Контрольна робота на тему:
Поява робітничих організацій в Україні
Організаційні засади пролетарського руху в Україні складалися значно пізніше, ніж у європейського робітничого класу. Це пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій, традиціями господарювання і суспільної самодіяльності. У процесі формування робітничого класу України він вступав у систему різноманітних зв'язків з різними суспільними інституціями: державними органами, працедавцями, посередниками, іншими соціальними верствами. Інтегруючись в систему суспільних відносин, пролетарі змушені були жити й діяти у рамках певних законів та загальноприйнятих норм, традицій, звичаїв, водночас виробляючи власне соціальне кредо і стиль поведінки. Постійно контактуючи з організованими підсистемами (підприємцями, державними установами, управителями, орендарями) робітники поступово усвідомлювали необхідність консолідованих, узгоджених, продуманих дій, спрямованих на захист своїх соціально-економічних інтересів. Посідаючи власну, досить чітко окреслену нішу, пролетаріат виробляв специфічні, притаманні лише йому погляди на державу, економіку, політику, освіту, культуру, релігію. Завдяки цьому формувалася корпоративно-класова свідомість, особливий менталітет робітництва. Більш стрімко цей процес відбувався в середовищі робітників, зайнятих на технологічно й технічно складному виробництві, що вимагало певного рівня знань, умінь та навичок, — у металургії, металообробній галузі, друкарській справі, на транспорті.
Так, загальноосвітній рівень залізничників дозволяв їм не лише переводити стихійне невдоволення в організоване русло протестів, а й висувати зі свого середовища власних активістів, спроможних формулювати їх вимоги, вести переговори з керівництвом і впливати на свідомість пролетарських мас. Одним з таких робітничих лідерів став Ф.Ф.Народницький, який у травні 1882 р. склав прокламацію до робітників залізничного депо в Ромнах на Полтавщині. В її тексті зокрема роз'яснювалися дії керівництва останнього та пропонувалися засоби протидії йому. "Начальство наше, — писав Народницький, — у вигляді економії вирішило зменшити верстові й премію. Економія ця піде на користь суспільства, а також на користь нашого начальства, яке за пошук засобів до скорочення штатів і зменшення заробітків отримує від суспільства збільшення жалування й нагородні... Чому їм захотілося відбирати в нас частину верстових та премії? Чому для економії суспільства, про яке вони так турбуються, не зменшать своїх зарплат і не відмовляться від нагородних? Це тому, що вони можуть чинити опір, у них знайомства, зв'язки. А хто ж буде клопотатися за нас? Ніхто, тільки самі можемо щось зробити для себе. Сподіваємося, що наш приклад наслідуєте й ви, товариші, тому що тільки діючи разом та дружно, можна знайти порятунок від утисків начальства. Ким замінить нас начальство, якщо одного чудового ранку на паровозі не виявиться жодної бригади?"
Прокламації як форма революційної пропаганди до того використовувалися в основному народниками. Поява і поширення такого засобу впливу на робітників свідчили про формування корпоративних, усвідомлених інтересів пролетарських мас. Однак у 70 - на початку 80-х pp. робітничий рух значною мірою знаходився ще під ідейним впливом революційних народників. Гуртки "чайковців" у Києві й Одесі з початку 70-х pp. активно працювали в робітничому середовищі: створювали нелегальні бібліотеки, розповсюджували отриману з-за кордону та надруковану на території Російської імперії літературу. Як правило, пропагандистами були студенти, молоді вчителі, представники інших "вільних професій". Брошури і книги, які поширювалися й читалися робітникам, розкривали сутність капіталістичної експлуатації, містили рекомендації, як боротися за свої інтереси. Наприклад, серед матеріалів, які були вилучені у робітників київського передмістя Деміївки, значилися: "Безоброчный" П.Д. Нефедова, "Бог, да сам не будь плох" Л.О. Тихомирова, "Сказка о копейке" С.М. Степняка-Кравчинського, "Беспутный" В. Майнова, "Хитрая механика. Правдивый рассказ, откуда идут мужицкие денежки", "О том, что такое голод и как себя предо¬хранить от его гибельных последствий", "Кто и как дешево добывает деньги?" В.Є.Варвара, народницька газета "Работник". Крім того, серед робітників поширювалися журнал та газета "Вперед!". Всі перелічені видання друкувалися за кордоном російськими політичними емігрантськими гуртками і переправлялися в Росію й Україну нелегально. Одна наявність такої "протидержавної" літератури загрожувала серйозними неприємностями та переслідуваннями з боку поліції. Незважаючи на небезпеку, робітники охоче переховували і читали її, оскільки це була чи не єдина можливість ознайомитися з життям пролетарів інших регіонів імперії й за кордоном, перейняти їх досвід боротьби проти експлуататорів.
Під впливом інтелігенції робітники вживали практичних заходів до утворення керівних центрів страйкової боротьби, кас взаємодопомоги, бібліотек. У 1875 р. внаслідок об'єднання нелегальних політичних гуртків, діяльності бібліотеки та каси взаємодопомоги в Одесі сформувався "Південноросійський союз робітників" на чолі з Є. Заславським. Основні програмні положення його було сформульовано у статуті, в ході вироблення якого використано "Тимчасовий статут міжнародного товариства робітників" К. Маркса і статут "Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції". Основний документ товариства визначав мету й методи боротьби пролетаріату проти капіталу. Усвідомлюючи, що існуючий лад "не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників; що робітники можуть досягнути визнання своїх прав тільки шляхом насильницького перевороту, який знищить усілякі привілеї та переваги і зробить працю основою особистого й суспільного благоустрою, що цей переворот може відбутися тільки за повного усвідомлення всіма робітниками свого безвихідного становища та при повному їх об'єднанні", ініціатори створення "Союзу" визначили такі цілі: "по - 1, пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту капіталу й привілейованих класів; по — 2, об'єднання робітників Південноросійського краю, по — 3, боротьба зі встановленим економічним і політичним порядком".
При "Союзі" було створено касу, кошти з якої на перший час планувалося використати для пропагандистських цілей, а надалі — для фінансування самої боротьби. Членом об'єднання міг стати кожен, хто співчував боротьбі робітничого класу. "Союз" мав складатися з окремих гуртків, які будували свою діяльність на принципах конспірації. Кожен член такого гуртка повинен був сплачувати щомісяця 25 коп. протягом року, а в разі затримання внеску протягом 5 тижнів без поважних причин автоматично виключався з "Союзу". Зібрані кошти не можна було повернути — вони ставали власністю об'єднання. Основним обов'язком членів "Союзу" визначалося розповсюдження між своїми товаришами ідей товариства та залучення їх до організації.
"Союз" поділявся на дві організації — Одеську й Ростовську. Кожен гурток обирав свого представника (депутата) терміном на 1 місяць, який мав стежити за внесками до каси, піклуватися про потреби об'єднання та щонеділі брати участь у зборах депутатів.
Текст статуту "Південноросійського союзу робітників" і характер його діяльності свідчив про вплив на нього радикальних народницьких течій, ідеї й засади діяльності яких набули поширення та популярності в той час. Звичайно, "Союз" не був професійною організацією пролетаріату у класичному розумінні цього слова. Однак окремі його риси дають підстави деяким дослідникам (А.І. Епштейну, С.М. Куделло й іншим) вважати останній типовим зразком зародку профспілки. Звичайно, умови того часу наклали свій відбиток на його програмні положення, політичні акценти і радикальні засоби боротьби. Адже самодержавство негайно реагувало репресивними акціями на будь-які прояви вільнодумства й нових політичних організацій, що ставили під сумнів ідеальність існуючого ладу. Тому вже перші кроки "Союзу" супроводжувалися переслідуваннями, засилкою агентів та провокаторів до його лав.
Організатори й активісти "Південноросійського союзу" поширювали заборонену літературу. Поліції вдалося встановити, що це були газети "Вперед!", "Работник", а також "Сказка о 4 братьях", "Сказка о мудрице Наумовне" С.М. Степняка-Кравчин-ського, "Хитрая механика", "Почерки фабричной жизни", "Паровая машина" С.А. Подолинського, "Мужицька правда", "Грамота", "Истории одного французького крестьянина", "Артели рабочих" Л.М. Милорадовича, "Народные чтения в Соляном городке" (одна з назв "Хитрой механики"), "Французская революция", "Емелька Пугачев", статут "Південноросійського союзу" та інші.
Окрім пропагандистської, "Союз" займався практичною діяльністю організації акцій протесту пролетарів. Представники об'єднання керували двома страйками на заводі Белліно-Фен-деріх, а наприкінці року - страйком на заводі Гульє-Блоншара.
Крім того, одеський "Союз" використовував кошти, зібрані у касу (за неї відповідав С.Лушин), для допомоги робітникам, що втратили роботу. Внески членів гуртка сягали 1 крб. сріблом, і таким чином кілька десятків безробітних дістали підтримку в скрутний для них час.
У "Південноросійському союзі" об'єднувалося близько 200 членів. Однак відсутність конспірації дозволила поліції швидко вистежити й того ж 1875 р. ліквідувати товариство. Проте досвід, здобутий робітниками в ході організації та діяльності "Союзу", був використаний у наступній боротьбі проти визиску капіталу і політичної реакції20.
Колишні члени "Союзу" протягом тривалого часу після його ліквідації займалися пропагандистською роботою на підприємствах. Наприклад, жандармське управління Одеси провело дізнання робітників компасної майстерні заводу Російського товариства пароплавства й торгівлі, запідозрених у революційних зв'язках з членами "Південноросійського союзу" К. Луковкіним та М. Наддачиним.
Поліція приділяла увагу не лише діяльності нелегальних гуртків і організацій, а й сходкам, в яких брали участь робітники. Так, 18 жовтня 1876 р. начальник жандармського управління Одеси полковник Кноп видав розпорядження про вжиття поліцмейстером заходів для припинення робітничих сходок у місті та на його околицях. Як правило, вони відбувалися у скверах, парках або за містом, куди втаємничені збиралися в неділю. Тут читалися, пояснювалися, роздавалися брошури, газети, книги, заборонені урядом. Оскільки сходки скликалися представниками народницьких, а пізніше ліворадикальних соціалістичних гуртків, робітники мали змогу ознайомитися з їх програмними гаслами і положеннями, методами революційної боротьби.
На сходках ідеї революційного народництва й соціалістів потрапляли у робітниче середовище та популяризувалися їх учасниками в трудящих масах. Однак головне, що виносили звідти робітники, — це переконання у тому, що лише організовані виступи проти урядової політики і підприємців можуть принести покращення їх становища. Запорукою успіху мало бути створення широких, масових об'єднань пролетаріату, головним завданням яких стане соціально-економічний захист людини праці.
Київські робітники вступали до гуртка, що був відгалуженням "Всеросійської соціально-революційної організації" (О. Хоржевська, М. Воронов, Г. Олександров та інші), гуртків І. Савченка, В. Дебагорія-Мокрієвича, одеські пролетарі — до гуртка СЛіона.
Кінець 70-х — початок 80-х pp. ознаменувався переходом частини народників до тактики політичного терору. Разом з тим і народовольці й чорнопередільці продовжували пропаганду серед робітників. Арештований поліцією народник В.В. Світич на допиті розповів, що він пояснював останнім зміст забороненої літератури, вживаних алегорій на прикладі опосередкованих податків. Його розповіді падали на придатний грунт, оскільки слухачами були сезонні робітники, що мали земельні наділи та сплачували різноманітні податки.
Під час так званого "процесу 193-х" над учасниками революційного руху з'ясувалися подробиці діяльності М.О.Жебуньова серед робітників Одеси та Євпаторії, що викликало їх виступ проти власників підприємств П. Александрова і Ф. Семенова, робітників залізничних майстерень та вовномийні купця В.Алексеева. Народовольці стали ініціаторами організації робітничих гуртків у Херсоні. їх члени знайомилися зі станом справ у державі, політичною літературою, робітничим питанням, а потім вербували інших пролетарів у нові гуртки. Всі останні підтримували між собою зв'язки, а через делегатів зносилися з представниками "Південноросійського робітничого союзу", партії "Народна воля". Одним з гуртків керував механік залізничного училища.
Пропагандою й розповсюдженням "шкідливої" літератури займався серед робітничого люду Сімферополя студент Новоросійського університету С. Диковський, а серед робітників Городищенського цукрозаводу на Черкащині — студент Київського університету Л. Семиренко. Народники активно пропагували свої ідеї в середовищі робітників київського "Арсеналу" та залізничників. Там же агітували представники різних груп соціа-лістичного напряму. У липні 1879 р. київський військово-окружний суд розглянув справу арсенальця І. Зубрицького. Рано втративши батьків, він навчався в Летичівському повітовому училищі й з 14 років працював у слюсарних майстернях. Шляхом самоосвіти він сформувався як особистість з виразною громадською позицією. На суді він так пояснював свої погляди: його мета полягає в тому, щоб покращити становище робітників. Для цього слід організувати "асоціації для робітників", причому уряд повинен фінансувати їх, а коли вони зміцніють, зможуть повернути витрачені на їх влаштування кошти. Крім того, Зубрицький вважав, що одним з важливих засобів досягнення мети є шкільна освіта робітництва, яка допоможе йому усвідомити своє становище і виробити відповідні заходи щодо його покращення. Він також дорікав, що у школах не вивчають такі книги, як "Исторические письма" Миртова (псевдо ідеолога революційного народництва ПЛ. Лаврова), "Положение рабочего класса" В.В. Берві-Флеровського (вченого-економіста та громадського діяча), в яких розкриваються механізми дії капіталістичного господарювання й експлуатації. Популяризація ідеї визволення пролетаріату від гніту коштувала І.Ф. Зубрицькому робочого місця і свободи. Проте діяльність гуртків, до одного з яких він належав, продовжувалася. Це свідчило про зростаючу класову свідомість найманих робітників, їх прагнення до згуртованих, координованих дій.
У 1880 р. в Києві виник нелегальний гурток народницького напряму "Південноросійський робітничий союз". Програма, складена колишніми членами "Чорного переділу" Є.М. Ковальською та М.П. Щедріним, передбачала здійснення трудящими докорінного соціального, "економічного перевороту", внаслідок якого земля, фабрики, заводи, стануть загальнонародною власністю й перейдуть у користування робітничих і селянських асоціацій. У програмі соціальні вимоги домінували над політичними. Водночас її автори не зуміли виокремити специфічні завдання робітничого класу, хоча серед засобів боротьби на перше місце висувався "фабричний", а також політичний терор. Союз розгорнув пропагандистську діяльність в середовищі робітників-арсенальців та залізничників Києва.
Після арешту Є.М. Ковальської й М.П. Щедріна "Союз" очолили С.М. Богомолець, П.Й. Іванов, І.М. Кашинцов та О.І. Преображенський. Вироблена ними нова програма ставила за мету "досягнення соціально-економічного перевороту, здійсненого народом". Створивши підпільну друкарню, організатори гуртка випускали прокламації, що розповсюджувалися на підприємствах. Одна з них, датована 17 серпня 1880 p., адресувалася інспектору київського "Арсеналу". Починалася вона переліком зловживань представників адміністрації, вказівкою на відсутність підстав для 12-годинного робочого дня.
Зміст прокламацій та їх спрямування дозволяють стверджувати, що "Південноросійський робітничий союз" значною мірою виконував функції професійної спілки пролетарів "Арсеналу". Однак за методами досягнення мети це була суто радикальна, народницька організація. У прокламації від 8 січня 1881 р. керівництво "Союзу" ще раз повторило погрозу про можливість фізичної розправи над помічником начальника "Арсеналу" Коробковим.
2 березня 1881 р. з'явилася прокламація з приводу страти народовольцями Олександра II із закликом приєднатися до вимог "Союзу": запровадити фабричне законодавство, забезпечити свободу слова, сходок і робітничої преси, свободи спілок й асоціацій, припинити особисті казенні платежі та збільшити заробітну плату, зменшити робочий час, ввести безплатне навчання. В наступній прокламації (від 14 березня) зустрічаємо найбільш детальні вимоги у робітничому питанні, які набувають обрисів цілісної програми боротьби за соціальні й економічні права пролетаріату.
Протягом січня-квітня 1881 р. жандарми розгромили "Південноросійський робітничий союз". Більшість його членів у травні засуджено до різних термінів каторги. Хоча гуртку не вдалося створити філії в інших містах України, його діяльність мала значний резонанс: листівки-прокламації поширювалися у Харкові, Одесі, Кременчуці, Конотопі, Таганрозі, на залізничних станціях.
Каральні органи імперії намагалися встановити причини захоплення найманих працівників народницькими й соціалістичними ідеями. З висновку Київського військово-окружного суду про революційну пропаганду народників серед робітників м. Одеси, склад і діяльність робітничих гуртків видно, що більшість їх членів з пролетарського середовища вступали до них, очікуючи організації взаємодопомоги. Пізніше керівництво гуртків (переважно студенти, інтелігенція) залучали їх до політичної діяльності. Як правило, скарбниці гуртків поповнювалися з 5% заробітку робітників. Але ряд гуртків вдавався до експропріацій: наприклад Куртєєв пропонував своєму гуртку пограбувати пошту, єврейський гурток Греча - фабриканта Ламбо, херсонський гурток — прикажчика купця Егіза. Ці засоби, притаманні ліворадикальним групам, орієнтували робітників у хиткому напрямі з виправдальним гаслом "грабуй награбоване" та відволікали їх від вироблення суто пролетарських форм боротьби з капіталом.
Народники стали популяризаторами соціалістичних ідей у робітничому середовищі. В січні 1884 р. харківська поліція виявила під час обшуку на квартирі О.О. Макаренка й П.Л. Забалуєва таку літературу: конспективний виклад головних положень "Капіталу" К. Маркса під назвою "Що таке заробітна плата та як вона визначається", статтю Г.В. Плеханова "Соціалізм і політична боротьба", "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса й Ф. Енгельса, "Статут Міжнародного товариства робітників", брошуру "Чого хочуть соціалісти", рукопис "Програма дій гуртка робітників", що містила також організаційний статут останнього.
Серед робітників Єлисаветграда народовольці поширювали праці М.Л. Михайлова "Ассоциации. Начерки практического применения принципа кооперации в Германии, Англии и во Франции", "Пролетариат во Франции", Наумова "Сила солому ломит", "Сборник статей Чернышевского", Флеровського "Положение рабочего класса в России", Подолинського "Ремесла і фабрики на Вкраїні", Іванюкова "Лекції політичної економії", а також брошури "Про багатство та бідність", "Сущность социализма", "Программа робочих, членов партии "Народная воля".
Робітничі гуртки революційно-народницького спрямування у Харкові надавали також великого значення піднесенню класової свідомості пролетарів й їх загальноосвітнього рівня. Відраховуючи 3% від зарплати, вони передплачували журнали "Русская мысль", "Северный вестник", газеты "Неделя" і "Русские ведомости", купували книги, самостійно видали брошуру В.Богораза "Борьба общественных сил в России", працю В.Лібкнехта "В защиту правды", матеріали "Варшавського процесу 29-ти" про суд над членами першої політичної організації польських робітників "Пролетаріат", який відбувався 1885 р. Крім того, освічені члени гуртків займалися з робітниками фізикою, арифметикою, географією та іншими предметами.
У 1889 р. відомий громадський діяч Харкова Х.Д. Алчевська привезла з Парижа вітання французьких робітників, на яке харківські гуртківці відповіли листом.
Прагнучи вивести соціальний захист робітництва на якісно новий рівень, керівники харківських гуртків вирішили створити товариство взаємодопомоги, яке могло б після відповідної процедури легітимації діяти легально. Проект його статуту написали Кушнаренко, Перазич, Веденьєв та інші. Пізніше він став додатковим доказом проти гуртківців, яких заарештували у вересні. Через кілька років І. Веденьєв і М. Артамонов започаткували "Товариство взаємодопомоги тих, хто займається ремісничою справою", до якого ввійшли кілька тисяч робітників. "Товариство" мало філії в Катеринославі та інших містах України, на власні кошти звело будинок робітників і відіграло помітну роль у розвитку робітничого руху.
Важливою формою соціального захисту пролетаріату стали каси взаємодопомоги. Спочатку вони виникали й діяли таємно, оскільки урядовці вбачали в них небезпеку для існуючого ладу. З часом каси взаємодопомоги стали створювати спільними зусиллями підприємці та робітники. 23 грудня 1881 р. у Харкові зареєстровано першу легальну "Допоміжну касу друкарів, літографів і службовців при літографіях та друкарнях". Створена з ініціативи ліберально настроєних власників, каса об'єднала кваліфікованих, високооплачуваних набірників і друкарів, а також лікарів, адвокатів, купців, чиновників. Залежно від розміру внесків учасники поділялися на "постійних почесних членів", "почесних" та "загальників". Робітники вважалися "дійсними" членами каси, а представники низькооплачуваних спеціальностей (палітурники й ін.) не могли користуватися її послугами.
Каса створювалася з метою надання фінансової допомоги і безповоротних виплат на випадок смерті годувальника родинам та сиротам, а також медичної допомоги й пільгового придбання товарів. 1885 р. об'єднання набуло назви "Товариство взаємної допомоги набірників". Залучивши до свого складу харківського губернатора, архієпископа і заможних купців, "Товариство" отримало значні кошти для соціальної підтримки нужденних членів.
У серпні 1883 р. в Харкові зареєстровано "Товариство взаємодопомоги прикажчиків", створене зусиллями службовців середньої та вищої ланки, а також кількома власниками торговельних підприємств. Організація надавала матеріальну, медичну, юридичну допомогу бідним, хворим, пристарілим членам. У 1906 р. на базі товариства виникла профспілка прикажчиків, яка діяла до 1917 р. Обидва товариства підтримували зв'язки між собою, інформували одне одного про хід справ23.
Каси і товариства взаємодопомоги надавали підтримку не лише своїм членам, а й іншим, кому вона була конче необхідна. Так, 9 вересня 1889 р. селянка Т.Г.Трукова звернулася з письмовою заявою до Ради "Товариства допомоги гірникам Півдня Росії", в якій повідомлялося про смерть її 12 річного сина на шахті, де він працював коногоном. Керівництво об'єднання зі співчуттям поставилося до жінки, яка втратила не лише сина, а і будь-які засоби до існування.
Траплялися випадки, коли Рада "Товариства" відмовляла прохачам. Так, на клопотання шахтаря з 16-річним стажем
Корсунської копальні (м. Горлівка) Ф.Ярового, який отримав професійні хвороби і став непрацездатним, накладено резолюцію: "1. За обмеженості коштів гірничих робітників видачі допомоги хворим навряд чи можливі. 2. Залишено без наслідків".
З подібним формулюванням відмовлено у фінансовій підтримці родині О.Андрущенка, що загинув під час обвалу на Черкаському руднику й залишив стару матір, дружину і 6 неповнолітніх дітей без будь-яких засобів до існування. Черкаське волосне правління Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії надіслало до Ради "Товариства" спеціальне подання, однак брак коштів чи небажання керівництва подати допомогу залишили осиротілу родину без підтримки.
Інколи каси взаємодопомоги виникали з метою підтримки страйкарів. Саме таку мету переслідував слюсар А.Макарович, який у свої 25 років встиг попрацювати на підприємствах Парижа, Чикаго, Нью-Йорка, а повернувшись до Одеси, розповідав, що порівняно вищого життєвого рівня французькі та американські пролетарі домоглися шляхом страйків. Щоб не потерпати від голоду під час акцій протестів, він пропонував створити робітничу касу зі щотижневих 25-копійчаних внесків. Зібрані кошти зберігалися в ощадній касі. Однак оскільки все це робилося нелегально, робітники забрали свої внески, й каса самодопомоги перестала існувати. Поліція ще до рішення судових інстанцій, які інкримінували Макаровичу утворення протизаконного товариства, заборонила йому надалі проживання в Одесі.
Кілька допомогових інституцій займалися доброчинністю. 1894 р. у Харкові з'явилося "Товариство взаємодопомоги осіб, що займаються письмовою працею" з благодійницькою орієнтацією. Однак воно працювало досить пасивно.
А от за задумом засновників "Товариства ремісничих робітників" воно мало активно діяти і допомагати трудящим. У статуті організації не було обов'язкового в такому разі пункту про попередній дозвіл державних органів на збори її членів: достатньо було сповістити про це владу. "Товариство" охоплювало робітників паровозобудівного заводу, залізничних майстерень та заводів Гельферіх-Саде, Мельгозе, Пільстремо, Бельгійського товариства, Трепке. На відміну від інших подібних об'єднань, "Товариство" було створене без участі підприємців. Очолив його технік-залізничник Ф. Кондратьев, який мав досвід революційної діяльності в Іваново-Вознесенську, за що був звідти висланий. На початку об'єднання обмежувалося видачею позичок у розмірі 10-25 крб., які слід було повернути. Внаслідок фінансових труднощів було вирішено залучити до його лав власників підприємств, губернатора, директорів заводу Гельферіх-Саде й паровозобудівного заводу П. Ріцоні.
До Російської імперії ідеї колективного захисту соціально-економічних прав трудящих імпортувалися із західних країн. Саме тому найшвидше вони поширювалися у портових містах. Робітники-мігранти і члени корабельних команд переймали досвід зарубіжних колег та переносили його на різне підґрунтя. Свою роль відігравали й зусилля міжнародних організацій. Поліція відстежувала ці прояви і вживала відповідних кроків. В одному з донесень начальнику жандармського управління Одеси від 8 січня 1898 р. повідомлялося: "У Департаменті поліції одержано дані, що англійські соціалісти, зацікавившись робітничим рухом в імперії, мають намір вжити ряд заходів з метою зав'язати зносини з російськими робітниками і залучити їх до участі у міжнародній федерації. З цією метою перекладено нині на російську мову "Статут Міжнародної Федерації корабельних, портових та річкових робітників", який супроводжується передмовою, що містить у собі запрошення робітникам вступити до Федерації". Однак поліція не могла перекрити всі канали, по яких література й інформація про організації пролетаріату за кордоном потрапляли в Україну. Наприклад, 16 вересня 1903 р. городовий затримав в одному з одеських трактирів селянина А. Милошенка, який мав при собі нелегально видану брошуру під назвою "Професійні спілки робітників".
Щоб "підтягнути" широкі пролетарські маси до розуміння необхідності колективних дій, активісти вели інтенсивну просвітницьку діяльність. У 1897 р. в Харкові виник "Союз робітничих ремісників", що складався з гуртків палітурників, слюсарів, шевців, ювелірів, заготівельників. Організатори його потурбувалися про те, щоб у бібліотеці поряд з дозволеною цензурою літературою були книги і брошури з політекономії, історії, європейського профспілкового руху. Показово, що члени "Союзу" категорично заперечували проти втручання представників інтелігенції в їх справи.
За структурою "Союз" був прообразом професійної спілки. Його керівний орган утворювався з представників цехів, до обов'язків яких входили: спілкування з фабрично-заводською адміністрацією; отримання новин від цехових організацій ремісників та повідомлення про них; звітність перед вищим організаційним центром; збір внесків й інша поточна робота. Представники низових ланок, обрані ремісниками, утворювали "Союзну раду", зі складу якої виділяли президію — вищий керівний орган.
Оформлення і легалізація товариств та кас взаємодопомоги здійснювалися через фабричних інспекторів. Отримуючи установчі документи від ініціаторів створення робітничих об'єднань, вони передавали їх на розгляд старших інспекторів губерній, а ті в свою чергу - окружним фабричним інспекторам. Так, у січні 1901 р. старший фабричний інспектор Катеринославської губернії адресував окружному фабричному інспектору Київського округу три примірники статутів кас взаємодопомоги робітників: 1) на рудниках і заводах акціонерного товариства Криворізьких залізних руд; 2) Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісничою працею; 3) позичково-ощадної каси службовців у відділеннях Товариства "Друкарня С.П. Яковлева". В березні того ж року старший фабричний інспектор Херсонської губернії подав на затвердження положення про ощадно-допомогову касу для службовців Російського товариства пароплавства й торгівлі; статут позичково-ощадної каси службовців правління тієї ж каси за 1899 p.; статути ощадно-допомогової каси службовців та робітників заводу Р.Т. Ельворті; споживачів-майстрових і робітників - у Миколаєві, а в травні - статут позичково-допомогової ощаднокаси службовців Чорноморського механічного й шкіряного заводів у тому ж місті.
Далеко не всі такі починання діставали підтримку влади надто вже педантичними та вимогливими були окружні фабричні інспектори, а також правоохоронні органи (політична поліція мала переконатися у відсутності будь-яких політичних, протидержавних мотивів у діяльності цих громадських інституцій). Наприклад, статути лікарняних кас при котельному заводі Штейне і заводі сільськогосподарських машин Гельферіх-Саде в Харкові вищою владою затверджені не були. Лише після втручання Харківського у фабричних справах "присутствія" цим організаціям дозволили розпочати роботу. Установчі ж документи передавалися на розгляд окружному фабричному інспектору Київського округу.
Передреволюційна ситуація характеризувалася загостренням суперечностей між працею й капіталом. Полагодження конфліктів між робітниками та адміністрацією вимагало продуманих, узгоджених, зважених дій. Тому цілком логічними були спроби висунути з пролетарського середовища найбільш досвідчених, авторитетних робітників, яких уповноважували від імені колективів вести переговори з керівниками чи власниками підприємств.
Для соціального захисту й боротьби за свої права працюючі використовували як легальні, так і нелегальні засоби. Діючи під вивісками визнаних владою товариств та кас взаємодопомоги, активісти робітничого руху закладали основи профспілкових форм роботи. У 1903 р. члени правління харківського "Товариства взаємної допомоги набірників" П. Юрасов, Л. Батурин, П.Григор'єв спробували спрямувати його діяльність у русло захисту прав трудящих. Проте консервативна частина робітників за підтримки власників друкарень не дозволили цього зробити. Тоді у вересні 1904 р. активісти провели таємні установчі збори й створили одну з перших нелегальних професійних спілок друкарів. У зборах брали участь близько 30 представників друкарень Дарре, Зільберга, Яковлева, Шепшелевича, які обрали організаційне бюро в складі набірників П. Юрасова, Г. Селюкова, А. Куликова, К. Коміра, дру-карів М.Романеска, П. Чуйко, літографа М. Подпорядова, палітурника П. Григор'єва. Як керівний центр оргбюро діяло до розпуску спілки у 1906 р. Використовуючи приміщення друкарні газети "Харковский листок", його члени залучали до спілки нових людей, надавали допомогу безробітним, брали участь у полагодженні конфліктів з власниками з приводу необгрунтованих звільнень чи розмірів зарплати.
В кінці 1903 р. уповноважені робітників Харківських залізничних майстерень створили ради цехових старост, що, по-суті, означало оформлення першої професійної спілки залізничників. До складу її правління ввійшли І. Торський (голова), А. Бібік, В. Матросов і Ф. Обухов.
Ідеї консолідації трудящих у боротьбі за свої права знайшли жвавий відгук у середовищі металістів. Щоправда, робітники харківських металообробних підприємств обережніше, ніж залізничники, брали участь у виступах та страйках і більше покладалися на угоди з адміністрацією заводів. Легальні форми роботи використовувало "Товариство взаємної допомоги ремісничих трудящих". На початок 1905 р. його членами стали 1200 чол., з яких понад 900 - робітники. На чолі об'єднання стояв Ф.А.Кондратьєв, який сповідував ідеї еволюційного реформізму, поступових кроків на шляху поліпшення становища працюючих. У планах "Товариства" значилися: організація майстерень для безробітних та навчання дітей членів об'єднання, створення бібліотеки, клубу, спорудження будинку для власних потреб на придбаній з цією метою земельній ділянці.
Мислячи масштабно й з розрахунком на перспективу, Кондратьєв висловив думку про клопотання перед Міністерством фінансів стосовно запровадження державного страхування від безробіття. Йому ж належала ідея скликання всеросійського з'їзду робітничих товариств взаємодопомоги. З цією метою на початку 1903 р. десяти товариствам було надіслано відповідні запрошення, хоча відгукнулися тільки два: тульське "Товариство взаємної допомоги ремісничих трудящих" і харківське "Товариство допомоги працюючих на тютюнових фабриках". Повторна спроба скликання всеросійського з'їзду спілок взаємодопомоги в 1904 р. також закінчилася безрезультатно. Очевидно, дався взнаки спад протистояння між працею та капіталом у той час. Однак сама поява ідеї об'єднання існуючих професійних спілок і намагання скликати з цією метою всеросійський з'їзд засвідчували перехід до якісно нових форм та методів соціально-економічної самодіяльності трудящих. Поряд зі страйками вони перетворювалися на ефективний засіб протистояння капіталу й пошуку компромісних рішень. Та все ж характерною особливістю діяльності товариств взаємодопомоги стали обмеженість матеріальною допомогою членам, а також схильність до суто мирних, неконфліктних засобів полагодження будь-яких ускладнень, що виникали на виробництві.