Завдання №2 (Б)
Джерела вивчення давніх слов’ян. Слов’яни в історичному контексті
Концепції щодо території формування слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Східні слов’яни у VI –XI столітті
Джерела вивчення давніх слов’ян. Слов’яни в історичному контексті
О.Й. Пріцак у своїй роботі «Походження Русі» викладає наступну думку: ...«історія починається з писемних джерел..., лінгвістика та археологія хоч і можуть допомогти при виявленні певних фактів і ситуацій»..., але «археологію без писемних джерел не можна вважати передісторією»...
«...Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де такої свідомості не існує».
«Погано організованим язичницьким неписьменним селянським громадам Східної Європи у VIІІ – Х ст. було неможливо створити державу..., яка ...є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації».
Звідси робиться висновок про потребу звільнитися від емоційних доказів про «спроможність слов'янських народів створити державу». Вважаючи дискусії норманістів та антинорманістів безплідними, О.Пріцак свою, за його висловом «нову», «незалежну» концепцію про заснування Київської держави та принесення самої назви «Русь» зв'язує з Рутено-фризько-норманською торговельною компанією, що сформувалася в Галлії під назвою «Русь». Опираючись на Баварського географа (джерело IX ст.), цей етнонім виводиться О. Пріцаком від Родезу (Рутенії), що знаходиться у південній частині Центральної Франції.
У зв'язку з вищевикладеним погодимось, що державотворчі процеси дійсно складні і багатолінійні.
Але утворення державних структур здійсниме лише за умови, що саме суспільство вже досягло відповідного економічно-соціального і культурного рівня і було готовим до цього. А рівень економічного, соціального і культурного розвитку будь-яких етнічних груп, у тому числі і слов'янських, на наш погляд, сьогодні найкраще визначається за археологічними джерелами, які Омелян Йосипович не хоче визнати історичними, вважає навіть протоісторичними. За Літописом відомо, що Рюрику у північно-східних Приволзьських регіонах, куди його запросили слов'янські племена кривичів і словен та фінські племена чудь і весь, не вдалося створити державні структури, до яких це населення ще не було готовим. Опираючись на військові варязькі дружини, він фактично обмежився підкоренням племен і збором данини. Лише його сподвижники (Олег) та нащадки, що перебралися на Дніпро, до Києва, знайшли тут середовище, підготовлене для утворення державного організму. І саме за археологічними матеріалами встановлено, що рівень соціально-економічного розвитку південно-східних племінних груп був вищий у порівнянні з північно-східними, які освоювали нові землі, заселені ще більше відсталим населенням угрофінів. Все це дозволяє вважати, що в утворенні держави – Київської Русі брали участь два фактори: внутрішній – сам народ і зовнішній – варязькі князі з військовими дружинами, їх повнокровне вивчення і висвітлення на сьогоднішньому рівні знань немислиме без археології, лінгвістики, антропології та інших дисциплін.
Відомий англійський теоретик історії А.Д. Тойнбі, вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом «виклик – відгук», вважає, що адекватність відповіді на виклик обумовлює і стимул, і процес історичного розвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, характерний для «недорозвинених», «недоношених», «загальмованих», «не життєздатних» цивілізацій, призводить до їх упадку.
Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад, античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це обумовлює їх інертність і застій. Саме так А.Д. Тойнбі характеризує слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, у тому числі лінгвістики та археології обмежує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, у нашому випадку давньої історії слов'ян. А.Д. Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що «...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще запишалися там, де вони й були.»
Слов'ян, за А.Д. Тойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією «випхали») пастухи-авари, котрим вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у «тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії». Для аварів слов'яни, на думку А.Д. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби з землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовах аваро-слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А.Д. Тойнбі саме таким уявляє собі «... сценарій», за яким почався «...запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії».
Коли б А.Д. Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і «принизливий».
По-перше, за дослідженнями лінгвістів усе прип'ятське полісся вкрите балтськими гідронімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам. І.П. Русанова взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця ІI по IV ст. включно Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер потиснули тут байтів, під напором готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їх археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов'янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посанні. Відомий сучасний німецький лінгвіст І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки кінця ІV – V ст. Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
Інші приклади. Дослідникам давніх слов'ян відома карта видатного польського історика-медіевіста Г. Ловм'янського під назвою «Слов'яни близько середини VI ст. н.е. згідно тогочасних джерел», поміщена у другому томі його багатотомної праці «Poczatki polski». Вона складена на основі глибокого аналізу всіх доступних автору писемних даних, зокрема Йордана. На цій карті група склавінів розміщена ним між Дунаєм і Дністром. Якщо співставимо цю карту із картами слов'янських археологічних культур, племінна належність яких визначена саме за писемними джерелами, то побачимо, що поселення і могильники склавінів, представлені празьке-корчацькою культурою VI – VII ст. н.е., виходять далеко за межі, поставлені Йорданом і Г. Ловм'янським. Зокрема, північна межа склавінів, обмежена Г. Ловм'янським Дністром, пересувається на Прип'ять. Склавіни займали все правобережжя середнього і верхнього Дністра, а також Волинь до .середнього Дніпра, включаючи сьогоднішній Київ, (їх пам'ятки датуються тут починаючи з V ст. і мають своє культурне підґрунтя, в той час як на середньому і верхньому Дунаї вони появляються лише в другій половині VI ст. внаслідок розселення із північного Прикарпаття.
Археологія доповнила, й уточнила концепцію М. Грушевського, побудовану на писемних джерелах, відносно предків українського народу. Базуючись на даних Йордана і Прокопія, за якими «...незліченні племена антів» жили на північ від болгар утігурів «...між Дніпром і Дністром, що віддалені від себе... на відстань багатьох переходів», видатний український історик М. Грушевський вважав лише антів предками українського народу. Картографування пам'яток пеньківської культури V – VІІ ст., що належали антам та синхронної їм празько-корчацької культури, залишених склавінами і встановлення їх територіального взаємовідношення дало можливість доповнити можливих предків українців і тією частиною склавінів, що жила на північ від Карпат на всій правобережній Україні." У часи М. Грушевського ці пам'ятки і культури ще не були відомі, їх вивчення після Другої світової війни відкрило нові горизонти у вирішенні складної проблеми становлення слов'янських народів. Ранньосередньовічні слов'янські старожитності V – VII ст. настільки самобутні, що виразно виділяють слов'ян серед неслов'янських сусідів, набагато посилюють можливості встановлення їх диференціації, а у співставленні з писемними джерелами дають змогу уточнити регіони проживання та розселення слов'янських племінних груп, що лежать в основі формування сучасних слов'янських народів, зокрема українського народу.
Виходячи з археологічних джерел, витоки культур предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров'я, що належали антам, а й празьке-корчацьких на території Прикарпаття та Волині, де відкриті численні пам'ятки склавінів. Зараз встановлено, що старожитності склавінів стали підосновою всіх східнослов'янських племен межиріччя Дніпра, Дністра і верхньої Вісли (райковецька культура), та в інтеграції з пеньківськими пам'ятками антів-лівобережної волинцевсько-роменської культури, що належала сіверянам. Усе це й визначає місце склавінів у тих історичних процесах, які привели до зародження етнокультурної і мовної спільності, що в кінцевому своєму розвитку стає предком українського народу. Пам'ятки празько-корчацької культури, які в кінці VI – VII ст. займають лівобережне, а у верхів'ях Дунаюі правобережне Подунав'я, лежать в основі старожитностей Словаків, Морав'ян і Чехів. Тобто в кінці VI – VIII ст. празько-корчацька культура поширилась із Північного Прикарпаття у Придунав'я і саме вона, її пам'ятки – поселення і могильники засвідчують, що предки українців, словаків, морав'ян і чехів у цей період, а саме – на зорі свого самоусвідомлення матійодну і ту ж культуру. Правда, ні українці, ні чехи, ні словаки не претендують на роль старшого брата.
Існують приклади, коли писемні джерела допомагають встановити історичні реалії. До них належить проблема Русів, яких археологи та окремі, зокрема російські лінгвісти, шукають у Причорномор'ї і на середньому Дніпрі в сармато-слов'янському середовищі. На нашу думку, Літопис, Договори київських князів Рюриковичів з Візантією, Бертинські аннали та інші писемні візантійські та арабські джерела сприяють виправленню цього становища, що має місце в ранньосередньовічній історії східних слов'ян. Вони достатньо виразно свідчать, що київські князі з династії Рюриковичів за своїм походженням нормани, і саме вони в IX ст. принесли в Київ назву «Русь», що стала офіційною назвою очоленої ними східнослов'янської імперії Київської Русі.
Можна було б привести значно більше прикладів, які беззастережно свідчать, що складні проблеми етногенезу і ранньої історії взагалі, а в нашому випадку походження і давньої історії слов'ян, і слов'янських народів можуть бути успішно вирішені лише при уважному вивченні і співставленні усіх можливих джерел, зокрема писемних, археологічних, лінгвістичних та інших. Зрозуміло, що пошуки найраціональніших методичних підходів до кожного з них, завжди мають бути в центрі уваги дослідників. Довільна інтерпретація джерел в угоду політичним амбіціям ніколи не приводить до встановлення істини.
Інший аспект поставленої проблеми полягає в тому , що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість у тому, що ми – їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та історичного розвитку. Щоб вкластись у рамки дозволеного обсягу статті, не стану аналізувати всю ту велику лінгвістичну та історичну літературу, зокрема російську, де розглядається ця проблема. Скажу лише, що вона просякнута імперіоцентризмом. Ми вже розглянули основні праці з цього питання в роботі «Давні слов'яни», Київ, 1998. Але як приклад назву одну колективну монографію, випущену московським Інститутом слов'янознавства та балканістики в 1982 р. під назвою «Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья». Вона претендує на об'єктивність. Тут розглядається питання розвитку етнічної самосвідомості всіх західнослов'янських та південнослов'янських народів, навіть полабських слов'ян. Кожному з них присвячені окремі розділи праці. Лише три східнослов'янські народи ввійшли в один розділ під назвою «Формирование этнического самосознания древнерусской народности по памятникам древнерусской письменности Х – ХII вв.» Автори цього розділу А.І. Рогов та Б.Н. Флоря «доводять» існування давньоруської народності через утворення «Руської землі». Для них Русь – це давній етнонім іранського походження, що в Середньому Подніпров'ї уже з раннього середньовіччя визначав східнослов'янське надплемінне політичне утворення. Поглинувши всі інші східнослов'янські племена, воно, на їх думку, в період державності привело до виникнення єдиної давньоруської народності. Роботи, у яких це утворення трактується як зародження української державності, зрозуміло, не згадуються. Повністю замовчувані праці, у яких за Літописом назву «Русь» до Києва принесла династія князів Рюриковичів.
У 1999 р. у Москві вийшла монографія В.В. Сєдова «Древнерусская народность». Тут вже не через сарматський рід росомонів і через «Руську землю» як у Б.О. Рибакова доводиться існування давньоруської народності, а вводиться ще одна проміжна ланка «Русский Каганат». Він, на думку автора згаданої монографії, у VІІ – VІІІ ст. знаходиться на Лівобережжі Дніпра між Хозарією та плем'ям полян. Підстава: писемне джерело – журнал спостережень франкського уряду за етногеографічною ситуацією у Північному Подунав'ї, відомий у літературі як «Опис міст і областей Північного Дунаю», іменований «Баварським Географом», Це, правда, суперечить Літопису, який поселяє в тому регіоні Сіверян, що сіли «на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися Сіверянами», але це автора не бентежить. Сіверяни, як відомо, представлені волинцівсько-роменською культурою, яка виникла на основі місцевих лівобережних пам'яток попередньої пеньківської культури, в інтеграції з правобережними старожитностями празько-корчацької культури, їх типологічний зв'язок фундаментальне доведений українськими та російськими археологами.
За В. Сєдовим волинцівську культуру створило не населення Подніпров'я, а вихідці із Самарського Поволжжя – носії іменьківської культури, відкритої там в останні десятиліття минулого віку. Про це, на його думку, свідчить наявність в обох згаданих культурах незначної кількості високоякісного гончарного посуду. Ця натяжка зроблена свідомо, бо загальновідомо, що цей посуд і на волинцівські поселення, і на іменьківські потрапив із Хозарії. Він визначає етнос хозар та їх торгово-економічні зв'язки із сіверянами, а не «Русский Каганат».
Ще М. Погодін у XIX ст. писав, що Лівобережжя Дніпра займало до татарської навали населення – предки росіян, яких після татарського іга замінили галичани, що прийшли сюди із західних областей України. Ця концепція була повністю розкритикована і спростована українськими вченими М. Максимовичем, М. Костомаровим, В. Антоновичем і , зокрема, М. Грушевським. Сьогодні у світлі нових, зокрема археологічних джерел, вона не може бути реанімована.
Концепції щодо території формування слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу
Спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян і зокрема українців робилися ще Нестором-Літописцем: «...По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви, где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле и прозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, пізніше обгрунтовану П. Шафариком, а нині підтриману О. Трубачовим. Стародавні дослідники — Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан — дали поштовх і іншій концепції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.), висловивши припущення, що територією розселення слов'янського племені венедів були піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли. Має продовження нині й вісло-одерська теорія походження східних слов'ян, започаткована польськими дослідниками Ю. Костцієвським та М. Рудницьким і підтримана В. Сєдовим. Вона пов'язує походження слов'янських старожитностей із празькою культурою, колись поширеною на території Польщі.
Відроджуються і, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., насамперед теорія азіатського походження слов'ян-українців. Згідно з нею, витоки східних слов'ян лежать у сармато-аланських, скіфських, тюркських ба навіть кавказьких племенах. Ключовим елементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку її прихильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсилена висновками американського вченого українського походження О. Пріцака, зажила новим життям і навіть розширила географію етногенетичного центру слов'янства-українства, пов'язуючи його то з волзькими булгарами, то з китайськими племенами.
За всієї серйозності аргументації вказана теорія, здається, має все ж політичне підґрунтя — намір віддалити Україну від Європи, довівши її азіатську ментальність. Можна було б і погодитися з цією позицією, адже вона базується на тому, що антропологічний склад українського населення включає тюркські та іранські компоненти, і це дійсно так. Проте, знаючи механізм формування етносу, сенс якого полягає не в урегулюванні співвідношення «своєї» та «чужої» крові, а у творенні духовності та соціальної комунікації (а вони в Україні оригінальні і не тотожні азіатським), важко прийняти азіатську теорію в цілому — як, між іншим, і норманську теорію.
Остання, також характерна для історіографії XIX ст., тепер має тенденцію до відновлення. В основному вона базується на абсолютизації топоніму «Русь», який трактується норманістами як етнонім слов'янства, введений варягами в період їх володарювання на київському столі. Факт варязької гілки князівського роду Київської Русі безперечний, як і безсумнівна його роль в соціально-політичному житті давньоруської держави. Але знов-таки перебільшується значення у процесі формування етносу окремих угрупувань людей, об'єднаних спільною ідеєю (за висловом О. Пріцака — банд; саме такою озброєною бандою і були вікінги).
Відродженню норманської теорії суттєво сприяла концепція Л. Гумільова, яка останнім часом дістає широке визнання, і зокрема його положення про утворення етнічних спільностей із консорцій (нестійких об'єднань людей — гуртків, сект, банд та ін.). Звичайно, сама ідея консорцій заслуговує на увагу, проте світова етнічна історія не дає підстав для їх абсолютизації, їхня роль скоріше зводиться до спрямування етнічних процесів на розбудову владних структур.
По суті, з теорією пасіонарності (буквально: внутрішнє прагнення до здійснення якоїсь мети) Гумільова змикається конструктивістська течія в зарубіжній етнології. Єдине, чим вони різняться, — це рушійною силою етнічних процесів: за теорією Гумільова, нею є консорції, за теорією конструктивістів — інтелектуальна еліта. Остання думка знаходить прихильників і серед українських народознавців, зокрема Я. Грицака. Спочатку, розмірковує він, з'являється нечисленна група інтелектуалів, які займаються збиранням народної спадщини, вводять її у науковий обіг і цим пробуджують етнічні почуття, потім формується мерено національних організацій, котрі творять національну ідеологію, а відтак зароджується масовий національний рух з чітко оформленими політичними гаслами.
Не без впливу цієї доктрини націоналізм в Україні здобув глибоку емоційну легітимність, стимулюючи спроби перевести міфи та емоції в річище соціально-політичної інженерії. Це — черговий міф, і хоча б тому, що він створюється на неприйнятних для наших реалій етнічній та етнологічній основах. Якщо його сповідувати, потрібно відмовитись (як це зробили західні конструктивісти) від визнання етносу і нації реально існуючими системами. Щодо інтелектуальної верстви суспільства, то вона дійсно є чинником, збуджуючим етнічність, проте аж ніяк не рушійною силою. Ця сила виникає у надрах самого етносу (або протоетносу), передовсім у вигляді національних інтересів, а затим — національної ідеї, позначеної тенденцією до політичного самовизначення, яка може прискоритися за допомогою інтелектуальної еліти. Власне, тільки на цьому етапі об'єктивного процесу творення етносу (нації) і лише у такій ролі проявляється активне начало інтелігенції.
Повертаючись до проблеми прабатьківщини слов'ян-українців, слід зазначити появу її грунтовних досліджень та етногенетичних теорій, їхня фундаментальність — не стільки в абстрактних конструкціях, скільки у фактичному матеріалі. Такі праці були започатковані у 50-х роках славістами П. Третьяковим, Б. Рибаковим і В. Генселем, котрі вперше зробили спробу розширити ареал кристалізації слов'янства на території між Дніпром та Одером, Отож, археологічні та лінгвістичні матеріали засвідчили, що на рубежі III—II тисячоліть до н. е. відбувався розпад індоєвропейської спільності на окремі етнокультурні та мовні групи, одну з яких становили германобалтослов'яни. Відокремлення праслов'ян як самостійної етнічної спільності пов'язане з комарівсько-тшинецькою культурою, що склалася у II тисячолітті до н. е. на території Польщі та Правобережної України.
Ця концепція знайшла подальший розвиток у дослідженнях українських археологів В. Барана, Д. Козака і Р. Терпиловського, котрі більш точно визначили етнічну основу східного слов'янства, в тому числі українства, ареал їх кристалізації та регіон формування. Отож, етнічна основа слов'ян пов'язується з такими археологічними культурами V—VII ст.: колочинською (верхів'я Дніпра і Наддністрянщини), пеньківською (смуга, що починається у верхів'ях Сіверського Дінця, йде через Середню Наддніпрянщину та Південний Буг до Прута і Нижнього Подунав'я), празькою (територія від Прип'яті й середньої течії Дніпра до межиріччя Ельби і Заале) та дзедзицькою (Центральна та Північна Польща).
Формування слов'янських спільностей на грунті вказаних культур відбувалося на території України приблизно в середині V ст. н. е., проте їхні витоки сягають римських часів. Щодо дзедзицької культури, то її праосновою була пшеворська культура, на тлі якої сформувалися кельтські, германські та слов'янські субстрати. Празька, пеньківська та колочинська культури мали іншу основу, генетично пов'язану з двома територіально-культурними групами: одна з них складалася на території Середньої Наддніпрянщини та у верхів'ях Південного Бугу, друга — на Середній та Верхній Наддністрянщині. Дніпровсько-бузька група типологічно пов'язана з київськими старожитностями, а дністровсько-прутська — зі слов'янською частиною черняхівської культури. Остання сягає пізньозарубинецьких та волино-подільських старожитностей ранньоримського часу. Як вже було сказано, виявлення названих культур дало змогу визначити територію формування східнослов'янської спільності на землях України, її центр знаходився в лісостеповій зоні, де особливо простежується спадкоємність археологічних культур. Саме тут зароджувалось ядро слов'янських етнічних спільностей, і саме звідси почалося в І ст. н. е. велике розселення слов'ян.
Воно відбувалося у таких напрямках. Із лісостепової частини України, представленої двома культурами з відповідними етнічними угрупуваннями — пеньківською (племена антів) та празькою (склавіни), східні слов'яни у V—VII ст. почали свій рух на південь. Анти попрямували на Балкани, а потім на Ельбу і Заале, змішуючись із західними слов'янами. Склавіни зупинили своє просування, утворивши у VIII—X ст. ряд етнічних угрупувань. Це добре відомі з давньоруських літописів дуліби (пізніше вони називались також волинянами, а потім бужанами), древляни і хорвати (Правобережжя), сіверяни (Лівобережжя). На перетині цих етнічних утворень розміщувалися поляни, уличі, тиверці. Грунтуючись на дослідженнях В. Барана, можна зробити припущення, що саме ці південно-східні племена становили ту частину населення Київської Русі, котра в подальшому привела до утворення своєрідної етнокультурної спільності — України-Русі.
Розглянемо думки щодо походження українського народу.
Гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.
В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р.
Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів.
Черняхівська археологічна культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.
Отже, у кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу в Надчорномор’я просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’я і навіть далі на Нижній Дунай.
У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.
У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.
Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.
Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германаріху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.
Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р.
Михайло Грушевський пише, що “найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тоді Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сході від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Аланів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів”.
Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги "Війна з готами", брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї.
«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу.
У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».
Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів та антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.
У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами.
Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом?
Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові.
Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?
Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.
Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.
Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.
Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу
Господарство східних слов'ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IXст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У Середньому Подніпров'ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджала інші східнослов'янські землі, відбувалося переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласового суспільства.
Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов'янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів слов'ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весь земельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу, вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов'ян виразно виявляються дві лінії розвитку: колективна та індивідуально-приватновласницька. Прогресуюча соціальна поляризація членів общини зумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступово перетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов'ян фіксується за джерелами принаймні вже в VI—VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов'ян не використовувалась і сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницька формація у східних слов'ян не склалася. В період розкладу первіснообщинного ладу рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя східнослов'янського суспільства.
Суспільний устрій східних слов'ян напередодні об'єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — «військовій демократії».
Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східнослов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Пріцак О.Й. Походження Русі. – К., 1997.
2. Тойнбі А.Д. Дослідження історії (скорочена версія томів (VI Д.Ч. Соммервела Т. 1) у перекладі В.Шовкуна. К., Основи. – С.158.
3. Українська культура: Лекції / За ред. Дмитра Антоновича; упоряд. В.С.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед слово М.Антоновича; Додатки С.В .Ульяновської, В.І. Ульяновського. – К., 1993.
4. Грицак Ярослав. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996.
5. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. – К., 1994.
6. Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2001.
7. Семчишин М. Тисяча років української культури – К.: Либідь, 1993.
8. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К., 1992.