План
Вступ
1. Культура й географічні образи
2. Геокультурні образи
3. Геокультурні образи й цивілізаційні границі
4. Структура геокультурного простору: приклад Візантії
5. Геокультура й образно-географічна картина миру
6. Використані терміни
Література
Вступ
Образ геокультури є максимально дистанційним й опосередкованим поданням "рельєфу" культури. Геокультура щодо цього - процес і результат розвитку географічних образів у конкретній культурі, а також певна традиція осмислення цих образів. У сукупності вони створюють геокультурний простір - систему стійких культурних реалій і подань на певній території, що формуються в результаті взаємодії різних віросповідань, традицій і норм, ціннісних установок, структур сприйняття - тобто картин миру. Інтерпретація культурно-географічних образів означає перехід на метарівень щодо процесів репрезентації суспільних явищ.
1. Культура й географічні образи
У традиційних суспільствах семіотичні коди географічного простору часто мали синкретичний й унікальний характер. Вирішальна трансформація відбулася в Новий час, коли розробка картографічних проекцій визначила універсальні способи його репрезентації. Подальший розвиток образів географічного простору пов'язане з їхньою відомою автономізацією: вони стають у деякому змісті відособленою "географічною" субкультурою, що співвідноситься з іншими системами соціальних подань. У той же час виникають самостійні типи географічних просторів - політико-географічні, культурно-географічні, соціально-географічні, економіко-географічні - які репрезентуються специфічними системами образів. Більшість сучасних цивілізацій і культур як би експортує свої образи географічного простору, які взаємодіють із чужорідними образами, породжуючи гібридні, композитні сполучення. На традиційний фізико-географічний простір накладаються численні "шари" різних по походженню й способам функціонування образів. Проблема полягає в тім, щоб установити механізми й канали трансформацій геокультрного простору. Так, на рівнях країни, регіону, невеликої місцевості можуть формуватися принципово різні образи географічного простору.
2. Геокультурні образи
Образ геокультури розглядається в першу чергу в контексті процесів глобалізації й регіоналізації. Варто говорити про множинні геокультури. Певне місце, регіон, країна мають свій геокультурний й одночасно образно-географічний потенціал. Геокультурний потенціал виміряється силою проєцируемих зовні спеціалізованих географічних образів, які співіснують і взаємодіють у різних геокультурных просторах. Геокультурний образ - це система найбільш потужних, яскравих і масштабних знаків, символів, характеристик, що описує особливості розвитку й функціонування культур і цивілізацій. Геокультурні образи ставляться по перевазі до екзогенних географічних образів, тобто до таких, у формуванні яких більшу роль грають суміжні (сусідні) образи. Наприклад, у формуванні геокультурного образа України "беруть участь" географічні образи Євразії, Східної Європи, Балтійського й Чорноморського регіонів, Кавказу. Геокультурні образи визначають глобальні стратегії поводження найбільш великих політичних, економічних і культурних акторів. Так, політичне домінування Китаю в Східній, Південно-Східній і Центральній Азії протягом тривалого історичного періоду було засновано на трансляції й осіданні (седиментації) китайських культурних цінностей й образів на нових територіях й, найчастіше, на досягненні панування.
Іноді роль геокультури, "випромінюючої" свої образи, виконують великі й світові релігії. Безсумнівними геокультурами є іслам, буддизм, католицтво, протестантизм. До геокультурам ставиться й більшість імперій, що формують свої культурні кола (геокультурні периферії). Наприклад, у Середні століття виразні геокультурні периферії були створені Візантійська імперія й Арабській халіфат. "За спиною" подібних імперій є, як правило, велика цивілізація, що породжує одну або декілька геокультур.
3. Геокультурні образи й цивілізаційні границі
Цивілізації й культури можна розглядати як географічні образи, які як би заряджають навколишній їхній простір, поляризують його. Під геоцивілізаційним простором можна розуміти систему великих цивілізаційних "ядер" і різного роду цивілізаційних зон, чиї типології безпосередньо не залежать від реальних географічних відстаней, що відокремлюють їх від того або іншого "ядра". Вибухові й динамічні, часто нестійкі й слабко оформлені, навіть вторинні цивілізації формуються на глобальних культурних границях. Такі, наприклад, російська й латиноамериканська цивілізації, які періодично страждали, відповідно, "євроманією" й "нордоманією". Автентичність будь-якої цивілізації перевіряється через їх "розміщення" у власному географічному положенні, у його усвідомленні як природного цивілізаційного фундаменту. Така, звичайно, європейська цивілізація, чиє географічне положення стало її самою ємною характеристикою й, по суті, її визначенням. Знову виникаючі, молоді цивілізації як би живляться чужими геоцивілізаційними границями, будучи самі в широкому змісті границями. Але в міру їхнього становлення чужі границі відкидаються, політичні границі перетинаються - у такий спосіб формується нова цивілізаційна топографія. Зокрема, границі ісламських тарикатов проведені без усякого обліку державних кордонів - іслам воістину наддержавна релігія, у цьому змісті він є найбільше геокультурним, "геоцивілізаційним".
Сучасна географія цивілізацій - це мир що накладають, дотичних, взаємодіючих геоцивілізаційних міфів й образів. Міф про Азію зміцнював тисячоріччями; він, звичайно ж, евроцентричен і починає "розсипатися", як тільки втрачається "європейська" точка зору. "Реальна Азія здебільшого заміняється на вербальні образи, - пише Д. Стидман. - Антитеза між духовним Сходом і матеріалістичним Заходом заглушає всі голоси з Азії, крім голосів ченців і брахманів..." . Можуть фрагментуватися й менш великі геоцивілізаційні образи: індуісьтська цивілізація виявляється при ближчому розгляді надзвичайно фрагментованою, різноманітною саме географічно, чого не видно при традиційному її протиставленні, скажемо, миру ісламу. Очевидно, що геообрази одного масштабу не редукуються до більше низьких рівнів, щораз на кожному рівні виникає своя, у чомусь нова географія цивілізацій. Таким чином, структуру геоцивілізаційних просторів задає масштаб геокультурного розгляду, ці простори хоча й можуть "вкладатися" друг у друга, але являють собою різні структури. Так європейська цивілізація може мобілізувати міф Азії як якусь "відсутню структуру" (у змісті Умберто Эко), у свою чергу, географічний образ ісламської або буддійської цивілізацій природно продуцірує образ Європи, що не має нічого загального з її саморефлексією.
Міжкультурна й міжцивілізаційна адаптація: зв'язок геополітики й геокультури. Процеси міжкультурної й міжцивлізаційної адаптації відбувалися протягом всієї історії цивілізацій. Їхній зв'язок найбільше чітко проявляється у взаємодії геополітичних і геокультурних образів у певному просторі, що підданий цивілізаційної турбулентності. Така взаємодія відбувалася протягом декількох сторіч у ході розширення Російської держави (XVI-XIX вв.). Динаміка геополітичних образів Росії визначалася не відомим "маятником" "Європа-Азія" (Захід - Схід), а насамперед експансією самого образно-географічного поля Росії, швидким "захопленням" всі нових і нових потенційно яскравих географічних образів, які вимагали й відповідного геополітичної "огранювання" й опиралися на знову створювані механізми міжкультурної й міжцивілізаційної адаптації. Невдача при створенні таких механізмів звичайно веде до образно-геополітичної невиразності частини системи й, в остаточному підсумку, її деградації. Наприклад, стрімка військова експансія Російської імперії в Середній Азії в другій половині XIX століття й включення цього регіону в сферу її зовні- і внутрішньополітичних інтересів не супроводжувалися чітко артикульованими політичними й геополітичними образами. Ніж більше втягувалася Росія в Середню Азію, суперничаючи з Великобританією, тим більше одномірним ставав її геополітичний образ (по перевазі, "європейської держави"), механізми міжцивілізаційної адаптації так, власне кажучи, і не були забезпечені.
4. Структура геокультурного простору: приклад Візантії
Для аналізу структури геокультурного простору уведена Д. Оболенським стосовно Візантійської імперії придатна модель Співдружності Націй, скопійована в першому наближенні із Британської Співдружності Націй. Вона дозволила описати ті скріпи, які з'єднували Візантію й та безліч народів і культур, що вона притягала. Простір Візантії - яким воно сформувалося за тисячу років - виявилося дуже пластичним і реактивним. Воно втягувало в себе угорців, половців, печенігів, болгар, чехів, сербів, хорватів, росіян, скандинавів, румун, вірменів, грузин. Геополітичні пульсації візантійського простору, які були пов'язані з навалами різних народів, привели до його тонкої структуризації - від ядра до периферії. Адміністративно-територіальна організація ядра візантійської держави, створення фемов на знову завойованих територіях, ієрархічна система візантійських титулів і звертань до різних союзних володарів, розчленовування периферії на кілька спеціалізованих геополітичних зон (наприклад, Північне Причорномор'я) - все це сприяло політичному "довголіттю" Візантії.
Народи, які потрапили в культурну й політичну орбіту Візантії, на піках свого політичного підйому, запозичили геополітичні інструменти свого "патрона". Туди увійшли, у першу чергу, болгари й серби, які в XIV столітті навіть зштовхнулися між собою в спробі якнайшвидше заволодіти імперською спадщиною Візантії. Цікаво, що ідеальним центром імперського панування на Балканському півострові було місто Скопьє, і в період сербської експансії він ледве було й не став таким. Сам же центр Візантії - Константинополь - перебував як би на периферії різних географічних регіонів, де Візантія проводила свою імперську політику - Балканського півострова, Малої Азії, Причорномор'я. Геополітичний простір Візантії як би вивернуло навиворіт фізичну географію підвладних їй територій.
Геокультурна могутність Візантії зросталася в противофазі геополітичної. У тій мері, у якій поступово скорочувався її геополітичний простір, розширювався простір геокультурної тривалості, період дії якого виявилася куди довше. У період своєї найбільшої могутності Візантія політично не робила серйозного впливу на Русь, але в міру візантійського політичного "старіння" її культурний вплив переглядав усе більше й більше. Навіть після падіння Візантії московські князі довго не зважувалися зазіхнути на права константинопольського патріарха, а після установи московського патріархату в 1589 році чин московського патріарха ставився нижче чину всіх інших православних патріархів.
Геокультурний простір Візантії був, власне кажучи, ще більш пластичний і гнучким, ніж геополітичний простір. Він продовжувало функціонувати в автономному режимі й після падіння Візантійської імперії, хоча основні культурні зв'язки Візантійської Співдружності Націй були як би віджаті, відсунуті Османською імперією на північ Балкан і на Русь, у межі Сербії, Румунії, Молдавії й Московської держави. Це геокультурний простір мав, на відміну від простору геополітичного, досить "м'яку" структуру, внутрішні культурні границі являли собою, скоріше, ряд перехідних геокультурних зон - такой, наприклад, була культурна границя між східносербським і західноболгарським мистецтвом - прочертити її у вигляді лінії на географічній карті неможливо. Основними провідниками геокультурного впливу Візантії були, природно, її церковні ієрархи, що поставляють на периферію православного кола. Візантійські єпископи XII століття являли собою людей "подвійного єства й двох мов". Крім цього, винятково важливу роль грав староцерковнослав’янська мова, створена як би за замовленням Візантії для потреб її геокультурної периферії. Згодом ця мова в чималому ступені сприяла збереженню й консервації візантійської культурної спадщини. Візантійський геокультурний простір був багато в чому космополітичним: на Афоні уживались грецькі, російські, сербські, румунські ченці, а різного роду переписувачі й перекладачі священних книг на національні мови створювали ланцюг ефективних культурних комунікацій, які пронизували цей простір, насичували його й робили більше щільним.
Геокультурний й геополітичний простір були добре взаємозалежні. Природне зрощування світської й духовної влади в рамках Візантійської Співдружності Націй привело до знаходження Візантією своєрідного метаполітичного "мессиджа" - ідеї Всесвітньої Східної Римської імперії. Найбільше чітко ця ідея була оформлена в посланні всесвітнього патріарха Антонія московському князеві Василю I (між 1394 й 1397 роками) [9, с. 281]. Після падіння Візантії Московська Русь вдало "перехопила" цей "мессидж", але, як помітив Д. Оболенський, російська зовнішня політика випливала на практиці не декларуємої ідеї "Москва - Третій Рим", а, скоріше, "Москва - другий Київ". У зовнішньополітичному плані Московська держава швидко відійшла від візантійської спадщини. Відторгнення ідей Максима Грека і його тривалий висновок наочний підтверджують спрямованість російської політики, який, по суті, не було справи до захопленого турками Константинополя.
Візантійський геокультурний простір була неоднорідним - його периферія відрізнялася відомим релігійним синкретизмом, а процеси аккультурации проходили досить повільно. Так, опис амулета, знайденого в 1821 р. недалеко від Чернігова (передбачається, що він міг належати Володимиру Мономаху), наочно ілюструє процес злиття й взаємодії язичеських і православних традицій, славянсько-грецька двомовність.
5. Геокультура й образно-географічна картина миру
Географічна розмаїтість окремих регіонів, країн і континентів робить практично неможливим подання про якомусь єдиного, магістральному образі світового розвитку в його цивілізаційних, соціальних, політичних й економічних контекстах. Образ (образи) світового розвитку - це системи скоординованих "ланцюжків", або кластерів цілеспрямованих, специфічних географічних мегаобразів, що включають у себе стійкі подання про динамік гео розвитку тих або інших людських співтовариств. Складність дослідження подібних географічних образів складається в необхідності узгодження різних подань про внутрішню й зовнішню динаміку окремих мегаобразів: наприклад, вивчення географічного образа арабського миру неминуче пов'язане зі створенням адекватних процедур співвіднесення подань "зсередини" арабського миру з поданнями "ззовні" його - цілком можливо, з декількох точок зору (європейської, російської, американської й т.д.). Аналогічна думка висловлюється І. Валлерстайном.
Парадокс образної геоглобалістики полягає в неможливості досить коректного формування єдиного географічного образа світового розвитку. Очевидно, неможливо - принаймні, у першому наближенні - створення мережної системи щільно вв'язаних між собою географічних образів світового розвитку різного масштабу у вигляді специфічних образних "мотрійок". Наприклад, образи розвитку країн Південно-Східної Азії укладаються в уявленні про розвиток Азії в цілому. Подібні конструкції неможливі в силу динамічності самих образно-географічних конфігурацій, часто захоплюючі фрагменти спочатку чужих образно-географічних полів, або, навпаки, що уступає частини свого образно-географічного "домена". Так, географічні образи розвитку Японії частково входять у євро-американський образно-географічний домен (переважно, образно-геоекономічний і частково образно-геокультурний); у той же час можна простежити образно-географічну експансію Японії в цей же домен, а також у загальазіатське образно-географічне поле (частково, образно-геоэкономическая експансія - у сфері організації виробництва, менеджменту, ділової культури, а також образно-геокультурная експансія - "експорт" автохтонних екзотичних образних подань про Японію).
Сучасна образно-географічна картина світового розвитку являє собою продукт взаємодії декількох потужних образно-географічних мегатрендов, що формують домінуючі форми її "рельєфу". Під образно-географічним мегатрендом розуміється магістральна траєкторія розвитку якого-небудь географічного образа, що супроводжується його якісними трансформаціями; при цьому сам образ повинен "захоплювати" у реальному просторі частину світу, континент (або його частину) або великий геополітичний, геоекономічний, геокультурний регіон миру. "Рельєф" образно-географічної картини світового розвитку створюється шляхом дистанціювання від яких-небудь політичних, економічних, культурних подій світового значення; фіксації ментальних "відстаней" і потім параметризації самих образів за допомогою специфічних географічних (геоморфологічних) понять. Важливі моменти у формуванні подібного "рельєфу" - це бажана візуалізація подань про нього, а в методологічному плані - усвідомлення цих подань стосовно реального географічного простору. Так, цілеспрямованими геоцивілізаційними "конусами виносу" євро-американської цивілізації можна назвати Латинську Америку, частину Південно-Східної Азії й Ближнього й Середнього Сходу. Із глобальної образно-географічної точки зору відбувається процес євро-американської геоекономічною й, частково, геокультурної "пенеполонізаціїї" Євразії й Південної Америки. Поряд із цим можна говорити про початкові стадії образно-географічного циклу (за аналогією із класичної геоморфологіческою теорією Девиса) Східної Європи, Центральної Азії й, можливо, Південної Азії. Це означає експансію й "піднесення" зазначених географічних образів й їхню природну глобалізацію, коли артикуляція й маніпулювання цими образами будуть займати значну частину світового образно-географічного простору. Природна глобалізація географічних образів трактується тут як включення пануючих подань про оптимум світового розвитку (у певну епоху) у конкретні географічні образи й подальшу їхню локалізацію ("доместикація") у рамках традиційних географічних подань. Завдяки цьому процесу традиційний географічний простір, чий глобальний образ зародився в епоху Великих географічних відкриттів, стає як би більше домашнім, більше "розміщеним".
6. Використані терміни
1. Поняття геокультури в соціальних науках активно використається И. Валлерстайном. Воно тісно пов'язане з концепцією системного аналізу й розглядається насамперед у контексті глобальних геополітичних і геоекономічних проблем.
2. Конус виносу - "...форма рельєфу, утворена скупченням пухкого уламкового матеріалу, відкладеного постійним або тимчасовим водотоком у нижньому кінцю яру, балки або долини, де відбувається різке зменшення живої сили потоку. Має вигляд плоского напівконуса, зверненого вершиною проти плину водотоку. Особливо більші К. в. утворяться при виході гірських рік на прилягаючу рівнину"
Література
1. Замятін Д.Н. Географічні образи в гуманітарних науках. – К.,2002
2. Замятин Д.Н. Географические образы мирового развития // Общественные науки и современность. 2001. N 1. С. 125–138.
3. Родо Х.Э. Аріель проти Калбана: "нордомания" і проблема латиноамериканської самобутності. – К., 2005
4. Ходжсон М. Роль суфійського містицизму в ісламській цивілізації. – К., 1998.
5. Стидман Дж. "Міф про Азію" // Порівняльне вивчення цивілізацій. Хрестоматія / Сост., ред. і вступ. ст. Б.С. Ерасов. М.: Аспект Пресс, 1998. С. 261.
6. Оболенский Д. Византийское Содружество Наций: Шесть византийских портретов. М.., 1998.