ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

1.1. Загальна характеристика банківської системи УКРАЇНИ

1.2. Формування ресурсів банківської системи

1.3. Розміщення ресурсів банків України

1.4. Фінансові результати діяльності банківської системи

РОЗДІЛ 2. ОФОРМЛЕННЯ ОСНОВНИХ БАНКІВСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ

2.1. Розрахунково-касові операції

2.2. Депозитні та кредитні операції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Враховуючи трансформацію української економіки та її бурхливий рух в напрямку будівництва ринкової економіки ефективна, дієва банківська система є запорукою успіху та фундаментом монетарної стабільності країни. Оскільки банківські установи є ефективним інструментом регулювання економічної активності в умовах вільного ринку, побудова незалежної та високопрофесійної банківської системи є запорукою успішного економічного розвитку країни. Банківські установи не лише акумулюють вільні економічні ресурси. Але і створюють умови для їх найбільш ефективного використання. Враховуючи високі темпи зростання споживчого кредитування в Україні банки стають посередником між магазинами та безпосередніми покупцями. Також через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб’єктів та населення у цілому. Сучасною тенденцією розвитку банківського сектору є поступове злиття банківського та промислового капіталу, що створює передумови для організації безперервного процесу виробництва, особливо в умовах спаду темпів росту виробництва промислових товарів в Україні в 1990-х роках.

Український банківський сектор протягом останніх років розвивається досить динамічно і превалює у фінансовому середовищі. Незважаючи на кризові події кінця 2004 року, а також уповільнення еко­номічних процесів в Україні, у 2006 році спостерігалися позитивні тенденції в розвитку банківського сектору. За результатами цього року в банківській сис­темі зафіксовані найвищі темпи приросту показників діяльності за останніх п'ять років. Високі темпи приросту банківського кредитування і поліпшення його якісних характеристик сприяли отриманню найбільшого за обсягом при­бутку за всі роки функціонування вітчизняної банківської системи та досяг­нення найвищого рівня рентабельності активів.

Поточний стан економіки та банківської справи дає змогу позитивно оцінити перспективи розвитку, зростання ролі та вкладу банківського сектору в економіку країни. Національний банк України, уся банківська система про­тягом 2006 року вирішували завдання, пов'язані із забезпеченням виконання найважливіших напрямів соціально-економічного розвитку країни, основних засад грошово-кредитної політики на 2006 рік.

Метою проходження навчальної практики є вивчення загальної структури, стану та основних тенденцій розвитку сучасної банківської системи України, організаційної структури та функцій Національного банку України й особливостей функціонування Ощадного банку, а також ознайомлення з механізмом здійснення й документальним оформленням окремих банківських операцій та з організацією роботи працівників банківських установ.

Досягнення мети навчальної практики передбачає вирішення наступних завдань:

розробка загальної характеристики банківської системи;

аналіз процесу формування ресурсів банківської системи;

здійснення аналізу фінансових результатів діяльності банків України за період 2004-2006 рр.;

зібрати документи, якими оформлюються депозитні, розрахунково-касові, та кредитні операції банку.

Основними завданнями навчальної практики є :

здійснити порівняльний аналіз тенденцій та напрямів діяльності банківської системи в цілому;

охарактеризувати сучасний стан банківської системи України;

проаналізувати процес формування та розміщення ресурсів банками України;

навести порівняльну характеристику банків та груп банків за фінансовими результатами їх діяльності;

визначити рівень капіталізації банківської системи України;

скласти основні документи, якими оформлюються розрахунково-касові, депозитні та кредитні операції банку.

Об`єктом дослідження виступає інформація про Національний банк України, Державний Ощадний банк та комерційні банки, які ведуть господарську діяльність на території України і складають банківську систему України. НБУ є центральним банком України та особливим економічно незалежним органом державного управління, який регулює діяльність комерційних банків, проводить їх ліцензування та фінансовий моніторинг, розроблює правове законодавство, яке найкращим чином відповідає сучасним економічним процесам та тенденціям в Україні. Ощадбанк разом з іншими комерційними банками здійснює комерційну діяльність та ощадну справу в Україні, а держава, в свою чергу, гарантує збереження вкладів та цінних паперів в комерційних банках, гарантує права вкладників.

Для написання звіту про проходження навчальної практики використовувались статистичні, емпіричні та математичні методи, а також методи порівняння та аналізу. Інформаційною базою написання звіту про проходження навчальної практики була спеціалізована статистична література в галузі банківської справи, інформація про Національний банк України, законодавство України.

РОЗДІЛ 1. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

1.1. Загальна характеристика банківської системи України

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності (рис. 1.1.).

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та недепозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами. З січня 1998 року банківська система України перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистики.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках - також за рахунок Державного бюджету України. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Рис. 1.1. Банківська система України

Національний банк України (перший рівень) є центральним банком, особливим органом державного управління, який має статутний капітал у розмірі 10 мільйонів гривень, що є державною власністю. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках – також за рахунок Держбюджету України. Одержання прибутку не є метою його діяльності.

Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, а органи державної влади не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. НБУ не відповідає за зобов'язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності.

Традиційно виділяють чотири базові функції центрального банку:

емісія готівки та організація грошового обігу;

банк банків;

банк уряду;

реалізація грошово-кредитної політики.

Крім зазначеного вище, до переліку функцій НБУ належить також наглядові, регулятивні й контрольні. Їх виконання забезпечується через:

здійснення всіх видів перевірок банків на місцях, інших кредитних установ та суб`єктів підприємницької діяльності, а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичним та фізичним особам під час реєстрації банків, кредитних установ і ліцензування банківських операцій;

висунення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків та інших кредитних установ і визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення.

Згідно статті 7 Закону України «Про Національний банк України» функціями Національного банку є:

1) проведення грошово-кредитної політики;

2) монопольно здійснення емісії національної валюти України та організація її обігу;

3) організація системи рефінансування комерційних банків;

4) встановлення для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності;

5) організація створення та методологічного забезпечення системи грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначення системи, порядку і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначення напрямів розвитку сучасних електронних банківських технологій;

8) здійснення банківського регулювання та нагляду;

9) ведення Державного реєстру банків та здійснення ліцензування банківської діяльності;

10) ведення офіційного реєстру ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснення сертифікації аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складання платіжного балансу, здійснення його аналізу та прогнозування;

13) представлення інтересів України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах;

14) здійснення валютного регулювання, організація і здійснення валютного контролю;

15) накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організація інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізація державної політики з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

19) участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20) визначення особливостей функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) здійснення інших функцій у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Важливим аспектом дослідження місця і ролі центрального банку у фінансовій системі держави є визначення його правового статусу. Правовий статус суб’єктів адміністративно-правових відносин – це юридичне закріплення ролі та місця в системі відповідних органів державної влади і в системі органів управління. Національний банк за своїм правовим статусом є однією з найважливіших інституцій держави. Він не входить до жодної з гілок влади. Наявність владних повноважень є найважливішою ознакою правового статусу Національного банку України. Це означає, що НБУ має встановлювати обов’язкові для виконання правила і норми та контролювати їх виконання. З організаційного погляду важливим є факт того, що нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління НБУ, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України.

Свою діяльність здійснює на засадах незалежності. Незалежність НБУ полягає в тому, що НБУ відповідно до основ бюджетної та економічної політики формує грошово-кредитну політику. Національний банк самостійно розробляє відповідну монетарну політику та фінансові інструменти. Проте цей головний орган банківської системи з ряду питань є залежним від Верховної ради України, перед якою і звітує про свою діяльність.

До повноважень законодавчого органу держави Конституція України відносить призначення на посаду та звільнення з посади голови НБУ, що здійснює Верховна Рада України за поданням Президента України. Крім того, саме Верховна Рада України призначає половину складу Ради Національного банку, а інша половина призначається Президентом. Такий підхід дає можливість двом гілкам влади пропорційно, рівною мірою брати участь у формуванні складу Ради НБУ і здійснювати регулятивний вплив держави на фінансово-кредитну політику, її реалізацію. Конституційні засади формування вищого органу управління НБУ, а також його керівництва є прикладом рівноваги двох гілок влади в Україні.

Суттєве значення для ефективного функціонування НБУ мають його взаємовідносини з Кабінетом Міністрів України. Ці державні органи проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціально розвитку. НБУ підтримує економічну політику КМУ, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

НБУ провадить грошово-кредитну політику, тобто- комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

З метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:

диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

лімітів позабалансових зобов'язань;

формування резервів, покриття фінансових ризиків;

порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

мінімального розміру золотовалютних резервів;

з інших питань, віднесених до її компетенції.

Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.

Основні засади грошово-кредитної політики на 2007 рік розроблено на основі аналізу сучасних тенденцій в економіці, грошово-кредитній сфері та оцінки розвитку ситуації в наступному році, в них обґрунтовано цілі грошово-кредитної політики на 2007 р. та більш тривалий період, а також основні напрями та механізми забезпечення їх реалізації.

Минулого року в проведенні економічної політики було досягнуто певних успіхів. Зокрема, вдалося досягти зменшення тіньового сектору та покращити соціальні стандарти життя населення. Водночас погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури та уповільнення темпів росту інвестицій

негативно вплинули на темпи економічного зростання – приріст реального ВВП у 2005 р. скоротився до 2,6 % із 8,5 % (у середньому) у 2000-2004 рр. та був забезпечений в основному за рахунок зростання внутрішнього попиту. Активна соціальна політика була одним з головних чинників збереження відносно високих темпів інфляції – індекс споживчих цін у 2005 р. становив 110,3 %. І був меншим, ніж у 2004 р. (112,3 %). Зменшенню інфляційних ризиків сприяло укріплення середньорічного обмінного курсу на 3,8 % – до 5,12 грн./дол. США. Відносно високі темпи зростання монетарної бази (на 53,9 %) і грошової маси (на 54,3 %) насамперед є наслідком відновлення довіри до банківської системи – загальний обсяг депозитів у 2005 р. збільшився на 59,9 % і частково відображав відновлення депозитної бази банків після подій 2004 року.

Операції Національного банку України можуть бути розділені на дві групи: пасивні – операції зі створення та залучення ресурсів та активні – операції з розміщення створених і залучених ресурсів. Активні й пасивні операції Національного банку відображаються в його балансі.

До основних пасивних операцій Національного банку України належать залучення коштів від міжнародних фінансових організацій, емісія банкнот, вклади банківських установ, формування капіталу і резервів.

Проаналізувавши баланс НБУ на 01.01.2007 року слід відзначити, що найбільшу абсолютну вагу у активах займали кошти та депозити в іноземній валюті – 70,72 млрд. грн., цінні папери нерезидентів – 43,2 млрд. грн., внески в рахунок квоти МВФ – 10,4 млрд. грн., на долю інших статей активів припадало 10,8% від загальної вартості активів НБУ. Статутний капітал НБУ відповідно до Закону України «Про Національний банк України» складає 10 млн. грн. Найбільшу вагу у пасивах НБУ займають зобов’язання (95,8%), у тому числі банкноти та монети в обігу – 82,1 млрд. грн., кошти банків – 15,5 млрд. грн., кошти державних установ – 18,7 млрд. грн., зобов’язання з перерахунку прибутку до бюджету – 1,9 млрд. грн., депозитні сертифікати, емітовані НБУ – 0,2 млрд. грн., кредити отримані – 0,3 млрд. грн., зобов’язання перед МВФ – 14,7 млрд. грн., інші зобов’язання – 0,2 млрд. грн. На долю власного капіталу НБУ припадає 4,2% вартості пасивів НБУ, при цьому резерви переоцінки іноземної валюти та банківських металів становлять 3,3 млрд. грн., фонди та інші резерви – 1,8 млрд. грн., резерви переоцінки основних засобів – 0,8 млрд. грн.

Національним банком України починаючи з 2006 року запроваджено щоквартальні опитування ділових очікувань підприємств. Їх метою є забезпечення суспільства якісними аналітичними та прогнозними даними про економічну кон’юнктуру підприємств та фінансово-економічний розвиток регіонів. Результати опитувань є цінним джерелом інформації про поточні мікроекономічні процеси та основні чинники впливу на поведінку суб’єктів господарювання і будуть враховані НБУ при формуванні грошово-кредитної політики. Така робота притаманна Центральним банкам в багатьох країнах світу, зокрема, банкам Канади, Німеччини, Японії, Ірландії, Франції, Великобританії, Австрії тощо. Головними умовами опитувань є добровільна участь підприємств та забезпечення конфіденційності отриманої інформації. Також, підприємствам - учасникам опитування надається аналітичний звіт по результатах опитувань. Опитування проводиться серед 1200 підприємств, у всіх регіонах України. Респонденти представляють економіку за основними видами діяльності, формами власності, розмірами за кількістю працівників.

17 листопада 2006 року вводиться в дію Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України. Необхідність розроблення Положення продиктована удосконаленням законодавчої бази, насамперед, щодо розвитку ринку цінних паперів (Закони України “Про цінні папери і фондовий ринок”, “Про іпотечні облігації”), що впливає на спроможність та необхідність банків звертатися до Національного банку України за кредитами рефінансування як до кредитора останньої інстанції, а також великою кількістю змін та доповнень до попередньої редакції Положення. Змінена назва Положення, що в більшій мірі відповідає сутності викладених в Положенні операцій з регулювання ліквідності банків шляхом рефінансування банків та залученням їх коштів. Основну увагу при здійсненні операцій з регулювання ліквідності Національний банк концентруватиме на якості активів, які надаватимуться в забезпечення кредитів рефінансування, а не на вимогах до банків, які відносяться до компетенції пруденційного нагляду. У зв’язку з цим, в Положенні зменшена кількість вимог (з 14 до 4), виконання яких є обов’язковими для банків, які звертаються до Національного банку за отриманням або розміщенням коштів. Розширено спектр забезпечення кредитів рефінансування такими фінансовими інструментами як депозитні сертифікати Національного банку України, державні облігації України, які перебувають у довірчій власності, векселі банків, авальовані іншим банком, цінні папери Державної іпотечної установи, заставні. Розширена можливість використання операцій “прямого” репо через збільшення терміну цього інструменту та різновидів активів, що є предметом цієї операції (крім державних облігацій України можуть використовуватися банківські метали). Передбачена можливість проведення операцій своп з іноземною валютою з розширенням видів вільноконверто-ваних валют. Запроваджено порядок щоденної участі Національного банку України в операціях як з надання ліквідності банкам так і з метою вилучення тимчасово вільних коштів банків. На постійній основі будуть пропонуватися для проведення:

щоденні операції овернайт щодо підтримання ліквідності банків і розміщення депозитних сертифікатів Національного банку України;

тендери на строк до 14 днів як з надання кредитів рефінансування, так і з розміщення депозитних сертифікатів.

Таким чином, пропонується поступово зміщувати акценти у підвищенні ролі процентних ставок у регулюванні грошово-кредитного ринку. Положення дозволить Національному банку України більш ефективно застосовувати інструменти та механізми монетарної політики при регулюванні грошово-кредитного ринку. При цьому необхідно виходити із того, що Національний банк України не є ресурсопостачальним банком, а забезпечує регулювання ліквідності банківської системи і грошової маси в обігу через операції рефінансування та мобілізацію коштів. Процес рефінансування банків (його обсяги, кількість учасників) залежить від загального стану грошово-кредитного ринку, зокрема, від інтервенцій Національного банку на валютному ринку, зміни розміру та частоти нормативів обов’язкового резервування, а також використання Урядом коштів з єдиного казначейського рахунку.

Банки другого рівня банківської системи – комерційні банки. Комерційний банк – це кредитна установа, що здійснює універсальні банківські операції та надає різноманітні банківські послуги фізичним та юридичним особам всіх галузей народного господарства.

Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестується;

випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій, тощо);

купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають Ії виконання у грошовій формі;

касове виконання державного бюджету;

придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо)за дорученням клієнтів;

надання консультативних та інших послуг, пов’язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Комерційним банкам України категорично забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування. Їм забороняється використовувати свої союзи та інші об’єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки виконують такі основні функції як мобілізація вільних грошових коштів і перетворення їх у капітал, кредитування підприємств, держави та населення, здійснення депозитної емісії (випуск кредитних інструментів обігу на підставі створення банком вкладів), забезпечення розрахунково-платіжного механізму, також виконання емісійно-засновницької функції, надання економічної інформації та послуг консультаційного характеру.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації комерційного банку не може бути менше:

1) для місцевих кооперативних банків - 1 мільйона євро;

2) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 мільйонів євро;

3) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, - 5 мільйонів євро.

Банківський капітал створюється тільки у грошовій формі.

Комерційні банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціальністю банки можуть бути ощадні, інвестиційні, іпотечні та розрахункові. В Україні існує два державних комерційних спеціалізованих банка у формі відкритих акціонерних товариств (Ощадний банк та Експортно-імпортний банк України), а решта комерційних банків є універсальними.

Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:

заяву про реєстрацію банку;

установчий договір (крім державного банку);

статут банку;

рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;

інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

копії звіту про проведення відкритої підписки на акції - для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Таким чином, найактуальнішими на сьогодні завданнями для банківської системи України є:

підтримка стабільності в грошовій сфері;

формування сприятливих умов для розвитку реального сектору економіки, продовження економічного зростання, підвищення рівня життя народу, зростання всіх інших основних макроекономічних показників;

зміцнення банківської системи, зростання прозорості її діяльності, підвищення ефективності обслуговування підприємств та населення, уключаючи розширення спектру банківських послуг, що надаються, залучення грошових коштів та надання кредитування.

Зареєстрована кількість банків станом на 1 січня 2007 року в державному реєстрі банків становить 193 банки, але з них, тільки 170 ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій, у тому числі: 134 банки засновані у формі акціонерних товариств (з них: 91 банки – ВАТ, 43 банків – ЗАТ), 35 банків – товариства з обмеженою відповідальністю, 35 банків з іноземним капіталом, в які входять 13 банків із 100% іноземним капіталом.

На основі даних НБУ, проаналізуємо кількісні зміни у складі банків за останні три роки.

Динаміка зміни кількості банків, у тому числі ліцензованих НБУ, банків, які ліквідуються, зображена на рис. 1.2.

Станом на 01.01.2004 року за реєстром НБУ в Україні було 179 банків. На 01.01.2007 року - 193. Спостерігається постійна динаміка зростання кількості комерційних банків, при цьому в 2006 році відбувався найбільший абсолютний приріст кількості банків – на 7, що свідчить про зростання розміру капіталу та про напрям його вкладення – у банківську сферу. Причиною цього може бути рівень прибутку, що отримують власники банківського капіталу порівняно з невисоким рівнем ризику діяльності банківської установи та низькою рентабельністю промислового капіталу.

Рис. 1.2. Динаміка банківського сектору України за період 2003-2007 років, од.

На території України станом на 01.01.2007 року функціонувало 1414 філій банків, 64 представництва на території України та за кордоном. У свою чергу в Україні діє 40 представництв іноземних банків.

Протягом 2006 року 5 іноземних банків «Айзкрауклес Банк» (Латвія), Банк «Сатурн» (Росія), Амерікен Експрес Лтд (США), Ю-Бі-Ес А-Ге (Швейцарія), «Сведбанк» (Швеція) відкрили свої представництва на території України.

Розподіл банків за організаційно-правовою формою зображено у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Розподіл комерційних банків за організаційно-правовою формою

Рік	Акціонерні товариства		Кооперативні банки	Товариства з обмеженою відповідальністю	Всього банків, що мають ліцензію НБУ
	ВАТ	ЗАТ
2004	94	40	0	28	157
2005	92	41	0	32	160
2006	92	43	0	35	165

Аналізуючи дані наведені у таблиці, слід відмітити, що питому вагу займають банки, засновані у формі акціонерних товариств. Вони займають приблизно 56% від загальної кількості діючих банків по всіх досліджуваних періодах. Серед акціонерних товариств найбільш поширені ВАТ, на долю яких припадає приблизно 68% всіх акціонерних товариств. Також у формі ВАТ засновані 2 державні банки. Помітно збільшилась кількість банків заснованих у формі ТОВ у період з 2004 по 2006 рік, – із 28 до 35. Кооперативних банків в Україні зараз не існує.

Станом на 01.01.2007 року іноземний капітал в Україні представлений 20 країнами, серед яких найбільшу частку в загальній сумі іноземного капіталу становить капітал Австрії (28,4%), Франції (15,6%), Кіпру (10,7%), Росії (9,2%), Нідерландів (8,4%), Угорщини (7,1%), Польщі (6,0%) (рис 1.3.). Слід зазначити, що банківський капітал, інвестований з Кіпру, є фактично реінвестованим капіталом, який українські промисловці нелегально перевели в банківські установи офшорів, а потім по легальним схемам інвестували в банківський сектор України.

Рис 1.3. Частка іноземного капіталу в загальній сумі іноземного капіталу діючих банків у розрізі країн, %

У 2006 році сума іноземного капіталу в зареєстрованому статутному капіталі банків України збільшилася на 4,2 млрд. грн., або у 2,3 рази і на 01.01.2007 оку становила 7,4 млрд. грн., що у свою чергу зумовило зростання іноземного капіталу в зареєстрованому статутному капіталі банків України з19,5% на 01.01.2006 року до 27,6% на 01.01.2007 року.

Кількісну характеристика банків з іноземним капіталом в Україні за останні три роки наведено в таблиці 1.2. З таблиці 1.2. видно, що кількість банків з іноземним капіталом зростала протягом 2004-2006 років, а у 2007 році склала 35 банків з іноземним капіталом, що свідчить про проникнення в банківську систему України не лише іноземного банківського капіталу, але і безпосередньо іноземних банків, які почали вести свою діяльність в Україні. Так у 2004-2005 роках кількість банків зі 100% іноземного капіталу склала 7, у 2006 році – 9, а на початок 2007 року – 13 банків.

Таблиця 1.2

Кількість банків з іноземним капіталом

Показники	Рік
	2004	2005	2006
Банки з іноземним капіталом	19	19	23
Банки зі 100% іноземним капіталом	7	7	9

Розподіл банків за регіонами наведено в додатку В. Здійснивши аналіз даних додатку В можна зробити висновок, що найбільша концентрація банків зосереджена в м. Києві – 89 (2004 р.), 97 (2005 р.), 100 (2006 р.), на початок 2007 року в м. Київ діяло 104 банки. Стосовно інших областей України, то тут лідерами є Дніпропетровська, Харківська, Одеська та Донецька області, тому що в даних областях кількість банків приблизно однакова і знаходиться в межах від 9 до 13 банків. Є області в яких не існує жодного банку: Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська. Даний показник концентрації банків по географічній ознаці свідчить про тенденцію розміщення банків в промислово та економічно розвинутих регіонах України та столиці. В той же час банківський капітал інших регіонів є присутнім на ринку банківського капіталу України, але власники (засновники) банківських установ віддають перевагу реєстрації та розміщенню центральних відділень та представництв своїх банків саме в столиці, а не в регіонах.

Географічна концентрація переважної кількості банків в м. Києві пояснює концентрацію статутного капіталу, де на банківські установи в м. Київ припадає 17453 млн. грн. у 2006 році, або 66,2% статутного капіталу усіх банківських установ України (додаток Г). Наступні позиції займають Дніпропетровська. Харківська, Донецька, Львівська, Одеська області. Концентрація статутного капіталу у цих регіонах пояснюється географічним розміщенням банківських установ.

Особливість діяльності державних банків України ВАТ «Державний ощадний банк України» та «Державного експортно-імпортного банку України» (Укрексімбанку).

Виникнення перших ощадних структур на території України датоване другою половиною XVIII століття в Галичині. Подальшого розвитку система набула за часів царської Росії, Австро-Угорської імперії, Польщі і в радянській період. А самостійний статус Ощадбанк здобув у 1991 році, коли наша держава стала незалежною. Офіційно він має назву Державний Ощадбанк України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 1999 року Ощадний банк перетворено у відкрите акціонерне товариство "Державний ощадний банк України".

Особливістю у діяльності Ощадного банку є самостійне встановлення процентних ставок за вклади населення залежно від ставки рефінансування НБУ і ціни на комерційні кредитні ресурси. Ощадний банк - єдиний серед українських банків, який має закріплену законом державну гарантію збереження вкладів громадян та їх видачі за першою вимогою.

Після прийняття 20 березня 1991 року Закону України «Про банки та банківську діяльність» Ощадний банк України набув спеціального статусу. 31 грудня 1991 року Ощадбанк зареєстровано як самостійну банківську установу в Національному банку України – «Державний спеціалізований комерційний ощадний банк України».

В умовах економічної кризи, що охопила всі сфери життєдіяльності суспільства, Ощадбанк проявив гнучкість та належну керованість процесами. Завдяки розвинутій мережі установ та кваліфікованим кадрам банк успішно виконав свої зобов’язання у державній приватизаційній програмі, провів обмін грошових знаків.

Враховуючи українську перспективу – масову приватизацію та розвиток малого бізнесу, Ощадбанк активно сприяє своїм клієнтам у їх діяльності як приватних власників та підприємців.

Державний Ощадний банк України - один з найбільших банків нашої країни. Мережа його підрозділів складає 25 регіональних управлінь, 441 відділення та 7416 філій, охоплюючи всі куточки країни.

Центральний апарат банку знаходиться в м. Києві. Ощадний банк – велике підприємство, де зайнято близько 35 тис. працівників. Ощадбанк контролює значну частину ринку особистих вкладів населення, оперує більш як 90 мільйонами рахунків. Банк має тісні зв'язки з іноземними банками в багатьох країнах світу. Вже не один рік Ощадбанк підтримує добрі відносини з німецькими ощадкасами, які мають багаторічний досвід ощадної справи, а також Фондом міжнародного співробітництва, Комітетом TACIS Європейської Комісії. На правах членства банк входить до всесвітньо відомих організацій Visa International, Europay International. Ощадбанком встановлено прямі кореспондентські відносини з провідними іноземними банками.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність», Ощадбанк здійснює такі функції:

організовує та відповідає за ощадну справу в державі;

забезпечує безготівкові розрахунки та розрахунково-кредитне і касове обслуговування населення;

продає та погашає цінні папери;

кредитує населення;

забезпечує валютне обслуговування громадян України та іноземних громадян, а також надає інші різноманітні банківські послуги.

Структура управління Ощадним банком України наведена в додатку Д. Система управління Ощадбанком побудована за адміністративно-територіальним принципом так, щоб у кожному адміністративному центрі держави була установа Ощадбанку.

Ощадбанк – єдиний серед українських банків, який має передбачену законодавством України державну гарантію збереження вкладів громадян та їх видачі за першою вимогою. У 2006 році капітал Ощадбанку зріс у 2,3 рази, а питома вага в капіталі банківської системи зросла з 3,0% до 4,2%, що пояснюється спрямуванням КМУ коштів на капіталізацію Ощадбанку; частка Ощадбанку в активах банківського сектору зменшилася з 4,6% до 3,4%, зобов’язання зросли на 12%, чистий прибуток у 2006 році зріс у 7,2 рази.

Обсяг чистих активів банку за перший квартал 2007 року збільшився на суму понад 2,6 млрд. грн. і на 1 квітня 2007 року становив 14,2 млрд. грн. Обсяг дохідних активів досягнув 10,2 млрд. грн., або 72,0 % чистих активів.

Аналізуючи основні показники Ощадбанку на 01.04.2007 року можна зауважити, що статутний капiтал банку складав 722 млн. грн., обсяг кредитного портфеля – 7,7 млрд. грн., обсяг кредитів, наданих населенню - 3,0 млрд. грн., кошти фізичних осіб - 8,1 млрд. грн.

Місія Ощадбанку - відтворення ідеї тривалого заощадження коштів населення на принципах справедливої доходності та надзвичайної надійності. Ощадбанк має на меті відновити довіру населення, як запоруку стабільності національної банківської системи, економічного зростання країни та підвищення добробуту громадян. 

Стратегічна мета Банку – залишаючись банком загальнонаціонального рівня, відтворити позиції стабільної, прозорої, конкурентноздатної фінансової установи, яка співпрацює як з системними державними підприємствам, так і на традиційному для банку сегменті бізнесу – роздрібному.

Як і Ощадбанк, Укрексімбанк є на 100% державним банком України. Станом на 01.01.2007 року питома вага капіталу державних банків у балансі капіталу банків України становила 8,5%, що на 1,3% більше показника 01.01.2006 року; в активах – 8,9% (на 01.01.2006 року – 9,4%); у кредитному портфелі – 7,4% (6,5%); у депозитах фізичних осіб – 9,8% (10,5%).

Укрексімбанк є найбільшим державним банком за показниками діяльності. Діяльність банку спрямована на кредитування базових та перспективних галузей економіки України, у першу чергу експортно орієнтованих, які мають стабільні показники зростання, а також галузей, продукція яких є імпортнозамінюючою або має постійний платоспроможний попит в Україні. Протягом 2004-2006 років Укрексімбанк активно нарощував масштаби своєї діяльності, про що, зокрема, свідчить зростання питомої ваги Укрексімбанку в загальних активах банківського сектору з 4,8% до 5,5% у 2006 році, у зобов’язаннях – з 4,9% до 5,6%, у капіталі – з 4,2% до 4.3%.

1.2. Формування ресурсів банківської системи

Джерела формування банківських ресурсів відображаються у правій частині балансового звіту і називаються пасивами банку. За джерелами формування пасиви не однорідні і складаються з власного капіталу та зобов’язань банку перед вкладниками і кредиторами.

Зобов`язання банку розподіляються на:

кредити, отримані від НБУ;

кошти інших банків (залишки на коррахунках, кредити та депозити);

кошти клієнтів (кошти до запитання і строкові кошти);

кошти бюджету, позабюджетних фондів та інші кошти клієнтів, що утримуються з бюджету;

боргові цінні папери, емітовані банком;

чисті нереалізовані витрати від похідних фінансових інструментів;

нараховані витрати до сплати;

субординована заборгованість та інші зобов`язання.

У ринковій економіці джерелами поповнення фінансового капіталу комерційного банку є: прибутки, отримані за минулі періоди; кошти, залучені шляхом випуску простих і привілейованих акцій; позики, отримані за рахунок кредитів і випуску облігацій.

З початку 2006 року продовжувала тривати тенденція зростання основних показників діяльності банків. Капітал (балансовий) банків збільшився на 48,6 % і за станом на кінець 2006 року становить 37,8 млрд.грн.

Зростання капіталу банків, в основному, відбулося за рахунок збільшення сплаченого зареєстрованого статутного капіталу - на 8,1 млрд.грн. або на 49,9 %, загальних резервів, резервного фонду та інших фондів банку – на 2,8 млрд.грн. або в 2,5 рази, емісійних різниць – на 0,6 млрд.грн. або в 2 рази. Динаміку зміни пасивів банківського сектору України відображено в таблиці 1.3.

Таблиця 1.3.

Пасиви банківського сектору України, млн. грн.

Пасиви	01.01.2004	01.01.2005	01.01.2006	01.01.2007
Загальні пасиви	100234	134348	213878	340179
Балансовий капітал	12882	18421	25451	42566
З них: сплачений зареєстрований капітал	8116	11648	16144	26266
Частка капіталу у пасивах	12,9	13,7	11,9	12,5
Зобовґязання банків	87352	115927	188427	297613
З них: кошти суб’єктів господарської діяльності	27987	40128	61214	76898
З них: строкові кошти суб’єктів господарської діяльності	10391	15377	26807	37675
Кошти фізичних осіб	32113	41207	72542	106078
З них: строкові вклади фізичних осіб	24861	33204	55257	81850
Регулятивний капітал	13274	18188	26373	41148
Адекватність регулятивного капіталу (Н2)	15,11	16,81	14,95	14,19
Доходи	13949	20072	27537	41645
Витрати	13122	18809	25367	37501
Результат діяльності	827	1263	2170	4144
Рентабельність активів, %	1,04	1,07	1,31	1,61
Рентабельність капіталу. %	7,61	8,43	10,39	13,52
Чиста процентна маржа, %	5,78	4,90	4,90	5,30

За період 2004-2007 років загальні пасиви зросли з 100234 млн. грн. на 01.01.2004 року до 340 179 млн. грн. на 01.01.2007 року або у 3,4 рази, при цьому найбільші темпи приросту - 59% - спостерігалися у 2006 році. Збільшення загальних активів свідчить про зростання довіри населення до банківського сектору та збільшення вкладів фізичних осіб і суб’єктів господарської діяльності, а також підвищення капіталізації банківського сектору.

Балансовий капітал за аналізований період зріс з 12882 млн. грн. у 2004 році до 42566 млн. грн. на початок 2007 року або у 3,3 рази, при цьому сплачений зареєстрований капітал зростав повільнішими темпами і за даний період зріс на 3,23 рази. Аналізуючи питому вагу частки капіталу у загальній сумі пасивів слід зазначити, що спостерігалася тенденція незначних підйомів-спадів. Коливання частки власного капіталу у пасивах були в межах 11,9% у 2006 році та 13,7% у 2005 році, а на початок 2007 року спостерігалося підвищення частки власного капіталу банків у пасивах до 12,5%, що свідчить про зростання капіталізації банківської системи.

Однією з необхідних умов для функціонування банків та їх фінансової стійкості є стабільність та достатність ресурсної бази банків.

Зобов’язання – це акумульовані банком кошти, які посідають важливе місце у структурі банківських ресурсів. У світовій банківській практиці всі зобов’язання за способом акумуляції поділяють на залучені (депозити) і позикові кошти (кредити) кошти. Збільшення частки термінових депозитів поліпшує ліквідність банку, але не сприяє підвищенню його прибутковості. Збільшення частки депозитів до запитання призводить до зворотних результатів. Депозити до запитання є найбільш дешевим ресурсом, але їх надмірна частка в загальній масі банківських ресурсів призводить до зниження ліквідності банку. Частка депозитів визначає стабільність ресурсної бази, оскільки вплив дострокового вилучення депозиту на ресурсну базу зростає зі збільшенням його розмірів. Підвищення частки великих депозитів знижує стабільність ресурсної бази банку. Основними видами зобов’язань банків України є депозити юридичних і фізичних осіб, а також міжбанківські кредити. Динаміка зобов’язань комерційних банків України зображена на рис. 1.4.

Рис. 1.4. Динаміка зобов’язань банківської системи України

Найвищі темпи росту зобов’язань спостерігалися у 2005 р.(62,5%), 2003 р. (62,0%) та 2006 р. (57,9%). Розглядаючи склад та структуру зобов’язань банків слід зазначити зростання довіри до банківського сектору, адже у період 2004-2007 років зобов’язання банківського сектору зросли з 87352 млн. грн. у 2004 році до 297613 млн. грн. у 2007 році або у 3,4 рази, у тому числі кошти суб’єктів господарської діяльності у банках України зросли з 27987 млн. грн. до 76898 млн. грн. (на 48911 млн. грн.), а кошти фізичних осіб у банківському секторі України зросли з 32113 млн. грн. у 2004 році до 106078 млн. грн. у 2007 році (на 73965 млн. грн.). Важливо розглянути структуру вкладів населення та суб’єктів господарської діяльності, а саме – строкові вклади даних суб’єктів.

Строкові кошти суб’єктів господарської діяльності зросли на 262,6% за аналізований період, а строкові кошти фізичних осіб – на 229,2%, таким чином, спостерігається тенденція детінізації економіки, адже підприєм-ницький сектор починає віддавати перевагу зберіганню своїх коштів у банківських установах та проведенню всіх розрахунків через них, що сприяє збільшенню стягуваних податків до бюджету та формуванню відкритої ринкової економіки.

Динаміка зростання регулятивного капіталу вписується в рамки зростання більшості показників банківської діяльності. За аналізований період регулятивний капітал зріс з 13274 до 41148 млн. грн. В той же час адекватність регулятивного капіталу незначно коливалася з 15,11% у 2004 році до 14,19% у 2007 році, а пік припадав на 2005 рік, коли адекватність регулятивного капіталу склала 16,81%.

Протягом 2006 року продовжувалося зростання ресурсної бази українського банківського сектору, що супроводжувалося структурними змінами в зобов’язаннях банків. Проаналізуємо їх за 2006 рік. Зобов’язання банків в 2006 році зросли на 57,9% і станом на 01.01.2007 становили 298млрд. грн., з них зобов’язання перед нерезидентами – 23,7%. Основними ресурсами формування зобов’язань банків у 2006 році були:

кошти фізичних осіб – 106,1 млрд. грн. (35,6% від зобов’язань);

кошти суб’єктів господарювання – 76,9 млрд. грн. (25,8%);

строкові вклади інших банків і кредити, що отримані від інших банків – 67,9 млрд. грн. (22,8%).

На рис. 1.5. зображена структура зобов’язань банківської системи України станом на 01.01.2006 року та 01.01.2007 року.

Рис. 1.5. Структура зобов’язань банківської системи України за період 2005-2006 рр., %

Про підвищення довіри населення до національної банківської системи свідчить постійне зростання депозитів населення в банках. Кошти фізичних осіб у 2006 році зросли на 46%, або на 34 млрд. грн. (у 2005 році – на 76%), із них кошти фізичних осіб до запитання зросли на 40%, строкові – на 48%; частка строкових коштів фізичних осіб зросла з 76,2% до 77,2% або на 1 п.п; до запитання – відповідно зменшилася з з 23,8% до 22,8%.

Кошти суб’єктів господарювання у 2006 році зросли на 26%, у тому числі у іноземній валюті – на 35%. Позитивним є те, що строкові кошти суб’єктів господарювання зростали майже втричі вищими темпами (41%), ніж до запитання (14%).

З початку 2006 року кредити, що отримані від міжнародних та інших фінансових організацій. Збільшилися на 5 млрд. грн. (у 2,4 рази). Їх частка в зобов’язаннях банків протягом року зросла з 2% до 3% (8млрд. грн.). Цінні папери власного боргу протягом 2006 року зросли на 3 млрд. грн., однак, їх частка залишається незмінною – 2,1%, що пояснюється високою вартістю цього інструменту.

Слід відмітити, що банківський капітал є важливим показником, що характеризує фінансову стійкість окремого банку та банківської системи загалом. Від того, на скільки банки приділяють увагу формуванню капіталу, залежить їх спроможність активно здійснювати банківські операції та надавати послуги, їх місце і роль у процесах економічних перетворень і подальшого розвитку економіки країни на ринкових засадах. Слід зазначити, що протягом 2006 року банки активно нарощували свою капітальну базу. Серед основних позитивних тенденцій розвитку банківської системи у 2006 році варто відзначити найбільше за роки існування вітчизняної банківської системи зростання регулятивного капіталу банків – на 15 млрд. грн., або на 56% до 41 млрд. грн., що становить 8% ВВП. Збільшення регулятивного капіталу відбулося головним чином за рахунок зростання:

фактично сплаченого зареєстрованого статутного капіталу – на 10 млрд. грн., що становить 60% приросту регулятивного капіталу;

субординованого боргу – на 2 млрд. грн. (12%);

резервних фондів і загальних резервів – на 2 млрд. грн. (11%).

Зменшення адекватності регулятивного капіталу є результатом випереджаючого зростання активів, зважених за ризиком, відносно зростання регулятивного капіталу банків. Переважно збільшувалися активи з коефіцієнтом ризику 100% і 50%. Темпи їх приросту за рік становили 66% (на 110 млрд. грн.) та 50% (на 3 млрд. грн.) відповідно. Загалом це довгострокові кредити на поточні потреби, надані фізичним особам, довго - та короткострокові кредити в поточну діяльність, що надані суб’єктам господарювання, і короткострокові кредити, надані іншим банкам. Найчисельнішою є група банків із значенням нормативу адекватності капіталу від 14% до 28%.

Аналізуючи розмір статутного капіталу на 1 діючий банк в регіональному розрізі слід відмітити, що найбільший розмір статутного капіталу у Дніпропетровській області – 219 млн. грн. станом на 2006 рік, Харківській – 200 млн. грн., м. Київ – 175 млн. грн., Волинській області – 174 млн. грн., а найменший розмір статутного капіталу на 1 діючий банк в Івано-Франковській – 22 млн. грн., Луганській області – 37 млн. грн., Сумській області – 38 млн. грн., Полтавській області – 43 млн. грн.

Станом на 01.04.2007 року за величиною власного капіталу лідерами на ринку банківських послуг були такі банківські установи – Приватбанк (2082 млн. грн.), Райффайзен банк Аваль (2099 млн. грн.), Укссиббанк (2125 млн. грн.), Укрексімбанк (1286 млн. грн.).

У структурі депозитних коштів, як і раніше, переважали депозити у національній валюті. Їх обсяг на 01.11.2006 року становив 100,9 млрд. грн. або 59,8% від загального обсягу депозитних зобов'язань що проте на 5,9 п.п. менше, ніж на початок року. У структурі депозитних зобов'язань банків за категоріями вкладників була частка депозитних вкладів фізичних осіб – 56,4% (95,1 млрд. грн.) проти 43,6% - вкладень суб'єктів господарювання. Депозитні вкладення суб'єктів господарювання традиційно переважали тільки в структурі поточних зобов'язань – 64,4% (38,7 млрд. грн.) на 01.11.2006 р.

1.3. Розміщення ресурсів банків України

Прогресивні структурні зрушення та раціональна структура активів є важливою передумовою забезпечення ліквідності та платоспроможності банків, прибутковості їх діяльності. В таблиці 1.4. відображено тенденція зміни в активах банківського сектору України.

Таблиця 1.4.

Активи банківського сектору України

Активи	01.01.2004	01.01.2005	01.01.2006	01.01.2007
Загальні активи	105539	141497	223024	353086
Чисті активи	100234	131448	213878	340179
Високоліквідні активи	16043	23595	36482	44851
Кредити надані	73442	97197	156385	269688
у т.ч. кредити надані суб’єктам господарської діяльності	57957	72875	109020	167661
кредити надані фізичним особам	8879	14599	33156	77755
Довгострокові кредити	28136	45531	86227	157224
з них: довгострокові кредити суб’єктам господарської діяльності	23239	34693	58528	90576
Проблемні (прострочені та сумнівні) кредити	2500	3145	3379	4456
Вкладення в цінні папери	6534	8157	14338	14466
Резерви під активні операції банків:	5355	7250	9370	13289
% виконання формування резерву	98,2	99,7	100,05	100,1
з них: резерв на відшкодуван-ня можливих втрат за кредит-ними операціями	4631	6367	8328	12246

Загальні активи банківського сектору за аналізований період зросли з 105,5 млрд. грн. на 01.01.2004 року до 353,1 млрд. грн. на 01.01.2007 року. При цьому спостерігався ріст чистих активів відповідно з 100,2 млрд. грн. на 01.01.2004 року до 340,2 млрд. грн. на 01.01.2007 року. Важливим є ріст високоліквідних активів, що складав 179,6% за аналізований період. За аналізований період обсяг виданих кредитів зріс у 3,7 рази, при цьому найвищі темпи зростання кредитування спостерігалися у 2006 році і складали 72,5% за рік. Розглядаючи суб’єктів кредитування банківським сектором України слід відзначити превіліювання кредитування суб’єктів господарювання над кредитуванням фізичних осіб. У 2003 році питома вага виданих суб’єктам господарювання кредитів складала 79%, у 2004 році – 75%, у 2005 році – 70%, у 2006 році – 62%, поряд з цим кредитування фізичних осіб складало відповідно 12%, 15%, 21%, 29%, тобто спостерігалася тенденція зростання частки кредитування фізичних осіб і зменшення частки кредитування суб’єктів господарювання у загальному обсязі виданих українськими банками кредитів. Поряд з тенденцією зростання кредитування населення та суб’єктів господарювання спостерігалася тенденція зростання проблемних кредитів як у абсолютному виразі, так і у частці виданих кредитів, зокрема у 2003 році до проблемних кредитів віднесли кредити на суму 2,5 млрд. грн., у 2004 році – 3,15 млрд. грн., у 2005 році – 3,38 млрд. грн., у 2006 році – 4,46 млрд. грн.

Про динаміку збільшення кредитування свідчить і зростання обсягу виданих довгострокових кредитів, у тому числі суб’єктам господарювання. Зокрема на 2003 рік обсяг виданих довгострокових кредитів складав 28,1 млрд. грн., на 2004 рік – 45,5 млрд. грн., на 2005 рік – 86,2 млрд. грн., на 2006 рік – 157,2 млрд. грн. При цьому довгострокові кредити надавалися переважно суб’єктам господарювання, що свідчить про інвестиційну спрямованість кредитного портфелю банківської системи. У 2003 році частка кредитів, виданих суб’єктам господарювання, складала 82,6%, у 2004 році – 76,2%, у 2005 році – 67,9%, у 2006 році – 57,6%. Дана динаміка свідчить про зростання видачі довгострокових кредитів населенню, зокрема на покупку нерухомості, авто, товарів довгострокового користування.

Серед активів банківської системи є також вклади у цінні папери, що зростали з 6,5 млрд. грн. у 2003 році до 14,5 млрд. грн. у 2006 році. Банки України створювали резерви під активні операції, при цьому відсоток формування резерву постійно зростав з 98,2% на 2003 рік до 100,1% у 2006 році, при цьому резерви під активні операції банків формувалися переважно на 100%, тобто повністю у запланованому обсязі.

На рис 1.6. наведена структура активів банківської системи за період 2005-2006 роки.

Рис. 1.6. Структура активів банківської системи України в період 2005-2006 рр., %

За 2006 рік активи банків України збільшилися на 126 млрд. грн., або на 59% (за 2005 рік – 59%) і становили 340 млрд. грн.; загальні активи – на 130 млрд. грн., або на 58% (за 2005 рік – на 82 млрд. грн., або на 58%) і становили 353 млрд. грн. Операції українських банків з нерезидентами становлять 5% від загального обсягу активних операціях. Значне нарощення банками своїх активів спричинило зміни в структурі активів по банківській системі. Зокрема відбулося зростання з 70,1% до 76,4% частки наданих кредитів та зменшення з 16,4% до 12,7% частки високоліквідних активів та з 6,4% до 4,1% частки вкладень у цінні папери. Розвиток кредитних операцій банків став однією з основних причин зростання активів. Обсяг наданих за 2006 рік кредитів зріс до 270 млрд. грн. зростання обсягів довгострокового кредитування та інвестиційного кредитування свідчить про те, що банки протягом 2006 року брали активну участь у розвитку реального сектору економіки. У 2006 році кредити, надані іншим банкам, і строкові депозити, розміщені в інших банках, зросли на 70%, за 2005 рік – на 48%.

Протягом 2006 року спостерігалася позитивна тенденція до зниження вартості кредитів, наданих банками в економіку України та депозитів, залучених банками у суб'єктів господарювання та фізичних осіб, при цьому різниця між середньозваженими процентними ставками за кредитами та депозитами була вищою, ніж у 2004-2005 роках.

1.4. Фінансові результати діяльності банківської системи

У сучасних умовах одним із найважливіших завдань для банків України є забезпечення прибуткової діяльності – необхідної умови фінансової стійкості та якісного розвитку банків для підвищення їх конкурентоспро-можності на фінансових ринках.

Найбільших доходів банківський сектор досяг у 2006 році в сумі 2,17 млрд. грн., а рівень рентабельності також досяг максимуму за всі роки існування національної банківської системи. Прибуток по банківській системі за 2006 рік становив 4,1 млрд. грн., що в 1,9 рази більше за показник 2005 року. При цьому рентабельність активів постійно збільшувалася з 1,04 у 2004 році до 1,31 у 2006 році, а рентабельність капіталу зростала з 7,61 у 2004 році до 10,39 у 2006 році. На рис 1.7. відображена структура доходів банків України за період 2005-2006 років.

Рис. 1.7. Структура доходів банків України, %

Порівняно з 2005 роком доходи банків збільшилися на 51,2% і за станом на 01.01.2007 року становили 41,6 млрд. грн. Збільшення доходів відбулося за рахунок зростання процентних доходів – на 11,2 млрд. грн. (або на 59,0%) і комісійних доходів – на 2,5 млрд. грн. (на 44,0%).

У структурі доходів банків у 2006 році відбулися такі зміни:

на 3,6 п.п. (з 69,1% до 72,7%) зросла частка процентних доходів;

на 1п.п. (з 21,0% до 20,0%) зменшилися комісійні доходи;

на 2,8 п.п. (з4,7% до 1,9%) зменшилися інші операційні доходи;

на 0,6 п.п. (з 4,3% до 4,9%) зріс результат від торговельних операцій.

У структурі процентних доходів основне місце займають процентні доходи за кредити, надані суб’єктам господарської діяльності та фізичним особам (46,1% і 20,0% від загальної суми процентних доходів).

Витрати банків України за 2006 рік зросли на 48% і станом на 01.01.2007 року досягли 37,5 млрд. грн. Дане збільшення витрат відбулося за рахунок зростання процентних витрат – на 5,7 млрд. грн. (47,1% від суми збільшення витрат) і загальних адміністративних витрат – на 3,4 млрд. грн. (28,1%). У структурі витрат банків відбулися такі зміни:

зросла з 43,0% до 44,2% частка процентних витрат, що пояснюється збільшенням ресурсної бази банків;

зменшилася з 34,4% до 32,4% частка загальних адміністративних витрат;

зросли більше ніж на 2,3 млрд. грн., або на 49% витрати на утримання персоналу, які в загальних адміністративних витратах займають понад 50%;

зросли на 25% (на 380 млн. грн.) витрати на утримання основних засобів і нематеріальних активів, які становили 1,9 млрд. грн.. або 16% від загальних адміністративних витрат;

зросли з 11,0% до 12,5% відрахування до резервів.

Структуру витрат банків України за період 2005-2006 років наведено на рис. 1.8.

Рис. 1.8. Структура витрат банків України за період 2005-2006 рр., %

Порівняно з 2005 роком в 2006 році загальні адміністративні витрати зросли на 40% (на 3,4 млрд. грн.). Незважаючи на позитивні тенденції, проблема підвищення капіталізації залишається однією з найактуальніших для національного банківського сектору.

Аналізуючи динаміку зростання прибутку банківського сектору України та рівня рентабельності банків слід звернути увагу на рис. 1.9.

Рис 1.9. Динаміка прибутку та рентабельності банківської системи України

Прибуток, отриманий банківською системою постійно зростає і досяг свого апогею у 2006 році на відмітці 4144 млн. грн. Причиною зростання прибутку банківського сектору є постійно зростаюча рентабельність активів від 1,27% у 2001 році до 1,61% у 2006 році та зростання обсягу виданих кредитів, а отже, отриманого банками процентного доходу.

РОЗДІЛ 2. ОФОРМЛЕННЯ ТРАДИЦІЙНИХ БАНКІВСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ

2.1. Розрахунково-касові операції

Важливим обов’язком комерційних банків є видача готівкових коштів підприємствам і організаціям, тобто безпе­ребійне касове обслуговування клієнтів. Під касовими опе­раціями розуміють діяльність банку, пов’язану з інкасацією, зберіганням та видачею підприємствам готівкових коштів. Підприємства здійснюють операції з готівковими коштами відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.

Розрахунково-касових операцій є надійним і вигідним способом збільшення доходів і підвищення рентабельності банківської діяльності.Для клієнтів банків розрахунково-касові операції забезпечують одержання грошового еквівалента за реалізовану продукцію чи послуги, оплату необхідних для виробництва матеріальних ресурсів, виплату заробітної плати працівникам, оплату зобов’язань передбюджетом і позабюджетними фондами, накопичення та використання заощаджень тощо. Тому що швидше та надійніше банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів, то кращі умови створюються в останніх для відтворювального процесу, зміцнення платіжної дисципліни, поліпшення фінансового стану, а в остаточному підсумку — для підвищення життєвого рівня населення. Розрахунково-касові операції банків забезпечують переважну частину потоків сукупного грошового обігу. Будь-які перебої в розрахунково-касових операціях неминуче призводять до гальмування грошових потоків і розбалансування грошового обігу, що негативно позначається на стані економіки загалом, на розвитку виробництва товарів і послуг. Важлива роль своєчасного здійснення грошових платежів у забезпеченні функціонування економіки кожної країни зумовлює необхідність створення спеціальних платіжних систем, спроможних надати всім економічним агентам (фізичним та юридичним особам) можливість виконати свої платіжні зобов’язання. Платіжна система в широкому розумінні — це сукупність визначених законом платіжних інструментів, норм, правил, а такожмеханізмів і процедур їх застосування всіма суб’єктами грошовогообігу. Учасниками платіжної системи є всі види підприємств, державні структури, громадські організації, населення, комерційні та центральний банки. Встановлення в межах платіжної системи для всіх її учасників визначених законом норм та правил поведінки ставить їх в однакові умови, захищає інтереси кожного з них. Тому створення високоефективної, дієвої та надійної платіжної системи єодним із основних економічних завдань держави. Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як посередники у платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу доставити грошові кошти від платника до одержувача.

Грошові розрахунки здійснюються за допомогою готівкових грошей і в безготівковому порядку. Готівкові розрахунки застосовуються в основному у взаємовідносинах підприємств і організацій з населенням, тобто обслуговують рух грошових доходів і витрат населення. У розрахунках між підприємствами та організаціями майже всі господарські платежі (крім дрібних) здійснюються шляхом безготівкових перерахувань. Сукупність усіх грошових розрахунків незалежно від форми їх здійснення являє собою грошовий обіг. Основну частину сукупного грошового обігу (понад 80%) складає безготівковий обіг. Сфери застосування готівкових грошей і безготівкових розрахунків розмежовані між собою, в той же час вони органічно взаємопов'язані.

Організаторами та основними виконавцями розрахункових операцій є банки. Деякі безготівкові платежі, переважно дрібні, проводяться підприємствами та організаціями за допомогою поштово-телеграфних переказів через відділення зв'язку. Безготівкові розрахунки поділяються на дві групи - іногородні та місцеві. Також безготівкові розрахунки розрізняються за способом платежу і формою. Основний спосіб платежу - це перерахування грошових коштів з рахунку платника на рахунок постачальника шляхом відповідних записів по них. У залежності від характеру платежу, порядку кредитування та інших умов кошти перераховуються по різних рахунках підприємств - поточних, позичкових, рахунках фінансування капітальних вкладень. Різновидом цього способу платежу є планові платежі, при яких розрахунки проводяться не по кожній окремій поставці матеріальних цінностей, а за певний період, виходячи з плану поставки.

Другий спосіб платежу - залік взаємних вимог, при якому взаємні борги підприємств зараховуються і тільки різниця перераховується шляхом записів по рахунках. Залежно від розрахункового документа, що використовується у розрахунках, та його обігу розрізняють такі форми розрахунків:

платіжними дорученнями;

вимогами-дорученнями;

за допомогою акредитивів;

чеками та інші.

Застосування тієї чи іншої форми розрахунків визначається особливостями господарських взаємовідносин підприємств та організацій і спрямовано на зміцнення договірної дисципліни, забезпечення безперебійних платежів і прискорення оборотності грошових коштів у розрахунках.

Підприємства, а також установи банків здійснюють розрахунки при дотриманні таких умов:

1. Кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ведення касових операцій у народному господарстві України.

2. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються у національній валюті України через банк шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача коштів.

3. Кошти з рахунку клієнта списуються за розпорядженнями його власника крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне стягнення та безакцептне списання коштів.

У безакцептному порядку проводиться списання:

за виконавчим листом суду та арбітражу;

недоїмок по податках, недоплат у державні цільові фонди, позабюджетні фонди;

платежів за розпорядженням державних податкових адміністрацій;

платежів державного обов'язкового і державного соціального страхування, до Пенсійного фонду;

за розпорядженням Антимонопольного комітету і КРУ;

за розпорядженням підприємств по результатах розгляду претензій, що стосуються доарбітражного врегулювання господарських спорів у тому випадку, якщо боржник визнав претензію.

4. Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних коштів на рахунку клієнта.

5. Платежі проводяться, як правило, після відвантаження товарно-матеріальних цінностей, виконання робіт чи надання послуг або одночасно з ними. В окремих випадках може бути проведена попередня оплата. Платежі проводяться за рахунок власних коштів платника, а в окремих випадках за рахунок кредиту банку.

6. Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не допускаються, за винятком випадків уступки вимоги і переведення боргу відповідно до Цивільного Кодексу України та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

7. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів з рахунків.

8. Підприємства самостійно обирають форми розрахунків, передбачені інструкцією № 7 "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України" та вказують їх при укладенні між собою договорів.

9. Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.

Правила розрахунково-касової дисципліни передбачають до­держання підприємствами касової дисципліни, тобто встанов­леного порядку ведення підприємствами операцій з готівкою. Це означає, що всі підприємства, які здійснюють операції з готівкою в національній валюті та мають поточні рахунки в установах банків, можуть тримати в своїй касі на кінець дня готівку в межах установлених їм обслуговуючими установами банків лімітів каси. Для встановлення ліміту каси під­приємства подають щороку до 1 березня до установ банків за місцем відкриття поточного рахунка заявки-розрахунки в двох примірниках. Установи банків упродовж першого кварталу розглядають заявки-розрахунки і затверджують підпри­ємством ліміт каси, порядок і строки здавання готівкової ви­ручки, які повідомляються кожному підприємству.

Ліміт каси для кожного підприємства визначається устано­вами банків з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу ка­сових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, ус­тановлених строків і порядку здавання готівкової виручки, тривалості операційного часу установи банку, наявності до­мовленості підприємства з установою банку на інкасацію та здавання готівкової виручки у вечірню касу банку тощо:

• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її в банк щодня у день надходження до каси підприємства, — у розмірах, необхідних для забезпечення їх роботи вранці наступного дня;

• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її наступного дня, — у межах середньоденної готівкової виручки;

• для підприємств, що мають готівкову виручку з іншим стро­ком здавання її в банк (а саме, для підприємств, що знахо­дяться в населених пунктах, де немає установ банку чи підприємств поштового зв’язку), — у розмірах, що залежать від установлених строків здавання виручки та її суми;

• для підприємств, ліміти каси яким установлюються згідно з фактичними витратами готівки (крім виплат, пов’язаних з оплатою праці, стипендій, пенсій, дивідендів), — у межах середньоденної видачі готівки.

Ліміт каси підприємствам (крім підприємств торгівлі, гро­мадського харчування та послуг) установлюється установами банків за погодженням із керівниками підприємств на підставі розрахунку середньоденного надходження готівкової виручки або середньоденної видачі готівки.

Правилами НБУ передбачено деякі особливості щодо Організації роботи з готівкового обігу установами банків. Так, селянські (фермерські) господарства самостійно визначають розмір готівки, що постійно є в їхніх касах. Для кредитних спілок розмір ліміту каси встановлюється з урахуванням про­позицій цих організацій, специфіки діяльності їх, розмірів видів кредитів тощо. Підприємцям ліміт каси взагалі не вста­новлюється.

Підприємства зобов’язані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені устано­вою банку для зарахування на їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі не встановлено, то вся наявна готівка (крім розміру одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) в його касі на кінець дня має здаватися до банку (незалежно від причин, унаслідок яких ліміт каси не встановлено).

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації України, Державної конт­рольно-ревізійної служби України, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами й установами банків. Особи, винні в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності.

НБУ зобов’язує комерційні банки подавати державним податковим адміністраціям матеріали про порушення суб’єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки (перевищення норм витрачання готівки на по­точні потреби, невстановлення лімітів залишків готівки в касах). Чинне законодавство посилює режим фінансової відповідальності за порушення правил обігу готівки. За пору­шення юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами — громадянами України, іноземними гро­мадянами, особами без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, норм з регулювання обігу готівки застосовуються штрафні санкції, передбачені Указом Прези­дента України від 11 травня 1999 р. Про внесення змін до Указу Президента України від 12 червня 1995 р. “Про застосу­вання штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”. Так, у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадян­ства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за:

— перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах — у двократному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;

— неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне опри­буткування) у касах готівки — у п’ятикратному розмірі не-оприбуткованої суми;

— витрачання готівки з виручки, отриманої від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень, на виплату заробітної плати, за наявності податкової заборгова­ності — у розмірі здійснених виплат;

— перевищення встановлених строків використання вида­ної у підзвіт готівки, а також за видачу готівкових коштів у підзвіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 відсотків виданих у підзвіт сум;

— здійснення готівкових розрахунків без подання одержу­вачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів — у розмірі сплачених коштів;

— використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням — у розмірі витраченої готівки.

Крім того, за невстановлення установами комерційних банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.

Зазначені штрафи стягуються до державного бюджету в порядку, встановленому законодавством. Контроль за додер­жанням вимог цього Указу здійснюють органи державної по­даткової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансові органи, а банками — Національний банк України.

Важлива роль у здійсненні розрахунків між юридичними особами відводиться розрахункам у безготівковому порядку. Безготівкові розрахунки становлять систему грошових розра­хунків, які здійснюються без участі готівки у вигляді перераху­вання банком певної суми з рахунка платника на рахунок одержувача або зарахуванням взаємних вимог підприємств, організацій. Більшість грошового обігу між суб’єктами госпо­дарювання здійснюється у безготівковому порядку. Це зумов­лено тим, що безготівковий обіг має істотні переваги перед готівковим, і пояснюється такими обставинами: по-перше, при цьому створюються сприятливі умови для державного регулю­вання грошового обігу і здійснення за ним належного контро­лю; по-друге, забезпечується своєчасність платежу між суб’єктами грошового обігу за реалізовані товари і надані пос­луги; по-третє, прискорення обігу грошових коштів забезпечує тісний зв’язок суб’єктів господарювання з банками і впливає на функціонування грошового ринку, а це, в свою чергу, відіграє важливу роль у розвитку ринкової економіки в дер­жаві і поліпшенні економічного становища суб’єктів господарювання.

Відповідно до ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківські розрахунки провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, вста­новленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Безготівкові розрахунки здійснюються на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використову­вати як платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони ви­користовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інфор­мацію, необхідну для здійснення банком розрахункової опе­рації, що цілком відповідають інструкціям власника рахунка або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Докладніше загальні правила, форми і стандарти розра­хунків банків та інших юридичних і фізичних осіб викладено в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р.

Зазначена Інструкція ґрунтується на принципах вільного вибору суб’єктами господарювання форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банку у ці договірні відносини. Водночас з метою забезпечен­ня правил документообігу Інструкцією встановлено, що розрахункові документи, які подаються клієнтами до банку, скла­даються на бланках встановленої форми і повинні мати реквізити, які подано в додатку до зазначеної інструкції.

Розрахункові документи повинні містити такі реквізити: назву документа, код розрахункового документа, його номер, дату складання, дату валютування, назви платника та одержу­вача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств України, номери рахунків в установах банку; назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та коди банків; суму платежу цифрами та літерами; підписи відповідальних осіб платника або одержува­ча коштів на першому примірнику та відбиток печатки; при­ значення платежу — назву товару, посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція, із зазначенням його но­мера й дати, зазначення законодавчого акта, яким передбаче­но право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт), підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету); суму податку на додану вартість або напис “без податку на додану вартість”.

Якщо хоча б один із зазначених реквізитів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до вико­нання не приймає. Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення та заповнення розрахункового докумен­та в кілька прийомів не дозволяються.

Відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей до­кумент і подала його до обслуговуючого банку.

Відповідно до зазначеної вище Інструкції при здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкцією також визначено правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі, меморіального ордера, платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розрахунко­вого чека, акредитива. Чинне законодавство спеціально регу­лює порядок використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно оби­рають платіжні інструменти (за винятком меморіального орде­ра) і зазначають їх під час укладення договорів.

Розглянемо конкретні форми безготівкових розрахунків, які проводяться банками. Важливою формою, за допомогою якої списуються кошти з рахунка платника, є меморіальний ордер.

Меморіальний ордер — це міжбанківський розрахунковий документ, який у передбачених інструкцією випадках скла­дається банком під час здійснення розрахунків для докумен­тального оформлення операцій щодо списання коштів з рахун­ка платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунка платника.

Факт списання коштів з рахунка платника документально оформляється меморіальним ордером (залежно від конкретно­го випадку) для:

• часткової оплати розрахункових документів; документаль­ного підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юри­дичних осіб) внесених до каси банку коштів; перерахування коштів, зарахованих на рахунок “Кредитні суми для з’ясування”;

• перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

• виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

• перерахування банком коштів при закритті акредитива.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника.

Найбільш поширеною правовою формою безготівкового розрахунку є платіжне доручення. Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та пере­рахування її на рахунок одержувача. Сутність цієї форми по­лягає в тому, що на бланку встановленої форми власник ра­хунка дає розпорядження банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми зі свого рахунка на рахунок одер­жувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впро­довж десяти календарних днів з дати його виписування. День оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення приймається банком до виконання за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності, недостатності коштів на його рахунку банком приймаються лише тоді, коли порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за то­варними і нетоварними платежами; за фактично відвантаже­ну, продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); у порядку попередньої оплати якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством; для перераху­вання підприємствами суми, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, тощо), на їхні рахунки, що відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів; в інших ви­падках відповідно до укладених договорів та/або чинного за­конодавства.

У практиці взаємовідносин між підприємницькими струк­турами значного поширення набула платіжна вимога-доручен­ня. Платіжна вимога-доручення — це вимога отримувача без­посередньо до платника сплатити суму грошей на підставі надісланих йому (минаючи банк) розрахункових та відвантажувальних документів та вартість поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахун­ковий документ, який виписується на бланку встановленої банком форми і складається з двох частин:

— верхня — вимога одержувача коштів безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

— нижня — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.

Ця форма безготівкових розрахунків є найбільш надійною тому, що вимоги на оплату подаються безпосередньо платни­ку, а не в банк. З метою гарантованої прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, пе­редбачені договором. Одержавши платіжну вимогу-доручен­ня, платник у разі згоди сплатити суму заповнює її нижню час­тину і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може переви­щувати суми, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержува­чем. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, яка є на рахунку платника. Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Договором може бути передбачена і відповідальність плат­ника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне по­дання платіжних документів у банк для оплати. Вимоги-доручення також можуть застосовуватися для здійснення попе­редньої оплати.

Спеціальною формою безготівкових розрахунків є платіжна вимога. Платіжна вимога — це розрахунковий доку­мент, що містить вимогу стягувача або при договірному спи­санні отримувача до обслуговуючого платника банку здійсни­ти без погодження з платником переказ визначеної суми гро­шей з рахунка платника на рахунок отримувача. Примусове списання коштів з рахунків платників дозволяється лише у ви­падках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій. Банки вико­нують платіжні вимоги на примусове списання коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення роз­рахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання коштів з поточних і депозитних розрахунків фізич­них осіб.

Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість приму­сового списання коштів і правильність даних, внесених до платіжної вимоги на примусове списання коштів. Платіжні ви­моги стягувачів на примусове списання коштів банки прийма­ють на виконання незалежно від наявності достатнього залиш­ку коштів на рахунку платника. Ці платіжні вимоги викону­ються банком частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із су­провідними документами, що надавалися разом з ними.

Правилами Національного банку встановлено таку форму безготівкових розрахунків, як розрахунки чеками, які мають значне поширення як у внутрішньому обороті країни, так і в міжнародній практиці.

Розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітента, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної у чеку суми коштів.

Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека та підписує його, чекодержателем — підприємство або фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком. Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. Чеки застосовуються між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отри­мані товари, виконані роботи та надані послуги. Платником за чеком може бути тільки банк, де відкрито рахунок чекодав­цю. У разі відмови банку-емітента сплатити чек чекодержатель має право пред'явити до чекодавця претензію. Відповідальність за неправильне використання чеків та за­вдані збитки несе чекодавець, якому видано чекову книжку.

Бланки чеків та чекові книжки видаються банками-емітен­тами юридичним і фізичним особам, яким відкрито рахунки у банках. Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається фізичній, особі для одноразового розра­хунку, — 3 місяці з дати їх видачі.

Строк дії невикористаної чекової книжки може бути подо­вжений за погодженням з банком-емітентом, про що він ро­бить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки, яка засвідчується підписом головного бухгалтера і відбитком штампу банку.

Правова форма оплати за допомогою розрахункових чеків є гарантованою. Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку “Розрахунки чеками” відповідних балансових ра­хунків у банку-емітенті.

Розрахунковий чек із чекової книжки пред’являється до оп­лати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів, не враховуючи день його виписки.

Забороняються передавання розрахункового чека (чекової книжки) його власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків розрахункового чека і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може ви­писуватися на ім’я іншої особи, яка стає в цьому разі його власником. Розрахункові чеки на пред'явника не видаються.

Банківські правила передбачають обов’язкові реквізити, які повинен мати кожний чек: назву — “розрахунковий чек”; назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чеко­давця, реквізити його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунка; назву банку-емітента і його номер МФО; ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — іден­тифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податко­вою адміністрацією; назву чекодержателя; доручення чекодав­ця банку-емітента сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та письмово; призначення платежу; число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека повинна відповідати його реальній видачі), місце складання чека; підписи чекодавця та відбиток печатки (юри­дичної особи). Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку-чеко­давцю без виконання.

Банківські правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред’явницькі та іменні. Чек, виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним. Чек, у якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, є пред'яв­ницьким. Цей вид чека найбільш поширений у країнах з ринко­вою економікою. Чек, виписаний на певну особу або переда­ний іншій особі лише шляхом укладенням договору про уступку вимоги, називається іменним.

При здійсненні розрахунків чеками між клієнтами різних банків комерційні банки повинні укладати між собою корес­пондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов’язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за пору­шення правил розрахунків. У разі відсутності такої угоди банки зобов’язані приймати від клієнтів чеки та інкасувати їх у ті банки, які обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред’явника чека можуть бути зараховані лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилання банку платника.

У платіжному обігу існує і така форма безготівкових розра­хунків, як акредитив. Акредитив є грошовим зобов’язанням, банку, яке видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що і відкрив акредитив (банк-емітент), зобов’язаний виконати, платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, вико­нані роботи та надані послуги, або надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Умови та порядок здійснення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром та заявником ак­редитива і не повинні суперечити чинному законодавству. Акре­дитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від догово­ру купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може ба­зуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті передбачено, що банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покриті та непокриті (га­рантовані), а також відкличні або безвідкличні.

Покритий акредитив — це акредитив, для здійснення пла­тежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Такий вид акредитивів застосовується за відсутності між банком-емітентом і виконуючим банком кореспондентсь­ких відносин.

Непокритий (гарантований) акредитив передбачає, що оп­лата за ним у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Відкличний акредитив — може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара. Всі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Ви­конуючий банк не має права приймати розпорядження безпо­середньо від заявника акредитива. Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті. У разі відсутності позначки, що акредитив е відкличним, його вважають безвідкличним.

Безвідкличний акредитив — це такий акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відари тий у банку-емітенті. Бенефіціар може достроково відмовити­ся від використання акредитива.

Акредитив може відкриватися для розрахунків не тільки з одним постачальником, а й може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивом встановлю­ються у договорі між платником і постачальником. Для відкриття акредитива клієнт подає обслуговуючому банку-еміте.нту заяву, де платник повинен зазначити:

— дату і номер договору, згідно з яким відкривається акредитив;

— строк дії акредитива (число, місяць закриття акреди­тива);

— назву заявника та бенефіціара, їхні ідентифікаційні коди;

— назву банку-емітента та виконуючого банку, вид акредитива;

— суму та умови акредитива (види товарів, які сплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів).

Зазначені реквізити є обов’язковими, у разі відсутності од­ного з них акредитив не відкривається.

Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку-емітента, бенефіціар після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) подає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Після ретельної перевірки пода­них бенефіціаром документів і додержання всіх умов акреди­тива виконуючий банк здійснює списання коштів з аналітич­ного рахунка “Розрахунки за акредитивами”. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.

Якщо умовами акредитива передбачено акцепт заявника акредитива, то у виконуючому банку відповідальний викона­вець повинен перевірити наявність акцептованого надпису та відповідність його поданому зразку. При цьому уповноважена особа заявника має подати бенефіціару: документ, що засвідчує її особу, зразок її підпису, засвідчений заявником ак­редитива, доручення, видані заявником акредитива, щодо її повноважень.

Контроль за додержанням умов акредитива покладається на банки. Виплати за акредитивом готівкою не допускаються.

Закриття акредитива можливе в таких випадках: після закінчення обумовленого в акредитиві строку або після отри­мання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.

Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту. Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.

Порівняно новою формою безготівкових розрахунків у платіжному обігу України є вексель. Вексель — це цінний папір, борговий документ, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настан­ня строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-держателю). Вексельний обіг на території України запровад­жений Постановою Верховної Ради України “Про застосуван­ня векселів у господарському обігу України” від 17 червня 1992 р. Питання використання векселів регулюються як за­гальним законодавством України, так і спеціальним законо­давством України у сфері вексельного обігу. Так, у п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства при оформленні угод за комерційним креди­том можуть застосовувати в господарському обороті векселі. У ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” подано правову характеристику векселя, його види та реквізити. З метою створення спеціального вексельного зако­нодавства в Україні прийнято понад 30 нормативних актів, які регулюють вексельний обіг. Зокрема, випадки і порядок вико­ристання векселів у господарському обігу передбачено для:

— покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14 вересня 1994 р.;

— сплати ввізного мита, податків та зборів вітчизняним виконавцем при ввезенні на митну територію України даваль­ницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів вітчизняним замовником при виве­зенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України “Про операції з даваль­ницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” в редакції закону від 4 жовтня 2001 р. тощо.

Велике значення для врегулювання операцій з векселями у господарській діяльності має Закон України “Про обіг век­селів в Україні” від 05.04.2001, який визначив особливості обігу векселів в Україні.

Векселі поділяються на прості та переказні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті.

Про­стий вексель – це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця сплатити власнику век­селя в зазначений строк визначену суму.

Переказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, який містить письмовий наказ векселедавця (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у зазначений строк. Трасат стає боржником по векселю лише після того, як акцептує век­сель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що век­селедавець при переказному векселі сам платежу не здійснює, а переказує цей обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому передаточним надписом (індоса­ментом). Індосамент має бути написаний на переказному век­селі чи на доданому до цього аркуші (алонжі). Вексель як бор­говий документ має низку особливостей, за якими він відрізняється від інших боргових зобов’язань. До них нале­жать: грошовість, тобто предметом векселя можуть бути тільки гроші; терміновість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь або лише за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону; безумовність та беззасте­режність — це означає, що наказ у векселі про сплату визначе­ної грошової суми не повинен обумовлюватись будь-якими вимогами і застереженнями або посиланнями на них; абст­рактність, тобто питання зводиться до заперечень із підстав, за якими видано вексель, і незважаючи на те, що підстава юридична неістотна, заперечення можливі тільки між особами; безпосередньо пов’язаними цією підставою; письмова, суворо встановлена законом форма; оборотність та однобічність век­сельного зобов’язання полягає в тому, що для платника існу­ють тільки зобов’язання без будь-якої вимоги з його боку.

У процесі здійснення безготівкових розрахунків можуть застосовуватися розрахунки під час здійснення зарахувань взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються за­рахуванням взаємних вимог, належать такі, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на за­гальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися за­рахуванням зобов’язань між двома або групою платників усіх форм власності або різних галузей господарства.

Підприємства, що мають господарські зв’язки за поставка­ми товарів (виконаними роботами, наданими послугами), мо­жуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог.

У договорах між підприємствами передбачаються періо­дичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосу­ванням яких провадитимуться розрахунки. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитне сальдо взаємозобов’язання, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформ­ляє вексель.

Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення. Інкасове доручення — це розрахунковий документ, який складають банки, фінансові органи, підприємства у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягнення коштів. Інкасове доручення складають на бланку платіжної вимоги, на якому замість надпису “платіжна вимога” робиться надпис “інкасове доручення”.

Новою прогресивною формою безготівкових розрахунків є платіжні картки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” від 27 серпня 2001р., застосовується систе­ма розрахунків з використанням карток та їх емісія. Банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий іден­тифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається можливість здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, строку дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК. Банківські платіжні картки бувають таких видів:

— власна, яка надає можливість фізичній особі розпоряд­жатися власним картковим рахунком;

— корпоративна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;

— дебетна БПК, яка надає можливість розпоряджатися картковим рахунком у межах залишків коштів на ньому;

— кредитна БПК, яка надає можливість здійснювати опе­рації за дебетом карткового рахунка в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.

Учасником такої платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з чле­нами платіжної системи, тобто з юридичними особами, що одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України мають право здійснюва­ти на території України зазначені операції.

Банківська платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використо­вується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на ра­хунок інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноваже­них банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Платіжна картка є власністю емітента і надається ним клієнту відповідно до умов договору про відкриття картрахунка, за винятком наперед оплачених платіжних карток, що мо­жуть продаватися емітентами без обов’язкового оформлення Договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.

Порядок проведення емісії платіжних карток та здійснення з ними операцій, у тому числі обмеження щодо цих операцій, визначаються НБУ відповідно до вимог законодавства України.

Вид платіжної картки, що емітується банком, тип її носія, ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визна­чаються платіжною організацією відповідної платіжної систе­ми, де ця картка застосовується.

Обов’язковими реквізитами, що наносяться на платіжну Картку, є реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему та емітента.

У межах України переказ за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних карток, виконується тільки у гро­шовій одиниці України.

Банківські платіжні картки запроваджені в практику без­готівкових розрахунків з метою прискорення касового обслу­говування і скорочення готівкового обігу національної валю­ти із врахуванням міжнародного досвіду.

Важливу роль у здійсненні платежів і розрахунків між клієнтами відіграє система міжбанківських розрахунків.

Міжбанківські розрахунки – це система здійснення і регулю­вання платежів за грошовими внесками і зобов’язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі діяль­ності їх.

Вдосконалення платіжної системи в Україні вирішується створенням і розвитком електронної системи міжбанківських розрахунків. Електронні міжбанківські розрахунки становлять собою розрахунки із застосуванням електронних засобів при­ймання, передавання, обробки та захисту інформації. В Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — державна система міжбан­ківських розрахунків.

Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних платежів НБУ; власну внутрішньобанківську платіжну систему, прямі кореспондентські відноси­ни між комерційними банками.

Міжбанківські безготівкові розрахунки здійснюються через банки за допомогою кореспондентських відносин, що зумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку, для обліку розрахунків, що виконує одна кредитна установа за дорученням і на кошти іншої кре­дитної установи на підставі укладеного між ними кореспон­дентського договору. Кореспондентський договір є угодою між двома або кількома кредитними установами про здійснен­ня платежів і рахунків однією з них за дорученням ї на кошти іншої.

На підставі кореспондентських рахунків міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися такими способами:

— відкриттям комерційними банками один одному взаємно кореспондентських рахунків;

— відкриттям комерційними банками, що не мають безпо­середньо кореспондентських відносин, кореспондентського рахунка в третьому банку. Наприклад, розрахунки через ко­респондентські рахунки, відкриті в Національному банку України, що здійснюються розрахунково-касовими центрами (РКЦ)НБУ;

— створенням спеціальних клірингових палат, учасники яких провадять зарахування взаємних вимог. Кліринг це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та надані послуги, що засновані на зарахуванні взаємних вимог. Міжбанківські клірингові розрахунки здійснюються через спеціально створені клірингові палати. Національний банк або великі комерційні банки.

У платіжній практиці розрізняють внутрішній — міжбанківський та міжнародний валютний кліринг.

Міжбанківський кліринг передбачає систематичні без­готівкові розрахунки між банками зарахуванням взаємних грошових вимог юридичних осіб однієї країни.

Валютний кліринг це спосіб розрахунків у зовнішній торгівлі та інших формах економічних відносин між країнами на підставі міжнародних платіжних угод. Валютний кліринг широко використовується для розрахунків між країнами, коли вони не мають конвертованої валюти.

Форма розрахунків між платником та одержувачем коштів визначається договором, і установи банків не втручаються у ці договірні відносини.

Важливим принципом організації безготівкових розра­хунків є згода власника рахунка (платника) про списання коштів, тобто договірне списання. Однак ця згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунка і обслуговуючим банком про те, що власник рахунка дає доручення про списання коштів. Чинне законодавство також передбачає безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків плат­ників. Безспірне стягнення коштів це примусове списання (стягнення) коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами, а саме виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій.

Безспірне списання (стягнення) коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що подається стягувачем до банку. Платіжні вимоги банк стягувача приймає впродовж 10 кален­дарних днів з дати їх складання, а банк платника протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Безакцентне списан­ня коштів це захід приватно-публічного характеру, при якому в установлених випадках здійснюється списання коштів з рахунка платника без його згоди (без акцепту).

Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання (стяг­нення) коштів приймаються банками до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платни­ка. У разі недостатності коштів на рахунках платіжні вимоги виконуються банками частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами стягувачам або відповідним органам (податковим органам або державним виконавцям).

Важливу роль у зміцненні розрахункової дисципліни відіграє інститут цивільної відповідальності. За порушення правил здійснення розрахункових операцій банки, платники й отримувачі несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (пені, штрафу), яка передба­чається чинним законодавством та укладеними договорами.

Відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. банки несуть таку відповідальність перед платниками при здійсненні пере­казу грошей. У разі порушення банком, що обслуговує плат­ника, строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми прострочено­го платежу за кожний день прострочення, що не може переви­щувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У такому разі платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.

Платник має право на вщшкодування банком, що обслуго­вує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок не­належного отримувача, що стався з вини банку, банк-поруш­ник зобов'язаний негайно після виявлення помилки переказа­ти на рахунок власника коштів суму переказу отримувачу. У противному разі отримувач має право у встановленому зако­ном порядку вимагати від банку-порушника ініціювання пере­казу йому суми переказу за рахунок власника коштів, сплати пені у розмірі 0,1 відсотка вад суми простроченого платежу за кожний день прострочення, починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.

У разі помилкового переказу з рахунка неналежного плат­ника, що стався з вини банку, банк зобов’язаний переказати відповідну суму грошей з рахунка платника на рахунок нена­лежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі відсоткової ставки, що встановлена цим бан­ком по короткострокових кредитах, за кожний день, починаю­чи від дня помилкового переказу до дня повернення суми пе­реказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

У свою чергу, передбачається і відповідальність платника перед банком або іншою установою — членом платіжної сис­теми, що його обслуговують. Відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р. платники грошових .коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за про­строчення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за зго­дою сторін (слід зазначити, що дія цього Закону не поши­рюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів).

У разі затримки зарахування грошових надходжень на ра­хунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів коштів пеню у розмірі, передбаченому угодою про проведення касово-розрахункових операцій. Розмір встановленої сторона­ми пені обчислюється від суми простроченого платежу, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національно­го банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно спла­чені ними суми податкового боргу, оформляючи і подаючи до банку окреме платіжне доручення про сплату пені. Відповідальність за правильність визначеної суми пені, повно­ту і своєчасність її сплати несе платник.

Платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. Платник має відшкодувати банку або іншій установі члену платіжної системи шкоду, заподіяну внаслідок такої невідповідності інформації, також у разі недодержання ним вимог щодо захисту інформації і про­ведення незаконних операцій з компонентами платіжних сис­тем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечен­ня тощо). При цьому банк або інша установа — член платіжної системи, що обслуговує платника, звільняється від відповідальності перед платником за здійснення переказу.

За необґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, стягувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та відшкодовують збитки, завдані внаслідок безпідставного примусового списання (стягнення) коштів. Відповідно до ст. 8 Господарського процесуального кодексу України за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми. Банки не несуть відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого клієнтами, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів та обов'язкових платежів, за ви­нятком випадків, передбачених законодавством.

Усі спори, що виникають між сторонами (банком, платни­ком, отримувачем) при здійсненні переказу, розглядаються у судовому порядку.

2.2. Депозитні та кредитні операції

Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учас­никами розрахункових правовідносин в установах банку відкриваються різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків.

Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юри­дичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним осо­бам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесто­рам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяль­ності і власних потреб.

Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регу­люється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.

Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:

— заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі ви­конавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

— копію належним чином зареєстрованого статуту (по­ложення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;

— копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

— копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;

— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи упов­новаженим працівником банку;

— картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.

Право першого підпису належить керівникові під­приємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним осо­бам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може при­йматися банком без відбитка печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавст­вом передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприєм­ства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, гро­мадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).

При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інфор­мації подають також нотаріально засвідчену копію установчо­го договору.

Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансу­ються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.

Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника ус­танови банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосовується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у бан­ках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.

Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України. Платники можуть розпо­ряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахун­ках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема пла­тіжних карток.

Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокрем­леним підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок держав­ного або місцевого бюджету для цільового використання їх.

Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юри­дичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законо­давства.

У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які ство­рюються, будовам та господарським товариствам для зараху­вання частини коштів, що вносяться для формування статут­ного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із за­сновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.

Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що пере­даються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.

Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліко­вуються операції за платіжними картками. Вони відкривають­ся фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.

Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітниц­тва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкри­вається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дору­ченням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспон­дентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Україні існують кореспондентські рахунки між ко­мерційними банками. Національним банком України і ко­мерційними банками, а деякі комерційні банки встановили ко­респондентські відносини з іноземними банками.

Розвиток зовнішньоекономічних відносин між під­приємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експорт­но-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприєм­ства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Ос­таннім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.

У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування під­приємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.

Правила Національного банку України також встановлю­ють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні ра­хунки закриваються в установах банку на таких підставах:

— заяви власника рахунка;

— рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

— відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;

— з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.

Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити пи­тання про розірвання договору на обслуговування банків­ських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.

Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові опе­рації за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.

ВИСНОВКИ

Написання звіту про проходження навчальної практики дало змогу зрозуміти організаційну структуру та принципи функціонування банківської системи України. Аналізуючи показники діяльності національної банківської системи за період 2004-2006 років можна зробити висновок про стабільне функціонування та розвиток банківської системи України, адже спостерігалося підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банків, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявність позитивних структурних змін в активах, зобов`язаннях, капіталі банків та в кількісному складі системи.

Становлення банківської системи тісно пов’язане зі створенням ефективного механізму управління банківською діяльністю, дійової системи регулювання і контролю банківських операцій. Це, у свою чергу, потребує глибокого вивчення основ сучасної банківської справи, дослідження сутності й особливостей надання різноманітних банківських послуг, відстежування та врахування міжнародного досвіду, а також перспективних можливостей розвитку фінансово-кредитної системи України в цілому. Триває позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів НБУ.

Позитивним є входження у банківський сектор України іноземного капіталу та власне іноземних банків, які мають змогу акумулювати вільні активи за ціною нижчою ринкової в Україні та видавати кредити на розвиток реального сектору економіки та поточне споживання. Дана тенденція зростання іноземного капіталу на національному фінансовому ринку є поштовхом до розвитку конкуренції на ринку капіталів, покращення рівня обслуговування, здешевлення кредитних ресурсів та підвищення ставок по депозитним операціям.

Структура банківського кредитування є досить стійкою. Основну частку кредитів становлять позички, надані суб`єктам господарювання, проте в перспективі їх питома вага зменшується, при цьому зростає питома вага кредитування фізичнгих осіб, розглядаючи довгострокове кредитування слід зазначити зростання його в абсолютному виразі у більш ніж 3 рази, при цьому довгострокове кредитування у реальний сектор економіки та субєктам господарювання поступово у загальному виразі зменшується і зростає довгострокове кредитування населення на купівлю нерухомості, авто, товарів довгострокового користування.

Незважаючи на певні позитивні зміни, все ж проблеми оптимізації кількісної структури банків, створення спеціальних банківських установ, об`єднань, усунення диспропорцій залишаються й надалі. Так, в Україні не має кооперативних банків, а саме вони слугують базою для становлення і зростання малого та середнього бізнесу в розвинутих країнах. Недоліком розвитку банківської системи є концентрація переважної частини капіталу у промислово розвинених областях та відсутність регіональних банківських установ майже у половині областей України. При цьому спостерігається також концентрація статутного капіталу банів у промислово розвинених областях, а банківські установи у середньорозвинених регіонах не мають достатніх власник ресурсів для задоволення потреб у поточних ресурсах.. Відтак, особливу увагу слід приділяти створенню механізмів, які б дієво сприяли розвитку місцевих, кооперативних і спеціалізованих банків, в тому числі в регіональному аспекті. Банківський сектор стане ефективним лише тоді, коли зможе запропонувати кожному члену суспільства, незалежно від його матеріального становища, прийнятний механізм обслуговування.

Ефективність діяльності банківської системи України значною мірою залежить від рівня її капіталізації, який на сьогодні низький. Проте в динаміці відбувається зростання капіталізації укрїнських банів, у тому числі 2 державних – Ощадного банку України та Укрексімбанку. Відомо, що рівень капіталізації визначається як відношення регулятивного капіталу до активів, зважених на ризик. Отже проблему підвищення капіталізації можна вирішувати як шляхом збільшення власного капіталу, так і зменшення високо ризикованих активів. Реальна картина така: попри те, що банки нині скорочують ризикові активи (за останні три з половиною роки високоліквідні активи зросли майже в 3,5 рази), нарощування власного капіталу відбувається надто мляво і повільно. Як відомо, сумарний сплачений капітал усіх банків нашої країни приблизно дорівнює обсягу капіталу одного із провідних зарубіжних банків.

Розглядаючи депозитний ринок України сділ зазначити низькі процентні ставки та високий рівень інфляції, який фактично перевищує відсотки по депозитних вкладах. Оптимальна структура банківської системи України – це така її побудова, за якої динамічний розвиток вітчизняної економіки може бути максимально забезпечений повним набором основних банківських продуктів, яких потребують суб`єкти ринку.

В результаті написання звіту було здійснено характеристику банківської системи України, проведено аналіз процесу формування ресурсів банківської системи, здійснено аналіз фінансових результатів діяльності банків України та визначено основні фактори, які могли саме таким чином вплинути на розвиток національного банківського сектору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України „Про Національний банк України” № 679-ХІV від 20.05.1999р.

Закон України „Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року // Відомості ВРУ від 10.10.1999. – 1999, №29, стаття 238.

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні / Затверджена по­становою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р.

Положення НБУ “Про кредитування” Затверджено постановою Правління НБУ № 246 від 28 вересня 1995 р. // Податки та бухгалтерський облік. - 2000. - №59. - с.715

Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Васюренко О. В. Банківські операції: Навч. посіб. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2004. – 324 с.

Гроші та кредит: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. / М.І. Савлук, А.М.Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І.Савлука. – К.:КНЕУ, 2002.– 598 с.

Коцовська Р., Ричаківська В., Табачук Г., Грудзевич Я., Вознюк М. Операції комерційних банків: – 2-ге вид., доп. – Львів: ЛБІ НБУ, 2001.– 516 с.

Петрук О.М. Банківська справа: Навчальний посібник / За ред. д- ра екон. наук, проф. Ф.Ф. Бутинця. – К.: Кондор, 2004. – 461 с.

Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку: Підручник. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: КНЕУ, 2004. – 486 с.

Сухарський В.С. Ощадно-банківська справа. – Тернопіль: Астон, 2003. – 464 с.

Романишин В.О., Уманців Ю.М. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник.–К.:Атіка, 2005.– 480 с.

www.bank.gov.ua – сайт Національного банку України.