акулоподібного ската — 15 м, маса — 2 т. В цілому, в Світовому океані налічується 16000 видів риб.

З класу ссавців в океані зустрічаються китоподібні і ластоногі. Кити поділяються на вусатих (беззубих), які живляться зоопланктоном (переважно ракоподібними) і дрібною рибою (гренландський кит, синій кит, фінвал, сейвал), і зубастих (кашалот). До зубастих китів належать дельфіни, в тому числі білуха і касатка. Кити, які живляться планктоном, досягають гігантських розмірів, деякі з них мають довжину 34 м і масу 150 т. Це найбільші тварини на Землі. У водах високих і помірних широт поширені представники загону ластоногих: морський лев, тюлень, морж, морський котик.

Продукція (П) океану характеризує продуктивність групи організмів, біомаса (Б) — кількість живих організмів (за масою чи об'ємом) в 1 м* води (для планктону чи нектону) або ж в 1 м2 площі (для бентосу). П/Б - відношення продукції до біомаси — величина, що характеризує активнісі і. організмів. Під біологічними ресурсами океану розуміють потенціальну продукцію корисних організмів, яка завжди більша можливого вилучення біологічних продуктів. Ці ресурси необхідно знати, щоб вести промисел раціонально, не підриваючи продуктивної бази об'єктів промислу.

Загальний річний вилов морських організмів зараз становить 90-92 млн.т. Промисли розподілені по Світовому океану нерівномірно: більше 60% його площі має дуже малу промислову цінність, подібну пустелям на суші. Головну промислову цінність має область шельфу, на яку припадає біля 90% усієї добичі.

Продуктивність, якщо під нею розуміти отримання органічних ресурсів з одиниці поверхні Світового океану, в середньому дорівнює 184 кг/км2, на материковому схилі — 65, у відкритому океані — 7 і на шельфі — 2504 кг/кмг.

На думку вчених, можливе подальше збільшення вилову морських організмів до 90-100 млн.т/рік. Але потрібно вживати й заходи по регулюванню і обмеженню промислу. Цього досягають шляхом укладення різних міжнародних конвенцій.

Другий захід по обмеженню промислу — введення економічних зон — районів відкритого моря, які прилягають до територіальних вод держави, де остання має суверенні права на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів (як живих, так і всіх інших), що знаходяться на дні, в його надрах і у воді.

Економічні зони завширшки 200 морських миль (1 морська миля дорівнює 1852 м) встановили в себе вже понад 100 держав. Промисел у цих зонах і навіть дослідницькі роботи можна вести тільки за погодженням з державою — сувереном. Встановлення зон вимагає розвитку промислів у відкритому океані, а отже, й розширення океанологічних досліджень.

Світовий океан багатий і на корисні копалини, які ще слабо розвідані і які лише починають розробляти. Вони містяться в донних відкладах, підстилаючих породах, берегових розсипах.

У розсипах добувають титан, цирконій, золото, платину, срібло, цинк, алмази, фосфорити. Шахтним способом (з берега) добувають кам'яне вугілля, залізні, мідні, нікелеві, ртутні руди. Особливо цінні залізомарганцеві руди.

Широке розповсюдження на дні моря мають нафтогазоносні родовища, з яких вже експлуатується 350, переважно на шельфі. Найбільші з них знаходяться в Перській затоці, Карібському морі (Венесуельська затока) і Мексиканській затоці. Нині з дна моря добувається понад 20% загальної кількості нафти.

Енергетичні ресурси океану представлені енергією хвилювання, різницею температури води на різних горизонтах, енергією припливів. На практиці реально існують лише припливні електростанції (ПЕС). Перша така станція (потужністю 240000 кВт) була збудована в 1967 р. у Франції в гирлі р.Ранс, яка впадає в протоку Ла-Манш. У Росії працює дослідна ПЕС в губі Кислій на Кольському півострові та розглядається питання будівництва ПЕС у гирлі р. Мезені в Пенжинській затоці.

Людина все більше впливає на природні ресурси океану, втручається і" його серидовище. І якщо раніше негативні наслідки цього втручання проявлялись лише в прибережних районах океану, то зараз вони відчуваються і і у відкритих його частинах. Несприятливий вплив людини на океан полягає перш за все в забрудненні його вод і надто великому вилову промислових морських організмів [5].

Головна небезпека для морських екосистем полягає в забрудненні вод нафтою. Щорічно в океан потрапляє не менше 10 млн. т нафти. Головне джерело цього забруднення — морський транспорт, промислові і комунально-побутові стоки, які надходять із суші; витікання в результаті аварій при добуванні нафти на морському дні. Великий громадський резонанс викликала аварія танкера "Амоко Кадіс" в 1978 р. біля берегів Бретані (Франція). Нафта, яка вилилась, утворила пляму розміром 50x7 км, нафта потрапила на пляжі. Відома своїми негативними наслідками аварія на нафтовому родовищі Екофіск (1975 р.) у Північному морі. Значної шкоди було завдано екосистемі Перської затоки в 1991 р. під час агресії Іраку проти Кувейту, коли нафта з багатьох свердловин іракською стороною була спрямована в затоку.

Нафта, яка розливається по поверхні моря (1 т нафти може покрити 12 км* морської поверхні), утворює плівку, яка утруднює газообмін води з атмосферою.

Завдають шкоди морським організмам й інші забруднювальні речовини — отрутохімікати, детергенти, важкі метали тощо. Деякі риби накопичують у собі отруйні речовини, що створює загрозу вже і для людини.

До величезних втрат морської фауни спричинився неконтрольований вилов промислових риб і деяких тварин. Майже повністю винищені морські корови на Командорських островах, скоротилась чисельність китів.

Уникнути глобальної загрози, яка нависла над океанами і морями в результаті антропогенного впливу, можна, лише уклавши міжнародні угоди про контроль за скиданням забруднювальних речовин, регулювання промислу морських організмів, заборону вилову деяких видів їх.

Отже, Світовий океан - водний простір земної кулі за межами суходолу, основне вмістилище гідросфери. Морська вода - сама поширена речовина на поверхні Землі, дуже складний хімічний розчин, в якому є близько 60 компонентів, причому співвідношення цих компонентів відрізняється дивовижною постійністю.

Висновки

Земна кора може бути материковою і океанічною. В структурі материків виділяють низинні, рівнинні та гірські території. Основні типи кліматів Землі змінюються зонально. Але неоднорідність земної поверхні, зокрема розподілу суходолу та океану, значною мірою впливає на формування клімату, зумовлюючи його різноманітність.

Природна зона — один з великих природних комплексів Землі. Основними чинниками утворення природної зони є клімат і рельєф, тобто компоненти природного комплексу, від яких залежить формування і розвиток інших його компонентів (ґрунтів, рослинності, тваринного світу). Природні зони розміщуються на всій території суходолу в певній послідовності від полюсів до екватора. їхній розподіл можна простежити за картою природних зон світу. Природні зони змінюються в основному від полюсів до екватора залежно від широти місцевості.

Світовий океан є складною структурно-функціональною системою із специфічною геологічною і геоморфологічною будовою, геохімічними, фізико-хімічними і біологічними процесами, які протікають у товщі води і донних відкладеннях. Океани і моря по вертикалі і горизонталі розділяються на окремі зони. Прилегла до морського дна зона називається бенталь, а товща води — пелагіаль. Найбільше екологічне і господарське значення має прибережна зона або літораль. Морська вода є середовищем, яке сприяє розвитку життя. Вчені вважають, що життя на нашій планеті почалось саме в океані. Води океанів і морів населені величезною кількістю живих організмів, які характеризуються надзвичайною різноманітністю.

Список використаної літератури

Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2003. – 336 с.

Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища. – Суми, 2002. – 284 с.

Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". К., 1990.

Злобін Ю.А. Основи екології. - К.: Лібра, 1998. - 248 с.

Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія: Навчальний посібник. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. – 416 с.

Киселев В.Н. Основы экологии: Учеб. пособие. – Мн., 1998. – 367 с.

Кондратюк Є.М., Харкота Г.І. Словник-довідник з екології. К., 1987.

Кучерявий В.Л. Екологія. - Львів: Світ, 2000. - 500 с.

Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500 с.

Миркин Б.М., Наумова Л.Т. Экология. - Уфа: Восточный университет, 1998. - 256 с.

Мусієнко М.М. та ін. Екологія: Тлумачний словник. – К.: Либідь, 2004. – 376 с.

М'якушко В.К., Вольвач В.Ф. Екологія. - К., 1984.

Новиков Г.А. Основи общей экологии. - Л., 1979.

Новиков Ю.Л. Экология, окружающая среда и человек. - М.: ФАИР, 1998. - 320 с.

Одум Ю. Экология. В 2 т., М., 1986., Т 1,2.

Розанов С.Л. Общая экология. - СПб.: Лань, 2001. - 288 с.

Ситник К.М., БрайонА.В., Городецкий А.В. Биосфера, экология, охрана природы. - К., 1980.

Степановских А.С. Экология. - М.: ЮНИТИ, 2001. - 703 с.