Реферат на тему:

"Проблеми націй і держави в суспільно-політичній спадщині Івана Франка"

Одним із представників революційно-демократичної течії є Іван Якович Франко (1856-1916). Всі етапи його життя від бунтарського “Вічний революціонер” до розважального “З останніх десятиліть” об`єднує одна ідея, один перманентний чин – це боротьба “за хлопські справи...”. і на цьому сходилися його прихильники і вороги – І. Франко все життя відчував й не приховував свого “хлопського” походження, тому і захищав відкрито оті справи. І. Франко завжди жваво відгукувався на актуальні і не лише галицькі, українські й світові проблеми, з позиції народу, що “був запертий в льох..., що в гору йде...”, шукав справедливості для покривджених, правди для ошуканих. Він не лише писав, - але і діяв, - був одним з засновників радикальної партії Галичини (1890), членом багатьох наукових товариств, редколегій. Наприкінці життя, його – селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури.

Характеризуючи політичні погляди І. Франка, відзначимо декілька наступних головних проблем, навколо яких концентрувалась його увага. По-перше, це аграрна проблема, шляхи її вирішення в Галичині, принципи розв`язання в цілому селянського питання. І.Франко добре знав важкий матеріальний стан галицького селянства, експлуатацію його польськими, австрійськими панами, лихварство з боку кредиторів, політичне безправ'я в системі адміністративного (як, правило польського) управління. Свідченням того може бути те, що цінуючи Франка саме як людину, що не лише добре знає їх нещастя, але активно бореться за їх права, галицькі селяни висунули його кандидатом у депутати в австрійський парламент. Однак в результаті розгнузданої і цинічної компанії, влаштованої польсько-шляхетськими керівниками Галичини у 1897 році, які вразили Франка “як грім, як нагла хвороба”, кандидатура його не пройшла.

По-друге, це робітнича проблема, аналіз важкого життя пролетарів, обґрунтування провідної ролі робітничого класу в боротьбі за соціальне й національне визволення. Одним із перших кроків до визволення, вважав він, повинно бути проведення кооперування трудящих, організація взаємодопомоги з метою соціального захисту, підвищення культурного рівня трудящих. Тому він пропонував створити ремісничі об'єднання для взаємної допомоги робітникам, а по селах домагатися, щоб селяни землю і реманент складали “...докупи для спільної праці”.

Політика виробничого кооперування мала привести до ліквідації усіх класових різниць. Однак це не означало, що він виступав прихильником боротьби за диктатуру пролетаріату. В той же час І. Франко був соціалістом, однак його соціалізм на відміну від марксистського, спирався на загальнолюдські, а не класові цінності. Франківський соціалізм мав би спиратися на широке самоуправління общин, повітів і країв, це мав би бути недержавний соціалізм.

По-третє, це національна проблема, підхід до якої ще зовсім недавно був однобічним. Справді І. Франко виступав за демократичне розв'язання цієї проблеми, за рівність націй, проти месіанізму будь-якої нації, проти ігнорування національного питання. Однак І. Франко виступав і як український патріот, який підкреслював, що все, “що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б “широкими вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження для рідної нації”. Тому вважав він, наш “ідеал національної самостійності у всякому погляді, культурнім і політичнім... мусимо серцем почувати... мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наблизитись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріалістичних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”.

По-четверте, це – загальні проблеми суспільного розвитку, людського поступу, права та політичного життя тогочасної Європи. Тут І. Франко додержувався позитивістської концепції, йшов вслід за Ч. Дарвіном. В окремих положеннях відчувається вплив характерного для українських мислителів ґердерівського підходу до історії, культури. Не оминув він і розгляду окремих положень політичної доктрини лібералізму, критикуючи його за формалізм у дотриманні права, він одночасно достатньо високо цінував деякі його основні риси – свободу особи, демократичні права. Одночасно І. Франко не захоплювався й марксистською концепцією пролетарської демократії. У статті “Що таке поступ?” він зазначав, що майбутня марксистська народна держава теж викликає застереження з огляду на те, що “всеможна сила держави налягла б страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути...”. Виховання людини “...зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною”, і в кінці пророчить висновок: “Народна держава стала б величезною народною тюрмою”.

В політичному житті він не був великим прихильником політичного компромісу, політичних поступок (до речі в приватному також...), чим і спричинив гостру реакцію своїх опонентів.

Проблема виникнення держави займала увагу І. Франка. Він прагнув проаналізувати сам факт виникнення держави. Цю проблему вчений розглядав у контексті виникнення “людської суспільності”, яка пройшла тривалу і складну історію, починаючи з первісних часів, де “перші зв`язки суспільного життя безперечно появились в формі часової спілки чередової”. Але з часом поступово “збиралися такі спілки, котрі вже не розходилися, але держалися купи”. Відбувся процес творіння громад, суспільних утворень, формувалося людське суспільство та усі його інституції у їх первісних формах.

Вбачаючи у соціальній революції докорінну зміну всієї системи соціально економічних і політичних відносин, І. Франко підкреслював і те, що вона не мусить обов'язково проходити як “всесвітня різанина”, яка є результатом тиранії і жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального і духовного розвитку суспільства. І. Франко був переконаний, що “послідовний акт великої революції соціальної буде остільки лагідніший, а тим самим розумніше і глибше проведений, оскільки освіта і наука зможе прояснити масам робочого народу ціль і способи цього діла”.

І. Франко був далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства і кровопролиття у здійсненні революції. Така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. Враховуючи цю тенденцію розвитку, він наголошував на тому, що “соціалістична пропаганда має на меті” не раптове проведення реформи, а власне розумне, продумане, і якнайдосконаліше її впровадження. Водночас, підготувавши та просвітивши народ, можна запобігти страшному, кривавому вибухові, який через посилення гноблення, злиднів та кількісне збільшення пролетаріату був би неминучим і для “усієї народної освіти, для всього поступу дуже шкідливим”.

Що ж замінить державу за соціалізму ? На думку І. Франка, держава у давньому значенні слова за соціалізму зникне. Державу і політику замінить діяльність самих громад.

І. Франко зазначав, що громадсько-федеративний принцип, який лежить в основі федерації осіб і громад, котрі порядкуються виключно до своїх інтересів, потреб, оберігає і гарантує свободу особи і громади. “Кожна громада в краю, так як кожна особа в громаді, є свобідною одиницею, порядкується у себе дома зовсім по – своєму і ніхто не має права накидати їй з гори які-небудь правила. Тому-то кожна громада має право входити в зв'язки і дружбу з іншими громадами, з котрими як і коли хоче. Може об'єднуватись для більших спільних праць, чи для обміну витворів, чи для цілей просвітніх і т. д. Це тільки й є правдиве братерство (федерація), і тільки воно одно може запевнити лад і добру злагоду між громадами”. І. Франко особливо захищав і відстоював свободу й автономію громад як підставових одиниць суспільного життя. Галицька робітнича громада домагалася, “щоби в ділах господарських, так само як і в усяких інших, ніхто не мав прав давати громадянам які-небудь накази, накидати їм старшину або що, але щоби громади своїм господарством управляли, як самі хочуть, ділили його між своїх громадян, як їм випаде ліпше, і видавали часть спільного громадського добра там і на такі діла, на які їм запотребиться”.

Цей же громадсько-федеративний принцип визначає відносини між особою і громадою, їхні права та обов'язки. “Громада буде старатися розвивати кожну людину після її вроджених спосібностей і в міру її розвитку і сил використати її для добра людського, заглядно для її ж власного добра. Оставляючи кожному необмежену свободу слова, навчання, способу життя сусідовання і переходу з громади до громади, - загал пильнувати буде тільки тих условин, які конечні до вдержання людського життя і розвитку, праці і справедливості. Загал обійме, отже, (звісно, поручить виборним) заряд громадської праці і розсуджування можливих спорів між громадянами, а також в разі потреби оборону перед постороннім ворогом”.

І нарешті громадсько-федеративний принцип визначає відносини між громадами, об`єднаннями і народами. Ці погляди І. Франко виклав так: “Як поєдинчі громади, так і більші зв’язки громад моють необмежену свободу робити і порядкувати у себе по-своєму. Ніхто і ніяк не може їм ставити границі ані ніяких уставів, ніхто не може силувати яку-небудь громаду належати до того, а не до цього зв`язку. Розуміється само собою, що коли такі зв`язки повторяться поперед усього з відрубних народностей, то й їм оставлене буде повне право самостійно управлятись, розвиватись і жити, без ніякого верховодства одної народності над другою, більшою над меншою”.

Значить, кожна особа вільна і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною і влаштовує всі свої справи, виходячи із своїх інтересів. На такій основі складаються федеративні відносини між громадами, причому кожна одиниця, яка вступає у федеративні відносини з іншою такою ж одиницею, зберігає свою самостійність щодо своїх справ. Це стосується як громад-одиниць, що вступають у федеративні відносини, так і більших об`єднань громад як одиниць, що зв`язані між собою федеративними відносинами, аж до міжнародних зв`язків. Отже взаємовідносини між особами даної громади, між громадами і народами повинні ґрунтуватися на громадсько-федеративному принципі, який своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайширшої і як найповнішої автономії особи, громади, народу.

Проте згодом І. Франко змінив акценти. Не відкидаючи феодалістичних відносин, він вважав, що вони можуть бути плідними між самостійними державами.

І. Франко був далекий від того, щоб наперед встановлювати і визначати, якими мають бути держава, влада і чи взагалі вони повинні бути у майбутньому. Проаналізувавши погляди на суспільство, державу, політичну владу соціалістів, комуністів, анархістів та ін., І. Франко дійшов висновку, що “всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності – все це такі панацеї, які не зварить і не приготує ніякий аптекар”. Жодна із запропонованих концепцій не могла бути панацеєю, жодна із них не могла бути здійснена в житті у тому вигляді, у якому подавалася. “Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте”.

З цих позицій І. Франко розглядав ідею “народної держави”, яка прозвучала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст “народної держави”, І. Франко зазначив, що за цією програмою “освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних рядах і ухвалити там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти”. Якщо на початку 80-х років CІC ст. І. Франко засумнівався у парламентському шляху до соціалізму й ролі у цьому процесі загального голосування, то тим більше він виявив свій скептис до цієї ідеї у першому десятиріччі CC ст., маючи на увазі інші аспекти, пов`язані вже з надіями на соціалізм.

І. Франко зазначив, “що народна держава”, яка візьме на себе обов'язки щодо громадян і опіку над ними від народження аж до смерті, може багатьох привабити і спокусити. “Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожен чоловік у будущім устрою від народження і до смерті буде державним урядником та пенсіонером: держава дасть йому наперед відповідне підготування: потім буде визначати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб ”. Але при тому всьому є “у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви”. І були ці сумніви не безпідставні. “Поперед усього, - писав І. Франко, - та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, знидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виконувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би жертвою, муштрою. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови.” А хто були б тими сторожами ? Хто тримав би в руках кермо тієї держави ? Чіткої відповіді на це запитання соціал-демократи не давали, але “в усякім разі ті люди мали б у своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти”. І тоді прийшли туди, звідки вийшли: “стара біда” повернулась би в далеко гіршому вигляді. Бо маючи колосальну й необмежену владу, ці керманичі могли б її захопити назавжди.

А далі в таких умовах починається застій, занепад, повна апатія, "І як легко при такім порядку підтяти серед людськості корінь усякого поступу й розвою, і довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, судять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового".

І. Франко зробив остаточний висновок, що "народна держава'' і пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. "Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила б раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу". Як бачимо, позиція виражена досить чітко.

Відкидаючи взагалі будь-які "панацеї" на всі суспільні хвороби, всякі "рецепти".ущасливленим людства, І. Франко вважав, що не надії на "панацеї", а лікування конкретних хвороб і болячок — ось шлях людського прогресу. Тому не слід, склавши руки, чекати, коли суспільні лиха, біди, нещастя знищать народ. "Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти й в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче".

Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, І. Франко показав глибинні революційні перетворення, які супроводжуючись різного роду насильствами, жертвами, руйнуваннями, з незламною силою штовхають людство вперед, "Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується сплою, на яку складаються тілесні і духовні сили всіх людей на світі, ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема, і певно, ще довго не буде".

А яку ж роль відіграє у цьому процесі держава, політична влада? Як вважав І. Франко, державна влада визначається потребами розвитку народу, людства. "Власть у державі, то не є особа її пануючого — чи то буде цісар, чи король, чи президент,— навпаки, той пануючий, се лише так сказати, портрет, символ власті, а властиво того поділу праці, того стану освіти та господарського розвою, який панує в цілій державі". Тому вона й повинна в дусі цих потреб діяти, забезпечуючи поступ, в іншому випадку державна влада відіграє реакційну роль.

У праці "Поза межами можливого" І. Франко чітко сформулював ідеал національної самостійності України, рішуче відкинувши марксистський економічний матеріалізм і фаталізм, "виплоджений матеріалістичним світоглядом". "Ідеал національної самостійності! в усякому погляді,— підкреслював І. Франко,— культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений т. зв. матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою іманентною силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьми, нечисте місце”.

Змолоду і на все життя І.Франко обирає шлях "правди, праці й науки": "Я буду жити, бо я хочу жити, не щадячи, ні трудів, ані поту. При ділі, що весь вік бересь вершити. Знайду й свою я тихую роботу". Письменник Франкової епохи покликаний був сіяти "в головах думки вольнії", "в серцях жадобу", "в грудях сміливість до великого бою за добро, щастя й волю всіх!" Історична призначеність митця зобов'язувала на недремне просвітництво:

Ти, розуме-бистроуме!

Порви пута віковії,

Що скували думку людську!

Двигни з пітьми люд робучий...

Тому не викликають сумнівів Франкові самооцінення своєї праці. У листі до М.Павлика від 1879 р. він висловлюється: "Ви знаєте, що пишучи що-небудь, я зовсім не хочу творити майстерверків, не дбаю о викінчення форми і т.д. не тому, що се само собою не хороша річ, але тому, що на тепер головне діло в нас сама думка, — головне завдання писателя порушити, зацікавити, вткнути в руки книжку, збудити в голові думки".

Якщо б тільки проаналізувати крізь призму Франкової теорії поезії "Із секретів поетичної творчості" роль кольору у світі поезії Є.Маланюка, то побачимо незвичайно багату його семантико-художню палітру навіть тоді, коли йдеться лише про якусь одну його барву. Візьмімо, наприклад, до уваги чорний колір: "Повій на чорну Україну, де зорі вод давно чортма", "Білий день Чорної весни", "В чорних вінках то пломінь чи плями?", "Чорний день від снігу побілів", "О який же чорний гріх скоїв", "За чорні мрії, за гріховні зваби Бог дав тебе -Антимарію", "Чорна праця землить за життя", "Тільки Бог один знав Чорну ніч твоєї душі", "Мушу чорний кохати чар", " І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром", "А Ти — байдужа і чужа — у чорний степ пішла", " Ми програли життя сатані, чорний гріх нас заплутав навіки", "Лиш де-не-де голодній пес забреше, — і чорний пар — сумна самотня латка", " Вже не поможуть молитви... Еллади чорної загладо", "Чорне. Чорне. Ні вогника в морок. Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок", "Чим чорніш, чим кривавіш регоче В моїм лютім безсиллі душа", "Що почорніє світ сей білий, Що все живе пожруть пожежі", "Осіння чорна зграя галоччя На площі сірої землі", "І чорний і тяжкий докор ліг на все, що вабило колись", "Я і крізь обрис Чорної Пантери впізнаю Вас. І чорним птахом постать затріпоче", "Землі прачорному обличчю молюсь І слухаю...", "О, земле! Чорна мати мила".

А ще можна додати сюди дистих "Чорна Еллада", присвячений пам'яті С.Петлюри, цикл віршів "Чорне серце" та збірку "Чорні вірші".

Та питання формально-стильових аспектів, естетичних засад потребує окремого розгляду. Ми тільки принагідне навели низку прикладів, сказати б, на "побутування" епітета в художньому тексті, не задля словесних прикрас.

"Признаюсь у ще більшому гріху, — писав І.Франко у статті "Дещо про самого себе", — навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, я занадто великий ворог порожніх фраз... Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту"

І.Франко впряг себе до саможертовної праці, аби ці високі ідеали гуманізму, справедливості і волі зростити у своєму сплюндрованому народі, сказавши йому чисту, хоч і сувору правду.

Або чи треба вслухатися в ідейні перегуки ряду Франкових віршів (зб. "Із днів журби").