"До боротьби за волю України"!

З вибухом першої світової війни відкривається новий період історії Українського Січового Стрілецтва. Дотеперішній етап стрілецького руху був ідеологічною та військовою підготовкою до майбутнього збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Росії та одночасно приготовив психологічно наш політичний провід та цілу суспільність до цього важливого и відповідального діла. З моментом вибуху війни починається властива історія збройного чину УСС, тої першої новітньої бойової формації українського народу, що виступила до безпосередньої, активної боротьби проти нашого історичного ворога - Москви із зброєю в руці та започаткувала наші визвольні змагання.

Хоч український загал із вдоволенням, а навіть з деяким одушевленням сприйняв вибух війни проти Росії, - то він її поки що не бажав, ані до неї достатньо не підготовився. Війна вибухла по волі великих держав, і кожна з них мала свої власні інтереси і плани. Зокрема, безпосередньою метою Центральних Держав не було визволення російської України та створення української держави. Ніхто не хотів за Україну воювати та ніхто не виставляв на початку війни політичних цілей, зв'язаних з Україною. Австрійська влада не інтересувалась Україною під Росією та взагалі не мала зрозуміння для міжнародного значення української справи. У всякому разі визволення України не грало такої ролі у воєнній програмі Австрії і Німеччини, як завоювання Галичини і Буковини в воєнних планах російського імперіалізму, який вважав галицьку Україну російською землею, а її завоювання і прилучення до Росії вважав за головну ціль війни. Метою Осередніх Держав було тільки таке ослаблення Росії, щоб могти забезпечити собі корисний і тривалий мир. Про розбиття, чи розвал Росії вони взагалі не думали.

У Львові 2 серпня 1914 року зорганізувалась центральна політична організація: "Головна Українська Рада", в якій об'єдналися всі три головні українські політичні партії в Галичині: національних-демократів, радикалів і соціальних-демократів. В цей спосіб створено єдину політичну репрезентацію українського народу в Австрії під час світової війни.

Головна Українська Рада з ініціативи та при співучасті стрілецької Секції Українського Січового Союзу, львівських організацій Січових Стрільців та Сокола-Батька у Львові - вже на своєму першому засіданні вирішила зорганізувати корпус воєнних добровольців для боротьби проти Росії - під назвою: "Українські Січові Стрільці". Дотеперішні головні управи наших стрілецьких організацій об'єднались в окремий орган т. зв. "Українську Бойову Управу" при ГУРаді, яка стала верховною владою над Українськими Січовими Стрільцями та перебрала в свої руки всю ініціативу та відповідальність за УСС.

В обличчі великих історичних подій та кривавих змагань, що мали відбуватися в першу чергу на українських землях, а в яких мали брати участь по обох сторонах ворожого фронту в мундирах займаницьких армій сотки тисяч молодих українців, і в яких повинна була вирішатись доля українського народу - все свідоме українське громадянство в Австрії, яке мало можливість вільного вислову своїх почувань і домагань, стануло одностайною лавою під своїм єдиним національним проводом.

Велика переломна історична хвиля, хоч дещо заскочила наш народ, то все ж таки застала його настільки приготованим, що не могло тоді вже бути в нікого найменшого сумніву про те, що робити, та за що боротись. Одна, єдина думка, що глибоко вкоренилася в душах мільйонів свідомих українців, з непереможною силою диктувала всьому українському народові під обома займанщинами єдине бойове гасло: "До боротьби проти історичного ворога України, проти Росії, за розбиття московської імперії, за визволення поневоленого українського народу з московської неволі, за вільну самостійну українську державу!" Це, що недавно ще було програмою безпосередньої дії тільки в рядах стрілецьких організацій та серед частини української суспільності, стало тепер загальним постулатом цілого народу.

Як виразник думок і домагань українського народу в вільнім світі - Головна Українська Рада проголосила в тому історичному моменті свій маніфест 3 серпня 1914 р.

МАНІФЕСТ ГОЛОВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ

Український Народе!

Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі зусилля дипломатії, щоб удержати в Європі мир. Буря війни суне на Європу і ніщо її не спинить.

Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український народ. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше.

В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів.

І тому всій хвилі, представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в ГОЛОВНУ УКРАЇНСЬКУ РАДУ, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу і показувати йому дорогу до діла, яке жде його в теперішній хвилі.

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир найціннішим добром людськості. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна являється неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли намарно, щоб кров батьків принесла добро дітям.

Дорога, яка веде до сього, ясна.

Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були - шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відібрати поневоленій Україні національну душу і зробити український народ частиною російського народу. Царський уряд відорав українському народові його найсвятіше право, - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений - український народ.

І коли Росія хоче війни, то говорить з неї та ненависть, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, - розрослася в колос, який від ряду літ загрожує загальноєвропейському мирові і загальнолюдському поступові, культурі і життю народів.

Та ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ не є вийнятий з-під права, де він може жити своїм національним життям.

І тому наша дорога ясна.

Вже під час попереднього австрійсько-російського напруження - з'їзд найвизначніших діячів усіх українських партій Галичини, який відбувся у Львові 7 грудня 1912 р., заявив, що з огляду на добро і будучність українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, ціла українська суспільність одно згідно і рішучо стане по стороні Австро-Угорщини, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.

Так і теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.

Дотеперішня пасивність австро-угорської політики супроти затій російського царизму була все визискувана на шкоду інтересів австро-угорської монархії і її народів, а передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер нашим святим обов'язком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність рідної країни.

Перемога Австро-Угорської Монархії буде нашою перемогою. І чим більше буде програш Росії, тим швидше виб'є година визволення України.

Український Народе! Тільки той народ має права, що вміє їх здобути. Тільки той народ має історію, що вміє її творити рішучими ділами.

Головна Українська Рада кличе Тебе до діла, яким Ти здобудеш нові права, утвориш новий період в своїй історії, займеш належне місце в ряді народів Європи.

Нехай же цей поклик знайде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашім народі давнє козацьке завзяття! Нехай вся наша суспільність буде не тільки видцем, але як найдіяльнішим учасником грядущих подій! Нехай віддасть всі свої матеріальні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий!

До бою - за здійснення ідеалу, який в теперішню хвилю з’єднує ціле українське громадянство!

Нехай на руїнах царської імперії - зійде сонце вільної України!

Львів, 3 серпня 1914 р.

За Головну Українську Раду: д-р Кость Левицький, голова - Михайло Павлик, Микола Ганкевич, заступники голови, - д-р Степан Баран, секретар. Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

В три дні після проголошення повитого історичного маніфесту Головної Української Ради, після того, як Австрія виповіла війну Росії, - появився дня 6 серпня 1914 р. спільний мобілізаційний заклик Головної Української Ради і Української Баєвої Управи до українського народу - ставати до збройної боротьби в ряди Українських Січових Стрільців та складати пожертви на закупівлю зброї і санітарного устаткування. Згідно з тим закликом громадянство мало закладати громадські мобілізаційні комітети.

Цей заклик наводимо нижче, пропустивши тільки організаційну частину.

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

Гряде великий час, вибила слушна година!

Здіймається пожежа війни, в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується будучність України.

Настав слушний час, день нашого воскресіння. В сей час український народ кличе синів своїх до бою за волю України. В сей час нема жертви, яка для нас могла б бути завелика. В сей час одноцілі є наші думки і бажання, однодушні та тверді мусять бути наші діла.

Однодушним рішенням Головна Українська Рада з'єднала начальні управи всіх досі в нас існуючих стрілецьких і руханкових організацій в Українську Бойову Управу.

Українська Бойова Управа стає одинокою старшиною організації українських добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців.

В її руки зложила Головна Українська Рада верховну владу над Українськими Січовими Стрільцями, а від Тебе, Український Народе, жадаємо карності і послуху.

Тому взиваємо весь Український Народ дати Українській Бойовій Управі силу, яка потрібна, щоб викувати будучність України. Взиваємо всіх, хто тільки здатний, молодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників, - наскільки вони не обняті мобілізаційним наказом ц. і к. армії, - ставати однодушно в лави Українських Січових Стрільців під прикази Української Боєвої Управи.

Український Народе!

Гряде час, якого давно не було. Зближається давно вижидань хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю! Тепер або ніколи виборемо собі свободу! Або станемо панами своєї землі, або полишимося надалі в чужім ярмі.

В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовості, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї! З оружжям в руці зміримося з відвічним нашим ворогом, з царизмом!

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА

Президія: Д-р Кость Левицький - голова; Михайло Павлик, Микола Ганкевич заступники голови; д-р Степан Баран - секретар.

Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р. Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

Українська Бойова Управа:

Секція акції: Теодор Рожанковський - начальник, Дмитро Катамай - заступник начальника, д-р Михайло Волошин, Михайло Геник.

Секція організації: д-р Кирило Трильовський - голова, д-р Степан Шухевич - заступник голови, д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Горук, Володимир Темницький.

Одночасно із Головною Українською Радою, яка була репрезентацією австрійських українців, зорганізувалася у Львові з початком серпня 1914 р. політична репрезентація українців із Східної України - "Союз Визволення України". В його склад увійшли політичні емігранти з Росії, що перебували в момент вибуху війни в Австрії. Вони належали до різних політичних партій. Ця група існувала вже кілька років до війни, але щойно тоді вона оформилась і почала діяти публічно. Була це загальнонаціональна, безпартійна організація, яка діяла в імені українського народу в Росії. Її метою було розбиття Росії і створення незалежної української держави на землях, - відібраних Осередніми Державами від Росії. Для пропаганди українських самостійницьких домагань, вона задумала повести широку пропагандивну і політичну акцію серед європейських держав і народів. Її основною провідною ідеєю була орієнтація на власні сили українського народу. Та тому, що її безпосередньою метою була поразка російської імперії, вона вважала Центральні Держави союзниками української справи в тій війні проти Росії. Союз Визволення України працював весь час існування в найближчім контакті з політичною репрезентацією галицьких українців, з Головною Українською Радою та Українською Бойовою Управою. Зокрема, як побачимо пізніше, стояв він в дуже дружніх і сердечних відносинах із Українськими Січовими Стрільцями, що з свого боку обдаровували цю організацію українців з-під російської займанщини надзвичайним довір'ям та глибокою пошаною. Впродовж війни розвинув СВУ живу та корисну працю для української справи.

В цій спільній акції українців обох займанщин належить шукати початків соборних визвольних змагань українського народу за власну державність у новітній добі його історії.

Зараз на початку війни виступив Союз Визволення України з такою політичною декларацією, яку наводимо в скороченні.

ПЛАТФОРМА СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної європейської війни, а також одною з причин і предметом війни.

Українці добре розуміють, що у війні цій ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результаті війни український П'ємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життя розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.

Об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення європейської рівноваги...

В зрозумінні цієї історичної конечності російські українці покликали до життя центральну загальнонаціональну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією цією є Союз Визволення України.

В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні.

Національно-політнчною платформою Союзу є державна самостійність України.

Одночасно зі збудуванням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є це основний економічний постулат Союзу Визволення України.

Союз Визволення України в своїй діяльності стоїть в контакті з австрійськими українцями.

Вірячи в остаточну перемогу австро-угорської і німецької армій і в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах російської імперії, цієї тюрми народів, встане ВІЛЬНА САМОСТІЙНА УКРАЇНА.

Як бачимо - постулат самостійної української держави, це не було гасло тільки "галицьких сепаратистів". Його речником, - як видно із цитованої вище платформи - став у вільнім світі "Союз Визволення України". Український народ в Росії, позбавлений умовами політичного режиму змоги проявляти себе як самостійна національна індивідуальність, тим самим позбавлений своїх національних "легітимованих" репрезентантів, найшов у СВУ свого заступника перед вільним світом.

"Союз Визволення України" звернувся до всіх народів Європи з апелем за моральну підтримку для поневоленого українського народу. Він поставив перед світом справедливу вимогу створення самостійної української держави і за здійснення цього гасла повів енергійну працю серед багатьох народів, зв'язуючи українську справу з ідеалами європейської демократії та інтересами свободи, цивілізації і світового миру. Ці свої домагання проголосив він в окремім заклику: "До громадської думки Європи", на всіх мовах європейського континенту.

Наводимо основні уступи цього заклику, виданого 25 серпня 1914 року:

ДО ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ЕВРОПИ!

Безпримірна визиваюча політика Росії спровадила на цілий світ катастрофу, рівної якій історія майже не знає. Ми, українці, сини великого народу, поділеного між Австро-Угорщиною і Росією, і нечувано гнобленого царизмом, свідомі, про що розходиться в цій війні. 3овсім не про якусь гегемонію "германства" чи "слов'янства". Війну веде культура з варварством. Війну ведеться тому, щоб остаточно зламати силу ідеї всемосковства, що принесла численні шкоди цілій Європі та загрозила її добробут і культуру.

Використовуючи зі злою волею політичну сліпоту слов'янських народів, зробила Росія ідею, знану під фальшивим назвищем "панслявізму", знаряддям своїх агресивних планів. Ця ідея розторощила вже Україну як самостійну державу, розбила Польщу, ослабила Туреччину, а в останніх роках кинула свої сіті навіть на Австро-Угорщину. Брамою, через яку мав увійти тріумфуючий панмосковітизм до Австро-Угорщини, щоб її розторощити, мала бути Галичина. Наш народ розділений між дві держави, мав служити Росії до того, щоб уможливити царизмові опанування Дарданелів та Константинополя, куди дорога провадить по рецепті російських дипломатів через Відень.

Ми - українці з Росії, що злучилися в "Союз Визволення України", умиємо всіх наших сил для остаточного обрахунку з Росією. В цих важких часах, в котрих наша нація по обох боках кордону готується до остаточної боротьби з нашим смертельним ворогом - звертаємося з цим покликом до цілого цивілізованого світу! Нехай світ поможе нашій слушній справі! Ми звертаємося з цим глибоким переконанням, що українська справа є рівночасно справою європейської демократії. Європа доти не прийде до сили, доки не буде вільна від грози інвазії царизму, доки не буде певна своїх культурних надбань, доки на широких степах України не повстане забороло проти Росії!

Великі жертви, які наш народ приніс в своїй боротьбі з Росією в протягу соток літ, дають нам право моральне жадати уваги та зрозуміння цивілізованого світу для нашої справи, для незалежності України!

Щоби в часах - коли на побоєвищах, що на них проливають свою кров тисячі українців, рішається судьба народів Європи, не зісталося чужим для Європи повне зрозуміння нашої справи, звертаємося з отсим покликом до громадської думки всіх народів, яких політичні інтереси в цій великій хвилі спільні з інтересами свободи і цивілізації.

За "Союз Визволення України":

В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк, А. Жук.

Вслід за цим закликом, представники Союзу, як амбасадори українського національного проводу під час війни, почали в багатьох європейських столицях живу пропагандивну і дипломатичну працю в інтересі українського народу. Отсим започатковано новий період в розвитку української справи, як міжнародної проблеми. Уже найближчі місяці принесли несподівані успіхи в цій праці.

А тою силою, що пригадала світові про існування українського народу та була кріпкою моральною основою для дипломатичної праці Союзу, - була збройна боротьба та пролита в Карпатах кров Українських Січових Стрільців.

Наведені вище історичні документи є найвірнішим висловом думок, домагань та планів політичного проводу українського народу в моменті вибуху першої світової війни. Вони ясно змальовують його політичне положення та відношення до займанницьких держав напередодні війни. Ситуація була дуже проста. Не могло бути в тім часі двох думок про те, хто наш ворог, а хто союзник, - чого нам сподіватись у тій війні, які завдання українського політичного проводу, які його домагання, та яким способом належить за них боротись. Усі думки і плани відповідальних провідників, як також настрої і сподівання свідомої частини українського громадянства поза межами Росії, були в той час довголітнього розвитку нашої політичної думки, на яку складався століттями нагромаджений досвід у тяжкій боротьбі українського народу за своє існування. Український політичний провід сказав своє слово про відношення українського народу до воєнного конфлікту. Він мав готову і досить легку відповідь.

Не була це якась продумана в довгих дебатах декларація, яка обнімала б усякі застереження, недоговореності, чи сумніви, як рівно ж не була це сервілістична заява лояльності і вірності своїй займаницькій владі із надіями на ласку після закінчення війни. - Був це ясний, безпосередній і рішучий вияв власного українського національного "вірую", було це коротке всім свідомим українцям зрозуміле гасло: історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, - Росія, мусить бути переможена і розбита, а на руїнах царської імперії має повстати вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею.

Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і прокламаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, - що найголовніше, - власної української відповідальності в тій війні за свою долю. В тих деклараціях і маніфестах висловлено українську орієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.

Воно звучало: "Тільки той народ має права, що вміє їх здобути. Тільки той народ має історію, що вміє її творити рішучими ділами... Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовості, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність".

Оця основна думка маніфесту і прокламацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього роялізму, непідготованості народних мас та неактуальності постулату української державності - до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, - то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.

Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї - в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України - Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це лояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії - широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал "Відгуки", резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р., організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, - але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.

Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами - в офіційнім органі "Союзу Визволення України", в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:

"Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінною підставою успіху... Сподіватися, що могучі союзники захочуть і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, - значить будувати на плаваючій швидко ріці, як на твердім непорушнім ґрунті...

Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередньо саме від власної нашої сили...

Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, - а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого життя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили".

Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжило традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній лояльність українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії - залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціальні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи в середині українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.

І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломну для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою загладити нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, лояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.

Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовець кого провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціалістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдності нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.

Могутній клич єдності пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.

Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"

А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіалістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свого слова, без власного імені. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.

В планах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Притуплено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.

Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імені. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріумфі приступив до виконання свого ганебного плану - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О. Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, заарештовано сотки провідних громадян з митрополитом Андрієм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколайович у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.

Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":

"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Руська армія і руська влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основне продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із руського суспільства".

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Українське громадянство в Росії і війна

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, - це були або державні сепаратисти, або "пораженці", які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясності образу, - наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.

Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціатор усіх важкіших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії - Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:

"На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання "обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.

Всі ми були певні, що перемога Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення... А.В. Ніковський і я рішуче стали на так звану "пораженчеську" позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження".

А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині - Є. Чикаленко так пише: "В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати".

Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, - так оповідає про настрої російських українців на початку війни:

"Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим "підйомом". Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грому. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас".

Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:

"Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій "тюрмі народів". Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці.

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний "застєнок" усякої волі і права".57

Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:

"Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй... Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильності. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні..."

Крім повитої негоції російського імперіалізму, - Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:

"Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існування такі великі, що можуть усе витримати.

Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю - українська. Не нейтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, організуюча.

Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західному боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!

Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, - були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.

Відома заява лояльності "Украинской Жизни" супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, - думала своєю вірнопідданчою заявою для "спільної батьківщини" - Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю лояльну декларацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, "пораженчеське" становище до російського імперіалізму.

Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої декларації, вияснює цю зміну в думках і настроях лояльних українців в Росії, в той спосіб:

"Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелом у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившись із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства".

Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, - існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціалістичні студентські революційні організації в різних містах України - в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету "Боротьба" та цілий ряд брошур проти російського змісту і проти воєнних прокламацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України, що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або нейтральні держави. Ці організації енергійно поширювали та популяризували проти воєнні кличі та гасло самостійності України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.

Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи - В. Семець, Ю. Охримович та І. Лизанівський. Зокрема Ю. Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.

Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.

Із бойовим гаслом "Розгром Росії, воля Україні!" - вступив український народ у першу світову війну.

Велика збірка Українських Січових Стрільців у Львові

Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломний історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.

Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.

Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців.

Тепер, коли ініціативу творення українського війська перебрало в свої руки загальнонаціональне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокольських, студентських, середньо шкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почуття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокольськими, із Франковим гімном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.

Василь Стефаник - змалював у своєму оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра у поход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і не усвідомлюючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось.

Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Бойова Управа. Інші збиралися по провінціальних містах. Кошти утримання та організацію УС стрільців взяла на себе УБУ права, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.

Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУ Ради д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУ права. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл оголошених добровольців. Начальником УСС призначила спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіма силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, підлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неставно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали вирішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.

Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештуючи організаторів "Боєвої Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори. Це була робота вшехпольських старостів, які планували при нагоді війни безпощадно розрахуватись із українцями. Та ворожі плани були ширші. Вони вирішили взагалі не допустити до створення українського війська, або щонайменше так обкроїти чисельний стан формації УСС, щоб поставити її при найближчій нагоді в стан цілковитої ліквідації. Польські шовіністи не могли уявити собі, що під їх боком зорганізується самостійна українська військова частина, не із січовими топірцями, а таки з смертоносними крісами в руках тисячі УСС, що таким же оком дивляться на московську неволю українського народу як і на "конституційний" режим польських намісників і старостів.

В українськім інтересі було зовсім самозрозуміле, щоб формація УСС була якнайчисленніша. В перших тижнях формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, спольщений німець (оженений з полькою Урбанською), дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі. Як стверджено пізніше на основі заяви одного із вищих австрійських старшин, автором проекту обмеження сили формації УСС - був граф Лямезан. Зрештою це його вороже відношення до УСС стало пізніше загально відомим, коли він старався за всяку ціну не допустити, щоб УСС діставали доповнення. Тим способом він планував зліквідувати УСС. Так отже над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості та зведення його до невеликої військової групи, яка мала в короткім часі зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.

На цьому місці треба згадати, що відношення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.

Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС поступив значно вперед впродовж місяця серпня. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, комендантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій. Вони також надали ідейний напрям та особливий стрілецький, товариський стиль усьому Стрілецтву. Тут вперше стрінулись УСС із делегатами Союзу Визволення України, російськими українцями, що виголошували в сотнях виклади про відносини на російській Україні, інформуючи стрілецтво про дійсність за Збручем та про методи і зміст політичної праці на Україні, на випадок в маршу УСС на східноукраїнські землі.

Незабутній місяць серпень 1914 року минув серед гарячої праці тисячі УСС-ів, серед радісного підйому духа, серед надій на краще майбутнє, серед бадьорої пісні-маршу першої сотні: "Ой з-за гори чорна хмара встала...", що весь місяць лунала львівськими вулицями від підніжжя Святоюрської гори (Дяківська Бурса) аж до площі вправ на Кайзервальді.

З кінцем серпня підійшли російські війська під Львів. Дня 30 серпня 1914 року все Українське Січове Стрілецтво зібране у Львові переїхало на новий постій до Стрия.