Реферат

По теме: Образ Чiпки

Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки – селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою".

З Чiпкою ми знайомимось уже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирiчний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На головi в нього висока решетилiвська шапка. Та автори не задовольняються зовнiшнiми ознаками в змалюваннi портрета, як це властиво їх сучасниковi І. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i такi риси, що розкривають соцiальний стан персонажа ("Не багатого роду! - казала проста свита"), передають якостi його характеру ("Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою... ").

А далі докладно з'ясовуються формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-бiднячки. Чіпка зростає у злиднях, в атмосфері недоброзичливостi i ворожостi. Тiльки бабусинi казки розширювали кругозiр хлопчика, примушували його задуматися, викликали в нього часом далеко не дитячі запитання. Вже в дитинствi, коли Чiпку за впертiсть прогнав багатiй Бородай, вiн "понiс у серцi гірке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника..."

Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрiвання Чiпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповiдi дiда Уласа про крiпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем придавили душу Чiпки. Скiльки вiн передумав, перестраждав у тi днi, аж на виду змiнився.

Кожний з етапiв життя героя виразно постає перед нами завдяки майстерностi авторiв у розкритті його внутрішнього свiту. Так, великою силою емоцiйної наснаженостi, психологічною переконливістю позначенi роздуми Чiпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землi. Рiзкi переходи вiд сподівань жити щасливо на своєму добрi до гірких розпачливих настроїв, до болiсних думок про кривду, що "заснувала цiлий свiт", про лихо, з тенет якого не вирватися трудiвниковi, гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну нiч, коли зримо постала неправда у свiтi сильних, розкривають чесну, бентежну душу парубка. Тому й вразила кривда прямо в серце Чiпки, коли за право працювати на своїй землi чиновник з цинiчною відвертістю вимагає хабара.

Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й вiру в справедливiсть. У його серцi знову закипiла ненависть, але, на жаль, не тiльки до гнобителiв та їх прислужникiв, а до всiх людей. Це той психологiчний момент, який проливає свiтло на дальше, часто слiпе бунтарство зневаженої, обiкраденої людини: - А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавидiли - з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались..."

Своє горе, чорну безнадiю Чіпка починає топити в чарцi. А вiд пиятики вже прямий крок до грабунку. В романi глибоко вмотивовуються злочиннi дiї парубка. Болi змученої душi, кричуща соцiальна несправедливiсть - ось що штовхнуло вчорашнього хлiбороба, щасливого своєю працею, на шлях грабiжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого iншими, багатшими, сильнiшими, рівнянням багатiїв з бiдняками.

До речi, це тi риси в характерi Чiпки, в його поведiнцi, якi передають iстотне в діях його життєвого прототипу. Панас Мирний, розповiдаючи в нарисi "Подорiжжя од Полтави до Гадячого" про розбійництво Гнидки, вказував, що згодом у народнiй уявi залишиться соцiальна основа цього розбишацтва, i Гнидка стане поруч з "Гаркушею, Засориним i іншими розбишаками після гайдамацької пори, котрі уславилися по всiй Українi, яко боронителi убогих i безталанних од заздростi й пригнiту багатих i щасливих".

Прагнення ломоти насильникам ще більше поглиблюється в Чiпки після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнiвнi слова злiтають з його вуст, звучать у них i бiль, i грізне застереження гнобителям: "За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!." Нестримним почуттям ненавистi до панства Чіпка близький до шевченківських месникiв.

Визначним досягненням реалiзму авторiв роману і правди нехудожні узагальнення буржуазно-помiщицьких порядкiв, підкреслення гнобительської сутi всього суспiльного ладу царської Росiї. Роздумуючи i над особистою недолею, i над всенародним лихом. Чiпка все більше усвiдомлює соціальні коренi несправедливостi. Для нього стає очевидним, що на трудiвника "налягли" i пан, пiп, шинкар, i "свiй брат-багатир", що "всiм бажається поїздити" на шиї обездоленого селянина.

На якийсь час, зокрема пiд впливом лихого "товариства" з елементiв. Чіпка опустився на саме дно життя, гірко образив своїми вчинками матiр. Проте добре в його натурi змогло взяти верх, змогло перемогти. Вiн знайшов у собі сили перепросити матiр, повернути її в рiдну хату. Одружившись з Галею, Чiпка нiжно любить її, поважає матiр, ревно працює в господарствi, щиро й безкорисливо допомагає всiм, хто звертається до нього за пiдтримкою. Його "сувора натура, загартована давнiм злиденним життям, м'якшала: вiн тепер соромився свого давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою вiн думав дiйти до щастя".

Коли пiшли розмови про земство, про вибори гласних, Чiпка, незважаючи на те, що становий Дмитренко ради вибрати панiв, закликає громаду захищати свої iнтереси, "а не даватись знову панам у руки". Серед інших гласних вiд селян Чiпка видiлявся громадянською мужнiстю, прагненням вiдстоювати права трудящих. Тому селяни-гласнi всупереч волi дворян та чиновникiв обирають його членом повiтової земської управи. Та пани все зробили, щоб "очистити" свої ряди вiд "мужика", i Чiпку наказом губернатора було виведено з управи "по неблагонадежности".

Болюча кривда, що знову впала, як грiм серед ясного нiба, на Чiпчину голову, вiдверта, кричуща несправедливiсть i були тим останнiм поштовхом, що зламав життя правдошукача, зiпхнув його на стежку слiпої помсти. Селянин вiдчув на собi, щепанська "правда" гірше крадiжки, розбою. Не знайшовши справедливості i вище. Чiпка став мстити без розбору, бити направо й налiво, бити наослiп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть нi в чому невинних людей невитравним тавром заплямовують Чiпку. Власне, вiн з правдошукача перетворився у звичайного кримінального злочинця.

В оцінці морального падiння Чіпки автори виходили з позицiй народної моралi, керувалися тими критерiями, що добре завжди прекрасне, а зло - потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Коли Чіпка заради "легкого хлiба", заради горiлки став грабувати i вбивати, то цим його дiям не може бути якихось інших оцiнок, крiм беззастережного осуду.

Весь розвиток сюжету пiдводить нас до єдино правильного висновку, що найблагороднiшi пориви перекреслюються злочином. Невмiння знайти справжнi шляхи боротьби проти гнобителiв i кривдникiв, "крива стежка" бунтарства i зробили Чiпку "пропащою силою".

Література

1. В.М. Борщевський ”Українська література”; Київ 1990.