Історичний розвиток одних видів живих істот пов'язаний з еволюцією інших видів, внаслідок чого між ними виникли різноманітні взаємовідношення, закріплені природним добором. Формою постійного співжиття організмів різних видів у даному біотопі може бути симбіоз, при якому обидва організми (симбіонти) мають від цього якусь користь. Найвищою його формою є мутуалізм — симбіоз настільки тісний і необхідний, що окремо жити ці види не можуть.

Прикладом може бути співжиття термітів і деяких видів найпростіших — джгутикових. Терміти споживають багато клітковини деревини, але в їх кишечнику відсутній фермент, що розщеплював би її до стану розчинних цукрів, що засвоюються організмом. Цей фермент є у тілі джгутикових, велика кількість яких мешкає у кишечнику термітів. Розщеплюючи клітковину, джгутикові використовують частину одержаних поживних речовин, а решта засвоюється термітами. Взаємна користь очевидна. Штучно позбавлені цих найпростіших, терміти гинуть через декілька днів, хоч інтенсивно поїдатимуть деревину, а джгутикові ні в жодному іншому середовищі, крім кишечника термітів, жити не можуть.

Іншим прикладом мутуалізму є співжиття актинії адамсії з раком-самітником прідо. Окремо ці тварини також існувати не можуть. Без захисту актинії, що відганяє ворогів кропивними клітинами, розміщеними на щупальцях, прідо швидко стає жертвою різних хижих тварин. Невідомі й дорослі адамсії, які б жили самостійно. Переміщуючись, прідо переносить на собі актинію, а, живлячись, забезпечує її поживою. Молодий рак, заховавшись у черепашку якогось молюска, інстинктивно починає відшукувати адамсію — тільки цей вид серед багатьох інших. А знайшовши, обережно здіймає її клешнею з підводного каміння і переносить на свою черепашку. Адамсія прикріплюється до неї підошвою, і після цього вони з прідо вже ніколи не розлучаються. Тим більше, що підошва адамсії виділяє слизисту речовину, яка швидко твердне і збільшує, ніби нарощуючи, черепашку в довжину, а тому прідо не потрібно, зростаючи, міняти черепашку на більшу, як це роблять інші раки-самітники.

Відомо багато інших прикладів взаємокорисного співжиття різних видів раків-самітників з актиніями, але у цих випадках симбіонти можуть існувати один без одного.

Цікавим є симбіоз великих розмірів актинії стоїхактес — мешканця вод західного узбережжя Австралії — з яскраво забарвленими рибками амфітріонами, яких ще називають рибками-клоунами. Живуть амфіпріони парами — самець з самкою. Єдиним захистом їх від чисельних ворогів є актинія, серед щупалець якої при небезпеці рибки ховаються. Актинія ніякої шкоди своїми жалкими клітинами амфіпріонам не завдає. Рибки-клоуни також приносять користь своїм захисникам. Рухаючись, вони сприяють циркуляції води і цим поліпшують дихання клітин кишкової порожнини, очищають актинію від залишків їжі і до того ж своїм яскравим забарвленням приваблюють інших риб, які, підпливаючи до актинії, часто стають її здобиччю.

Взаємокорисне співжиття можна спостерігати між видами, що належать до різних типів, у межах одного типу або класу тварин і навіть між тваринами і рослинами та бактеріями. Прикладом останнього може бути симбіоз деяких глибоководних тварин з світними бактеріями. Такі бактерії живуть на тілі тварин у спеціальних органах світіння — фотофорах. За їх допомогою тварини можуть розглядати на невеликій віддалі підводні об'єкти, приваблювати до себе інших тварин, які стають їхньою поживою, лякати ворогів.

Особливо багато фотофорів на тілі глибоководних головоногих молюсків — кальмарів і каракатиць. Так, у кальмара гістеотевтіса їх до двохсот, деякі з них досить великі і будовою нагадують прожектор. Кальмар гетеротевтіс з Атлантичного океану і Середземного моря при небезпеці викидає у воду з спеціального міхура мільйони світних бактерій, які яскраво спалахують, а молюск тим часом квапливо тікає. Озброєні фотофорами чимало глибоководних риб, зокрема в риби-сузір'я на тілі розміщені п'ять рядів світних органів, які в темряві мерехтять, мов зірки на небі.

Відомий симбіоз деяких безхребетних тварин з одноклітинними водоростями: зеленими — зоохлорелами і жовтими — зооксантелами. Тварини захищають водорості, забезпечують їх потрібним для фотосинтезу рослин вуглекислим газом — продуктом дихання тварин. Тварини ж використовують для дихання кисень, що виділяється при фотосинтезі, а частина водоростей є для них поживою. Симбіоз з водоростями таких тварин, як деякі прісноводні губки, окремі види прісноводних поліпів (зелена гідра) та коралових поліпів, морських війкових червів конволют, деяких багатощетинкових кільчастих червів і навіть гігантського двостулкового молюска тридакни настільки тісний, що, позбавлені водоростей, вони нормально жити не можуть і гинуть. У тридакни, наприклад, основною поживою є зооксантели, які швидко розмножуються і значна частина їх перетравлюється безпосередньо в тканинах тіла (кишечник у тридакни нерозвинений).

Можна чимало розповісти про форми симбіозу, що спостерігаються у класі комах. З них найцікавішими будуть, безперечно, приклади, взяті з життя мурашок — найчисельнішої родини комах (6 тис. видів) з ряду перетинчастокрилих. Симбіонтами мурашок виступають інші комахи, насамперед попелиці, гусениці деяких метеликів, окремі види жуків та ін.

Великий інтерес становить співжиття мурашок з рослинами, зокрема з вищими тропічними — мірмекофільними (мурашколюбними). Передусім такі рослини забезпечують мурашок житлом. У різних видів цих рослин вони використовують пухку, дірчасту серцевину, порожнини у стеблі або спеціальні цибулини (видозміни стебла), де мурашки влаштовують свої гнізда. Крім того, мірмекофільні рослини дають мурашкам корм — солодкий сік, який виділяється спеціальними нектарниками, розташованими в основі листя. Мурашки у свою чергу захищають рослини від різних ворогів, люто кидаючись на всіх, хто до них доторкнеться.

Та найдивовижнішим є симбіоз бразильських мурашок-листорізів з нижчими рослинами — грибами. Цей вид мурашок живе під землею, в їх гніздах є багато великих камер (20 X 30 см), влучно названих «оранжереями», або «теплицями», де мурашки на особливих «грядках», або «парниках», «культивують» деякі види грибів. Невеликий шапинковий гриб Rosites gongilofora росте лише у «гніздах» листорізів.

Як же проходить «культивування» грибів і чому мурашок називають листорізами?

Листорізи — руді довгоногі комахи величезними масами кидаються на дерева і обривають на них листя, яке осипається на землю. Після їх нападу дерева часто стоять зовсім голі. Листорізи своїми гострими щелепами вирізують з опалого листя округлі пластини і відносять їх до мурашника. Надзвичайне видовище являє собою колона листорізів, яка зеленим потоком прямує до мурашника. Там листя складають у камерах-теплицях, дрібно розгризають, ніби пережовують, і «угноюють» екскрементами: для цього мурашки передніми лапками беруть шматочок пережованого листя і підносять до кінця свого черевця, де розташований анальний отвір.

Підготовлену таким чином масу листя складають у купи («грядки»). Коли листя починає розкладатись, виділяючи тепло й вологу, мурашки переносять на них шматочки грибниці з раніше влаштованих грядок. Догляд за ростом грибів потрібний дуже ретельний, щоденний, він займає багато часу, Річ у тім, що мурашки не дають грибам утворювати плодові тіла (ніжку і шапинку), а зрізують щелепами грибові нитки (гіфи). У місці їх зрізу утворюються потовщення — напливи поживних речовин, багаті білком. Ці напливи — «мурашкове кольрабі» — споживають дорослі листорізи та їх личинки.

Дуже цікаво, що молода самка, вилітаючи з батьківського гнізда, щоб заснувати нове гніздо, забирає у спеціальний защічний мішечок шматочок грибниці, з якої у новому мурашнику будуть утворені грибні грядки

Було розкрито ще одну форму симбіозу: співжиття деяких видів мурашок з попелицями — дрібними шкідливими комахами, які живляться соками рослин.

Давно помітили, що попелиці виділяють із кишечника краплинки екскрементів — солодку цукристу речовину, так звану медв'яну росу. Мурашки злизують ці поживні і смачні краплини язиком. Щоб одержати медв'яну росу, мурашка лоскоче попелицю вусиками. У свою чергу мурашки охороняють попелиць від негоди і хижих комах, які охоче поїдають цих шкідників, піклуються про їх розведення. Охороною попелиць та їх «доїнням» займається до 20% мурашок, яких називають «пастухами». Зібрані ними солодкі екскременти вони передають іншим мурашкам, ті — іншим і таким чином живляться усі мешканці певного гнізда.

Дуже показові дані приводить І.І. Акімушкін у книзі «І в крокодила є друзі» про те, скільки солодкого сиропу «виробляють» попелиці і скільки його одержує колонія мурашок. Так, кожна попелиця, що живе на липі, дає за день по 20 мг медв'яної роси — в декілька разів більше, ніж важить вона сама. Велика колонія чорної деревної мурашки, яка складається з 20 тис. особин, «надоює» за літо 5,107 л (6,454 кг) сиропу. Бура садова мурашка, у гнізді якої всього близько 4 тис. особин, за літо одержує від своїх попелиць (окремі види мурашок перебувають у співдружності з певним видом попелиць) 1,7204 л сиропу, або 2,145 кг. Це відчутна «дотація» у харчуванні колонії.

Тому мурашки так турбуються про своїх годувальниць. У літній час у негоду мурашки ховають попелиць у збудовані ними з землі і піску споруди — «землянки» (названі І.А. Халіфманом «корівниками»), розміщені на стеблах рослин у вигляді наростів. Якщо обережно відкрити такий «корівник», то можна побачити ціпу колонію попелиць. На зиму мурашки переносять самок попелиць у мурашник, де вони й перезимовують, а навесні, коли починає розвиватись листя, виносять їх і садять на молоду зелень, а при заморозках знову ховають у мурашник. Уважний спостерігач може побачити, як обережно несе мурашка попелицю, а та ще й ніжки підгинає.

Не менш цікава форма співжиття деяких австралійських мурашок з метеликами-голуб'янками, дещо схожа на симбіоз з попелицями. Проте у даному разі мурашки охороняють і «пасуть» гусениць цього метелика, а на ніч вміщують їх у збудований ними «корівник», а коли гусениці стають надто великими і не можуть вийти зі своєї землянки, мурашки самі починають їх годувати ніжними тканинами листків. Натомість мурашки жадібно злизують краплини поживних виділень з спеціальних наростів, що є на тілі гусениць.

Мурашки полірахіси з острова Яви будують гніздо з павутини, яку одержують від своїх личинок, але ті дають її мало, і тому мурашки «дружать» з гусеницями метелика вурсії. Полірахіси приносять гусениць у своє гніздо, годують, чистять, а ті у свою чергу виділяють павутинні нитки, якими мурашки скріплюють стінки свого житла.

Великий інтерес становить симбіоз деяких комах з квітковими рослинами. Вченими встановлено, що розвиток приблизно 80% квіткових залежить від комах, які забезпечують їх перехресне запилення, тобто плодоношення. Серед таких рослин є чимало видів, будова квіток яких пристосована для запилення їх тільки певним видом комах. У свою чергу певні комахи можуть пройти повний розвиток лише за наявності цих рослин. Отже, тут має місце мутуалізм.

Розглянемо приклади такого симбіозу.

Під час цвітіння американської юкки самки юккової молі сідають на її квітки не заради нектару, а щоб зібрати пилок. Для цього в самки є особливе пристосування (видозмінені щелепи), в яке за допомогою хоботка міль засовує сформовану з пилка кульку. Після цього вона перелітає на іншу квітку, проколює яйцекладом зав'язь і відкладає кілька яєчок, потім по стовпчику маточки спускається до рильця (квітки в юкки висячі) і засовує в нього кульку з пилку, забезпечуючи цим утворення насіння, частину якого з'їдають її личинки. Жодна інша комаха запилити юкку не може. Не буде молі юкка не дасть насіння, а це означає, що гусениці молі не матимуть поживи і загинуть.

Аналогічна форма співжиття існує між диким інжиром (культурні сорти самозапилюються) і бластофорою. Без неї не утворяться плоди інжиру, а без них не відбудеться розвиток бластофори, бо її личинки живляться насінням плодів інжиру.

Симбіоз досить поширений і серед хребетних тварин. Дуже цікава співдружність між рибами-«санітарами» і рибами-«пацієнтами». «Санітарами» називають риб, які очищають шкіру «пацієнтів» від різних паразитів, особливо дрібних ракоподібних. Користь тут обопільна: «санітари» одержують поживу, а «пацієнти» позбавляються докучливих паразитів.

Ось як описує таку «санобробку» німецький зоолог Г. Хасс у книзі «Мы выходим из моря» (М.: Географгиз, 1959): «Цікаво було те, що великі риби — найчастіше рифові окуні набували цілком певної пози, запрошуючи «перукаря». Вони нерухомо ставали під кораловим кущем і розчепірювали зябра. На цей сигнал приходили чистильники і старанно брались до роботи. Вони ганялись за крихітними рачками, які... поспішно покидали рифових окунів. Крім того, як я помітив ще в Австралії, вони пропливали через зябра і пащу і чистили рот.

Коли рифовий окунь був задоволений і хотів закрити пащу, він повідомляв про це особливим рухом. Він закривав рот одним махом, залишаючи маленьку щілинку, і одразу знову відкривав. Після цього всі чистильники покидали його. Навіть коли Ейбль (один з дослідників.— Л. Р.) навмисно лякав рифового окуня, той ніколи не забував подати сигнал. Обидві групи були зв'язані твердим кодексом, правил якого старанно додержувались».

Роль «санітара» виконує також невелика смугаста рибка лоцман, яка часто супроводжує акул та інших великих риб, пливучи попереду, біля самої їх пащі. При цьому акули ніколи не нападають на лоцмана. Доводилось бачити, як смугасті рибки запливали у рот китових акул і морських дияволів (мант) та очищали його від паразитів.

Щодо симбіозу в класі плазунів, то найвідомішою є співдружність нільського крокодила з невеликою сіруватою пташкою — єгипетським бігунком. Крокодили, вилізши з води, люблять погрітися на сонці, широко відкриваючи свою велетенську, як печера, пащу. І тоді бігунок стрибає у неї і починає видзьобувати між зубами залишки м'яса і витягати п'явок. Очистивши рот хижака і добре при цьому поївши, пташка вистрибує на спину крокодила і уважно оглядається, а, побачивши небезпеку, починає пронизливо кричати, злітаючи вгору. Тому місцеве населення називає єгипетського бігунка крокодиловим сторожем.

Аналогічне за характером взаємокористі є співжиття інших видів птахів з такими тваринами, як слони, носороги, великі парнокопитні тварини (дикі і свійські). Про співдружність птахів з цими тваринами говорять навіть назви деяких з них: буйволові птахи (Центральна і Південна Африка), волові птахи (Америка). Буйволові птахи — невеликі, розміром з дрозда, сідаючи на своїх підопічних велетнів, ретельно очищають їх шкіру і шерсть від кліщів і комах-кровососів. Волові птахи відшукують собі корм на спинах переважно свійських копитних. А один з видів волових птахів (розміром з горобця), шукає їжу на спинах бізонів. В їх густій шерсті він знаходить собі поживу, а у зимовий час (ці птахи неперелітні) інколи навіть й зігрівається у теплому хутрі цих велетнів.

Друзями слонів, носорогів, буйволів та інших тварин є єгипетські і білі чаплі. Часто їх можна бачити на спинах цих тварин, де вони відшукують і поїдають кліщів та інших паразитів. До того ж, маючи гострий зір, вони здалека бачать небезпеку і повідомляють про неї. Так само допомагають зебрам і антилопам африканські страуси: вони пасуться серед їх стада і завдяки високому зросту і чудовому зору швидше можуть побачити ворога.

Взаємокорисне співжиття існує також між особинами одного виду. Проявляється воно особливо виразно у ссавців і птахів, які живуть стадами, зграями або групами.

Великі копитні тварини при нападі хижаків утворюють колективну оборону, молодняк скупчується всередині, а дорослі тварини, насамперед самці, оточують їх, повернувшись до ворога рогами. У хижих тварин також має місце взаємодопомога. Якщо левиця одного прайду (група левів, яка складається з 1—2 самців, декількох самок і молодих тварин) йде на полювання, то залишає своїх дітей на іншу самку, і та не тільки догляне чужих малят, а й нагодує своїм молоком.

Африканські гієнові собаки діляться їжею (відригуючи її) з голодними членами зграї. Б. Гржімек описує декілька таких фактів. У "Серенгеті шість добре вгодованих гієнових собак, після того як загнали газель Томсона і зжерли її, повернулись до чотирьох своїх родичів, котрі не брали участі в полюванні, і відригнули для них усе проковтнуте м'ясо. У такий самий спосіб собаки годують самок, що мають щенят, і молодих собачат, які ще не вміють полювати. В одному випадку зграя з п'яти самців вигодувала дев'ять щенят, мати яких загинула.

Сильно розвинена взаємодопомога у дельфінів: вони ніколи не залишать пораненого товариша і поспішать йому на допомогу, якщо той подав відповідний сигнал. Дуже цікаво турбуються вони про самку, коли вона народжує малят. Навколо породіллі збирається декілька дорослих дельфінів, готових виштовхнути новонародженого на поверхню води, щоб він там вперше дихнув повітрям, а також допомогти матері у разі потреби (підтримати ЇЇ з боків і виштовхнути на поверхню води).

Мисливцям на слонів неодноразово доводилось бачити, як родичі з обох боків підтримували пораненого слона, допомагаючи йому вийти з небезпечного місця. У табуні коні зализують один одному рани.

Крім симбіозу, між тваринами існують і взаємовідношення протилежного характеру — ворожі, при яких один вид наносить шкоду іншому і не може існувати без цього. До них належать хижацтво і паразитизм — форми міжвидової боротьби за існування. Не завжди вони проявляються у прямій боротьбі між хижаком і його жертвою, що призводить до загибелі одного з них. Взаємовідношення між видами можуть мати форму конкуренції — без нападу особин одного виду на особини другого, але також можуть призводити до загибелі тієї популяції виду, в якої відсутні притаманні іншому виду переваги у будові, функціях або поведінці.

У лабораторних умовах це можна простежити, якщо в культуру інфузорії туфельки ввести інфузорії аурелії. Через деякий час залишаться тільки аурелії, хоч вони не нападали на туфельок, не виділяли шкідливих для них речовин, а лише швидше росли й розмножувалися і тому поїдали більшу кількість обмежених запасів поживи, що й призвело до загибелі популяції туфельок.

У природних умовах такі взаємовідношення можна спостерігати між гігантськими наземними черепахами і козами (атол Альдабра). Ось що пише у книзі «На лунных островах» (М.: Географгиз, 1958) про наслідки конкуренції між цими тваринами Ф. Проспері — учасник італійської експедиції, що 1953 р. побувала на цьому кораловому острові:

«Гігантські розміри цих черепах відповідають специфічним умовам того середовища, в якому вони розвивались. Ці зовсім беззахисні створіння у кожному іншому місці з різноманітним тваринним світом стали б жертвою будь-якого хижака, навіть меншого, ніж вони, за розмірами. На Альдабрі ж вони знайшли ідеальні умови для існування. У повній безпеці жили справжніми господарями архіпелагу і нарешті досягли сучасних гігантських розмірів.

Однак у теперішній час умови на атолі змінились, і цим рідкісним істотам загрожує значна небезпека. На острові розплодились завезені сюди колись кози, і природна рівновага зазнала глибоких зрушень. Рухливі ссавці заволоділи пасовиськами рептилій. Коли немає трави, яка росте тут тільки взимку, кози об'їдають листя з нижніх гілок дерева. Тому бідні черепахи не можуть дотягнутись до листя і протягом довгих місяців посушливого періоду живляться лише тим листям, яке падає іноді з дерев.

Незважаючи на всі закони, що охороняють черепах, час загибелі цього виду вже настав.

Цей приклад свідчить і про те, як небезпечно людині непродумано порушувати ту природну рівновагу, що склалась у процесі еволюції протягом мільйонів років у певній місцевості. Люди часто винищують хижаків, бо це, на їх думку, сприятиме процвітанню корисних птахів чи звірів, але насправді приносять даному виду не користь, а шкоду. Так, в окремих районах, щоб збільшити поголів'я мисливських птахів, мисливці повністю винищили деяких хижих птахів, зокрема яструбиних. Спочатку дійсно куріпок стало багато, але згодом кількість їх значно зменшилась, бо серед них виникали різні епізоотії ', від яких вони гинули. Хижі птахи насамперед знищують ослаблених і хворих тварин, а тому недуга не поширюється. Таким чином відбувається добір, корисний для виду. Тому довелося у такі райони знову завезти денних хижаків, щоб «оздоровити» мисливських птахів.

Той факт, що в італійській долині Аоста розвелось стільки отруйних змій, що вони заселили не лише зелені насадження, а й стали проникати у будинки, а кількість людей, потерпілих від укусів, така велика, що довелося відкрити 100 пунктів першої допомоги, пояснюється майже повним зникненням природних ворогів змій — хижих птахів і їжаків, що сталося не без втручання людей.

Винищення хижаків небезпечне ще й тим, що може спричинитися до швидкого розмноження інших, більш шкідливих тварин, шкода від яких перекриває ту, яку заподіюють хижаки. Так, у деяких районах Африки категорично заборонено полювання на леопардів, бо їх знищення потягнуло за собою різке збільшення чисельності диких кабанів і мавп, котрими живиться леопард, і вони стали справжнім лихом для посівів.

Аналогічне становище виникло в Австралії з диким собакою дінго. Хоч цей хижак і знищує багато ягнят і телят, проте його винищення спричинило б набагато більшу шкоду, яку заподіяли б сільському господарству кролі і кенгуру (підраховано, що шість кролів з'їдають стільки трави, скільки доросла вівця), чисельність яких не збільшується завдяки полюванню на них дінго.

Коли в Америці фермери вирішили позбавитись усіх койотів (степових вовків), то почалося масове розмноження гризунів — шкідників сільського господарства.

Таким чином, далеко не всі хижаки шкідливі, більшість з них — корисні.

У деяких хижих тварин має місце канібалізм, тобто поїдання тваринами тварин того ж виду. Найчастіше він проявляється у тому, що дорослі особини живляться молоддю. Канібалізм як видова ознака, закріплена природним добором, є корисним для виду, бо сприяє його збереженню. Наприклад, такі хижі риби, як окуні й щуки, можуть жити у водоймах, де інших риб немає. І це можливо лише завдяки канібалізму. Дорослі поїдають молодь, а молодь—зоопланктон, яким дорослі живитись не можуть. Найсильніші молоді стають дорослими; розмножуючись, вони дають початок молоді і т. д. Популяція при цьому зберігається.

Паразитизм, як і хижацтво, широко розповсюджений у тваринному світі, особливо серед найпростіших, червів і членистоногих. Тварини-паразити є зовнішні і внутрішні, тимчасові і постійні, а господар паразита може бути основний (в якому паразит живе у дорослому стані) і проміжний (де існують личинки паразита).

До найшкідливіших належать патогенні паразити, що викликають різні хвороби тварин і людини. У патогенних паразитів часто буває складний цикл розвитку, пов'язаний зі зміною господарів. Наприклад, малярійний паразит, що живе у крові теплокровних тварин і людини, може лише тоді пройти повний цикл розвитку і бути перенесеним у кров здорових організмів, коли потрапить у тіло комара, зокрема малярійного (анофелеса); печінковий сисун, що існує у печінці копитних, особливо овець, обов'язково повинен мати проміжного господаря — прісноводного молюска, малого ставковика і т. п.

Для поширення багатьох патогенних паразитів необхідна наявність переносників, які не менш небезпечні, ніж самі паразити — збудники хвороб. Особливо багато переносників різних хвороб серед членистоногих; з них найнебезпечніші — кліщі та комахи.

Кліщі — переважно паразити, в основному зовнішні. Вони переносять збудників дуже важких захворювань: весняно-літнього енцефаліту, кліщового висипного тифу, деяких видів пропасниць та ін.

З комах найнебезпечніші — блохи (переносники чуми), вони (переносники висипного тифу), які до того ж самі є паразитами різних тварин і людини, ґедзі (переносники сибірської виразки), комарі, мошка, москіти, деякі види мух (кімнатна, цеце) тощо. У деяких комах паразитами є не дорослі особини, а їх личинки. З них дуже небезпечні оводи (підшкірний, шлунковий, носоглотковий, овечий): їхні личинки паразитують у різних частинах тіла свійських тварин, викликають їх виснаження і досить часто призводять до загибелі.

Найцікавіший вид паразитизму зустрічається у перетинчастокрилих, зокрема у таких видів ос, котрих називають одинокими (церцерис, сфекси, аммофіли, бембекси, філант, або бджолиний вовк, пампіли, сколії та ін.). їм властиві складні інстинкти, що проявляються у турботі про нащадків: паралізувавши уколами жала деяких дорослих комах чи їх личинок або представників багатьох видів павуків, вони відкладають на тіло жертви яйце, з якого виходить личинка, котра потім живиться паралізованою твариною. В їздців — переважно дрібних тендітних комах, самки яких мають довгий і тонкий яйцеклад, паразитують личинки. їздцями цих комах називають за характерну позу, якої вони набирають, відкладаючи яйця у тіло іншої комахи: влаштувавшись на її спині, вони підгинають черевце і встромляють яйцеклад у тіло своєї жертви, нагадуючи цим вершника. Деяких їздців успішно використовують для боротьби з шкідниками сільського господарства. Це афелінуси, що уражають кров'яну попелицю—шкідника коренів яблуні, проспалтелла — паразит щитівки, шкідника цитрусових, коллірія, яка «бореться» з хлібним пильщиком, теленомуси, що допомагають впоратися з сосновим і кільчастим шовкопрядами.

Таким чином, і серед паразитів є корисні види.

Нещодавно арсенал біологічної боротьби з комахами — шкідниками сільського господарства — поповнився ще однією зброєю. Австралійські вчені розробили дешевий спосіб розведення паразитичних нематод і зараження ними комах. Таким розведенням нематод займалися давно, але досі воно було економічно невигідним.

У їздців спостерігається таке цікаве явище, як над-паразитизм: деякі їздці паразитують тільки на інших видах їздців — теж паразитах. І ще одне характерне для їздців: це поліембріонія — коли з одного яйця внаслідок його поділу утворюється декілька личинок. Це явище розглядають як вищу форму пристосованості личинкових форм до паразитичного життя.

У вищих тварин — хребетних — паразитизм зустрічається набагато рідше, ніж у безхребетних, але окремі приклади можна навести. У класі круглоротих усі тварини паразити, хоч і не в однаковій мірі: у міног паразитизм виражений слабше. Круглою передротовою воронкою міноги присисаються до тіла риб і висмоктують їхню кров і роздрібнені м'язи (язик їх озброєний роговими зубчиками). А міксини проникають всередину тіла своєї жертви і виїдають всі їх внутрішні органи, залишаючи одну тільки шкіру. Найчастіше вони нападають на впійманих риб, чим завдають відчутної шкоди рибальству.

Риби-паразити — виняток серед великої кількості видів цих тварин. Таким є, наприклад, глибоководний океанічний вугор сіменхеліс, який гострими зубами розтинає шкіру і проникає в порожнину тіла інших риб і виїдає їх внутрішні органи. Кровососами можна назвати невеликих паразитичних сомиків (4—6 см довжини, 3—4 см ширини), що живуть у водоймах Південної Америки. Одні з них висмоктують кров через шкіру риб, а інші (наприклад, стегофілюс) проникають у зябра великих сомів з роду платистома і висисають з них кров. Найнебезпечнішою з риб є вандалія з басейну Амазонки. Це паразит сечостатевих органів риб; іноді він проникає у сечостатеві отвори ссавців і людей, які купаються у водах, де є цей небезпечний паразит. При цьому виникає нестерпний біль, а позбавитись паразита можна тільки оперативним шляхом.

Найцікавішим є, мабуть, паразитизм карликових самців на тілі самок того самого виду. Спостерігається він у глибоководних морських вудильників, названих так через те, що на спині у них є довгий, подібний до вудки, виріст, спрямований до пащі риби; на його кінці міститься своєрідна рухлива «принада» для риб, якими живиться вудильник. Самці деяких видів вудильників прикріплюються до тіла самки і одержують поживу з кров'ю самки, а травні органи самця редукуються. Роль самця зводиться до вироблення сім'яної рідини (молоки). Слід відзначити, що такий паразитизм викликаний умовами існування на великих глибинах у повній темряві, де самцю важко було б відшукати самицю. Отже, цей вид паразитизму самців є корисний для виду, тим більше, що карликовий самець вагою близько 15 мг не може завдати шкоди великих розмірів самиці.

Серед птахів існує цікавий вид паразитизму, що зветься гніздовим. Полягає він у тому, що деякі птахи власних гнізд не будують і яйця свої не висиджують, а підкидають їх іншим птахам. Найвідомішим гніздовим паразитом є звичайна зозуля та деякі інші види зозуль (але не всі). Гніздовими паразитами є окремі види ткачиків з Африки, волові птахи, чорноголова качка з Південної Америки; деякі з наших качок можуть підкидати свої яйця у гнізда інших качок.

Дуже цікаво, що такий вид паразитизму спостерігається і у деяких безхребетних тварин, зокрема у павуків і комах. Відомі павуки, самки яких підкидають свої кокони у житла інших видів павуків, і ті доглядають чужі кокони як власні. Паразитичні бджоли осовидки і бродяжки власних гнізд не влаштовують, пилку не збирають, а яйця відкладають у комірки з запасами їжі інших видів бджіл — андроген і галіктів.

Зустрічаються іноді і паразитичні джмелі — «зозулі». Робочих особин у них нема, а самки відрізняються тим, що на їх ногах нема ні кошичків, ні щіточок для збору пилку. Яєчка паразитична самка відкладає у комірки джмелів-господарів, і ті вигодовують їхні личинки разом з своїми.

Взаємовідношення між хижаками і їх жертвами та паразитами і їх господарями у процесі природного добору — цієї рушійної сили еволюції, вплив навколишнього середовища, боротьба між особинами одного виду привели до виникнення і в тих, і в інших величезної кількості специфічних пристосованих ознак. Вони надзвичайно різноманітні за своїм характером і проявляються як у зовнішній і внутрішній будові, так і в фізіології та поведінці.