Вступ
Перша половина XIX ст.. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.
Опозиційність масонських лож
З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій. Поряд із завданнями духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його «корисним і приємним для всіх». Такі людинолюбні плани масонів вступали в суперечність з внутрішнім устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними соціальній політиці царизму. За зовнішньою спеціальною обрядовістю й таємничістю ховалися серйозні наміри людей, невдоволених існуючими порядками.
Кількість масонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, брав участь у війні Сполучених Штатів Америки за незалежність, бачив відсталість Росії від передових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків з соціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб — військові, чиновники, поміщики тощо. Певного національного забарвлення масонським зібранням надавали відомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який у той час служив у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай (1826— 1829). В іншій одеській масонській ложі «Три царства природи» національні сили представляли онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Вони перебували у місті під наглядом поліції і, зрозуміло, виявляли невдоволення своїм становищем. На засіданнях обох лож поряд з іншими обговорювалися й політичні питання. Про це властям донесли вивідачі, що стало одразу відомо й масонам. Побоюючися поріч лідунань, ложі саморозпустилися.
Чіткіше національне забарвлення мала діяльність київської масонської ложі «З'єднаних слов'ян» (1818— 1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, що проявилось і в масонському символі. По хресту йшов напис Польською мовою: «Єдність слов'янська». Ідея слов'янської єдності при досягненні стратегічної мети була близькою прогресивній інтелігенції інших національностей, тому до організації вступило також багато українців і росіян. Всього ложа налічувала 80 членів. Основною темою масонських Зібрань була ідея національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської і Австрійської Імперій.
Зате полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України, якими пройнялися керівник організації небіж відомого російського просвітителя Миколи Новикова Михайло Новиков та ще понад 20 осіб. Серед них активною Позицією виділялися такі відомі діячі національного руху, як Іван Котляревський, Григорій Богаєвський, Семен Кочубей і Григорій Тарнавський. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив її особистим указом.
Поступово частина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина членів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич. Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідеї Французької буржуазної революції й національне свідомої української інтелігенції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики й чиновники Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умов посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. Про закриття всіх масонських організацій на території Російської імперії. Збираючись в різних місцях, члени товариства виступали за пропаганду традицій і славних сторінок минулого України. Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України як головної передумови вільного розвитку національної культури, відміни кріпацтва й запровадження європейських форм державного устрою Малоросійське товариство» справило помітний вплив на пробудження національної свідомості певного кола української інтелігенції.
Діяльність декабристів в Україні. Вітчизняна війна 1812 p., національне відродження в Росії і небувала популяризація героїки минулих національно-визвольних рухів в Україні революціонували частину офіцерського корпусу російської армії. Розчарувавшись у власних сподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком, група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити у Росії конституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме воно негативно позначилося на декабристському русі.
Перша відома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла у Кам'янці-Подільському під назвою «Залізні персні» (1815— 1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширення волелюбних ідей серед офіцерства ставало щодалі небезпечнішим, і організація саморозпустилася. Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у інших місцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Вона налічувала близько ЗО осіб і ставила за мету з допомогою військової сили зробити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію і відмінити кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. постало питання про фізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололася від організації, і та розпалася.
Радикально настроєні члени «Союзу порятунку» створили іншу таємну організацію — «Союз благоденства» (1818— 1821). її очолювала так звана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органу входили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой та ін. Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та в інших гарнізонних містах. До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчої інтелігенції.
Активно діяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько ЗО чол. її очолював ад'ютант головнокомандувача Другою армією полковник Павло Іргічль. Він брав участь іще в діяльності «Союзу порятунку», був основним автором його статуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координувала дії осередків, створених активними діячами руху в Кам'янці, Києві (Орлов), Яготині (маєток Рєпніних), Хомуті (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівці тощо.
Основним напрямом діяльності «Союзу благоденства» були пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правління, (ставилося завдання перетворити державу із захисника окремих станів на гаранта громадського порядку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота «Союзу благоденствування» не дала бажаних результатів у здійсненні програми й досягненні стратегічної мети. У союзі посилились негативні тенденції, а також суперечності між радикально та помірковано настроєними його членами.
У березні 1821 р. «Союз благоденства» почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили стороння Південного товариства з центром у Тульчині. Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським («блюститель»). Для координації дій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. В свою чергу Посини 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний орган Думу в Складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Оболенського (члени). Обидва товариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105, Південного — до 101 чол. Активними діячами ІІівнічного товариства стали, крім згаданих осіб, Михайло Лупін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін., Південного — Оргій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та Іп. Обидва товариства мали спільну мету — шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко проявилося в їхніх програмних документах.
Учасники Київського з'їзду Південного товариства 1823— 1824 pp. схвалили написану Пестелем програму під назвою «Руська правда». Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян на громадян з однаковими політичними правами, недоторканність приватної власності та особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та право громадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством, обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин тощо. Росія мала стати республікою з поділом влади на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор). В національному плані програма містила як прогресивні, так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.
Дещо інший підхід до вирішення національної проблеми мала також таємна організація Товариство об'єднаних слов'ян, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами-офіцерами Андрієм і Петром Борисовими за активної участі польського шляхтича Юліана Люблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. Серед них активною позицією відзначалися Іван Горбачевський, Іван Іванов, Іван Сухинов, Олексій Тютчев, Яків Драгоманов та інші революціонери. У програмних документах товариства «Правила об'єднаних слов'ян» і «Клятва об'єднаних слов'ян» ставилася мета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов'янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та інших країн. Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об'єкт майбутньої федерації народів. Кожен об'єкт федерації повинен був мати власні конституцію й уряд і самостійно вирішувати питання внутрішнього життя. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Південним товариством.
З ініціативи Пестеля, Бестужева-Рюміна та Муравйова-Апостола з 1823 р. почалося зближення Південного товариства з Патріотичним товариством (1821— 1826) польських революціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також Маврицій Мохнацький, Северин Крижановський та інші ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 про спільні дії поляки зобов'язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя у Польщі Костянтина Павловича.
Програмними документами Південного товариства в державотворчій частині дисонували положення проекту Конституції Північного товариства, складеного Муравйовим. Він передбачав установлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Під впливом поданого у 1824 р. до складу Думи Рилєєва в проекті Конституції вперше на державному рівні були сформульовані положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну самостійну державу. Планувалося утворити Українську й Чорноморську держави з центрами у Харкові й Києві. Однак ці положення не вдовольнили членів товариства, і проект «Конституції» не був затверджений. Не вдалося також виробити єдину програму, організаційні принципи об'єднання обох товариств.
З великими труднощами революціонери обрали Україну місцем державного перевороту. Члени Південного товариства мини заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але царю не судилося дожити до того часу й побачити, як цвіт російського офіцерства, серед якого були і його приятелі, буде заарештовувати законного монарха Російської імперії. 19 листопада 1825 р. Олександр І несподівано помер у Таганрозі. Це відразу ж ни кликало сум'яття як серед придворних, так і революціонерів. Частина з них вважала, що їхні плани вдовольнить наступний наступник царя князь Костянтин Павлович і не потрібно буде робити державного перевороту. Але князь підмовився від престолу, і змовникам не залишалось нічого, як зі зброєю в руках виступити проти претендента на царський трон Миколи І. У день присяги військ і сенату на вірність новому цареві 14 грудня 1825 р. вони організували повстання офіцерів, солдатів Московського і Гренадерського полків, а також гвардійського морського екіпажу. Але повстання не вдалось, а його керівники були заарештовані.
Напередодні повстання у Петербурзі був заарештований корінник Південного товариства Пестель. Незважаючи на це. повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 p., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арешту Муравйова-Апостола в с. Триліси. Того ж самого дня до повсталих приєдналася рота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. 31 грудня полковий священик Данило Кейзер зачитав солдатам написану Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним прокламацію у формі катехізису, і полк рушив на Білу Церкву. Дійшовши до с. Пологи, він повернув на Триліси. З січня 1826 р. на висотах між Устимівкою й Ковалівкою полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматним вогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів. Кілька солдатів і офіцерів було вбито, чимало поранено, серед них Муравйова-Апостола. Декабристський рух зазнав поразки. Керівників повстання Михайла Бестужева-Рюміна, Петра Каховського, Сергія Муравйова-Апостола, Павла Пестеля і Кіндрата Рилєєва засуджено до страти й повішено у Петропавлівській фортеці. Багатьох офіцерів заслано в Сибір або відправлено на війну з кавказькими горцями. Різноманітних покарань зазнали й рядові учасники повстання.
Політичний гурток у Харкові й політизоване вільнодумство в Ніжинській гімназії
Незважаючи на розгром декабристських організацій, політизація суспільства продовжувалась. Вона проявлялась у дальшому поширенні серед освічених верств населення політичних ідей і спробах окремих представників інтелігенції та буржуазії самоорганізуватися для протистояння офіційній політиці царизму. Без конкретної програми дій і чіткої політичної мети члени створюваних таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки 14 грудня й намагалися намітити шляхи політичного оновлення Росії.
Такий характер мав гурток у Харківському університеті, створений В. Розаліоном-Сошальським і П. Балабухою на початку 1826 р. Він складався приблизно з 20 студентів, офіцерів і службовців. На таємних сходках вони обговорювали політичну обстановку в країні, дискутували з приводу можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицаристського й революційного спрямування й поширювали їх серед знайомих. Особливо популярними були вірші декабриста Кіндрата Рилєєва «К временщику», «К друзьям» та інші, де поряд з критикою царя та його придворних містилися заклики до повстання, повалення самодержавства й завоювання свободи народу.
Наслідуючи Рилєєва, Розаліон-Сошальський сам написав памфлет «Рилєєв у темниці», в якому теж закликав сучасників до боротьби проти самодержавного режиму. Діяльність гуртка тривала до початку 1827 p., поки поліція не розгромила його. Політичні ідеї будили уми інтелігенції й інших міст, і зупинити їх поширення навіть найжорстокішими заходами власті не могли.
Волелюбні настрої прогресивної європейської громадськості захопили й гімназію вищих наук у Ніжині. Важливу роль у цьому відіграв її директор Іван Орлай (1821— 1826), людина демократична й високоосвічена. Перебуваючи в масонських ложах Києва, він познайомився з прогресивно нас І рос ними викладачами й після переїзду до Ніжина запросив їх до себе. Викладання в навчальному закладі багатьох предметів велося з урахуванням новітніх досягнень європейської суспільно-політичної думки. Професор природного права Микола Білоусов, зокрема, в своїх лекціях 1825 — 1827 pp. проводив ідею недоторканності та непорушності прав усіх громадян, рівності людей перед законом, правомірності їхнього прагнення до створення безстанового суспільства. Причому досягнення цієї мети Білоусов пов'язував її зі зміною панівного режиму. Такі висловлювання професора пласті небезпідставно розцінювали як наслідування ідей Французької буржуазної революції й заклики до повалення самодержавства в Росії. Гарячий відгук серед гімназистів находили думки Білоусова про те, що кожен народ має право на власну державність, історію та культуру.
Професор фізико-математичних наук Казимир Шапанимський всупереч нав'язуваній офіційній тенденції пропанував гуманістичні методи навчання й виховання, дотримувався матеріалістичних поглядів у фізиці та математиці. Значно далі пішов у спілкуванні з вихованцями професор французької літератури Іван Ландражин. Він давав гімназистам читати твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є, Руссо, інших французьких просвітителів. Розповідав про події у Франції, розучував із студентами «Марсельєзу», переховував їхні волелюбні твори, наголошував на тому, що в Росії немає свободи, а панує деспотизм.
Аналогічні думки висловлювали й інші викладачі. Так, професор німецької літератури Фрідріх Зінгер розповідав слухачам про Нідерландську буржуазну революцію XVI ст., Іасуджував тиранію, вихваляв свободу й республіканську форму правління. Крім того, Зінгер критикував догмати церкви, пропагував твори Гете, Шіллера, Канта й тим самим І ш подив гімназистів на думку порівнювати досягнення західноєвропейських країн і Росїї. Професор латинської лі-тор;пури Семен Андрущенко прилюдно висміював релігію І шкільне начальство й взагалі, як писав попечитель Хар-кінського учбового округу, мав «шкідливий спосіб думок».
Чимало гімназистів сприйняло світогляд прогресивних наставників. Серед них був і майбутній геніальний письменник Микола Гоголь. Ненавидячи і зневажаючи шкільний педантизм, запроваджуваний реакційною професурою, він на все життя пройнявся ідеями Білоусова, Шапалинського, Ландражина, Зінгера. Вони серйозно вплинули на формування свідомості молодого Гоголя, вибір суспільної позиції, допомогли визначити критичне ставлення до багатьох явищ кріпосницької Росії й потім нещадно таврувати їх у своїх творах. Разом з тим частина вихованців гімназії не сприйняла прогресивних ідей і стала вірним охоронцем панівних суспільно-політичних відносин і порядків. Серед них чи не найпомітніше місце зайняв майбутній модний белетрист Не-стор Кукольник, обласканий за свою вірність самим царем.
Вільнодумство в гімназії виходило далеко за межі Ніжина. Про нього знала молодь, інтелігенція інших міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Одні схвалювали, інші засуджували або ставилися індиферентне до поширюваних у гімназії ідей. За доносами власті провели слідство і в 1830 р. звільнили з посад вільнодумну професуру. Білоусов, Зінгер, Ландражин, Шапалинський, а пізніше й Андрущенко були відправлені на заслання.
Однак зупинити поширення волелюбних ідей було неможливо. Надто сильно вони вкорінились у свідомість інтелігенції, живлячись як західноєвропейською, так і українською дійсністю.
Спроби об'єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках. У першій половині XIX ст. була зроблена спроба об'єднати прогресивні сили східнослов'янських народів на боротьбу проти царизму. З поразкою декабристського руху польські патріоти продовжували таємну діяльність, спрямовану на відродження державності Польщі й завоювання незалежності від Росії. Гурток польських офіцерів у листопаді 1830 р. підняв народне повстання у Варшаві проти російського володарювання. Російські війська й царський намісник мусили залишити Польщу. Серед повстанців не було злагоди відносно подальшого розвитку подій. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, польські патріоти висунули гасло; «За нашу і вашу свободу». Щойно створений Національний уряд (Фонд народовий) виробив програму відновлення Польщі у межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. уряд направив на Правобережну Україну кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького.
Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак з меркантильних Міркувань польське папство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали намірів шляхти. Національне свідому українську Інтелігенцію відштовхували від повстання плани не дати Україні державної незалежності, включити її до майбутньої Польської держави, та польське повстання 1830 р. знайшло відгук у польського населення Правобережної України шляхти, поміщиків, частково селян і міщан.
Основні події розгорнулися на Поділлі. У березні 1831 р. Подільська й почасти київська шляхта почала формувати нові загони з наміром підняти повстання насамперед у постах між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем було обрано відставного генерала Б. Колишка, однодумця Тадеуша Костюшка. До середини квітня до с. Красносілки Гайсинського повіту прибуло близько 1200 дрібних шляхтичів з навколишніх сіл і містечок. 25 квітня шляхта Махнівського, Липовецького, Уманського та деяких інших повітів Підняла зброю проти місцевих властей і російських гарнізонів, і ті почали відступати. Наприкінці місяця генерал Кол и піко зібрав у містечку Гранів уже 3 тис. повстанців. На марші між Дашевом і Городком 2 травня їх атакували Каральні війська. У п'ятигодинній битві повстанський загін Витав поразки й розсіявся. Повстання було придушено.
Повстанський рух охопив і волинську шляхту. Однак вона не змогла утворити єдиної конфедерації й діяла розрізненими загонами. Не зарадило справі і прибуття на початку квітня 1831 р. на Волинь корпусу генерала Дверницького. Навіть після приєднання кількох повстанських загонів за чисельністю він значно поступався російським військам і не міг їм протистояти. Повстанці зазнавали невдачі за невдачею, а найсерйозніша з них трапилася під Боромлею. Після кількох безуспішних спроб пробитися на Поділля залишки корпусу відступили в Східну Галичину, де їх інтернували австрійські власті.
З відходом корпусу Дверницького повстання на Волині Продовжувалося. Кілька об'єднаних повстанських загонів 19 Квітня навіть захопили Ковель, але незабаром мусили залишити його царським військам. Відбиваючись від карателів, що насідали, частина повстанців пробилась у Східну Галичину та на польські землі. На початку травня припинила опір шляхта Овруцького повіту. Дещо довше тримались повстанці у Луцькому повіті на чолі з графом С. Ворцелем. Але після кількох кровопролитних сутичок з каральними військами й вони відійшли на захід. Не мав успіху й виступ польської шляхти на Житомирщині 17 травня — 12 червня.
Російські війська перенесли воєнні дії на польські землі. 26 серпня вони зайняли Варшаву й придушили повстання. Багато польської шляхти емігрувало за кордон. Через деякий час утворилися нові таємні товариства польської шляхти, які ставили за мету домогтися незалежності Польщі. В 1835 р. у Кракові почала діяти таємна організація «Співдружність польського народу», її осередки діяли в багатьох містах і містечках Волині, Поділля і Київщини аж до розгрому організації в 1839 р.
Кирило-Мефодіївське товариство
На середину XIX ст. у національному відродженні східнослов'янських народів визначилось два основних напрями. У Росії сформувалася те^ орія слов'янофільства, яка відстоювала самобутній шлях розвитку країни, визначальне місце росіян у житті слов'янства. Фактично вона відповідала офіційній політиці уряду й підтримувалася ним. Своєрідною реакцією на теорію російського месіанства став національний рух тих слов'янських народів, що перебували у складі Російської імперії й зазнавали національних утисків. Це була природна реакція народів, спрямована на захист від національно-культурного поглинання панівною нацією через відповідні дії урядових структур. Національний рух польської інтелігенції та панства порівняно з іншими перебував на досить високому рівні, відзначався рішучістю й прагненням силою повернути Польщі втрачену державну незалежність. Причому він базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави.
Свої особливості мав національний рух і в Україні. Це досить рельєфно виявилося в діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариств а у Києві. Його організували у січні 1846 р. чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самого навчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів. До товариства були причетні також студенти місцевого університету Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда і Олександр Тулуб, полтавський поміщик Микола Савич, учитель однієї з санкт-петербурзьких гімназій Пантелеймон Куліш, художник Тарас Шевченко та ін. За деякими даними, до товариства належало близько 12 чоловік, які тільки зрідка збиралися разом. Інтелектуальним постійним ядром шпариста були фактично Гулак, Костомаров і Ширпцький. Відчутний вплив на їхню національно-політичну свідомість справляла поезія Шевченка, добре знана братчиками.
Програмні завдання товариства викладені у двох документах — «Статуті...» і «Книзі буття українського народу» («Закон божий»). У них досить помітні впливи як поперед національно-визвольного, так і декабристського рухів. У першому з них визначальною лінією в подальшому житті слов'ян визнавалось їхнє національне й духовне об'єднання при збереженні незалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійної рівності. Окремим Пунктом ставилась мета ліквідації кріпацтва, нерівноправного становища «нижчих класів» і разом з тим поширення грамоти. Вищим керівним органом слов'янської федерації мав стати представницький Слов'янський собор. Досягнення стратегічних завдань планувалося через відповідне виховання молоді, поширення літератури й залучення до своїх рядів нових членів. Поряд з програмними цілями у статуті визначались І організаційні принципи діяльності товариства.
Програмні положення товариства знайшли подальший розвиток у «Книзі буття українського народу» («Законі бо-Жому»), написаній Костомаровим українською та російською мовами. Вона була подібною до аналогічних польських документів. Твір складено з позицій християнського ідеалізму, любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень і одночасно засуджувалося кровопролиття Французької буржуазної революції. З цього видно прагнення братчиків врахувати уроки історії.
У програмному документі простежені історичні корені Тогочасного становища України, визначались відмінності в Історії та соціально-політичному устрої різних народів, а також причини соціальної нерівності серед слов'ян. Початок соціальної рівності в Україні пов'язувався з виникненням Козацтва. Об'єднання України з Росією розглядалось як добровільний акт, який через політику російського царизму
перетворився для неї в неволю. Засуджувалися територіальний поділ України між Росією та Польщею, ліквідація козацького устрою та перетворення одних українців на панів, а інших на кріпаків. Негативно оцінювалася самодержавна форма управління як один з видів деспотизму. Підтримувалися національно-визвольна боротьба поляків, виступ декабристів, їхнє прагнення ліквідувати самодержавство й створити федерацію слов'янських народів. У цих перетвореннях Україні відводилась роль державного лідера. Вона мала закликати Слов'янщину до повалення самодержавства й ініціювати встановлення соціальної справедливості в майбутньому вільному суспільстві. У федерації слов'янських народів Україна мала стати на чолі незалежних держав.
У скороченому варіанті основні програмні положення «були викладені в прокламаціях «Брати українці» і «Брати великоросіяни і поляки», які призначалися для тиражування в списках і поширення серед східнослов'янських народів.
Члени товариства збиралися на квартирах Гулака або Костомарова, де вели наукові дискусії, обговорювали програмні документи. Вони були також предметом приватних розмов з людьми, яким братчики довіряли. Серед них найбільше було студентської і військової молоді, творчої інтелігенції й дрібного чиновництва.
Тривалий час кирило-мефодіївцям вдавалось діяти таємно від властей. Тільки в березні 1847 р. від донощика-студента вони дізналися про існування товариства, провели арешти й слідство. Найбільше занепокоєння правлячих кіл країни викликали антицаристська спрямованість програмних документів, прагнення членів товариства повалити панівний режим, а також плани національного розчленування Російської імперії, відновлення незалежності України й порядків у ній часів Гетьманщини. Царизм по-різному розправився з кирило-мефодіївцями. Найсуворішої кари зазнав Шевченко. Його було віддано в солдати й відправлено на десять років у заслання із забороною писати й малювати. Для Шевченка це було те саме, що заборонити дихати. Тяжка фізична праця, моральні муки вкоротили життя Шевченкові, і він у 1861 р. передчасно помер. Легших покарань зазнали Костомаров, Куліш, Гулак та інші члени товариства.
Вплив революції 1848 р. на суспільну думку центральних українських земель. Ідеї революції 1848 р. проникали в середовище української інтелігенції й пробуджували її уми. Прогресивні сили суспільства поділяли основні вимоги революційних змагань народів Західної Європи, виступали проти царизму. Навіть серед певної частини офіцерства відчувались опозиційні настрої до каральних задумів царського уряду.
Політизація західноукраїнського національно-визвольного руху під час революції 1848 р.
Революційні події 1848 р. політизували національно-духовне життя Галичини. Львівські українці від імені всього українського населення краю 19 квітня надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами кардинальних перетворень у культурній сфері. Наголошуючи на автохтонності й давній державності українського населення Галичини, вони вимагали запровадження в школах української мови, видання законів українською мо-пою та її знання всіма чиновниками, зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань, надання українцям права доступу до всіх державних установ. Тобто всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція приходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно-культурних та політичних перетвореннях.
Світська та нижча духовна інтелігенція 2 травня 1848 р. створила національно-політи4ну організацію Руська рада. Вона мала представляти й відстоювати в Австрійській імперії інтереси українського населення Галичини. У виробленій програмі обґрунтовувалася належність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалось на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища народу в межах австрійської конституції.
Революційне піднесення охопило й провінцію. За прикладом Львова створюється близько 50 місцевих рад, у тому числі 12 окружних. У їх організації важливу роль відіграли літератори, громадсько-політичні та освітні діячі. Посилився тиск на центральні органи влади. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху галичан австрійський уряд 9 травня 1848 р. пообіцяв задовольнити вимоги. Це була значна перемога патріотичних українських сил.
До національно-визвольної спрямованості діяльності Руської ради неприхильне поставилася польська Рада народова. Вона виступала проти її самостійності, прагнення виділити національний рух української громади із загальногалицького, в якому брали участь і поляки. У своїх діях Рада народова спиралась на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під егідою Габсбургів. До складу Польщі мала входити й Східна Галичина. Національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости на збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольські настроєні сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони руських стрільців. Небезпека національного конфлікту виявилася відром холодної води на розпалені голови патріотів як одного, так і іншого таборів.
З метою зняття конфронтації на початку червня у Празі відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько-польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську й польську адміністративні одиниці. Дискутувалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення.
У результаті активних дій українське населення здобуло право на своє представництво в першому австрійському парламенті, що почав роботу 10 липня. Пожвавилася практична діяльність Руської ради. Влітку 1848 р. було стверджене рішення про створення «Галицькоруської митні», яка мала відати організацією видання шкільних підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови й літератури. Першим її завідувачем став Головацький.
Висновок
Таким чином, суспільний рух у першій половині XIX ст розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відзіркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставин поява на українському грунті масонства стала з одного боку посвідченням поширення новітніх європейських ідей, з іншого – показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонства на той час була його замкненість, концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими були декабристи які не тільки створили таємні товариства але і виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Але вузька соціальна база, недостатня рішучість у у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польських рух розвивався переважно в національному руслі і вони мали на увазі відновлення національної незалежності Польщі, на практиці вони не дотримувалися свого лозунгу “За вашу і нашу свободу”, не йшли на поступки в соціальному питанні – скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному – наданні автономії Правобережній Україні.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.