Реферат на тему:

Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави та квіти

Українська народна ботаніка, оповита яскравим поетичним і релігійно-міфічним серпанком, довго і, на жаль, марно чекала на своє спеціальне і авторитетне дослідження. Між тим, час спливав, етнографічні матеріали нагромаджувалися в цілому досить мляво, легенди про різні рослини помалу забувалися самим народом, витіснені науковими даними природознавства. На нашу думку, допущена свого часу спеціалістами-дослідниками прогалина так і залишиться вже незаповненою, тому що втрачено сприятливий момент, якого вже ніколи не повернути. Такі назви різних рослин, як «Адамове», або «Чортове ребро» (Thysellinum palustre L. Valeriana dubia Bung), «Адамова голова» (Eryngium campestre L.), «Богорбдишна коса» (Astragalus Cicer L.), «Богоматерина коса» (Hupericum humilusum L.), «Божа ручка» (Primula officinalis L.), «Божа благодать» (Gratiola officinalis L.), «Борода чортова» (Vincetoxicum officinalis L.), «Дівоча кров» (Amygdalus nanna L.), «Івасик» (Trifolium mantanum L.), «Миколайці» (Neottia Nidus avis L.), «Миколайчики» (Eryngium prlanum L.), «Петрів хрест» (Lathraea squamaria L.), «Петрова закуска» (Achyrophorus maculatus Scop., Hypochaeris radiata L.), «Ручка Божої Матері» (Anastalica hierochuntica L.), «Черевички Божої Матері» (Impatiens noli tangere L.), «Чоловічий вік» (Acmero- callis fulva L.), «Чортів хліб» (Nonnea pulla Dec.), «Чортова веселка» (Phallus caninus L.), «Чортова вишня» (Prunus Chamaccerasus jacq.), «Бісове ребро» (Valeriana officinalis L.), «Чортове яйце» (Phallus impudicus) та багато інших, які дуже багато промовляли колись народному почуттю й уяві, для нас нині залишаються тільки живими свідками того, що з рослинами цими пов'язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд, які виникли здебільшого на апокрифічній основі. Цілком імовірно, що для науки вони загинули вже безповоротно. У цьому нарисі ми підберемо лише, так би мовити, краплі того, що випадково вціліло в записах тих чи інших українських етнографів або в журнальних «повідомленнях і замітках» етнографічного характеру.

Корисні трави, хлібні злаки, городину і квіти насадив, за народним віруванням, Господь, а «колючки, реп'яхи, бур'ян й усі гіркі й вонючі трави і цвітки садив лукавий, щоб люди кололись ними, чхали од них, лаялись і грішили.» При цьому, походження деяких з них огорнуте часто то гумористичними, то глибоко зворушливими, то високо-поетичними легендами; інші народ наділив надзвичайними властивостями. Особливо багато забобонів пов'язується з папороттю. Один раз на рік, за народним повір'ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусиль; йому відмикатимуться самі всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою; він може закохати в себе будь-яку дівчину і та ін. Роздобути квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами. До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разів скатертину (в якій чи на якій дванадцять разів освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. По дев'ятій годині чорти добирають всіляких способів, аби злякати сміливця: повзуть на нього вужами, накидаються звірами, оглушують свистом і ревом, кидають камінням, гілками, стріляють і та ін. Тому, хто стереже квіт папороті, радять не боятися нічого цього і не озиратися, бо чорти мають силу тільки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще — зробивши розріз у шкірі лівої руки, заховати квітку туди і тоді бігти, не озираючись, не спиняючись і не зважаючи на жодні жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба що якось цілком випадково, причому чорти, врешті-решт, все ж умудряються відібрати його собі. Наведемо три невеликих найхарактерніших щодо цього оповіді.

Один чоловік напередодні Івана Купала пас худобу в лісі, загубив її і заходився шукати. Випадково впала йому на личак квітка папороті. То він одразу й дізнався, де худоба, розшукав її та й пригнав додому. Крім того, йому раптом стало відомо, де закопано різні скарби. «Давай заступ, сказав він жінці, — піду викопувати гроші». — «Та візьми інші онучі, — каже жінка, — бо ці мокрі». Чоловік почав перевдягатися — і тієї ж миті забув геть усе (а за іншим варіантом, — став ще дурніший, ніж був досі).

Одному хлопчику, який відшукав у лісі загублених волів, впала сама собою квітка папороті у черевик, після чого він зразу ж дізнався, де його воли, і заняв їх. Дивиться їде кіньми пан. Порівнявшись з хлопчиком, пан зупинився й каже: «Проміняй мені, хлопчику, свої черевики на моїх коней!» Хлопчик погодився, зняв черевики, віддав їх панові, а собі взяв коней. Сів у тарантас, взяв віжки в руки і хотів було їхати, коли глядь — а в нього в руках лико, прив'язане до трьох паличок, і більше нікого й нічого немає.

Іншому хлопчику-пастушку, за таких самих обставин, явився чорт в образі купця і запропонував великі гроші за черевики. Хлопчик як не повабився на блиск золота, та все-таки, зі страху перед батьками, не погодився на запропонований купцем гендель. По дорозі додому він підійшов до річки, де побачив багато своїх товаришів, одні з них купалися, інші — сиділи осторонь, а загледівши його здаля, запропонували поплавати разом. Хлопчик нашвидку розмотав волоки, скинув черевики і вже хотів було лізти у воду, аж раптом бачить — ніяких товаришів біля річки вже немає. Він дуже злякався, швидко вдягнувся і пішов додому, — та при тому забув усе, що йому відкрилося, доки в нього був у черевикові квіт папороті, поки його не забрали «товариші».

Таку ж чудесну силу, як квітка папороті, має квітка бульби, земляної груші (Aelianthus tuberosus L.), яка також квітне в ніч проти Івана Купала, а так само трава розрив, черевички Божої Матері (не чіпай мене — Impatiens noli tangere L.), закладена у розріз долоні і заросла там, трава тирлич (Gentiana Ama- rella L.) і квітка тоя, борець (Aconitum Napellus L.).

Щодо тирлича й тої є такі оповіді. В одну дівчину був закоханий чорт. Довго ходив він за нею в образі парубка додому і, зрештою, вирішив узяти її до себе. Мати, готуючи дочку до від'їзду, прикрасила голову її квітами тирлича й тої. Коли прийшов чорт, то ніяк не міг підступитися до неї і став просити скинути з себе квіти. Дівчина, не розуміючи, що від неї вимагають, почала скидати з себе одну за одною всі речі, які були на ній, і таким чином дотягла, поки заспівали півні. Тоді чорт каже: «Якби не тирлич та не тоя, була би дівчина моя» — і вмить щез. Інша дівчина прикрасила голову квітами тої і пішла в ліс прогулятися. Там зустрівся з нею чорт в образі молодого гарного парубка і завів любовну розмову, причому весь час умовляв: «Скинь, дівко, тою, будеш моєю». У пориві сердечних почуттів, які охопили її, дівчина виконала домагання уявного парубка — і чорт відразу ж заволодів нею.

Соком тирлича відьми змащують себе під пахвами, коли збираються летіти на шабаш. Відваром його вмиваються дівчата, щоб швидше вийти заміж. Скільки дівчина навесні відшукає кущів тирличу, стільки матиме женихів.

Оскільки тирличу й тої боїться нечиста сила, то рослини ці освячують у церкві і кладуть до колисок малят.

Слід, однак, зауважити, що Купальська ніч надає усім травам взагалі особливої сили. У Старобільському повіті кажуть: якщо опівночі проти Івана Купала накосити трави, тримаючи косу навпаки, скласти на купу в добре місце для схову, де б ніхто до неї не торкався, і на Хрещення, коли вистрілять перший раз із рушниці, розрити цю купу, то під нею виявиться сила-силенна чортів, які стануть просити господаря не розривати купи, даючи йому за це грошей і всього, чого лиш він не попросить.

Щодо Чорнобиля, або чорнобильника (нехворощ — Агtemisia vulgaris L.) у Стародубському повіті розповідають таке. Поблизу одного села був великий ліс. У цьому лісі якось «на Здвиги» (на Здвиження) пішла дівчинка за грибами. Довго ходила вона лісом і все не знаходила грибів. Та ось дівчинка помітила, що в один бік рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися між собою. Повертаючись додому, дівчинка раптом упала до глибокої, темної ями. Невдовзі вона побачила в ямі камінь, який світився, і страхітливе скупчення всіляких змій; між ними була змія-цариця — більша за інших і з золотими ріжками; їй корилася решта змій. Змії ці нічого не їли; коли ж їх починав морити голод, вони підповзали одна за одною до каменя, який світився, і лизали його — спочатку цариця, а тоді й решта. Схотілося їсти дівчинці — вона також лизнула камінь і голод одразу ж пройшов. Так дівчинка просиділа в ямі аж до весни, коли наспів час зміям розповзатися. Змії, за наказом цариці, переплелися у вигляді драбини, якою і вийшли на світ — спочатку дівчинка, а за нею цариця. Коли дівчинка виходила нагору, то цариця мовила до неї: «Ну, тепер ти розумітимеш мову всіх трав, — кожна з них промовлятиме одна до одної, які хвороби вони виліковують, і взагалі яку користь може кожна з них приносити людині; тільки не кажи чорнобиль, а коли скажеш це слово, то все забудеш». Дівчинка дуже зраділа, коли нарешті видобулася з ями. Повертаючись додому, вона чула всю розмову дерев і трав. Раптом дівчинка чує, що хтось біжить за нею і питає, яка трава на межах росте з чорним биллям? Дівчинка, не довго думаючи, каже: «Чорнобиль!» Тільки-но вимовила вона це слово; відразу ж забула все, що чула від трав і дерев, а чорнобиль через це зветься ще забудкою.

Очерет (Pragmites vulgaris Frin.) хоч і насаджений Богом, проте ним заволоділи чорти, і очерет є їхньою господою. Якось чорт, зустрівши Спасителя, — розповідає легенда, записана в Літинському повіті, — став просити Господа віддати в його розпорядження гречку й овес — на тій підставі, що він допомагав Богу творити світ, а нічого власного не має. Спаситель каже: «Хай буде так, хай віднині овес і гречка належать тобі». Чорт так зрадів, що забув навіть подякувати Спасителю, і побіг від нього підстрибом. На шляху трапився йому вовк, який, уздрівши надзвичайно радісного Чорта, загорлав: «А ти чого так скачеш?» Чорт страшенно злякався несподіваної появи вовка, зовсім забув з переляку як звуться подаровані йому Богом злаки, і замість того, аби відповісти: «Бог подарував мені гречку й овес», похапки пробелькотав: «Тому, що Бог подарував мені очерет і осот!» Кажуть, ніби чорт і по сей час ніяк не може згадати, що саме подарував йому тоді Спаситель, отож чорти й володіють лише очеретом та осотом.

Щодо отруйних трав та бур'янів є особливі легенди про походження таких із них: беху, осоту, куколю та кропиви.

Про походження беху розповідають, що якось чорт чимось завинив перед козаком Савкою (зменшене від ім'я Олександр; хто був цей козак, невідомо). Савка, аби покарати чорта, посадив його в очерет, що коло, ставка, прив'язав його до пня догори ногами й каже: «Ось тобі, сатано: отак тут сидітимеш, доки не вислужишся переді мною чимось важливим!» Просився, просився лукавий — Савка й слухати не хоче: «Сиди, сатано, — каже, — та й годі!» Коли почало смеркатися, зненацька насунула сила- силенна ляхів. Походили вони довкола, подивилися, та й давай по-своєму гуляти. Ось удосвіта, коли проспівали другі півні, чорт, прив'язаний в очереті, погукав до себе ще одного чорта і посилає його до Савки: «Перекажи, — мовить, — йому, що я можу зробити добру справу». Пішов той за Савкою. Приходить Савка, чорт і каже: «Якщо відпустиш мене, то скажу тобі щось дуже цікаве». — «Ну, кажи». — «Ні, спочатку відпусти». — «Ні, спочатку скажи, що ти для мене добре зробиш?» Чорт давай тоді розповідати: «Ось тут, — каже, — за байраком гуляють ляхи, а коні їхні в яру. Хочеш — ми їх геть усіх переловимо, ото вже й погуляємо тоді!» — «А не брешеш? — питає Савка. — Стривай, піду подивлюсь». Прокрався Савка тишком-нишком та попід байраком аж до ляхів, дивиться — справді, грає музика, і веселощі в ляхів саме в розпалі. «Ну, — міркує собі Савка, — впораюсь я й без чорта!» Зараз же звелів він зібрати своїх, викрасти коней, а тоді стрімко напасти на ляхів. Ба ні, справа не вигорає: підкрадається до коней, а їх, виявляється, добре стережуть.

Тоді він до чорта: «Ну, сатано, що хочеш роби, а тільки щоб ляхи були нашими!» — «Я все, що від мене залежить, зроблю, — відповідає чорт, — відпусти лиш на волю». Савка добре знав чортову вдачу: «Збрешеш, — каже, і не відпустив його, — краще перекажи своїм чортам — нехай вони справу зроблять, отоді я й відпущу тебе». Нічого було робити, свиснув прив'язаний Савкою чорт — і ось злетілась сила чортів, яких він послав у пекло, до самої чортихи, а Савці звелів тим часом зібрати козаків. Притьмом чорти принесли з пекла насіння й посіяли його в балці понад ставком, де паслись коні ляхів, і відразу з того насіння поросло зілля. Коні йдуть, а воно стогне: бех, бе-ех, бе-ех, бех! І тепер, якщо кінь ступить на це зілля або стане його скубти, то воно думає, що це коні ляхів, і починає стогнати бе-ех! — тому його й звуть бех. Коні ляхів, поївши його досхочу, відразу ж поздихали. Тоді Савка з козаками — на ляхів. Ті до коней, зирк, а вони лежать, черева розперло їм, як колоди. Козаки пов'язали ляхів, безліч потопили їх у ставку, і тоді, гарно погулявши, вирішили відпустити чорта на волю.

Про походження осоту (розрізняють три різновиди осоту:

a) Circaea lutitiana L. — відьмине зілля,

б) Cirsium arvense Scop. — наголоватки, жербій,

в) Sonhus arvensis L. — молочак)

В Ушицькому та Чигиринському повітах розповідають таке.

Чорт якось просив Бога, щоб Він дав йому якусь ниву. Бог відповідав: «Що ж Я тобі дам? Жита, пшениці, гречки, ячменю, проса, гороху Я не можу тобі дати; хіба що дам тобі овес». Диявол з радістю побіг од Бога, вигукуючи раз у раз: «Овес, овес...» Святим Петру й Павлу стало шкода вівса, і вони звернулися до Бога: «Господи! Навіщо Ти дав цьому люциперу вівса? Адже він потрібен худобі, яка працює на людину». — «Що ж робити, — відказав Бог, — коли Я вже подарував йому?» — «Я, Господи, піду й відберу», — каже Павло. — «Як же ти відбереш?» — «Я таку штуку встругну, що відберу». — «Ну, тоді йди». Павло випередив чорта і сів під мостом. Ось біжить чорт і раз у раз гукає: «Овес, овес, овес...» Зненацька Павло з-під мосту: «Ага-гов!» Чорт і закляк. — «А, щоб тебе!» — каже чорт Павлові. — «Подарував мені Бог якусь траву чи ниву, та через тебе я тепер і забув, яку саме». — «Може, жито?» — «Ні!» — «Пшеницю?» — «Ні!» І що не питав Павло, чорт весь час відповідав: «ні» й «ні». — «Можливо, осет?» — «Еге! Еге!» — мовив зраділий чорт і помчав вихором, вигукуючи: «Осет, осет, осет!..» Ось отаким чином чорт і сіє нині поміж хлібом осет, а овес лишився на користь людини й тварин.

Майже достоту така ж легенда (записана поблизу Чернігова) є й щодо походження куколю (Agrostema Githago L. і Agrostema Lychnis noctiflora L.). Коли Бог створив світ, то запросив якось до Себе всіх істот і став між ними землю ділити. Нікого при цьому не образив: і людині, й звіру, й птаху, і всякій навіть комасі вказав Він і землю, і воду, і рослини, і їжу. А чорта на той час не було: десь там забарився, чи Бог його знає, що вже він робив. Коли чорт потім прийшов, Бог уже, виявляється, закінчив дільбу і відпочиває. «А мені, — каже, — Боже, що?» — «А де ж ти, сучий сину, був, коли Я землю ділив? Чому не приходив? Тепер уже нічого немає — іди собі геть!» Пішов чорт з плачем.. Жаль стало Богові чорта: хоч і лукавий, а все ж і його шкода. — «Ну, бери вже собі овес; тільки дивись — надалі будь справніший. Та йди розпишись!» А там так було заведено: хто що отримає від Бога, зараз же йде кудись і розписується, щоб потім не було ніяких суперечок. Побіг чорт розписуватися. Біжить через ниву та, щоб не забути, повторює весь час: «Овес, овес, овес...» А людина й почула це. «Ось, — думає, — яку ж чудову ниву та й віддав Бог такій погані!.. Ну, то я хоч налякаю чорта!» Та й засіла в борозні. Ось чорт набігає на неї та все: «Овес, овес, овес...» А людина з борозни як гаркне: «А куди?!» Чорт беркицьнувся з переляку; тоді підхопився та далі, тільки забув уже про овес, а вигук «а куди» почувся йому, як «кукіль». Ось він біжить та раз у раз: «Кукіль, кукіль, кукіль...» Так і розписався. Ото через те кукіль і зветься чортовою нивою.

Досить цікавий варіант, записаний М. Драгомановим у Новгород - Сіверському повіті. Коли Господь Бог призначав їжу кожній істоті, то прийшов до Нього й диявол просити собі харчу. Господь Бог дав йому овес і гречку. Диявол пішов. Тоді Ісус Христос і каже Господу Богу: «Добру ниву віддали Ми дияволу!» — «Ну, що ж робити? Як тепер відібрати?» — каже Господь Бог. А диявол уже зібрався сіяти овес і гречку, летить у поле та, щоб не забути, весь час повторює: «Овес та гречка, овес та гречка...» От Христос сховався за кущем, повз який треба було пролетіти дияволові. Тільки-но диявол порівнявся з кущем,

Походження кропиви (Urtica dioica L.) — вельми зворушлива легенда-казка, записана в Куп'янському повіті, пов'язує з походженням однієї з дуже улюблених українцями квіток — васильків ( Ocymum basilicum L.) — і зозулі. У великому лісі жив старий лісник з донькою-кра- сунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з'являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала; та поскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір'я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під'їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з'явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в'їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев'яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під'їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька,прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горлинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев'яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум'яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під'їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв'яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.

У Старобільському повіті про кропиву просто кажуть, що її посіяно дияволом і проклято Богом. А про васильки в слободі Кабанячій записано таку коротеньку оповідь. Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» — «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно». Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли. Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!» — «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!» А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» З того часу й дізнались люди про васильки. Васильки кладуть у домовину небіжчика, щоб перебити трупний дух: труп, обкладений васильками, не так швидко розкладається — васильки не дають.

13