Реферат на тему

Метод лінгвістичної географії.

Зіставний метод.

Структурний метод у лінгвістичних дослідженнях

ПЛАН

1. Метод лінгвістичної географії

2. Зіставний метод

3. Структурний метод

4. Використана література

Метод лінгвістичної географії

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної гео­графії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-істо­ричним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мов­них групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного ме­тоду стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно перехо­дять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з ча­сом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матері­алу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібра­ного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслю­ють, обмежують) територію поширення певного мовно­го факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхро­нічному та діахронічному. Шляхом синхронічного ана­лізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, гові­рок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діа­хронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії і всьо­го напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подаль­ше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішаль­ний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «Atlas gwar polskich» в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських на­родних говорів Закарпатської області» Й.О. Дзендзелівського, «Атлас українських говірок Північної Буко­вини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («За­гальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологіч­ний атлас», над яким упродовж багатьох років працю­ють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас буді­вельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Ат­лас лексичних мадяризмів та їх відповідників в україн­ських говорах Закарпатської області» П.М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих дос­ліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі роман­ських мов показав, що архаїчні елементи зберігають­ся в ізольованих і периферійних областях. Установ­лено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Ме­тод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні явища в певній мові, повніше використати то­понімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

2. Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із вихо­дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях. Ілюстрацією до використання зіставного ме­тоду служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.

Зіставний метод спрямований передусім на вияв­лення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлю­вати відповідності, то зіставний насамперед шукає від­мінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М. К.] можуть збіга­тися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різ­ні: перший зорієнтований на виявлення подібного, дру­гий — на виявлення різного» [Реформатский 1962: 23—24].

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (гра­матичні розходження), діасемію (семантичні розхо­дження) і діалексію (лексичні розходження). Вважаєть­ся, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили­ся ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформу­вався в 30—40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ дру­гої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зістав­лення (в ролі tertium comparationis) повинна стати іде­альна мовна система, спеціально сконструйована лінг­вістом таким чином, щоб у ній були представлені уні­версальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порів­няння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посеред­ником) позитивно вплинуло б на результати досліджен­ня: дало б змогу отримати найбільш однорідні резуль­тати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону ста­новив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконстру­йована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми три­вають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лек­сичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсаль­ний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроб­лено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переваж­ної більшості мов світу. Ця робота тільки започатко­вується.

Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мов­ної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу).

Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціо­нальних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.

Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою, назива­ється структурною, а типологія, яка вивчає мови че­рез призму виконуваних функцій, називається функціо­нальною.

Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейбніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Рояля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 p., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шле­гель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі (полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморф­ні, ізолюючі), аглютинативні, полісинтетичні (інкор­поруючі) і флективні, стала найбільш відомою і тради­ційною.

Пізніше з'являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у реченні тощо). За та­ким підходом, що одержав назву характерологічного, одна й та сама мова залежно від основи класифікації потрапляє в різні типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запро­понував типологію мов, в основу якої покладено спосо­би вираження в мові різних типів значень; техніку по­єднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21 тип мов.

Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідомішою стала фонологічна типологія М.С. Трубецького. Г.А. Климов запропонував контенсивну типоло­гію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І.І. Мещанинова, за якою мови поділяються на номіна­тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну ти­пологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індек­сів, за якими можна дати кількісну характеристику сту­пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. По­зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.

Мовні універсали (від лат. universalis -загальний») — суттєві влас­тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос­ті з них.

Мовні універсали визначають на основі трьох пара­метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мов­ної універсалії першого типу може бути така: на люд­ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно­шення між суб'єктом і предикатом, категорії посесив-ності, оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-версалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протистав­лення приголосних за твердістю — м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго­лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від­мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після імен­ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа.

Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен­ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль­ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ­салії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існу­ванням єдиних для всього людства способів осмислен­ня дійсності.

Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя­ють діахронічні універсалії. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вка­зівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний харак­тер мають переважно лексико-семантичні універсалії: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува­ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна­ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.

Мовні універсалії поділяють на дедуктивні (вста­новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива­ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер­джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити про ареальне збли­ження, генетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.

Отже, зіставний метод має велике практичне зна­чення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні зако­номірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зі-ставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники. Проблемам зіставного мовознав­ства присвячений спеціальний журнал «Съпоставително езикознание», що виходить у Софії (Болгарія).

3. Структурний метод

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до та­ких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; сис­тема не є сумою, що складається з елементів, вона ви­значає ці елементи; 2) відношення домінують над еле­ментами; основними є опозиційні відношення; 3) оскіль­ки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного методу — вивчення мови як ці­лісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінгвальних відношень. Структурний підхід до вивчення мови не тільки до­цільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вив­чення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавст­во спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу — несуперечливий, об'єк­тивний і економний опис мовних фактів.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Використана література

Ярцева В. Н. Теория и практика сопоставительного исследования язы­ков // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986.

Методы сопоставительного исследования языков. — М., 1988.

О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.

Степанов Ю. С. Методы и принципы современной лингвистики. — М., 1975.

Иванова Л. П. Методы лингвистических исследований. — К., 1995.

11