Стратегічні вектори управління еколого-соціо-економічною системою регіону

Загальне визначення управління, яке відображає існуючі відносини у системі "природа-суспільство" та їх антропогенний характер, можна сформулювати так: управління - це свідомий вплив людини на різноманітні господарські і природні об'єкти та процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а також на людей, пов'язаних із ними, які здійснюються для отримання бажаних результатів. У цьому розумінні управління являє собою усвідомлений інформаційний вплив людини на об'єкт управління. Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища як на національному, так і на регіональному рівні, у тому числі в умовах поліфункціональності регіонального розвитку.

Будь-якому управлінню передує формування цілей. Згідно з ними конструюється структура, визначаються системні функції, які мають забезпечити розв'язання цільових завдань.

Як констатує відомий вчений В. Шевчук, на підставі біотичних принципів гармонізації життєдіяльності і збалансованого розвитку спеціалістами сформульовано головні напрями державного екологічного управління на сучасному етапі:

екологічне оздоровлення деградованих природних об'єктів, ландшафтів і стабілізація екологічного стану держави;

відновлення природного потенціалу, ощадливе природокористування;

формування національної екологічної мережі;

охорона навколишнього природного середовища;

забезпечення екологічної безпеки, зменшення антропогенного тиску і забруднення відходами;

екологізація загальних функцій управління державою;

екологізація соціально-економічного розвитку, вдровадження принципів збалансованого розвитку;

розвиток національного екологічного партнерства.

Стратегія управління регіональним розвитком базується на результатах багатоаспектного аналізу стану регіону та його основних підсистем: економічної, соціальної та екологічної. При цьому визначаються основні характеристики регіону, чинники впливу на розвиток конкретних процесів і підсистем, потім визначаються тенденції розвитку, які мають бути оптимальними для даного регіону. Необхідно знати достовірний економічний, екологічний та соціальний стан, щоб не порушити існуючого балансу стабільності. Важливим залишається з'ясування сильних і слабких сторін не тільки економіки, а й соціальної інфраструктури і стану навколишнього природного середовища.

На основі проведеного аналізу регіону необхідно визначити оцінку його природно-ресурсного потенціалу, а саме його економіко-географічне положення; мінерально-сировинний, земельний, водний, рекреаційний потенціал та його просторовий розвиток; соціальний (демографічна ситуація, якісна та кількісна структура населення, соціальна інфраструктура); економічний (сільське та водне господарство, промисловість) та природоохоронний потенціал.

Даний етап досліджень повинен встановити можливості та обмеження природокористування в межах екологічного потенціалу. За умови, ідо екологічний фактор є лімітуючим фактором при формуванні стратегії регіонального розвитку.

Стратегія регіонального розвитку та всі можливі програми використання та охорони природно-ресурсного потенціалу базуються на наявних та перспективних ресурсах регіону, на їх потенційних можливостях. Досягнення цієї мети досліджень можливо за допомогою SWOT-аналізу, за допомогою якого проведено аналітичне дослідження стану економічного, екологічного і соціального розвитку південний територій України. Даний метод аналітичних досліджень широко використовується в практиці стратегічного планування.

Місією стратегії регіонального розвитку є використання та охорона природно-ресурсного потенціалу для забезпечення перспектив сталого просторового розвитку регіону з метою забезпечення якісних умов життєдіяльності та добробуту суспільства.

Стратегія досягнення балансу інтересів у сфері природокористування регіону є лише складовою системи стратегічного управління регіональним розвитком, а його розробка базується на послідовних управлінських діях.

Знання напрямку, яким має розвиватися регіон, має важливе значення при формуванні стратегії регіонального розвитку. Після розробки стратегічного плану має розроблятися стратегія його реалізації, яка передбачає конкретні заходи щодо використання природно-ресурсного потенціалу регіону та збалансованого розвитку підсистем: економічної, екологічної та соціальної - у складі еколого-економічної системи регіону.

Оцінка існуючого стану еколого-економічної системи та порівняння її з майбутнім станом та поставленими цілями розвитку визначають певні розриви між можливими та бажаними результатами, які можуть ліквідуватися за рахунок двох напрямів дій: корегуванням цілей на найближчу перспективу та пошуком додаткових ресурсів і визначенням нових джерел зростання. Тільки після досягнення відповідності між наявними та необхідними ресурсами та бажаними і прогнозованими результатами можлива розробка стратегії регіонального розвитку.

Кожен регіон можна представити як відкриту еколого-економічну систему, зовнішнє середовище якої може буде представлено двома категоріями: внутрішньодержавними та міжнародними (глобальними). Ефективність регіонального розвитку у значній мірі залежить від того, як здійснюється державне управління розвитком регіонів країни. Сучасні умови потребують підвищення ролі державного регулювання регіонального розвитку, але воно має бути більш тоншим і здійснюватися без прямого втручання держави у справи регіонів.

Виходячи з того, що повноваження у сфері здійснення економічної політики делегуються на рівень регіонів, доцільним є виділити в межах України окремі територіально-виробничі комплекси, до складу яких може входити декілька областей.

Розробка ефективної стратегії регіонального розвитку передбачає:

активізацію саморозвитку, саморегулювання та управління кожним регіоном;

перегляд та внесення відповідних змін у структуру адміністративно-територіального управління регіону;

посилення фінансово-економічної самостійності регіону в напрямку фінансової автономії.

Для балансу інтересів у сфері природокористування Південного регіону України необхідно забезпечити всебічне зрівноваження інтересів соціального, економічного і екологічного розвитку за максимально можливою кількістю демографічних, соціальних, екологічних, економічних, виробничих і техніко-технологічних параметрів. У протилежному випадку рано чи пізно будь-яка з підсистем загальної еколого-економічної системи почне деградувати та занепадати. З приводу цього основними стратегічними напрямами розвитку територій поліфункціонального статусу повинні бути такі:

раціональне використання, відтворення та охорона природно-ресурсного потенціалу регіону, як найголовнішого чинника забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності нинішнього та майбутнього поколінь, підтримання в еколого-економічній системі рівноваги, а також забезпечення належної якості навколишнього середовища, з точки зору інтересів здоров'я людини;

екологічно-безпечний розвиток галузей економіки регіону з метою забезпечення високоякісних умов життєдіяльності населення та вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем регіону;

покращення демографічної ситуації завдяки вирішенню соціальних, економічних і екологічних проблем регіону та покращенню умов життєдіяльності населення;

проведення реконструкції матеріально-технічної бази господарсько-виробничого комплексу на основі застосування інноваційних еколого-безпечних енерго- і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних і безвідходних виробничих циклів з урахуванням екологічних вимог, критеріїв, стандартів та обмежень;

посилення міжнародного співробітництва у сфері вирішення соціально-економічних проблем;

удосконалення регіонального механізму управління використанням, відтворенням та охороною природно-ресурсного потенціалу, усунення ймовірності виникнення техногенних катастроф та явищ.

Для забезпечення досягнення цих стратегічних напрямів розвитку регіону необхідно всебічно та повністю враховувати багаточисельні чинники, вимоги і зміни, що відбуваються в навколишньому середовищі, в економічній, соціальній і екологічній підсистемах загальної еколого-економічної системи регіону під впливом антропогенних і техногенних факторів прискоренні темпів науково-технічного розвитку, у тому числі і в аграрному секторі економіки та розвитку глобалізаційних процесах в період трансформаційних економічних процесів.

Суспільно-економічний розвиток Причорноморського регіону України та особливості формування еколого-безпечної політики регіону повинні враховувати особливості природних екологічних систем та передбачати заходи щодо їх ефективного відновлення. Вважається, що залежно від причин, які викликають порушення здатності довкілля до самовідтворення, регіони умовно можна класифікувати на два види:

регіони з напруженим екологічним станом внаслідок нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу;

регіони з напруженим екологічним станом внаслідок надмірного техногенного навантаження на навколишнє середовище.

Території Південного регіону потенційно відносяться до зон з високим рейтингом екологічної депресивності територій поліфункціонального призначення.

Належний якісний стан навколишнього природного середовища має розглядатися не лише як необхідна передумова, але й як кінцевий результат. З цього методологічного підходу виникають дві принципові вимоги:

всі соціально-економічні, екологічні і господарські проблеми, а також завдання та методи їх вирішення, що стосуються використання природно-ресурсного потенціалу, економічного розвитку та управління якістю навколишнього природного середовища, нормування антропогенного і техногенного навантаження на еколого-економічну систему повинні розв'язуватися одночасно;

• комплексна оцінка програм та проектів розвитку регіону з максимальним врахуванням можливих екологічних і соціальних наслідків, у тому числі і негативних для еколого-економічних систем різного рівня розвитку, починаючи з локального і закінчуючи макроекономічним рівнем.

На сьогодні найрозвиненішими є напрями охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки. Вони мають свою досить розвинену природоохоронну законодавчу базу, яка, однак, не є досконалою з позицій системного економіко-екологічного підходу. Тому, як вважають спеціалісти, постійне вдосконалення систем екологічного управління є однією з вимог міжнародної та європейської системи стандартизації екологічного управління. Для державної системи екологічного управління це означає її функціональне розширення й системно-методологічне поглиблення, під яким розуміється освоєння нових сучасних механізмів екологічного управління, їх підпорядкування природному механізмові біотичного регулювання навколишнього природного середовища і принципам збалансованого регіонального розвитку.

У кожному регіоні України сформувалися і функціонують специфічні територіально-виробничі та соціальні системи, які базуються на існуючому природно-ресурсному потенціалі регіону. Кожному регіону властиві специфічні природно-кліматичні та економічні умови, тобто теоретично, як відмічають

В. Волошин та В. Трегобчук, будь-який регіон являє собою складну біосоціоекономічну систему, до якої входять такі підсистеми: природа, суспільство та виробництво.

Всі підсистеми загальної еколого-економічної системи регіону тісно взаємопов'язані і взаємозалежні і повинні розвиватися таким чином, щоб створювалися умови для забезпечення адекватності суспільних інтересів збереження навколишнього середовища, раціонального використання природно-ресурсного потенціалу та економічного розвитку регіону. Досягнення гармонійних взаємовідносин між суспільством, навколишнім середовищем та виробництвом створить умови для безпечного функціонування біосоціекономічних систем, що є однією з найважливіших передумов соціально-економічної стабільності країни.

Об'єктом нашого дослідження є території Південного регіону України як регіональної еколого-економічної системи (EEC), до складу якої входять екологічна, економічна і соціальна підсистеми, які тісно взаємопов'язані і впливають одна на одну. Стан кожної з підсистеми виступає і як умова, і як наслідок розвитку та функціонування двох інших підсистем. Всі елементи в системі рівноцінні, однак координуюча роль належить людському фактору.

Об'єднання трьох підсистем у цілісну систему визначає взаємозумовленість змін, які відбуваються протягом досить тривалого періоду розвитку. Показники, які визначають кінцеві стани підсистем такі :

у соціальній підсистемі - чисельність населення і ступінь урбанізації, рівень освіти, життя і стан здоров'я населення;

в економічній підсистемі - масштаби виробництва (величина кінцевого продукту чи національного доходу), його структура, якісна характеристика продукції;

в екологічній підсистемі - рівень, екологічної обґрунтованості технологій.

Здатність еколого-економічної системи до саморегуляції і досягнення динамічної рівноваги визначається як динамічний гомеостаз еколого - економічної системи. Особливе значення має проблема рівноваги між макросистемами, які входять до складу геосфери: між екологічними та еколого-економічними системами, між еколого-економічними і соціально-економічними. У свою чергу, в межах самої макросистеми також зберігається стан рівноваги і безпеки життєдіяльності людей.

Невисокий рівень екологічних знань призводить до прийняття некомпетентних рішень в процесі природокористування, що спричиняє деградацію еколого-економічних систем.

Американським екологом Б. Коммонером вперше був вжитий термін детеріорації, який характеризує погіршення стану навколишнього середовища під впливом антропогенних навантажень. Доцільно привести наведені у публікаціях показники деградації навколишнього середовища в Україні (Лемешев М.Я.). Внаслідок техногенного навантаження регіонів 85 % території України забруднено, 18 % - вражено ерозією, близько 20 % земель забруднено важкими металами, земельні угіддя аграрного сектора засмічені та завалені відходами виробництва і побуту. В Україні всього їх нагромаджено близько 25 млрд. т, площі для їх зберігання займають 160 тис. га, частка відходів на 1 жителя України перевищує 400 т (із них 87 т - токсичні). Зростає забруднення територій аграрного сектора через розташування на них водоймищ, підйом рівня ґрунтових вод та підтоплення. У цілому лише 1 з кожних 10 га сільськогосподарських угідь має відповідний нормативному екологічний стан. Водночас поточні витрати підприємств на охорону та раціональне використання природних ресурсів в Україні постійно зростають.

Причинами незадовільного стану навколишнього природного середовища є у більшості застарілі технології в усіх галузях економіки.

Умови можливого переходу еколого-економічної системи з одного стану в інший залежать від накопичення локальних змін, від антропогенного і техногенного впливу та зниження екологічного потенціалу системи.

Правомірною екологічною концепцією необхідно вважати таку організацію виробничої діяльності, при якій не може бути другорядних (з точки зору природоохоронних функцій) факторів до того часу, поки не будуть старанно вивчені закономірності зв'язків між функціонуючими виробничими об'єктами і факторами антропогенних змін навколишнього природного середовища. Звідси навіть зміни виду природного ландшафту необхідно вважати фактором потенційного небезпечного екологічного наслідку (відомий вплив зміни виду природного ландшафту на міграційні та еволюційні процеси тварин і птахів).

Еколого-економічна система регіону повинна бути динамічно збалансованою системою, підсистеми якої постійно взаємодіють та зрівноважуються. Рівновага в цій системі - це стан рухомого балансу, коли одночасно відбуваються протилежні процеси, наприклад, природокористування та ресурсозбереження, зберігаючи при цьому цілісність самої системи та її найбільш важливих елементів.

Завдяки динамічному стану відбувається постійний перехід еколого-економічної системи регіону на якісно новий рівень. Рівновага в даному випадку означає збереження визначеного стану взаємовідносин між соціальною, економічною та екологічною складовими еколого-економічної системи. Кількісна міра зв'язку між підсистемами в еколого-економічній системі виступає умовою еколого-економічної рівноваги, при цьому величина дії на навколишнє середовище не повинна перевищувати меж його місткості або екологічного потенціалу. Межі місткості еколого-економічної системи - це її здатність витримувати навантаження антропогенних і техногенних факторіз, яка характеризується показниками надійності: стійкість, рівновага, живучість та безпека. Однак стійкість системи, тобто її здатність до протидії негативних зовнішніх і внутрішніх факторів, не є безмежною, вона визначається таким показником, як екологічний потенціал, або поріг стійкості еколого-економічної системи, тобто таким рівнем зовнішнього впливу, за яким система втрачає свою здатність до самовідновлення і деградує. Типовим прикладом є перетворення природоохоронних, природно-заповідних і лісових територій у результаті господарської діяльності людини у сільськогосподарські угіддя. У цьому випадку господарський вплив перевищує поріг стійкості еколого-економічної системи і перевищує межі її екологічного потенціалу, в наслідок чого відбулося перетворення природних ландшафтів на антропогенні .

Як визначає І.І. Мазур, "розвиток суспільства в напрямку інтенсифікації науково-технічного прогресу підвищує екологічний ризик при функціонуванні EEC. Найбільш небезпечні процеси деградаційного характеру пов'язані з переходом "матерія - енергія". Наслідками таких переходів є парниковий ефект як фактор глобального порушення екологічної рівноваги; підтоплення територій як фактор регіонального порушення екологічної рівноваги .

В основу антропогенного і техногенного впливу на навколишнє середовище покладено кількісні перетворення, які призводять до якісно нового стану регіональної EEC, переважно більш низького рівня. Реакція компонентів навколишнього середовища неоднакова за своїми деградаційними наслідками. Деградаційні процеси в атмосфері відбуваються з більшою швидкістю, ніж в ґрунті. Це обумовлено фізичною щільністю середовища та умовами в ній тепло-масо- і енергообміну Будь-який антропогенний тиск на навколишнє середовище характеризується відповідною реакцією з боку навколишнього середовища , яка виражається у формі:

адаптаційній (з локальним порушенням рівноваги);

відновлювання (самовідновлювання), яке характеризується повним поверненням еколого-економічної системи в початковий стан;

часткового відновлювання (не відновлювання), яке характеризується беззворотнім порушенням рівноваги.

Доведено, що за можливість користуватися природними ресурсами регіону між різними природокористувачами відбувається конкурентна "боротьба" найрізноманітніших інтересів, яка іноді призводить до виникнення конфліктів. Рівень конфліктності природокористування регіону було визначено за допомогою системного підходу, який включає збір, обробку формалізацію інформації про стан еколого-економічної системи регіону, а також аналіз взаємозв'язків, які виникають між об'єктами та суб'єктами природокористування, накопичення та інтерпретація їх в графічній формі за допомогою сучасних геоінформаційних систем і сучасних інформаційних технологій. Території Південного регіону України розподілені на зони різного рівня конфліктності, а звідси і різного рівня еколого-економічного ризику.

В основу розробки еколого-збалансованої стратегії управління біосоціоекономічною системою регіону покладено концептуальні положення:

забезпечення комплексного й еколого-безпечного використання природно-ресурсного потенціалу регіону для потреб різних галузей економіки;

вирішення конфлікту інтересів у сфері природокористування регіону на основі реалізації пріоритетності моделі компромісів;

передбачення покрокової стратегії, заходів щодо поступового зниження антропогенного і техногенного навантаження на навколишнє природне середовище;

забезпечення таких умов функціонування еколого-економічної системи регіону, при яких будь-який антропогенний і техногенний тиск на навколишнє середовище буде супроводжуватися з боку навколишнього природного середовища реакцією адаптації (виникнення локальних порушень рівноваги) або реакцією відновлення (самовідновлення), коли еколого-економічна система може повернутися у свій початковий стан;

тісний взаємозв'язок та гармонізація між розвитком трьох підсистем: економічної, соціальної і екологічної - та оптимізацією природокористування і поліпшенням екологічної ситуації в регіоні;

забезпечення рівноваги еколого-економічної системи в межах регламентованих норм шляхом дотримання екологічних критеріїв і вимог;

передбачення комплексу заходів щодо радикального оздоровлення екологічно депресивних територій.

Основними фундаментальними принципами еколого-збалансованого природокористування є:

збереження навколишнього природного середовища та його ресурсного потенціалу, враховуючи поліфункціональний статус територій регіону;

охорона особливо цінних природних ресурсів і природних об'єктів;

екологізація просторової політики регіону (розробка відповідної законодавчо-нормативної бази для запровадження пільгової податкової, кредитної, страхової, митної та цінової політики в процесі вирішення екологічних, соціальних та ресурсних проблем регіону);

екологізація виробничих процесів (впровадження
ресурсозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в галузі економіки
регіону);

забезпечення належного рівня ресурсно-екологічної безпеки шляхом зниження ризиків негативних явищ в процесі природокористування і впливу виробничої діяльності на навколишнє середовище.

Комплекс попереджувальних заходів щодо збереження навколишнього природного середовища включає конкретні рішення щодо ефективної компенсації можливих (в тому числі і необхідних) збитків, які нанесені навколишньому середовищу. Метою такої компенсації є створення необхідних передумов для забезпечення максимальної швидкості біологічного самоочищення (самовідновлення) системи. Швидкість самовідновлення тісно пов'язана з рівнем антропогенних змін навколишнього середовища в результаті функціонування біосоціоекономічної системи. Перші збитки екологічної рівноваги системи характеризуються довготерміновим процесом їх накопичення (зміни природного ландшафту, поступові зміни гідрогеологічних умов території тощо). Подальші збитки мають стрибкоподібний характер і визначаються високою концентрацією збитків (забруднення ґрунтів і водоймищ, деградація ґрунтів, знищення природоохоронних території, забруднення рекреаційних ресурсів тощо).

Цілеспрямованість технологічних, виробничих і організаційних методів охорони навколишнього середовища в процесі функціонування еколого-економічної системи має управлінський характер і сприяє чіткому дотриманню екологічних критеріїв і вимог. Інформаційно-діагностичні та профілактичні методи охорони навколишнього середовища сприяють забезпеченню рівноваги в еколого-економічній системі в межах регламентованих норм.

Процес управління еколого-економічною системою регіону передбачає комплексний системний підхід у вирішенні всіх завдань розвитку кожної підсистеми і самої еколого-економічної системи, забезпеченні оптимізації природокористування та збереженні навколишнього середовища. Розвиток кожної з підсистем і окремих галузей в них ставлять різні, а іноді зовсім протилежні вимоги до одних і тих самих природних ресурсів, що призводить до виникнення конфліктів інтересів у сфері природокористування регіону. При розв'язанні цих конфліктів увага природокористувачів зосереджується на використанні природних ресурсів і умов, а питання охорони-та відновлення природних ресурсів покладається на державні владні структури, або зовсім залишається майбутнім поколінням.

Комплексність управління еколого-економічною системою регіону передбачає вирішення питань щодо використання, охорони та відновлення природних ресурсів і умов регіону. Основою для розробки регіональної програми розвитку та управління цим розвитком є аналіз сучасного стану природокористування в регіоні та стану еколого-економічної системи і кожної підсистеми (економічної, екологічної, соціальної) окремо. Після проведення аналізу системи визначаються антропогенні і техногенні факторі впливу на компоненти еколого-економічної системи: атмосферу, літосферу, гідросферу та біосферу. Екологічний стан еколого-економічної системи, яка формується в результаті виробничої діяльності, оцінюється за допомогою інтегрального критерію, який відображає інтегральний рівень збитків навколишньому середовищу в результаті антропогенного тиску.

Наведені вище концептуальні положення повинні стати підґрунтям для розробки стратегії управління еколого-економічною системою регіону. З одного боку, стратегія повинна забезпечувати раціональне використання природно-ресурсного потенціалу територій поліфункціонального призначення та охорону навколишнього середовища, а с іншого - економічний розвиток і добробут суспільства шляхом підвищення рівня екологічної, технологічної і продовольчої безпеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Волошин В., Трегобчук В. Концептуальні засади сталого розвитку регіонів України // Регіональна економіка. - 2002. -№ 1. - С 7-22.

2. Герасимчук З.В., Галущак В.Л. Політика розвитку проблемних регіонів: методологічні засади формування та реалізація. Монографія -Луцьк: Надстир' я, 2006. - 220 с.73, с.136

3. Лексин В., Шевцов В. Общероссийские реформы и территориальное развитие. Статья третья. Региональные программы в новейшей реформационной ситуации //Рос. экон. журнал. - 1995. - № 3. - С. 26.

4. Лемешев М.Я. Экономика и экология. - М.: Знание, - 1990. - 62 с.218.

5. Мазур И.И., Іванов О.П. Опасные природне процессы. - Москва: Экономика", 2004. - 701 с.230.