Курсова робота

на тему:

«Методи прийняття рішень в управлінні ризиками»

Одеса, 2010 рік.

Вступ

Управління фінансовими ризиками підприємства являє собою відносно нове самостійний напрям фінансового менеджменту і є одним з найбільш важливих управлінських процесів у його системі. Наукові дослідження з проблем управління фінансовими ризиками підприємства охоплюють в даний час широкий спектр питань – від оцінки та способів нейтралізації ризику окремих його фінансових операцій до фінансової діяльності в цілому. Багато дослідників за розробку окремих проблем управління фінансовими ризиками удостоєні Нобелівської премії.

Фінансові ризики можуть серйозно впливати на багато аспектів фінансової діяльності підприємства, однак найбільш значуще їх вплив проявляється у двох напрямках. По-перше, рівень прийнятого ризику надає визначальну дію на формування рівня прибутковості фінансових операцій підприємства – ці два показники перебувають у тісному взаємозв'язку і являють собою єдину систему «прибутковість-ризик». По-друге, фінансові ризики є основною формою генерування прямої загрози банкрутства підприємства, так як фінансові втрати, пов'язані з цим ризиком, є найбільш відчутними. Тому, практично всі фінансові рішення, спрямовані на формування прибутку підприємства, підвищення його ринкової вартості та забезпечення фінансової безпеки, вимагають від фінансових менеджерів володіння технологією вироблення, прийняття і реалізації ризикових рішень.

Мета даної курсової роботи – вивчити систему сучасних методів управління фінансовими ризиками, адекватних ринковій економіці; сприяти сприйняттю ними нової фінансової філософії та фінансової культури цього виду управлінської діяльності; допомогти виробити логіку прийняття ризикових рішень, що забезпечують їх динамізм і варіативність; ознайомити з сучасними фінансовими технологіями та інструментами, використовуваними у вітчизняній і зарубіжній практиці ризик-менеджменту.

У роботі розглядається основне коло питань управління фінансовими ризиками підприємства в сучасних умовах. У ній викладено теоретичний базис ризик-менеджменту; сформульовані сутність, мета і функції управління фінансовими ризиками підприємства; розглянуті його методологічні системи та методичний інструментарій. Ця курсова робота ознайомить із сучасними методами дослідження систематичних і не систематичних фінансових ризиків підприємства, механізмами їх нейтралізації, особливостями управління цими ризиками в операційній і інвестиційної діяльності.

1. Характеристика ризику як об'єкта фінансового управління

Накопичений в процесі еволюції економічної думки теоретичний арсенал дозволяє досить різносторонні охарактеризувати природу підприємницького ризику в цілому і фінансового ризику зокрема. Разом з тим, на сучасному етапі в трактуванні категорії ризику окремими дослідниками є багато супереч; ряд цих трактувань носять обмежений характер; у багатьох випадках «ризик» ототожнюється з поняттям «умови ризику». У зв'язку з цим доцільно комплексно розглянути основні сутнісні характеристики і особливості фінансового ризику у світлі вже накопиченого теоретичного арсеналу і сформулювати на цій основі більш повне його визначення.

Фінансовий ризик підприємства відображають наступні основні характеристики:

1. Економічна природа. Фінансовий ризик проявляється у сфері економічної діяльності підприємства, прямо пов'язаний з формуванням його доходів і характеризується можливими економічними його втратами в процесі здійснення фінансової діяльності перерахованих економічних форм свого прояву фінансовий ризик характеризується як категорія економічна, що займає певне місце в системі економічних категорій, пов'язаних із здійсненням господарського процесу.

2. Об'єктивність прояви. Фінансовий ризик є об'єктивним явищем у функціонуванні будь-якого підприємства, він супроводжує практично всі види фінансових операцій і всі напрямки його фінансової діяльності. Ризик властивий кожному фінансовому рішенням, пов'язаному з очікуванням доходів, незалежно від того розуміє цю ситуацію фінансовий менеджер чи ні. Хоча прийняття ризикового фінансового рішення і носить суб'єктивний характер, об'єктивна природа прояви ризику залишається незмінною. Це визначає усвідомлене ставлення до ризику в процесі здійснення фінансової діяльності.

3. Дія в умовах вибору. Це одна з найбільш істотних характеристик фінансового ризику, яка часто випускається чи невірно трактується багатьма дослідниками. Така дія робиться фінансовим менеджером в умовах ризикової ситуації або ситуації невизначеності тільки при наявності варіантів цього вибору. У цій своїй характеристиці фінансовий ризик виявляється як на стадії вибору (прийняття) рішення, так і на стадії його реалізації. Як дію в умовах вибору фінансовий ризик є способом практичного вирішення протиріч у розвитку можливих умов провадження майбутньої фінансової діяльності. Іншими словами, фінансовий ризик це не відображення ризикової ситуації (умов ризику або невизначеності), а конкретна дія суб'єкта, що приймає рішення, спрямоване на практичний вихід з цієї ситуації в умовах неминучого вибору.

4. Альтернативність вибору. Фінансовий ризик передбачає необхідність вибору альтернативи дій фінансового менеджера. За будь-яких видах ситуації ризику або невизначеності існує, щонайменше, дві альтернативи цього вибору – прийняти на себе фінансовий ризик або відмовитися від нього. У реальній практиці таких альтернатив набагато більше і в залежності від конкретного змісту умов ризику або невизначеності ці альтернативи характеризуються різним ступенем складненості і методами вибору. В одних випадках вибір альтернативних дій здійснюється на основі минулого досвіду, в інших – на моделюванні ситуацій розвитку подій у майбутньому, в третіх – просто на інтуїції фінансової системи менеджера, що приймає рішення. Там де немає альтернативи вибору, немає і самого поняття фінансового ризику.

5. Цілеспрямована дія. Фінансовий ризик завжди розглядається по відношенню до конкретної мети, на досягнення якої він спрямований. Як правило, такою метою є отримання певної суми доходу в результаті здійснення окремої фінансової операції або фінансової діяльності в цілому. У цьому відношенні фінансовий ризик розглядається як можливість не досягнення мети того чи іншого управлінського рішення з метою подолання об'єктивно існуючої невизначеності умов здійснення майбутньої фінансової діяльності. Саме можливість неспівпадення отриманого фінансового результату з наміченим цільовим його показником і характеризує сутність фінансового ризику. Без такого цільового вимірювача фінансовий ризик як дія втрачає свій сенс.

6. Ймовірність досягнення мети. Наявність ймовірності відхилення від мети є атрибутом будь-якого фінансового ризику, який відображає його зміст. При цьому кількісна ідентифікація цієї ймовірності в умовах ризику істотно відрізняється від умов невизначеності. Умови ризику характеризуються як сукупність майбутніх варіантів здійснення фінансової діяльності, в котрих існує об'єктивна можливість кількісно оцінити вірогідність досягнення цільового результату. На відміну від них, умови невизначеності розглядаються як сукупність майбутніх варіантів можливостей здійснення фінансової діяльності, в яких імовірність досягнення цільового результату в кількісному вимірнику встановлена бути не може. Разом з тим, фінансовий менеджер, який приймає ризикове рішення в умовах невизначеності, впевнений, що ймовірність досягнення цільового результату існує, інакше фінансовий ризик як його дію був би позбавлений сенсу.

7. Невизначеність наслідків. Ця характеристика фінансового ризику визначається неможливістю детермінувати кількісний фінансовий результат (в першу чергу, прибутковість здійснюваних фінансових операцій) у процесі прийняття фінансових рішень. Наслідки дій фінансового менеджера, пов'язаних з фінансовим ризиком, можуть мати як позитивні, так і негативні відхилення від цільового результату. При цьому рівень результативності фінансових операцій може коливатися (по відношенню до цільового його значенню) залежно від виду та рівня ризику в досить значному діапазоні. Ця невизначеність наслідків фінансового ризику проявляється як в умовах невизначеності, так і в умовах ризику.

8. Очікувана несприятливість наслідків. Як сказано вище, наслідки фінансової ризику можуть характеризуватися як позитивними, так і негативними результатами фінансової діяльності. Однак у теорії і в господарській практиці рівень фінансового ризику оцінюється, перш за все, розмірами можливого економічного збитку. Цей економічний збиток у процесі реалізації фінансового ризику може приймати різні форми – втрату прибутку, доходу, частини або всієї суми капіталу підприємства. У фінансовій практиці цей економічний збиток завжди оцінюється в грошовому вимірі.

9. Динамічність рівня. Рівень фінансового ризику, притаманний тій чи іншій фінансової операції або визначеному виду фінансової діяльності підприємства, не є незмінним. Перш за все, він істотно варіює в часі, тобто залежить від тривалості здійснення фінансової операції. Фактор часу надає самостійне вплив на рівень фінансового ризику, проявляється в альтернативності форм вложення капіталу, можливості зростання темпів інфляції, невизначеності руху ставки позикового відсотка на фінансовому ринку і т. п. Крім того, показник рівня фінансового ризику значно варіює під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів, які знаходяться в постійній динаміці.

10. Суб'єктивність оцінки. Незважаючи на об'єктивну природу фінансового ризику як економічного явища, оцінка рівня фінансового ризику носить суб'єктивний характер. Ця суб'єктивність, тобто нерівнозначність оцінки даного об'єктивного явища різними суб'єктами здійснення цієї оцінки, визначається різним рівнем повноти та достовірності інформативною бази, кваліфікацією фінансових менеджерів, їх досвідом у сфері ризик-менеджменту та іншими факторами.

Розглянуті основні характеристики фінансового ризику дозволяють сформулювати його наступним чином:

Фінансовий ризик підприємства представляє собою результат вибору його власниками або менеджерами альтернативного фінансового рішення, спрямованого на досягнення бажаного цільового результату фінансової діяльності при ймовірності понесення економічного збитку (фінансових втрат) в силу невизначеності умов його реалізації.

1.1 Класифікація фінансових ризиків підприємства

Фінансові ризики підприємства характеризуються великим різноманіттям і з метою підготовки та реалізації ефективних управлінських рішень потребують певної класифікації. У складі основних класифікаційних ознак фінансових ризиків підприємству пропонується виділити наступні:

1. Джерело виникнення ризику.

2. Вид фінансового ризику.

3. Характеризується об'єкт оцінки ризику.

4. Сукупність досліджуваних інструментів.

5. Комплексність фінансового ризику.

6. Характер можливих фінансових наслідків ризику.

7. Характер прояву ризику в часі.

8. Рівень ймовірності реалізації ризику.

9. Рівень можливих фінансових втрат за ризиком.

10. Можливість передбачення ризику.

11. Можливість страхування ризику.

1. За джерелами виникнення виділяють наступні групи фінансових ризиків:

• Систематичний або ринковий ризик. Він характеризує ймовірність фінансових втрат, пов'язаних з несприятливими змінами кон'юнктури різних видів фінансового ринку. Цей вид ризику характерний для всіх учасників фінансової діяльності.

• Несистематичний або специфічний ризик. Він характеризує ймовірність фінансових втрат, пов'язаних з не ефективною діяльністю конкретного підприємства. Цей ризик викликається некваліфікованим фінансовим менеджментом, неефективною структурою активів і капіталу, надмірної прихильністю до ризикових (агресивних) фінансових операцій з високою нормою прибутковості, недооцінкою господарських партнерів та іншими аналогічними факторами, негативні наслідки котрих значною мірою можна запобігти за рахунок ефективного управління фінансовими ризиками.

2. Вид фінансового ризику. Цей класифікаційний ознака є основним параметром диференціації фінансових ризиків у процесі управління ними. Характеристика конкретного виду ризику одночасно дає уяву про генеруючи його фактор, що дозволяє «прив'язати» оцінку ступеня ймовірності виникнення та розміру можливих фінансових втрат по даному виду ризику до динаміки відповідного фактора. Видова різноманітність фінансових ризиків у класифікаційній їхній системі представлено в найбільш широкому діапазоні. При цьому слід відзначити, що поява нових фінансових технологій, використання нових фінансових інструментів та інші інноваційні фактори будуть відповідно породжувати і нові види фінансових ризиків.

На сучасному етапі до числа основних видів систематичних і несистематичних фінансових ризиків підприємства відносяться наступні:

• Процентний ризик. Він полягає в неочікуваному висуванні процентної ставки на фінансовому ринку (як депозитної, так і кредитної). Причиною виникнення даного виду фінансового ризику (якщо елімінувати раніше розглянуту інфляційну його складову) являється: зміна кон'юнктури фінансового ринку під впливом державного регулювання; зростання або зниження пропозиції вільних грошових ресурсів та інші фактори. Негативні фінансові наслідки цього виду ризику проявляються в емісійній діяльності підприємства (при емісії як акцій, так і облігацій), в його дивідендній політиці, в короткострокових фінансових інвестиціях і деяких інших фінансових операціях.

• Валютний ризик. Цей вид ризику властивий підприємствам, які ведуть зовнішньоекономічну діяльність (які імпортують сировину, матеріали і напівфабрикати і експортують готову продукцію). Він проявляється в недоотриманні передбачених доходів в результаті безпосереднього впливу зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується під час зовнішньоекономічних операцій підприємства, на очікувані грошові потоки від цих операцій. Так, імпортуючи сировину і матеріали, підприємство програє від підвищення обмінного курсу відповідної іноземної валюти по відношенню до національної. Зниження ж цього курсу визначає фінансові втрати підприємства при експорті готової продукції.

• Ціновий ризик. Цей вид ризику полягає в можливості понесення фінансових втрат, пов'язаних з несприятливою зміною цінових індексів на активи, які обертаються на фінансовому ринку. Такими активами можуть виступати акції, похідні цінні папери, золото та інші.

• Ризик зниження фінансової стабільності (або ризик порушення рівноваги фінансового розвитку) підприємства. Цей ризик генерується недосконалістю структури капіталу (надмірної часткою використовуваних позикових коштів), що породжує незбалансованість позитивного і негативного грошових потоків підприємства по об’ємам. Природа цього ризику і форми його прояву розглядаються в процесі викладу дії механізму фінансової системи левериджу. У складі фінансових ризиків за ступенем небезпеки (генерування загрози банкрутства підприємства) цей вид ризику відіграє провідну роль.

• Ризик неплатоспроможності (або ризик незбалансованої ліквідності) підприємства. Цей ризик генерується зниженням рівня ліквідності оборотних активів, зароджує розбалансованість позитивного і негативного грошових потоків підприємства в часі. За своїми фінансовими наслідками цей вид ризику також відноситься до числа найбільш небезпечних.

• Кредитний ризик. Він має місце у фінансовій діяльності підприємства при наданні їм товарного (комерційного) або споживчого кредиту покупцям. Формою його прояву є ризик неплатежу або несвоєчасного розрахунку за відпущену підприємством в кредит готову продукцію.

• Інвестиційний ризик. Він характеризує можливість виникнення фінансових втрат у процесі здійснення інвестиційної діяльності підприємства. У відповідності з видами цієї діяльності розділяються і види інвестиційного ризику – ризик реального інвестування і ризик фінансового інвестування. Всі розглянуті види фінансових ризиків, пов'язаних із здійсненням інвестиційної діяльності, відносяться до так званих «складним ризикам», що підрозділяються у свою чергу на окремі їх підвиди. Так, наприклад, у складі ризику реального інвестування можуть бути виділені ризики невчасної підготовки інвестиційного проекту; несвоєчасного завершення проектно-конструкторських робіт; несвоєчасного закінчення будівельно-монтажних робіт; несвоєчасного відкриття фінансування щодо інвестиційного проекту; втрати інвестиційної привабливості проекту у зв'язку з можливим зниженням його ефективності і т. п. Так як всі підвиди інвестиційних ризиків пов'язані з можливою втратою капіталу підприємства, вони також включаються до групи найбільш небезпечних фінансових ризиків.

• Інноваційний фінансовий ризик. Цей вид ризику зв’язаний з впровадженням нових фінансових технологій, використанням нових фінансових інструментів і т.п.

• Депозитний ризик. Цей ризик відображає можливість неповернення депозитних вкладів (непогашення депозитних сертифікатів). Він зустрічається відносно рідко і зв’язаний з неправильною оцінкою і невдалим вибором комерційного банку для здійснення депозитних операцій підприємства. Тим не менше випадки реалізації депозитного ризику зустрічаються не тільки в нашій країні, але і в країнах з розвиненою ринковою економікою.

• Інші види ризиків. Група інших фінансових ризиків досить велика, але за ймовірністю виникнення або рівнем фінансових втрат вона не настільки значуща для підприємств, як розглянуті вище. До них належать ризики стихійних лих та інші аналогічні «форс-мажорні ризики», які можуть привести не тільки до втрати передбаченого доходу, але й частини активів підприємства (основних засобів; запасів товарно-матеріальних цінностей); ризик несвоєчасного здійснення розрахунково-касових операцій (пов'язаний з невдалим вибором обслуговуючого комерційного банку); ризик емісійний, криміногенний ризик та інші.

3. За яке характеризується об'єкту виділяють наступні групи фінансових ризиків:

• ризик окремої фінансової операції. Він характеризує в комплексі весь спектр видів фінансових ризиків, притаманних певної фінансової операції (наприклад, ризик властивий придбання конкретної акції);

• ризик різних видів фінансової діяльності (наприклад, ризик інвестиційної або кредитної діяльності підприємства);

• ризик фінансової діяльності підприємства в цілому. Комплекс різних видів ризиків, властивих фінансовій діяльності підприємства, визначається специфікою організаційно-правової форми його діяльності, структурою капіталу, складом активів, співвідношенням постійних і змінних витрат і т.п.

4. За сукупністю досліджуваних інструментів фінансові ризики підрозділяються на наступні групи:

• індивідуальний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, властивий окремим фінансовим інструментам;

• портфельний фінансовий ризик. Він характеризує сукупний ризик, властивий комплексу одно функціональних фінансових інструментів, об'єднаних в портфель (наприклад, кредитний портфель підприємства, його інвестиційний портфель і т. п.).

5. За комплексності виділяють наступні групи ризиків:

• простий фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансової системи ризику, який не розчленовується на окремі його підвиди. Прикладом простого фінансового ризику являється ризик інфляційний;

• складний фінансовий ризик. Він характеризує вид фінансової системи ризику, який складається з комплексу розглянутих його підвидів. Прикладом складного фінансового ризику є ризик інвестиційний (наприклад, ризик інвестиційного проекту).

6. За характером фінансових наслідків всі ризики поділяються на такі групи:

• ризик, що вабить тільки економічні втрати. При цьому виді ризику фінансові наслідки можуть бути тільки негативними (втрата доходу чи капіталу);

• ризик, що вабить упущену вигоду. Він характеризує ситуацію, коли підприємство в силу сформованих об'єктивних та суб'єктивних причин не може здійснити заплановану фінансову операцію (наприклад, при зниженні кредитного рейтингу підприємство не може залучити необхідний кредит і використовувати ефективні фінансові системи левериджу);

• ризик, що вабить як економічні втрати, так і додаткові доходи. У літературі цей вид фінансового ризику часто називається «спекулятивним фінансовим ризиком», так як він зв'язується із здійсненням спекулятивних (агресивних) фінансових операцій. Проте цей термін (у такій ув'язці) представляється не зовсім точним, так як даний вид ризику притаманний не тільки спекулятивним фінансовим операціям (наприклад, ризик реалізації реального інвестиційного проекту, прибутковість якого в експлуатаційній стадії може бути нижче або вище розрахункового рівня).

7. За характером прояву у часі виділяють дві групи фінансових ризиків:

• постійний фінансовий ризик. Він характерний для всього періоду здійснення фінансової операції і пов'язаний з дією постійних факторів. Прикладом такого фінансового ризику є процентний ризик, валютний ризик і т.п.

• тимчасовий фінансовий ризик. Він характеризує ризик, що носить перманентний характер, що виникає лише на окремих етапах здійснення фінансової операції. Прикладом такого виду фінансового ризику є ризик неплатоспроможності ефективно функціонуючого підприємства.

8. За рівнем вірогідності реалізації фінансові ризики поділяються на такі групи:

• фінансовий ризик із низьким рівнем вірогідності реалізації. До таких видів відносять звичайно фінансові ризики, коефіцієнт варіації за якими не перевищує 10%;

• фінансовий ризик з середнім рівнем вірогідності реалізації. До таких видів у практиці ризик-менеджменту зазвичай відносять фінансові ризики, коефіцієнт варіації за яким знаходиться в межах 10–25%;

• фінансовий ризик з високим рівнем вірогідності реалізації. До таких видів відносять фінансові ризики, коефіцієнт варіації за якими перевищує 25%;

• фінансовий ризик, рівень вірогідності реалізації яких визначити неможливо. До цієї групи відносяться фінансові ризики, що реалізуються «в умовах невизначеності».

9. За рівнем можливих фінансових втрат ризики підрозділяються на наступні групи:

• допустимий фінансовий ризик. Він характеризує ризик,

фінансові втрати по якому не перевищують розрахункової

суми прибутку за здійснюваної фінансової операції;

• критичний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати за яким не перевищують рас ¬ парному суми валового доходу за здійснюваної фінансової операції;

• катастрофічний фінансовий ризик. Він характеризує ризик, фінансові втрати за яким визначаються часткової або повної втратою власного капіталу (цей вид ризику може супроводжуватися втратою і позикового капіталу).

10. За можливості передбачення фінансові ризики підрозділяються на наступні дві групи:

• прогнозований фінансовий ризик. Він характеризує ті види ризиків, які пов'язані з циклічним розвитком економіки, зміною стадій кон'юнктури фінансового ринку, передбачуваним розвитком конкуренції і т. п. передбачуваність фінансових ризиків носить відносний характер, так як прогнозування з 100% результатом виключає розглядається явище з категорії ризиків. Прикладом прогнозованих фінансових ризиків є ціновий ризик, процентний ризик і деякі інші їхні види (природно, мова йде про прогнозування ризику в короткостроковому періоді);

• не прогнозований фінансовий ризик. Він характеризує види фінансових ризиків, що відрізняються повної непередбачуваністю прояви. Прикладом таких ризиків виступають ризики форс-мажорної групи і деякі інші.

Відповідно до цього класифікаційною ознакою фінансові ризики підрозділяються також на регульовані і нерегульовані в рамках підприємства.

11. По можливості страхування фінансові ризики підрозділяються також на дві групи:

• страхується фінансовий ризик. До них належать ризики, які можуть бути передані в порядку зовнішнього страхування відповідним страховим організаціям (відповідно до номенклатури фінансових ризиків, прийнятих ними до страхування);

• не страхується фінансовий ризик. До них відносяться ті їх види, за якими відсутня пропозиція відповідних страхових продуктів на страховому ринку.

Склад ризиків цих розглянутих двох груп дуже рухливий і пов'язаний не тільки з можливістю їх прогнозування, але і з ефективністю здійснення окремих видів страхових операцій в конкретних економічних умовах при сформованих формах державного регулювання страхової діяльності.

З огляду на економічну нестабільність розвитку країни, ранню стадію життєвого циклу багатьох створених в останнє десятиліття підприємств, а відповідно і переважно агресивний менталітет їх керівників і фінансових менеджерів, можна констатувати, що вживаються ними фінансові ризики відрізняються великою різноманітністю і досить високим рівнем у порівнянні з портфелем цих ризиків у підприємств, що функціонують у країнах з розвиненою ринковою економікою.

1.2 Сутність, мета і завдання управління фінансовими ризиками підприємств

Управління ризиками підприємства являє собою специфічну сферу фінансового менеджменту, яка з початку 90-х років XX століття виділилася в особливу область знань – «ризик-менеджмент». До фахівцям, що працюють в цій сфері, пред'являються підвищені кваліфікаційні вимоги, зокрема, знання основ економіки та фінансів підприємства, математичних методів, теоретичних основ і прикладного апарату статистики, страхової справи й т. п. Основною функцією таких фахівців («ризик-менеджерів») є управління фінансовими ризиками підприємства.

Управління фінансовими ризиками підприємства являє собою систему принципів і методів розробки і реалізації ризикових фінансових рішень, що забезпечують всебічну оцінку різних видів фінансових ризиків і нейтралізацію їх можливих негативних фінансових наслідків.

В умовах формування ринкових відносин проблема ефективного управління фінансовими ризиками підприємства набуває все більшої актуальності. Це управління відіграє активну роль у загальній системі фінансового менеджменту, забезпечуючи надійне досягнення цілей фінансової діяльності підприємства.

Цільова функція управління фінансовими ризиками підприємства безпосередньо пов'язана з цільовою моделлю максимізації його ринкової вартості. Ця модель відображає одну з найважливіших концептуальних ідей сучасної парадигми теорії фірми, що виражається в тому, що основною метою функціонування підприємства є максимізація добробуту його власників. Протягом останнього десятиліття ця концепція набула пріоритетного розвитку в США, Європі і Японії, її підтримує переважна частина керівників фірм і компаній в країнах з розвиненою ринковою економікою. Модель максимізації ринкової вартості підприємства як головної цільової функції його розвитку передбачає, що всі управлінські рішення в будь-якій сфері діяльності підприємства повинні бути спрямовані в першу чергу на максимально можливий приріст реальної ринкової його ціни, тобто забезпечувати безперервне зростання його вартості на ринку.

Модель, яка визначає головною метою функціонування та розвитку підприємства максимізацію його ринкової вартості (в короткому варіанті – модель «орієнтована на вартість»), характеризується наступними основними особливостями, що відрізняють її від інших цільових моделей.

• Цільова модель, орієнтована на вартість, визначає власників як головних суб'єктів у системі економічних інтересів, пов'язаних з діяльністю підприємства. Їх провідна роль визначається, з одного боку, тим, що вони інвестували в підприємство свій капітал, тобто забезпечили фінансову основу його створення та функціонування, а з іншого – тим, що вони беруть на себе основний ризик, пов'язаний з одержанням доходів. У системі економічних суб'єктів, пов'язаних з діяльністю підприємства, його власники є залишковими претендентами на його дохід. Цей дохід вони можуть отримати лише після того, як задоволені економічні вимоги всіх інших суб'єктів – найманих робітників, менеджерів, кредиторів, держави. У той час як задоволення вимог інших учасників носить щодо гарантований характер (зарплата найманого персоналу, відсотки за кредит, податкові відрахування і платежі в бюджет і позабюджетні фонди), економічні вимоги власників підприємства в силу остаточного принципу їх формування можуть залишитися незадоволеними (при збитковою роботі підприємства) або задоволеними не повністю (при низькорентабельною його діяльності).Тому власники як кінцеві претенденти на дохід у найбільшою мірою в порівнянні з іншими учасниками зацікавлені в ефективному управлінні підприємством і цей стимул полягає у збільшенні їх добробуту, відображає зростання його ринкової вартості. Такий стимул дозволяє найбільшою мірою врівноважувати показники прибутковості і ризику в процесі управління підприємством.

• Модель максимізації ринкової вартості гармонізує економічні інтереси основних суб'єктів, пов'язаних з діяльністю підприємства. Власники, піклуючись про максимальному збільшенні свого добробуту, одне тимчасово сприяють зростанню добробуту всіх інших економічних суб'єктів. Максимізація ринкової вартості підприємства досягається тільки в умовах забезпечення компромісу вимог всіх економічних суб'єктів, пов'язаних з його діяльністю. Зростання ринкової вартості підприємства, а відповідно і добробуту власників, як правило, супроводжується ріст заробітної плати та соціальних гарантій для робітників, підвищенням оплати праці та привілеїв менеджерів, збільшенням податкових виплат та інших обов'язкових платежів. Отже, такий цільовий підхід до діяльності підприємства реалізує глобальну мету розвитку суспільства в умовах ринкової економіки – досягнення економічного та соціального процвітання всіх членів суспільства на основі примноження приватної власності.

• Цільова модель максимізації ринкової вартості підприємства інтегрує основні цілі та завдання ефективного функціонування різних його служб і підрозділів.

Жодна з раніше розглянутих цільових моделей функціонування підприємства не суперечить його орієнтації на максимізацію ринкової вартості. Зростання

цієї вартості забезпечується і зростанням суми прибутку, і зниженням трансакційних (та інших видів) витрат, і збільшенням обсягів продажів, і формуванням конкурентних переваг і т. п. Орієнтація на вартість не суперечить функціональним цілям операційної діяльності, маркетингової діяльності, інноваційної діяльності, фінансової діяльності, а відповідно

і служб, які здійснюють ці види діяльності. Отже, розглянута цільова модель дозволяє не тільки гармонізувати систему приватних цілей і завдань різних функціональних служб підприємства, а й радикально змінити всю систему обґрунтування їх управлінських рішень, підпорядкувавши їх єдиному цільовим критерієм.

• Показник ринкової вартості підприємства володіє більш широким спектром і більш глибоким потенціалом росту в порівнянні з іншими цільовими показниками.

Крім зростання доходів і зниження витрат, що становлять основу максимізації (мінімізації) інших основних цільових показників функціонування підприємства, зростання його ринкової вартості може забезпечуватися зростанням його іміджу, організаційною структурою управління й організаційної культурою, реструктуризацією капіталу, синхронізацією грошових потоків різних видів, використанням ефекту синергізму та інші. Крім того, якщо розміри прибутку або економії витрат мають свої межі на кожному підприємстві, то розміри зростання його ринкової вартості таких меж практично не мають (будь-яка нова управлінська ідея може генерувати додаткове зростання ринкової вартості підприємства).

• Модель максимізації ринкової вартості гармонізує поточні та перспективні цілі розвитку підприємства. Така гармонізація досягається шляхом приведення ринкової вартості підприємства на будь-якому з етапів його розвитку до єдиної вартісної оцінки на основі її дисконтування. При цьому порівнянність оцінки може бути забезпечена на кожному з етапів не тільки по підприємству в цілому, але і з будь-якого виду грошового потоку, забезпечує зростання цієї ринкової вартості.

• Показник ринкової вартості забезпечує можливість оцінки більш віддаленої перспективи функціонування підприємства в порівнянні з іншими цільовими орієнтирами. Максимізація прибутку, мінімізація трансакційних витрат та витрат у цілому, а також деякі інші моделі багатьма економістами розглядаються як цілі відносно короткого стратегічного періоду (в межах до 3-х років). Базуються на них стратегії в багатьох випадках послаблюють довгострокові позиції підприємства й часто, в зв'язку з невикористанням нових ринкових можливостей, відмовою від інвестицій, ігноруванням капіталомістких інновацій, економією витрат на залучення висококваліфікованого персоналу і т. п., реалізовані стратегії приводять не до підвищення, а до зниження ефективності діяльності підприємства у більш віддаленій перспективі. У той же час стратегія максимізації ринкової вартості підприємства вимагає розробки довгострокових маркетингових, інноваційних, фінансових та інших стратегій, тобто спрямована на забезпечення найбільш довгострокового зростання ефективності його діяльності. Тому максимізацію ринкової вартості підприємства слід розглядати як найбільш бажаних стратегічну мету його функціонування.

• Показник ринкової вартості реалізує найбільш повну інформацію про функціонування підприємства в порівнянні з іншими оціночними показниками. Жоден інший показник оцінки результатів функціонування підприємства не інтегрує в собі таке повну інформацію, як його ринкова вартість. Він базується не тільки на інформації про численні видах доходів і витрат підприємства, які формують суму його прибутку або витрат, але і на інформації, що характеризує всі види його грошових потоків, складу основних видів його ризиків, можливі резерви більш ефективного використання його ресурсного потенціалу, ефективність загального та функціонального управління. Важливу роль у формуванні цього показника грає інформація про інвестиційну привабливість галузі, в яку входить підприємство; інвестиційної привабливості регіону країни, в якій воно розміщене; кон'юнктурі товарного та фінансового ринків; окремих напрямках економічної політики держави.

• Цільова модель максимізації ринкової вартості підприємства повністю відбиває весь спектр його фінансових відносин і основних фінансових рішень. Досліджуючи цю особливість розглянутої моделі, необхідно відзначити, що вона найбільш повно відображає характер розподільчих відносин підприємства, пов'язаних з формуванням і використанням його фінансових ресурсів.

Дана модель охоплює всі основні напрямки фінансової діяльності – інвестування, фінансування, управління активами та грошовими потоками, а відповідно, дозволяє оцінити якість всього спектру прийнятих фінансових рішень. Нарешті, ця модель у найбільш повному вигляді відображає всі основні нюанси фінансового стану підприємства. Можна констатувати, що в системі формування ринкової вартості підприємства основна роль належить фінансовим менеджерам.

• Динаміка ринкової вартості є найбільш всеосяжним критерієм ефективності використання капіталу підприємства. Кількісним виразом цього критерію виступає співвідношення ринкової вартості підприємства (або однієї його акції) до суми його чистих активів (або чистих активів у розрахунку на одну акцію). Якщо дане співвідношення має тенденцію до зростання, це свідчить про «створення вартості». Якщо ж даний показник залишається незмінним, можна констатувати, що «вартість стабілізована».І нарешті, при зниженні даного співвідношення, можна зробити висновок про те, що «вартість знищується».

Динаміка ринкової вартості підприємства формує думку інвесторів про здатність його менеджерів ефективно управляти цим процесом, а відповідно визначає мотивацію їх економічної поведінки. В підприємство, що забезпечує високі темпи зростання своєї ринкової вартості, інвестори охоче вкладають вільний капітал. І навпаки, з підприємства, ринкова вартість якого знижується, інвестори вилучають свій капітал шляхом продажу акцій або виходу з бізнесу (при будь-яких об'єктивних обмеженнях можливості виходу з бізнесу, інвестори будуть суттєво збільшувати частку поточного споживання прибутку на шкоду її капіталізації).

• Моніторинг ринкової вартості служить одним з найбільш ефективних засобів контролю інвесторів за діями менеджерів. Раніше розглянута теорія агентських відносин, складова одну з концептуальних основ сучасної парадигми фінансового менеджменту, констатує, що між власниками і менеджерами підприємства існує певний конфлікт інтересів. Якщо власники прагнуть до зростання свого добробуту, беручи на себе основну частину ризиків діяльності підприємства, то менеджери більше зацікавлені в стабілізації або зростанні свого матеріального становища (окладів, премій, привілеїв і т.п.), ніж у прийнятті ризикованих рішень, які забезпечують добробут власників. У зв'язку з цим, власники повинні нести певні моніторингові витрати, що забезпечують контроль діяльності менеджерів. Найважливішим узагальнюючим показником ефективності такого моніторингу є динаміка ринкової вартості підприємства.

Розгляд сутності й особливостей окремих моделей цільової функції підприємства показує, що найбільш прийнятною з них в умовах ринкової економіки є модель максимізації ринкової вартості підприємства.

Враховуючи, що найбільшу роль у реалізації цієї моделі відіграють фінансові служби підприємства, вона може бути прийнята в якості головної мети управління фінансовою діяльністю і сформульована таким чином: головною метою фінансового менеджменту є максимізація добробуту власників підприємства в поточному і перспективному періоді, забезпечується шляхом максимізації його ринкової вартості.

У системі загальної мети фінансового менеджменту мета управління фінансовими ризиками підприємства носить більш вузький характер. Це пов'язано з особливістю даного функціонального управління підприємством, яке спрямоване на захист його фінансових інтересів від можливих загроз зовнішнього і внутрішнього характеру. З урахуванням I цієї особливості головною метою управління фінансовими ризиками є забезпечення фінансової безпеки підприємства в процесі його розвитку і запобігання можливого зниження його ринкової вартості. У процесі реалізації своєї головної мети управління фінансовими ризиками підприємства спрямовано на вирішення наступних основних завдань:

1. Виявлення сфер підвищеного ризику фінансової діяльності підприємства, що генерують загрозу його фінансової безпеки. Це завдання реалізується шляхом ідентифікації окремих видів ризиків, притаманних різних фінансових операцій підприємства, визначення рівня концентрації фінансових ризиків у розрізі окремих напрямків його фінансової діяльності, постійного моніторингу факторів зовнішнього фінансового середовища, генеруючи загрозу можливого не досягнення цілей його фінансової стратегії.

2. Всебічна об'єктивна оцінка ймовірності настання окремих ризикових подій і пов'язаних з ними можливих фінансових втрат. Реалізація цього завдання забезпечується створенням необхідної достовірності інформаційної бази здійснення такої оцінки; вибором сучасних методів і засобів оцінки ймовірності настання окремих ризикових подій, найбільшою ступеня кореспондуючих зі специфікою розглянутих фінансових ризиків; визначенням розміру прямого і непрямого фінансового збитку, що наноситься підприємству при можливому настанні ризикового події.

3. Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику по відношенню до передбачена рівнем прибутковості фінансових операцій. Якщо рівень прибутковості окремих фінансових операцій чи напрямків фінансової діяльності визначено заздалегідь, то в процесі управління фінансовими ризиками слід оцінити відповідність їх рівнів передбачається рівнем прибутковості (за шкалою «ризик-прибутковість») і вжити заходів до можливої мінімізації рівня фінансових ризиків. Така мінімізація забезпечується розподілом фінансових ризиків серед партнерів по фінансовій операції, диверсифікацією інвестиційного портфеля, всебічної оцінкою потенційних дебіторів і диверсифікацією портфеля дебіторської заборгованості і т.п.

4. Забезпечення мінімізації можливих фінансових втрат підприємства при настанні ризикового події. У процесі реалізації цього завдання розробляється комплекс превентивних заходів щодо запобігання можливого порушення фінансової стійкості і платоспроможності підприємства, скорочення обсягів його операційної або фінансової діяльності, в систему цих заходів входять хеджування окремих фінансових операцій, формування внутрішніх резервних грошових фондів, зовнішнє страхування фінансових ризиків.

Всі розглянуті задачі управління фінансовими ризиками підприємства найтіснішим чином взаємопов'язано і вирішуються в єдиному комплексі.

Управління фінансовими ризиками підприємства ґрунтується на певних принципах, основними з яких є:

1. Осознанность прийняття ризиків. Фінансовий менеджер повинен свідомо йти на ризик, якщо він сподівається отримати відповідний дохід від здійснення фінансової операції. Природно, за окремими операціями після оцінки рівня ризику можна прийняти тактику «уникнення ризику», проте повністю виключити ризик з фінансової діяльності підприємства неможливо, так як фінансовий ризик – об'єктивне явище, притаманне більшості господарських операцій, усвідомленість прийняття тих чи інших видів фінансових ризиків є найважливішою умовою нейтралізації їх негативних наслідків у процесі управління ними.

2. Управління прийнятими ризиками. До складу портфеля фінансових ризиків повинні включитися переважно ті з них, які піддаються нейтралізації в процесі управління незалежно від їх об'єктивної або суб'єктивної природи. Тільки за такими видами ризиків фінансовий менеджер може використати весь арсенал внутрішніх механізмів їх нейтралізації, тобто проявити мистецтво управління ними. Ризики некеровані, наприклад, ризики форс-мажорної групи, можна тільки передати зовнішньому страховику.

3. Незалежність управління окремими ризиками. Один з найважливіших постулатів теорії ризик-менеджменту свідчить, що ризики незалежні один від одного і фінансові втрати по одному з ризиків портфеля не обов'язково збільшують ймовірність настання ризикового випадку по іншим фінансовим ризикам. Іншими словами, фінансові втрати по різним видам ризиків незалежні один від одного і в процесі управління ними повинні нейтралізуватися індивідуально.

4. Економічна раціональність управління. Цей принцип припускає, що управління фінансовими ризиками підприємства базується на раціональному економічній поведінці. Стосовно до даного аспекту управління раціональну економічну поведінку суб'єкта, що приймає рішення, полягає в тому, що з усіх альтернативних управлінських рішень вибирається таке, яке забезпечує найбільшу ефективність і фінансову безпеку.

5. Звіт фінансової філософії підприємства. Ця філософія відображає фінансовий менталітет засновників та головних менеджерів підприємства щодо їх ризикових уподобань. Варіантами таких ризикових переваг, що відображаються фінансової філософією підприємства, є: не розташування до ризику (уникнення ризику навіть незважаючи на справедливе відшкодування зростання його рівня відповідним додатковим рівнем доходу); нейтральність до ризику (готовність приймати на себе ризик тільки в тому випадку, якщо він буде справедливо компенсований додатковим рівнем доходу); прихильність до ризику (схильність йти на ризик навіть у тих випадках, коли він недостатньо справедливо компенсований додатковим рівнем доходу).

6. Облік фінансової політики по окремим аспектам фінансової діяльності. Система управління фінансовими ризиками по окремим фінансовим операціям повинна базуватися на критеріях обраної фінансової політики за окремими напрямками фінансової діяльності, сформованої в процесі розробки загальної фінансової політики – агресивна, помірна або консервативна – включають як обов'язковий елемент рівень допустимого ризику при здійсненні окремих фінансових операцій чи конкретного напрямку фінансової діяльності. Урахуванням цього рівня забезпечується зв'язок управління фінансовими ризиками з реалізацією цілей фінансової стратегії підприємства в цілому.

7. Сопоставимість рівня прийнятих ризиків з рівнем прибутковості фінансових операцій. Цей принцип є основоположним у теорії ризик-менеджменту. Він полягає в тому, що підприємство має брати в процесі здійснення фінансової діяльності лише ті види фінансових ризиків, рівень яких не перевищує відповідного рівня доходності за шкалою «прибутковість-ризик». Будь-який вид ризику, по якому рівень ризику вище рівня очікуваної прибутковості (з включеної в неї премією за ризик) повинен бути підприємством відхилений (або, відповідно, повинні бути переглянуті розміри премії за даний ризик).

8. Порівнянність рівня прийнятих ризиків з фінансовими можливостями підприємства. Очікуваний розмір фінансових втрат підприємства, відповідний тому або іншого рівня фінансового ризику, повинен відповідати тій частці капіталу, яка забезпечує внутрішнє страхування ризиків. В іншому варіанті наступ ризикового випадку спричинить за собою втрату певної частини активів, які забезпечують операційну або інвестиційну діяльність підприємства, тобто знизить його потенціал формування прибутку і темпи майбутнього розвитку. Розмір ризикового капіталу, що включає і відповідні внутрішні страхові фонди, повинен бути визначений підприємством заздалегідь і служити кордоном прийняття тих видів фінансових ризиків, які не можуть бути передані партнеру по операції чи зовнішньому страховику. Якщо прийняття ряду фінансових ризиків непорівнянне з фінансовими можливостями підприємства по нейтралізації їх негативних наслідків, але диктується цілями стратегії та спрямованості фінансової діяльності, то включення їх у портфель прийнятих ризиків припустиме лише в тому випадку, якщо можлива часткова або повна їх передача партнерам по фінансовій операції чи зовнішньому страховику.

9. Облік тимчасового фактора в управлінні ризиками. Чим довше період здійснення фінансової операції, тим більш широкий діапазон супутніх їй ризиків, тим менше можливостей забезпечити нейтралізацію їх негативних фінансових наслідків за критерієм економічності управління ризиками. При необхідності здійснення таких фінансових операцій підприємство повинно забезпечити отримання необхідного додаткового рівня доходності по ній не тільки за рахунок премії за ризик, але і премії за ліквідність (так як період здійснення фінансової операції являє собою період «замороженої ліквідності» вкладеного в неї капіталу).Тільки в цьому випадку у підприємства буде сформований необхідний фінансовий потенціал для централізації негативних фінансових наслідків за такою операцією при можливому настанні ризикового випадку.

10. Економічність управління ризиками. Основу управління фінансовими ризиками становить нейтралізація їх негативних фінансових наслідків для діяльності підприємства при можливому настанні ризикового випадку. Разом з тим, витрати підприємства по нейтралізації відповідного фінансового ризику не повинні перевищувати суми можливих фінансових втрат по ньому навіть при найвищим ступенем ймовірності настання ризикового випадку. Критерій економічності управління ризиками повинен дотримуватися при здійсненні як внутрішнього, так і зовнішнього страхування фінансових ризиків.

Управління фінансовими ризиками реалізує свою головну мету і основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, обумовлені комплексним змістом ризик-менеджменту:

1) функції управління фінансовими ризиками підприємства як управляючої системи (склад цих функцій у цілому характерний для будь-якого виду менеджменту, хоча і повинен враховувати його специфіку);

2) функції управління фінансовими ризиками як спеціальної області управління підприємством (склад цих функцій визначається конкретним об'єктом даної функціональної системи управління).

Розглянемо зміст основних функцій управління фінансовими ризиками підприємства в розрізі окремих груп.

У групі функцій управління фінансовими ризиками підприємства як управляючої системи основними є:

1. Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень. У процесі реалізації цієї функції повинні бути визначені обсяги і зміст формаційних потреб системи управління фінансовими ризиками; сформовані зовнішні і внутрішні джерела інформації, що задовольняють ці потреби; організований постійний моніторинг фінансового стану підприємства і кон'юнктури фінансового ринку.

2. Здійснення ризик-аналізу різних аспектів фінансової діяльності підприємства. У процесі реалізації цієї функції проводяться експрес- і поглиблений ризик-аналіз окремих фінансових операцій, фінансових угод окремих дочірніх підприємств і внутрішніх «цент ¬ рів відповідальності», фінансової діяльності підприємства в цілому і в розрізі окремих її напрямів.

3. Здійснення ризик-планування фінансової діяльності підприємства за основними її напрямками. Реалізація цієї функції управління фінансовими ризиками пов'язана з розробкою системи планів і оперативних бюджетів по основних напрямках захисту підприємства від можливих фінансових загроз зовнішнього і внутрішнього характеру, що забезпечують нейтралізацію ідентифікованих фінансових ризиків. Основою такого планування є розроблена стратегія фінансового ризик-менеджменту, що вимагає конкретизації на кожному етапі його розвитку.

4. Здійснення ефективного контролю реалізації прийнятих ризикових рішень. Реалізація цієї функції управління фінансовими ризиками пов'язана зі створенням відповідних систем внутрішнього контролю на підприємстві, поділом контрольних обов'язків окремих служб і ризик-менеджерів, визначенням системи контрольованих показників і контрольних періодів, оперативним реагуванням на результати здійснюваного контролю.

1.3 Системи забезпечення управління фінансовими ризиками підприємств

Ефективність кожної керуючої системи в значній мірі залежить від її інформаційного забезпечення. В умовах ринкової економіки відома формула «час – гроші» доповнюється аналогічної формулою: «інформація – гроші». Стосовно до фінансового ризик-менеджменту вона набуває пряме значення, так як від якості використовуваної інформації при прийнятті управлінських рішень в значній мірі залежать рівень прибутку, ринкова вартість підприємства, альтернативність вибору інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування та інші показники, формують рівень добробуту власників підприємства і темпи його економічного розвитку. Чим більший розмір капіталу використовується підприємством, чим більш диверсифікована його господарська діяльність, тим вище стає роль якісної інформації, необхідно для прийняття фінансових рішень у сфері управління фінансовими ризиками.

Інформаційна система (або система інформаційного забезпечення) фінансового ризик-менеджменту являє собою функціональний комплекс, що забезпечує процес безперервного цілеспрямованого підбору відповідних інформативних показників, необхідних для здійснення ідентифікації, оцінки та підготовки ефективних управлінських рішень щодо нейтралізації фінансових ризиків підприємства.

Інформаційна система фінансового ризик-менеджменту покликана забезпечувати необхідною інформацією не тільки управлінський персонал та власників самого підприємства, але і задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх її користувачів.

Характеризуючи склад користувачів інформації, що входить в інформаційну систему фінансового ризик-менеджменту, слід зазначити, що коло інтересів зовнішніх і внутрішніх споживачів цієї інформації істотно розрізняється.

Зовнішні користувачі використовують лише ту частину інформації, яка характеризує результати фінансової діяльності підприємства та його фінансовий стан. Переважна частина цієї інформації міститься в офіційній фінансової звітності, що подається підприємством.

Внутрішні користувачі, поряд з перерахованої вище, використовують значний обсяг інформації про фінансові ризики підприємства, що є комерційною таємницею. Крім того, внутрішні користувачі використовують значне коло фінансових показників, що формуються із зовнішніх джерел, які також входять в інформаційну систему фінансового ризик-менеджменту.

Висока роль фінансової інформації в підготовці і прийнятті ефективних ризикових рішень пред'являє відповідно високі вимоги до її якості при формуванні інформаційної системи фінансового ризик-менеджменту.

Так, до інформації, що включається в цю систему, пред'являються наступні основні вимоги:

1. Значимість, яка визначає наскільки залучається інформація впливає на результати прийнятих ризикових рішень, в першу чергу, в процесі формування фінансової стратегії підприємства, розробки цілеспрямованої політики по окремим аспектам фінансової діяльності, підготовки поточних і оперативних фінансових планів.

2. Повнота, яка характеризує завершеність кола інформативних показників, необхідних для здійснення ідентифікації оцінки та прийняття оперативних управлінських рішень щодо нейтралізації фінансових ризиків підприємства.

3. Достовірність, яка визначає наскільки сформована інформація адекватно відображає реальний стан і результати фінансової діяльності, правдиво характеризують зовнішню фінансову середу, нейтральна по відношенню до всіх категорій потенційних користувачів і перевіювана.

4. Своєчасність, яка характеризує відповідність сформованої інформації потреби в ній по періоду її використання. Окремі види інформативних показників, що використовуються у фінансовому ризик-менеджменті, «живуть» в його інформаційній системі в незмінному кількісному вираженні лише один день, (наприклад, курс іноземних валют, курс окремих фондових і грошових інструментів на фінансовому ринку), інші – місяць, квартал і т.п.

5. Понятність, яка визначається простотою її побудови, відповідністю певним стандартам представлення та доступністю розуміння (а відповідно і адекватного її тлумачення) тими категоріями користувачів, для яких вона призначається. Не слід однак змішувати вимоги зрозумілості інформації для певної категорії користувачів з її універсальною доступністю для розуміння всіма учасниками фінансової діяльності підприємства, тому що ряд з них може не мати достатнього рівня кваліфікації для адекватної її інтерпретації.

6. Релевантність (або вибірковість), що визначає досить високий ступінь використовуваного формованої інформації в процесі управління фінансовими ризиками підприємства. «Інформаційне переповнення» системи фінансового ризик-менеджменту ускладнює процес відбору необхідних інформативних даних для підготовки конкретних управлінських рішень, призводить до формування малосуттєвих альтернативних проектів цих рішень, здорожує процес інформаційного забезпечення управління фінансовими ризиками підприємства.

7. Порівнянність, яка визначає можливість порівняльної оцінки вартості окремих активів та результатів фінансової діяльності підприємства в часі, можливість проведення порівняльного фінансового ризик-аналізу підприємства з аналогічними господарюючими суб'єктами і т. п. Така порівнянність забезпечується ідентифікацією визначення окремих

інформативних показників та одиниць їх вимірювання, використанням відповідних національних і міжнародних стандартів фінансової звітності, послідовністю і стабільністю застосовуваних методів обліку фінансових показників на підприємстві.

8. Ефективність, що ця практика до формування інформаційної системи фінансового ризик-менеджменту означає, що витрати по залученню певних інформативних показників не повинні перевищувати ефект, що отримується в результаті їх. Використання при підготовці

та реалізації відповідних ризикових рішень. Зміст системи інформаційного забезпечення фінансового ризик-менеджменту, її широта і глибина визначаються галузевими особливостями діяльності підприємств, їх організаційно-правовою формою функціонування, обсягом і ступенем диверсифікованості фінансової діяльності та низкою інших умов. Конкретні показники цієї системи формуються за рахунок як зовнішніх (що знаходяться поза підприємством), так і внутрішніх джерел інформації.У розрізі кожної з груп цих джерел вся сукупність показників, що включаються в інформаційну систему фінансового ризик-менеджменту, попередньо класифікується.

2. Аналіз управління фінансовими ризиками на підприємстві «Vineta – system»

Таблиця 1. Склад та структура капіталу підприємства

Види капіталу	2007 рік		2008 рік		2009 рік
	тис. грн.	%	тис. грн.	%	тис. грн.	%
Статутний капітал	18.5	1.1	19	1.44
Інший додатковий капітал
Нерозподілений прибуток	-213.7	-1.37			-248	-14.4
Всього власного капіталу	-195.2	12.5	-299	22.7	-229	-13.3
Довгострокові фін. зобов’язання
Поточні зобов’язання	1748.8	112.5	1613	122.7	1947
Короткострокові кредити банків
Кредиторська заборгованість за товари, роботи і послуги	1748.8	112.5	1568	119.3	1893	113.3
Поточні зобов’язання за розрахунками			45	3.4	54	3.1
Інші поточні зобов’язання
Доходи майбутніх періодів
Всього позикового капіталу
Валюта балансу	1553.6	100	1314	100	1718	100

Таблиця 2. Рівень ризику

Рівень ризику	2007 рік		2008 рік		2009 рік
	Тис.грн	%	Тис.грн	%	Тис.грн	%
Високий	918.9	28.2	713	37.5	1558	43.5
Середній	2296.8	70.6	1140.2	60	2016	56.3
Низький	21.2	0.6	41	2.1	1	0.02
Критичний	14.6	0.6	4	0.2	4	0.11
Валюта балансу	3251.5	100	1898.2	100	3578	100

Аналіз ризику поділяють на два взаємно доповнюючих види: якісний і кількісний.

Якісний аналіз передбачає виявлення можливих видів ризику (ідентифікацію ризиків), загроз, які вони становлять, а також визначення факторів ризику, що чинять вплив на результати прийнятих рішень і виконуваних робіт.

Для сучасного підприємства можна виділити ряд основних ризиків, спричинених їх взаємодією з економічними контрагентами.

Їх якісний аналіз виконано за наступною схемою: сутність ризику, причини ризику, фактори ризику (передумови, що збільшують імовірність настання несприятливих подій), способи зниження або компенсації ризику.

1. Ризик неотримання вихідних сировини, матеріалів і ресурсів. Наслідком є зниження рівня рентабельності підприємства або неможливість реалізації профільної технології.

Причини ризику – відмова традиційних і потенційних постачальників від укладання договорів постачання; неприйнятні умови договорів; виникнення у постачальника непередбачених труднощів; прийняття постачальником рішення про розрив договору або про зміну його умов; перехід традиційних постачальників на випуск нової продукції тощо.

Фактори ризику – слабка диверсифікованість постачальників; нестабільність загальної соціально-економічної ситуації; відсутність традицій обов'язковості виконання правових і договірних умов; нерівномірність темпів інфляції і валютних курсів; нерівномірність доходів різних прошарків населення; недостатність резервних коштів підприємства для компенсації підвищення цін постачальниками; надмірна концентрація підприємства на обмеженому наборі профільних технологій тощо.

Способи зниження ризику – диверсифікація постачальників; створення фінансових резервів на випадок непередбачених витрат; прогнозування динаміки цін; залучення традиційних постачальників до діяльності підприємства шляхом укладання договорів на участь у прибутку або продажем акцій; придбання акцій підприємств-постачальників; створення страхових запасів вихідних матеріалів; диверсифікація виробництва шляхом збільшення числа використовуваних технологій і видів продукції; організація на підприємстві системи постійного збору інформації про можливих постачальників, їхні наміри, освоювані технології, соціально-економічні ситуації навколо них; завчасна розробка системи функціонування підприємства в умовах пошуку альтернативних постачальників.

2. Ризик неповернення передоплати постачальниками. Наслідок – погіршення фінансового стану підприємства, складності у відносинах з постачальниками.

Причини ризику – ті ж, що й у вищеописаному випадку, а також вольові рішення постачальника про тимчасове або остаточне присвоєння отриманих як передоплату сум, неможливість їхнього повернення через використання до зриву договорів.

Фактори ризику – критична ситуація у взаємовідносинах підприємств; слабкість арбітражу і законодавчої бази; низька правова культура управлінського персоналу; відсутність розвиненої системи страхування господарських і фінансових операцій.

Способи зниження ризику – придбання акцій постачальника й обмін акціями; встановлення неформальних особистих відносин з керівництвом підприємства-постачальника; створення регіональної системи страхування угод; залучення незалежних організацій як гарантів угод; розвиток заставних угод.

3. Ризик не укладання договорів на реалізацію виробленої продукції. Наслідок – затоварення готовою продукцією, погіршення фінансового стану.

Причини ризику – зміна структури споживчого попиту і загальне скорочення потреб в даному виді продукції; заміщення продукції аналізованого підприємства продукцією конкурентів; моральний знос продукції; зміна виробничого профілю або спеціалізації традиційних виробників продукції; відсутність у підприємства повної інформації про конкретні сегменти ринку.

Фактори ризику – технічний прогрес; залежність результатів прийняття рішень споживачами від таємних умов договору, які задовольняють особисті інтереси керівництва; зміна умов імпорту, що полегшує ввіз імпортної продукції; активізація маркетингової діяльності конкурентів; різкий ріст обсягів і рентабельності виробництва в галузі, що сприяє збільшенню конкурентів.

Способи зниження ризику – диверсифікація виробництва і збуту; створення на підприємстві системи баз даних про можливих споживачів продукції (їхню діяльність, наміри, тенденції розвитку тощо); активне використання всіх форм маркетингу; обмін акціями з традиційними споживачами; освоєння гнучких технологій виробництва.

4. Ризик неотримання або несвоєчасного отримання оплати за реалізовану без передоплати продукцію. У наш час настання такої події є скоріше правилом, ніж виключенням.

Причини ризику – прийняття споживачем рішення про використання призначеної для оплати суми на інші цілі; відсутність коштів у споживача; збої в системі банківського обслуговування.

Фактори ризику – нерівномірне і невиправдане підвищення цін окремими підприємствами; низька правова культура керівників; слабкість господарського арбітражу.

Способи зниження ризику – обов'язкова передоплата (обмежує можливості споживача); перехресне володіння акціями постачальників і споживачів; страхування угод у третіх осіб; використання застав; систематичне інформування громадськості про підприємства, які постійно порушують (виконують) умови договорів.

5. Ризик відмови покупця від отриманої й оплаченої ним продукції.

Причини ризику – невідповідність продукції вимогам до її якості; неможливість використання споживачем продукції даної якості; застаріла технологія й обладнання підприємства; рішення споживача про переключення на інший вид продукції, іншого постачальника або на інший вид діяльності.

Фактори ризику – нестабільність загальної соціально-економічної ситуації; зайва концентрація на обмеженій кількості споживачів; низький ступінь правової культури і правової свідомості керівників підприємств.

Способи зниження ризику – у загальному випадку використовуються ті ж методи, що і для описаного вище виду ризику, постійні збір і аналіз інформації про споживачів (інформаційні бази даних), крім того, у числі заходів, що перешкоджають переключенню споживачів на продукцію конкурентів можна відзначити укладання угод з конкурентами про розділ сфер впливу.

6. Ризик зриву укладених угод про одержання зовнішніх позик, інвестицій і кредитів.

Причини ризику – несподіване надходження до інвесторів або кредиторів негативної інформації щодо перспектив і можливостей підприємства; витік несприятливої інформації про поточний або минулий стан підприємства; різке падіння курсу акцій підприємства; виступи споживачів із критикою продукції підприємства.

Фактори ризику: утрата контролю за іміджем підприємства; активні дії несумлінних конкурентів; недооцінка маркетингової діяльності і недостатньо активне її проведення.

Способи зниження ризику: організація цілеспрямованих маркетингових заходів, включаючи всебічне інформування потенційних споживачів і інвесторів про найбільш сприятливі сторони продукції підприємства і самого підприємства (для акціонерних підприємств у системі маркетингу повинні бути заходи, спрямовані на роботу з акціонерами з метою підтримки їхнього сприятливого ставлення); підтримування постійних зв'язків з економічно активною громадськістю.

Перераховані види ризиків належать лише до взаємин між підприємством і його економічними партнерами. Досить великий потенціал ризику полягає й у внутрішній діяльності підприємства, особливостях організації його виробництва і фінансів, системи управління. Ризик прийняття невірних управлінських рішень тим вище, чим менше уваги приділяється перспективному аналізу і плануванню діяльності підприємства з урахуванням факторів ризику. Урахування факторів ризику як зовнішніх, так і внутрішніх, повинне стати одним з найважливіших завдань керівництва підприємства, яке претендує на успішне функціонування в умовах ринку.

Кількісний аналіз передбачає чисельне визначення розмірів окремих ризиків і ризику конкретного виду діяльності (проекту) в цілому.

В економіці для кількісного аналізу ризику використовують імовірнісний підхід, відповідно до якого для того, щоб оцінити ризик, необхідно знати всі можливі наслідки конкретного рішення або дії (сценарії розвитку подій) і ймовірності цих наслідків (сценаріїв).

3. Особливості управління фінансовими ризиками підприємства у процесі здійснення окремих видів діяльності

3.1 Особливості управління фінансовими ризиками в операційній діяльності

Серед не систематичних фінансових ризиків підприємства, що виникають у процесі здійснення ним операційної діяльності одним з найбільш небезпечних є ризик зниження фінансової стійкості. Якщо цей вид ризику не буде вчасно нейтралізований, підприємство втрачає можливість генерування необхідного рівня прибутку (внаслідок зростання вартості залученого капіталу), а також темпи свого стійкого зростання в майбутньому періоді.

Ризик зниження фінансової стійкості належить до так званих структурним ризиків підприємства, так як він викликається в першу чергу недосконалістю структури формування операційних активів та капіталу. Тому основним змістом процесу управління ризиком зниження фінансової стійкості підприємства виступає оптимізація складу необоротні та оборотних активів, з одного боку, а також співвідношення власного і позикового капіталу, з іншого.

Оптимізація складу необоротні та оборотних акти ¬ вів вимагає врахування галузевих особливостей здійснення операційної діяльності, середньої тривалості операційного циклу на підприємстві, а також оцінки позитивних і негативних особливостей функціонування цих видів активів.

Необоротні активи операційні характеризуються наступними позитивними особливостями:

а) вони практично не схильні до втрат від інфляції, а отже краще захищені від неї;

б) їм властивий менший комерційний ризик втрати в процесі операційної діяльності підприємства; вони практично захищені від недобросовісних дій партнерів по операційним комерційних операціях;

в) ці активи здатні генерувати стабільний прибуток, забезпечуючи випуск різних видів продукції відповідно до кон'юнктури товарного ринку;

г) вони сприяють запобіганню (або істотного зниження) втрат запасів товарно-матеріальних цінностей підприємства в процесі їх зберігання;

д) їм притаманні великі резерви істотного розширення обсягу операційної діяльності в період підйому кон'юнктури товарного ринку.

Разом з тим, необоротні активи в процесі операційного використання мають ряд недоліків:

а) вони схильні до морального зносу (особливо активна частина виробничих основних засобів і нематеріальні операційні активи), у зв'язку з чим, навіть будучи тимчасово виведеними з експлуатації, ці види активів втрачають свою вартість;

б) ці активи важко піддаються оперативному управлінню, тому що слабко мінливі в структурі в короткому періоді; в результаті цього будь-тимчасовий спад кон'юнктури товарного ринку призводить до зниження рівня корисного їх використання, якщо підприємство не переходить на випуск інших видів продукції;

в) в переважній частині вони належать до групи слаболіквідних активів і не можуть служити засобом забезпечення потоку платежів, що обслуговує операційну діяльність підприємства.

Оборотні активи характеризуються такими позитивними особливостями:

а) високим ступенем структурної трансформації, в результаті якої вони легко можуть бути перетворені з одного виду в інший при регулюванні товарного і грошового потоків в операційному процесі;

б) більшої пристосовністю до змін кон'юнктури товарного і фінансового ринків – вони легко піддаються змінам у процесі диверсифікації операційної діяльності підприємства;

в) високою ліквідністю, а при необхідності значна їх частина може бути конверсована в грошові активи, необхідні для поточного обслуговування операційної діяльності в нових варіаціях;

г) легкістю управління; основні управлінські рішення, пов'язані з їх обігом, реалізуються протягом короткого періоду часу.

Разом з тим їм властиві такі недоліки:

а) частина оборотних активів, що знаходяться в грошовій формі, у формі грошових еквівалентів та у формі поточної дебіторської заборгованості, значною мірою схильна до втрати вартості у процесі інфляції;

б) тимчасово не використовуються (зайво сформовані) оборотні активи практично не генерують прибувальщина (крім вільних грошових активів, які можуть бути використані в короткострокових фінансових інвестиціях); більш того, зайві запаси товарно-матеріальних цінностей не тільки не генерують прибуток, але викликають додаткові операційні витрати з їх зберігання;

в) запаси оборотних товарно-матеріальних цінностей у всіх їхніх формах схильні постійним втрат у зв'язку з природним спадом;

г) значна частина оборотних активів схильна до ризику втрат у зв'язку з несумлінністю партнерів по господарських операціях, а іноді і персоналу.

Ризик неплатоспроможності, як і ризик порушення фінансової стійкості, також належить до найбільш небезпечних для підприємства, оскільки генерує безпосередню загрозу його банкрутства. Цей ризик викликається недостатністю грошових активів підприємства (його грошових коштів і їх еквівалентів). Розмір залишку грошових активів, яким оперує підприємство в процесі своєї операційної діяльності, повністю визначає рівень його абсолютної платоспроможності (готовність підприємства негайно розрахуватися по усіх своїх невідкладних фінансових зобов'язаннях), а також істотно впливає на рівень його проміжною і поточною платоспроможністю.

З урахуванням ролі грошових активів в забезпеченні платоспроможності підприємства організовується процес управління ними. При здійсненні цього управління слід врахувати, що вимоги забезпечення постійної платоспроможності підприємства визначають необхідність створення високого розміру грошових активів, тобто переслідують цілі максимізації їх середнього залишку у рамках фінансових можливостей підприємства. З іншого боку, слід врахувати що грошові активи підприємства в національній валюті при їх зберіганні значною мірою схильні до втрати реальної вартості від інфляції; крім того, грошові активи в національній і іноземній валюті при зберіганні втрачають свою вартість в часі, що визначає необхідність мінімізації їх середнього залишку. Ці суперечливі вимоги мають бути враховані при здійсненні управління грошовими активами, яке у зв'язку з цим набуває оптимізаційного характеру.

Сучасний етап економічного розвитку країни характеризується високим рівнем кредитного ризику підприємств, що реалізовує свою продукцію оптовим і роздрібним покупцям. Цей ризик призводить не лише до зростання поточної дебіторської заборгованості, але і викликає великий об'єм так званих «сумнівних боргів», частина з яких не може бути погашена покупцем-боржником і підлягає списанню.

Ефективне управління кредитним ризиком підприємства пов'язане в першу чергу з оптимізацією розміру і забезпеченням своєчасної інкасації заборгованості покупців за товари, роботи і послуги.

Формування алгоритмів такого управління поточною дебіторською заборгованістю, визначуване як кредитна політика підприємства по відношенню до покупців продукції, здійснюється по наступних основних етапах:

1. Аналіз поточної дебіторської заборгованості підприємства в попередньому періоді. Основним завданням цього аналізу є оцінка рівня і складу поточної дебіторської заборгованості підприємства, а також ефективності інвестованих в неї фінансових ресурсів. Аналіз дебіторської заборгованості за розрахунками з покупцями проводиться в розрізі товарного (комерційного) і споживчого кредиту.

– На першій стадії аналізу з метою віддзеркалення реального стану поточної дебіторської заборгованості з позиції можливої її інкасації в загальній її сумі виділяється чиста реалізаційна її вартість. Чиста реалізаційна вартість дебіторської заборгованості є сумою поточної дебіторської заборгованості за товари, роботи і послуги, зменшену на суму резерву сумнівних боргів (під сумнівним боргом поні¬мається та частина дебіторської заборгованості відносно якої існує невпевненість її погашення покупцем-боржником.

Величина резерву сумнівних боргів визначається виходячи з рівня фактичної платоспроможності окремих покупців-дебіторів (прямий метод) або на основі відповідної класифікації дебіторської заборгованості цього виду за термінами не її погашення зі встановленням коефіцієнта сумнівності її погашення по кожній групі (непрямий метод). Величина резерву сумнівних боргів при непрямому методі її розрахунку визначається як сума творів поточної дебіторської заборгованості відповідної групи і коефіцієнта сумнівності її погашення по цій групі.

– На другій стадії аналізу оцінюється рівень дебіторської заборгованості покупців продукції і його динаміка в попередньому періоді.

– На третій стадії аналізу визначається середній період інкасації поточної дебіторської заборгованості за товари, роботи і послуги. Він характеризує роль цього виду дебіторської заборгованості у фактичній тривалості фінансового і загального операційного циклу підприємства.

– На четвертій стадії аналізу оцінюється склад дебіторської заборгованості підприємства по окремих її «віковим групам», тобто по передбачених строкам.

– На п'ятій стадії аналізу визначають суму ефекту отриманого від інвестування засобів в дебіторську заборгованість. У цих цілях суму додаткового прибутку, отриманого від збільшення об'єму реалізації продукції за рахунок надання кредиту, зіставляють з сумою додаткових витрат по оформленню кредиту і інкасації боргу, а також прямих фінансових втрат від неповернення боргу покупцями (сума резерву сумнівних доходів, що підлягає списанню у зв'язку з неплатежеспроможності покупців і витіканням термінів позовної давності).

2. Вибір типу кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції. У сучасній комерційній і фінансовій практиці реалізація продукції в кредит (з відстроченням платежу за неї) набула широкого поширення як в нашій країні, так і в країнах з розвиненою ринковою економікою. Формування принципів кредитної політики відбиває умови цієї практики і спрямовано на підвищення ефективності операційної і фінансової діяльності підприємства.

В процесі формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців продукції вирішуються два основні питання:

а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит;

б) який тип кредитної політики слід обрати підприємству по кожній з форм реалізації продукції в кредит.

Форми реалізації продукції в кредит мають два різновиди – товарний (комерційний) кредит і споживчий кредит.

– Товарний (комерційний) кредит є формою оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочення платежу, якщо таке відстрочення перевищує звичайні терміни банківських розрахунків. Зазвичай товарний (комерційний) кредит надається оптовому покупцеві продукції на термін від одного до шести місяців.

– Споживчий кредит (у товарній формі) є формою роздрібної реалізації товарів покупцям (фізичним особам) з відстроченням платежу. Він надається зазвичай на термін від шести місяців до двох років.

Вибір форм реалізації продукції в кредит визначається галузевою приналежністю підприємства і характером продукції (товарів, послуг), що реалізовується.

Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівнів прибутковості і ризику кредитної діяльності підприємства. Розрізняють три принципові типи кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції – консервативний помірний і агресивний.

– Консервативний (чи жорсткий) тип кредитної політики підприємства спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Здійснюючи цей тип кредитної політики підприємство не прагне до отримання високого додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції. Механізмом реалізації політики такого типу є істотне скорочення круга покупців продукції в кредит за рахунок груп підвищеного ризику; мінімізація термінів надання кредиту і його розміру; посилення умов надання кредиту і підвищення його вартості; використання жорстких процедур інкасації дебіторської заборгованості.

– Помірний тип кредитної політики підприємства характеризує типові умови її здійснення відповідно до прийнятої комерційної і фінансової практики і орієнтується на середній рівень кредитного ризику при продажі продукції з відстроченням платежу.

– Агресивний (чи м'який) тип кредитної політики підприємства пріоритетною метою кредитної діяльності ставить максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції в кредит, не рахуючись з високим рівнем кредитного ризику, який супроводжує ці операції. Механізмом реалізації політики такого типу є поширення кредиту на ризикованіші групи покупців продукції; збільшення періоду надання кредиту і його розміру; зниження вартості кредиту до мінімально допустимих розмірів; надання покупцям можливості пролонгації кредиту.

В процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватися наступні основні чинники:

– сучасна комерційна і фінансова практика здійснення торговельних операцій;

– загальний стан економіки, що визначає фінансові можливості покупців, рівень їх платоспроможності;

– кон'юнктура товарного ринку, що склалася, стан попиту на продукцію підприємства;

– потенційна здатність підприємства нарощувати обсяг виробництва продукції при розширенні можливостей її реалізації за рахунок надання кредиту;

– правові умови забезпечення стягнення дебіторської заборгованості;

– фінансові можливості підприємства в частині відвернення засобів в поточну дебіторську заборгованість;

– фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства, їх відношення до рівня допустимого ризику в процесі здійснення господарської діяльності.

3. Визначення можливої суми оборотного капіталу, що направляється в дебіторську заборгованість по товарному (комерційному) і споживчому кредиту. При розрахунку цієї суми необхідно враховувати плановані об'єми реалізації продукції в кредит; середній період надання відстрочення платежу по окремих формах кредиту; середній період прострочення платежів виходячи з господарської практики (він визначається за результатами аналізу поточної дебіторської заборгованості в попередньому періоді), що склалася; коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції, що реалізовується в кредит.

4. Формування системи кредитних умов. До складу цих умов входять наступні елементи:

– термін надання кредиту (кредитний період);

– розмір кредиту (кредитний ліміт), що надається;

– вартість надання кредиту (система цінових знижок при здійсненні негайних розрахунків за придбану продукцію);

– система штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань покупцями.

5. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання кредиту. В основі встановлення таких стандартів оцінки покупців лежить їх кредитоспроможність. Кредитоспроможність покупця характеризує систему умов, що визначають його здатність залучати кредит в різних формах і в повному обсязі у передбачені терміни виконувати всі пов'язані з ним фінансові зобов'язання.

Формування системи стандартів оцінки покупців включає наступні основні елементи:

• визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців;

• формування та експертизу інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців;

• вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців;

• угруповання покупців продукції за рівнем кредитоспроможності;

• диференціацію кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців.

Формування стандартів оцінки покупців і диференціація кредитних умов здійснюються роздільно за різними формами кредиту – товарним і споживчого.

• Визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців є початковим етапом побудови системи стандартів їх оцінки.

За товарним (комерційним) кредитом така оцінка здійснюється звичайно за наступними критеріями:

• обсяг господарських операцій з покупцем і стабільність їх здійснення;

• репутація покупця в діловому світі;

• платоспроможність покупця;

• результативність господарської діяльності покупця;

• стан кон'юнктури товарного ринку, на якому покупець здійснює свою операційну діяльність;

• обсяг і склад чистих активів, які можуть становити забезпечення кредиту при неплатоспроможності покупця і порушенні справи про його банкрутство.

За споживчим кредитом оцінка здійснюється звичайно за такими критеріями:

• дієздатність покупця;

• рівень доходів покупця і регулярність їх формування;

• склад особистого майна покупця, що може становити забезпечення кредиту при стягненні суми боргу в судовому порядку.

• Формування та експертиза інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців має на меті забезпечити достовірність проведення такої оцінки. Інформаційна база, яка використовується для цих цілей, складається з відомостей, що надаються безпосередньо покупцем (їх перелік диференціюється в розрізі форм кредиту); даних, що формуються із внутрішніх джерел (якщо угоди з покупцем носять постійний характер);інформації, що формується із зовнішніх джерел (комерційного банку, що обслуговує покупця; інших його партнерів по операціях і т. п.).

Експертиза отриманої інформації здійснюється шляхом логічної її перевірки; в процесі ведення комерційних переговорів з покупцями; шляхом безпосереднього відвідування клієнта (за споживчим кредитом) з метою перевірки стану його майна і в інших формах у відповідності з обсягом кредитування.

• Вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців визначається змістом оцінюваних характеристик. У цих цілях за оцінкою окремих характеристик кредитоспроможності покупців, розглянутих раніше, можуть бути використані статистичний, нормативний, експертний, бальний і інші методи.

• Угрупування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності ґрунтується на результатах її оцінки і передбачає виділення наступних зазвичай їх категорій:

• покупці, яким кредит може бути наданий у максимальному обсязі, тобто на рівні встановленого кредитного ліміту (група «першокласних позичальників»);

• покупці, яким кредит може бути наданий в обмеженому обсязі, що визначається рівнем припустимого ризику неповернення боргу;

• покупці, яким кредит не надається (при неприпустимому рівні ризику неповернення боргу, що визначається типом обраної кредитної політики).

• Диференціація кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців, поряд з розміром кредитного ліміту, може здійснюватися за такими параметрами, як термін надання кредиту; необхідність страхування кредиту за рахунок покупців; форми штрафних санкцій тощо

6. Формування процедури інкасації поточної дебіторської заборгованості. У складі цієї процедури повинні бути передбачені: терміни і форми попереднього і подальшого нагадувань покупцям про дату платежів; можливості та умови пролонгування боргу за наданим кредитом; умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування поточної дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю – її рефінансування, тобто прискорений переказ в інші форми оборотних активів підприємства: грошові кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості, використовуваними в даний час, є:

• факторинг;

• облік векселів, виданих покупцями продукції;

• форфейтинг.

• Факторинг являє собою фінансову операцію, яка полягає у поступці підприємством-продавцем права отримання грошових коштів за платіжними документами за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії – «чинник компанії», відірватись беруть на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. За здійснення такої операції банк (фактор-компанія) стягують з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених термінів її оплати. Крім того, при проведенні такої операції банк (фактор-компанія) у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог за платіжними документами (звичайно в розмірі від 70 до 90% суми боргу в залежності від фактора ризику). Решта 10–30% суми боргу тимчасово депонуються банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем (ця депонована частина боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем).

Факторингова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважну частину дебіторської заборгованості за наданим покупцеві кредитом у короткі терміни, скоротивши тим самим період фінансової та операційного циклу. До недоліків факторингової операції можна віднести лише додаткові витрати продавця, пов'язані з продажем продукції, а також втрату прямих контактів (і відповідної інформації) з покупцем у процесі здійснення ним платежів.

Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат за цією операцією із середнім рівнем процентної ставки за короткостроковим банківського кредитування.

• Форфейтинг являє собою фінансову операцію з рефінансування дебіторської заборгованості за експортним товарним (комерційним) кредитом шляхом передачі (індосаменту) переказного векселя на користь банку (факторингової компанії) зі сплатою останньому комісійної винагороди. Банк (факторингова компанія) бере на себе зобов'язання з фінансування експортної операції шляхом виплати за врахованими векселями, який гарантується наданням авалю банку країни імпортера. У результаті форфетування заборгованість покупця за товарним (комерційним) кредитом трансформується у заборгованість фінансову (на користь банку). За своєю суттю форфейтинг поєднує в собі елементи факторингу (до якого підприємства-експортери вдаються у разі високого кредитного ризику) та обліку векселів (з їх індосаментом тільки на користь банку). Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових (багаторічних) експортних поставок і дозволяє експортеру негайно одержувати грошові кошти шляхом обліку векселів. Однак його недоліком є висока вартість, тому підприємству-експортеру варто проконсультуватися з банком (факторинговою компанією) ще до початку переговорів з іноземним імпортером продукції, щоб мати можливість включити витрати з форфейтинговими операції у вартість контракту.

• На першій стадії (I) підприємство-експортер і підприємство-імпортер укладають між собою угоду про поставку продукції, формами та термінами платежу (платежі здійснюються звичайно в міру виконання окремих етапів угоди). Підприємство-імпортер відповідно до угоди зобов'язується здійснювати платежі за допомогою комерційних векселів, авальованих (гарантованих) банком його країни (або індосованих у цього банку).

• На другій стадії (II) підприємство-експортер укладає угоду з банком (факторинговою компанією) своєї країни, який зобов'язується за комісійну винагороду фінансувати поставки продукції шляхом виплат за врахованими їм векселями.

• На третій стадії (III) підприємство-імпортер індосує (або авалірует) свої векселі в банку своєї країни.

• На четвертій стадії (IV) банк країни імпортера пересилає індосованих (авальовані) їм векселі підприємства-імпортера на адресу підприємства-експортера.

• На п'ятій стадії (V) підприємство-експортер продає векселі банку (факторингової компанії) своєї країни й одержує за це відповідні кошти.

• На шостій стадії (VI) банк (факторингова компанія) країни-експортера індосує векселі, перепродуючи їх на ринку цінних паперів.

8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасної інкасацією поточної дебіторської заборгованості. Такий контроль організовується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок. Одним з видів таких систем є «Система АВС» стосовно до портфеля дебіторської заборгованості підприємства. До категорії «А» включаються при цьому найбільш крупні і сумнівні види поточної дебіторської заборгованості (так звані «проблемні кредити»); в категорію «В» – кредити середніх розмірів; в категорію «С» – інші види дебіторської заборгованості, що не роблять серйозного впливу на результати фінансової діяльності підприємства.

3.2 Особливості управління фінансовими ризиками інвестиційної діяльності підприємства

Управління проектними ризиками підприємства

Реальне інвестування підприємства у всіх його формах пов'язане з численними ризиками, що об'єднуються загальним поняттям «ризик реального інвестування», основу інтегрованого ризику реального інвестування підприємства становлять так звані проектні ризики, тобто ризики, пов'язані із здійсненням реальних інвестиційних проектів підприємства. У системі показників оцінки таких проектів рівень ризику займає третє за значущістю місце, доповнюючи такі його показники, як обсяг інвестиційних витрат і сума чистого грошового потоку.

Під ризиком реального інвестиційного проекту (проектним ризиком) мається на увазі можливість виникнення в ході його реалізації несприятливих подій, які можуть обумовити зниження його розрахункового ефекту.

Проектний ризик є об'єктивним явищем у функціонуванні будь-якого підприємства, яке здійснює реальне інвестування. Він супроводжує реалізацію практично всіх видів реальних інвестиційних проектів, в яких би формах вони не здійснювалися. Хоча ряд параметрів проектного ризику залежить від суб'єктивних управлінських рішень, відображених у процесі підготовки конкретних реальних інвестиційних проектів, об'єктивна його природа залишається незмінною.

Рівень проектного ризику, притаманний здійсненню навіть однотипних реальних інвестиційних проектів одного і того ж підприємства, не є незмінним. Він істотно варіює під впливом численних об'єктивних і суб'єктивних факторів, які знаходяться в постійній динаміці. Тому кожен реальний інвестиційний проект вимагає індивідуальної оцінки рівня ризику в конкретних умовах його здійснення.

Оцінка рівня проектного ризику базується на наступних принципах і методичних підходах, що використовуються в сучасній практиці Управління проектами:

1. Загальна оцінка проектного ризику здійснюється шляхом визначення інтегрованого показника їх, що характеризуються як «рівень проектного ризику». Цей показник інтегрує вплив усіх видів ризику, пов'язаних з реалізацією даного проекту.

2. В основі оцінки рівня проектного ризику лежить визначення можливого діапазону відхилень показників ефективності проекту від розрахункових їх величин. Чим ширше цей можливий діапазон відхилень, тим вище рівень проектного ризику.

3. В якості розглянутого показника ефективності, використовуваного для оцінки рівня проектного ризику, може бути обраний будь-який з них. Разом з тим, найбільшу перевагу в процесі такої оцінки віддасться показниками чистого приведеного доходу та внутрішньої ставки дохідності. Ці показники в найбільшою мірою характеризують можливості забезпечення зростання ринкової вартості підприємства в результаті реалізації проекту.

4. Для кількісного вимірювання розмірів можливих відхилень ефективності проекту від розрахункової її величини використовується система показників, що відображають ступінь її гойдає. Основними з цих показників є дисперсія, середньоквадратичне (стандартне) відхилення та коефіцієнт варіації.

5. Оцінка можливої захитаного розрахованих показників ефективності проекту здійснюється в максимально широкому діапазоні можливих умов його реалізації. У цих цілях прогнозуються різні варіанти можливої зміни факторів зовнішнього інвестиційного середовища і параметрів внутрішнього потенціалу підприємства, які генерують загрози зниження розрахункової ефективності проекту в процесі його реалізації.

Виходячи з викладених вище принципів формується методичний інструментарій оцінки рівня ризику від ділових реальних інвестиційних проектів.

I. Аналіз чутливості проекту. Основним завданням використання цього аналітичного методу є оцінка впливу основних вихідних (факторних) параметрів на результативні показники ефективності реального інвестиційного проекту. У процесі здійснення цього аналізу, послідовно змінюючи можливі значення Змінні вихідних (факторних) показників, можна визначити діапазон коливань обраних для оцінки ризику проекту кінцевих показників його ефективності, а також критичні значення вихідних (факторних) показників розглянутого проекту, які ставлять під сумнів доцільність його здійснення. Чим вище ступінь залежності показників ефективності проекту від окремих вихідних (факторних) показників її формування, тим більш ризикових він вважається за результатами аналізу чутливості.

Аналіз чутливості проекту в процесі оцінки ступеня його ризику здійснюється в розрізі наступних основних етапів

1. Вибір для аналізу пріоритетного показника ефективності проекту. Аналіз чутливості проекту принципово може бути проведений за будь-якого з показників його ефективності – чистого наведеного доходу, індексом (коефіцієнтом) прибутковості, індексом (коефіцієнтом) рентабельності, періоду окупності, внутрішньої ставці прибутковості. Разом з тим, з урахуванням раніше розглянутих переваг і недоліків кожного з оціночних показників ефективності проекту, пріоритет в такому виборі слід віддавати показниками чистого приведеного доходу або внутрішньої ставці прибутковості.

2. Вибір для аналізу системи основних вихідних (факторних) показників, що впливають на можливу зміну обраного показника ефективності проекту.

Так як практично всі показники оцінки ефективності інвестиційного проекту побудовані на зіставленні обсягу інвестиційних витрат і суми чистого грошового потоку, при виборі факторних показників слід звернути увагу на ті з них, які, на думку аналітика, мають найбільший вплив на зазначені елементи визначення обраного показника ефективності.

3. Побудова моделі розрахунку впливу кожного з вихідних (факторних) показників на обраний показник ефективності проекту. Така модель будується роздільно по кожному факторингу показником методом прямого рахунку або на основі кореляційного аналізу за попередній період.

4. Визначення аналітичного періоду здійснення розрахунків. Аналіз чутливості проекту може проводитися як з будь-якого з етапів проектного циклу, так і по всьому періоду проектного циклу. Зазвичай для аналізу обирається другий варіант аналітичного періоду, якщо інформаційна база аналізу дозволяє прогнозувати можливі зміни окремих первинних (факторних) показників у процесі повної реалізації проекту.

5. Встановлення базового значення кожного з вихідних (факторних) показників, за яким розраховувався обраний показник ефективності проекту. Система таких базових значень всіх вихідних показників міститься в проектному обґрунтуванні (у відповідних його розділах – виробничому, маркетинговому, фінансовому та ін.)

6. Визначення можливого діапазону зміни кожного вихідного (факторного) показника в ході реалізації проекту. У процесі цього етапу аналізу визначається мінімально і максимально можливу зміну базового вихідного (факторного) показника до кінця аналітичного періоду. Розрахунок можливих змін ведеться у відсотках до базового значенням вихідного показника. Загальний діапазон можливої зміни вихідного показника також визначається у відсотках (як різниця між максимальним і мінімальним розміром його можливого відхилення).

7. Розрахунок очікуваної зміни обраного показника ефективності проекту при екстремальних значеннях можливої зміни кожного вихідного (факторного) показника. Такий розрахунок здійснюється як за мінімальним, так і за максимально можливе значення кожного вихідного показника на основі раніше побудованих моделей визначення їх впливу на обраний показник ефективності проекту. Результати розрахунку дозволяють отримати кількісні значення показника ефективності проекту при мінімальному і максимальному значенні кожного з вихідних (факторних) показників.

8. Встановлення можливого діапазону значень обраного показника ефективності проекту в діапазоні зміни кожного вихідного (факторного) показника. У цих цілях спочатку визначається розмір відхилень показника ефективності проекту (при мінімальному і максимальному значенні вихідного показника) від базового його значення (у відсотках до базового значення). Потім як різниця між максимальним і мінімальним значеннями показника ефективності визначається можливий діапазон його коливань (у відсотках) в залежності від зміни кожного вихідного показника.

9. Визначення рівня чутливості обраного показника ефективності проекту до зміни кожного вихідного (факторного) показника. Цей рівень може бути встановлений на основі розрахунку коефіцієнта еластичності або графічним методом.

10. Ранжування вихідних (факторних) показників за ступенем їх впливу на зміну обраного показника ефективності проекту. Таке ранжирування початкових показників здійснюється на основі розрахованих коефіцієнтів еластичності зміни обраного показника ефективності проекту від зміни кожного з вихідних показників. Рангова послідовність вихідних показників встановлюється у міру убування значення коефіцієнта еластичності (тобто зниження ступеня його впливу на показник ефективності) – перший ранг присвоюється вихідного показнику з найвищим значенням коефіцієнта еластичності.

Ранжування розглянутих показників може бути здійснено і за результатами графічної інтерпретації ступеня чутливості показника ефективності за проектом.

II. Аналіз сценаріїв проекту. Основним завданням використання цього аналітичного методу є комплексна оцінка впливу всіх основних вихідних (факторних) показників на ефективність реального інвестиційного проекту за різних можливих умов (сценаріях) його реалізації – від найкращих до найгірших. У процесі цього аналізу всі Змінні вихідні (факторні) показники проекту моделюються з урахуванням їх взаємозалежності. По кожному з розглянутих сценаріїв проекту визначається ймовірність його виникнення. На основі можливих коливань показників ефективності проекту при різних умовах (сценаріях) його реалізації визначаються середньоквадратичне (стандартне) відхилення та коефіцієнт варіації, які висловлюють ступінь проектного ризику. Чим вище значення цих показників, тим відповідно вище вважається рівень проектного ризику.

III. Метод імітаційного моделювання (метод Монте-Карло).Основним завданням використання цього аналітичного методу є комплексна оцінка проектного ризику на основі багаторазової імітації умов формування показників ефективності проекту та їх відхилення від розрахункового або середнього значення. Імітаційне моделювання засноване на побудові математичної моделі формування показників ефективності проекту, встановлення границь можливих змін і форм корелятивних зв'язків окремих первинних (факторних) показників, що формують цю ефективність, і багаторазового комп'ютерного моделювання імовірнісних сценаріїв зміни окремих первинних (факторних) показників з метою отримання адекватних їм значень можливого розподілу показників ефективності проекту.

Як видно з цієї загальної характеристики методу імітаційного моделювання, він суттєво поглиблює аналітичний апарат раніше розглянутих методів – аналізу чутливості та аналізу сценаріїв проекту. Якщо метод аналізу чутливості проекту досліджує ізольоване вплив кожного з первинних (факторних) показників на ефективність, то даний метод, визначаючи корелятивний зв'язок між первинними показниками, дозволяє досліджувати цей вплив комплексно. У порівнянні з методом аналізу сценаріїв даний метод істотно розширює досліджуване поле умов реалізації проекту, моделюючи НЕ 3–5 можливих сценаріїв, а багато їх сотні (використовуючи можливості сучасної комп'ютерної техніки).

IV. Метод «дерева рішень» («дерева ймовірностей») проекту. Основним завданням цього методу є комплексна оцінка рівня ризику проекту на основі графічного подання можливих послідовно розглядаються в часі сценаріїв його реалізації з встановленням ймовірності виникнення кожного з них. Кожна з повних гілок, представлена на графіку, ілюструє одну з альтернатив можливого перебігу реалізації проекту та відповідного їй очікуваного значення показника його ефективності. Всі імовірнісні значення показника ефективності проекту майбутнього періоду зв'язуються з їх значеннями, очікуваними у попередньому періоді. Таким чином, комплексна оцінка рівня ризику проекту на кінцевій стадії його реалізації корелюється з відповідними рівнями ризику проекту на попередніх стадіях цього процесу, тобто відображає характер можливих змін первинних (факторних) показників, що формують ефективність, в часі.

II. Аналіз сценаріїв проекту. Основним завданням використання цього аналітичного методу є комплексна оцінка впливу всіх основних вихідних (факторних) показників на ефективність реального інвестиційного проекту за різних можливих умов (сценаріях) його реалізації – від найкращих до найгірших. У процесі цього аналізу всі Змінні вихідні (факторні) показники проекту моделюються з урахуванням їх взаємозалежності. По кожному з розглянутих сценаріїв проекту визначається ймовірність його виникнення. На основі можливих коливань показників ефективності проекту при різних умовах (сценаріях) його реалізації визначаються середньоквадратичне (стандартне) відхилення та коефіцієнт варіації, які висловлюють ступінь проектного ризику. Чим вище значення цих показників, тим відповідно вище вважається рівень проектного ризику.

Аналіз сценаріїв проекту в процесі оцінки ступеня його ризику здійснюється в розрізі наступних основних етапів:

1. Вибір для аналізу пріоритетного показника ефективності проекту. З раніше розглянутої системи показників оцінки ефективності проекту для здійснення його сценарного аналізу може бути обраний будь-який з них. Однак, на думку більшості фахівців, для проведення аналізу сценаріїв проекту як пріоритетного найбільшою мірою підходить показник чистого приведеного доходу.

2. Визначення кількості та видів сценаріїв можливої реалізації проекту. У звичайній практиці сценарного аналізу проектів для дослідження обирається від 3 до 5 варіантів (сценаріїв) можливих умов реалізації проекту. Ці умови повинні визначати весь діапазон можливих змін факторів зовнішнього інвестиційного середовища і параметрів внутрішнього потенціалу підприємства – від найкращих до найгірших. Стандартним варіантом вважається аналітичний набір, що складається з трьох видів сценаріїв можливих умов реалізації проекту, що впливають на його ефективність, – «оптимістичний», «реалістичний» і «песимістичний».У ряді випадків для уточнення динаміки окремих вихідних (факторних) показників можливої реалізації проекту обираються ще два проміжні сценарію – один між «оптимістичним» і «реалістичним», другий – між «реалістичним» і «песимістичним».

3. Визначення ступеня ймовірності реалізації кожного з можливих сценаріїв розвитку проекту. Завдання та ¬ кою ймовірності кожному з розглянутих сценаріїв є найбільш складним етапом здійснення аналізу, потребують високої кваліфікації виконавців. Це пов'язано з тим, що заданий рівень вірогідності в процесі подальших розрахунків робить істотний вплив на визначений рівень проектного ризику. Завдання ступеня ймовірності кожному з прийнятих сценаріїв можливої реалізації проекту здійснюється експертною шляхом (при необхідності для цих цілей запрошують експертів-прогнозистів). Загальна сума всіх заданих ймовірностей за сценаріями проекту повинна складати 100% (або 1 при десятковій системі).

4. Моделювання значень всього комплексу основних вихідних (факторних) показників проекту, відповідних кожному з можливих сценаріїв його реалізації. На первинній стадії цього етапу визначається перелік таких показників, які були покладені в основу обраного показника ефективності проекту (при необхідності можна скористатися системою таких показників).На наступній стадії значення цих показників моделюються для двох екстремальних сценаріїв – «оптимістичного» і «песимістичного», тобто для можливих найкращих та найгірших умов реалізації проекту. І нарешті, на завершальній стадії значення цих показників моделюються з урахуванням можливої їх динаміки для всіх проміжних сценаріїв реалізації проекту.

5. Розрахунок обраного показника ефективності проекту по кожному з можливих сценаріїв його реалізації. У процесі цього етапу спочатку визначаються розрахункові значення показників «обсягу інвестиційних витрат» і «суми чистого грошового потоку» по кожній з можливих сценаріїв (виходячи з раніше змодельованих значень основних вихідних показників по кожному сценарієм).Потім на основі розрахованих значень показників обсягу інвестиційних витрат і суми чистого грошового потоку визначається значення обраного показника ефективності проекту по кожному варіанту сценарію.

6. Розрахунок середньозваженого показника ефективності проекту за заданими ймовірностям реалізації кожного з можливих сценаріїв розвитку проекту.

7. Оцінка загального рівня ризику проекту на основі показників середньоквадратичного (стандартного) відхилення та коефіцієнта варіації. Зазначені показники в найбільшою мірою характеризують рівень проектного ризику і найбільш наочні при порівняльній його оцінкою за різними проектами.

Висновки

Система ринкових відносин об’єктивно зумовлює існування ризику в усіх сферах господарської діяльності. Ринкове середовище вносить в діяльність підприємств елементи невизначеності і поширює «асортимент» ризикових ситуацій, які виникають при присутності конкретних умов та обставин. Ризикові ситуації формують умови для існування і реалізації економічного ризику, з яким в процесі своєї діяльності зштовхуються практично усі підприємства. Відсутність повної інформації, існування протидіючих тенденцій, елементи випадковості та інші нові економічні умови господарювання обумовлюють процесу управління, оскільки більшість управлінських рішень підприємства приймається в умовах невизначеності та економічного ризику.

Щоб вижити за цих складних умов підприємствам необхідно приймати нетрадиційні та сміливі рішення, але це теж підвищує ступінь економічного ризику. При означених обставинах підприємствам потрібно не уникати ризику, а вміти правильно оцінювати його ступінь і безпосередньо управляти ним з метою обмеження. Підприємствам необхідні своєчасне врахування чинників ризику при прийнятті управлінських рішень; кваліфікована організація процесу управління ризиковою ситуацією, що спрямована на забезпечення адаптації діяльності підприємства до мінливих умов зовнішнього та внутрішнього середовища. Стратегія управління ризиковою ситуацією залежить від специфічних ризиків, які можуть виникати в процесі діяльності підприємства, можливості правильно оцінити конкретну ризикову ситуацію, знайти оптимальний варіант виходу з неї, враховуючи наявні у розпорядженні підприємства ресурси.

Суттєвий вплив ризиків на всі елементи, цінності і сторони діяльності комерційної організації приводить до необхідності формулювання функції управління ризиками, виходячи з того, що по суті своїй процес управління комерційною організацією являє собою послідовність економічних і соціальних виборів, кожний з яких запускає визначені фінансові й організаційні механізми, що мають істотний вплив для даного бізнесу, які знижують або підвищують її ризикову позицію при досягненні тієї норми прибутку, що виявляється доступною в умовах конкретної соціально-економічний ситуації. Основна мета управління ризиками – їх мінімізація з метою уникнення або часткового зменшення можливих фінансових втрат від дії ризиків.

Список літератури

1. Бланк І.А. Управління фінансовими ризиками. – К.: Ника – Центр, 2005. – 600 с.

2. Балабанов И. Риск – Менеджмент, 1996.

3. Бурлаков О., Скибінський С. – Основи маркетингу. – К., 1998.

4. Вітлінський В. – Ризик у менеджменті. – К., 1996

5. Грабовський П. – Риски в современном бизнесе. – 1995.

6. Економічна енциклопедія. Т.3. – К., 2002

7. Кравченко В. Сучасні стандарти ризик-менеджменту: основа для побудови дієвої системи управління маркетинговими ризиками компанії – Маркетинг в Україні – 2007 – №5, с. 36.

8. Чернова Г.В. Практика управления рисками на уровне предприятия. – СПб: Питер, 2000. – 170 с.

9. Ющенко В.А., Міщенко В. І. Управління валютними ризиками: Навч. посібник для студ. екон. спец. вузів. – К.: Знання, 1998. – 444 с. – (Вища освіта ХХІ століття).